.

Міжнародні відносини країн Європи та Америки (кінець 1920 – 1 вересня 1939 р.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
5 6905
Скачать документ

Реферат на тему:

Міжнародні відносини країн Європи та Америки

(кінець 1920 – 1 вересня 1939 р.)

1920-1939 рр. в історичній літературі прийнято називати міжвоєнним
періодом, оскільки це був час між Першою і Другою світовими війнами. Сам
факт того, що світ розвивався від кінця однієї війни до початку другої
свідчить про те наскільки були суперечливими процеси, гострі і складні
відносини між багатьма країнами Європи, перш за все. Не слід вважати, що
і Друга світова війна була неминучою. Мабуть при дещо іншій політиці з
боку впливових політичних сил війни можна було уникнути. Хоча окремі
спроби дійти порозуміння, визначитись по відношенню до можливого
агресора мали місце. І тільки авантюризм окремих політиків, спроби грати
на протиріччях між окремими державами, перехитрити суперників,
неврахування їх державних інтересів призвели до відомих подій 1939-1945
рр.

Особливість висвітлення даної проблеми полягає в тому, щоб йдучи за
історією того часу, її основними подіями, спробувати проаналізувати
причини помилок у політиці, визначити їх тягар для долі мільйонів людей
в усьому світі. Постараємось на конкретних прикладах обґрунтувати думку
про те, що спроби політиків однієї держави вирішувати свої проблеми за
рахунок сусідніх народів є не тільки аморальними, але й злочинними.
Важливе місце має зайняти висвітлення проблем економічного
співробітництва держав Європи та Америки у міжвоєнний період. Це тим
більше необхідно, щоб показати взаємозв’язок політики й економіки,
органічну єдність цих процесів. Приділимо значну увагу оцінці ролі в
історії того часу окремих державних діячів, у т.ч. Ф. Рузвельта, У.
Черчілля, Й. Сталіна, А. Гітлера та ін.

Чотири країни світу – США, Великобританія, Франція і Японія – мали
найбільші вигоди за наслідками Першої світової війни. Однак політична
стабільність в окремих з них не була надійною, матеріальне становище
багатьох людей погіршилося. У результаті парламентських виборів, які
проводилися часто достроково (це підтверджує думку про політичну
нестабільність) у Великобританії, Франції, Німеччині та ін. державах
почергово йшла заміна лібералів консерваторами і навпаки. Все залежало
від сили тиску робітників, від стану справ у колоніях. Однак шляхом
маніпулювання владою, суттєвих поступок трудящим у соціальних питаннях
правлячим колам вдалося збити гостроту страйкової боротьби. Наприклад, у
Великобританії в 1920 р. 6,5 млн. чол. добилися підвищення зарплати і
скорочення робочого тижня.

Складається таке враження, що в перші післявоєнні роки керівники
західних країн перевагу у своїй діяльності надавали вирішенню внутрішніх
проблем, які дійсно були складними. І те, що їх вирішували оперативно і
навіть нетрадиційно (йшли на поступки вимогам робітників), забезпечило
стабілізацію суспільства.

У післявоєнний час одночасно йшли два процеси – налагодження
міждержавних відносин і конфронтація між окремими державами.

У 1920 р. на чергових президентських виборах у США перемогу здобула
республіканська партія. Її лідер У. Гардінг став президентом США. За цим
послідував курс США на зміну зовнішньополітичної лінії і, в першу чергу,
відмова від ратифікації Версальського мирного договору. Відмовились США
і від вступу в Лігу Націй. Все це у пропаганді видавалось як виконання
заповіту Д. Вашингтона від 1796 р. про недоцільність для США
військово-політичних союзів з Європою.

У.Гардінг бере курс на підготовку і проведення нової міжнародної
конференції на території США і під їх керівництвом. Ця підготовка
розпочалась з економічної експансії в основні райони світу, фінансового
тиску на Великобританію і Францію за їх військові борги США. Боротьба
між Японією і США за домінування в Китаї та в басейні Тихого океану
стала однією із складних проблем післявоєнних міжнародних відносин.
Проникнення американського капіталу у країни Латинської Америки і в
Канаду зустріло шалений опір з боку Великобританії.

Ревізія Версальської системи мирних договорів стала тим політичним
кроком з боку США, який мав задовольнити їх претензії в ряді напрямків,
особливо в тих, які були відхилені в Парижі.

Вашингтонська конференція розпочала роботу 11 листопада 1921 р. (в день
третіх роковин підписання угоди з Німеччиною про перемир’я) і тривала до
6 лютого 1922 р. У роботі конференції взяли участь представники США,
Великобританії, Франції, Японії, Італії, Китаю, Бельгії, Голландії,
Португалії. Були присутніми на конференції і представники англійських
домініонів та Індії.

У порядку денному Вашингтонської конференції були в основному проблеми
озброєнь країн Азійського-Тихоокеанського регіону. Реальними
конкурентами США в тому районі була Великобританія і Японія. Їх
експансія в Китай серйозно турбувала США. Обмежити вплив Великобританії
і Японії США могли шляхом обмеження їх військово-морських озброєнь.
Тому-то питання про обмеження морських озброєнь було чи не основним на
конференції.

Чого досягли учасники конференції за 4 місяці її роботи?

На Вашингтонській конференції було підписано кілька документів. Першим
важливим документом був Договір чотирьох держав (США, Англія, Франція і
Японія) 14 грудня 1921 р. про спільний захист своїх прав та інтересів у
басейні Тихого океану. Мова йшла про збереження існуючого стану в цьому
районі Землі. Згідно цього договору, втрачав силу англо-японський
договір 1902 р. Позиції США і в цьому питанні суттєво зміцнювалися.

Ще одна перемога США на конференції була досягнута при підписанні 6
лютого 1922 р. Договору п’яти держав (США, Англія, Франція, Італія і
Японія) про скорочення морських озброєнь. Згідно цього договору його
учасники зобов’язувалися тимчасово припинити будувати військові кораблі
великого тоннажу (більше 35 тис. т.). Це означало, що Японія повинна
була припинити уже розпочате будівництво кораблів у 45 тис. т. Вигідним
для США було встановлення в договорі співвідношення тоннажу лінкорів і
авіаносців: для США і Англії – 525 тис. т, для Японії – 315 тис. т, для
Франції та Італії – 175 тис. т.

6 лютого 1922 р. був підписаний Договір дев’яти держав, який декларував
територіальну цілісність і незалежність Китаю й одночасно в ст. 3-ій
договору було сформульовано принцип “рівних можливостей” через “відкриті
двері” Китаю. Це по суті було визнання імперіалістичними державами Китаю
як “спільної власності”. При цьому Японію змусили поступитися в Китаї
своїми економічними позиціями. Все це було вигідно, перш за все, США.

У цілому Вашингтонська конференція стала для США хорошим політичним
плацдармом для утвердження своєї керівної ролі у світі. Незаперечно, що
саме на цій конференції почався процес ревізії Версальської системи
договорів. Зауважимо, що міжімперіалістичні протиріччя і після
Вашингтонської конференції зберігалися і навіть загострювалися.
Протиріччя, закладені у Версальсько-Вашингтонській системі у кінцевому
рахунку приведуть людство до Другої світової війни. І це станеться через
17 років.

Післявоєнний світ, його політичні лідери продовжували шукати шляхи для
відпрацювання, упорядкування взаємовідносин за нових геополітичних і
геостратегічних умов. Інструментом погодження позицій стала Генуезька
конференція (10.04-19. 05 1922 р.). В її роботі взяли участь 29 держав
(США не брали участі). Делегацію Англії очолював Д. Ллойд-Джордж,
Франції – Л. Барту, Росії – Г. Чичерін. Це була перша в історії
післявоєнного світу велика міжнародна конференція, на яку була запрошена
Росія. Усі учасники конференції закликали до миру, його зміцнення. Ще
були свіжі враження від наслідків світової війни. Перед конференцією
стояло завдання – відновлення міжнародної торгівлі.

Найбільші претензії щодо принципів та умов налагодження міжнародної
торгівлі були до радянської Росії. Учасники конференції, і перш за все,
Англія і Франція, поставили перед Росією ряд економічних вимог,
виконання яких могло відкрити шлях до визнання Росії: повернути західним
кредиторам борг приблизно 50 млрд. крб.; відновити приватну власність;
відмінити монополію зовнішньої торгівлі; допустити контроль з боку
західних банків над фінансами Росії. Це були вимоги привілеїв, як до
держави, що капітулювала і вони були відхилені делегацією Росії.

Зі свого боку делегація Росії поставила питання про міжнародне визнання
нової влади і висунула зустрічні вимоги до учасників конференції:
відшкодувати збитки, нанесені іноземними військами під час їх
інтервенції в Росію (приблизно 40 млрд. крб.). Конфронтація між країнами
Заходу і Росією стала реальністю.

За таких умов переговори, що мали місце між Росією і Німеччиною під час
Генуезької конференції, про розширення співробітництва закінчилися
підписанням міністрами закордонних справ – Г. Чичеріним і В. Ратенау –
16 квітня 1922 р. договору в Раппало. Його суть: взаємна відмова від
відшкодування військових збитків, відновлення дипломатичних відносин,
найбільше сприяння в торгівлі. Росія відмовилась від права на репарації,
а Німеччина – від претензій за націоналізацію Росією майна німецької
держави. Це означало припинення дії Брестського мирного договору і
дипломатичної ізоляції Росії.

Поява цього договору була несподіванкою для учасників конференції. Цей
договір називали “слов’яно-тевтонський”, “буря в Генуї”, “спалах бомби”.
Німеччину виключили з учасників конференції.

20 квітня 1922 р. делегація Росії зробила заяву про те, що виплатить
борги західним країнам тільки після відшкодування ними збитків на
території Росії. 11 травня 1922 р. радянська делегація на вимогу
учасників конференції, ще раз підтвердила свої позиції з основних
проблем. Змін у поведінці делегації Росії учасники конференції не
помітили. 19 травня 1922 р. конференція в Генуї припинила роботу.

На червень 1922 р. було призначено продовження конференції в Гаазі. У
Гаагу Німеччину уже не запрошували, не було там спостерігача і від США.

Таким чином, надії на Генуезьку міжнародну конференцію не виправдалися.
Ніхто не хотів уступати. Без компромісу не було і реального результату.
Гра на протиріччях (Німеччина-Англія-Франція) була гальмом для вирішення
проблеми відновлення міжнародної торгівлі.

У Гаазі (15.06.-20.07. 1922 р.) обговорювалися ті ж питання, що і у
Генуї. Однак політична атмосфера погіршилася. Дух суперництва ще більше
мав місце. До Росії готові були застосувати ультиматум, в основі якого
була вимога повернути власність іноземним громадянам. Тепер мало місце
прагнення країн Заходу виступити єдиним фронтом.

Делегація Росії (керівник – М.Литвинов) поставила ряд нових умов, за
яких вона була готова виплатити борги: надати Росії кредит на суму 3,220
млн. крб.; Росія відмовлялася від контрибуцій в обмін на списання частки
боргів; Росія готова була передати націоналізовані підприємства в
концесії. Список таких підприємств було подано учасникам конференції.

Країни Заходу відхилили ці пропозиції Росії і взяли курс на економічну
блокаду Росії з тим, щоб примусити виконати вимоги учасників
конференції. Одночасно було прийнято рішення про заборону будь-кому
вступати в сепаратні переговори з Росією. Цим конференція в Гаазі і
завершила свою роботу.

20 листопада 1922 р. розпочала роботу Лозаннська конференція. Основними
її проблемами було: врегулювання відносин на Близькому Сході і
утвердження статусу проток Босфору і Дарданелл. 24 квітня 1923 р. була
підписана угода про режим проток. Прохід військових кораблів через
протоки обмежувався по тоннажу для нечорноморських країн.

Таким чином, на Генуезькій, Гаазькій і Лозаннській конференціях мав
місце пошук шляхів між Заходом і Сходом для налагодження
співробітництва. На цьому шляху були серйозні труднощі. У наступні роки
упущені на цих конференціях можливості для стабільного розвитку
післявоєнного світу ще більше ускладнили міжнародну обстановку.

31 грудня 1922 р. відбулося добровільне об’єднання радянських республік
в СРСР. Цей крок зміцнював міжнародні позиції нового державного
утворення; вносив нові елементи у відносини нової держави з країнами
Заходу; завершував геополітичні зміни в післявоєнному світі.

Міжнародне визнання нового державного об’єднання на теренах колишньої
Російської імперії було досить проблематичним. Захід не змінив своїх
вимог до СРСР, а радянське керівництво не готове було до компромісу.
Відбулося випадання СРСР з загальноєвропейського процесу, що вносило
дисонанс у міжнародні відносини.

Політика країн Заходу з позиції сили (а вони були дійсно набагато
сильніші Радянського Союзу) була реальністю того часу. СРСР в цій
політиці не міг претендувати на рівність. Окрім того, своїми діями як у
середині країни, так і за її межами його керівництво давало не раз
привід для занепокоєння на Заході. Візьмемо для прикладу відношення
органів радянської влади до релігії, священнослужителів. Судові процеси
20-х років, вилучення з церков цінностей, переслідування за віру – все
це мало місце і сприймалося у світі як ненормальне явище. Тому-то світ
протестував проти таких дій радянської влади. В СРСР це сприймалося як
втручання у внутрішні справи. Справа дійшла до ультиматуму, який був
пред’явлений СРСР міністром закордонних справ Англії Керзоном 8 травня
1923 р.

Ставали частішими і політичні провокації у країнах Європи проти
радянських представницьких органів. Їх виконавцями, як правило, були
емігранти з Росії. Саме в цьому плані слід розглядати вбивство в Лозанні
посла В. Воровського. Такі акції викликали в СРСР спалах чисельних
політичних мітингів, на яких мали місце образливі звинувачення
керівників країн Заходу. Подібні політичні акції на підтримку СРСР
організовували Комуністичні партії в США, Англії, Франції та ін.
країнах.

На 1924 р. нове співвідношення сил у світі стабілізувалось і було
визнано де-факто. Саме це забезпечило перехід у міждержавних відносинах
на шлях співробітництва. Відмова СРСР виплачувати борги і тепер
гальмувала ці процеси. Міждержавні відносини з 1924 р. будувалися на
основі врахування державних інтересів кожної країни, шляхом використання
дипломатичних каналів і переговорних процесів. Перш за все, Захід
все-таки пішов на дипломатичне визнання СРСР. Упродовж 1924 р. були
встановлені дипломатичні відносини з 12 країнами світу, в т.ч. з
Англією, Грецією, Швецією, Францією, Італією та ін. Такий дружний крок у
бік СРСР був зроблений у надії, що вдасться поставити його зовнішню
політику в певні рамки, що ідеологічні цілі не будуть перевершувати
здорові державні інтереси.

Розвитку нормальних відносин сприяв економічний підйом в СРСР на основі
НЕП, тим більше, що відбувалися і якісні зміни у класовому складі
радянського суспільства (багатоукладність економіки). На Заході вбачали
у цьому процесі можливість повернення СРСР до ринкової економіки.

СРСР налагодив добрі відносини з Італією. Одночасно із встановленням
дипломатичних відносин був підписаний італо-радянський торговий договір.
Французький уряд, який очолював соціаліст Е. Ерріо, також зробив кроки
на зустріч СРСР але проблема боргів виступала гальмом в розвитку
франко-радянських відносин. Особливо інтенсивно розвивалися (на основі
Раппальського договору) відносини СРСР з Німеччиною. В 1925 р. були
підписані договори про мореплавство, про залізничне сполучення між обома
країнами. В 1926 р. був підписаний договір про нейтралітет. Дещо
складнішими були відносини з Англією. Вона звинувачувала СРСР в
підтримці національно-визвольних рухів в англійських колоніях. Відносини
США і СРСР у 20-ті роки якихось змін по офіційній лінії не зазнали. А
неофіційні, особливо торгівельні, мали тенденцію до розширення. Контакти
між представниками інтелігенції (поїздка М. Горького, В. Маяковського) у
США, а також приїзд в СРСР багатьох провідних інженерів із США – все це
було досить регулярним явищем. Відсутність дипломатичних відносин (США
були єдиною країною, яка принципово не йшла на вирішення цього питання)
гальмувало розвиток усіх інших відносин. Лише прихід у Білий дім
Ф.Рузвельта дозволив вирішити проблему встановлення дипломатичних
відносин між США та СРСР, що і було зроблено у листопаді 1933 р.

Таким чином, у 20-ті роки відбувалися складні і неоднозначні процеси. З
одного боку, державні діячі усвідомлювали, що не варто допускати
розвиток напруги аж до нової війни, і робили спроби для знаходження
компромісів. З другого боку не вважалось тодішнє статус-кво стабільним і
довгостроковим. Відбувався процес осмислення сучасної історії і
вироблення кожною окремою країною своєї лінії в міжнародних відносинах.
Колективні зусилля в цій сфері політики результатів не давали.

Морально-політична атмосфера у 20-ті роки в Європі була такою, що ніхто
не міг не враховувати бажання народів жити в мирі. Тому-то дії державних
лідерів були спрямовані на вирішення проблем двосторонніх відносин і
перш за все на одержання гарантій безпеки для своїх країн. Саме цій
проблемі була присвячена конференція в Локарно (5-16 жовтня 1925 р.)

Результатом її роботи були три групи договорів. Англія, Франція,
Німеччина, Бельгія, Італія підписали Пакт про взаємні гарантії кордонів
і про взаємодопомогу в разі нападу на одну з них. Проблему гарантії
кордонів Польщі, Чехословаччини на конференції не піднімали. Другим
документом була угода Німеччини з Францією, Бельгією, Польщею і
Чехословаччиною про звернення Німеччини до арбітражного суду в разі
виникнення прикордонних суперечок. Двосторонні договори Франції з
Польщею і Чехословаччиною передбачали взаємодопомогу в разі нападу на
одну із них.

Учасники конференції вирішили також запросити в майбутньому Німеччину до
Ліги Націй, забезпечити при цьому демілітаризацію Рейнської області.
Додамо, що Локарнські угоди гарантували західні кордони тих країн, що
межували з Німеччиною, і ніякої противаги агресії Німеччини на Схід не
передбачалося. Членом Ліги Націй Німеччина стала в 1926 р.

Таким чином, Локарнські угоди підвели риску під пошуками розвитку світу
в період стабілізації. Причому багато було зроблено з урахуванням
інтересів Німеччини. Захід немов би хотів забути про неприязнь до
Німеччини, яка мала місце під час війни та одразу ж після її закінчення.

Разом з тим слід наголосити, що проблема репарацій залишалася досить
гострою упродовж 20-х років. Між Англією і Францією мали місце суперечки
за панування над переможеною Німеччиною. З іншого боку після окупації
Францією і Бельгією Рурської області Німеччина взагалі перестала
сплачувати репарації.

У США уважно стежили за розвитком подій навколо проблеми репарацій. США
виступили ініціатором утворення міжнародного комітету для вирішення
проблеми репарацій. Його очолив американський банкір Ч.Дауес. Комітет
досить оперативно підготував план ,який був схвалений на конференції в
Лондоні (1924 р.). Його суть полягала в тому, що Франція зобов’язувалася
вивести свої війська з Рурської області. Німеччина з свого боку
зобов’язувалася виплачувати репарації по зростаючій величині (за умови,
що вона відбудує свою економіку), у 1924 р. – 1 млрд. марок, у 1928 р. –
2,5млрд. марок. Німеччина мала одержати кредит у 800 млн. марок. Покрити
кредит Німеччина мала за рахунок торгівлі з СРСР. За німецьку продукцію
СРСР розраховувався золотом. Одержане Німеччиною золото і мало піти на
виплату репарацій. США зрозуміли, що без відбудови німецької економіки
не може бути і мови про сплату нею репарацій. Віднині США, а не Франція
виступали гарантом одержання усіма репарацій з боку Німеччини. Основним
шляхом для одержання репарацій був обраний економічний (за участю
американського капіталу перш за все).

Таким чином, ради одержання репарацій країни Заходу вирішили піти на
відродження німецької економіки. Німеччина одержала упродовж 1924- 1929
рр. не 800 млн. марок позики, як це було передбачено, а 25 млрд. марок.
На виплату репарацій вона витратила 11 млрд. марок. Німеччина зуміла по
господарському розпорядитися великими фінансовими можливостями, при
цьому значну частину коштів направила у військову промисловість.
Реалізація плану Дауеса привела до посилення впливу США на всю Європу.

У 1929 р. під тиском Німеччини для розгляду репараційного питання був
створений новий міжнародний комітет, який знову очолив громадянин США О.
Юнг. Німеччина категорично настоює на зменшенні репарацій, і США
підтримують її в цьому питанні. Адже вони були зацікавлені в одержанні
прибутків з наданих Німеччині кредитів (репарацій США не одержували).
Країни Європи навпаки не хотіли йти на зменшення репарацій. У кінцевому
рахунку, узгоджений план був прийнятий. Сутність плану Юнга полягала в
тому, що загальна сума репарацій визначалась у 114 млрд. марок. Кожного
наступного року виплати скорочувались на 20% аж до 1966 р., а до 1988 р.
виплати не повинні перевищувати 1,6 млрд. марок у рік. Крім того план
передбачав припинення контролю за фінансовою діяльністю Німеччини з боку
держав-переможниць. 3 вересня 1929 р. план Юнга при згоді 12
європейських держав вступив у дію.

Таким чином, економічний інтерес кожної окремо взятої країни й усіх
разом увійшов у протиріччя з Версальським мирним договором, особливо
щодо репарацій з боку Німеччини. Державні діячі, бізнесмени того часу
знайшли в собі достатньо політичної сміливості, стали на шлях сприяння
розвитку Німеччини. Біда в тому, що з часом цей добрий жест з боку
переможців У Німеччині був використаний фашистами для гіпертрофованого
розвитку військово-промислового комплексу.

6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан запропонував
уряду США підписати всеосяжний договір про мир, про відмову від війни як
знаряддя національної політики. Цю ідею Бріан розвинув до створення із
європейських держав федерації – пан Європи. На 10 сесії Асамблеї Ліги
Націй ця ідея була проголошена і позитивно сприйнята її членами. План
пан – Європи передбачав ліквідацію мит, співпрацю бізнесменів та ін. У
тих конкретно-історичних умовах ця ідея не була реалізована. Надто
протилежними виявилися цілі основних учасників міждержавних відносин. У
сучасних умовах ця ідея реалізується, знайшла палких прихильників на
Заході і Сході Європи.

У кінці 20-х років сталося загострення міжнародних відносин. Найбільш
складними і небезпечними були відносини Англії і СРСР. Англія виступала
в ролі координатора дій проти СРСР з метою примусити його до виконання
міжнародних зобов’язань. У противному випадку Англія мала намір
домагатися всебічної ізоляції СРСР.

Страйк шахтарів в Англії 1926 р. став тим детонатором, який зірвав
англо-радянські відносини. СРСР надав матеріальну допомогу англійським
страйкарям. Уряд С.Болдуіна заявив рішучий протест СРСР за втручання у
внутрішні справи Англії. У засобах масової інформації пристрасті
буквально кипіли. Звинувачення в агресивності СРСР були досить
серйозними. Обмін нотами протесту став нормою відносин. Справа дійшла до
нападу на спільне англо-російське кооперативне підприємство АРКОС з
метою пошуку там компрометуючих матеріалів проти СРСР. Дипломатичні
відносини з СРСР з ініціативи Англії були розірвані 27 травня 1927 р.

Погіршення відносин Англії з СРСР дало ланцюгову реакцію на інші
держави. У Варшаві 7 червня 1927 р. був убитий посол СРСР Войков. І
тільки завдяки тому, що Франція і Німеччина на даному етапі зайняли
стриману позицію, конфлікт вдалось швидко локалізувати.

Мабуть, можна погодитись з точкою зору тих дослідників, які вважають, що
з другої половини 20-х і першої половини 30-х років прямої воєнної
небезпеки для СРСР не існувало. По-перше, планів військової кампанії
проти СРСР за цей час не знайдено. Кількість збройних сил в Європі
зоставалась стабільною. Не було чітко визначено і потенційних союзників.

Радянське керівництво в ці роки постійно наголошувало про воєнну
небезпеку для СРСР. Приводом для цього були заяви Фінляндії про
незадоволення Тартуським мирним договором, позиція Польщі, яка не бажала
йти на підписання з СРСР Пакту про ненапад, Румунія домагалась
офіційного визнання її права на окуповану нею Бессарабію.

Відносини між державами Центральної і Південно-Східної Європи почали
тільки складатися. Справа в тому, що тут після розпаду Австро-Угорської
Імперії відбувся процес утворення національних держав. Внутрішні процеси
в цих країнах були складними. В Австрії мало місце протиборство між
фашистами і соціал-демократами. Подібні процеси відбувалися в Угорщині.
Болгарія і Румунія повернули вправо у внутрішній політиці, ще не були
чітко визначені ними параметри зовнішньої політики.

Новим, небаченим по всеосяжності в економіці явищем, яке мало вкрай
негативні наслідки для народів Європи та Америки була економічна криза
1929-1933 рр. Несподіваність, а значить, і морально-політична
непідготовленість державних структур до такої кризи призвела до того, що
більшість урядів часто обирали не найефективніші шляхи виходу із неї.
Загальним у цьому плані було поправіння у внутрішній політиці, зростання
агресивності по відношенню до інших народів, висування на відповідальні
державні посади безвідповідальних осіб. Наслідки всього цього не
заставили себе довго чекати.

У ті роки мало місце розбалансування міжнародної фінансової системи
через те, що США, ставши основним міжнародним кредитором, поставили у
фінансову залежність країни Західної Європи. Протекціонізм з їх боку
зробив неможливим виплату боргів європейськими країнами. Не могли вони
вирішити фінансові проблеми за рахунок репараційних виплат Німеччиною.

У Німеччині економічна криза була найбільш болючою для народу. Ще діяла
система Версальського договору. Матеріальне становище більшості людей
було дуже скрутним. За таких умов зростає вплив двох політичних течій на
людей: фашистів, які бачили вихід із кризи на шляху завоювання нових
земель, і комуністів, які пропонували ліквідувати капіталістичний лад в
Німеччині. При всьому тому значно більший вплив на людей мали фашисти.

Економічна криза для Англії не була дуже важкою. З утворенням у 1926р.
Британської співдружності націй економічні і політичні інтереси Англії
на довгу перспективу були забезпечені.

У Франції також мав місце спад виробництва товарів. Мали місце
банкрутства банків, що привело до фінансових втрат мільйонами людей. У
політичній сфері відбулося зміцнення позицій комуністів.

В Італії на цей час при владі уже були фашисти. Тому у внутрішній
політиці особливих змін не відбулося. У зовнішній політиці головне місце
відводилося проблемі розширення впливу в Африці і Албанії.

Економічна криза охопила і країни Центральної та Південно-Східної
Європи: Румунію, Угорщину, Грецію. В силу того, що їх державність була
ще досить слабкою, криза була затяжною, і самі вибратися з неї вони не
могли.

Для СРСР, оскільки він не був інтегрований у світову економіку,
економічна криза безпосередньо немов би не торкалася. З 1928-1929 рр.
почалась перша п’ятирічка. Були досягнуті значні успіхи у промисловості.
Міжнародне становище СРСР і в цей час не покращилося хоча і були ним
заключені в 1932 р. Пакт про ненапад з Фінляндією, Латвією, Литвою,
Естонією, Польщею і франко-радянський договір про ненапад.

Поряд з проблемою міжнародних зобов’язань (дореволюційні борги) тепер
виникла проблема демпінгу в торгівлі. Ця політика проводилася СРСР з
метою організації збуту своїх промислових товарів та сировини і
одержання валюти для закупівлі за кордоном машин та обладнання для
оснастки нових заводів. Демпінг з боку СРСР викликав протест у
виробників на Заході. Адже і вони тепер, особливо за умов кризи,
потребували значних фінансів. Методи торгівлі СРСР вони розглядали як
ворожі, і всіляко їм протидіяли.

Папа Римський Пій ХІ у 1930 р. звернувся до усіх віруючих з посланням, в
якому звинувачував СРСР в утисках релігії. Активізувались російські
білогвардійці, все гучніше лунали їх голоси із закликом до початку війни
проти СРСР.

Одним із наслідків економічної кризи був крах системи післявоєнних
платежів. Збанкрутував Дармштадський банк у Німеччині в 1931 р.
Президент Німеччини П. фон Гінденбург звернувся до США з пропозицією про
відстрочку оплати кредитів по плану Юнга. Англія і Франція підтримали це
прохання.

У такій обстановці в Лозанні відбулася чергова конференція, яка
займалась вирішенням проблеми платежів. Учасники конференції визнали, що
світ опинився на грані катастрофи, тому-то необхідно розробити нові
правила міжнародних економічних відносин. Конференція вирішила
призупинити виплати Німеччиною виплати по репараціях і по зовнішніх
боргах. Одночасно Німеччина на цій конференції поставила вимогу про своє
доозброєння.

Наступним кроком у поглибленні відносин між країнами Європи було
підписання 14 жовтня 1932 р. в Лозанні Пакту чотирьох (Англії, Франції,
Німеччини, Італії). Позиції європейських країн на цей час були такими:
Англія виступала за збереження рівноваги в Європі, за урегулювання
англо-італійських спорів про колонії Німеччини, за те щоб залучити до
європейських справ Німеччину, послабити зв’язки Франції з СРСР і тим
самим посилити його блокаду. Франція погоджувалась на рівність в
озброєннях Німеччини, але лише в рамках системи колективної безпеки.
Італія вимагала повернути її славу Риму, виступила за перегляд кордонів
шляхом договірних капітуляцій на Балканах. Із-за цього в Румунії,
Югославії стався переполох. Виявилось, що їх безпека нічим і ніким не
гарантована.

7 червня 1933 р. Пакт чотирьох був парафований у Римі усіма
представниками, але в силу не вступив, оскільки його не ратифікували
Франція і США.

У 1932 р. Франція підписала з СРСР договір про ненапад, підтримала ідею
утворення Дунайської федерації (Малої Антанти). До неї мали увійти
Румунія, Угорщина, Болгарія, Чехословаччина і Греція. Франція таким
чином сподівалася послабити дружбу СРСР з Німеччиною, зберегти свій
політичний та економічний вплив на Балканах і виступити противагою
“аншлюсу” Німеччини з Австрією. Об’єктивно поява плану Малої Антанти
була реакцією на загрозу з боку Німеччини. До речі, до Пакту чотирьох
негативно ставилися країни Малої Антанти й СРСР. Вони побоювалися, що
цей Пакт залишить їх незахищеними перед лицем загрози з боку Німеччини.
Можна сказати, що 1932 рік був останнім роком гегемонії Франції в
Європі. Набирала силу Німеччина.

У 1932 р. в Німеччині відбулися президентські і парламентські вибори.
Президентом Німеччини обрали П. фон Гінденбурга. За нього віддали голоси
18,6 млн. чол. На виборах до Рейхстагу політичні сили розподілилися
наступним чином: за НСРП проголосувало 13 млн. чол. (230 депутатів), за
КПН – 6 млн. чол. (89 депутатів), за СДПН – 7,2 млн. чол. (133
депутати).

30 січня 1933 р. президент П. фон Гінденбург призначив Гітлера
рейхсканцлером. З чого розпочав свою зовнішню політику А.Гітлер? 14
жовтня 1933 р. Німеччина вийшла з Ліги Націй. Це був відкритий виклик
міжнародному співтовариству.

В основу зовнішньої політики Німеччини було покладено основні положення
книги Гітлера “Майн Кампф”, яку він написав ще в 1924 р. Головна її ідея
сформульована навколо повернення політики, інтересів Німеччини на Схід,
завоювання там життєвого простору. “Ми, націонал-соціалісти, –
говорилося в ній, – призупиняємо вічне устремління німців на південь і
захід Європи і повертаємо свій погляд на землі на сході. Коли ми тепер
говоримо про нові землі, то ми можемо в першу чергу думати тільки про
Росію і підвладних їй прикордонних державах. Здається, що сама доля
освічує нам шлях”.

Курс “Дранг нах Остен” був закамуфльований під гасло боротьби проти
більшовизму, а реально це була боротьба за світове панування.

Першим етапом в його реалізації повинно було стати приєднання до
Німеччини Австрії, західних районів Чехословаччини і Польщі. На другому
етапі його реалізації мала бути завойована територія СРСР аж до Уралу.
Третій етап мав забезпечити конфедеративність з Німеччиною Франції і
Бельгії. На четвертому етапі передбачалося захоплення Азії, встановлення
фашистських режимів в Америці. Все це обґрунтовувалося пропагандою як
необхідність здійснення реваншу за поразку у Першій світовій війні.

Якою була реакція на ці плани Гітлера з боку країн Заходу? Складається
враження, що їм імпонували погрози фашистів щодо СРСР. Без особливих
коливань вони пішли на пом’якшення обмежень щодо озброєнь Німеччини.
Так, якщо за Версальським договором їй дозволялося мати 100 тис.чол. в
армії, то тепер їй дали дозвіл на 200 тис. чол. Проте Гітлера це не
задовольнило і в знак протесту Німеччина покинула Женевську конференцію
по роззброєнню. Гітлер вимагав і невдовзі добився реалізації принципу
рівності в озброєннях з Англією, Францією й Італією.

Якою була реакція СРСР щодо приходу в Німеччині фашистів до влади? У
1933 р. СРСР встановив дипломатичні відносини з Іспанією, підписав
договір про дружбу, ненапад і нейтралітет з Італією. 18 вересня 1934 р.
СРСР вступив у Лігу Націй. СРСР у рамках Ліги Націй пропонував
європейським країнам стати на шлях створення системи колективної
безпеки. Водночас він шукає шляхів для поліпшення відносин з Німеччиною.

Шукала контактів з Німеччиною і Польща та інші країни Європи. Польща
підписала з Німеччиною угоду на 10 років про мир. Цей крок з її боку
об’єктивно послаблював позиції Франції.

Фашисти з свого боку діяли все більш нахабно. Так, в Австрії вони вбили
канцлера Дольфуса за те, що він виступив проти “аншлюсу” з Німеччиною.

У 1935 р. Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Франція й СРСР
підписали Східний Пакт. Однак Польща виступила проти Пакту, бо уже мала
договір з Німеччиною. Англія також виступила проти Східного Пакту, щоб
не оточувати Німеччину. Міністр закордонних справ Франції Барту
здійснював активну роботу по укладанню Східного Пакту, за що і був
убитий. 2 травня 1935 р. в Парижі був підписаний франко-радянський
договір про взаємодопомогу. 16 травня 1935 р. аналогічний договір був
підписаний між СРСР і Чехословаччиною.

З 1935 р. Німеччина розпочала підготовку до нової світової війни. Значна
частина промисловості переводиться на виробництво військової продукції.
Відповідальним за цю ділянку роботи був призначений Шахт. На населення
Німеччини були накладені додаткові податки на потреби розвитку
повітряного флоту, протиповітряної оборони та ін.

У 1936 р. на з’їзді НСРП в Нюрнбергзі Гітлер проголосив чотирьохрічний
план забезпечення незалежності Німеччини, а Герінг висунув гасло:
Гармати замість масла! У Німеччині було введено примусове вилучення у
фермерів хліба на потреби держави.

Процес фашизації держапарату вступив у завершальну стадію. Були створені
штурмові загони (їх чисельність складала 3 млн. чол.). У зв’язку із
смертю президента П. фон Гінденбурга його функції в 1934 р. взяв на себе
Гітлер та оголосив себе фюрером і рейхсканцлером. До речі, з цього
питання був проведений референдум. Лише 5 млн. чол. виступили проти
поєднання в одній особі посади президента і канцлера.

Повним ходом йшло переозброєння армії. Її кількість досягла 2 млн.чол.
Було відновлено загальну військову повинність 7 березня 1936 р. німецькі
війська увійшли у Рейнську демілітаризовану зону. Того ж року був
підписаний воєнний Пакт з Румунією і Японією. В Саарській області
відбувся референдум, за результатами якого вона поверталася до
Німеччини.

Німецька пропаганда стверджувала, що активізація в озброєннях з її боку
викликана стурбованістю ростом озброєнь в СРСР. Гітлер навіть заявив, що
готовий надати гарантії усім сусіднім державам, окрім СРСР. Саме з цього
часу посилилось співробітництво Німеччини у військовій сфері з Францією,
США, Англією.

25 листопада 1936 р. Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський
Пакт строком на 5 років. У 1937 р. до Пакту приєдналася Італія.
Політичні цілі учасників Пакту полягали в тому, щоб вести спільну
боротьбу проти тих, хто діє навколо Комінтерну. Учасники Пакту взяли на
себе зобов’язання не створювати труднощів іншій стороні, якщо вона
вступить у війну з СРСР.

Антирадянська спрямованість Пакту була очевидною. Очевидним було і те,
що учасники Антикомінтернівського Пакту не мали наміру обмежуватися у
своїх агресивних планах тільки ліквідацією СРСР. В підтвердження цієї
думки варто навести слова Гітлера: “Не провінції, а геополітичні
території, не національні меншини, а континенти, не поразка, а знищення
противника, не союзники, а сателіти, не пересування кордонів, а
перетасовка держав всієї земної кулі, не мирний договір, а смертний
вирок – такими мають бути цілі великої війни!”.

Якою була реакція США, Англії і Франції на утворення
Антикомінтернівського Пакту? У США був прийнятий закон про нейтралітет,
який з 1 травня 1937 р. діяв уже на постійній основі. Англія вважала, що
оскільки Пакт спрямований проти СРСР, то він не був загрозою для країн
Заходу. Франція свою безпеку довіряла Лізі Націй. Навіть вступ 7 березня
1936 р. німецьких військ у Рейнську зону був сприйнятий у Франції без
особливих пересторог. Внутрішні проблеми (прихід до влади Народного
фронту) більше турбували тодішнє французьке керівництво та її прем’єра
Лаваля. У Франції вважали, що розгром Німеччини означав би і розгром
фашизму. Це могло привести до ще більшого посилення Народного фронту.

Англія у зв’язку з введенням військ у Рейнську область заявила, що мова
йде не про окупацію території, а відновлення суверенних прав Німеччини.
Ліга націй лише констатувала факт порушення Німеччиною Локарнських угод.
Зі свого боку Гітлер з метою заспокоєння сусідніх країн пропонує їм
підписати двосторонні договори про ненапад строком на 25 років, але
категорично виступив проти підписання договорів про взаємодопомогу.

Слід наголосити, що плани учасників Антикомінтернівського Пакту входили
у протиріччя, не співпадали з інтересами США, Англії і Франції. Однак
вони розраховували, що їм вдасться відкупитися від країн фашистського
блоку за рахунок інтересів СРСР. Для здійснення цієї мети вони проводили
політику, яка мала в той час різні найменування: у США – політика
нейтралітету, в Європі – політика “умиротворення” і “невтручання”, але в
кожному разі її антирадянська, антикомуністична суть залишалася
незмінною. Вона полягала у спробах викликати війну між блоком
фашистських держав і СРСР, яка мала привести до їх послаблення. Це, з
точки зору США і Англії, мало утвердити їх гегемонію у світі.

19 листопада 1937 р. в Берліні відбулася зустріч англійського міністра
закордонних справ Галіфакса з Гітлером, в якій взяв участь міністр
закордонних справ Нойрат. Галіфакс подякував Гітлеру за те, що він
знищив комунізм в Німеччині, перепинив шлях йому в Західну Європу, і
тому Німеччина може вважатися бастіоном Заходу проти більшовизму. Англія
запропонувала Німеччині піти на зближення, за яким мало настати
укладення Пакту чотирьох держав (Англії, Німеччини, Франції та Італії).
Англія висловила готовність не перешкоджати “аншлюсу” Німеччини з
Австрією, а також в слушний момент обговорити питання про повернення
Німеччині її колоній. Платою з боку Німеччини за ось ці поступки з боку
Англії мала бути гарантія Німеччини про ненапад на Англію. Англія дійшла
порозуміння і з Італією, підписавши 16 квітня 1937 р. договір, за яким
обидві сторони погоджувалися поважати статус-кво на Середземному морі, а
Англія офіційно визнавала анексію Італією Ефіопії.

Наприкінці 1937 р. французький уряд дав зрозуміти, що Франція в разі
реалізації намірів Німеччиною щодо Австрії і Чехословаччини також займе
позицію невтручання.

За таких умов 11 березня 1938 р. німецькі війська, не зустрівши опору
австрійських урядових сил, вступили в Австрію. Метою окупації Австрії
Гітлер оголосив збереження і примноження німецької спільноти в Австрії і
Чехії. Тим самим Німеччина порушила Сен-Жерменський договір. А тим часом
гаранти договору заявляють про невтручання у німецько-австрійські
відносини.

Якою була позиція Європи на такі дії Німеччини? Італія заявила про
невтручання в німецько-австрійські відносини. СРСР заявив, що насильство
вчинене в центрі Європи, загрожує незалежності і територіальній
цілісності не тільки європейських, але й інших народів. Уряди Англії,
США, Франції промовчали, не засудили агресивні дії Німеччини.

Німеччина приступила до підготовки захоплення Чехословаччини. У даному
питанні Німеччина вирішувала ряд питань, а саме: випробовувала на
міцність Пакт взаємної допомоги Чехословаччини, Франції та СРСР,
позбавляла Францію важливого союзника в Центральній Європі, з півдня
виходила до території Польщі і, накінець, наближалась до кордонів СРСР.

Англія і Франція, попередньо домовившись з Німеччиною про відторгнення
від Чехословаччини Судетської області, пішли на те, що 19 вересня 1938
р. в ультимативній формі зажадали від Чехословаччини відмовитися від
Судетської області і передати її Німеччині.

У тій ситуації лише СРСР заявив про підтримку територіальної цілісності
Чехословаччини. Однак її уряд не прийняв пропозиції СРСР і тим самим
зрадив інтересам своєї країни.

29 вересня 1938 р. в Мюнхені зібралися керівники Англії, Франції, Італії
і Німеччини – Чемберлен, Даладьє, Муссоліні і Гітлер – для того, щоб
винести вирок Чехословаччині. Чехословацького президента Бенеша на
конференцію не запросили. У результаті їх змови того ж дня Судетська
область, де проживало 25% німців, передавалась Німеччині. Чеське
населення мало покинути область до 10 жовтня 1938 р.

До розбійницької акції проти Чехословаччини долучились Польща та
Угорщина, відірвавши від неї з дозволу Німеччини деякі райони.

Виникає питання: чому ж Англія і Франція пішли на зближення з Німеччиною
і відмовили в такому курсі Радянському Союзові? По-перше, в СРСР на той
час завершився процес утворення тоталітарного режиму, який ототожнювався
ними з режимом у Німеччині. По-друге, Комінтерн був у повній залежності
від СРСР, і тому-то Компартії в країнах Заходу називались не інакше як
”агенти Москви”, “знаряддя Кремля”. По-третє, сталінські чистки в
Червоній Армії створили уяву, що СРСР відтепер “колос на глиняних
ногах”. До того ж в пропаганді СРСР мало місце ототожнення фашистських
режимів з країнами парламентської демократії в Європі. Це робило
неможливим здійснення єдності дій у боротьбі проти фашистської агресії.

Що давав Мюнхенський договір Німеччині? За рахунок цього договору
населення Німеччини збільшувалося на 3 млн. чол. (віднині населення
Німеччини було у два рази більше, ніж населення Франції) Франція
лишалась можливості спільних дій з чехословацькою армією. І ще. Був
створений прецедент на майбутнє. Гітлер в бесіді з міністром закордонних
справ Угорщини в січні 1939 р. так сказав: “Те, що відбулося, може
статися лише раз в історії”.

В Англії і Франції панувала ейфорія. ”Чемберлен і Даладьє врятували мир”
– такою була суть пропаганди, що вихваляла “миротворців”. Робився також
наголос на те, що Гітлер дав обіцянку обмежити свої дії в Європі
приєднанням Судетської області до Німеччини. І лише замовчувався один
факт, що відтепер стала неможливою політика колективної безпеки в
Європі. До речі, У. Черчілль дав протилежну оцінку Мюнхенській угоді,
назвавши її “нещастям для Європи першої величини”.

На другий день після вирішення питання про долю Чехословаччини, 30
вересня 1938 р. Англія і Німеччина підписали в Мюнхені декларацію про
ненапад і про мирне врегулювання усіх спірних питань, що виникають. 6
грудня 1938 р. аналогічна декларація була підписана між Францією і
Німеччиною. Це і була спроба об’єднання трьох великих європейських
держав на антирадянській основі.

Після Мюнхена доля республіканського уряду в Іспанії, який вів нерівну
боротьбу з фашистськими заколотниками, була вирішена. Англія і Франція,
відповідно 24 і 27 лютого 1939 р., визнали режим Франко без всяких умов.
США зайняли аналогічну позицію, визнавши Франко після вступу 28 березня
1939 р. його військ у Мадрид.

Внаслідок Мюнхенської змови відбулося політичне, військове та економічне
зміцнення Німеччини. Такі європейські країни, як Угорщина, Болгарія,
Румунія, Югославія з різних причин, але беруть курс на зближення з
Німеччиною. Відбувся корінний поворот і в політиці Радянського Союзу,
який також взяв курс на зближення з Німеччиною. З цього часу Англія і
Франція в очах радянського керівництва – зрадники, які здатні на все, і
тому до них не може бути ніякої довіри.

У такій обстановці 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили в
Чехословаччину. Чехословаччина перестала існувати як незалежна держава.
Чехія і Моравія стали протекторатами Німеччини. Словакія була оголошена
”самостійною” державою. 15 березня 1939 р. стало днем “Х”. В Європі все
змінилося.

22 березня 1939 р. німецькі війська захопили литовське місто Клайпеду.
23 березня 1939 р. Німеччина підписала господарський договір з Румунією,
який перетворював останню в аграрно-сировинний додаток німецької
економіки.

Черговим об’єктом німецької агресії була названа Польща. 21 березня 1939
р. Німеччина ставить перед Польщею вимогу про передачу їй Данцига і
виділення екстериторіальної зони для будівництва автостради і залізної
дороги через ”польський коридор”. 28 квітня 1939 р. Німеччина
денонсувала польсько-німецький Пакт про ненапад від 1934 р. та
англо-німецький морський договір 1935 р. А німецький генеральний штаб
завершував розробку плану нападу на Польщу, який орієнтовно був
призначений на кінець серпня – початок вересня 1939 р.

В умовах різкої активності агресивних дій і військових приготувань
Німеччини уряди Англії і Франції 1 березня 1939 р. оголосили про
гарантії Польщі на випадок акту неспровокованої агресії проти неї. Такі
ж заяви були зроблені відносно безпеки Нідерландів, Бельгії, Швейцарії і
Данії. Ці заяви одержали назву політики гарантій.

Тим часом, 7-8 квітня 1939 р. італійські війська захопили Албанію.
Англія і Франція вирішили їй у цьому не перешкоджати.

Ситуація в Європі загострилася. Політики шукали відповіді на нові
реалії. Англія і Франція не полишаючи надій на “умиротворення” Гітлера,
все-таки переглянули своє ставлення до СРСР і почали шукати з ним шляхів
для зближення ради приборкання агресорів. У березні 1939 р. Англія
запропонувала СРСР підписати спільну з Францією і Польщею декларацію про
взаємодію. Одержав віднині СРСР також пропозиції надати гарантії Польщі
і Румунії. У відповідь СРСР запропонував Англії і Франції підписати
троїстий Пакт про взаємодопомогу з одночасним наданням гарантій усім
прикордонним з СРСР державам.

Політичні переговори про укладання Пакту взаємодопомоги між СРСР,
Англією і Францією почалися в Москві 15 квітня 1939 р. Йдучи на
переговори, Англія і Франція хотіли чинити тиск на Німеччину і, тим
самим, стримувати її подальші агресивні кроки. СРСР сподівався на
дієвість можливого Пакту і, тим самим, посилення своєї безпеки.

На переговорах Англія і Франція поставили питання про надання Радянським
Союзом допомоги Латвії, Литві, Естонії та Фінляндії на випадок нападу на
них Німеччини. СРСР з цією пропозицією погоджувався, одночасно поставив
питання про гарантії безпеки прибалтійським державам і з боку Англії і
Франції, тобто про гарантії прибалтійським держав обома сторонами
переговорів. Англія і Франція відмовилися надати гарантії прибалтійським
державам. Окрім того Англія і Франція на переговорах наполягали, щоб
Радянський Союз надав військову допомогу і тим країнам, по відношенню до
яких Англія і Франція взяли на себе в різний час певні зобов’язання, а
саме: Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, Бельгії, а також Нідерландам і
Швейцарії. Названі країни не брали на себе ніяких зобов’язань щодо
Радянського Союзу. Це був шлях до війни СРСР з Німеччиною сам-на-сам.
СРСР відхилив вищеназвані пропозиції Англії і Франції.

Зі свого боку СРСР пропонував, щоб усі держави, яким могла загрожувати
Німеччина, взяли на себе однакові зобов’язання, тобто здійснити
взаємодопомогу. До того ж СРСР запропонував у короткі строки встановити
розміри і форми військової взаємодопомоги, Франції та Англії було
запропоновано укласти воєнну конвенцію. Зі свого боку СРСР готовий був
виставити проти агресора 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських, 5 тис.
важких гармат, 9-10 тис. танків, від 5 до 5,2 тис. бомбардувальників і
винищувачів.

Англія погоджувалась виставити 5 піхотних та 1 моторизовану дивізію.
СРСР не мав спільного кордону з Польщею. надати допомогу Англії і
Франції міг тільки зі згоди Польщі пропустити радянські війська через
свою територію. Польща рішуче протестувала проти цієї пропозиції,
побоюючись війни з Німеччиною.

На перший план у ході воєнних переговорів, які почалися 11 серпня 1939
р., вийшли 2 питання: про надання західними державами допомоги Литві,
Латвії, Естонії навіть в умовах побічної агресії, тобто на випадок, коли
уряди цих держав дадуть згоду на окупацію їх територій німецькими
військами; і про відмову Польщі і Румунії співробітничати з СРСР у разі
досягнення домовленості з Англією і Францією про надання їм допомоги.

30 липня 1939 р. Чемберлен констатував: “Англо-радянські переговори
приречені на провал, але переривати їх не слід, навпаки, потрібно
створювати видимість успіху, щоб здійснювати тиск на Німеччину”. Під час
переговорів у Москві між їх учасниками панувала атмосфера підозри і
недовіри. Англія і Франція, не перервавши переговори в Москві, прагнули
дійти згоди з Німеччиною. У липні 1939 р. в Лондоні почалися таємні
переговори Англії і Німеччини. Їх предметом були питання про поділ сфер
впливу, про передачу Німеччині Данцига, “польського коридору”, укладення
договору про ненапад, про спільне прикладання сил у Китаї і в Росії та
ін. Англія була готова в разі домовленості з Німеччиною припинити
переговори в Москві.

Для Німеччини, яка уже завершила підготовчу роботу до нападу на Польщу,
ці пропозиції були малозначимими. Вони були нею відхилені.

Таким чином, у 1939 р. Англія і Франція своєю політикою показали, що
вони несуть пряму відповідальність за невдачу переговорів у Москві, за
провал спроб створення єдиного фронту боротьби проти фашистської
агресії.

Однак значна доля відповідальності за це лежить і на СРСР. Його
керівництво недовіряло Англії і Франції завжди, а після Мюнхенської
угоди , особливо. До того ж Сталін не вбачав серйозної відмінності між
політичною лінією Англії і Франції з одного боку і Німеччини – з
другого. Рівнозначно Англія і Франція не бачили особливої відмінності в
політичній лінії СРСР і Німеччини.

Ось ці протиріччя і лягли в основу прощупування контактів з боку
Німеччини до Радянського Союзу, і навпаки, з боку Радянського Союзу – до
Німеччини. Для Німеччини було дуже важливо після нападу на Польщу не
допустити війни на два фронти. Найефективнішим шляхом було підписання
відповідного Пакту з СРСР.

СРСР, зі свого боку, не маючи конкретних результатів у переговорах з
Англією і Францією, таємно вступає в переговори з Німеччиною, щоб
військовий конфлікт, який назрівав, спрямувати не проти себе, а проти
Англії і Франції.

Таким чином, обидві сторони – Англія і Франція з одного боку та СРСР – з
другого намагалися використати Німеччину для спрямування її агресії
проти своїх можливих союзників.

Відсторонення на початку травня 1939 р. Сталіним Литвинова від посади
Наркома закордонних справ, який був прихильником англо-франко-радянської
угоди, і призначення на цю посаду В.Молотова, який без оглядки служив
Сталіну – було ознакою зміни політичної орієнтації Радянського Союзу.

Зі свого боку Німеччина під час таємних контактів з представниками СРСР
у червні-липні 1939 р. обіцяла гарантувати “забезпечення державних
інтересів СРСР” у країнах Східної Європи, підписати двосторонній Пакт
про ненапад.

21 серпня 1939 року СРСР перервав переговори з Англією і Францією. 23
серпня в Москві міністри закордонних справ Німеччини І.Ріббентроп і
міністр закордонних справ СРСР Молотов підписали Пакт про ненапад між
Німеччиною і СРСР на 10 років і таємний протокол до нього.

У протоколі сторони домовились про розмежування “сфер інтересів” у
Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Західну
Україну і Західну Білорусію, Фінляндію, Латвію, Естонію, Бессарабію.
Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав
розподіл Польщі.

Це була остання крапка в дипломатичній грі, яку вели провідні
європейські держави та їх лідери напередодні війни. Вони намагались
одноосібно вирішувати лише інтереси своїх держав. Протиріччя між
Англією, Францією і США з одного боку та СРСР – з другого досягли свого
апогею. Протиріччя між фашистською Німеччиною і Англією, Францією і США
також були досить серйозними. Однак Чемберлен, Даладьє, Рузвельт
намагалися їх вирішувати на двосторонній основі, не припускаючи думки
про їх фатальне завершення.

Договір між СРСР і Німеччиною став можливим через неготовність Англії і
Франції до реалізації ідеї колективної безпеки в Європі з участю СРСР
із-за поступок, які вони робили Німеччині упродовж 30-х років, із-за
небажання лідерів Західної Європи і США по новому подивитися на
Німеччину, особливо після приходу там до влади фашистів, які відверто
взяли курс на реванш наслідків Версальського мирного договору, на
світове панування.

Постає питання: а чи була альтернатива радянсько-німецькому Пакту?
Строки нападу Німеччини на Польщу були відомі в Москві і вони
наближалися невгамовно. Англія і Франція не бажали договору з СРСР.
Німеччина мала намір радикально вирішити польське питання навіть у разі
підписання англо-франко-радянського Пакту. Успіх Німеччини в Польщі був
гарантований. Через місяць-два бойових дій її армія була б на кордоні з
СРСР. Спокуса продовжити свій успіх і відкрити бойові дії проти СРСР
була б цілком ймовірною. До того ж СРСР вів бойові дії в Монголії проти
японської армії. Загроза для СРСР війни на два фронти була очевидною.
Додамо. Якщо Англія і Франція не надали допомоги Польщі в 1939 р. у
відбитті німецької агресії, то чи допомогли б вони СРСР?

Навпаки, можливість англо-франко-німецької угоди з умовою надання
Німеччині свободи рук для наступу на Схід, була б цілком реальною

З нашої точки зору, підписання СРСР договору з Німеччиною в тій
конкретно-історичній обстановці було виправданим. У 1939 р. Прибалтика,
Західна Україна і Західна Білорусія перейшли під контроль СРСР. У разі
відсутності договору з Німеччиною могло бути інакше. Інша справа, що
протокол був підписаний СРСР і для того, щоб на цих територіях
встановити свою владу, що і було зроблено в короткий час.

28 вересня 1939 р. СРСР заключив з Німеччиною договір про дружбу і
кордони, який передбачав встановлення нових кордонів у Східній Європі.

Таким чином, у кінці 30-х років завершився крах тієї моделі міжнародних
відносин, яка була створена після Першої світової війни –
Версальсько-Вашингтонської системи. Саме у 30-ті роки відбулася
кардинальна зміна у співвідношенні сил великих держав на світовій арені,
були висунуті, а потім реалізовувалися агресивні плани фашистських
держав. Зусилля противників фашистського блоку не допустити сповзання
світу до нової світової війни через гострі протиріччя між ними виявилися
безрезультатними.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020