.

Зовнішня політика Іспанії у міжвоєнний період (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3243
Скачать документ

Реферат на тему:

Зовнішня політика Іспанії у міжвоєнний період

Зовнішня політика Іспанії у міжвоєнний період реалізовувалась у різних
умовах, які можна розділити на три етапи. Перший етап – 1918-1931 рр.
(дореволюційний), другий – 1931-1936 рр. (етап буржуазно-демократичної
революції), третій – 1936-1939 рр. (фашистський заколот і громадянська
війна). На кожному із цих етапів Іспанія вирішувала специфічні проблеми
міждержавних відносин, захисту своїх інтересів зокрема.

На кінець Першої світової війни Іспанія і далі значною мірою залежала
від Англії, Франції, Німеччини, Бельгії, які знайшли на Піренейському
півострові вигідну сферу для вкладення своїх капіталів.

Перше місце займав англійський капітал, частка якого складала понад 50%.
Друге місце належало французькому капіталу (34%). Іноземний капітал
експлуатував надра країни і, захопивши економічні командні висоти,
перешкоджав розвитку ряду важливих галузей промисловості.

Зовнішня політика диктатора Прімо де Рівери була спрямована на те, щоб
придушити визвольний рух римських племен і приєднати до Іспанського
Марокко міжнародну зону Танжер. На початку жовтня 1925 р. іспанські
війська зайняли Ага дір – штаб – квартиру Абдель Керма, ватажка
повсталих. У травні 1926 р. останній загін його здався. Але Танжера
Іспанія не одержала, бо проти цього виступила Англія і Франція.

Ще одним напрямком зовнішньої політики Прімо де Рівери були відносини з
Італією. У листопаді 1928 р. король Іспанії Альфонсо ХІІІ і Прімо де
Рівера здійснили візит у Рим. Король назвав Прімо де Ріверу іспанським
Муссоліні, а Муссоліні назвав його лідером іспанського фашизму і творцем
Іспанії. З цього часу встановились дружні відносини між обома
диктаторами, в основі яких були близькість позицій щодо
внутрішньополітичного розвитку їх країн на даному історичному етапі. У
продовження курсу на розширення зовнішніх відносин з фашистськими
режимами слід розглядати візит Прімо де Рівери у травні 1934 р. в
Берлін. В Іспанії на цей час уже склалися значні політичні і військові
сили, для яких фашистські режими були зразком вирішення внутрішніх і
зовнішніх проблем.

Саме вони приступили до підготовки заколоту при підтримці фашистських
урядів Німеччини і Італії Візит іспанського генерала Санхурхо 12 березня
1936 р. в Берлін і згода Гітлера надати іспанським фашистам необхідну
допомогу для повалення уряду Народного фронту були останнім
зовнішньополітичним кроком іспанських військових перед початком
заколоту.

Своїми силами заколотники не мали можливості отримати перемогу над
республіканцями. Навіть залучення ними марокканських військ у перші дні
заколоту не дало бажаного результату. І тоді вони, пам’ятаючи про
домовленість з Гітлером і Муссоліні, активізували переговори з питань
надання ними термінової і конкретної військової допомоги. 22 липня 1936
р. А. Лонгейхайм, керівник фашистів у Марокко, прибув у Берлін з
особистим посланням Франко. Увечері 25 липня після наради, на якій,
окрім Гітлера, був присутній Геринг і Канаріс, було прийнято рішення про
задоволення прохання Франко надати йому військову допомогу. Уже 27 липня
перші 20 транспортних літаків “Юнкерс-52” вилетіли в Тетуан.

Допомога з боку Німеччини і Італії (до кінця 1936 р.) проявилась в
основному у відправці в Іспанію зброї, авіації, танків, радників,
інструкторів, і військово-технічного персоналу. Ця допомога направлялась
через португальські порти. Німецька транспортна авіація перекинула з
Марокко вірні Франко військові частини в Іспанію. Це було зроблено тому,
що іспанські військово-повітряні сили відмовились виконати це завдання
Франко. Всього вони за три тижні перекинули в Іспанію 24 тис.
марокканців, 400 тонн військових матеріалів і 462 рази бомбардували
іспанські міста.

До берегів Іспанії для надання підтримки Франко в перші ж дні заколоту
були направлені німецькі лінкори “Адмірал Леєр”, ”Дойчланд”, крейсери
“Кельн”, “Лейпциг“, “Нюрнберг”, а також велика кількість есмінців.

У Берліні був створений штаб “В” для координації німецької інтервенції в
Іспанії. В його розпорядження були передані авіаційні з’єднання, частини
протиповітряної оборони, зв’язку та ін.

В Італії також з початком заколоту Франко активізувалась підготовка по
наданню допомоги заколотникам. У серпні 1936 р. була утворена спеціальна
“Комісія по воєнних операціях в Іспанії”, яка займалась відправкою
зброї, людей в Іспанію. На території Іспанії були утворені німецькі,
італійські політичні, економічні і військові організації. З Іспанії вони
почали вивозити у свої країни сировину.

З літа 1937 р. італійські підводні човни в Середземному морі почали
захоплювати і топити кораблі, які йшли в Іспанію. Були потоплені
радянські кораблі “Тімірязєв”, “Благоєв”. Вони нападали також на торгові
кораблі Англії, Франції, Данії, Норвегії, Греції.

В стратегічному плані Іспанія розглядалась Німеччиною й Італією як
плацдарм і воєнна база для подальшої експансії в Європі, а також для
військово-морських операцій в Атлантичному океані і Середземному морі.
Важливою політичною метою італійського і німецького фашизму було
знищення демократичного Народного фронту Іспанії, який став перепоною на
шляху фашизації Європи.

Республіканський уряд з свого боку шукав допомоги в боротьбі проти
заколотників. Він звертався з цих питань до урядів США, Англії, Франції.
однак кожний раз з їх боку отримував відмову в постачанні зброї для
республіканської армії. Вони посилались на міжнародне право, яке
забороняло втручання у внутрішні справи інших держав.

Англія, Франція і США бачили загрозу німецько-італійської інтервенції і
своїм колоніальним інтересам. Однак і для них існування Народного фронту
в Іспанії було неприйнятним. Офіційно вони зайняли позицію
“невтручання”, тобто нейтралітету. Насправді ж ця політика звелася до
того, що Іспанська республіка була блокована, її уряд не мав можливості
купувати зброю за кордоном. До того ж на іспанську валюту були накладені
секвестри, в той час як Німеччина та Італія вільно постачали зброю
військам Франко.

9 вересня 1936 р. в Лондоні був створений “Комітет по невтручанню в
іспанські справи” в складі 27 держав , у т. ч. Англії, Німеччини,
Франції, Італії, СРСР та ін. Учасники комітету зобов’язувалися не
продавати і не пропускати через свою територію озброєння, що надсилалися
в Іспанію. 8січня 1937 р. США наклали заборону на вивіз зброї в Іспанію.
Але Німеччина та Італія не дотримувалися угоди про невтручання у справи
Іспанії.

У вересні 1936 р. голова республіканського уряду Л. Кабальєро звернувся
до СРСР з проханням направити в Іспанію групу льотчиків, танкістів,
артилеристів, а також військових радників для допомоги в боротьбі з
заколотниками. СРСР задовольнив прохання іспанського уряду. Уже в жовтні
1936 р. перші радянські кораблі з зброєю і добровольцями прибули в
Іспанію. Вперше радянські танки з’явились на фронті під час наступу
фашистів на Мадрид. Фашисти не змогли прорвати оборону республіканців.
Саме після цієї поразки Німеччина й Італія розірвали дипломатичні
відносини з республіканським урядом і визнали генерала Франко головою
іспанського уряду.

Наприкінці 1936 р. італо-німецька інтервенція вступила в нову фазу, яка
характеризується одвертим збройним втручанням у війну в Іспанії на боці
заколотників. За приблизними даними, на початок 1937 р. в Іспанії було
близько 100 тис. італійських і німецьких солдатів і офіцерів.

В Іспанії сили міжнародного фашизму і міжнародного антифашистського руху
зіткнулися у відкритій боротьбі. Тактика дій комуністичних партій в
Іспанії полягала в тому, щоб організувати опір фашизму усіх людей,
незалежно від їх класової, національної і релігійної належності.
Міжнародна солідарність в Іспанії набула небачених розмірів, сприяла
антифашистській мобілізації в Європі та Америці. Події в Іспанії перед
багатьма людьми у світі розкрили справжнє обличчя фашизму.

В СРСР боротьбу республіканців проти фашистів розглядали як боротьбу
іспанського народу за національне визволення, проти війни. СРСР надав
Іспанській республіці значну моральну, політичну і воєнну підтримку.
Приєднуючись до угоди про невтручання, СРСР виходив з того, що вона
дійсно буде діяти. Він зажадав встановлення контролю над португальськими
портами, на що отримав негативну відповідь.

7 жовтня 1936 р., переконавшись, що угода 27 країн про невтручання і
військовий конфлікт Іспанії не діє, СРСР вийшов із неї. Тим самим СРСР
відверто став на шлях підтримки республіканців. В СРСР почали збирати
кошти на допомогу Іспанській республіці. На кінець жовтня 1936 р. було
зібрано понад 50 млн. крб. На ці кошти в Іспанію було відправлено
десятки пароплавів, навантажених тисячами тонн продуктів харчування,
медикаментів, одягу та ін.

У багатьох країнах почався рух солідарності з іспанськими
республіканцями. Рух очолювали комуністичні партії. Вищим виявом
солідарності з Іспанською республікою була організація інтернаціональних
бригад, в яких воювали близько 35 тис. чол. з 53 країн світу. Вони
пішки, залізницею, на літаках, пароплавах, легально і нелегально
поспішали в Іспанію, щоб стати поруч з республіканцями на захист
демократії. Серед інтернаціоналістів були анархісти, комуністи,
соціалісти, католики і безпартійні. Уже у вересні 1936 р. були
організовані перші три батальйони: німецький, французький і італійський,
дещо пізніше – польський. У батальйоні ім. Чапаєва воювали представники
21 національності, у т.ч. французи, іспанці, угорці, датчани, греки,
австрійці, українці та ін.

У бригаді Гарібальді воювали 3350 італійців. Понад 3 тис. американських
добровольців воювали в батальйоні ім. Лінкольна, з яких 500 бійців були
з країн Латинської Америки.

Перші інтернаціоналісти пройшли вулицями Мадрида на початку листопада
1936 р., в дні коли фашисти уже були на підступах до столиці. Вони
вчинили колосальний вплив на мадридців, які відчули велику силу
міжнародної солідарності.

16 квітня 1938 р. в Римі було підписано англо-італійську угоду, згідно
якої Італія заручилась підтримкою Англії на продовження інтервенції в
Іспанії при умові збереження статус-кво на Середземному морі. 13 червня
1938 р. по розпорядженню уряду Франції був закритий франко-іспанський
кордон. Англія і Франція здійснювали сильний тиск на республіканський
уряд Негріна, вимагаючи негайного припинення опору фашистам. 14 лютого
1939 р. французький уряд направив республіканському уряду Іспанії
ультиматум з вимогою здати заколотникам Мадрид і всю контрольовану
республіканцями територію республіки.

27 лютого 1939 р. Англія і Франція розірвали дипломатичні відносини з
республіканським урядом і визнали уряд Франко.

Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї,
а інтербригади були виведені ще в 1938 р.) полковник Касадо, командуючий
обороною Мадрида 6 березня 1938 р. здійснив переворот, повалив
республіканський уряд і вступив у переговори з Франко.

Таким чином, європейські сили фашизму при мовчазній підтримці
європейської демократії збройним шляхом нанесли поразку іспанським
республіканцям. Інтернаціоналісти, на чолі яких був СРСР, в першому
прямому зіткненні з фашизмом потерпіли поразку. З цих пір зовнішня
політика Іспанії була цілком підпорядкована інтересам фашистської
Німеччини та Італії.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020