.

Країни північної Європи у міжвоєнний період (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5553
Скачать документ

Реферат на тему:

Країни північної Європи у міжвоєнний період

ПЛАН

1. Економічне і соціально-політичне становище Бельгії у міжвоєнний
період

2. Економічне і соціально-політичне становище Нідерландів у міжвоєнний
період

3. Економічне і соціально-політичне становище Данії у міжвоєнний період

4. Економічне і соціально-політичне становище Норвегії у міжвоєнний
період

5. Економічне і соціально-політичне становище Швеції у міжвоєнний період

6. Економічне і соціально-політичне становище Фінляндії у міжвоєнний
період

1. Економічне і соціально-політичне становище Бельгії у міжвоєнний
період

Територія Бельгії у роки Першої світової війни була окупована німецькими
військами. Вони принесли чималі збитки бельгійській промисловості і
сільському господарству. Більше 10 тис. га землі через бойові дії не
можна було обробляти, поголів’я великої рогатої худоби скоротилось
наполовину, зросли ціни на продукти харчування, безробіттям були
охоплені десятки тисяч людей.

Бельгія як країна, що постраждала від німецької окупації, на Паризькій
мирній конференції отримала округи Ейпен і Мальмеді, право на репарації
і право на окупацію спільно з Францією Рурської області.

Бельгія упродовж 1920-1922 рр. забезпечила собі вигідні умови співпраці
з Францією, Люксембургом і Англією. Завдяки цьому відбудова економіки
здійснювалась швидкими темпами, скоротилось безробіття, покращилось
становище робітників. Страйкового руху як такого майже не було.
Робітнича партія Бельгії на чолі з Е. Вандервельде увійшла до уряду,
закликала робітників до класового співробітництва.

Спираючись на відбудовану економіку, уряд прийняв програму житлового
будівництва, запровадив пенсії жертвам війни, пенсії по старості та ін.

Після виборів до парламенту 1919 р. три партії (Ліберальна, Католицька і
Робітнича) сформували новий коаліційний уряд.

Восени 1920 р. в Бельгії почалася економічна криза, мав місце спад
виробництва промислової продукції, на половину знизилась виплавка сталі
і чавуну. 33% від усіх застрахованих робітників, втратили роботу.

У вересні 1921 р. була створена Компартія Бельгії, яка мала чималий
вплив серед металістів, залізничників і гірників. У 1923 р. 18
керівників Компартії були заарештовані, їх звинувачували в підбурюванні
громадян Бельгії до непокори. Дещо послабився вплив робітничої партії на
маси. Разом з тим, зріс авторитет Католицького союзу в профспілках,
серед жінок. На виборах у нижню палату 1921 р. Католицький союз отримав
80 мандатів.

Бельгія виступала проти встановлення дипломатичних відносин з СРСР.
Причиною цього були неврегульовані боргові проблеми. Бельгія разом з
Францією здійснювала тиск на Німеччину, вимагаючи від неї збільшення
репарацій. Ця проблема стала причиною участі Бельгії в окупації в 1923
р. Рурської області.

Провал Рурської авантюри дорого коштував для економіки Бельгії.
Державний борг зріс на 1924 р. до 41,6 млрд. франків, інфляція зросла
майже на 25%. Знову зросло безробіття, була знижена зарплата робітників.

Такий стан в економіці привів до зростання авторитету робітничої партії,
яка висунула програму реформ і розгорнула антимілітаристську агітацію.
На виборах до парламенту в 1925 р. вона отримала найбільше мандатів в
парламенті. Однак католики і ліберали разом мали у парламенті перевагу
над Робітничою партією.

Після виборів був створений уряд з представників католиків і
соціал-демократів, уряд Пуле-Вандервельде. Уряд взяв курс на
стабілізацію франка, що стало причиною запровадження нових податків.
Робітники відмовили в підтримці коаліційного уряду.

У березні 1926 р. був сформований новий коаліційний уряд на чолі з
Жаспаром. У 1927 р. соціалісти вийшли з цього уряду. Уряд Жаспара
отримав позики від англійських, американських банків на суму 135 млн.
доларів, стабілізував бельгійську валюту і збалансував бюджет.
Промислове виробництво пішло вверх, особливо в металургійній
промисловості. Саме в цей час було здійснено реконструкцію
Антверпенського порту.

Економічна криза в Бельгії мала ті ж ознаки, що і в інших країнах.
Страйки робітників з вимогами підвищити зарплату були звичним явищем. І
в Бельгії, як і в інших європейських країнах того часу, урядові кола
жорстоко придушували страйки робітників.

У роки економічної кризи Католицький союз і Ліберальна партія втратили
частину своїх прихильників. Вони, як правило, перейшли до фашистських
організацій, які робили спроби посварити між собою валлонських і
фламандських трудящих.

В ці ж роки зросла чисельність Робітничої партії. У 1935 р. в її рядах
було 600тис. чол. Тоді ж нею був висунутий план виходу із кризи “план
праці”, який передбачав націоналізацію кредиту і деяких галузей
промисловості.

У 1935 р. в Бельгії був створений новий коаліційний уряд за участю
соціалістів. Однак “план праці” залишився невиконаним. Це сприяло
зростанню авторитету Комуністичної партії Бельгії, яка на виборах 1936
р. в три рази збільшила кількість депутатів комуністів у парламенті. У
жовтні 1936 р. робітники зірвали спробу фашистів здійснити державний
переворот.

Бельгія активно включилась у гонку озброєнь. Її заводи, сировина
використовувалися для виготовлення зброї, що приносило державі великі
вигоди.

2. Економічне і соціально-політичне становище Нідерландів у міжвоєнний
період

У роки Першої світової війни Нідерланди заявили про нейтралітет. Саме
така позиція сприяла зростанню торгівлі з воюючими сторонами сировиною,
продуктами харчування, промисловими товарами. Прибутки від торгівлі були
колосальні. Тільки по дивідендах деякі банки і акціонерні товариства
виплатили до 80%, а окремі пароплавні компанії – навіть 100%.

Щодо населення країни, то його життєвий рівень дещо понизився. Ціни на
продукти харчування зросли, були введені продовольчі картки для жителів
міст, норма видачі хліба була встановлена 160 грамів на день на одного
чоловіка. Зросло число безробітних.

Провідними політичними партіями були клерикальні: Кальвіністська і
Католицька. Вони мали більшість у парламенті. За роки війни дещо
зміцнила свої позиції і Соціал-демократична партія. Разом з тим, після
того, як Католицька партія заявила про підтримку деяких вимог трудящих,
її вплив в парламенті зріс і вона стала провідною силою в уряді.

У листопаді 1918 р. в Амстердамі виникли перші ревкоми і ради, в армії
посилилось дезертирство.

СДРП орієнтувалась на німецький “досвід” і не відкидала можливості
революції і в Нідерландах, у зв’язку з чим нею були проголошені тези про
соціалізацію промисловості, 8-годинний робочий день, загальне виборче
право і демобілізація армії.

Католицька партія також заявила про необхідність соціальних реформ, у т.
ч. про запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення пенсій та ін.
Для протидії революційним робітникам католицькі і кальвіністські лідери
партії використали священиків. З цією ж метою в Амстердамі відбулась
демонстрація протесту робітників, солдатів і матросів, яка була
розігнана з допомогою збройних сил. Декілька робітників було вбито і
поранено. СДРП виступила проти подальшого розвитку революції і зажадала
“змусити революцію відступити від нідерландських кордонів”.

Страйкова боротьба в 20-х роках велась робітниками за економічні права.
Чисельність членів профспілок зросла з 84 тис. чол. до 247 тис. чол. Це
свідчило, що клерикальні партії втрачали позиції у християнських
профспілках.

10 квітня 1919 р. була створена Комуністична партія Нідерландів. Вона не
була чисельною. Одним із напрямків її діяльності була організація
протесту проти допомоги білогвардійцям у Росії.

У 1919 р. соціальні реформи, яких вимагали усі політичні партії, стали
реальністю. Був запроваджений 8-годинний робочий день, підвищені пенсії
по старості й інвалідності, запроваджено Гентську систему соціального
страхування (участь держави в страхуванні від безробіття членів
профспілок). Страйковий рух спадав. У 1920 р. парламент прийняв закон
про боротьбу проти “підступів революції”. Цей закон був спрямований,
перш за все, проти лівих політичних сил Нідерландів.

У 1920 р. нідерландська промисловість отримала значно менше замовлень
з-за кордону. Виробництво продукції скоротилося. Такий процес мав місце
і в наступні роки. Це призвело до того, що в 1922 р. були значно
скорочені витрати на соціальні потреби трудящих.

У 1924-1929 рр. в Нідерландах була економічна стабілізація. Підприємці
стали на шлях обмеження зарплати робітників, допомоги по безробіттю,
збільшення робочого дня, запровадження раціоналізації виробництва. Усі
ці заходи мали зміцнити позиції буржуазії.

Нідерландська буржуазія посилила експлуатацію Індонезії, вивозила у
значних розмірах з неї дешеву сировину і використовувала для свого
збагачення дешеву робочу силу. Кількість мільйонерів за роки
стабілізації зросла. Вони вкладали великі кошти в розвиток сільського
господарства країни і в такі проекти, як осушення морської затоки
Зуйдер-Зеє для створення там великих сільгоспугідь. На 1930 р. було
осушено 20 тис. га морської затоки.

Нідерланди широко використовували інвестиції англійського, французького,
німецького капіталу в свою економіку. Наприклад, німецькі концерни
побудували в країні ряд воєнних заводів і зміцнили свої позиції в
нідерландських банках. Нідерландський капітал з свого боку збільшував
вкладення за кордоном, особливо в боротьбі за нафту. Це дало можливість
встановити високу зарплату кваліфікованим робітникам, вирішити ряд інших
соціальних проблем. Робітничий рух майже припинився. Вихід робітників із
профспілок набув масового характеру. У профспілках залишилось 10% усіх
робітників країни.

Економічна криза у 1929 р. докотилась і до досить благополучних в
економічному і соціальному відношенні Нідерландів. Суднобудівництво
скоротилось з 232 тис. т водотоннажності до 39 тис. т. В електро- і
радіопромисловості з 32 тис. робітників на 1930 р. залишилося 9 тис. на
1932 р. Торгівля скоротилась, у результаті чого значно погіршилось
матеріальне становище портових робітників Амстердама, Роттердама та
інших міст. Спроби робітників організувати акції протесту були розігнані
військовою силою.

1933 рік став останнім роком економічної кризи. У той рік зросло судно
будівництво, збільшився оборот зовнішньої торгівлі. Експорт капіталу з
Нідерландів зріс і досяг в 1938 р. 4 млрд. 818 млн. доларів. Прибутки,
на капітали вкладені за кордоном і в колоніях, становили 425 млн.
гульденів.

Найбільші прибутки отримували такі концерни, як “Ройял-Датч-Шелл” і
маргариновий трест, “Юнілевер” та ін., а також ті компанії, що торгували
з Німеччиною.

Разом з тим, рівень безробіття в Нідерландах і в другій половині 30-х
років залишався досить високим. Безробітних використовували різні
фашистські організації і, перш за все, “Націонал-соціалістичний рух
Муссерта”. Фашисти ставили за мету приєднати Нідерланди до Німеччини. На
виборах 1935 р. фашисти отримали 8% голосів виборців. За
соціал-демократів на виборах 1937 р. голосувало 22% виборців, що
дозволило їм у 1939 р. увійти до коаліційного уряду.

3. Економічне і соціально-політичне становище Данії у міжвоєнний період

За час Першої світової війни Данія суттєво збагатилась. Її продукція
сільського господарства поставлялась У багато воюючих країн. Номінальна
зарплата робітників у 1920 р. була в 4 рази вищою, ніж в 1914 р.
Зростання цін за цей час було лише в 2,5 рази.

Робітничий клас Данії, знаючи про загальну тенденцію в Європі до
запровадження 8-годинного робочого дня, також ставив це питання. 13
листопада 1918 р. в Копенгагені відбулась масова демонстрація, учасники
якої зажадали від уряду вирішення цього питання в найближчий час.
Соціал-демократична партія, враховуючи вимоги робітників, виробила “18
пунктів демократизації суспільства”. Серед них найважливішими були:
запровадження 8-годинного робочого дня, контроль за банками і
виробництвом, скасування обмежень військового часу, поліпшення
соціального забезпечення, перегляд конституції, введення загального
виборчого права, обговорення аграрного питання, упорядкування податкової
системи та ін.

Уряд Цале, в якому були представники Соціал-демократичної партії,
реалізував вимогу робітників про запровадження 8-годинного робочого дня.
Робітники цим задовольнилися і вважали, що і інші їх вимоги уряд
вирішить позитивно. Дійсно, в рамках “демократизації суспільства” було
завершено ряд буржуазних реформ: обрання бургомістрів комун, ліквідація
приватних гімназій, часткова земельна реформа, на основі якої до держави
перейшли 25% землі великих власників та ін.

У політичному спектрі Данії було три основних партії: Радикальна,
Венстре і Соціал-демократична партія. В робітничому русі керівні позиції
займала СДПД, її членами були 110 тис. чол.

У зовнішній політиці у післявоєнний період було вирішено дві проблеми:
надання Ісландії незалежності і приєднання (згідно проведеного в 1920 р.
плебісциту) Північної частини Шлезвігу. У націоналістів було бажання
приєднати і Південний Шлезвіг. Це означало для уряду Цале конфлікт з
Німеччиною, на який він не пішов. Це привело до парламентської кризи. 27
березня 1920 р. був розпущений ригсдаг на пасхальні канікули, а король
Крістіан Х дав відставку урядові. Це і був “пасхальний переворот”, який
відкривав шлях до наступу на демократію.

29 березня 1920 р. СДПД і профспілки передали королю ультиматум –
негайно скликати фолькетінг, погрожуючи загальним страйком. Профспілки
зажадали також розширення виборчих прав, збереження компенсації за
дорожнечу, створення рад на підприємствах, загальної політичної
амністії.

Король погодився організувати новий парламентський уряд і провести
вибори в фолькетінг на основі нового виборчого закону. Обіцяв король
виконати й інші вимоги профспілок.

26 квітня 1920 р. відбулися вибори в фолькетінг. Більшість мандатів
одержала партія Венстре (аграрна). Вона і сформувала уряд, який очолив
Неєргор. СДПД була на другому місці за результатами виборів.

Уряд Неєргора дав волю спекуляції і “вільному підприємництву” в галузі
торгівлі. Місцева промисловість була підірвана. СДПД значно збільшила
свій вплив в сільських районах, потіснивши партію Венстре. На виборах
1924 р. СДПД і радикальна партія завоювали 75 мандатів проти 73 усіх
інших буржуазних партій. Соціал-демократи вперше сформували свій уряд,
який очолив Стаунінг.

Уряд Стаунінга зміцнив курс крони, збільшивши надходження до
Національного банку за рахунок надзвичайного податку і податку на
імпортні товари. Це призвело до загострення відносин між робітниками і
підприємцями. Підприємці знизили зарплату. Робітники оголосили про
загальний страйк, а підприємці – локаут.

18 березня 1925 р. почався загальний страйк. 25 квітня підприємці
реалізували свою погрозу й оголосили локаут. Було звільнено з роботи 100
тис. робітників. Страйк продовжувався два місяці. 5 червня 1925 р.
страйкарі пішли на запропонований підприємцями компроміс.
Соціал-демократичний уряд не підтримав страйк, провівши однак ряд
заходів по зняттю соціальної напруги в суспільстві: запровадив
громадські роботи для безробітних, надав допомогу дрібним
сільгоспробітникам. Це викликало опір буржуазії. Радикальна партія
відмовила соціал-демократам в урядовій підтримці.

На грудневих виборах 1926 р. СДПД потерпіла поразку. Уряд знову
сформувала партія Венстре. Він одразу ж ліквідував міністерство
соціальних справ, скоротив соціальні витрати держави і муніципалітетів,
знизив податки на нерухоме майно. У 1929 р. був прийнятий закон, який
карав ув’язненням за участь у страйках. Підприємці отримали право на
“вільне утворення цін на ринку праці”, тобто цей закон давав можливість
капіталістам встановлювати зарплату на свій розсуд.

СДПД пішла на угоду з Консервативною партією заради відсторонення від
влади партії Венстре. Вибори 1929 р. принесли перемогу СДПД (61 мандат).
І на цей раз СДПД пішла на угоду з Радикальною партією. Був створений
двопартійний кабінет Стаунінга-Мунка. Цей уряд був при владі 10 років.

Світова економічна криза частково захопила Данію лише в 1931 р. Вона
мала проблеми із збутом продукції тваринництва в Англію, ціни на яку
різко впали. Зарплата робітників була знижена лише на 20%. Але робітники
Данії протестували і проти такого зниження зарплати, оголосивши про
страйк. Промисловці з свого боку оголосили про локаут з 1 лютого 1933 р.
Уряд Стаунінга прийняв тимчасовий закон про заборону страйків і
локаутів.

У січні 1933 р. СДПД, партія Венстре уклали угоду, пішовши на взаємні
поступки “компроміс Канслергад” (назва вулиці, де знаходився будинок
Стаунінга): було зафіксовано вигідне для аграріїв співвідношення
датської крони і англійського фунта, запроваджені високі закупівельні
ціни на цукор, встановлені тверді квоти на утримання і забій свиней, що
гарантувало збереження високих цін на свинину на внутрішньому ринку,
знижений адміністративний податок для сільського населення.

В обмін на ось ці реальні економічні вигоди аграрії дали згоду не
перешкоджати проведенню соціальних реформ, у т. ч. в області соціального
страхування (тільки для членів лікарняних кас), закону про страхування
по безробіттю.

Датська економіка суттєво змінилася, виросли такі галузі промисловості,
як судно- і приладобудування, харчове машинобудування, гумова, хімічна,
скло-керамічна і харчова галузі. Вони були конкурентоспроможними і
зміцнили фінансово-економічне становище Данії.

Прихід у Німеччині до влади фашистів сприяв виникненню фашистських
організацій і в Данії. Соціальною базою їх були заможні селяни.
Противниками фашизму в Данії були соціал-демократи і комуністи. На
виборах 1935 р. СДПД отримала переконливу перемогу, мала більшість
депутатських місць у фолькетінзі. Це дозволило уряду Стаунінга розпочати
в 1937 р. процес перегляду конституції країни. Але плебісцит 1939 р. з
цього питання соціал-демократи програли.

У зовнішній політиці Данія у передвоєнні роки робила все можливе, щоб не
погіршити відносини з Німеччиною: Данія голосувала проти засудження
Німеччини Лігою Націй за переозброєння армії, негативно поставилась до
створення системи колективної безпеки в Європі, підписала в 1939р. Пакт
про ненапад з Німеччиною. Цей Пакт не тільки не забезпечив безпеки
Данії, але і політично і психологічно підготувала політику непротивлення
загарбницьким діям Німеччини.

4. Економічне і соціально-політичне становище Норвегії у міжвоєнний
період

Норвегія у роки Першої світової війни не брала участі в бойових діях на
стороні жодної військової коаліції. У той же час суттєво зросли її
торговельні відносини з обома воюючими блоками держав, що дало
можливість прискорити розвиток промислового виробництва й отримати
значні прибутки. З країни боржника з пасивом в 1 млрд. крон у 1913 р.
Норвегія перетворилася у країну кредитора з активом в 1,31 млрд. крон у
1919 р. Зросли інвестиції в норвезьку економіку Англії, США. Виникли
нові галузі промисловості: електрохімія та електрометалургія,
збільшилися капіталовкладення в суднобудування.

Значні соціально-економічні зміни відбулись і в норвезькому селі:
збільшився прошарок заможних селян, оборотний капітал яких за роки війни
зріс у 5 разів, а чистий прибуток – у 3,5 рази.

Разом з тим, у Норвегії мали місце зростання цін на продукти харчування,
які випереджали ріст зарплати. Тому в Норвегії розгорнувся рух за
надбавку до зарплати за дорожнечу.

Незабаром після закінчення війни в країні почалась економічна криза,
скоротилось судноплавство, різко зменшилась кількість закордонних
замовлень. Почало зростати безробіття. Економічна криза 1920-1922 рр.
почалася з інфляції, захопила з часом промисловість, сільське
господарство. Уряд Кнудсена не пішов після закінчення війни на відміну
заборонних ввізних мит, ідучи назустріч інтересам судновласницької
буржуазії і англійських монополій, зацікавлених у збереженні великого
обсягу перевозом у країну. Загальна сума імпорту в 1919-1920 рр. зросла
порівняно з довоєнними роками більше ніж у 5 разів.

Погіршення економічного становища в країні призвело в 1921 р. до
зниження зарплати в промисловості. Число зареєстрованих безробітних
досягло 65 тис. чол. Робітники почали страйкувати. Підприємці
оголошували локаути.

Основними політичними партіями в Норвегії були Ліберальна партія,
Венстре (партія великих землевласників) – “Буннепарті”, Консервативна
партія “хьойре” і Норвезька робітнича партія. Після війни уряд очолювали
консерватори. Робітничий клас був розколотий, не мав єдиної політичної
організації. Підприємці не йшли на задоволення його вимог про підвищення
зарплати. На 1924 р. страйковий рух робітників зазнав поразки.

У період стабілізації економіки норвезька буржуазія продовжувала наступ
на робітничий клас: загальне скорочення зарплати досягло за ті роки
30-40%, локаути і тепер були звичним явищем.

У сільському господарстві йшов процес розшарування на заможних і
збіднілих селян. Число бідняцьких дворів з наділом до 2 га нараховувало
близько 124 тис., а в 1929 р. таких господарств було вже 166 тис., тобто
половина усіх сільських господарств. В їх розпорядженні було лише 11%
землі.

Стабілізація в промисловості супроводжувалась раціоналізацією,
нарощуванням темпів виробництва в паперово-целюлозній, хімічній галузі.
Занепадали суднобудівна, металообробна, в розвитку яких іноземний
капітал не був зацікавлений.

У робітничому русі у цей період мало місце зміцнення центристської
течії, що привело до злиття в 1927 р. НРП і НСРП в одну партію –
Норвезьку робітничу партію. Позиції Норвезької Комуністичної партії в
робітничому русі були надто слабкими. Уряд Люкке (1926-1928 рр.) міг
вільно проводити свою антиробітничу політику: він видав закон про
тюремне ув’язнення за “підбурювання до страйків”, про захист
штрейкбрехерів та ін.

НРП стає провідною партією в політичному житті країни. На виборах 1927
р. вона отримала в стортингу 59 місць із 150. НРП залишалася в опозиції.
Уряд очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель (1928-1931 рр.)

Економічна криза в Норвегії почалась у 1930 р. Промислова продукція
скоротилась у 1932 р. на 38%, зовнішня торгівля – на 37-40%, стали на
прикіл кораблі загальним тоннажем в 1,4 млн. т. Терпіли фінансовий крах
банки. Число безробітних сягнуло 200 тис. чол. Зарплата робітників в
промисловості була знижена на 20%, а в сільському господарстві – у 2-3
рази. Під час локауту підприємців у 1931 р. було звільнено з роботи 86
тис. робітників.

У розпал економічної кризи відбулася зміна уряду. У 1931 р. уряд очолив
лідер партії Буннепарті Кольстад, який намагався за рахунок робітників
покращити економічне становище селянства.

У роки економічної кризи, коли значні верстви населення відчули
погіршення свого матеріального становища і проявляли проти цього
протест, вимагали “Хліба і роботи!”, з’явились напівфашистські і
фашистські організації. Вони стали на захист населення проти
“процентного рабства” і т. д. У 1931 р. була створена партія “Північне
народне відродження“, лідером якої став військовий міністр Норвегії
Квіслінг. Він став на захист штрейкбрехерів, почав залучати військо для
розправи зі страйкарями.

Уряд Кольстада з ініціативи Квіслінга у 1931 р. почав окупацію Східної
Гренландії з метою розширення “життєвого простору”. Міжнародний суд у
1932 р. змусив Норвегію відшкодувати Данії збитки від окупації острова.
Норвегія змушена була відмовитись від окупації Гренландії. Це був
сильний удар по фашистській політичній течії, яка так і не змогла знайти
більш-менш серйозної опори в Норвегії.

У 1933 р. після чергових виборів до стортингу був сформований новий
уряд, який очолив лідер партії Венстре Л. Мовінкель.

З весни 1935 р. Норвегія стала виходити з економічної кризи. Мало місце
пожвавлення в тих галузях промисловості, які працювали на експорт своєї
продукції: целюлозній, кольорових металів, хімічній. Зріс обсяг
міжнародних морських перевезень вантажів. Сільське господарство і
рибальство ще переживали застій.

У березні 1935 р. був сформований уряд Ю. Нюгорсволла, представника НРП.
Його називали “робітничим урядом”. Цей уряд надавав допомогу фермерам в
подоланні кризи, збільшив ціни на сільгосппродукти, запроваджував
громадські роботи, які так і не привели до подолання безробіття. Разом з
тим, уряд забороняв страйки робітників, як це мало місце в лісовій
промисловості і на транспорті.

У зовнішній політиці Норвегія стала на шлях нейтралітету. В торгівлі
проводився курс на економічне зближення з іншими північними країнами
Європи. Норвегія на основі нейтралітету відмовилась від застосування
санкцій проти агресорів, від долучення до системи колективної безпеки в
Європі. Цей курс був ще раз підтверджений на нараді скандинавських країн
в Осло в 1938 р. Норвезькі політики вважали, що майбутня війна їх
обмине, а від неї вони отримають такі ж прибутки, як і від Першої
світової війни. Спроби Комуністичної партії Норвегії створити в
Скандинавії єдиний антифашистський Народний фронт успіху не мали.

5. Економічне і соціально-політичне становище Швеції у міжвоєнний період

У роки Першої світової війни Швеція займала позицію нейтралітету, що
давало їй можливість торгувати з обома воюючими блоками держав. Шведська
буржуазія за роки війни збагатіла, а робітничий клас потерпав від
дорожнечі на продукти харчування. Карткова система не вирішувала цієї
проблеми.

У політичному житті Швеції сильні позиції займала Соціал-демократична
партія, яка мала більшість голосів у риксдазі і входила до коаліційного
уряду. Під впливом революційних подій в Європі парламент у кінці 1918 р.
прийняв проект реформ, з яких були схвалені такі: про обмеження прав
короля і запровадження демократичної виборчої системи, введення
8-годинного робочого дня, скорочення строку служби в армії.

На 1920 рік шведські робітники домоглися ряду поступок у зарплаті,
розширили свої політичні права. Робітничий рух пішов на спад. Віра в
можливість парламентським шляхом вирішити усі соціальні проблеми
оволоділа широкими верствами населення.

Прихід до влади соціал-демократів у 1922 р. був цілком закономірним.
Уряд Брантінга спробував здійснити ряд реформ, у т. ч. в податковій
системі, житловому питанні і навіть став на шлях соціалізації
промисловості. Спроби приєднати в 1920 р. до Швеції Аландські острови
зазнали поразки. Не зміг соціал-демократичний уряд довести до кінця
оголошені реформи. За таких умов відставка уряду Брантінга стала
неминучою.

Новий уряд сформував “безпартійний” де Геєр, який невдовзі був замінений
консервативним урядом фон Сюдова. У 1921 р. СДПШ знову було доручено
формувати уряд. І на цей раз Брантінг не виконав обіцянок щодо
соціальних реформ.

Іноземний капітал (німецький та американський) активно проникав в
економіку Швеції, особливо в целюлозну, залізорудну, машинобудівну і
воєнну. Це дозволило їх значно модернізувати. У цілому, в 1925 р. Швеція
досягла довоєнного рівня в промисловому виробництві, і воно продовжувало
зростати аж до світової економічної кризи 1929-1933 рр. В Швеції навіть
заговорили про початок “другого періоду величі”.

Саме в цей період при владі в Швеції були соціал-демократи. Це було в
певній мірі винятком серед інших скандинавських країн. Соціал-демократи
проводили солідні загальнонаціональні акції типу: про введення “сухого
закону”, про оборону, про роззброєння, про допомогу безробітним та ін.

У другій половині 20-х років великого поширення у Швеції набуває
мондизм. Заклик буржуазії до робітничого класу внести свій внесок у
“загальну справу нації” шляхом відмови від класової боротьби мав на меті
встановити “мир на ринку праці”. Закон про державний арбітраж мав
гарантувати класовий мир у Швеції. У цей час з’явилась теорія про
“винятковість шведського капіталізму” і побудови особливого
скандинавського соціалізму без революційних струсів. За таких умов у
Комуністичній партії Швеції мали місце постійні розколи, пошуки шляхів
впливу на робітничий клас.

Економічна криза у Швеції реально почалась у 1931 р. Саме в цьому році
мало місце реальне скорочення промислового виробництва. Експортна
продукція Швеції до 1931 р., а саме: генератори, мотори, телефонне
обладнання і в цей період не скоротилась, а навіть зросла.

Лише у 1931 р. промислове виробництво скоротилось на 21%, а виробництво
експортних галузей – на 34%. Єдиною галуззю, що не зазнала кризи, була
воєнна промисловість. Наприклад, воєнний концерн “Буфос” у 1932 р.
навіть підняв дивіденди.

Наслідки кризи для громадян Швеції були важкими. Багато з них втратили
свої заощадження в результаті банківських крахів, роботу – із-за
скорочення виробництва. Платіжний баланс країни став замість активного
пасивним, що призвело до збіднення країни взагалі.

Буржуазія Швеції зайняла різку позицію щодо страйкового руху, учасники
якого вимагали підвищення зарплати. У 1931 р. в м. Одалені поліція
стріляла у робітничу демонстрацію.

Найбільшою і найвпливовішою партією Швеції була СДПШ. На виборах 1932 р.
вона виступила з програмою ліквідації наслідків кризи і демократичного
розвитку держави. Робітничий уряд П. Ханссона організував систему
державних робіт для безробітних з оплатою їх праці, надав субсидії
аграріям, підвищив ціни на сільгосппродукцію, став реальним соціальний
захист громадянам. Підтримка ними уряду в результаті цих заходів ще
більше зросла. Наслідки економічної кризи таким чином були швидко, а
головне ефективно, ліквідовані.

Друга половина 30-х років була для шведської промисловості благополучним
періодом. Гонка озброєнь створила сприятливу кон’юнктуру для шведських
монополістів. Збільшився видобуток залізної руди, виробництво артилерії
і боєприпасів. Безробіття суттєво скоротилося, класовий мир був
збережений.

Фашизм у Швеції не набув широкого поширення. Надто авторитетною
політичною силою була СДПШ. Підтвердженням цього була чергова перемога
СДПШ на парламентських виборах 1936 р. За наслідками виборів був
сформований коаліційний уряд Ханссона-Персона-Бромсторпа. Цей уряд був
при владі аж до кінця 1939 р.

У зовнішній політиці уряд Швеції намагався максимально скористатися з
нагоди гонки озброєнь і збільшити експорт воєнної продукції
італо-німецько-японській групі та англо-франко-американській. Шведська
буржуазія не допускала думки, що війна може загрожувати і території
Швеції. Відмова від санкцій проти агресора, від створення системи
колективної безпеки в Європі, підтримка політики “невтручання” були
вершиною егоїстичних розрахунків шведської буржуазії.

6. Економічне і соціально-політичне становище Фінляндії у міжвоєнний
період

У роки Першої світової війни в Фінляндії було оголошено воєнний стан.
Проте фінське населення не призивалося до армії і не брало участі у
війні. Лише таємно сформований єгерський корпус чисельністю у 2 тис.
чол. брав участь у війні на боці Німеччини.

Промисловість Фінляндії отримувала великі воєнні замовлення, посилено
розвивалась, прибутки буржуазії зростали. Становище робітників із-за
дорожнечі на продукти харчування суттєво погіршилось.

На кінець Першої світової війни Фінляндія проголосила свою автономію у
складі Росії, а 31 грудня 1917 р. Раднарком Росії надав Фінляндії
незалежність.

Фінська буржуазія взяла курс на недопущення революції в країні. 12 січня
1918 р. сейм прийняв закон про диктаторські повноваження, який
легалізував шюцкори і передбачав розпуск Червоної гвардії. З Німеччини
повернувся єгерський корпус, на чолі армії став Г.Маннергейм.

28 січня 1918 р. у Фінляндії почалась революція. Влада в Гельсінгфорсі
перейшла до Ради народних уповноважених (Ю. Сірола, О. Куусінен, А.
Таймі та ін.) Вищим державним органом була Головна рада робітників, яка
складалась з 35 чол. Зауважимо, що революційна влада встановилась лише
на півдні країни, а на півночі утвердилась влада контрреволюційних сил,
які уклали договір з Німеччиною про надання Фінляндії воєнної допомоги в
боротьбі проти революції.

Фінська робітнича республіка проіснувала 3 місяці. За цей час були
проведені деякі соціально-економічні заходи в інтересах робітників і
селян: звільнили найбідніших громадян від усіх податків, скасували
церковний податок. Фінський банк і ті підприємства, власники яких втекли
з країни, були передані органам трудящих.

Наприкінці березня 1918 р. німецькі війська під керівництвом фон дер
Гольца почали інтервенцію проти революційної Фінляндії. З півночі
наступали війська Г. Маннергейма. Червона армія в боях з об’єднаними
силами контрреволюції і інтервентів зазнала поразки. До того ж більшість
населення Фінляндії не підтримала революційний уряд. Підтримка з боку
радянської Росії була недостатньою для захисту фінської революції.

І все-таки Фінляндія після Росії виявилась першою державою, в якій
державна влада (на частині території і на довший час) перейшла до рук
народу.

15 травня 1918 р. новий уряд Фінляндії розірвав усі відносини з
радянською Росією. У країні почався терор, переслідування робітників. У
ході громадянської війни урядові сили стратили більше 40 тис.
робітників, 90 тис. робітників було кинуто в тюрми і концтабори.

Наприкінці 1918 р. відновила свою легальну діяльність
Соціал-демократична партія, в Москві була створена Комуністична партія
Фінляндії.

У зовнішній політиці Фінляндія орієнтувалась на Німеччину. 9 жовтня 1918
р. німецький принц Карл-Фрідріх Гессенський став “королем Фінляндії і
Карелії”. Це був курс на встановлення німецького протекторату над
Фінляндією. Революція в Німеччині ці плани зруйнувала. Регентом
Фінляндії 12 грудня 1918 р. був обраний Г. Маннергейм. Німеччина вивела
свої війська з Фінляндії.

У березні 1919 р. були проведені перші після війни вибори до сейму. В
них брали участь 5 політичних партій: Католицька, Аграрна, Шведська
народна партія, Прогресистська партія і Соціал-демократична партія, за
яку голосували усі опозиційно налаштовані виборці. СДПФ отримала 80 із
200 депутатських місць.

Скликаний після виборів сейм скасував монархію і утвердив
республіканську форму правління. Першим президентом був обраний К.
Стольберг (Прогресистська партія).

У зовнішній політиці Фінляндія мала територіальні проблеми з Швецією
із-за Аландських островів, з радянською Росією із-за Кольського
півострова і Карелії. Прагнення Фінляндії приєднати до себе ці території
не було реалізовано в той час навіть збройним шляхом під час
“карельської авантюри” 1919-1920 рр. 14 жовтня 1920 р. фінський уряд
підписав з РРФСР Юр’євський (Тартуський) мирний договір, згідно якого
Фінляндія отримала Петсамо (Печенгську область). 1 червня 1922 р.
Фінляндія підписала з РРФСР прикордонну угоду.

У внутрішній політиці на початку 20-х років була здійснена спроба
фінізації шведського населення, яке становило 10% усього населення
країни.

У 1920 р. частина членів СДПФ вийшла з партії і утворилась Соціалістична
робітнича партія Фінляндії. Її вплив на робітничий клас і селянство
швидко зростав. На виборах 1922 р. до сейму вона отримала 27 мандатів.
Уряд здійснив репресивні заходи проти СРПФ, її лідера Ір’є Мякеліна було
вбито, судові процеси проти рядових соціалістів тривали два роки.

Ще однією проблемою для Фінляндії було протиборство промислової
буржуазії і аграріїв, шведського і фінського капіталу. Із-за цього уряди
Фінляндії мінялись досить часто.

Найкраще розвивалась в Фінляндії лісопереробна промисловість.
Англійський, німецький, шведський капітал інвестував в неї великі
грошові суми.

У грудні новий уряд очолив соціал-демократ В. Таннер. Його мета була в
тому, щоб “заспокоїти робітничий рух, встановити класовий мир у
промисловості” і таким чином забезпечити неухильне зростання
промислового виробництва. Однак цього не сталося. Значна частина
робітників відмовила в підтримці уряду В. Таннера, а шестимісячний
страйк 10 тисяч металістів у 1927 р. зробив падіння
соціал-демократичного уряду неминучим.

Новий уряд очолив аграрій Суніті. У країні почали сприяти зростанню
фашистських націоналістичних настроїв. Головний удар фінські фашисти
спрямовували проти шведів, закликали до бойкоту шведських товарів, І
лише під час економічної кризи 1929-1933 рр. фашистський рух Фінляндії
був спрямований проти СРСР.

Економічну кризу Фінляндія зустріла в невигідному промисловому
становищі. Була однобічність її розвитку за рахунок виробництва
лісопродукції. Сільське господарство і до того не було
конкурентоспроможним на світовому ринку. Зросло число безробітних у
лісопереробній промисловості до 126 тис. чол., зарплата скоротилась на
40-50%. Страйки і демонстрації протесту робітників проти наступу
буржуазії на їх соціальні права стали буденним явищем.

Фашистські організації виступили в ролі погромників робітничих
організацій, особливо після їх розправи в 1929 р. в м. Лануа з
молодіжною робітничою організацією, яку вони звинуватили в симпатіях до
комуністів.

1 липня 1930 р. уряд запропонував ввести ряд надзвичайних законів, що
передбачали заборону легальних лівих робітничих організацій, позбавлення
їх виборчого права і права виступу у пресі і на зборах окремих осіб. 7
липня 1930 р. фашисти організували похід на Хельсінкі 12 тисяч своїх
членів.

Ці дії серйозно стурбували ліберальну буржуазію. Надзвичайні закони
сеймом не були прийняті. 1 жовтня 1930 р. відбулися нові вибори до
сейму. Перемогу здобула католицька партія. Тоді ж були прийняті усі
надзвичайні закони. Фашисти стали громити ліві організації, профспілки,
редакції їх газет.

15 січня 1931 р. відбулися вибори президента Фінляндії. Президентом був
обраний з перевагою у два голоси Свінхувуд, якого підтримали фашистські
організації. 21 березня 1931 р. був сформований “поміркований” уряд
Суніті, який зайняв більш обережну позицію щодо фашистів.

У лютому 1932 р. фашисти підняли заколот у м. Мянтсяля. Вони зажадали
розпуску сейму та утворення фашистського уряду. Заколот був придушений.
Фашистський рух пішов на спад і навіть був заборонений. Але це сталося
після того як він виконав роль щодо розгрому робітничого руху. Того ж
року Суніті підписав Пакт про ненапад з СРСР, який потім був продовжений
до 1944 р.

У грудні 1932 р. був сформований уряд Ківімякі, який представляв
коаліцію правих партій. Цей уряд існував до весни 1936 р. Економічна
ситуація в країні стабілізувалась, вдалось перебороти суперечності між
шведською і фінською буржуазією. Саме цей уряд спробував остаточно
розгромити КПФ, її лідера Т. Антікайнена було заарештовано. Суд над ним
став свідченням наступу напівфашистських сил на опозицію. Міжнародна
солідарність з Антікайненом врятувала йому життя. Кінцевий вирок суду –
8 років тюремного ув’язнення.

На виборах до сейму в 1936 р. перемогу здобула СДПФ. Новий уряд очолив
представник аграріїв Калліо. Через півроку, 15 листопада 1937 р. на
президентських виборах зазнав поразки Свінхувуд. Президентом був обраний
Калліо, а уряд очолив Кальдеру.

За час перебування при владі Свінхвуда-Ківімякі Фінляндія орієнтувалась
на Німеччину. Після приходу до влади Кальдера Фінляндія стала
орієнтуватись на Англію. З весни 1938 р. антиурядовий курс фашистського
руху набрав агресивного характеру. Фінляндія відхилила пропозиції СРСР
про обмін територіями (острови Фінської затоки на рівнозначну Карельську
територію), відмовилась укласти договір про взаємодопомогу з СРСР. Це
був результат впливу Німеччини на зовнішньополітичний курс Фінляндії.
Озброєння фінської армії відбувалось швидкими темпами, будівництво
укріпленої лінії Маннергейма вже було завершено. Такою була обстановка у
Фінляндії перед початком Другої світової війни.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020