.

Підприємство в системі ринкових відносин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 11631
Скачать документ

Реферат на тему:

Підприємство в системі ринкових відносин

ПЛАН

1. Підприємство як первинна ланка ринкового виробництва. Види
підприємств

2. Фонди підприємства та їх кругооборот

3. Витрати виробництва та їх види

4. Дохід підприємства. Прибуток, його призначення, розподіл і
перерозподіл

1. Підприємство як первинна ланка ринкового виробництва. Види
підприємств

Суспільне виробництво – складна інтегрована система, яка включає різні
організаційно-правові структурні ланки. Основною одиницею
підприємницької діяльності в межах суспільного виробництва виступає
підприємство. Кожна галузь народного господарства складається із
сукупності окремих підприємств, які виробляють одну або споріднені види
продукції, що необхідні для задоволення певних потреб населення та
суспільства.

Традиційно під підприємством розуміють завод, фабрику та подібні об’єкти
з відповідною системою виробничих відносин.

В умовах ринкової економіки підприємство – це товаровиробник, основна
виробнича ланка економіки. Слід звернути увагу на те, що саме на
підприємстві відбувається поєднання робочої сили із засобами
виробництва. Від рівня діяльності підприємства залежить процес
виробництва матеріальних благ, задоволення потреб населення, життєвий
рівень, результати використання виробничих фондів, впровадження
досягнень науково-технічного прогресу, тобто ефективність
господарювання.

Згідно з діючим в Українській державі законодавством, підприємство – це
самостійний господарський суб’єкт, що має право юридичної особи і
здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою
одержання прибутку. Сутність підприємства найповніше виявляється в
принципах його діяльності. Як самостійна одиниця, підприємство
користується правами юридичної особи, тобто має право розпоряджатися
майном, одержувати кредит, укладати господарські договори з іншими
підприємствами. У філії банку підприємство має розрахунковий рахунок, на
який надходять кошти за реалізовану продукцію та із якого оплачуються
рахунки інших підприємств за постачання сировини, напівфабрикатів,
виплачується заробітна плата працівникам підприємства, здійснюються інші
платежі.

Принцип самоокупності затрат вимагає точного обліку й зіставлення витрат
і результатів, повного відшкодування собівартості продукції.
Самоокупність властива тільки рентабельним підприємствам.

Суть принципу самофінансування не тільки у самоокупності витрат, а й у
закріпленні частини одержаного прибутку за підприємством у його повне
розпорядження. Тобто розвиток підприємства повністю забезпечується за
рахунок власних коштів, кредитів банку на комерційній договірній основі
і за рахунок валютної виручки.

Принцип матеріальної заінтересованості у кінцевих результатах праці
передбачає подолання все ще існуючої зрівнялівки в оплаті праці,
створення умов для заохочення ініціативи, підприємливості, досягнення
найкращих результатів.

Підприємство несе повну економічну, майнову відповідальність за
результати своєї діяльності. Кожне підприємство для розв’язання завдань,
пов’язаних з виробництвом і реалізацією товарів та наданням послуг, має
бути укомплектоване певною кількістю людей, здатних виконувати ці
роботи.

Зайняті суспільною працею на підприємстві робітники, інженери та
службовці утворюють трудові колективи цих підприємств. В економічному
розумінні трудовий колектив – це сукупний працівник підприємства і
водночас суб’єкт економічних відносин, який здійснює спільну діяльність
у державних, колективних, кооперативних, приватних підприємствах,
установах і організаціях, спрямовану на задоволення суспільних потреб.

Усі ці принципи безпосередньо мають забезпечити організаційну основу
інтенсивного характеру індивідуального відтворення на підприємстві.

Підприємства виконують ряд функцій. Основні з них такі:

економічна: задоволення потреб споживача в продукції (роботах,
послугах); впровадження досягнень науково-технічного прогресу;
забезпечення конкурентоспроможності підприємства; ріст продуктивності
праці; розвиток виробничої інфраструктури; самофінансування; отримання
прибутку;

соціальна: формування трудового колективу; вдосконалення
кваліфікаційного складу працівників; покращення житлово-побутових умов
працівників; розвиток соціальної інфраструктури;

екологічна: вдосконалення технологічних процесів; створення і розвиток
екологічної інфраструктури; наукові і технічні вирішення проблем
навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Крім того, що підприємство функціонує в системі національної економіки,
воно може вступати у відносини з іншими партнерами в системі світового
господарства, що й зумовлює здійснення ним зовнішньо-економічної
функції. Вона визначається місцем і роллю даного підприємства в
міжнародному поділі праці. Зовнішньоекономічна функція реалізується
розвитком міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва. Найбільш
відомими формами такої спеціалізації і кооперації є міжнародна торгівля,
організація спільних підприємств, участь у спільних міжнародних
проектах, науково-дослідне співробітництво.

Зазначені функції реалізуються у взаємозв’язку. Недооцінка будь-яких з
них може негативно вплинути на загальний стан підприємницької
діяльності, її кінцеві результати.

В умовах ринкової економіки, як уже зазначалось, виникає безліч різних
підприємств. В Україні нині налічується близько 10 тис. підприємств (без
малих). Вони діють у різних галузях і різняться за багатьма ознаками,
зокрема за формами власності, характером економічної діяльності, сферою
діяльності і т.д.

Найбільший вплив на особливості функціонування підприємств справляє
форма власності, оскільки від неї залежать особливості господарювання,
система управління, принципи розподілу прибутку, соціальний захист
працівників тощо. За формами власності можна виділити такі види
підприємств: державні, колективні, приватні, спільні.

За характером економічної діяльності підприємства поділяються на
виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі,
науково-дослідні тощо.

Залежно від сфер діяльності між підприємствами є відмінності, що дають
підстави говорити про існування їх форм за такими критеріями. Наприклад,
вугільні, нафтодобувні, залізорудні та інші гірничодобувні підприємства
можуть створюватись лише в місцях покладів корисних копалин, наявності
ресурсів. Отже, такі підприємства мають певну географічну обмеженість
створення. Частина підприємств утворюються ближче до споживачів:
хлібозаводи, кондитерські фабрики, побутові підприємства тощо.

Підприємства різних сфер господарювання відрізняються і своєю
продукцією. Промислові, сільськогосподарські, будівельні підприємства
виробляють, як правило, матеріальну продукцію. Але є підприємства, які
надають послуги (наприклад, підприємства зв’язку, побуту).

Відповідно до господарського обсягу і кількості його працівників –
незалежно від форм власності – підприємства можуть поділятись на:
великі, середні та малі.

В ефективно діючій економіці завжди органічно поєднано в оптимальній
кількості малі, середні та великі підприємства. У сукупності вони краще
задовольняють різнобічні потреби суспільства, оперативніше реагують на
вимоги ринку та на досягнення науково-технічного прогресу.

Також можна класифікувати підприємства за масштабами: масового,
серійного та індивідуального виробництва. З точки зору доходності
(прибутковості) виділяються: прибуткові (високорентабельні),
малоприбуткові (малорентабельні) та збиткові (нерентабельні)
підприємства.

Будь-яке підприємство як організаційно-правову форму підприємництва
можна розглядати і як виробничо-технічну діяльність, спрямовану на
випуск конкретного товару або послуг, і як колектив людей зі своїми
економічними інтересами в отриманні прибутку і особистого доходу.

2. Фонди підприємства та їх кругооборот

У процесі виробництва продукту підприємство використовує свої фонди.
Фонди підприємства – це сукупність матеріальних і грошових ресурсів,
цінних паперів, які створюються і використовуються у процесі його
розширеного відтворення для забезпечення його життєдіяльності. Вони
можуть мати як виробниче, так і невиробниче призначення.

Виробничі фонди втілені у будинках і спорудах виробничого призначення,
транспорті, машинах, механізмах, обладнанні, інструментах, сировині,
матеріалах, паливі, енергії, виробничих запасах, готовій продукції,
грошових засобах фірми. Вони належать підприємству або закуповуються ним
для здійснення виробництва продукту.

Невиробничі фонди підприємства знаходяться у його невиробничій
інфраструктурі – це житло, що належить фірмі, а також об’єкти
соціально-культурного призначення (лікувальні і оздоровчі заклади,
спортивні споруди, кінотеатри, радіо- і телецентри тощо). Від складу та
ефективності використання фондів підприємства залежать результати його
діяльності, розмір прибутку.

Виробничі фонди підприємства здійснюють у процесі виробництва свій
кругооборот. При цьому вони приймають форму грошових, виробничих і
товарних фондів. Будь-які фонди, що вкладаються у виробництво,
розпочинають свій рух з грошової форми.

Підприємство, насамперед, повинно авансувати кошти для придбання
необхідних факторів виробництва (засобів виробництва і робочої сили).
Тобто для нового підприємства фонди починають свій рух у сфері обігу з
грошової форми, функцією яких є придбання елементів виробничих фондів.

За наявності засобів виробництва та робочої сили можна починати
виробничий процес, який полягає у споживанні факторів виробництва і
створенні нового продукту, його споживної вартості і вартості. Функцією
виробничих фондів є виробництво товару, його вартості і додаткової
вартості.

Для одержання вартості і додаткової вартості потрібно продати продукт.
При цьому фонди набувають товарної форми, головною функцією яких є
реалізація товару і одержання додаткової вартості у грошовій формі.
Після реалізації товарних фондів підприємство одержує грошові фонди і
кругооборот фондів починає здійснювати свій наступний цикл. Таким чином,
фонди проходять три стадії і набувають відповідно трьох форм – грошової,
виробничої і товарної. Такий послідовний рух називається кругооборотом
фондів.

Для забезпечення безперервності виробництва фонди підприємства повинні
одночасно перебувати в усіх трьох формах: у кожний даний момент частина
фондів повинна бути в грошовій формі, інша частина – у виробничій, ще
одна частина – у формі готового продукту (товару).

Схему кругообороту фондів підприємства можна показати таким чином:

де Г – гроші; Т – товар; ЗВ – засоби виробництва; РС – робоча сила; В –
виробництво; … – переривання процесу обігу при переході до стадії
виробництва і від неї до стадії обігу; Т’ – готова для реалізації
продукція; Г’ – гроші від реалізації продукції; Г’ = Г + Г, де Г –
авансовані гроші; Г – додаткова вартість.

Отже, кругооборот підприємства охоплює один виробничий цикл: авансування
грошових засобів, використання виробничих ресурсів у виробництві,
реалізацію виробленого продукту і повернення грошових засобів їх
власникові – фірмі.

У процесі відтворення фондів їх кругооборот постійно повторюється.
Кругооборот фондів як періодично повторювальний процес, а не як окремий
акт, у якому авансована вартість повертається до своєї висхідної форми,
називається оборот фондів.

Оборот фондів не співпадає з кругооборотом. У результаті кожного
кругообороту підприємству повертається в грошовій формі лише частини
авансованих коштів; повний оборот фонди здійснюють тільки тоді, коли вся
капітальна вартість повертається до власника у своїй початковій, тобто
грошовій формі.

Оборот фондів характеризується часом і швидкістю.

Час обороту – це період, протягом якого фонди, здійснивши кілька
кругооборотів, повертаються до свого власника у грошовій формі у повному
обсязі і бажано з прибутком. Швидкість обороту фондів вимірюється
кількістю їх оборотів за рік.

У процесі обороту фондів підприємства виробничі фонди (і лише вони)
розпадаються на основні і оборотні. Поділ на основні і оборотні фонди
здійснюється залежно від швидкості перенесення засобами та предметами
праці своєї вартості на створений продукт.

Основні виробничі фонди – це ті елементи виробничих фондів, котрі
повністю беруть участь у виробництві, але довго зберігають свою фізичну
форму, переносячи свою вартість на продукт частинами (порціями).
Вартість основних фондів поступає у виробництво після кожного
виробничого циклу (одного кругообороту) не повністю, а частково, і,
відповідно, повертається після реалізації продукту частинами. Уся
вартість цієї частини виробничих фондів може повернутись після цілого
ряду актів виробництва і обігу. До основних фондів підприємства
відносять:

виробничі будинки і споруди, комунікації, що належать підприємству;

машини, механізми, інші активні засоби праці;

інструменти, засоби контролю і охорони тощо.

Розрізняють: активну частину основних фондів – це фонди, що беруть
безпосередню участь у виробничому процесі, тобто у виготовленні продукту
(машини, устаткування) та пасивну – це основні фонди, які не беруть
безпосередньої участі у переробці сировини, напівфабрикатів, а лише
створюють умови для нормального ходу виробничого процесу (будівлі,
виробничий та господарський інвентар).

Оборотні виробничі фонди – це ті елементи виробничих фондів, які
повністю беруть участь у виробництві та їх вартість повністю
переноситься на готову продукцію і повністю повертається після кожного
виробничого циклу. При цьому оборотні фонди змінюють свою форму,
складаючи матеріальну основу майбутнього продукту. До оборотних фондів
підприємства належать:

сировина, матеріали та інші предмети праці;

паливо і електроенергія;

вартість робочої сили (праці).

На основні і оборотні фонди, як вже відзначалось, поділяється лише
продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів, яка перебуває
у грошовій і товарній формі, є фондами обігу.

Фонди обігу – це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу.
Вони включають готову продукцію на складах підприємства, товари
відвантажені, грошові кошти у касі, банку, а також ресурси, які
необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, інші ресурси,
які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової
продукції. Оборотні фонди і фонди обігу, виражені в грошах – це оборотні
засоби підприємства.

У процесі виробництва і перенесення своєї вартості на готовий продукт,
основні виробничі фонди зазнають зношування. Розрізняють фізичне та
моральне зношування основних фондів.

Фізичне зношування – це матеріальне зношування машин, обладнання,
комп’ютерів, інструментів, споруд, інших засобів праці в результаті
поступової втрати окремими елементами своїх техніко-виробничих
властивостей, своєї споживної вартості. Фізичне зношування настає під
впливом навколишнього середовища, експлуатаційних навантажень, завдяки
чому деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові
поверхні. Фізичне зношування поступово зменшує вартість основних фондів
і робить їх непридатними до експлуатації. Основні виробничі фонди в
Україні фізично зношені в середньому на 60%.

Моральне зношування – це техніко-економічне старіння його елементів, що
виявляється у втраті доцільності їхньої подальшої експлуатації через
появу дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне
зношування першого та другого видів. Моральне зношування першого виду
зумовлене появою дешевшого та досконалішого устаткування внаслідок
підвищення продуктивності праці. Моральне зношування другого виду
зумовлене винайденням нових якісних засобів праці, що призводить до
старіння застосовуваних елементів основного капіталу. Основні виробничі
фонди морально зношені в Україні на 95%. Через це наша держава має
приблизно 0,5% конкурентоздатної продукції на світових ринках.

Процес поступового перенесення вартості засобами праці, в міру фізичного
зношування їх на вироблений продукт і використання цієї вартості для
наступного відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці
називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зношені основні
виробничі фонди, на підприємствах утворюється амортизаційний фонд, до
якого перераховуються відповідні кошти.

3. Витрати виробництва та їх види

Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки
продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва
продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат
належать елементи факторів виробництва, які використовуються у
виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на
будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води,
корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та
палива; оплату інших енергоносіїв.

Виробничі витрати – це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й
використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують
осягнення кінцевого результату господарської діяльності.

Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру.
Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат
яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка
промисловість), трудомісткими – галузі добувної промисловості, де
витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в
структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування
(електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та
внутрішні.

Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) – це витрати
підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі.
Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання
сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов’язані з
використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої
фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат
підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні
ресурси на сторону.

Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний
прибуток – мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній
сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для
правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже,
для оцінки реального стану справ у фірми. Із виділенням зовнішніх та
внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат
фірми: бухгалтерський і економічний.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат,
які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці
витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є
бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва
передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат,
пов’язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів.
Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину
альтернативної вартості власних ресурсів.

Таким чином, економічні (вмінені) витрати – справжні витрати виробництва
на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які
суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів.

Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва
з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

Довгостроковий період функціонування фірми – це інтервал часу, впродовж
якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й
виробничі потужності.

Короткостроковий період – це період часу, впродовж якого фірма не може
змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів
виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є
перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина – постійною.
Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих
виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить
постійні витрати, а друга – змінні.

Постійними витратами (Fixed Cost – FC) називають такі, величина яких не
залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать
витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди
тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит
та ін. Постійні витрати є обов’язковими і зберігаються навіть тоді, коли
фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до
виробництва.

Змінними витратами (Variable Cost – VC) називають витрати, величина яких
знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних
належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо,
електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному
обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС).

Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними
витратами фірми (Total Cost – TC). Тому формулою загальних витрат є:

TC=FC+VC

де FС – постійні витрати, VC – змінні витрати.

Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні
витрати. Граничні витрати (Marginal Cost – MC) – це витрати, котрі
додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад
визначений обсяг:

Q – зміна кількості продукції, що виробляється.

Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва
продукції, а отже – і до підвищення їх ціни. Зміну витрат на створення
додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної
продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли
один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи
з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці
змінного фактора зменшуватиметься.

Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять
собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені
на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:

AC= TC : Q,

де AC – середні витрати, TC – загальні витрати, Q – кількість виробленої
продукції.

Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства.
Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки.
Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на
виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його
роботи.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення
витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат,
пов’язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість
машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних
фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари тощо).

Слід особливу увагу звернути на зниження непродуктивних витрат –
штрафів, відшкодування збитків тощо, пов’язаних із невиконанням
підприємством своїх договірних зобов’язань. До таких витрат належать
також прогули працівників на підприємстві. В Україні надзвичайно важливу
роль у зниженні собівартості на підприємствах відіграє економія
сировини, електроенергії, палива.

4. Дохід підприємства. Прибуток, його призначення, розподіл і
перерозподіл

Дохід є спонукальним мотивом і джерелом діяльності підприємства.
Підприємство приводить у рух усі виробничі фактори – капітал, працю,
природні ресурси – для створення продукту, його наступної реалізації та
утворення доходу.

Загальний дохід підприємства – це сума доходу, отриманого фірмою від
продажу певної кількості продукції. (Кількість проданого товару залежить
від попиту на нього). Таким чином, TR=PxQ, де TR (Total Revenue) –
загальний дохід підприємства або виручка підприємства, P (Price) – ціна,
Q (Quanting) – кількість проданої продукції. Розрізняють такі види
доходу: валовий і чистий.

Валовий дохід підприємства становить грошову виручку від реалізації
продукту (виконання робіт чи послуг), інших матеріальних цінностей і
майна підприємства (включаючи основні фонди) тощо, зменшену на суму
постійних витрат підприємства. Якщо від валового доходу підприємства
відняти ще й змінні витрати, то одержують суму чистого доходу
підприємства.

Чистий дохід підприємства – це прибуток підприємства.

Поняття “дохід” ширше поняття “прибуток”. Прибуток підприємства є
складовою частиною доходу підприємства. Прибуток – це частина виручки,
що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну
діяльність підприємства.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства,
науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх
форм інвестування. Він є джерелом оплати податків і з урахуванням
значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його
зростання. Суть прибутку як економічної категорії проявляється у його
функціях. Прибуток виконує такі три функції:

оцінка підсумків діяльності підприємства;

розподіл чистого доходу в економіці;

економічне стимулювання підприємства.

Щоб очистити загальний прибуток підприємства, потрібно від загального
доходу відняти загальні витрати підприємства, тобто: TP= TR – TC, де TP
(Total Profil) – загальний прибуток, TR (Total Revenue) – загальний
дохід, TC (Total Cost) – загальні витрати.

Такий прибуток називається балансовим. Із балансового прибутку
сплачується податок на прибуток. Величина, що залишилась, називається
чистим прибутком. Розглянемо фактори, які впливають на утворення,
розподіл та використання прибутку. До факторів, які діють на утворення
прибутку, належать:

виручка від реалізації товарів, робіт та послуг;

виручка від реалізації інших активів, враховуючи матеріальні запаси та
нематеріальні активи;

виручка від основних засобів;

доходи від пайової участі в інших підприємствах;

доходи за акціями, облігаціями та іншими цінними паперами;

перевищення отриманих штрафів, пені над сплаченими.

Слід відзначити взаємозалежні фактори прибутку: швидкість обороту
оборотних фондів; ціни, тарифи; відсоткові ставки за позики; податки та
податкові ставки; собівартість; продуктивність праці; фондовіддача;
фондоозброєність. Розглядаючи розподіл прибутку, слід виділити такі
основні напрямки:

направляється в бюджет і позабюджетні фонди;

направляється в банк на погашення позик і сплату відсотків;

залишається на підприємстві;

інші фактори розподілу.

У кінцевому рахунку прибуток підприємства використовується на:

нагромадження (виробничий і науковий розвиток);

соціальні потреби;

покриття збитків та інших потреб;

капітальні фінансові вкладення;

споживання (виплата дивідендів, відсотків, матеріальна допомога і т.п.)

Існування двох підходів до виміру витрат підприємства (бухгалтерського і
економічного) зумовлює застосування двох підходів до аналізу прибутку.

Бухгалтерський прибуток – це різниця між загальним доходом і
бухгалтерськими (зовнішніми) витратами. У даному розрахунку ми оцінюємо
лише поточні результати діяльності фірми. Але якщо необхідно
проаналізувати стан фірми з огляду її перспективи, а, отже, найкращої з
альтернатив використання її ресурсів, тоді слід обчислювати економічний
прибуток підприємства.

Економічний прибуток (чистий прибуток) – це різниця між загальним
доходом і економічними витратами, які містять бухгалтерські (зовнішні)
та внутрішні витрати, зокрема, й нормальний прибуток. (Див. рис. 3).
Наявність економічного прибутку є показником ступеня вигідності
відлучення ресурсів від альтернативного використання їх в іншому
виробництві.

Рис.3. Економічний і бухгалтерський прибуток

Література:

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. – К.:
Ніка-Центр. Ельга, 2000. – 528 с.

Бобров В.Я. Основи ринкової економіки: Підручник. – К.: Либідь, 1995. –
320 с.

Бузгалин А.В. Переходная экономика: курс лекций по политической
экономии. – М.: Таурас, Просперс, 1994. – 472 с.

Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної теорії:
Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471с.

Григорук А.А., Палюх М.С., Літвінова Т.Д., Литвин Л.М. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А.,
Палюха М.С. – Тернопіль, 1999. – 252 с.

Григорук А.А., Палюх М.С., Литвин Л.М., Літвінова Т.Д. Основи
економічної теорії: політекономічний аспект / За ред. Григорука А.А.,
Палюха М.С. – Тернопіль, 2002. – 304 с.

Економіка: теоретичні основи. Підручник: У 2-х частинах. – Тернопіль:
Астон, 1997. – 204 с.

Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка: Навч. посібник / За ред.
З.Г. Ватаманюка та С.М. Панчишина. – Львів: Інтереко, 1998. – 708с.

Економічна теорія: політекономія: Підручник/ За ред. В.Д.Базилевич. –
К.: Знання-Прес, 2001. – 581 с.

Закон України “Про власність” // Відомості Верховної Ради України. –
1991. – № 20. – С. 249.

Закон України “Про господарські товариства” // Відомості Верховної Ради
України. – 1991. – № 49. – С. 682.

Закон України “Про підприємництво” // Відомості Верховної Ради України.
– 1991. – № 14. – С. 84.

Иохин В.Я. Экономическая теория: введение в рынок и микроэкономический
анализ: Учебник. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 512 с.

Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег./ Пер. с англ. –
М., 1978.

Ковальчук В.М. Економічна теорія: короткий курс. – Тернопіль: Астон,
1997. – 180 с.

Ковальчук В.М. Загальна теорія економіки (теоретична економіка). –
Тернопіль: Астон, 1998. – 368 с.

Кондратьев Н.Д. Проблемы экономической динамики. – М.: Экономика, 1989.
– 526 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга / Пер. с англ. – М.,1992. – 736 с.

Курс экономики: Учебник / Под ред. Б.А.Райзберга. — М.: ИНФРА, 1997. –
720 с.

Курс экономической теории / Под общей ред. М.Н.Чепурина. – Киров: АСА,
1995. – 624 с.

Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2
т.: Пер. с англ. Т.1. – М.: Республика, 1992. – 399 с.; T. 2. – М.:
Республика, 1992. – 400с.

Маршалл А. Принципы политической экономии: В 3 т. – М., 1993.

Мескон М., Альберт М., Хедуори Ф. Основы менеджмента / Пер. с англ. –
М., 1992. – 702с.

Немцов В.Д., Довгань Л.Є., Сініок Г.Ф. Менеджмент організацій:
Навчальний посібник. – К..: ТОВ “УВПК “ЕксОб”, 2001. – 392 с.

Основи економічної теорії. Політекономічний аспект/ За ред. Г.Н.Климка,
В.П.Нестеренка. – К., 1997. – 743с.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Підручник/ За ред.
Г.Н Климка, В.П.Нестеренка. – К.: Вища школа, 1994. – 559 с.

Основи економічної теорії. Підручник / За ред. С.В.Мочерного. –
Тернопіль: Тарнекс, 1993. – 686 с.

Основи економічної теорії / С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко
та ін. За ред. С.В.Мочерного. – К.: ВЦ “Академія”, 2001. – 472 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн./ За ред. Ю.В.Ніколенка. –
К.: Либідь, 1998. – 272 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Суспільне
виробництво. Ринкова економіка / За ред. Ю.В.Ніколенка. – К.: Либідь,
1998. – 272 с.

Основи економічної теорії: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Підприємництво,
маркетинг, менеджмент. Відтворення в національному та світовому
господарстві / За ред. Ю.В.Ніколенка. – К. – :Либідь, 1998. – 272 с.

Основы экономическойї теории: Учебное пособие / Под ред. В.Л. Клюше. –
Мн.: ИП “Экоперспектива”, 1997. – 336с.

Рикардо Д. Основы политической экономии и налогового обложения. –
М.,1955.

Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Львів: Світ. – 1993. – 496 с.

Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер. з англ. – К.:
“Основи”, 1995. – 544 с.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. В 2-х т. –
М.:Єконом., 1993.

Современная экономика (для студентов вузов). – Ростов-на-Дону, 1997. –
608 с.

Тарнавська Н.П., Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія та практика: Підручник
для вузів. – Тернопіль: Карт-бланш, 1997. – 456 с.

Туган-Барановський М.І. Політична економія. Курс популярний. – К.:
“Наукова думка”, 1994. – 264 с.

Шегда А.В. Основы менеджмента. – К.: Знание, 1998. – 512с.

Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов / Под ред.
Г.П.Журавлевой и Н.Н.Мильчаковой. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997. –
485 с.

Управление – это наука и искусство. А.Файоль, Г.Эмерсон, Ф.Тейлор,
Г.Форд. – М.: Республика, 1992. – 352 с.

Шишикин А.Ф. Экономическая теория: Учебное пособие: В 2 кн. Кн. 1. – М.:
ВЛАДОС, 1996. – 656 с.

Шишкин А.Ф. Экономическая теория: Учебное пособие: В 2 кн. Кн. ” – М.:
ВЛАДОС, 1996. – 352 с.

Шумпетер Й. Теория экономического развития. – М., 1982. – 423 с.

Экономика: Учебник / Под ред. А.С.Булатова. – М.: Экономика, 1997. – 816
с.

Экономическая теория / Под ред. А.И.Добрынина, Л.С.Тарасевича : Учебник
для вузов. – СПб : Изд. СПбГУЭФ, Изд. “Питер Паблишинг”, 1997. – 480 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020