Реферат на тему:
Проблеми устрою світу на мирних конференціях після закінчення першої
світової війни (1919-1921 рр.)
Вихід Росії з Першої світової війни послаблював військові позиції країн
Антанти перед країнами Троїстого союзу. Врівноважуючим елементом
виступили США. Нова позиція США щодо війни (після Лютневої й особливо
Жовтневої революції в Росії) заключалася не тільки їх вступом у війну на
стороні Антанти, але і виступ США в ролі посередника між воюючими
сторонами.
Лютнева і Жовтнева революції в Росії, розпад Австро-Угорської імперії і
революція в Німеччині спонукали дві військово-політичні групи держав і
США терміново шукати нових підходів до проблеми закінчення війни. І вони
були знайдені.
11 листопада 1918 р. представники нового соціал-демократичного уряду
підписали в Компьєнському лісі умови перемир’я, які їм продиктували
представники країн Антанти. Перша світова війна, яка тривала понад
чотири роки і завдала величезних людських і матеріальних втрат
країнам-учасницям, закінчилася.
Згідно з умовами перемир’я, мала бути скликана міжнародна мирна
конференція країн-переможниць у війні. Перед ними, і в першу чергу,
перед Великобританією, Францією і США, стояло завдання забезпечити для
себе вигідний післявоєнний устрій світу. Досягти цієї мети, як вважали
керівники країн-переможниць, можливо було шляхом підписання вигідних для
себе мирних договорів з переможеними країнами у Першій світовій війні.
18 січня 1919 р. у Версальському палаці розпочала роботу перша в історії
країн Європи та Америки міжнародна конференція. В її роботі брали участь
представники 27 країн світу. До участі в роботі конференції не були
допущені представники переможених країн і радянської Росії.
Порядок її роботи визначали керівники великих країн, які не бажали
рахуватися з інтересами інших учасників конференції. До того ж вирішення
найважливіших питань відбувалось не на пленарних засіданнях, а на
засіданнях “ради десяти”, до якої входили голови урядів і міністри
закордонних справ від кожної із п’яти великих держав-переможниць: США,
Великобританії, Франції, Італії і Японії. Там вони працювали у глибокій
таємниці. Але і така форма роботи конференції скоро була замінена на ще
більш вузький орган “раду чотирьох”, в якій брали участь лише голови
делегацій Великобританії – Д.Ллойд-Джордж, Франції – Ж. Клемансо, США –
В. Вільсон і Італії – В. Орландо. В цьому, на наш погляд, проявився
антидемократичний характер планів післявоєнного устрою світу. За таких
умов очікувати справедливого вирішення таких складних міжнародних
проблем післявоєнного устрою світу, як утвердження нової системи
міжнародних відносин, поділу сфер впливу великих держав, вирішення долі
колоній Німеччини та ін., не доводилось. Зауважимо, що кожна з основних
країн на конференції по-різному намагались вирішити ці проблеми, вони
мали свої власні інтереси.
Найбільш претензійними були наміри Франції і США.
Франція у війні понесла найбільші людські і матеріальні втрати. Вона
немов би мала моральне право і на найбільшу частку у відшкодуванні
збитків, завданих їй під час війни. Мета Франції полягала в тому, щоб
послабити військову і економічну могутність Німеччини; розчленувати її
територію, відібравши у неї Ельзас і Лотарингію (з 1871 р. були у складі
Німеччини); відібрати Рейнську область і Саарський вугільний басейн;
кордон двох держав мав проходити по р. Рейн (по можливості створити там
окрему Рейнську республіку); підтримувати сепаратистів у Баварії;
одержати 56-58% репарацій; на Сході Європи створити сильну Польську
державу, яка мала стати противагою радянській Росії і Німеччині.
Франція хотіла відігравати керівну роль в центрі Європи. Однак було
ясно, що до тих пір, поки в центрі Європи існувала сильна німецька
держава, про керівну роль Франції не могло бути і мови. Тому основний
вектор її зовнішньополітичних інтересів на конференції був спрямований
саме на послаблення Німеччини.
США на початок світової війни вийшли на перше місце у світі по
виробництву промислової продукції. Цей фактор зумовлював необхідність
експансії, створення сприятливих умов для здобуття ринків її збуту, для
експорту американського капіталу. Конкурентами США в цих питаннях були
Великобританія і Німеччина, які здійснювали активну експансію своїх
капіталів власне як у самі США, так і в країни Латинської Америки у тому
числі.
Перша світова війна кардинально змінила геополітичне становище США. Вона
була надзвичайно сприятливою для зміцнення позицій США. Позитивним для
США було те, що вони вступили у війну лише у 1917 р., тобто на третьому
році, а бойові дії їх армія розпочала літом 1918 р., тобто на
завершальному етапі війни. Сама територія США не зазнала воєнних
руйнацій, від чого так страждали країни Європи. Людські втрати США були
незначними – близько 50 тис. чоловік вбитими і 230 тис. чоловік
пораненими. Здійснивши поставки військових матеріалів, продуктів
харчування та сировини для воюючих країн Європи, США за 1914-1918 рр.
одержали 3,5 млд.дол. чистого прибутку. Це дало можливість настільки
збільшити капіталовкладення в економіку, що її можливості дозволили
виробляти половину світового видобування вугілля, близько 3/5 світового
виробництва чавуну і сталі, біля 2/3 світового видобутку нафти, 85%
світового виробництва автомобілів.
Кардинально змінився міжнародний фінансовий статус США. З фінансового
боржника (в основному, перед Великобританією і Францією) вони
перетворилися в їх кредитора. Іноземні інвестиції США довели до 18 млрд.
дол. Національне багатство США в 1914 р. складало 192 млрд. дол., а в
1920 р. – 489 млрд. дол. Тому-то напередодні Версальської конференції
президент США В. Вільсон міг заявити “Сам Бог нас покликав до місії
керівництва світом”. Це і був курс на утвердження реального “світового
лідерства”, світової гегемонії США.
Спираючись на реалії, США напередодні конференції висунули план
післявоєнного устрою світу. Він був викладений в посланні президента В.
Вільсона Конгресу США 8 січня 1918 р. Це і були знамениті “Чотирнадцять
пунктів Вільсона”, їх ще називали План миру, які передбачали: відмінити
усі таємні договори між державами Антанти; забезпечити усім країнам
свободу мореплавства; відмінити митні перепони і забезпечити міжнародне
визнання принципів “відкритих дверей” і “рівних можливостей”;
справедливе вирішення колоніальних проблем аж до надання колоніальним
народам права на незалежність; обмежити озброєння; переговори з
Німеччиною про підписання миру вести відкрито і гласно; створити
міжнародну організацію – Лігу Націй – для підтримання миру.
Ця програма В. Вільсона містила елементи радикалізму, демократизму і
демагогії одночасно. Чому США виступили за ліквідацію таємних договорів
країн Антанти? Тому, що вони не брали участі в їх складанні і боялися,
що в зв’язку з цим США можуть бути обділеними.
Першість в економічній сфері дозволяла їм бути впевненими в конкурентній
боротьбі на зовнішніх ринках. “Відкриті двері” та “рівні можливості”
були, перш за все, для американського капіталу і товарів.
Нова колоніальна політика США повинна була забезпечити можливість
спільної експлуатації “на рівних” цілих континентів.
Ліга націй мала стати таким центром політичної боротьби, де б США,
спираючись на свою економіку і військову силу, могли бути “світовим
суперарбітром”.
Таким чином, форма імперіалістичної експансії США дійсно відрізнялася
від класичних зразків європейських держав, а програма В. Вільсона
повинна була прокласти шлях до світової гегемонії.
До того ж “полівіння” у політичній свідомості населення в багатьох
країнах Європи, національно-визвольні рухи колоніальних народів не
давали спокою новому претендентові на світову гегемонію, що і знайшло
своє відображення в програмі В. Вільсона.
США мали особливий підхід до вирішення долі переможеної у Першій
світовій війні Німеччини. По-перше, необхідно було придушити там
революцію. По-друге, надати допомогу німецькій буржуазії інвестиціями,
забезпечивши одночасно своє провідне становище в німецькій економіці, а
через неї і в європейській. Звідси випливало, що не могло бути і мови
про розчленування території Німеччини, про перетворення її економіки в
залежність від Франції чи Великобританії. Німецька армія повинна була
зоставатися на такому рівні, – говорив В. Вільсон, – щоб бути спроможною
“підтримувати внутрішній порядок і придушити більшовизм”. Як бачимо,
завдання США на конференції в Парижі були такими складними і
відповідальними, що їх президент вперше прибув в Європу та очолив
урядову делегацію.
Великобританія на конференції в Парижі мала намір відстоювати свої
геополітичні інтереси, головними з яких були збереження і розширення
Британської імперії, відхилення американських планів утворення “нового
світового порядку”, позбавлення Німеччини можливості мати сильну армію.
Це були дійсно складні проблеми. Д. Ллойд-Джордж, розуміючи, що світ
після війни змінився, готовий був йти на компроміс у питаннях
пристосування капіталізму до потреб суспільного розвитку, намагався
забезпечити Великобританії керівне положення в Лізі Націй, по можливості
боровся проти надмірного впливу США. У цьому питанні позиції
Великобританії і Франції співпадали.
Щодо майбутнього Німеччини, то Великобританія хотіла послабити лише її
колоніальний і морський статус, а не взагалі як велику державу. Це і
було продовженням з боку Великобританії курсу на ”рівновагу сил” в
Європі, тобто, щоб була не дуже була сильна Франція, і, щоб не дуже була
слабка Німеччина. Зрозуміло, що Францію такий статус зовсім не
задовольняв. Англо-французькі протиріччя на конференції і після її
закінчення стали суворою реальністю в європейській політиці міжвоєнного
періоду.
Італія на конференції відстоювала програму широких територіальних
загарбань на Балканах, головним чином, за рахунок південнослов’янських
земель, що раніше належали Австро-Угорщині. Особливо настійно домагалася
Італія передачі їй порту Ф’іуме (Рієка).
Німеччина, як і інші переможені країни Європи, була відсторонена від
вироблення умов мирного договору.
В умовах ось таких геополітичних змін і політичних настороїв розпочала
свою роботу мирна конференція.
Першим питанням у роботі конференції було обговорення пропозиції США про
утворення Ліги Націй, її Статуту. Великобританія не змогла переконати
учасників конференції про першочерговість поділу німецьких колоній.
Другим питанням, з якого велась жорстка політична боротьба, – це питання
про репараційні платежі з боку Німеччини. Висхідною позицією учасників
конференції була думка про те, що Німеччина, і тільки вона, винна за
розв’язання Першої світової війни. Відшкодування нею збитків країнам,
які були нею окуповані, мало стати новим елементом міждержавних
відносин. Однак, питання про загальний розмір репараційних виплат і тим
більше про розподіл їх між державами-одержувачами репарацій викликало
серед них жорсткі дискусії.
Франція в цьому питанні перейшла усі можливі норми. Надто легким і
надійним здавався її лідеру Ж.Клемансо шлях вирішення внутрішніх проблем
(збагачення за рахунок Німеччини) і зовнішніх – не допустити в
майбутньому військової загрози з боку Німеччини.
Великобританія і США проявили більше політичної далекоглядності. Вони
пропонували затвердити репараційні виплати з боку Німеччини в сумі 50 –
100 млрд. золотих марок (це в десять разів менше того, що пропонувала
Франція). Не одержавши підтримки з питання загальної суми репарацій,
Франція домоглась того, щоб частка, яку вона мала одержувати, сягала 58%
від загальної суми репарацій.
Третє питання, з якого лідери “великої трійки” не могли дійти
порозуміння ,– про долю німецьких колоній в Африці і на Тихому океані.
Не було розбіжностей щодо того, що у переможеної Німеччини колонії слід
відібрати. Зусилля були спрямовані на пошуки форм (зовнішньої), в якій
би це питання вирішити. І така форма позбавлення Німеччини колоній і
передача їх державам-переможницям була знайдена – система мандатного
управління колишніми німецькими колоніями на час підготовки їх до
незалежності.
Але і в цьому питанні, як це уже мало місце і в питанні про репараційні
платежі з боку Німеччини, виникла проблема: кому і які території
передати? Після тривалих дискусій лідери “великої трійки” поділили
мандати, що дозволяє стверджувати про перемогу старої, традиційної
імперіалістичної практики.
Політична атмосфера на Паризькій мирній конференції була перенапружена.
Лідери “великої трійки” припускалися погроз про припинення роботи
конференції (В.Вільсон, В.Орландо). У кінцевому рахунку вони все ж таки
домовилися між собою і виробили погоджені умови мирних договорів з
Німеччиною та її колишніми союзниками. Однією з причин такого успіху був
вплив Жовтневої революції в Росії, поширення ідей соціалістичної
перебудови суспільства в Німеччині. Як образно замітив Г. Гувер “привід
більшовицької Росії майже щодня блукав по залах мирної конференції”.
Саме страх перед можливим прискоренням революційного руху в Європі, який
може похоронити усі плани післявоєнного устрою, спонукав лідерів Європи
і США піти на якнайшвидше підписання миру.
28 червня 1919 р. у Версальському палаці міністр закордонних справ
Німеччини Г. Мюллер та міністр юстиції Т. Белль підписали мирний
договір, який їм запропонували країни-переможниці. Пізніше, протягом
1919-1920 рр. були відпрацьовані і підписані мирні договори з колишніми
союзниками Німеччини – Австрією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. У
своїй сукупності вони заклали основи післявоєнного устрою світу.
Версальський мирний договір – це договір держав-переможниць з
переможеною Німеччиною. Німеччині не дозволили внести до договору жодної
поправки. Він і став серцевиною нових міжнародних відносин. По-перше,
цей договір передбачав передачу частини території Німеччини сусіднім з
нею державам: Ельзас і Лотарингія передавалися Франції повністю і
безповоротно. Саарська область на 15 років передавалась Лізі Націй, а
Франція одержала право використовувати її вугільні шахти. У перспективі
мав бути проведений плебісцит серед населення про подальший статус
Саарської області.
Бельгія шляхом плебісциту одержала округи Ейпен і Мальмеді; Данія –
частину Шлезвігу. На сході від Німеччини відділялися частина Західної
Прусії, частина Померанії і Познанська область. Це і був так званий
“польський коридор”, який давав їй можливість виходу до Балтійського
моря в районі м. Гдиня. Саме місто (Данциг – німецька назва) ставало
“вільним” під управлінням Ліги Націй. Польща одержала також частину
Верхньої Сілезії. Литва одержала Мемельську (Клайпедську) область. У
цілому, Німеччина втратила 1/8 частину своєї території і 1/12 частину
населення країни (11,527 тис. чол.).
Учасники конференції ретельно продумали ті статті договору, які
визначали власне становище Німеччини в повоєнній Європі. Лівобережна
Рейнська зона на 15 років мала бути окупована союзними військами. Уздовж
правого берега Рейну створювалась демілітаризована зона шириною 50-60
км. Німеччину зобов’язували знищити оборонні споруди в районі Рейну. Їй
заборонялося мати армію понад 100 тис. солдатів (без права здійснювати
загальну військову повинність). Німеччина практично була позбавлена
свого ВМФ (без права мати підводні човни).
Версальський мирний договір поклав відповідальність за війну на
Німеччину і на решту учасників Четверного союзу. Договір на цій підставі
зобов’язував їх до виплати репарацій. Апетити держав-переможниць були
такими значними, що вони так і не домовилися ні про загальну суму
репараційних платежів, ні про їх розподіл між ними. Правда, першою сумою
платежів була визначена така: 20 млрд. золотих марок.
Не забули учасники конференції і про німецькі колонії, розподілили між
собою мандати на їх управління. До Великобританії відходила Танганьїка,
західна частина Того і частина Камеруну. Британський домініон
Південно-Африканський союз одержав мандат на управління Намібією.
Франція одержала можливість розпоряджатися східною частиною території
Того і більшою частиною Камеруну, Руанди, Бурунді одержала Бельгія.
Тихоокеанські володіння Німеччини були розподілені між Японією і
Великобританією. Великобританія передала ті території (східна частина
Нової Гвінеї, західна частина архіпелагу Самоа) під управління своїх
домініонів Австралії та Нової Зеландії. Можемо констатувати, що розподіл
німецьких колоній був здійснений не по справедливості, а на основі сили,
тобто так як це було і раніше.
Складовою частиною Версальського мирного договору був Статут Ліги Націй.
Його підписали 44 держави. Головний орган Ліги Націй – щорічна Асамблея,
до якої входили усі члени Ліги Націй і Рада Ліги Націй: США,
Великобританія, Франція, Японія, Італія, а також 5 непостійних членів.
Рішення в Лізі Націй приймалися консенсусом. До Ліги Націй не
допускалися переможені країни і радянська Росія. Завдання Ліги Націй
“ковчега миру” були спрямовані на розвиток співробітництва між народами
і на гарантію безпеки післявоєнного світу.
Мирні договори із союзниками Німеччини
Сен-Жерменський мирний договір був підписаний 10 вересня 1919 р. з
Австрією. Згідно договору, від Австрії відділялася Угорщина й одержувала
незалежність. До Чехословаччини долучалась Богемія, Моравія, Сілезія.
Італія одержала Південний Тіроль, Трентіно. Румунія одержала
Трансільванію і Буковину, Польща – Галіцію і Західну Україну. Сербія і
Чорногорія, які до війни були незалежними, одержали Словенію, Боснію,
Герцеговину, Далмацію, Македонію. З цих територій утворилася
Сербо-Хорвато-Словенська держава (Югославія). Так з території Європи
зникла велика багатонаціональна Австро-Угорська імперія.
Нейїський мирний договір був підписаний з Болгарією 27 листопада 1919 р.
Болгарія втратила Західну Фракію, яка відійшла до Греції, і тим самим
була позбавлена виходу до Егейського моря. Частина Македонії
передавалась до Королівства СХС. Румунія одержала Південну Добруджу. Їй
заборонялося мати армію понад 20 тис. солдатів.
Тріанонський мирний договір був підписаний з Угорщиною 2 червня 1920 р.
(після ліквідації там радянської влади). Територія Угорщини
скорочувалась втричі, а населення – у 2,5 рази. Румунія одержала
Трансільванію (8 млн. чол.) Словакія і Карпатська Україна відійшли до
Чехословаччини. Угорщині заборонялося вводити військову повинність, а її
армія скорочувалась до 35 тис. чол. Угорщина, як і інші переможені
держави зобов’язувалась виплачувати репарації.
Яким було ставлення до договорів у країнах Європи? Чехословаччина,
Румунія, СХС, Греція одержали внаслідок договорів переваги, і тому їх
підтримували. Австрія, Угорщина, Болгарія в результаті договорів
втратили значні території і тому вони були незадоволені ними.
Мета учасників конференції щодо радянської Росії полягала в тому, щоб
силою ліквідувати владу рад, утворити “санітарний кордон” з малих країн,
витіснити Росію з Прибалтики, Західної Білорусії, Західної України і
Бессарабії. Усі ці проблеми належало вирішувати уже після закінчення
Паризької мирної конференції.
Версальська система договорів – це юридичне, міжнародно-правове
оформлення результатів Першої світової війни та визнання після її
закінчення нового співвідношення сил у повоєнному світі, а саме:
послаблення Німеччини, ліквідація Австро-Угорської імперії і царизму в
Росії, суттєве посилення США, Великобританії та Франції. Маємо додати,
що ось ці зміни ніяким чином не вплинули на імперіалістичний характер
нової системи міжнародних відносин. Хоча корективи в неї були внесені.
Причиною того були потреби реформування капіталізму через сильний
національно-визвольний рух та серйозну загрозу соціалістичної
альтернативи капіталізму.
Новим елементом у повоєнному світі було намагання США відігравати
керівну роль у міждержавних відносинах. В. Вільсон намагався дати
раціональну відповідь на нові тенденції, а звідси такі новації в
міжнародних відносинах, як утворення міжнародної організації по
збереженню миру – Ліги Націй, утворення при ній спеціального агентства
по здійсненню узгодженої політики у відносинах між трудом і капіталом –
Міжнародної організації праці, утворення мандатної системи.
Разом з тим, слід відзначити, що ось ці нові елементи в міжнародних
відносинах не могли і не змінили їх імперіалістичного характеру.
Боротьба з усім, що загрожувало традиційному функціонуванню системи,
велась без коливань. Підтвердженням цієї думки може служити ставлення до
радянської Росії, до революційного руху в Німеччині, до малих країн.
Територіальний поділ світу, в цілому, здійснювався, як і раніше, не за
принципами національної характеристики тієї чи іншої території, а по
узгодженню інтересів великих держав. Досить чітко це проявилося в їх
відношенні до народів Центральної та Південно-Східної Європи. Так, до
складу Румунії були включені території з угорським і болгарським
населенням, що надовго створило неприязні відносини між Румунією,
Угорщиною і Болгарією.
Все це робилося невипадково. Націоналізм на той час ставав потужною
політичною силою. Тому-то роз’єднуючи народи, вони його послаблювали. У
результаті, соціальні рухи переставали бути загрозою для капіталізму.
Імперіалістичний характер міжнародних відносин не змінився і в ставленні
до колоніальної політики. Колоніальна система була збережена.
Інтернаціоналістична форма управління колоніальними володіннями
(мандатна система) не одержала підтримки і була відхилена.
Чимало вигод від Версальської системи договорів одержала Великобританія.
Під її управління перейшли найважливіші німецькі і турецькі колонії.
Німеччина більше не могла бути її конкурентом. У Лізі Націй
Великобританія мала практично 6 голосів (Канада, Австралія, Нова
Зеландія, Південно-Африканський союз та Індія).
Франція також одержала немало вигод від Версальської системи договорів.
Вона набула нові колонії в Африці, суттєво посилився її вплив на
вирішення європейських проблем. Цього вона досягла шляхом підписання
цілої системи військово-політичних союзів з Бельгією, Польщею,
Чехословаччиною, Румунією, Югославією, а також утримуванням сильної
сухопутної армії. Вирішальну роль Франція відігравала і в вирішенні
репараційної проблеми, домоглася виділення їй 52% від загальної суми
репарацій.
Між Францією і Великобританією мали місце імперіалістичні протиріччя.
Однак, їх опір домаганням США на керівну роль у вирішенні проблем
післявоєнного устрою світу був рішучим і спільним. Ця обставина була
однією з причин успіху на конференції Великобританії і Франції і
“поразки” США.
В історичній літературі дійсно існує таке твердження. Однак, варто
підходити до нього не так однозначно. По-перше, все-таки США домоглися
визнання ряду запропонованих ними міжнародних принципів у “Чотирнадцяти
пунктах” Вільсона. Був прийнятий американський план утворення Ліги
Націй, схвалений принцип утворення мандатної системи. Інша справа, що
реалізація цих принципів через опір Великобританії і Франції дещо
відрізнялася від того, як того хотіли США.
Чому ж США не змогли протистояти на конференції Великобританії і
Франції? В американській історіографії існує думка, що у США на
конференції не було ніяких імперіалістичних планів, що на відміну від
лідерів Великобританії і Франції, які намагалися захопити нові колонії,
американська делегація проявляла “благородство” і мріяла про
встановлення нового, справедливого світового порядку. Звинувачення В.
Вільсона і взагалі всієї американської делегації у відсутності
політичного і дипломатичного досвіду, як це робили окремі дослідники і
політики, не витримує ніякої критики. Можемо сказати, що В. Вільсон був
більш далекоглядним політиком і справедливо настоював на включення в
систему міжнародних відносин нових принципів, які випливали з реальної
оцінки нового часу.
На наш погляд, перешкодою для В. Вільсона були деякі внутрішньополітичні
аспекти, а саме: протистояння в американській політиці ізоляціоністів і
глобалістів, що послаблювало позиції США на конференції. До того ж США
відставали від Великобританії і Франції у розмірах свого
військово-морського флоту, а від Франції – у розмірах своєї сухопутної
армії. Не мали США і розгалуженої системи військово-політичних союзів.
Страх перед “загрозою більшовизму”, тобто поширення революційного руху у
світі, спонукав їх йти на підтримку Великобританії і Франції.
Імперіалістичні кола в США і, перш за все, в республіканському таборі,
розгорнули серйозну антипрезидентську кампанію, звинувачували Вільсона
за те, що США виявилися ”обділеними” в Парижі. Кампанія по дискредитації
лінії Вільсона набрала в США таких обертів, що в Конгресі постало
питання про недоцільність ратифікації Версальського договору, про їх
участь у роботі Ліги Націй. Вимога “свободи рук” для США у відстоюванні
їх міжнародних інтересів стала домінуючою в системі дискредитації В.
Вільсона і його політичного курсу.
Політичні підсумки Першої світової війни.
У результаті війни і під її впливом відбувся крах Російської,
Австро-Угорської імперії і монархії в Німеччині, утворилися незалежні
національні держави в Центральній і Південно-Східній Європі.
Народи Європи не підтримали наміру більшовиків повалити імперіалізм, але
вони виступили серйозною перепоною на шляху імперіалістів збройною силою
придушити радянську владу в Росії. З цього часу світ став біполярним.
Рішення Версальської конференції заклали систему нових відносин у
післявоєнному світі.
США взяли курс на утвердження своєї гегемонії у вирішенні важливих
проблем післявоєнного світу
Відбувся серйозний перерозподіл політичних і економічних позицій серед
європейських країн. Франція явно претендувала на лідерство в Європі
Учасники Паризької мирної конференції взялися за одночасне вирішення
великої кількості складних міжнародних проблем, при цьому припустилися
серйозної помилки під час вирішення питання про післявоєнний устрій
світу, спробували його законсервувати на переможців і переможених;
репарації для Німеччини були визначені без врахування її національних
інтересів; проблема кордонів в Європі в результаті їх зміни учасниками
конференції в Парижі не тільки не послабилася, але й загострилася; курс
країн Західної Європи і США на ізоляцію радянської Росії був
недалекоглядним. Зближення Росії з Німеччиною було значною мірою
наслідком такого курсу.
Література:
Бережков В. М. Страницы дипломатической истории 4-е.изд –М., 1987 611с.
Вторая мировая воина в воспоминаниях. –М., 1990. 551с.
Говард М. Большая стратегия. Август 1942 – сентябрь 1943. –М., 1980. 464
с.
Год кризиса 1938-1939. Документи и материалы. –М., 1990. Т.1-2.
Грушевский М.С. На порозі нової України. –К., 1991. 120 с.
Документи и материалы кануна второй мировой войны 1937-1939. –М., 1981.
Т.1-2.
Ефимов Г.К. Устав ООН: инструмент мира. –М., 1986. 131с.
Иллюхин Р.М. Лига Наций 1919-1939. –М., 1962.
История внешней политики СССР 1917-1966. –М.,1986. Т.2. 691с.
История международных отношений и внешней политики СССР 1917-1987. –М.,
1987. Т.1-2.
Крылов С.Б. История создания ООН. –М., 1960. 343 с.
Ллойд Джордж. Правда о мирных договорах. –М., 1957. Т.1-2.
Локарнская конференция 1925г. Документы –М., 1959. 511с.
Майский И. М Воспоминания советского дипломата 1925-1945. –М., 1987.
711с.
Алатри П. Происхождение фашизма –М., 1961. 461с.
Брандт В. Воспоминания –М., 1981. 521с.
Вебер А.Б. Классовая борьба и капитализм. Рабочее и профсоюзное движения
XX в. –М., 1991. 391с.
Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. Перевод с болгарского –М.,
1991. 391с.
Забастовочная борьба трудящихся. Конец XIX – 70-е годы XX ст. Статистика
391с.
Идеология международной социал-демократии в период между двумя мировыми
войнами –М., 1984. 296с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
