Реферат на тему:
Політичні рухи у країнах Європи та Америки: їх стратегія і тактика у
міжвоєнний період
Після Першої світової війни у політичному житті народів Європи та
Америки відбулися глибокі зміни. Політична активність мас під впливом
війни значно зросла. Традиційні політичні рухи змушені були
пристосовуватися до нових умов. Соціалістична течія в 20-30-ті рр.
пройшла шлях від прямих атак на капіталізм, через спроби об’єднання
різних її гілок – до непримиренної внутрішньої боротьби.
До традиційних буржуазних політичних течій слід відносити консерваторів
і лібералів. Консерватори прагнули збереження традиційних порядків та
установ, уникали реформ радикального характеру. Їх підтримували селяни,
землевласники, чиновники, частина промисловців, банкірів. Партії
консерваторів традиційно називаються правими.
Ліберали (від латинського слова “лібераліс” – вільний) захищали свободу
особистості і право приватної власності, виступали проти державного
втручання у торгівлю і промисловість. Вони мали сильні позиції у
Великобританії і США. Їх підтримували підприємці, частина інтелігенції,
робітників. Вони домагалися зменшення соціальної напруги шляхом
поліпшення соціального становища населення, проявили політичну гнучкість
у питанні про можливість втручання держави в економічне життя. Їх вплив
на політичні процеси в 20-30 рр. падав, і їх позиції в Європі зайняли
соціалісти.
Соціалісти – від латинського слова “соціаліст” – суспільний. Вони
виступали за утвердження суспільної форми власності на засоби
виробництва, за владу робітників, проти експлуатації людини людиною.
Марксизм – це соціалістичне вчення. Воно поділялося на дві течії: лівих
– прихильників революційних методів боротьби проти капіталізму і правих
– прихильників реформування капіталістичної системи. Лідерами лівої
течії були В.Ленін, Л.Троцький, К.Лібкнехт, Г.Димитров та ін. Лідерами
правої течії були Шейдеман, Еберт, Бернштейн, Каутський та ін. Ліві
належали до комуністичних партій, праві – до соціал-демократичних
партій. Свої політичні і тактичні позиції ліві узгоджували в рамках
Комінтерну, праві – в рамках ІІ Інтернаціоналу (відновився у 1920 р.).
Сутністю протиріч у двох соціалістичних течіях було: курс на революцію і
встановлення диктатури пролетаріату (ліві) і курс на реформування і
зміцнення існуючої політичної системи (праві). Оскільки світової
пролетарської революції не відбулося, то комуністи визнали винуватцем
соціал-демократів, як провідників буржуазного впливу на робітничий клас.
Давайте спробуємо навколо цієї тези поміркувати і розібратися у складних
політичних реаліях післявоєнної Європи.
По-перше, ефективність капіталістичного виробництва була реальністю того
часу. Разом з тим, реальністю була соціальна незахищеність членів
суспільства. Звідси їх вимоги соціальної справедливості в демократичному
і навіть соціалістичному напрямках. Це мало місце в Росії, Німеччині,
Угорщині. У США, Великобританії, Франції соціальне становище громадян
було більш захищеним. Однак і там мали місце суспільно-політичні рухи
явно антимонополістичного характеру, хоча і не переросли в обстановку
революційної кризи. У 1919 р. Д.Ллойд-Джордж у зв’язку з цим писав: “Вся
Європа насичена духом революції. Скрізь серед робітників панує не просто
дух невдоволення, але і гніву і навіть відвертого обурення проти
довоєнних умов”.
Це проявилось, по-перше, в масових страйках з вимогами соціалізації
найважливіших галузей промисловості. У Німеччині це було оформлено в
законодавчому порядку, в США і Великобританії ці гасла стали
традиційними під час страйків. Це уже були трудові конфлікти не за
збільшення зарплати, а за зміну самого фундаменту економіки.
По-друге, новим у робітничому русі були загальні страйки за встановлення
контролю над виробництвом, захоплення, як це було в Італії, фабрик і
заводів та управління ними.
По-третє, в русі солідарності з радянською Росією широке розповсюдження
набрало гасло “Зробити так, як у Росії”.
На хвилі ось цих нових реалій і відбулося зміцнення політичних позицій
лівих соціалістичних груп. Вони виступали за розрив з ІІ
Інтернаціоналом, за рішучість у боротьбі проти капіталізму. Більшовики
Росії підтримали цей курс і приступили до створення Третього,
Комуністичного Інтернаціоналу, який мав забезпечити перемогу над
капіталізмом. Перший конгрес Комінтерну відбувся в Москві з 2-4 березня
1919 р. В його роботі взяли участь представники 30 Компартій. В основу
стратегії Компартій було покладено курс на соціалістичну революцію і
встановлення диктатури пролетаріату.
З огляду на пройдені десятиріччя можемо сказати, що то був помилковий
курс. Але лідери комуністичного руху того часу так не вважали. Вони були
впевнені, що капіталізм вичерпав свої прогресивні можливості, не здатний
пристосуватися до нових потреб суспільного прогресу, а остаточна
перемога соціалізму можлива лише за умови перемоги соціалістичних
революцій у країнах високого розвитку капіталізму. Особливість ситуації
полягала в тому, що соціалісти (комуністи) вважали єдиним шляхом до
соціалізму революцію, а соціал-демократи – еволюційний шлях,
парламентську боротьбу.
Праві соціалісти переконали більшість робітничого класу в недоречності
”російського варіанту”, де до того ж йшла громадянська війна. Ідея
диктатури пролетаріату не одержала достатньої підтримки у країнах
Західної Європи За таких умов розрив повний і остаточний між лівими і
правими в соціалістичному русі був лише справою часу.
Трагізм ситуації лівих, особливо більшовиків, полягав у тому, що вони не
зрозуміли політичних настроїв громадян Європи , які вважали, що кожен
народ має право сам обирати свій шлях розвитку. Тому вони засуджували
втручання своїх урядів у справи Росії, але і не бажали нав’язування
політичної поведінки ззовні у своїх країнах. Звинувачення більшовиками
соціал-демократів за такі настрої громадян Європи по меншій мірі
некоректні.
На 1921 рік зосталася в минулому найбільш гостра фаза соціально-класової
боротьби пролетаріату в країнах Західної Європи. Ця обставина стала
вирішальною в повороті крупної буржуазії до наступу на соціальні
здобутки трудящих, завойовані ними в попередні роки. Політичним
фундаментом такого курсу виступив фашизм.
Проте в соціалістичному русі навіть за умови смертельної небезпеки з
боку фашистів і в 20-30-ті роки велись суперечки з теоретичних питань.
Відзначимо, що в Європі більш впливовим був реформістський рух. Уже в
1921 р. в соціал-демократичних партіях нараховувалось 8 млн. членів, в
комуністичних – 750 тис. членів. Під впливом соціал-демократів було 22
млн. членів профспілок.
Саме цим пояснюється зміна тактики комуністичного руху, суть якої
полягала у переході від революційних битв до ”тривалої осади
капіталізму”, пошуку союзників в цій боротьбі. Цим пояснюється зміна
ставлення до соціал-демократів. Вперше в найбільш повному вигляді це
проявилося на третьому конгресі Комінтерну (1921 р.) Ідея єдиного
робітничого фронту, яка була висунута на цьому конгресі, почала
оволодівати, усвідомлюватися в лівому русі. Однак вона не була,
реалізована.
У 1923 р. в Гамбурзі відбувся конгрес Другого Інтернаціоналу і
Віденського Інтернаціоналу, на якому обидва Інтернаціонали об’єдналися в
Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. З тих пір і аж до розпуску в
1943 р. Комінтерну між ними політична боротьба була більш жорстка, ніж
між соціалістами і фашистами.
Таким чином, перша спроба встановлення єдиного робітничого фронту, про
яку було заявлено в 1922 р., закінчилась невдачею.
Економічна, політична і соціальна стабілізація в країнах Європи, яка
мала місце в 1924-1928 рр., поставила перед правими і лівими
соціалістами нові проблеми. По-перше, необхідно було визначитись щодо
тривалості стабілізації. Праві соціалісти вважали її закономірним
результатом функціонування капіталістичної системи, як доказ подолання
протиріч і початок епохи без кризового розвитку капіталізму. Звідси
випливав їх курс на посилення реформістських тенденцій у робітничому
русі, на пропаганду ідей соціального партнерства, яке в кінцевому
рахунку мало замінити вільну конкуренцію соціалістичними принципами
плановості виробництва. Результати такої політичної лінії були
вражаючими. На виборах в ті роки кандидати від Соціал-демократичних
партій набирали до 25 млн. голосів, у т. ч. в Австрії і Швеції – більше
30% голосів, у Бельгії, Великобританії, Німеччині, Данії більше 20%
голосів, у Франції і Фінляндії. Другий Інтернаціонал об’єднував у цей
час 36 партій. Лідери соціал-демократичних партій брали участь або
очолювали уряди у Великобританії, Німеччині, Швеції, Бельгії, Данії.
Вони вважали, що це і є єдиний шлях у демократизації парламентської
системи, вершиною якої мав стати коаліційний уряд з буржуазними
партіями, або навіть однорідний соціалістичний уряд. Саме цим можна
пояснити причини заперечення ними організації і підтримки масових
робітничих виступів на даному історичному етапі.
Один з лідерів німецької соціал-демократії якраз напередодні приходу до
влади фашистів і розгрому ними усіх робітничих організацій заявив: “Ми
живемо уже не в умовах капіталізму, ми живемо в період, який і в
економічному, і в політичному, і в соціальному відношеннях є перехідним
до соціалізму. У Німеччині у нас в десять разів більше, соціалістичних
досягнень ніж в Росії”.
Теорія “організованого капіталізму”, орієнтація лідерів
соціал-демократії лише на еволюційний шлях до соціалізму, їх курс на
“соціальне партнерство” робітників і підприємців з метою досягнення
”політичної та господарської демократії” категорично заперечувався
комуністами.
Комуністи в рамках Комінтерну також визнавали факт стабілізації. Однак,
вважали її тимчасовою, яка неминуче мала привести до ще більш глобальної
кризи. Така політична лінія обґрунтовувалася, по-перше, тим, що і в
умовах стабілізації мав місце нерівномірний розвиток різних галузей
економіки, по-друге, тим, що і в цей час зберігався високий рівень
безробіття (у США, Великобританії, Франції, Німеччині, Італії і Японії в
1929 р., за даними профспілок було близько 10 млн. чол. безробітними);
по-третє, платіжні можливості робітників відставали від росту
виробництва, що віщувало нове перевиробництво.
Виходячи з цих реалій, компартії засуджували соціал-демократів за їх
співпрацю з буржуазією, намагалися організувати робітників на масові
виступи на захист своїх класових інтересів. Біда в тому, що і на цьому
етапі Комінтерн не відмовився від своєї стратегії – курсу на світову
соціалістичну революцію, що уже давно не відповідало об’єктивній
обстановці.
Єдиним новим імпульсом у діяльності Комінтерну в роки стабілізації було
проголошення тактики єдиного робітничого фронту, яка з 1924 р.
трактувалася як “синонім диктатури пролетаріату”, як засіб викриття
соціал-демократів та звільнення робітничого класу від їх впливу і
завоювання його на сторону компартій. Єдність дій з лідерами
соціал-демократії виключалася. Апогеєм цього курсу стала проголошена
Комінтерном у 1927 р. тактика “клас проти класу”. Нетерпимість до
соціал-демократів була доведена до абсурду. Комінтерн звинувачував їх у
”соціал-фашизмі”.
Результатом такого сектантського курсу з боку комуністичного руху була
ізоляція компартій від широких верств робітничого класу. У 30-ті роки, в
умовах світової економічної кризи і наступу фашизму, трагізм для
комуністичного руху став безмежним.
Соціал-демократичний рух також опинився у скрутному становищі. В умовах
масового безробіття і небаченого до того зубожіння мас його ідеологи не
могли, як раніше, навівати пролетаріатові необхідність “класового миру”,
не могли більше захищати капіталізм від руху протесту пролетарських мас.
Буржуазія за таких умов змінює форму боротьби проти революційних
виступів, стає на шлях утворення таких органів, які б придушували всяку
опозицію. Усе це поряд із впливом могутніх економічних факторів зумовило
зростання фашистських тенденцій монополістичної буржуазії у більшості
країн Європи.
Головна небезпека для робітничого руху в умовах глибокої економічної і
політичної кризи полягала у швидкому зростанні фашизму. Першочерговим
завданням ставало захист демократичних свобод, відвернення нової
світової війни. Успішна боротьба проти фашизму була немислима без
революційної мобілізації пролетаріату, без встановлення єдності дій у
боротьбі проти фашизму. Але така ситуація створювала умови для перемоги
соціалістичної революції, якої реформатори, як і раніше, боялися більше,
ніж фашизму.
Віденський конгрес ІІ Інтернаціоналу в 1931 р. схвалив тактику німецької
соціал-демократії “меншого зла”. Суть її зводилась до того, що
соціал-демократія підтримувала будь-який уряд, “щоб не штовхнути всю
буржуазію до фашизму”. На ділі це були кроки до зради демократії.
У 1935 р. 45 із 67 компартій (у т.ч. 15 в Європі) діяли в умовах
підпілля. Десятки тисяч комуністів загинули в боротьбі з наступом
фашизму. Комуністи були на чолі великих страйків 1929-1935 рр. Однак і
на цьому етапі компартії з запізненням зрозуміли необхідність зміни
гасел і прийомів боротьби у зв’язку з наступом фашизму, не стали на шлях
єдності дій з соціал-демократією, переоцінили ступінь революційності
основних мас пролетаріату.
У той же час і соціал-демократи досить повільно, навіть після приходу до
влади фашистів у Німеччині, засвоювали необхідність рішучого опору
фашизмові. Виконком ІІ Інтернаціоналу заборонив своїм секціям вступати у
переговори з комуністами на предмет спільних дій проти фашизму.
І лише Лейпцігський процес (вересень – грудень 1933 р.) прискорив процес
повороту у свідомості робітничого класу, визрівання ідеї про
необхідність широкого міжнародного антифашистського фронту. Першими дали
приклад єдності дій комуністи і соціалісти Франції у 1934 р. Потім на
цей шлях стали соціалісти і комуністи в Італії, Іспанії, Греції,
Австрії.
У 1935 р. в Москві відбувся VII конгрес Комінтерну. На цей час у 65
Компартіях світу було 800 тис. комуністів. Головним питанням на конгресі
було “Наступ фашизму і завдання Комінтерну в боротьбі за єдність
робітничого руху проти фашизму”. З доповіддю на цю тему виступив
Г.Димитров. Слід відзначити, що на той час комуністичний рух в Європі і
Америці мав досить авторитетних лідерів: Е. Тельман, В. Пік, М. Торез,
М. Кашен, А. Грамші, П.Тольятті, О. Куусінен, Г. Димитров, В. Коларов,
К.Готвальд, Х. Діас, Д. Ібаррурі, У. Фостер та ін.
Конгрес розкрив перед усім світом справжню суть фашизму. Прихід до влади
фашизму, зробив висновок конгрес, це не звичайна заміна одного
буржуазного уряду іншим, а заміна однієї державної форми панування
буржуазії, буржуазної демократії іншою формою – відвертою терористичною
диктатурою.
У зв’язку з умовами, що змінилися, і новими завданнями по-новому було
розв’язане питання про боротьбу за єдність і гегемонію пролетаріату.
Головним напрямком у діяльності компартій мала стати боротьба за єдиний
фронт. Умовою його створення мала стати єдність дій проти фашизму, проти
наступу капіталу, проти загрози війни.
Для успішного здійснення нових гасел була змінена тактика щодо
соціал-демократії. VII конгрес Комінтерну визнав допустимість єдиного
фронту зверху при обов’язковому поєднанні з єдиним фронтом знизу. По
новому була поставлена проблема єдності профспілкового руху. Було
запропоновано комуністам вести роботу по створенню на підприємствах
єдиних профспілок, єдиного профцентру у кожній країні.
Конгрес поставив питання і про політичну єдність, про єдину політичну
партію пролетаріату. Однак умови Комінтерну (їх було 5), у т. ч. вимога
революційного повалення влади буржуазії і встановлення диктатури
пролетаріату були неприйнятними для соціал-демократичних партій.
Кінцевою метою єдності антифашистської демократичної коаліції мав стати
Народний фронт. Стратегічними цілями було визнано об’єднання боротьби
усіх антифашистських сил за демократичні свободи і національну
незалежність, за збереження миру між народами. Політичним вивершенням
Народного фронту мав стати його уряд, який включав би до свого складу
усіх антифашистів.
1935-1938 рр. були часом нового піднесення робітничого руху. Цьому було
дві причини: по-перше насувалась нова економічне криза з усіма її
наслідками для робітників і, по-друге, зростав деспотизм фашистських
диктатур в Німеччині, Італії, Іспанії.
У 1935 р. був створений Народний фронт у Франції, у 1936 р. – в Іспанії.
У США комуністи добились створення Конгресу виробничих профспілок. Однак
глобального об’єднання зусиль Третього Комінтерну і ІІ Інтернаціоналу не
сталося. Навіть у підході до такої проблеми, як допомога іспанським
республіканцям у збройній боротьбі проти фашистів. На кінець 1938 р.
єдність комуністів і соціалістів Європи майже повсюдно ослабла. Знизився
загальний рівень робітничого і демократичного руху, особливо після
падіння в березні 1939 р. Іспанської республіки.
Досвід об’єднання комуністів і соціалістів попередніх років засвідчував
можливість і безумовну необхідність єдності їх дій, величезні
перспективи, які відкриває ця єдність перед робітничим рухом. Однак
внаслідок полярних стратегічних цілей комуністів і соціалістів
політичної єдності на рівні їх політичних органів не відбулося.
Таким чином, у 1918-1939 рр. стратегічні цілі європейського
соціалістичного руху не зблизилися. Соціал-демократи не визнали
можливості пролетарської революції, комуністи не відмовилися від
необхідності встановлення диктатури пролетаріату в ряді європейських
країн.
Виникає питання: чого було більше: поразок чи перемог пролетаріату?
Дійсно, мільйони робітників загинули в боротьбі з капіталом. Зазнали
поразки усі революції у країнах Західної і Центральної Європи. Фашизм
розгромив основні сили організованого пролетаріату в Німеччині, Італії,
Іспанії, Австрії. У жодній капіталістичній країні комуністи не завоювали
більшості пролетаріату.
І все ж за ці десятиріччя європейський і американський робітничий рух
(соціалістичний і комуністичний) зробили значний крок вперед. Він очолив
і досяг істотних економічних і політичних поступок з боку буржуазії:
домігся введення загального виборчого права, підвищення зарплати,
запровадження 8 – годинного робочого дня, утворення в багатьох країнах
компартій, які зарекомендували себе непримиренними борцями з фашизмом у
міжвоєнний період і ще більшою мірою в роки Другої світової війни.
Основними векторами фашистського руху був: курс на розширення і
зміцнення соціальної бази буржуазної влади шляхом поєднання національної
і соціальної ідеї, подолання революційних рухів, покращення внутрішнього
становища за рахунок інших народів, ліквідація СРСР. Найбільш поширеним
фашистський рух був в Італії, Німеччині. На 1933 р. фашистським рухом
були охоплені 23 країни, а в 1934 р. – 39 країн. У малих країнах Європи
фашисти не відігравали самостійної ролі, були колабораціоністами.
Фашизм – це не надкласовий, не народний, не національний рух, а
придушення політичних противників, курс на мілітаризацію, дармове
використання робочої сили (у завойованих країнах), це ліквідація
профспілкових організацій робітників, ліквідація безробіття і підвищення
заробітної плати, організація масових добродійних заходів, масових
відпочинкових заходів, це дипломатичні і військові успіхи, це пропаганда
без всяких правил, це поява великої кількості прислужників, це
антифашистські рухи. Соціальна база фашистів – крупна буржуазія,
військові, кваліфіковані робітники (частково), а також фермери.
Фашизм передбачає наявність у партії воєнізованих загонів. Програмним
документом німецьких фашистів була книга А. Гітлера “Майн Кампф”. На
1941 р. її тираж досяг 7 млн. примірників. У ній Гітлер визначив
пріоритети боротьби фашистів: знищити марксизм, профспілки (бо вони є
елементом терору проти економіки), знищити демократію та парламентаризм,
оскільки він є попередником марксизму. Геополітичні цілі фашистів
передбачали розширення життєвого простору і перш за все за рахунок
територій на схід від Німеччини. Завойована територія мала бути
звільнена від місцевого населення для заселення її німцями.
Німецький фашизм – це антислов’янізм. У 1942 р. Гітлер заявив: “Слов’яни
повинні працювати на нас. У тій мірі, в якій вони нам не потрібні, вони
можуть вимирати. Обов’язковий медогляд для них зайвий. Розмноження
слов’ян не бажане. Освіта небезпечна. Для них достатньо вміти рахувати
до 100”.
Німецький фашизм – це антисемітизм, ворожість до євреїв, які нібито
поставили за мету змішатися з німецькою расою і її знищити; це –
антирадянщина, це курс на ліквідацію СРСР як головного знаряддя
єврейської змови і військової загрози для Німеччини; це – підготовка до
світової війни, яка мала забезпечити Німеччині світове панування; це –
нетерпимість до релігії, було поставлене завдання створити нову релігію
“позитивного християнства”; це тотальний контроль над державними
органами (лише члени фашистської партії могли обіймати державні посади).
Таким чином, Перша світова війна здійснила великий вплив на політичне
життя у країнах Європи та Америки, внесла серйозні корективи в політичну
палітру. У перші повоєнні роки суттєво зміцнила свої позиції
соціалістична течія. Розкол, який стався в ній ще до початку війни, у
20-30-ті роки, поглибився. Це було причиною послаблення її позицій
напередодні Другої світової війни. Буржуазні політичні течії від оборони
в 20-ті роки перейшли в наступ у 30-ті роки. Страх перед можливою
перспективою втрати політичної та економічної влади штовхав їх до
тоталітарної політичної поведінки. Вивершенням цього курсу в Європі був
фашизм.
Література:
Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.
Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.
Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.
Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.
Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.
Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.
Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.
Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
