Реферат на тему:
Зовнішня політика Німеччини у міжвоєнний період
Зовнішню політику Німеччини у міжвоєнний період можна поділити на два
етапи. Перший етап охоплює час з 1920 до березня 1933 рр., тобто до
здобуття влади Гітлером. Другий етап охоплює час з березня 1936 р. і до
початку Другої світової війни. Це час перебування фашистів при владі.
У лекції про міжнародні відносини у міжвоєнний період ми уже аналізували
ставлення, пропозиції, вимоги до Німеччини держав переможців у першій
світовій війні. Зауважимо, що їх вимоги, претензії до Німеччини були
цілком справедливими, адже ґрунтувались на міжнародних договорах і
угодах, які випливали із того факту, що Німеччина була визнана
винуватцем першої світової війни і тих руйнацій та жертв, що понесли
народи з 1914 по 1918 рр. Одним словом, над Німеччиною висів “Дамоклів
меч”, до неї було чимало претензій, було чимало бажаючих побільше
відщипнути від німецького пирога. Франція, зокрема, і чути не хотіла про
можливість у перспективі самостійної активної зовнішньої політики з боку
Німеччини. Версальський мирний договір поставив Німеччину в жорсткі і
досить обмежені рамки не тільки внутрішньої поведінки, але й і
зовнішньої.
Давайте перейдемо до аналізу особливостей зовнішньої політики Німеччини
в період з 1920 по 1933 рр., які випливали з її міжнародного статусу
після Першої світової війни. Міжнародний статус Німеччини різко
змінився. Вона втратила значну частину своєї території, внаслідок чого у
неї склалися нові кордони. Німеччина “не по своїй волі” перестала бути
колоніальною державою. Щоб така велика європейська держава не мала
колоній, (коли їх мали (і чимало) Бельгія, Португалія, Нідерланди), це
був нонсенс. Це була не тільки політична образа німців, але і ущемлення
їх економічних інтересів.
Німеччину позбавили світових ринків для збуту своєї продукції. З
відбудовою німецької економіки і збільшенням випуску нею промислової
продукції досить високої якості таке становище не могло бути терпимим.
Сила любої держави в той час значною мірою визначалася силою її армії,
що було адекватно досягненню нею бажаних зовнішньополітичних цілей.
Можливості Німеччини і на цьому напрямку були серйозно обмежені.
І останнє. Людський фактор. Він в умовах Німеччини відігравав досить
значну роль. Багато людей, у т. ч. і в керівних колах не бажали
змиритися з тим, що сталося. Вони хотіли вивести Німеччину на широку
дорогу рівноправних міжнародних відносин, ці мрії не покидали їх ні на
один день.
Найбільшою перепоною для вирішення цієї проблеми був Версальський мирний
договір. Звідси головним завданням зовнішньої політики Німеччини на
першому її етапі була боротьба правлячих політичних кіл, з боку СДПН
перш за все, за послаблення тиску на Німеччину Версальського договору.
Політична опозиція (НСРП ) рішуче і з кожним роком все ширше ставила
питання про ліквідацію, тобто про відмову від Версальського договору в
односторонньому порядку.
З нашої точки зору, недалекоглядним було рішення держав – переможниць
ізолювати Німеччину, не допустити її до участі в роботі Ліги Націй.
Мабуть, вони вважали, що світ і Німеччина залишиться на тому відрізку на
досить довгий час. Можливо, політичні амбіції випереджали глузд
тогочасних політичних лідерів Європи та Америки. Так чи інакше сам факт
такого некоректного ставлення з їх боку до Німеччини буде мати неабиякі
наслідки.
Німеччина повинна була шукати і знаходити шляхи для виходу із тієї
ситуації. І як тільки така можливість з’явилась, Німеччина її
використала без всяких вагань. Маємо на увазі Раппальський договір з
Росією про відновлення дипломатичних відносин. Договір поклав початок
тривалому і плідному співробітництву між Німеччиною і Росією у 20-ті
роки в економічній, політичній й військовій сферах. Це був перший успіх
зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.
Найбільш гострим для Німеччини було питання про репарації. Встановлений
у 1921 р. обсяг (121 млд. марок )був не під силу Німеччині.
Заборгованість Німеччини у виплаті репарацій зростала. Введення Францією
і Бельгією в 1923 р. своїх військ у Рурську область проблему не
вирішувало.
У жовтні 1925 р. відбулася локарнська конференція, яка встановила нову
систему європейської безпеки. Німеччина взяла активну участь в її роботі
і домоглася того, що отримала міжнародні гарантії недоторканості своїх
кордонів на заході (німці пам’ятали про окупацію Рурської області
Францією і Бельгією у 1923 р.). Її запросили увійти в Лігу Націй. У 1926
р. Німеччина була прийнята до Ліги Націй як постійний член Ради. Це було
перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Додамо, що це був
другий успіх зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.
США уважно стежили й аналізували економічний і політичний стан
Німеччини, постійно здійснювали консультації з німецькими політиками,
промисловцями, банкірами. Висновок з їх боку був зроблений правильний:
надати Німеччині солідну позику, одночасно скоротивши розміри
виплачуваних нею репарацій. За ініціативою США був підготовлений і в
1930 р. почав діяти план Юнга, за яким об’єм репарацій ще більше
зменшувався. До того ж їх виплата була розтягнута на 55 років. Це був
третій успіх зовнішньої політики післявоєнної Німеччини.
У зовнішній політиці в цей час Німеччина балансувала між Заходом і
Сходом. В 1925 р. вона підписала з СРСР торговий договір. У квітні 1926
р. був підписаний Берлінський договір про нейтралітет з СРСР строком на
5 років. Торговельні й економічні відносини двох країн з цих пір
розвивалися по висхідній. У 20-ті роки в Женеві обговорювалась проблема
роззброєння країн Європи. Німеччина наполягала на тому, щоб їй була
надана можливість спочатку зрівнятися в озброєннях з Англією і Францією.
Відповідно Англія і Франція не були готові до такого кроку. Це було в
протиріччі з Версальським договором. Погодженого результату на цей
рахунок так і не було прийнято.
У цілому, можна зробити такий висновок. Для зміцнення своїх позицій на
міжнародній арені Німеччина використовувала протиріччя між
країнами-переможницями. В своїй політиці вона спиралась на фінансову і
політичну підтримку США. У той же час Німеччина не відмовлялась від
встановлення нормальних відносин з СРСР, так як це відповідало її
економічним інтересам і приносило чималі політичні вигоди
У період з 1926 по 1929 рр. німецькі монополії заключили зі своїми
американськими, англійськими партнерами ряд угод про економічний
розподіл світу. Німецькі монополії стали фактично господарями
заснованого в 1926 р. Міжнародного стального картелю, який контролював
2/5 світової виплавки сталі.
Відбудувавши свою економіку при допомозі американського і англійського
капіталу, Німеччина в кінці 20-х років почала наступ на позиції
монополій Англії і США. Саме в цей час німецький експорт перевищив на
1/3 його довоєнний рівень. Це відчули на собі Англія, Франція, Іспанія,
Швеція, Балканські країни і країни Латинської Америки.
Міжнародні картелі, поважним учасником яких були німецькі монополії,
використовуються нею для обходу умов Версальського договору в області
обмеження виробництва зброї. Вклавши свої кошти у військову
промисловість Іспанії, Швеції, Фінляндії, Німеччина встановила над нею
свій контроль. Саме там вона почала випускати літаки ”Юнкерс”. В
Голландії і Іспанії німецькі фірми почали випускати підводні човни.
У роки світової економічної кризи Німеччина зажадала відміни
репараційних виплат. Її в цьому питанні підтримали США. У 1931 р. був
оголошений мораторій на один рік по виплаті боргів і репарацій. У 1931
р. було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов’язання
Німеччини. Цього ж року на переговорах у Женеві їй було обіцяно
рівноправність в озброєннях. Дехто уже ставив питання про повернення
Німеччині конфіскованих у неї колоній. Маємо усі підстави, щоб сказати,
що це був четвертий успіх зовнішньої політики Німеччини у міжвоєнний
період.
Таким чином, на першому етапі зовнішньої політики Німеччини, який тривав
з 1920 до 1933 р., можна характеризувати як такий, що не загрожував
безпеці з боку Німеччини іншим народам. Німеччина домагалася припинення
зовнішньополітичної ізоляції, і їй в цьому питанні йшли назустріч
політичні лідери Європи та Америки.
З приходом до влади фашистів зовнішньополітичний курс Німеччини
докорінно змінився. В його основу було покладено ціль підготовки до
війни за світове панування.
Правлячі кола Європи та Америки не могли повірити в реальність такої
цілі й зі свого боку пробували якимось чином впливати на поведінку
фашистів.
У липні 1933 р. Німеччина, Італія, Англія і Франція підписали ”Пакт
згоди і співробітництва”. Цей Пакт передбачав співробітництво цих держав
з питань перегляду Версальської системи і юридично закріплював рівність
Німеччини в озброєннях.
Для Гітлера перегляд умов Версальського договору мав стати першим кроком
на шляху світового панування. Другим кроком повинно було стати
об’єднання усіх німців в одній державі, а це передбачало приєднання
Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини,
Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання ”життєвого
простору” на Сході.
У випадку реалізації цих планів Версальський договір був би повністю
ліквідований, міжнародні відносини докорінно змінились би.
Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у
жовтні 1933 р. Тоді ж Німеччина покинула і Женевську конференцію по
роззброєнню.
У 1934 р. була здійснена перша спроба приєднати Австрію до Німеччини. На
шляху вирішення цієї проблеми стала Італія, яка загрожувала прямим
воєнним втручанням. Гітлер на цей раз відступив.
1935 рік став переломним. Внаслідок плебісциту Саарська область відійшла
до Німеччини. Німеччина відмовилась від тих статей Версальського
договору, які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про
запровадження загальної військової повинності і формування армії з 36
дивізій.
Німеччина домоглася від Англії вигідної для себе військово-морської
угоди. Тоннаж німецького флоту зріс у 5,5 разів, були легалізовані
збудовані Німеччиною підводні човни. Як бачимо, на шляху порушення
Версальського договору у Німеччини були спільники.
У березні 1936 р. Німеччина заявила про денонсацію Рейнського Пакту від
1925 р. і її війська вступили в Рейнську демілітаризовану зону. Ні
Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку заходи. Це
був ще один крок пособництва Німеччині з їх боку. Можна сказати, що це
був останній крок з боку Німеччини на довгому шляху ліквідації системи
європейської безпеки.
25 жовтня 1936 р. Німеччина і Японія підписали “Антикомінтер-нівський
Пакт”, а в листопаді 1937 р. до нього приєдналася Італія. Утворилась
”вісь Берлін-Рим-Токіо”. Вістря цього Пакту було спрямоване проти СРСР.
Зближення Німеччини і Італії відбулось через двосторонні поступки.
Італія поступилась Німеччині своїми інтересами в Австрії і на Балканах.
Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Тоді ж у 1936 р. вони
підтримали фашистський заколот в Іспанії, надавши заколотникам спільну
воєнну допомогу.
Німеччина, Італія і Японія заперечували систему міжнародних відносин, що
склалися внаслідок Першої світової війни. Вони виступали за “новий
порядок” у міжнародних відносинах. Шлях до нього міг бути тільки через
війну.
Саме тому Німеччина виступила проти встановлення в Європі системи
колективної безпеки. Блокування нею цього процесу здійснювалось по двох
напрямках: по-перше, як і при вирішенні інших питань, висувалась умова
доозброєння Німеччини, по-друге, Німеччина стала на шлях підписання
двосторонніх договорів з сусідніми країнами про ненапад. Як приклад,
можемо привести німецько-польський договір, підписаний в січні 1934 р.
строком на 10 років.
Оскільки Німеччина взяла курс на підготовку до війни, то на зовнішню
політику було покладене завдання домогтися того, щоб не повторився
варіант Першої світової війни, коли вона повинна була воювати на двох
фронтах: Західному і Східному.
У європейських політиків складалось враження, що Німеччина готує напад
на СРСР. Тим більше антикомуністична риторика німецької пропаганди
неначе це підтверджувала. Тому вони особливо не перечили проти такої
можливості. Навпаки, Англія і Франція ради зміцнення своєї безпеки
здійснювали заохочувальні кроки, які об’єктивно підштовхували агресію
Німеччини на Схід.
Німеччина, заключивши у листопаді 1937 р. таємну угоду з Англією, 11
березня 1938 р. здійснила насильницьке приєднання Австрії, що було ще
одним порушенням Версальського мирного договору. Муссоліні на цей раз
заявив, що Австрія – німецька держава № 2. Як бачимо, і цей крок
Німеччина здійснила не в одиночку.
1938 рік став роком завершення підготовки Німеччини до війни. На цей час
уже існувало рішення про напад на СРСР, орієнтовно в 1943-1945 рр. Для
вирішення цієї проблеми Гітлер поставив перед військовою промисловістю
завдання виробляти більше зброї, ніж усі європейські країни,
нейтралізувати Польщу, використати потенціал сільського господарства
Чехословаччини та Австрії.
Пошук союзників для вирішення проблеми оволодіння Європою розпочався ще
з підписання Антикомінтернівського Пакту. З часом в ряди союзників
Німеччини з різних причин потрапили Румунія, Угорщина, Словаччина,
Фінляндія. Безрезультатно закінчились переговори Німеччини з Іспанією і
Болгарією, які утримались від воєнного союзу з Німеччиною.
Черговою після Австрії жертвою Німеччини стала Чехословаччина. 29
вересня 1938 р. в Мюнхені між Гітлером, Муссоліні, Чемберленом і Даладьє
було підписано угоду про передачу Німеччині Судетської області
Чехословаччини. У березні 1939 р. німецькі війська окупували всю
територію Чехословаччини. Як бачимо, і Чехословаччина стала жертвою
Німеччини при підтримці вище названих політичних діячів.
Німеччина змусила Литву відмовитись від Клайпедської (Мемельської)
області, направивши їй ультиматум 22 березня 1939 р.
Жертвою німецького фашизму мала стати і Польща. Але це уже, як відомо,
був початок Другої світової війни, про що у нас буде йти мова у
спеціальній лекції.
Таким чином, в основі зовнішньої політики Німеччини на першому етапі
1920-1932 рр. були спроби політичного вирішення міжнародних проблем з
сусідніми країнами. Керівництво Німеччини вступало в переговори з ними з
питань політичного, економічного і військового співробітництва. Йому
вдавалось досягти вигідних для Німеччини договорів.
Для реалізації цілей зовнішньої політики на другому етапі фашисти мали
потужні органи міністерства закордонних справ, кадровий потенціал. Вони
нехтували усіма раніше існуючими нормами міжнародних відносин. Своєю
політичною зброєю вони обрали зрадництво, шпигунство, обман, наклепи,
інтриги, підкуп, замахи і т. д. Вони не жаліли коштів на підкуп преси,
оплати таємних агентів і т. д.
Фашистська Німеччина виступала під прапором боротьби з комунізмом, що
забезпечувало їй постійну підтримку з боку керівництва США, Англії,
Франції та інших країн.
Німеччина позбулася Версальського мирного договору з допомогою тих же
рук, що його підписували: урядів Англії, Франції, перш за все.
Література:
Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.
Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.
Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.
Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.
Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.
Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.
Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.
Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
