Реферат на тему:
Зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період
Зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період пройшла два етапи. На
першому етапі (1920-1922 рр.) радянська Росія, відвоювавши своє право на
існування, вирішувала дві проблеми: налагодження відносин з незалежними
радянськими республіками і політичне урегулювання з сусідніми країнами
післявоєнних питань.
На цьому етапі зовнішньої політики через економічну і військову
слабкість Росії, вона не була активною щодо відносин з країнами Заходу.
Останні у свою чергу не поспішали проявляти ініціативи в налагодженні
відносин з Росією. Паралельне мирне співіснування Росії і країн Заходу
ставало політичною реальністю.
Першою сторінкою зовнішньої політики Росії був Ризький мирний договір
(18 березня 1921 р.), який одночасно став і останньою сторінкою
іноземної воєнної інтервенції на територію Росії. Росія пішла на
серйозні поступки, погодилась на відторгнення території Західної України
і Західної Білорусії. Вони переходили під управління Польщі. Росія
зобов’язалась виплатити Польщі 30 млн. крб. золотом за участь Польщі в
господарському житті Російської імперії.
Зі свого боку уряди країн Заходу і, перш за все, Англія обіцяли надати
Росії допомогу у відбудові народного господарства, розуміючи під цим
реставрацію капіталістичного строю в Росії. Д. Ллойд Джордж у 1920 р.
визнавав, що їм не вдалося відновити капіталізм у Росії з допомогою
сили, але він висловлював надію на “врятування Росії з допомогою
торгівлі”. Першою спробою з їх боку реалізувати це завдання було
запрошення радянської Росії в 1922 р. до участі в роботі Генуезької
міжнародної економічної конференції з участю усіх європейських держав.
Уряд радянської Росії дав згоду на пропозицію країн Заходу. В. Ленін при
цьому попередив урядові кола країн Заходу, що їх спроби нав’язати умови
Росії як переможеній країні – безперспективні. Одночасно уряд радянської
Росії висловив бажання забезпечити тривалий мир і налагодження тісних
економічних і дипломатичних відносин з іншими державами на основі
рівноправності і взаємності.
Як відомо, представники країн Заходу на конференції поставили питання
про визнання Росією усіх фінансових зобов’язань царського і Тимчасового
урядів щодо іноземних держав і осіб, а також про повернення або
компенсацію націоналізованої власності іноземців у Росії. Пропонувалось
організувати особливу “комісію радянського обов’язку” і надати статус
особливого режиму іноземцям на території Росії , отримати “право повної
свободи, не виключаючи свободу найму і звільнення робітників на тих
підприємствах, що їм належали до революції”. Вимога скасування монополії
зовнішньої торгівлі також була пред’явлена Росії. Ці вимоги стали умовою
з боку країн Заходу визнання і нормалізації відносин з Росією.
Радянська Росія, не проявивши достатньої виваженості, не тільки
відхилила на конференції ці вимоги, але й висунула свої вимоги щодо
відшкодування збитків, вчинених арміями країн Заходу на території Росії
під час воєнної інтервенції.
Таким чином, обидві сторони діалогу в Генуї – країни Заходу і радянська
Росія – стали на шлях конфронтації в міжнародних відносинах, яка не
припинялась між ними упродовж всього міжвоєнного періоду.
На Гаазькій конференції (15.06 – 20.07. 1922 р.) на жаль, зближення
позицій не відбулося. Спроби делегації Росії встановити контакти з
окремими делегаціями країн Західної Європи, як це мало місце в Рапалло з
Німеччиною, були заборонені США. Міжнародна ізоляція радянської Росії
стала реальністю.
За таких умов процес об’єднання незалежних радянських республік в єдину
державу став цілком виправданим і необхідним. Зовнішня політика
радянської Росії на цьому напрямку своєї діяльності досягла бажаної
мети. Після значної політичної, дипломатичної підготовчої роботи РНК
РРФСР з РНК незалежних соціалістичних республік 30 грудня 1922 р. в
Москві почав роботу І Всесоюзний з’їзд рад, в роботі якого взяли участь
делегації від України, Білорусії, Закавказьких республік і РРФСР. На
ньому було проголошено про утворення нової союзної держави – СРСР. З
цього часу почався процес трансформації зовнішньополітичних відносин
Росії з радянськими республіками у внутрішньополітичні відносини.
Причиною утворення СРСР була спільність політичних, економічних,
військових інтересів. СРСР проголосив нові цілі і нові принципи своєї
зовнішньої політики. Основним завданням зовнішньої політики СРСР було
створення найбільш сприятливих умов для відбудови і подальшого розвитку
народного господарства країни. Офіційними принципами для реалізації
цього фундаментального завдання було проголошено бажання на рівноправних
основах реалізовувати принцип мирного співіснування держав з різним
політичним і соціально-економічним устроєм, дотримуватись політики
невтручання в їх внутрішні справи, а усі проблеми, що могли виникати,
вирішувати шляхом переговорів, а не війни.
Першим, чого на змогла досягти Росія, але досяг СРСР в реалізації своєї
зовнішньополітичної доктрини, – вихід із міжнародної ізоляції шляхом
дипломатичного визнання. З утворенням СРСР змінилося геостратегічне
положення Росії.
Проблема дипломатичного визнання нового державного об’єднання, що
виникло на євразійському континенті, була досить непростою. Світове
співтовариство йшло на її вирішення з певною пересторогою і навіть
побоюванням. Відчуженість, що сталася внаслідок революції в Росії, потім
спроб окремих урядів Європи військовою силою відновити в Росії
дореволюційний лад – все це з роками згладжувалось. Тим більше, що і
керівництво СРСР практично змирилося з тим, що світова соціалістична
революція не відбудеться найближчим часом.
Це змусило керівництво СРСР зменшити спроби втручання у внутрішні справи
інших держав. Окрім того, об’єктивні потреби розвитку як на Сході, так і
на Заході Європи вимагали співробітництва і, перш за все, в економічній
області. Усе це, разом взяте, на 1924 рік зробило реальністю факт
дипломатичного визнання СРСР. Першою визнала СРСР Англія. Потім –
Австрія, Греція, Швеція, Данія, Франція (як державу, яку визнало
населення Росії). Далі розпочалася ланцюгова реакція в процесі
дипломатичного визнання СРСР.
Англія проявляла значну активність на європейському континенті, і від
того, що вона визнала СРСР, залежало визнання його іншими державами.
Вона прийняла рішення про встановлення дипломатичних відносин з СРСР,
перенісши вирішення питання про борги Радянського Союзу на період після
встановлення дипломатичних відносин. Це була серйозна поступка з боку
Англії. Але і СРСР дав письмову згоду на переговори з Англією з питання
боргів. Однак розвиток торговельних відносин між обома державами
все-таки стримувався із-за неврегульованих фінансових проблем.
Відносини СРСР з Італією в ті роки були досить активними. Попереду йшли
бізнесмени Італії. Однак міждержавні відносини не склалися. Політичні
реалії (в Італії при владі уже були фашисти) не сприяли їх розвиткові.
Муссоліні зажадав в обмін на готовність встановити дипломатичні
відносини з СРСР хороших концесій з його боку.
Інтерес до налагодження дипломатичних відносин з СРСР був і в урядів
країн Латинської Америки. Мексика йшла попереду цього процесу. Хорошою
основою для цього було те, що між СРСР і країнами Латинської Америки не
було ніяких фінансових і матеріальних претензій. Разом з тим, боротьба
народів СРСР за своє право самим обирати політичний шлях свого розвитку
якоюсь мірою асоціювався з боротьбою народів Латинської Америки за свою
національну незалежність.
Найбільшу складність у процесі дипломатичного визнання СРСР складали
США. Ця держава не поступалася вимогам щодо боргів Росії і вимагала від
СРСР припинення руйнівної пропаганди радянської влади. Двосторонні
торговельні відносини розвивалися на рівні окремих бізнесменів і
торгових представництв СРСР. Поїздки приватних осіб із США в СРСР і
навпаки (Горький, Маяковський) були досить частими.
Таким чином, на кінець 20-х років лише США, як велика держава, не
вступили в дипломатичні відносини з СРСР. Вони, як і раніше, вважали
умовою встановлення дипломатичних відносин з СРСР виконання ним
міжнародних фінансових зобов’язань.
Виникає питання, а чи були встановлені відносини СРСР з країнами Заходу
на рівноправній основі? Формально, так. А фактично СРСР, будучи слабким
в економічній, військовій сфері, змушений був піти на ряд поступок, як в
економічних питаннях, так і в політичних. На Заході це розглядали як
аванс того, що СРСР буде проводити стриману зовнішню політику. До того ж
в 20-ті роки СРСР експортував, в основному, сировину і був великою мірою
залежним від імпорту машин і обладнання. І це дійсно було стримуючим
фактором в його зовнішній політиці.
Дипломатичне визнання СРСР країнами Заходу було необхідним, але лише
першим кроком на шляху двостороннього розвитку економічних, політичних
відносин. При цьому слід мати на увазі, що країни Заходу в прийнятті
того чи іншого рішення щодо СРСР займали консолідовану позицію (за
винятком Німеччини).
В історичній літературі прийнято вважати, що основною перепоною на шляху
нормальних економічних відносин була проблема боргів з боку СРСР.
Звичайно, ця проблема мала місце. Однак, політична система, яка склалась
в СРСР, була також неприйнятною для урядів країн Заходу. Не маючи
можливості вплинути на її зміну в 30-і роки військовим шляхом, вони
використовували свої економічні можливості. Проблема боргів була взята
за основу в політичному тиску, мета якого була домогтись зміни
політичного і економічного розвитку СРСР.
Додатковими засобами тиску на СРСР були розрив дипломатичних відносин,
терористичні акти в країнах Європи проти окремих організацій (АРКОС –
1927 р.), окремих осіб (вбивство в 1927 р. Войкова у Варшаві). Все це
незаперечно посилювало напругу у міжнародних відносинах СРСР з
європейськими країнами.
На середину 20-х років економічне і соціально-політичне становище СРСР
на основі реалізації НЕП стабілізувалося. Це сприяло зміцненню і його
міжнародного авторитету. У 1926 р. був підписаний радянсько-німецький
договір про нейтралітет. Того ж року був підписаний аналогічний договір
з Литвою.
СРСР проявив ініціативу щодо роззброєння європейських держав. Сама ідея
роззброєння не була відхилена країнами Західної Європи, але на той час
вони не були готові до її реалізації. Обговорення цього питання в Лізі
Нації було використано Радянським Союзом для свого міжнародного
утвердження. На цей час СРСР не будучи членом Ліги Націй, був запрошений
для роботи лише в спеціальній комісії по роззброєнню. У кінцевому
рахунку, країни Заходу відхилили пропозицію СРСР і про часткове
роззброєння, з якою він виступив у 1928 р.
Приєднання СРСР до Пакту Бріана-Келлога у вересні 1928 р. також варто
розглядати з позиції його прихильності до збереження і зміцнення миру в
Європі. СРСР першим його ратифікував. Це прискорило ратифікацію Пакту й
іншими учасниками в 1929 р.
Упродовж першої половини 1932 р. СРСР підписав Пакти про нейтралітет і
ненапад з Фінляндією, Литвою, Естонією і Польщею, а в листопаді 1932 р.
підписав договір про ненапад з Францією.
Усі вищеназвані кроки з боку СРСР були зумовлені загостренням
міжнародної обстановки в Європі, особливо у зв’язку з приходом до влади
в Німеччині Гітлера. У червні 1933 р. в Лондоні відкрилась міжнародна
економічна конференція. На ній голова німецької делегації зажадав
передачі Німеччині України та інших територій Радянського Союзу. СРСР
заявив Німеччині офіційний протест.
Наполегливість СРСР у боротьбі за збереження миру сприяла тому, що 30
держав членів Ліги Націй запросили його вступити у цю організацію. 18
вересня 1934 р. СРСР став членом Ліги Націй.
16 листопада 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини СРСР і США.
У тому ж році були встановлені дипломатичні відносини з Іспанією, а на
початку 1934 р. – з Чехословаччиною і Румунією.
Не вдалось СРСР налагодити добросусідські відносини з Польщею. Цей факт
буде мати негативні наслідки в кінці 30-х років. Прихід до влади
фашистського режиму в Німеччині перекреслив усі позитивні здобутки
попередніх років у радянсько-німецьких відносинах. Правда, перед
остаточним розривом відносин був Пакт Молотова-Ріббентропа і договір про
дружбу і кордони.
У кінці серпня 1939 р. над світом немов би розірвалась бомба: ще
вчорашні вороги – СРСР і Німеччина – неочікувано для усіх підписали
договір про ненапад. Початок цього історичного явища, мабуть, потрібно
шукати з того часу, коли СРСР був виключений з процесу Мюнхенської угоди
і провалу на літо 1939 р. політики колективної безпеки в Європі. Заміна
міністра закордонних справ М. Литвинова (3 травня 1939 р.) на В.
Молотова (Скрябін) (голова РНК і за сумісництвом міністр закордонних
справ) також була знаковою в цьому відношенні. Це був кінець епохи
боротьби СРСР за колективну безпеку. СРСР, підписавши Пакт про ненапад,
змінив політику колективної безпеки на політику свого нейтралітету в
разі війни в Європі. Договір про кордони і дружбу між Німеччиною і СРСР
від 28 вересня 1939 р. був ще одним тому підтвердженням.
Ми уже давали політичну оцінку цим документам в одній із наших
попередніх лекцій. Тут ми лише зауважимо, що СРСР був вимушений піти на
ці досить ризиковані і непопулярні кроки. Адже міжнародна політична
ізоляція СРСР була цілком реальним явищем при такій же реальній загрозі
війни проти СРСР з боку Німеччини і Японії. До речі, У. Черчілль
охарактеризував радянсько-німецький договір як “у вищій мірі
реалістичний з боку СРСР”.
Відтепер СРСР потрапив у моральну ізоляцію. Антифашисти Європи та
Америки не могли зрозуміти і підтримати такі дії радянської дипломатії.
В міжнародних відносинах виникло зовсім інше становище, з якого
намагалися здобути виграш як СРСР, так і Німеччина. Було ясно, що
договір носить тимчасовий характер, і він буде існувати до тих пір, поки
це буде вигідно його учасникам.
В СРСР була заборонена антифашистська пропаганда. Навпаки, була спроба
показати фашистську Німеччину як друга. Мабуть, цим можна пояснити
рішення радянського уряду передати Німеччині десятки німецьких і
австрійських антифашистів.
Таким чином, зовнішня політика СРСР у міжвоєнний період була спрямована
на те, щоб забезпечити найбільш сприятливі умови для вирішення важливих
економічних і соціальних проблем. Шляхи досягнення цього були різні –
від курсу на всеосяжне роззброєння – до двосторонніх угод, окремі з яких
не завжди позитивно сприймалися світовою громадськістю. За великим
рахунком можемо сказати, що радянська зовнішня політика не справилась з
поставленим завданням повністю. СРСР зміг лише відтягти початок війни
проти нього з боку Німеччини. Сама війна для радянського народу, з
огляду на радянсько-німецькі добрі стосунки кінця 30-х років, була
зовсім неочікуваною.
Література:
Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.
Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.
Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.
Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.
Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.
Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.
Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.
Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
