.

Окупація Німеччиною північної і західної Європи (кінець 1920 – 1 вересня 1939 р.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3247
Скачать документ

Реферат на тему:

Окупація Німеччиною північної і західної Європи

Війна Англії проти Німеччини, як ми уже відзначали, почалась 3 вересня
1939 р. Перша бойова операція англійських військових літаків була
здійснена 4 вересня. Вони бомбардували німецькі кораблі, що стояли на
рейді в районі Кіля. З 29 літаків, які брали участь в операції, сім не
вернулися на базу. Англія в цей час не бажала вступати з Німеччиною в
бойові дії на території Польщі, обмежившись “рейдами правди” над
територією Німеччини. Мільйони листівок було скинуто англійською
авіацією над Німеччиною в надії, що німці, дізнавшись про злочини свого
керівництва, відсторонять його від влади. Однак нічого такого в
Німеччині не відбулось.

Головним стратегічним завданням з точки зору англійського керівництва
було організація оборони своєї території, особливо збереження
військово-морського флоту.

На території континентальної Європи війна набирала оборонного характеру,
як і в Англії. Британський експедиційний корпус чисельністю в 152 тис.
солдатів і офіцерів, 9400 військовослужбовців військово-повітря-них сил,
24 тис. автомобілів, 36 тис. т боєприпасів, 25 тис. т пального і близько
60 тис. мороженого м’яса були перекинуті на Західний фронт. Проте він
ніяких активних дій не здійснював.

Тим часом Німеччина, окупувавши Польщу, одразу ж перекинула значні
воєнні сили на Захід, довела там чисельність своїх військ до 100
дивізій.

Франція, як і Англія, вибрала оборонну тактику, уздовж кордону з
Німеччиною будувалися доти і дзоти, ставились загорожі з колючого дроту
і т. д. Авіація здійснювала лише розвідувальні польоти. Французькі і
англійські війська охороняли “лінію Мажіно”. Гітлер оцінив оголошення
війни з боку Англії і Франції як символічний спротив. Наступним кроком з
їх боку, вважав Гітлер, буде прийняття пропозиції про мир.

Між тим, Гітлер перш ніж приступити до активних бойових дій на Заході, з
метою забезпечення своїх флангів і наступного удару по флангах
противника, вирішив захопити Норвегію і Данію. Для цього був
затверджений план під назвою “Навчання на Везері” для одночасного
захоплення Данії і Норвегії. Для здіснення цієї операції німецьке
командування виділило 140 тис. війська, близько 700 літаків і чимало
одиниць військових кораблів.

Англія, дізнавшись про активність німецького флоту, 8 квітня 1940 р.
поставила перші мінні загорожі в норвезьких водах.

Німеччина, плануючи захоплення Норвегії, вважала за необхідне з
стратегічної точки зору закріпитися спочатку в Данії з тим, щоб
використати її територію і аеродроми, перш за все, для підтримки своїх
військ у Південній Норвегії. Воєнними діями німецьких військ у Данії
керував генерал фон Каупіш. Вся робота по підготовці агресії проти Данії
проводилась в обстановці великої секретності.

Суть плану окупації полягала в тому, що це мало бути здійснено в стислі
строки і відносно невеликими військовими силами: не більше як двома
дивізіями і однією бригадою. 9 квітня 1940 р. німецькі війська почали
наступ на Данію з території Північного Шлезвігу. Чимало представників
німецької національної меншини з ентузіазмом зустрічали німецькі
війська, деякі з них вийшли на вулиці із зброєю в руках. Інші почали
регулювати рух на дорогах і навіть конвоювати датських
військовополонених.

Датчани практично не чинили опору окупантам, вони і не підозрювали про
те, що це уже почалася війна. Важливе місце в німецькому плані
відводилось стрімкому захопленню Копенгагена. Передбачалось в першу
чергу захопити міську фортецю, радіостанцію. Саме з радіостанції
належало оповістити про капітуляцію Данії. Цей план був виконаний
блискавично. Датчани проявили повну неготовність до опору. Уже в 6
год.30 хв. уряд Данії капітулював. Німецькі війська взяли під контроль
радіостанцію і головну пошту, німецькі спец підрозділи почали арешти
підозрюваних осіб.

З датської сторони нараховувалось 36 вбитими і пораненими, з німецької
сторони – приблизно 20. Темпи наступу німецької армії були такими
стрімкими, що датчани попросту і не встигли зорієнтуватися у тому, що
сталося.

Німецьке керівництво, маючи намір окупувати Норвегію, опрацювало
декілька планів виконання цього завдання. Окрім того, запропонували свої
послуги лідери норвезьких фашистів Квіслінг і Хатегеін. Вони готові були
здійснити державний переворот, у результаті якого Квіслінг мав стати
прем’єр-міністром.

Норвегія цікавила Німеччину перш за все через її стратегічне положення.
Було поставлене завдання не допустити того, щоб Англія і Франція
окупували Норвегію і тим самим створили труднощі для військово-морських
сил Німеччини на Північному морі.

У кінцевому рахунку 21 лютого 1940 р. Гітлер доручив генералу
Фалькенхорсту розробити план окупації Норвегії. Фалькенхорст виконав
доручення Гітлера в той же день. Суть плану окупації Норвегії зводилась
до того, що німецькі війська повинні були окупувати основні порти і
аеродроми, столицю Осло в тому числі.

Війна Німеччини проти Норвегії почалась 8 квітня 1940 р. І в цьому
випадку, як і в Данії, Німеччина не оголосила війни, а в великій
таємниці підготувала воєнну операцію і здійснювала операцію надвисокими
темпами. Головною ударною силою був військово-морський флот Німеччини.
Моряки здійснили захоплення Нарвіка, Тронхейм – фьорда, Бергена.
Ставенгер захопили повітрянодесантні сили Німеччини.

Столицю Норвегії Осло німці захопили, використовуючи ВМФ і ВНС.
Квіслінг, як і обіцяв ще до початку війни, 9 квітня після від’їзду
уряду, проголосив себе новим прем’єр-міністром. Гітлер погодився з цим.
Погодились з цим фактом і норвежці.

Але не погодилась Англія. Адже це була пряма загроза англійським
морським комунікаціям. Уряд Н.Чемберлена направив до берегів Норвегії
війська, але вони не змогли закріпитись на її території. Ця обставина
зумовила відставку Н.Чемберлена. Прем’єр-міністром Англії став У.
Черчілль.

Англія і Франція зрозуміли, що після захоплення Німеччиною Данії і
Норвегії неминуча війна Німеччини проти Бельгії і Франції.

17 листопада 1939 р. військова рада Англії і Франції затвердила план
дій, який передбачав організацію оборони, а не наступу проти німецької
армії в разі її вступу на територію Бельгії, Нідерландів і власне
Франції. Англія виділила на допомогу Франції 10 дивізій.

Німецьке командування, навпаки, розробило план дій, в основі якого був
наступ на Францію через територію Південної Бельгії і Люксембурга і
прорив французького фронту північніше лінії Мажіно в районі Седана.
Потім мав відбутися наступ німецьких військ до Ла-Маншу, щоб відрізати
ті англо-французькі війська, які будуть рухатись по території Бельгії
для надання допомоги бельгійським військам. Вся операція мала
завершитися капітуляцією англо-французьких військ у районі Ла-Маншу.

Проти Бельгії і Нідерландів німецьке командування направило 29 дивізій,
у т. ч. 3 танкові. Їм було поставлене завдання захопити столицю
Нідерландів Гаагу та центр шляхів сполучення Роттердам і тим самим
паралізувати опір голландської армії.

Прорив оборони англо-французької армії планувався на Арденському,
Роттердамському і Льєжському напрямках. Ці завдання мали реалізувати 135
німецьких дивізій.

Гітлер вважав неминучою реваншистську війну проти Франції. Захоплення
Голландії мало стати етапом на шляху до війни з Францією. 9 травня 1940
р. Німеччина почала реалізовувати план захоплення Голландії і Бельгії.
Спеціальні групи почали захоплювати мости, авіація бомбардувала
Роттердам, німецькі танки вийшли на південний берег річки Маас. Не
дочекавшись допомоги від англо-французьких військ і побоюючись
можливості бомбардувань густонаселених міст, головнокомандувач
голландською армією Вінкельман на п’ятий день війни 14 травня прийняв
рішення капітулювати. Німці піддали бомбардуванню Роттердам, щоб
показати населенню, що його чекає в разі опору.

Добре навчені і краще озброєні німецькі війська одержали ще одну
перемогу. Додамо до цього ще й дії “п’ятої колони”. Зрада, шпигунство та
саботаж відіграли певну роль у швидкоплинності війни Німеччини проти
Норвегії та Голландії.

Вторгнення німецьких військ у Бельгію відбувалось 10 травня 1940 р.
одночасно з вторгненням в Нідерланди і приблизно за тим же оперативним
планом. Швидкість, оволодіння невеликими військовими групами
стратегічними об’єктами: мостами, радіостанціями, поштою, урядовими
об’єктами – все це мало місце і в Бельгії.

Воєнною операцією в Бельгії керував генерал Геппнер. Він забезпечив
прорив оборони бельгійських військ уже на другий день і змусив їх до
відступу. Французькі війська попросту не встигли прийти на допомогу
бельгійській армії. Незначними були зусилля і “п’ятої колони”, навіть у
прикордонних районах Ейпен і Мальмеді, де була значна німецька меншість.
16 травня німецькі війська зайняли столицю Бельгії Брюссель. Уряд
Бельгії евакуювався в Лондон, а 26 травня бельгійська армія
капітулювала.

Німецьке командування в Бельгії, як і в попередніх кампаніях, широко
використовувало свої розвідувально-диверсійні групи, перш за все, для
збереження від зриву відступаючими військами мостів. Літаки
використовувалися не тільки для бомбардування населених пунктів,
військових об’єктів, але й для десантування тисяч манекенів, стріляючих
пристроїв та ін. Все це мало чинити на населення враження масштабності
бойових операцій німецької армії.

Пропагандистська робота на території Бельгії була спрямована на
насаджування відчаю, неминучості поразки, тобто деморалізувати
населення.

Дії німецької армії в Бельгії не відігравали вирішальної ролі в наступі
на Західному фронті, але якоюсь мірою відволікали увагу союзників від
зміцнення південного фронту, де німці зосередили значні людські і
технічні резерви.

Німецька армія, захопивши Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Нідерланди,
набула певного військового досвіду. Генерали побачили, що раптовість і
швидкі темпи воєнних операцій є запорукою воєнного успіху при найменших
втратах. Тому-то в розробці і реалізації операції по захопленню великого
герцогства Люксембургу було повторено все те із тактики, що дало ефект у
попередніх кампаніях. Танковий корпус Гудеріана знищив усі загорожі на
кордоні Люксембурга і тримав курс на Арденни.

Опір військових Люксембурга продовжувався недовго. Жоден захисник країни
не був вбитий, у полон німцям здалося 75 чоловік. Територія Люксембургу
була використана німецькими військами як коридор, по якому можна було
найближчим шляхом і найшвидше дійти до Франції.

На травень 1940 р. Західний фронт протягнувся на 800 км. – від узбережжя
Північного моря до швейцарського кордону. Німецьке військове
командування зосередило там три групи армій. На північній ділянці фронту
була група “Б” у складі 29 дивізій під командуванням генерал-полковника
Бока. У центрі була група “А” під командуванням генерал-полковника
Рунштедта. В її розпорядженні було 45 дивізій. Ця група мала нанести
головний удар по Франції. На південному крилі була група “С” під
командуванням генерала Лееба. В її складі було 19 дивізій. Ще 42 дивізії
і одна бригада знаходились у резерві головного командування.

Таким чином, з воєнно-технічної точки зору німецьке командування
завчасно потурбувалось про створення могутнього воєнного кулака для
нападу на Францію. Ми уже говорили, що окупація Німеччиною сусідніх з
Францією країн також була обумовлена значною мірою підготовчою роботою
до війни з Францією.

Згідно “Жовтого плану”, який був розроблений Німеччиною весною 1940 р.,
передбачався наступ проти Франції по всьому фронту з нанесенням
головного удару через Люксембург – бельгійські Арденни, в обхід
французько-німецького кордону, прикритого “лінією Мажіно”. Кінцева мета
німецької армії на континенті Європи – Ла-Манш.

Якими же були воєнні сили і стратегічні плани франко-англійської
сторони? Вони тримали фронт близько 650 км між узбережжям Ла-Маншу і
швейцарським кордоном. На бельгійському напрямку було зосереджено 44
дивізії. Їх завдання було обороняти там фронт. На “лінії Мажіно” було
зосереджено 25 дивізій. І їм було поставлене завдання обороняти свою
ділянку фронту. Союзні війська мали 1300 бойових літаків. У цілому,
союзні війська уступали німецьким і по чисельності, і в технічному
оснащенні, і по бойовій підготовці.

Правда, союзні держави могли ще розраховувати на бельгійську (22
дивізії) і голландську армії (10 дивізій). Проте останні не бажали
спільними зусиллями протистояти Німеччині. Вони більше були схильні до
нейтралітету. Страх перед німецькою армією у них був досить великі.

Паніка і страх вселились у душі сотень тисяч бельгійців, нідерландців,
французів. Величезні маси біженців заполонили дороги. Німецькі літаки їх
безжалісно обстрілювали і бомбардували.

Загострились відносини між Англією і Францією. Франція вимагала від
Англії збільшення авіації. Англія виділила додатково 10 ескадрилій.
Франція звертається до США з пропозицією вступити у війну. Ф. Рузвельт
відмовляється це зробити. Настрої неминучої поразки оволоділи багатьма у
французькому керівництві. Маршал Петен був їх ідейним орієнтиром.

21 травня 1940 р. німецькі війська досягли Ла-Маншу, відрізавши 28
французьких і англійських дивізії від головних сил. 26 травня під
прикриттям вогню військових кораблів союзні війська почали відступати з
Дюнкерка. Всього в Англію було вивезено 338 тис. солдатів і офіцерів, у
т. ч. увесь 224-тисячний англійський експедиційний корпус. Уся військова
технік англійських експедиційних сил дісталася німецькій армії.

Після поразки під Дюнкерком головнокомандувачем французької армії був
призначений генерал Вейган. Уже на цей час сили французької армії були
серйозно підірвані (тільки в Англію було евакуйовано 100 тис. чол.)
Франція втратила 24 дивізії піхотинців, 3 моторизовані дивізії, 2
кавалерійські дивізії та 1 танкову.

У французів залишилось 43 дивізії піхотинців, 36 бронеавтомобілів, 40
танків. Такі були сили на фронт протяжністю 360 км. Лінію Мажіно
охороняли 17 дивізій. Отже, Франція мала в своєму розпорядженні 60
дивізій проти 130 німецьких дивізій, у т. ч. 10 танкових.

У Франції було два виходи із ситуації: або запросити у Німеччини
перемир’я з усіма військово-політичним наслідками, або евакуювати
війська в Африку. Третій шлях – продовження війни з Німеччиною – був
безперспективний.

Для відступу французької армії в Африку потрібно було організувати
оборону в районі річок Соммі і Ена. 26 травня Вейган сказав Бодуену:
“Якщо ми не утримаємося на лінії Соммі-Ена, мене очікує сумна
перспектива зустрітися з німцями в Компьєнському лісі, як і 22 роки
тому, але в протилежній ролі” (Вейган був присутній при підписанні
капітуляції німцями в 1918 р. в залізничному вагоні в Компьєні).

Плани Гітлера щодо Франції були однозначними: знищити французьку армію
“континентальний меч Англії” і змусити Англію приєднатися до союзу з
Німеччиною.

Військовими операціями на території Франції керував генерал Бок,
Рунштедт, Гудеріан. Основний удар вони наносили південніше “лінії
Мажіно” в районі рік Соммі-Ена.

Їм протистояв Вейган, який прикривав підступи до Парижа. По суті, сил
для масштабної оборони уже не було і тому-то Вейган дав вказівку перейти
до утворення “вогнищ опору” в населених пунктах, лісах. Це була остання
можливість французької армії з честю чинити опір німецькій армії, перш
ніж бути переможеною.

5 червня 1940 р. німецька армія почала крупномасштабний наступ.
Військово-повітряні сили бомбардували позиції французьких військ,
танкові дивізії, в районі Ам’єна і Перонне також перейшли в наступ.

Опір з боку французької армії був серйозний. Їй вдалось навіть зупинити
наступ німецької армії поблизу Соммі. Але уже на другий день опір
французів ослаб, і вони почали відступати на рубіж річок Авр-Ена.

Битва на Соммі була програна. Армія Роммеля швидкими темпами рухалась у
бік Парижа і 9 червня вийшла на правий берег річки Сена в районі
Ельбефа. 10-а французька армія, будучи притисненою до моря, капітулювала
перед танками Роммеля. Генерал Вейган на нараді 9 червня заявив: “Наші
армії ведуть останній оборонний бій. Якщо він буде програний, вони
будуть приречені на швидке знищення”.

10 червня німецькі війська переправились на лівий берег Ена – і
французькі війська залишили свої позиції на Ена. Залишки військових
частин перейшли на лінію фронту, який йшов по Марні і Рейну. Це означало
кінець організованого опору.

10 червня уряд залишив Париж і перебрався в Бордо. Штаб Вейгана також
залишив Париж. Вейган оголосив Париж “відкритим містом”. У французів
залишилось 30 дивізій, а в резерві – 1. Відступ армії був визначений до
району Кан, Тур, Морган, Юра.

11 червня в 19.30 хв. відбулась нарада Верховної ради, на якій були
присутні Петен, Вейган і де Голь – від Франції і Черчілль, Іден і
генерали Іспей і Спирс – від Англії. Щось змінити вони уже не змогли.
Битва за Францію була програна. Вейган зайнявся проблемою облаштування
перемир’я.

13 червня війська вермахту форсували Сену на захід від Парижа, а 14
червня увійшли в Париж, не припинивши переслідування відступаючих
французьких військ у південно-західному, південно-східному і східному
напрямках.

14 червня французька ставка прибула у Віші. Капітуляція французьких
військ (400 тис. чол.) втеча у Швейцарію окремих військових підрозділів
– ось реалії останніх днів битви за Францію.

17 червня замість прем’єра Рейно був призначений Петен. Перший крок
уряду Петена – прохання про перемир’я. Того ж дня він звернувся по радіо
до французького народу з закликом припинити опір німецькій армії.

Німці, однак, не припинили свого наступу і ще оволоділи Шербургом,
Брестом, Греноблем та ін. містами. Лише після цього було підписано
перемир’я. Відтепер французька армія вела бої лише з італійською армією,
оскільки 10 червня Італія оголосила війну Франції. Співвідношення
військових сил було 5:1 на користь італійців. 21 червня наступило
перемир’я. Італійська армія так і не змогла прорвати оборону французьких
військ.

Які ж були причини поразки Франції у війні з Німеччиною? Військова
відсталість, надмірна надія на “лінію Мажіно”. Додамо, що французьке
воєнне командування практично з самого початку бойових дій на
франко-німецькому фронті не вірило в можливість своєї перемоги.

Гітлер так сформував умови перемир’я з Францією: збереження французького
уряду і суверенітету Франції; демілітаризація залишків французької армії
і нейтралізація воєнного флоту; територіальні вимоги до Франції, у т. ч.
і на колонії пред’явити при підписанні мирного договору.

21 червня французька делегація в тому ж самому вагоні, що приймала в
1918 р. капітуляцію Німеччини, сама отримала умови капітуляції перед
Німеччиною. 22 червня Франція підписала умови перемир’я. 24 червня
бойові дії на території Франції припинилися. Уряд Петена залишився у
Віші, парламент був розпущений. Територія Франції ділилася на 2 зони:
окуповану і не окуповану. Збройні сили були роззброєні і демобілізовані.
Шарль де Голь на знак протесту з капітулянтською політикою Петена
емігрував в Англію. 18 червня він звернувся по радіо з закликом до усіх
французьких солдат і офіцерів, що знаходились на території Англії,
вступити в організацію “вільних французів”.

Після розгрому Франції Англія залишилась одною перед загрозою нападу
Німеччини. Уряд Англії відхилив пропозиції Гітлера щодо капітуляції
Англії. Навпаки, парламент надав йому надзвичайні повноваження.
Одночасно були здійснені арешти серед членів Британського союзу
фашистів. Оборонні роботи на усій території Англії посилились. Шарль де
Голь, який виступав за продовження війни з Німеччиною, був визнаний
урядом Черчілля лідером руху “Вільна Франція”.

2 липня 1940 р. Гітлер видав першу директиву про підготовку до
вторгнення на територію Англії. 16 липня було прийнято рішення про
вторгнення в Англію під кодовою назвою ”Морський лев”. При цьому
враховувались такі труднощі, як погодні умови, могутність англійського
флоту і винищувальної авіації і надії Англії на допомогу СРСР і США.

Тоді Гітлер приймає рішення, не припиняючи підготовки до вторгнення в
Англію, розпочати підготовку до війни проти СРСР на весну 1941 р. з тим,
щоб ліквідувати в Англії надію на допомогу з його боку. У кінцевому
рахунку розгром СРСР і Англії мав зробити Німеччину володаркою усієї
Європи.

З тактичної точки зору Гітлер визнав, що вести одночасно війну проти
Англії і СРСР неможливо. Першим мав бути ліквідований СРСР. Ось такий
розрахунок Гітлера врятував Англію від вторгнення німецьких військ на її
територію літом 1940 р.

Уже в липні 1940 р. почалось зосередження німецьких військ біля кордонів
СРСР. Було прийнято рішення про збільшення німецької армії до 180
дивізій. 9 серпня головний штаб збройних сил Німеччини розпочав
підготовку усіх заходів по вторгненню на територію СРСР.

Таким чином, німецькі танки, пройшовши через усю Західну Європу, в липні
1940 р. зупинилися перед Ла-Маншем. Англія, втративши під Дюнкерком 2300
гармат, 90 тис. гвинтівок, 120 тис. автомобілів, близько 700 танків,
мала в своєму розпорядження близько 200 танків, близько 5400 гармат. Цих
сил було явно недостатньо для війни 250-тисячною армією Німеччини, яка
мала здійснити висадку в Англії згідно з планом “Морський лев”.

19 липня 1940 р. 12 генералів вермахту одержали звання фельдмаршала
(Кейтель , Браухіч та ін.) Геринг одержав ранг рейхсмаршала. До речі,
Геринг вважав, що одні ВПС Німеччини зможуть поставити Англію на коліна.
1 серпня була видана директива про ведення “повітряної і морської війни
проти Англії”. Вони, без вторгнення сухопутних військ, повинні були
перемогти Англію.

13 серпня 1940 р. в Німеччині було оголошено “Орлиним днем”. Саме в той
день німецька авіація в складі 1200 бомбардувальників і 1000 винищувачів
здійснила широкомасштабний удар по території Англії. Англійці мали 250
бомбардувальників і 960 винищувачів. Бомбардування Лондона і взагалі
усієї Південної Англії відбувались майже щодня. Однак РЛС
(радіо-локаційні станції) Англії добре працювали, і уже 15 вересня
англійці здобули першу перемогу у повітряній битві. Вони втратили 26
літаків, а німці – 60. Всього німецька авіація з 10 липня до 2 жовтня
втратила над територією Англії 1408 літаків, англійська – 781. При цьому
англійська промисловість постійно нарощувала виробництво літаків,
довівши їх випуск до 460 щомісяця. Німеччина в цьому відношенні
відставала. За таких умов здобути панування німецької авіації в повітрі
було неможливо.

Вторгнення сухопутної армії в Англію було перенесено на 1941 р.
Суперництво в німецькій армії між ВМФ і ВПС з одного боку і сухопутними
військами – з другого боку – наростало.

392 ночі підряд Лондон бомбардувала німецька авіація. Місто Ковентрі
було повністю зруйновано. Німці загрожували це зробити з усіма містами
Англії.

У відповідь англійська авіація почала бомбардувати німецькі міста, у т.
ч. і Берлін. Була поставлена мета підірвати моральний дух німецького
населення.

Критичне становище Англії викликало різні відгуки в США. Одні вважали за
необхідне надати Англії воєнну допомогу і навіть оголосити війну
Німеччині. Інші вважали, що не потрібно надавати допомогу Англії, бо
Німеччина її все рівно окупує, а значить і скористається американською
зброєю.

США все-таки надали технічну допомогу Англії, виділивши 615 тис.
гвинтівок, 86 тис. кулеметів, 895 гармат, 50 есмінців (правда, в обмін
на 8 англійських баз у Західній півкулі строком на 99 років). Все це
свідчило про те, що США ставали невоюючим союзником Англії.

30 серпня 1940 р. Румунія приєдналася до “Осі”, попросила у Німеччини
допомоги в організації захисту країни. 7 вересня німецькі війська
увійшли на територію Румунії. Вони взяли під контроль нафтопромисли та
одержали плацдарм для нападу на СРСР.

У кінці 1940 р. – першої половини 1941 р. в окупованих країнах Західної
Європи виникає Рух Опору гітлеризму. У числі перших була “Вільна
Франція”, якою керував Ш. де Голь (зародилась на території Англії).
Майже одночасно зародився Рух Опору і в самій Франції, Бельгії,
Норвегії. Спершу був пасивний опір, тобто відмова значної частини
населення від співпраці з окупантами. Страйки протесту проти окремих дій
окупантів відбулися в Норвегії, Бельгії. Міцнів Рух Опору і в Німеччині.
Його організаторами були Х. Шульце-Бойзен, К. Штейн, Г. Гунтер та ін.
Вони друкували і розповсюджували антифашистські листівки, в яких
намагалися роз’яснити німцям сутність фашистського режиму і закликали їх
до опору існуючій владі.

10 червня 1940 р. Італія вступила у війну з метою розширення своїх
кордонів. І взагалі, Муссоліні поспішав, щоб здобути вигоди від перемоги
Німеччини, а значить і Італії.

Перша бойова операція італійської армії була проти французів у
Приморських Альпах. Поразка італійців була повною. Прохання Муссоліні
визнати і Італію переможницею над Францією було відхилене Гітлером.

10 червня 1940 р. Італія оголосила війну і Англії. Військове зіткнення
між ними мало відбутися в районі Суецького каналу. Між тим 28 жовтня
1940 р. Італія висунула ультиматум Греції. Стратегічним плацдармом була
Албанія. Наступ вели італійські дивізії “Тосканські вовки”, “Феррарські
геркулеси”, “Напівбоги з Італії”, “Червоні дияволи з П’ємонту”.

Грецький уряд оперативно провів ряд запобіжних заходів і довів
чисельність своїх військ до 27 тис. чол. Грецька армія мала 20 танків,
36 літаків і 220 гармат. 5 листопада 1940 р. грецька армія завдала
поразки італійській армії і витіснила її на територію Албанії. Муссоліні
звернувся до Гітлера по допомогу у війні проти Греції. Італія отримала
допомогу від Німеччини в обмін на військову присутність Німеччини у
східній частині Середземного моря (це був для Гітлера найближчий шлях в
Індію).

Англійське командування з воєнних баз в Єгипті в листопаді 1940 р.
активізувало бойові дії проти італійського флоту. 11 листопада 20
англійських бомбардувальників завдали серйозного удару по італійському
флоту, що перебував в бухті Таранто. З цих пір Англія змогла вільно
проводити свої конвої через усе Середземне море.

У Німеччині були завчасно розроблені (в жовтні 1940 р. генералом
Гальдером) плани оволодіння Балканами. Німецькі агенти проникли в
держапарат Югославії, а воєнна розвідка діяла на усій території
Югославії. До того ж німецька національна меншина в Югославії створила
свої штурмові загони типу (СА) для захисту своїх поселень у разі війни.

25 березня 1941 р. принц-регент Павло підписав у Відні договір з
Німеччиною про приєднання Югославії до держав “Осі”. Населення Югославії
на дії принца Павла і прем’єра Цвєтковича відповіло: “Краще війна, ніж
Пакт”. 27 березня уряд Цвєтковича був відправлений у відставку. Новий
уряд очолив Душан Симович. В Югославії почалась мобілізація в армію.

Гітлер сприйняв це як образу і прийняв рішення про підготовку “до
знищення Югославії як воєнної політичної сили з безпощадною суворістю і
в найшвидшому темпі”.

6 квітня1941 р. Німеччина почала війну проти Югославії. Югославські
війська почали відступ по всьому фронту. Серед хорватського населення
було чимало осіб, які перейшли на сторону німців. Перейшли на сторону
німців і німецькі поселенці в Югославії. 17 квітня 1940 р. югославська
армія капітулювала.

6 квітня 1941 р. Німеччина почала війну проти Греції (останньої жертви
Західної Європи). Грецька армія декілька днів вела мужні оборонні бої. 9
квітня німецькі війська досягли порту Салоніки. У той же день грецькі
дивізії, що були в районі порту Салоніки, капітулювали.

Грецьким військам допомагала англійська група військ, але уже 14 квітня
вони почали покидати Грецію в районі м. Лариса. З 62 тис. англійців
погрузилися на кораблі 50 тис., близько 12 тис. чол. загинули або попали
у полон до німців. Було потоплено 20 англійських кораблів. 1 червня 1941
р. німецькі війська завершили окупацію Греції. Німці взяли в полон 218
тисяч греків, окупували багато островів в Егейському морі, які стали для
них зручними опорними пунктами для ведення війни на морі і в повітрі
проти Англії.

Італія з дозволу Гітлера окупувала багато островів в Іонічному та
Егейському морі, у т. ч. острів Корфу. Хорватія також перейшла під
контроль Італії. Державний договір, підписаний у Римі 12 квітня 1941 р.
між Італією і Хорватією, був лише прикриттям фактичної втрати
незалежності Хорватії.

На травень 1941 р. німецька армія була на вершині могутності. В армії
було понад 7 млн. чол. За всю Західну і Північну Європу німецька армія
втратила 93,736 чол.

Література:

Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.

Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.

Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.

Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.

Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.

Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.

Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.

Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.

История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.

Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.

Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.

Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.

Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.

Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.

Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.

Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.

Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.

Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020