.

Ріст і розмноження мікроорганізму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
455 6720
Скачать документ

Науковий реферат

на тему:

Рослинництво

ПЛАН

Рослинництво – наука і галузь сільськогосподарського виробництва.
Класифікація та походження культурних рослин.

Загальна характеристика хлібних злаків.

Господарське значення і класифікація пшениць.

Біологія та агротехніка озимої пшениці.

Біологічні особливості та агротехніка ярого ячменю.

Біологія та агротехніка кукурудзи.

Загальна ботанічна характеристика зернобобових культур.

Господарське значення, біологія та агротехніка гороху.

Загальна ботанічна характеристика коренеплодів на прикладі цукрового
буряка.

Біологічні особливості та агротехніка цукрових буряків.

Народногосподарське значення і біологія картоплі.

Агротехніка вирощування картоплі.

Рослинництво – наука і галузь сільськогосподарського виробництва.
Класифікація та походження культурних рослин

Рослинництво – наука, що вивчає культурні рослини, різноманітність їх
форм і сортів, особливості біології та найдоцільніші прийоми вирощування
з метою отримання високих і стабільних урожаїв.

Рослинництво – це галузь сільського господарства, в якій проходить
накопичення органічної речовини шляхом вирощування культурних рослин.

У сучасному розумінні рослинництво, вірніше рослинницькі науки,
поділяють на власне рослинництво, яке займається вивченням польових
культур (зернових і технічних), овочівництво, плодівництво, луківництво,
лісівництво.

Основним завданням рослинництва є забезпечення людини продуктами
харчування, тваринництва – кормами, а промисловість – сировиною.

Наука, яка займається питаннями вирощування рослин, в широкому
розумінні, називається агрономією.

Становлення агрономічної науки проходило завдяки роботам багатьох
видатних вчених.

А.Т. Болотов працював над основами впровадження чергування культур та їх
урожайності.

І.І. Комов розробив основи плодозмінної сівозміни.

І.А. Стебут розробив наукові основи рослинництва, які виклав у праці
“Основы полевой культуры”.

М.І. Вавілов досліджував флору культурних рослин, розробляв питання
генетики, екології, селекції рослин.

В.Я. Юр’єв є основоположником селекції і насінництва культурних рослин,
селекціонером зернових культур.

М.М. Кулешов вивчав екологію польових культур, особливо кукурудзи і
пшениці та наукові основи насінництва.

Розвиток агрономічної науки пов’язується також із роботами Д.М.
Прянишникова, К.А. Тімірязєва, І.В. Мічуріна, В.В. Докучаєва, П.А.
Костичева та ін.

Великий вклад у розвиток рослинництва внесли вчені-селекціонери В.М.
Ремесло, Ф.Г. Кириченко, М.В. Цицин, В.С. Пустовойт та ін.

Основними напрямками інтенсифікації рослинницького виробництва є
створення оптимальних умов вирощування рослин, селекція рослин з
високими показниками фотосинтезу, які б успішно росли у загущених
посівах, селекція нових більш високопродуктивних, стійкіших до хвороб та
шкідників сортів, розробка нових енергозберігаючих технологій тощо.

Всі сільськогосподарські рослини за біологічними та господарськими
ознаками поділяють на польові, овочеві, плодові, ягідні та лісні
культури, які, в свою чергу, включають дрібніші класифікаційні групи.

Для польових культур єдину класифікацію встановити важко, так як багато
з них можна віднести одночасно до різних груп. Але найпоширенішим є їх
поділ за характером головного продукту, який одержують під час їх
культивування:

Група 1. Зернові:

– хлібні злаки I групи (пшениця, жито, ячмінь, овес, тритікале);

– хлібні злаки II групи (кукурудза, просо, сорго, рис) та гречка.

Група 2. Зернобобові (горох, квасоля, соя, кормові боби, сочевиця,
люпин, нут та ін.).

Дуже часто в сільськогосподарському виробництві зернові і зернобобові
культури об’єднують в одну групу – зернові.

Група 3. Коренеплоди (буряк кормовий та цукровий, кормова морква,
бруква, турнепс).

Група 4. Бульбоплоди (картопля, топінамбур).

Група 5. Баштанні (гарбуз, диня, кавун). Часто цю групу рослин відносять
до групи овочевих культур.

Група 6. Олійні (соняшник, ріпак, рицина, льон олійний, арахіс, сафлор,
кунжут тощо) та ефіроолійні (коріандр, фенхель, кмин, аніс, м’ята та
ін.).

Група 7. Прядивні:

– волокнисті (льон звичайний, коноплі, джут, канатник, кенаф);

– волокно на плодах (бавовник).

Група 8. Наркотичні та інші технічні (тютюн, махорка, хміль).

Група 9. Кормові трави:

– бобові однорічні (конюшина інкарнатна, вика, серадела);

– бобові багаторічні (конюшина посівна, конюшина біла, конюшина рожева,
люцерна, буркун, еспарцет та ін.);

– злакові однорічні (райграс однорічний, африканське просо, могар,
пайза);

– злакові багаторічні (тимофіївка, грястиця збірна, вівсяниця, райграс,
стоколос, житняк, мітлиця та ін.).

Історія походження культурних рослин сягає в глибоку давнину – 10-12
тис. років тому. Людство протягом багатьох тисячоліть відбирало з дикої
флори кращі форми рослин, змінювало та змінює не тільки умови росту
рослин, а й їхню природу за рахунок відбору потрібних їй форм.

Перші передбачення про походження культурних рослин були висунуті
швейцарським ботаніком О. Декандолем (“Ботанічна географія”, “Походження
культурних рослин”).

Сучасні ж уявлення про походження культурних рослин закладені М.І.
Вавіловим, який із співробітниками в результаті численних експедицій в
різні райони Земної кулі, виділив закономірності їх поширення. Було
доведено, що різні культури мають свої центри найбільшої
різноманітності, які і є центрами їх походження.

На сьогоднішній день виділяють сім центрів походження основних
сільськогосподарських культур:

1. Південноазіатський тропічний центр (рис, цукрова тростина, плодові,
овочеві);

2. Східноазіатський центр (соя, просо, плодові, овочеві);

3. Південно-Західноазіатський (форми пшениці, жито, виноград, бобові,
горох);

4. Середземноморський (маслина, конюшина, капуста, кормові культури);

5. Абіссінський (сорго, нут, форми пшениці та ячменю);

6. Центральноамериканський (кукурудза, бавовник, какао, квасоля та ін.
(900 видів));

7. Андійський (картопля, лікарські рослини (хінне дерево)).

Світовий фонд культурних рослин налічує близько 1500 видів (2% рослинних
ресурсів Землі), з них у рослинництві використовується 1200, але
найпоширенішими є тільки 250 видів.

Вчення М.І. Вавілова про центри походження культурних рослин вивчається
в курсі “Загальної біології” середньої школи.

Загальна характеристика хлібних злаків

Зернові культури є основою всього сільськогосподарського виробництва,
адже зерно – основний продукт харчування людини, основний концентрований
корм для тварин і сировина переробної промисловості.

У світі зернові займають величезні площі: пшениця – 216 млн. га, рис –
146,5, кукурудза – 131,5, ячмінь – 73,5 млн. га.

Україна довго була одним з постачальників зерна на європейський ринок.
Та ось протягом останньої чверті двадцятого століття зерна не вистачало
для забезпечення власних потреб, його закуповували близько 5 млн. т
щорічно. На сьогоднішній день, у зв’язку з економічними труднощами в
країні, спостерігається тенденція до зменшення обсягів виробництва. Так,
у найкращий 1990 рік в Україні було зібрано більше 51 млн.т зерна, а в
1996 – лише 24,57 млн.т.

Всебічний аналіз науковців Інституту землеробства УААН показує, що
стабільний середньорічний валовий збір зерна в Україні можливий в обсязі
60,3 млн.т, що повністю забезпечить внутрішній ринок і відкриє значні
експортні можливості. Під зернові та зернобобові культури щорічно слід
відводити близько 15 млн. га (70% ріллі). За середньої щорічної
врожайності 40,2 ц/га це дасть необхідний обсяг продукції. 77% валового
збору зерна в Україні буде забезпечуватися трьома культурами – озимою
пшеницею, ячменем і кукурудзою.

Отже, головна роль у виробництві зерна належить зерновим злаковим
культурам, які мають ряд спільних ознак.

Ботанічна характеристика. Хлібні культури відносяться до родини злакові
– Poaceae (Gramineae), яка входить до порядку тонконогоцвіті – Poales,
класу однодольні – Liliopsida, відділу покритонасінні – Magnoliophyta.

Коренева система зернових злаків мичкувата, основна маса якої
розміщується у верхньому (на глибині до 25 см) шарі ґрунту. У злаків
розрізняють первинні, або зародкові, та вторинні, або стеблові, корені.
Зародкові корені утворюються під час проростання з насінини, а вторинні
– з підземних і надземних стеблових вузлів та найбільше – з підземного
стеблового вузла – вузла кущіння. На відміну від первинних, які відразу
ростуть вглиб ґрунту, вторинні корені спочатку ростуть горизонтально, а
потім заглиблюються в ґрунт. Зародкові і стеблові корені дуже
розгалужуються і утворюють кореневу мичку.

У нормальних умовах розвитку хлібні злаки мають більш розвинену вторинну
кореневу систему. Основна роль у формуванні вторинної кореневої системи
належить кореням, які утворюються підземними стебловими вузлами,
особливо, з вузла кущіння. Також деякі хлібні злаки (кукурудза, сорго)
досить часто розвивають із надземних стеблових вузлів повітряні, або
опірні, корені, які відіграють, в основному, механічну роль у
підтриманні стебла.

Загальна довжина коріння злаків сягає великих розмірів. Так, у рослин
пшениці вона становить близько 10 км і проникає у ґрунт на глибину 1,5
м.

Стебло злаків – циліндрична, розділена вузлами, у більшості порожниста
(пшениця, жито, тритікале, ячмінь, овес) або виповнена серцевинною
паренхімою (кукурудза, сорго, деякі різновидності проса) соломина.
Стебло може мати від 5-7 міжвузлів (пшениця, жито, ячмінь та ін.) і до
20 та більше (кукурудза, сорго).

Ріст стебла інтеркалярний і відбувається за рахунок поділу й росту
клітин вузлів та у більшості хлібів продовжується до кінця цвітіння.
Стебло може утворювати бічні пагони з підземних стеблових вузлів,
верхній з яких називається вузлом кущіння, а саме явище – кущінням. Крім
того, стебла сорго, проса здатні до галуження.

Під час кущіння на стеблі закладаються надземні вузли з дуже короткими
міжвузлями і зачатковим колосом. До початку інтенсивного росту у фазу
виходу в трубку довжина надземної частини стебла і колоса вимірюється
сантиметрами.

Висота хлібних злаків за сприятливих умов росту досягає 1-2 м (найбільша
у жита і найменша у ячменю), у кукурудзи та сорго – 2-4 м і більше.

Листок зернових злаків складається з листкової піхви й листкової
пластинки і утворюється на кожному вузлі стебла. Листкова піхва захищає
стебло від пошкодження та надає йому стійкості проти вилягання. У нижній
частині листка утворюється потовщення – листковий вузол, який охоплює
стебло над стебловим вузлом. У місці переходу листкової піхви в
пластинку є тонка плівка, яка називається язичком. Язичок перешкоджає
попаданню сторонніх тіл, води, шкідників у середину листкової піхви. З
обох сторін язичка на краях листкової пластинки утворюються вушка, які
закріплюють піхву на стеблі.

За такими морфологічними ознаками, як вушка і язичок, розрізняють хліба
до викидання рослинами суцвіть. Слід мати на увазі, що нормального
розвитку язичок і вушка досягають у фазі кущіння.

Суцвіття в хлібних злаків двох типів: колос (пшениця, ячмінь, жито,
тритікале) і волоть (овес, просо, рис, сорго). Кукурудза утворює два
види суцвіть: зверху волоть з чоловічими квітками, а в пазухах листків
жіноче суцвіття – качан.

Колос складається із стрижня, який є продовженням стебла і колосків, що
розміщуються на його виступах. У волоті стрижень галузиться на гілочки,
на закінченнях яких знаходяться колоски.

Колосок злакових зернових культур має дві колоскові луски і квітки.
Колоскові луски захищають від пошкоджень квітки, а потім зерна, які в
них розвиваються. Колоски бувають одно-, дво- та багатоквітковими.

Кожна квітка складається з зовнішньої, або нижньої, і внутрішньої лусок,
між якими розміщується маточка з дволопатевою пірчастою приймочкою та
три тичинки (у рису шість). Саме на зовнішній квітковій лусці у остистих
форм знаходиться остюк.

Колоскові та квіткові луски злаків дуже різняться між собою і є
важливими ознаками для визначення виду цих рослин.

Квітки у хлібних злаків, за винятком кукурудзи, двостатеві.

Плід хлібних злаків – зернівка, яку часто називають зерном. У ячменю,
вівса, проса, рису, сорго зернівки переважно вкриті квітковими лусками
(плівками) і їх називають плівчастими. У пшениці, жита, кукурудзи
зернівки голі.

Зернівки пшениці, жита, тритікале, ячменю, вівса на черевному боці мають
поздовжню борозенку. Протилежний бік зернівки називається спинним.

За розміщенням у колоску в зернівці розрізняють нижню і верхню частини.
У нижній частині зернівки з спинного боку розміщений зародок. У верхній
частині насінини пшениці, жита, вівса є чубок, який складається з
коротеньких волосків. У деяких хлібів він є досить характерною
систематичною ознакою для розпізнавання видів та сортів.

Розміри зернівки визначають, вимірюючи їх довжину, ширину і товщину.
Довжина зернини – це відстань від її основи до верхнього кінця, ширина –
відстань між боковими сторонами і товщина – між спинним і черевним
боками.

Насінина злакових культур складається із зародка, ендосперму та двох
оболонок: внутрішньої – насінної і зовнішньої – плодової, які щільно
зрослися між собою. Плодова оболонка утворюється із стінок зав’язі. Під
нею розміщені два шари насінної оболонки, яка утворюється з оболонок
насінного зачатка. Між зародком, який містить первинні корінці і
стебельця, та ендоспермом знаходиться щиток, що являє собою сім’ядолю
зернівки. Зародок у різних хлібів не однаковий. У пшениці, жита, ячменю
його маса становить 1,5-3%, у кукурудзи – 10-14% маси зернівки.

Ріст хлібних злаків відбувається за фазами. В Україні прийнята
класифікація фаз росту за Ф.М. Куперман – фаза проростання насіння,
сходів, кущіння, вихід у трубку, колосіння або викидання волоті,
цвітіння і достигання.

I. Проростання насіння. Для цієї фази необхідна наявність трьох основних
факторів – тепла, вологи, повітря, які спричиняють у насінині ряд
складних біохімічних та фізіологічних перетворень, що відбуваються з
запасними речовинами ендосперму та зародком.

Спочатку починає рости коренева система, а пізніш розвивається пагін.

II. Сходи – це поява на поверхні ґрунту зелених листків. Спочатку
з’являється на поверхні колеоптиль, з якого, розриваючи його,
появляється перший листочок. Далі з’являється другий, третій і т.д.
Паралельно з появою листків йде ріст первинної кореневої системи.

У пшениці перші листки забарвлені в зелений колір, у жита –
фіолетово-коричневий, ячменю – сизуватий, вівса – світло-зелений.

III. Кущіння відбувається після утворення третього листка. Це своєрідне
галуження підземного стебла, під час якого утворюються додаткові стебла
і вторинна коренева система. Інтенсивність кущіння тісно пов’язана з
продуктивністю зернових.

IV. Вихід у трубку – це фаза активного росту стебла і формування
генеративних органів рослин.

V. Колосіння, або викидання волоті, характеризується виходом суцвіття з
піхви флагового листка.

VI. Цвітіння відбувається після V фази, але може і збігатись з нею, так
як у ячменю.

Розрізняють злакові рослини самозапильні (пшениця, ячмінь, овес, рис,
просо) і перехреснозапильні (жито, кукурудза, сорго). Цвітіння триває
від 3-4 днів у вівса і до 6-10 – у пшениці.

VII. Достигання зерна включає в себе процеси наливу і остаточного
формування зрілої насінини.

Цю фазу ділять ще на три частини:

1) Молочна стиглість. Зерно ще зеленого кольору, під час роздушування
з’являється молочна рідина, вміст води в ньому 50-52%. Відмирають нижні
листки рослини. Настає через 10-18 днів після цвітіння.

2) Воскова стиглість. Зерно набуває нормального забарвлення, стає
твердим, як віск, легко розрізується нігтем, вміст води до 25%. Жовтіє
вся рослина.

3) Повна стиглість характеризується вмістом вологи в зерні 15% (до 20%),
зерно стає твердим, перетворень запасних продуктів не відбувається,
зерно легко осипається.

Паралельно до фаз росту в рослинному організмі виділяють стадії
розвитку, які тісно пов’язані між собою.

В Україні та країнах Східної Європи загальноприйнятою є класифікація
стадій розвитку зернових культур, як і фаз росту, за Ф.М. Куперман. За
цією класифікацією виділяють дві стадії органогенезу рослин – стадію
яровизації та світлову стадію.

Нормальне проходження стадій розвитку рослиною є необхідною умовою для
її переходу до цвітіння і плодоношення.

Яровизація проходить у різних культур неоднаково. Наприклад, яровизація
озимих відбувається за температури 0-5°С протягом 35-60 днів, а у ярих
культур – за 8-12°С, 5-6 днів.

Світлова стадія характеризується необхідністю, для подальшого росту і
розвитку рослин, певної тривалості дня і ночі. Рослини короткого дня, як
правило, південного походження – просо, рис, кукурудза і рослини довгого
дня – північного – пшениця, жито, овес.

Відповідно, рослини, які потребують тривалої яровизації за низьких
температур і тому висіваються восени, називаються озимими. Рослини ж,
які яровизуються за короткий час, за вищої температури і висіваються
весною – ярими.

Господарське значення і класифікація пшениць

Пшениця займає перше місце в світі за посівними площами (біля 230 млн.
га) і валовим збором (понад 530 млн. т). і є однією з основних зернових
культур. В Україні висівають у середньому 6,5 млн. га, або 40 % площі
всіх зернових.

Пшениця, як свідчать археологічні дані, вирощувалась ще 10 тис. років до
нашої ери в Єгипті, а також в Азії і Європі.

Поширеність цієї культури зумовлена її високою біологічною пластичністю
щодо екологічних умов і, перш за все, високою поживністю зерна, з якого
отримують багато харчових продуктів.

Визначальною ознакою хлібопекарської якості зерна пшениці є вміст у
ньому клейковини, основним компонентом якої є прості білки гліадин і
гліацин. Так, клейковина м’яких пшениць на 80% складається з цих білків,
тому і хліб з борошна таких пшениць пухкий. Клейковина ж борошна твердих
пшениць містить мало гліадину і гліацину, тому вона пружна і тягуча. З
борошна твердих пшениць виготовляють макарони, вермішель, манку тощо.

Серед зернових хлібів пшениця має найрізноманітніший видовий склад –
біля 28 видів.

За характером звільнення зерна від квіткових лусок за звичайного
обмолоту пшеницю поділяють на:

– голозерні форми (пшениця м’яка, тверда);

– плівчасті (полба, колхідська двозернянка).

За числом хромосом серед пшениць виділяють чотири генетичні групи:

1) диплоїдна – містить 14 соматичних хромосом (однозернянка культурна);

2) тетраплоїдна – 28 соматичних хромосом (тверда пшениця, двозернянка);

3) гексаплоїдна – 42 соматичні хромосоми (м’яка пшениця, карликова,
спельта);

4) октаплоїдна – 56 соматичних хромосом (один вид – грибобійна пшениця).

Пшеницю кожного виду за зовнішніми ознаками колоса і зерна поділяють на
різновидності. Наприклад, м’яка пшениця має дві найбільш поширені
різновидності – Erytrospermum – остиста форма і Lutescens – безоста
форма, які мають жовті та неопушені колоси і червоне зерно.

Різновидності поділяють, в свою чергу, на сорти. Наприклад, до
різновидності Erytrospermum належать такі сорти, як Одеська 51, Одеська
напівкарликова, Поліська 70, Білоцерківська 47, Київська остиста та
інші.

З усіх видів пшениць найбільш поширені у сільськогосподарському
виробництві пшениця м’яка (Triticum aestivum L.) – 90% усіх посівів і
пшениця тверда ( Triticum durum Desf.).

За відношенням до процесу яровизації пшениці поділяють на озимі і ярі.

На основі існуючих видів і різновидностей виведено величезну кількість
сортів пшениць. Так, у “Реєстр сортів рослин України за 1996 рік”
внесено 74 сорти м’якої і твердої пшениць.

Біологія та агротехніка озимої пшениці

Озима пшениця – провідна зернова культура України.

Не випадково вона є основним продуктом харчування в 43 країнах світу з
населенням більше 1 млрд. чоловік, оскільки в склад зерна входять усі
необхідні для харчування елементи.

Площа посіву озимої пшениці в Україні повинна становити не менше 6 млн.
га, або 40% зернового клину, що за врожайності 45,5 ц/га матимемо
валовий збір 27,3 млн. т сухого очищеного зерна.

Однак площа цієї культури повинна носити динамічний характер. У
сприятливі до вологозабезпечення роки її площу доцільно максимально
розширювати за рахунок зменшення посівів ярого ячменю. У посушливих
умовах тенденція повинна бути зворотньою – скорочувати площу озимої
пшениці та збільшувати яровий клин ячменю і ярової пшениці, щоб не
допустити економічно невигідного великого пересіву озимини.

Площа посіву озимої пшениці на Тернопіллі становить 160-180 тис.га. Так,
у 1995 році клин пшениці був 182,8 тис. га та врожайність 38 ц/га; у
1996 – 160,4 тис. га та врожайність 25,8 ц/га. Агровиробничий потенціал
області дозволяє ж висівати цю культуру на площі понад 200 тис. га.

В Україні сконцентровано великий науковий потенціал і накопичено значний
виробничий досвід з вирощування пшениці. Провідними установами України з
цих питань є Селекційно-генетичний інститут УААН (м. Одеса), де
визначних успіхів добились вчені під керівництвом Ф.Г. Кириченка,
Інститут фізіології рослин і генетики Національної Академії Наук України
(НАНУ) (м. Київ) під керівництвом академіка В.В. Моргуна, Миронівський
інститут пшениці УААН (Київська обл.), який добився світового визнання
завдяки роботам В.М.Ремесла тощо.

У Тернопільській області селекцією озимої пшениці займається група
наукових співробітників Тернопільської державної сільськогосподарської
дослідної станції (смт. Хоростків) на чолі з кандидатом біологічних наук
В.А.Борисенком. Результатом їх співпраці з іншими закладами є два
районовані в зонах Лісостепу і Полісся сорти – Лютесценс 7 та Збруч.

Значне поширення озимої пшениці в Україні зумовлено її біологічними
особливостями.

Вимоги до тепла. Озима пшениця – холодостійка культура. Зерно може
проростати за температури 1-2°С, але оптимальною для росту є температура
15-20°С. У зимовий період пшениця витримує зниження температури на
глибині залягання вузла кущіння до мінус 15-18°С і навіть до мінус 20°С.
Пшениця добре переносить короткотривале підвищення температури до
35-40°С, особливо за достатньої кількості ґрунтової води.

Вимоги до світла. Достатня кількість світла – необхідна умова для
нормального росту і розвитку рослин пшениці та накопичення органічних
речовин, що особливо важливо для успішної перезимівлі культури. Озима
пшениця – рослина довгого дня і зацвітає тим швидше, чим довготриваліший
день.

Вимоги до вологи. Пшениця відноситься до вологолюбивих культур і
особливо чутлива до нестачі вологи в період інтенсивного росту та
формування генеративних органів – фази вихід у трубку, колосіння та
цвітіння. Високою посухостійкістю володіють сорти пшениці
Селекційно-генетичного інституту, які культивуються переважно в Степовій
зоні, де сконцентровано більше половини загальнодержавного збору зерна
цієї культури і висока ймовірність посух.

Вимоги до ґрунтів. Озима пшениця вибаглива до ґрунтів, які повинні
достатньо містити поживних речовин, і особливо азоту, мати хороші
фізичні властивості. Кращими для цієї культури є чорноземні, темно-сірі
та темно-каштанові ґрунти з нейтральною або слабо лужною реакцією (pH
6,0-7,5).

Сорти. Найбільш поширеними районованими в Україні сортами озимої м’якої
пшениці є Безоста 1, Миронівська 808, Миронівська 61, Киянка, Поліська
70, Одеська 51 та ін., озимої твердої пшениці – Айсберг одеський, Корал
одеський, Парус. У сортовій структурі озимої пшениці необхідно більше
уваги приділяти кормовим сортам – Ровенська 31, Поліська 87 і ін., які
слід висівати переважно в Поліській зоні.

Для стабільного щорічного урожаю в господарствах необхідно висівати 2-3
сорти озимої пшениці, які відрізняються між собою перш за все стійкістю
до посухи та величиною врожаю у вологі роки. Значне місце повинно
відводитися також і дотриманню сортової агротехніки.

Агротехніка. Місце у сівозміні. У сівозмінах озима пшениця, як провідна
культура, висівається після кращих попередників – багаторічних і
однорічних трав, зернобобових культур, зайнятого пару (кукурудза на
зелений корм, вико-вівсяні суміші), а також чорного пару. Після
кукурудзи на силос і ранньої картоплі озимину можна розміщувати за
умови, що ґрунт буде якісно підготовлений не пізніше, як за 18-20 днів
до сівби.

Обробіток ґрунту розпочинається в кінці літа за системою обробітку під
озимі культури, основним елементом якої є в Лісостеповій зоні оранка на
глибину 20-22 см. Після трав хороші результати дає якісний основний
обробіток глибиною 14-16 см з одночасним боронуванням і обов’язковим
коткуванням. На полях з стерньовими попередниками оранці передує
лущення. Після просапних культур-попередників основний обробіток можна
замінити культивацією або дискуванням на глибину 10-12 см з
боронуванням.

Оранку необхідно проводити в середньому не пізніше, як за три тижні до
сівби, щоб запобігти випиранню вузла кущіння озимини за рахунок осідання
ґрунту в зимовий період.

Відразу за основним обробітком ґрунт розробляють до придатного для сівби
стану.

За дощової погоди, проростанні бур’янів, появі падалиці проводять
боронування чи мілку культивацію ґрунту. Передпосівна культивація чи
боронування з коткуванням проводяться в день сівби на глибину загортання
насіння.

Удобрення. Озима пшениця добре реагує на внесення добрив, дози яких
залежать від особливостей сорту, попередників та ґрунтів.

Озима пшениця сильно реагує на азот, який у значній мірі визначає
розвиток рослин, густоту стебел та інші ознаки продуктивності. Після
малоцінних попередників і на недостатньо родючих ґрунтах дози внесення
азоту знаходяться в межах 90-150 кг/га, причому N25-30 вноситься під
оранку або передпосівну культивацію. Після парозаймаючих культур
оптимальна кількість внесення азоту становить 60-90 кг діючої речовини
на га, а на окультурених родючих ґрунтах дозу азоту доцільно зменшити до
30-45 кг/га. Велике значення надається підживленню озимої пшениці, яке
проводять на хорошому агрофоні два рази, а на низькому – триразово.
Перше підживлення виконують на тало-мерзлому ґрунті у фазу кущіння
озимини, використовуючи 30% від повної норми азоту (N30-60), вдруге – у
фазу виходу рослин у трубку – 50% (N60-90) і решту, 20%, – у третє
підживлення у фазу початку колосіння. Останнє підживлення краще
проводити позакореневим способом 20-30% розчином сечовини.

Фосфорно-калійні добрива під озиму пшеницю вносять до посіву під
основний обробіток ґрунту. Фосфор і калій підвищують холодостійкість і
стійкість рослин до грибкових захворювань, ведуть до зростання
майбутнього урожаю тощо. За інтенсивною технологією доза внесення
фосфорних добрив складає 60-90 кг діючої речовини на га, а калійних –
90-120.

Під час сівбі в рядки вносять до 1 ц/га нітроамофоски або 70-75 кг
гранульованого суперфосфату.

Сівба проводиться відкаліброваним і протруєним напіввологим способом
насінням не нижче 3 класу. Насіння протруюють гранозаном або меркураном
з розрахунку 1,2-1,5 кг препарату на 1 т насіння. Високостеблові сорти
озимої пшениці обробляють триметиламонійхлоридом (ТУР).

Сприятливі умови для проведення сівби настають, коли встановлюється
середньодобова температура повітря 14-16°С. Найбільш зимостійкою і
високоврожайною є озимина, період осінньої вегетації якої триває 50-60
днів. У зв’язку з цим оптимальні строки сівби озимої пшениці в Лісостепу
настають з 10 до 25 вересня.

Спосіб сівби – переважно звичайний рядковий та вузькорядний.

Глибина загортання насіння пшениці на достатньо зволожених ґрунтах –
мінімальна – 3-4 см. Проте в період сівби озимих верхній горизонт ґрунту
часто містить мало вологи, а тому глибину загортання насіння збільшують
до 5-6 см, а інколи і більше.

Норма висіву встановлюється на основі часу посіву, особливостей сорту і
родючості ґрунту. Норми висіву збільшують під час запізнення із сівбою,
після гірших попередників та для сортів з низькою енергією кущіння. Для
Лісостепу України за оптимальних умов норма висіву озимої пшениці
складає 4-4,5 млн/га або, залежно від маси 1000 насінин, 160-200 кг/га.

Догляд за посівами включає заходи в осінній, зимовий та весняно-літній
періоди. Восени за недостатнього зволоження ґрунту посіви коткують,
обробляють хімічними засобами захисту проти шкідників та хвороб, а також
за незначного основного удобрення, не пізніше як за місяць до припинення
вегетації, проводять осіннє підживлення.

У зимовий час для зменшення вимерзання озимої пшениці застосовують
снігозатримання.

У ранньовесняний період озимину підживлюють, розвинуті посіви боронують
упоперек рядків на малій швидкості, щоб якнайменше пошкоджувати рослини,
а на зріджених посівах проводять досів або пересів іншою культурою.

Протягом вегетації для боротьби з борошнистою росою, кореневими гнилями
тощо проводять обробку посівів пшениці фундазолом (4 кг/га), байлетоном
(0,6-0,8 кг/га), проти бур’янів – амінною сіллю 2,4Д (2-4 кг/га), 2М-4Х
(5 кг/га) та ін.

Збирають урожай роздільним та прямим комбайнуванням.

Роздільне комбайнування проводять у воскову стиглість зерна пшениці –
спочатку хлібну масу скошують у покоси, які пізніш, після підсихання,
обмолочують. Роздільно збирають також забур’янені посіви. Пряме збирання
застосовують під час повного достигання зерна, а також у дощових
погодних умовах.

Важливо зібрати врожай у короткі строки без втрат. Через два тижні від
початку жнив втрати врожаю сягають 4-8 ц/га.

Після обмолоту зерно пшениці очищають і висушують до вологості 14%, за
якої його закладають на зберігання або здають на хлібоприймальні пункти.
Солому на полях збирають, а ґрунт відразу лущать.

Біологічні особливості та агротехніка ярого ячменю

До ранніх ярих зернових культур належать хлібні злаки першої групи: яра
пшениця, яре жито, ярий ячмінь та тритікале.

Як правило, ярі хліба поступаються врожайністю озимим, але дають
високоякісне продовольче та фуражне зерно, тому займають вагоме місце в
сільськогосподарському виробництві.

Серед зазначених ярих культур найбільші площі та валовий збір у світі й
Україні має ярий ячмінь. Так, за обсягом світового виробництва ячмінь
посідає четверте місце. Його вирощують переважно в Європі та Північній
Америці.

Оптимальна площа ячменю в Україні складає близько 3,5 млн. га і сильно
залежить від стану озимих культур. У Тернопільській області ярий ячмінь
висівається на площі 90-120 тис. га і дає урожай зерна 25-27 ц/га.

Із зерна ячменю виготовляють крупи, які є цінним продуктом харчування.
Ячмінне борошно використовується в хлібопекарській промисловості в
суміші з борошном пшениці або жита. Найбільше значення ячмінь має у
виготовленні комбікормів і дерті для годівлі тварин. Тваринам також
згодовують ячмінну солому. Часто ячмінь висівають на зелений корм і сіно
у суміші із зернобобовими культурами.

У пивоварній промисловості ячмінь використовується для одержання солоду.

Біологічні особливості. Ярий ячмінь – це найшвидше достигаюча культура –
вегетаційний період 60-110 днів. Ячмінь пластичний до умов вирощування.
Цвітіння і колосіння проходить практично одночасно. Ячмінь є
самозапильною культурою.

Насіння проростає за температури 1-2°С. Оптимальна для росту температура
20-22°С. Ячмінь переносить заморозки до мінус 7-8°С, але в період
цвітіння і наливу зерна пошкоджується вже за температури довкілля мінус
1,5-2°С. Таке морозобійне зерно втрачає схожість. Озимі форми ячменю
недостатньо морозостійкі і тому часто гинуть у районах з суворою зимою.
Низька зимостійкість ячменю є причиною того, що у виробництві більш
поширені його ярі форми.

Ячмінь є рослиною довгого світлового дня.

Серед ранніх ярих ячмінь – сама посухостійка культура, особливо до
суховіїв. Перевагою цієї культури є те, що вона дає найвищі урожаї за
рахунок ефективнішого використання вологи, накопиченої у верхньому шарі
ґрунту в осінньо-зимовий період.

Посіви ячменю доцільно розміщувати на родючих ґрунтах із нейтральною і
слаболужною реакцією (pH 6,5-7,5). Найкращими ґрунтами для цього є
чорноземи, але придатні й підзолисті ґрунти та окультурені торфовища.
Серед зернових культур ячмінь є найбільш солестійким, що дає можливість
культивувати його на засолених ґрунтах.

У сільськогосподарському виробництві України культивують два види
ячменю: ячмінь звичайний або багаторядний (Hordeum vulgare L.) та ячмінь
дворядний (Hordeum distichon L.).

Основними районованими сортами ячменю звичайного є Палідум 45, Палідум
65 і Палідум 107, а ячменю дворядного – Нутанс, Роланд, Подолян,
Донецький 4, Донецький 9, Одеський 100, Одеський 115, Харківський 74 та
ін, які виведені в Селекційно-генетичному інституті (м. Одеса),
Інституті рослинництва УААН (м. Харків), мають закордонне походження
тощо.

Агротехніка. Місце в сівозміні ярого ячменю враховує порівняно слабкий
розвиток його кореневої системи і, відповідно, обмежену здатність до
засвоєння поживних елементів. Кращими попередниками для ячменю є
удобрені кукурудза та озимі зернові, а також зернобобові культури. За
достатньої кількості вологи добрим попередником ячменю є цукрові буряки
та картопля.

Обробіток ґрунту включає систему основного обробітку ґрунту і систему
передпосівного обробітку.

Система основного, або зяблевого, обробітку ґрунту включає лущення і
оранку.

Під час вирощування ячменю після стерньових попередників поле лущать на
глибину 8-10 см із одночасним боронуванням. Сильно забур’янені поля
через 15-20 днів повторно лущать. Після просапних попередників лущення
не проводять.

Зяблеву оранку проводять на глибину 20-25 см.

Весняний передпосівний обробіток під ячмінь розпочинають якомога раніше.
Поле боронують (“закривають вологу”), проводять передпосівну культивацію
в 1-2 сліди з одночасним боронуванням на глибину загортання насіння (6-8
см). Під час підсіву під ячмінь трав поле обов’язково культивують у два
сліди з боронуванням, а також коткують.

Удобрення ґрунту. Ячмінь висівають другою культурою після внесення
органічних добрив. Отже, безпосередньо під цю культуру вносять лише
мінеральні добрива, ефективність використання яких – одна з найвищих
серед сільськогосподарських культур.

Доза внесення мінеральних добрив залежить від типу ґрунту. В середньому
на чорноземних ґрунтах під посіви ячменю вносять N30-45, P40-60, K40-50
кг/га. На малородючих ґрунтах дозу NPK збільшують до 60-90 кг/га.

Основну кількість добрив, особливо фосфорних і калійних, вносять під
зяблеву оранку, а також у передпосівну культивацію і під час сівби у
рядки – P15-20. На опідзолених ґрунтах під час сівби в рядки дають N5
P10 K5. Добре реагує ячмінь і на підживлення сходів азотом (N20).

Під час вирощування ячменю на осушених торфових ґрунтах, крім основного
удобрення, обов’язковим є внесення мідних мікродобрив.

Сівба. Сіють ячмінь весною в самі ранні строки дозрівання ґрунту. У
Лісостеповій зоні кращим способом сівби є вузькорядний і звичайний
рядковий. Глибина загортання насіння на вологих ґрунтах становить 4-6
см, а на недостатньо зволожених – 7-8 см. Приблизна норма висіву для
Лісостепу 4-5 млн. схожих зерен на га, або 160-180 кг/га.

Догляд за посівами. За нестачі вологи в ґрунті, відразу після посіву
поле коткують. Сходи, для знищення ґрунтової кірки, боронують, за умови
відсутності підсіву трав, а також підживлюють. Для боротьби з бур’янами
посіви ячменю у фазу кущіння обробляють 2,4-Д натрієвою сіллю, 2,4-Д
амінною сіллю. Для знищення клопа-черепашки застосовують метафос,
волатон тощо.

Збирають ячмінь, залежно від фази дозрівання, роздільним або прямим
комбайнуванням. Слід відмітити, що перестиглий колос ячменю стає ламким
і це веде до значних втрат урожаю.

Біологія та агротехніка кукурудзи

До пізніх ярих зернових культур належать такі хлібні злаки другої групи,
як кукурудза, просо, сорго, рис, а також гречка з родини гречкових
(Polygonaceae).

Кукурудза є універсальною високопродуктивною кормовою, харчовою і
технічною культурою, яку вирощують для отримання зерна та зеленої маси.

Не зважаючи на високу енергомісткість вирощування, світова посівна площа
кукурудзи становить більше 100 млн. га, а валовий збір – біля 550 млн.т.

Для України розрахунки показують, що кукурудзу на зерно слід висівати на
площі 1 млн. га і біля 2 млн. га – на силос. Причому, під час
вирощування кукурудзи на силос необхідно перейти на світові стандарти –
на зернову технологію вирощування. Зернова продуктивність культури в
країні може сягати 50-60 і більше ц/га. Урожай зеленої маси – 300-400
ц/га.

На Тернопіллі кукурудзи на зерно висівають біля 20 тис. га та за
середньої врожайності 30-35 ц/га.

Ботанічна характеристика. Кукурудза звичайна (Zea mays L.) належить до
родини злакові (Poaceae), але має значні відмінності у будові.

Коренева система потужна, проникає в ґрунт на 2-3 м у глибину і 1-1,5 м
в сторони.

Стебло виповнене паренхімою, має висоту 2-3 і часто більше метрів.
Стебло може містити до 25, а в гібридів і більше міжвузлів.

Листя велике, квітки роздільностатеві – чоловічі зібрані у верхівкову
волоть, а жіночі – у качан, який формується в пазусі листка. Рослина
перехреснозапильна за допомогою вітру, чому сприяє раніше на 2-3 дні
зацвітання чоловічих квіток порівняно з жіночими.

Вид кукурудза звичайна включає дев’ять культурних підвидів – зубовидну,
кременисту, розлусну, цукрову, крохмалисту та інші.

У господарських цілях використовують, головним чином, гібриди кукурудзи,
а не сорти зазначених підвидів. Гібриди кукурудзи дають вищі врожаї на
основі явища гетерозису.

Районованими в Україні є гібриди Селекційно-генетичного інституту –
Одеський 297 МВ, Одеський 298 МВ, Інституту кукурудзи УААН –
Дніпровський 145 МВ, Дніпровський 476 МВ, Інституту землеробства УААН –
Колективний 244 МВ, закордонні: Молдавського науково-дослідного
інституту кукурудзи і сорго – Молдавський 291 АМВ, Молдавський 256 АСВ,
а також Піонер 3978, Дея (США), Енергі (Німеччина) та ін.

Районованими в Україні є також і три сорти кукурудзи – це Дніпровська
298, Закарпатська жовта зубовидна, Одеська 10.

Біологічні особливості. Кукурудза – це теплолюбива, світлолюбива
культура короткого світлового дня. Насіння проростає за температури
8-9°С. Сходи витримують приморозки мінус 2-3°С. Оптимум для росту
20-25°С.

Кукурудза – досить посухостійка культура за рахунок сильно розвиненої
кореневої системи, яка з ґрунту вбирає багато вологи.

Для вирощування кукурудзи придатні різні типи ґрунтів з pH 6-7,5.
Непридатні для неї лише солонці та важкі глинисті ґрунти, що погано
прогріваються.

Культура під час формування урожаю виносить багато поживних речовин.
Наприклад, кукурудза формуючи урожаї зерна 60-65 ц/га засвоює з ґрунту
N180-200 P50-60 K150-170.

Вегетаційний період від 90 до 150 днів.

Агротехніка. Місце в сівозміні. Найкращими попередниками в сівозміні для
кукурудзи є озимі та ярі зернові, зернобобові культури та багаторічні
трави. У районах з достатнім зволоженням хорошими попердниками
виступають також такі просапні культури, як буряки та картопля.
Вирощування кукурудзи допускає її повторні посіви.

Обробіток ґрунту, як і під інші ярі культури, включає систему основного
зяблевого та передпосівного обробітків ґрунту.

Зяблеву оранку проводять на глибину 25-30 см з попереднім лущенням поля
на глибину 8-10 см у випадку стерньових попередників. На значно
забур’янених полях лущення проводять два рази.

Весняний передпосівний обробіток включає закриття вологи боронуванням і
шлейфуванням та дві культивації. Першу культивацію проводять на глибину
10-12 см, а другу – на глибину загортання насіння – від 5-6 см до 10 см.

Удобрення. Найвищі урожаї зеленої маси та зерна кукурудзи отримують
завдяки комбінованому удобренню органічними та мінеральними добривами. В
Україні, як показують багаторічні дослідження Інституту землеробства
УААН, під час вирощування кукурудзи на зерно середні дози внесення
добрив складають 30-40 т/га органічних та N100-120 P60-90 K90-100 кг/га.
Під кукурудзу на силос доцільніше давати 20 т/га органічних та N140 P90
K100 кг/га мінеральних.

Переважну кількість мінеральних та всі органічні добрива приорюють.
Значну кількість мінеральних слід вносити під передпосівну культивацію –
по 30-40 кг/га NPK. Під час сівби в рядки дають 25-30 кг/га
суперфосфату. Висосокоефективним є також підживлення кукурудзи та
внесення в опідзолені ґрунти борних, мідних та магнієвих мікродобрив.

Сівба. Кукурудзу рекомендують висівати за прогріву ґрунту на глибині 10
см до 10°С. У Лісостепу України цей період настає в кінці квітня – на
початку травня.

Сіють кукурудзу пунктирним та широкорядним (70 см) способами. Глибина
посіву на зволожених землях 5-6 см, а пересохлих – до 10 см.

Під час вирощування кукурудзи на зерно чи силос у Західному Лісостепу
висівають 55-70 тис. зерен на гектар. Вагова ж норма висіву на
широкорядних посівах до 15-20 кг/га.

У господарствах України посіви кукурудзи на силос часто ущільнюють
високостебловими зернобобовими культурами – соєю, бобами, люпином.

Догляд за посівами кукурудзи включає: 1) боронування поля до появи
сходів; 2) боронування, а за необхідності і проривання сходів у фазу 3-4
листків; 3) на пізніших етапах росту рослин проводять 2-3 міжрядні
культивації в поєднання з підживленням – перша на глибину 10-12 см, інші
– мілкіше та в районах з достатнім зволоженням останю культивацію
замінюють підгортанням; 4) для боротьби з шкідниками посіви обробляють
інсектицидами (проти довгоносиків використовують 40% метафос – 1 л/га;
тлі – 40% метафос – 0,75 л/га, 50% карбофос – 1 л/га тощо); 5) для
боротьби з бур’янами крім механічних засобів використовують гербіциди –
ерадикан, 2,4-Д амінну сіль та ін.

Збирання кукурудзи в Лісостепу, Поліссі та Північному Степу розпочинають
у воскову стиглість, коли вологість зерна не вище 40%. Зібрані качани
просушують до вологості 16%, а зерно – 13%. На силос кукурудзу скошують
у молочно-восковій фазі стиглості.

Загальна ботанічна характеристика зернобобових культур

До групи зернових бобових культур відносяться сільськогосподарські
рослини, які широко використовують у продовольчих, кормових та технічних
цілях.

Зерно бобових культур містить у 2-3 рази більше білку, ніж зерно хлібних
злаків, що підкреслює їх цінність як продукту харчування людини та корму
для тварин, багатого на білок. Крім того, в зерні бобових часто
міститься багато жиру – соя – 17-26%, люпин – 5,5-20%. Зернобобові
містять значну кількість вітамінів групи B, C, а також вітаміну A.

Велике агротехнічне значення зернобобові мають у сівозмінах, так як вони
збагачують ґрунт азотом.

Загальна ботанічна характеристика. Всі зернобобові культури належать до
родини бобових (Fabaceae): горох посівний, горох польовий, квасоля
звичайна, люпин вузьколистий, люпин жовтий, люпин білий, соя культурна,
боби, чина посівна, нут звичайний та ін.

Коренева система зернобобових культур стрижневого типу, гілкувата,
здатна використовувати важкодоступні мінеральні речовини, особливо
фосфати, глибоко проникає у ґрунт – до 180 см.

У люпинів бокові корені розміщені у нижній, а в кормових бобів – у
верхній частині стрижневого кореня у шарі ґрунту 0-30 см. Тому люпини
виносять елементи живлення із нижнього шару підорного горизонту, а
кормові боби вимагають високородючих, удобрених ґрунтів.

Зернобобові культури володіють унікальною здатністю вступати у
симбіотичні взаємовідносини з бульбочковими бактеріями і створювати
цілісну систему з фіксації атмосферного азоту. Рослини забезпечують ці
організми продуктами фотосинтезу, а бактерії рослину – зв’язаним азотом
до 80% потреби.

Стебла у зернобобових бувають різних типів і здатні до галуження.
Прямостоячі стебла характерні для люпинів, сої, нуту, бобів, сланкі –
гороху, чини, виткі – деяких форм квасолі.

За будовою листків та особливостями проростання насіння зернобобові
культури поділяють на три групи.

1. Для сої та квасолі характерні трійчасті листки і сім’ядолі, які
виносяться на поверхню ґрунту.

2. Люпини мають пальчасті листки і під час проростання також виносять
сім’ядолі на поверхню.

3. Рослини з пірчастими листками і сім’ядолями, які не виносяться на
поверхню ґрунту, представлені горохом, бобами, сочевицею, нутом, чиною.

Тому насіння першої і другої групи рослин потребує неглибокого
загортання, а третьої – більш глибокого.

У початковий період бобові рослини ростуть повільно і слабо конкурують з
бур’янами.

Квітка зернобобових п’ятичленна, неправильної форми. Оцвітина
складається з п’яти чашолистків та п’яти пелюсток – верхньої – парусу,
двох бічних – крил та двох нижніх, що зрослись і утворили човник. Квітка
містить одну маточку та 10 тичинок, 9 з яких у більшості видів
зростаються.

Забарвлення пелюсток різноманітне – біле, рожеве, червоне, жовте, синє
та ін.

Квітки можуть бути одинокими (нут), зібраними по 2-3 у пазухах листків
(горох, соя), або утворювати верхівкове гроно (люпини).

Більшість зернобобових культур є самозапильними (горох, соя, квасоля та
ін.), але є і перехреснозапильні (вика озима, вика яра).

Плід – біб, який може мати різну величину та форму. Однонасінний біб
утворює нут, всім іншим зернобобовим характерні багатонасінні плоди.

Насіння зернобобових має також різноманітну форму і величину. Наприклад,
сочевиці характерне округле стиснуте насіння розміром 3-5 мм, квасолі
звичайній – округле, еліптичне, ниркоподібне, валькувате розміром 8-15
мм.

Фази росту зернобобових. За вегетаційний період зернові бобові культури
проходять шість фаз росту й розвитку (за Ф.М.Куперман, Е.І.Ржановою).

I. Фаза проростання насіння розпочинається після висіву культури.
Проростанню насіння зернобобових культур, як і інших рослин, передує
набухання. Часто серед бобових, особливо у вики, люпинів, бобів і ін.,
спостерігається “твердокам’яність” насіння, що характеризується його
нездатностю поглинати вологу та тривалий час не проростати. Причиною
твердокам’яності насіння бобових є зміни у структурі їх оболонок, що
відбуваються під впливом сильного висушування і можуть носити зворотний
і незворотний характер.

Проростання насіння бобових культур розпочинається з росту корінчика,
який розриває оболонку насінини, проникає у ґрунт і укорінюється в
ньому. Разом з ростом корінця відбувається подовження стебельця. У
культур, які виносять сім’ядолі, стебельце росте в основному за рахунок
росту підсім’ядольного коліна (гіпокотилю), чого не спостерігається у
рослин, які не виносять сім’ядолі.

II. Фаза сходів характеризується появою на поверхні ґрунту перших
листків. Спочатку на поверхні ґрунту у рослин, які виносять сім’ядолі,
за рахунок росту і вирівнювання дугоподібного підсім’ядольного коліна,
з’являються сім’ядольні листки. Подальший ріст сходів проявляється у
розвертанні перших справжніх листків, які у таких видів, як квасоля, є
простими. Слідом за першим простим у квасолі появляються справжні
трійчасті листки. У люпинів перші справжні листки є складними
пальчастими.

У рослин, які мають пірчасті листки, проростання також розпочинається з
росту корінчика, але сім’ядолі не виносяться на поверхню ґрунту. Ззовні
зразу ж появляються перші справжні листки, які мають подібну будову до
типових листків, але складаються з меншої кількості листкових пластинок.
Крім цих листків у вики, бобів і гороху формуються так звані низові
слабо розвинуті листки.

III. Фаза інтенсивного росту відзначається швидким ростом рослин. Разом
із збільшенням довжини стебла, інтенсивно появляються нові листки,
формуються квітки.

Визначальним фактором у формуванні високого врожаю зернобобових культур
є площа листкової поверхні у генеративних фазах росту.

В онтогенезі бобових зернових рослин чітко виражена ярусна мінливість
листків, яка у різних культур має свої особливості. У рослин, які мають
пірчасті листки, мінливість проявляється в зміні кількості листкових
пластинок у складному листку. З кожним новим ярусом проходить збільшення
кількості пластинок на одну, дві і більше пар, що спостерігається до
моменту закладання на одному з верхніх ярусів зародкової квітки. З цього
моменту в наступних ярусах кількість листкових пластинок не
збільшується, а залишається на певному для даного виду і сорту рівні або
дещо зменшується. Така ж закономірність у зміні листків спостерігається
і у люпину, який має складні пальчасті листки.

У онтогенезі ряду бобових добре виражена морфологічна різноякісність
бокових пагонів: чим ближче до основи материнського пагона формується
дочірній боковий пагін, тим більше на ньому утворюється листків і тим
довше він перебуває у вегетативному стані (не утворює генеративних
органів).

Паралельно з інтенсивним розвитком листків і стебел проходить формування
і ріст кореневої системи.

Часто в межах фази інтенсивного росту виділяють ще фази
третього-четвертого листка і галуження стебла.

IV і V. Фази бутонізації та цвітіння характеризуються появою бутонів
квітів та їх розкриванням. Проходить запилення і запліднення. Ця фаза є
критичним періодом для формування врожаю зернобобових культур. За
оптимальних умов зволоження і температури цвітіння триває 15-20 днів, а
за несприятливих – 3-5 днів і зав’язується у три рази менше бобів. У
суху погоду і за високої температури спостерігається абортивність
насіння (10-40%), зменшується кількість насінин у бобах.

VI. Під час фази формування і достигання насіння відбувається посилений
ріст у довжину плодів, які досягають розмірів, властивих культурі.
Остаточно визначається озерненість бобів та їх кількість на рослині.

Інтенсивно росте насіння і формуються зародки. Продукти асиміляції
концентруються в навколопліднику і поступово переходять у сім’ядолі.
Стулки бобів стають тонкими і менш соковитими. На цьому етапі формується
вирівняність і вагомість насіння.

Пізніше відбувається остаточний відтік у сім’ядолі речовин із
вегетативних органів, які відмирають та висихають. Цей процес триває
навіть після відділення стебел від коріння. Під час достигання насіння
остаточно формуються посівні й урожайні якості культури.

У достиганні насіння зернобобових культур, як і зернових, виділяють
молочну, воскову і повну стиглість.

Господарське значення, біологія та агротехніка гороху

У посівах зернобобових культур в Україні переважає горох. Перспективні
розрахунки показують, що горох необхідно висівати на площі 1,6 млн. га,
що за середнього врожаю 29,2 ц/га задовольнить потребу в білках у нашій
країні.

Горох – основна зернобобова культура не тільки України, а і ряду
Європейських країн. Наприклад, великі площі він займає у Франції,
Англії, даючи до 45 ц/га зерна.

У Тернопільській області горох висівається останнім часом на площі 30-35
тис. га і дає в середньому 15-25 ц/га зерна.

Широке поширення гороху зумовлено рядом особливостей. Зерно гороху
містить до 34% білка, багато вітамінів, мінеральних солей, що загалом
зумовлює його високу харчову та кормову цінність.

Гороху, як і іншим зернобобовим культурам, відводиться головна роль у
балансуванні раціонів годівлі сільськогосподарських тварин за вмістом
білка і жиру. Наприклад, на Тернопіллі для годівлі свиней використовують
горохову і ячмінну дерті, 1 кг яких містить відповідно 160 і 89 г
перетравного протеїну. З цією ж метою для годівлі широко використовують
горохово-злакові (переважно з вівсом та ячменем) суміші на зелений корм
тощо.

Гороху властива симбіотична фіксація атмосферного азоту – до 100 кг/га,
що на 30-35% забезпечує власні потреби рослини. У зв’язку з цим, горох є
хорошим попередником для інших культур у сівозміні, зокрема для озимої
пшениці.

Ботанічна характеристика. Горох – однорічна бобова рослина, яка походить
з Східного Афганістану. У сільськогосподарському виробництві поширені
два види гороху – горох посівний ( Picum sativum L.) і горох польовий
(Picum arvense L.).

Для гороху посівного характерні білі квітки, насіння округле світлого
кольору – зелене, жовте, біле.

Горох польовий має фіолетові квітки, насіння округло-кутастої форми з
ямками на поверхні з темними крапочками. Прилистки з червонуватим
антоціановим відтінком. Горох польовий менш вимогливий до ґрунтів, тому
добре росте на піщаних землях.

Більше значення у виробництві має посівний горох, який поділяють на
лущильні та цукрові форми. Для лущильного гороху характерні боби з
пергаментним шаром на внутрішній стороні лусок. Достигаючи такі боби
розтріскуються, що часто є причиною втрат зерна.

Цукровий, або овочевий, горох має безпергаментні плоди, які достигаючи
не розтріскуються. Цукровий горох використовують переважно в зеленому
вигляді.

Коренева система гороху посівного стрижнева і відносно надземної частини
слабо розвинута, бокові корені обганяють у рості основний. Стебло
сланке, а у штамбових форм – прямостояче, довжиною 30-300 см. Листки
парнопірчасті з вусами та прилистками. Квітки типові для родини бобових
і розташовуються у пазухах листків. Плід – 3-10-насінний біб. Маса 1000
насінин у середньому від 150 до 250 г.

Біологічні особливості. Горох посівний є холодостійкою культурою,
насіння якої проростає за 1-2 °С, але тривало – протягом 15-20 днів. Для
одержання нормальних здорових сходів і доброго їх розвитку температура
ґрунту повинна бути 4-5°С. Сходи витримують приморозки до мінус 5-7 °С.
Температура вище 26 °С несприятлива для формування урожаю. Оптимальні
температурні умови для росту 18-20 °С.

Горох відноситься до рослин, які не чутливі до довжини дня, але краще
плодоносить в умовах довгого світлового дня. Як і всі зернобобові, горох
у початкових фазах розвитку рослин менш вибагливий до світла, ніж у
наступні періоди. В загальному ж це світлолюбива культура.

Горох вимогливий до вологості та родючості ґрунту, так як, в першу
чергу, його насіння під час проростання вбирає більше 100% води до своєї
сухої маси, а також через слабо розвинуту кореневу систему. Надмірна
вологість ґрунту і повітря негативно впливає на ріст і розвиток рослин,
внаслідок чого з’являються різні захворювання, гальмується фіксація
азоту повітря. Найкращими ґрунтами для гороху є чорноземні. Негативно
реагує культура на кислотність та засолення земель.

Районованими сортами в Україні є Уладівський ювілейний, Уладівський 10,
Орендатор, Аграрій, Уладово-Люлинецької дослідно-селекційної станції, а
також закордонні – Богатир чеський, Орловчанин та ін.

Агротехніка. Місце в сівозміні. Розміщення гороху в сівозміні типове для
зернобобових – після озимих і ярих зернових, просапних, а також льону і
однорічних злакових трав.

Обробіток ґрунту, типовий під ранні ярі культури, – зяблевий і весняний
передпосівний, який проводиться в самі стислі ранні строки.

Удобрення на родючих ґрунтах передбачає припосівне внесення NPK по 10-15
кг/га. На менш родючих ґрунтах вносять до 60 кг/га азоту, фосфору і
калію в діючій речовині. Необхідно зауважити, що горох чутливий до
наявності фосфору і добре його засвоює з фосфоритного борошна, яким
часто замінюють суперфосфат.

Горох добре реагує на внесення молібденових та борних мікродобрив.
Особливо ефективна передпосівна обробка насіння бактеріальними
добривами, які містять симбіотичні бульбочкові бактерії. Для цього
найчастіше використовують ризоторфін.

Сівба гороху проводиться в якомога раніші строки у вологий ґрунт, так як
насіння для проростання вимагає багато вологи. Висівають звичайним або
вузькорядним способом на глибину 5-7 см, а за нестачі вологи до 10 см.

Кількісна норма висіву гороху в Лісостепу становить 1,2-1,4 млн. насінин
на га. Вагова ж норма значно залежить від маси 1000 насінин і
коливається від 160 до 350 кг/га.

У зв’язку з нестійкістю рослин зернобобових культур до грибкових
захворювань, які передаються насінним матеріалом, зниження ураження
рослин гороху досягається протруєнням його насіння фунгіцидами (ТМТД,
тигам).

Догляд розпочинають відразу після сівби з коткування зубчастими котками.
Якщо використовували гладкі котки, після них пускають легкі борони.

Хоча горох володіє високою конкурентною здатністю щодо бур’янів,
порівняно з люпинами, соєю і кормовими бобами, які слабо протистоять
ним, до появи сходів та у фазу 3-4 листків посіви гороху боронують та
обробляють гербіцидами.

Для боротьби з гороховою тлею, совкою, гороховою зернівкою та
плодожеркою використовують метафос, фосфамід.

Горох на зелену масу висівають у суміші з культурами, які мають міцні
прямостоячі стебла – овес, ячмінь, кукурудза. Горохо-вівсяні суміші для
посіву виготовляють змішуванням вагової норми висіву гороху з додаванням
до неї 30-50 кг вівса.

Суміші на основі гороху мають високу конкурентну здатність, тому в
екосистемах відіграють важливу роль у боротьбі з бур’янами.

Збирають горох на зерно, коли пожовтіє 50-80% бобів. У зв’язку з тим, що
боби достигають неодночасно, практикують роздільне збирання зерновими
комбайнами.

Загальна ботанічна характеристика коренеплодів на прикладі цукрового
буряка

До коренеплідних культур відносяться рослини, які утворюють коренеплоди
– видозмінені вегетативні органи.

Коренеплідні рослини – це рослини різних ботанічних родин, таких як
лободові (Chenopodiaceae) – буряк звичайний, зонтичні (Apiaceae) –
морква посівна, цикорій й капустяні (Cruciferae) – бруква, куузіку та
турнепс.

За господарським використанням коренеплоди поділяють на технічні
(цукрові буряки) та кормові (кормові буряки, морква, бруква, турнепс).

Цукрові буряки – це основна сільськогосподарська культура для отримання
цукру. У коренеплодах цукрових буряків міститься до 16-20% сахарози.
Переробка коренеплодів цукрових буряків на цукор дає жом і патоку, які
поряд з гичкою є цінними кормами. Крім того, патоку (мелясу), яка
містить до 60% цукру, використовують для отримання спирту та кормових
дріжджів.

Вирощування коренеплодів дає цінні соковиті корми, які є невід’ємною
складовою частиною раціонів годівлі сільськогосподарських тварин в
осінній, зимовий і ранньовесняний періоди. Так, 100 кг коренеплодів
кормових буряків мають енергетичну цінність у 12 кормових одиниць. Гичка
ж кормових буряків майже не поступається енергетичною цінністю перед
коренеплодами, крім того, містить у два рази більше білка і значну
кількість каротину. Гичку згодовують худобі у свіжому вигляді та
силосують. Для ліквідації дефіциту каротину під час годівлі тварин
використовують моркву, 1 кг коренеплодів якої містить 85 мг каротину.

Життєвий цикл розвитку коренеплідних рослин триває два роки. У перший
рік з насіння виростає потовщений коренеплід з розеткою прикореневих
листків, що восени відмирають. На другий рік з висадженого коренеплоду
(висадки або маточні коренеплоди), який містить на головці бруньки,
виростають стеблові пагони з листками та квітками. На квітконосних
пагонах після цвітіння і запліднення формується насіння.

Деякі рослини можуть утворювати квітконосні пагони вже в перший рік
життя, таке явище називається цвітухою. Причиною масової цвітухи часто
виступають високі дози мінеральних добрив, дощова з низькими
температурами погода.

Рослини, які на другий рік вегетації не утворюють квітконосних пагонів,
називають упрямцями. Причиною цього явища є висока температура довкілля
та мала кількість опадів.

Тривалість вегетації, наприклад, цукрових буряків у перший рік 150-170
днів і у другий – 100-130 днів.

Ботанічна характеристика та фази росту. Цукрові буряки є різновидністю
ботанічного виду – буряка звичайного (Beta vulgaris L., var.
saccharifera) родини лободових (Chenopodiaceae).

Коренева система цукрового буряка стрижневого типу, яка складається з
головного потовщеного кореня (коренеплоду) та бокових. Корінь росте дуже
швидко. Вже в період утворення першої пари справжніх листків головний
корінь досягає 30 см, до кінця вегетації проникає в ґрунт на глибину
2-2,5 м.

Коренеплід складається з головки, яка утворюється з епікотилю
(надсім’ядольного коліна), шийки – формується з гіпокотилю
(підсім’ядольного коліна зародка) і власне кореня, що утворюється з
зародкового корінця.

Головка являє собою видозмінений пагін, на якому знаходяться бруньки,
які дають початок листкам і квітконосним пагонам.

Шийка коренеплоду знаходиться нижче головки і на ній немає ні листків,
ні бічних корінців.

Власне корінь являє собою потужний головний корінь, на якому утворюються
бокові корені.

Листки є сім’ядольні – ланцетної форми, а також справжні – серцеподібні
з довгими черешками та короткочерешкові стеблові.

Квітконосні пагони, що розвиваються на другий рік з бруньок головки
коренеплоду, утворюють кущ. Стебла ребристі, зеленого кольору висотою
1-1,5 м.

Квітки утворюються в пазухах листків квітконосних пагонів по 2-6 штук у
вигляді суцвіття колос. Запилення перехресне вітром та інколи комахами.

Плоди у буряків однонасінні коробочки, які зростаючись утворюють
супліддя або клубочки. У кожному суплідді розвивається 2-6 насінин.
Проте селекціонерами виведені однонасінні сорти цукрових буряків, які
утворюють плоди з однією насіниною.

У перший рік вегетації під час проростання насіння спочатку із зародка
виходить зародковий корінець, а пізніше – дві сім’ядолі з брунькою між
ними. Вихід сім’ядоль на поверхню ґрунту, що виконують деякий час
функцію листків, характеризується, як фаза вилочки. Через 6-10 днів
появляється перша пара справжніх розеткових листків (фаза першої пари
справжніх листків), а далі з інтервалом 2-3 дні – друга (фаза двох пар
листків), третя (фаза трьох пар листків), четверта (фаза чотирьох пар
листків) та навіть п’ята пари (фаза п’яти пар листків). Отже, за цей
період попарно утворюється 8-10 розеткових листків.

У подальшому розвитку листки появляються по одному через 2-3 дні. За
вегетацію утворюється 60-90 штук. Чим більше на рослині листків і чим
довше вони не відмирають, тим вищий урожай коренів і їх цукристість.

Розростання надземної частини буряків веде до закривання листками рослин
суміжних рядків міжрядь, що визначається, як фаза змикання листків у
міжряддях.

Під кінець вегетації старі листки починають поступово відмирати і
підсихати, що спричиняє розмикання рядків і свідчить про настання фази
розмикання листків у міжряддях.

У фазі вилочки корінь буряка має первинну будову – складається з
центрального циліндра і первинної кори та вкритий епідермісом. У період
утворення 2-3 пар справжніх листків внаслідок швидкого розростання
внутрішніх тканин кореня первинна кора розривається, злущується і
поступово відмирає. Відбувається так зване “линяння” коренів, тобто
проходить процес зміни первинної будови кореня на вторинну. У цей час у
корені починають утворюватись концентричні кільця провідних пучків, яких
буває від 9 до 12 і які сполучені з провідною тканиною листків.

Під час линьки первинна кора розривається у місцях виходу бічних
коренів, і цим самим створюються сприятливі умови для їхнього розвитку.
Якщо ж первинна кора не злущується, вихід бічних корінців затримується
та зменшується їх кількість.

Коли линька відбувається несвоєчасно, то говорять, що буряки “стікають”.
Основною причиною стікання буряків є недостатні умови освітлення рослин.
Нестача світла виникає в загущених посівах, тому важливо в період від
фази вилочки до появи 1-2 пари справжніх листків рослини прорвати.
Затримка з прориванням призводить до зменшення урожаю коренеплодів на
20-40% і більше.

У першій половині вегетації інтенсивніше ростуть листки, а в другій –
корені. Вже на початку серпня маса коренів і листя майже однакові, а
наприкінці серпня маса коренів більша за масу листя. Водночас з ростом
коренів збільшується їх цукристість.

Біологічні особливості та агротехніка цукрових буряків

Цукрові буряки – основна технічна культура України.

Культурна дворічна форма буряка походить від дикої однорічної форми, яку
почали культивувати в Середній Азії (Месопотамії) 1,5-2, а за деякими
даними і 3 тис. років до нашої ери.

Першими в культуру було введено листкові форми буряків, а пізніш, у
першому тисячолітті до нашої ери, виникли перші примітивні форми
коренеплідних буряків.

Цукрові ж буряки виникли в результаті схрещування листкових форм з
коренеплідними, після того, як у 1747 році Маргграф виявив у
коренеплодах буряків сахарозу. Перші вихідні форми для сучасних цукрових
буряків були відібрані німецьким вченим Ахардом. Ще на початку XIX ст.
вміст цукру в коренях буряків не перевищував 8-10%. У результаті ж
тривалої селекції та поліпшення умов вирощування кількість цукру
підвищено до 17-22%.

Світові посівні площі цукрових буряків становлять близько 8 млн. га. В
Україні перспективні розрахунки вказують на необхідність вирощування
цієї культури на 0,8-1 млн. га, а не 1,4 і до 1,8 млн. га, як було
раніше. Зменшення площі посіву можна компенсувати збільшенням
урожайності коренеплодів та виходу цукру. Наприклад, в Україні вихід
цукру від 20 до 30 ц/га. Для порівняння, у Туреччині збирають 40,
Франції та Голландії – до 100 ц/га цукру. Середня урожайність
коренеплодів у нашій країні 270-300 ц/га, коли реально можна збирати
500-600 ц/га і більше.

Валове виробництво цукру в 1997 році в Україні становило 1,97 млн. т, за
потреби внутрішнього ринку 1,5 млн.т.

У Тернопільській області намітилась тенденція до відновлення бурякового
клину. Так, у 1997 році площа посіву цукрових буряків була 70 тис. га,
1998 році – 84 тис. га.

Біологічні особливості. Цукровий буряк – рослина помірного клімату.
Насіння починає проростати за температури 3-4°С. У фазу вилочки рослини
витримують приморозки мінус 3-4°С, з появою першої пари справжніх
листків – до мінус 8 °С. Оптимальна температура для росту 20-25°С. В
осінній період за температури нижче 6°С накопичення цукру в коренеплодах
припиняється.

Цукровий буряк – світлолюбива рослина довгого світлового дня. У процесі
вегетації використовує багато вологи. За рахунок потужної кореневої
системи досить посухостійка культура.

Для вирощування цукрових буряків найкращими є потужні та родючі
чорноземи, темно-сірі, каштанові та сірі суглинисті ґрунти з нейтральною
та слабо лужною реакцією. Погано ростуть буряки на ґрунтах важкого
механічного складу з підвищеною кислотністю.

В Україні районовано більше 50 сортів цукрових буряків вітчизняної та
закордонної селекції. Більшість сучасних сортів є однонасінними та з
диплоїдним і триплоїдним набором хромосом.

У результаті кропіткої роботи селекціонерів Білоцерківської та
Ялтушківської дослідних станцій О.К. Коломієць, В.П. Зосимовича, С.П.
Устименка, А.В. Попова та інших вперше у світі була створена нова форма
цукрових буряків з однонасінними плодами. Це внесло докорінні зміни у
технологію вирощування культури у напрямку механізації всього комплексу
робіт.

Провідною селекційною установою країни є Інститут цукрових буряків УААН
(м. Київ) із своїми дослідно-селекційними станціями – Білоцерківською
(Київська обл.), Верхняцькою (Черкаська обл.), Веселоподолянською
(Полтавська обл.), Ялтушківська (Вінницька обл.) та ін.

Вітчизняні районовані сорти: Білоцерківський однонасінний 45,
Білоцерківський ЧС 51, Верхняцький ЧС 14, Верхняцький ЧС 21, Уладівський
однонасінний 35, Ювілейний, Ялтушківський однонасінний 64. Серед
закордонних сортів найбільш представлені сорти з Німеччини – Гала,
Екстра, Орбіс та інші.

Агротехніка. Місце в сівозміні. Цукрові буряки розміщують після озимої
пшениці, жита, які сіялись після багаторічних трав, зернобобових культур
або чистого пару. У сівозміні цукрові буряки висівають на одному полі не
частіше одного разу в 3-4 роки. Не рекомендують сіяти буряки після
вівса, так як в них багато спільних шкідників.

Обробіток ґрунту під цукрові буряки включає систему основного та
передпосівного обробітків.

Система основного обробітку ґрунту розпочинається з лущення стерні,
після стерньових попередників. Лущення проводять, як правило, два рази з
інтервалом 15-20 днів – перше – на глибину 6-8 см, друге – на 10-12 см.

Через два тижні після останнього лущення проводять зяблеву оранку на
глибину 28-30 см, а інколи, якщо дозволяє гумусовий горизонт, 32-35 см.

Весняний передпосівний обробіток розпочинається з ранньовесняного
“закривання” вологи боронуванням з шлейфуванням. Передпосівну
культивацію проводять на глибину 3-5 см з одночасним боронуванням і
коткуванням. Хороші результати отримують під час використання
комбінованих агрегатів типу РВК. Відразу після культивації необхідно
проводити сівбу.

Удобрення ґрунту. Цукрові буряки вимагають значної кількості поживних
речовин. Особливо висока потреба спостерігається в другий період
вегетації.

У районах достатнього зволоження середня кількість добрив під цукрові
буряки складає 50-60 т/га органічних добрив, а також N120 P80 K120. У
зонах з дефіцитом вологи вносять 25-30 т/га органічних добрив і N130
P120 K160.

Основну кількість мінеральних та органічні добрива планують до внесення
під основний обробіток ґрунту. Мінеральні добрива вносять також під час
передпосівної культивації, під час сівби в рядки та у підживлення.

Під час сівби в рядки вносять N8-10 і P15-20. Підживлюють цукрові буряки
перший раз після проривання, коли проводять міжрядну культивацію.
Вносять, орієнтовно, по 15-20 кг/га азоту і калію та 20-25 кг/га
фосфору. Друге підживлення проводять через десять днів після першого,
вносячи по 20-30 кг/га PK. Пізнє підживлення буряків азотними добривами
знижує нагромадження цукру.

З метою зменшення витрат на догляд буряків кількість підживлень
скорочують або не проводять взагалі, а заплановану кількість добрив на
підживлення вносять у передпосівну культивацію та під час сівби в рядки.
Ефективність удобрення під час такого внесення не знижується.

У системі удобрення цукрових буряків використовують також борні,
марганцеві та мідні мікродобрива.

Сівба цукрових буряків проводиться каліброваним та протруєним гранозаном
насінням. За інтенсивною технологією посівний матеріал однонасінних
буряків дражують.

Сіяти цукрові буряки необхідно в самі ранні строки, як тільки є
можливість підготувати ґрунт. Це обумовлюється високою потребою рослин у
волозі під час проростання насіння та перевагою ранніх строків сівби.

Сіють цукрові буряки широкорядним або пунктирним способами з шириною
міжрядь 45 см на глибину 3-4 см спеціальними рядковими сівалками. Після
сівби поле коткують.

Вагова норма висіву багаторосткового насіння під час широкорядної сівби
15-16, а за пунктирної – 8-10 кг/га. Пунктирний висів дражованого
насіння проводять за так званою посівною нормою, яка переважно дорівнює
100 тис. насінин на гектар. У ваговому еквіваленті посівна норма
приблизно дорівнює 2 кг/га.

Догляд за посівами розпочинають через 3-4 дні. Під час утворення
ґрунтової кірки проводять боронування упоперек рядків. Після появи
дружніх сходів боронування повторюють. Зріджені посіви не боронують, а
проводять шарування міжрядь культиваторами на глибину 3-4 см.

Загущені посіви цукрових буряків у фазу вилочки до появи 1-2 пари
справжніх листків проривають. Поля, що засівались одноростковим насінням
пунктирним способом, проривати не потрібно.

Оптимальна густота цукрових буряків в Україні складає 100-140 тис/га.

Подальший догляд за посівами буряка включає 2-3, а інколи і більше,
періодичні культивації міжрядь, які проводять до змикання рядків.
Внесення під передпосівну культивацію гербіцидів (ТХА, ептам, пірамін)
дає змогу зменшити кількість міжрядних обробітків до 1-2 разів.

Збирання цукрових буряків розпочинають за різкого зменшенні приросту
маси коренеплодів та їх цукристості. Зовнішньою ознакою цього може бути
розмикання рядків, тобто значне відмирання листків.

Найдоцільніше збирати коренеплоди в кінці вересня – жовтні, так як у
серпні та вересні у Лісостепу України відбувається найбільше накопичення
цукру (до 0,1% за добу).

Збирання розпочинають із зрізування гички гичкозбиральною машиною БМ-6А.
Коренеплоди викопують коренезбиральними комбайнами КС-6 або РКС-1.

Під час збирання цукрових буряків використовують два способи – потоковий
та потоково-перевалочний.

Потоковий спосіб передбачає пряме відвантаження на транспорт зібраних
коренеплодів. А за потоково-перевалочного – частину зібраних
коренеплодів деякий час зберігають на полі і відвозять на приймальні
пункти або цукрові заводи пізніше.

Народногосподарське значення і біологія картоплі

На території України з бульпоплідних рослин культивується картопля та
соняшник бульбистий (топінамбур).

Картопля – одна з найважливіших сільськогосподарських культур, що має
важливе продовольче, кормове та технічне значення.

Продовольче використання картоплі пов’язане з високим вмістом в її
бульбах крохмалю (до 25%), а також до 2% білків, наявністю вітамінів A,
C, B1, B2 тощо. За вмістом деяких вітамінів картопля перевищує ряд
овочевих культур.

З одиниці площі картопля дає значно більше поживних речовин, ніж
овочеві, та перевищує їх за калорійністю.

У тваринництві картоплю згодовують великій рогатій худобі, свиням та ін.
Картопля є важливою складовою частиною раціонів відгодівлі тварин.

Під час використання картоплі, як продукту харчування і корму для
тварин, не слід забувати, що в шкірці бульб є отруйний алкалоїд –
соланін. Його кількість збільшується коли бульби зеленіють або
проростають. Соланін легко руйнується під час термічної обробки бульб.

Картопля має значення і як технічна культура. Вона використовується на
виробництво крохмалю, декстрину, патоки, глюкози, спирту.

Батьківщиною картоплі є Південна і Центральна Америка, на території якої
ще 14 тис. років тому почали її культивувати. Виділяють первинний
Перуано-Болівійський та вторинні Чілійський і Мексиканський центри
походження. У цій частині світу відомо більше 170 видів картоплі і лише
17 з них є культурними. Найбільшого ж поширення на Земній кулі набули
два види – андійський (Solanum andiqenum) і європейський, або
чілійський, (Solanum tuberosum). До останнього виду картоплі належать
всі вітчизняні сорти.

У Європу картопля потрапила в середині 16 ст. Поширення картоплі в
господарствах України та Росії пов’язане з іменем Петра I.

Світові площі цієї культури складають близько 23 млн. га. В Україні
основні посіви сконцентровані в Лісостеповій та Поліській зонах. Середня
врожайність бульб становить 150-200 ц/га. На Тернопіллі щорічно
висаджується 50-70 тис. га картоплі.

Ботанічна характеристика. Картопля (Solanum tuberosum L.) багаторічна
рослина родини пасльонових (Solanaceae). В умовах помірного клімату
вирощується як однорічна культура.

Коренева система може бути мичкуватою або стрижневою. Під час
розмноження картоплі бульбами формується мичкувата коренева система, а
насінням – стрижнева. Корені проникають у ґрунт на глибину 1,5 м.

Стебло прямостояче висотою від 0,5 до 1,5 м, галузиться, ребристе.
Картопля утворює кущ з 4-8 стебел. З видозмінених підземних пагонів
(столонів) утворюються бульби.

Поверхня бульби вкрита вторинною покривною тканиною – корком, на
поверхні якого багато невеликих отворів, так званих сочевичок, і вічок.
Кожне вічко має три-чотири і більше бруньок.

У бульбі розрізняють верхівку, яка є кінцем, що росте, протилежну
частину – пуповинний, або столонний кінець. Розрізняють також верхній
більш опуклий і нижній плоскіший боки бульби.

Форма бульб буває різною – видовженою, овальною, округлою та ін.
Забарвлення – біле, жовте, рожеве, червоне, синє. М’якуш – білий,
жовтий, червоний, синій.

Форма бульби та її забарвлення, поряд з іншими характеристиками, є
сортовими ознаками культури.

На використанні бульб та їх частин, як садивного матеріалу, ґрунтується
вегетативне розмноження картоплі.

Листки картоплі черешкові переривчасто-пірчасто-розсічені. В їх будові
виділяють долі, дольки і долечки. Особливості будови листка є
характерною ознакою кожного сорту картоплі.

Квітки картоплі п’ятірного типу самозапильні, зібрані в суцвіття
завиток. Забарвлення пелюсток різне – від білого до фіолетового та
рожевого.

Плід – м’ясиста багатонасінна ягода.

Насіння дрібне, плескате. Маса 1000 насінин близько 0,5 г.

Основними фазами росту картоплі є: сходи, бутонізація, цвітіння,
бульбоутворення і відмирання картоплиння.

Фаза сходів наступає під час появи на поверхні ґрунту проростків.
Залежно від сорту і умов росту фаза сходів наступає через 15-22 дні
після садіння.

Через деякий час на верхівках стебел картоплі утворюються суцвіття, які
мають бутони. Це і є фаза бутонізації рослин.

Після розкривання бутонів настає фаза цвітіння.

Фазу бульбоутворення відмічають тоді, коли на підземних пагонах –
столонах – починають утворюватись потовщення, які перетворюються в
бульби.

Ріст картоплі закінчується у фазу в’янення і відмирання картоплиння.
Пізні сорти зберігають зелене листя аж до приморозків.

Настання фаз росту залежить від погодніх умов, а також тривалості
вегетаційного періоду сорту картоплі.

Біологічні особливості. Для нормального росту і розвитку картопля
потребує помірного і вологого клімату.

Бульби проростають за температури 5-7°С. Сходи гинуть під час заморозків
мінус 1-2°С. Оптимальна температура для росту 18-20°С.

Картопля – світлолюбива рослина. В умовах довгого світлового дня
інтенсивно росте надземна частина, а за короткого – переважає
бульбоутворення.

Картопля – вологолюбива культура. Особливо висока чутливість до нестачі
вологи спостерігається в період бульбоутворення. Оптимальна вологість
ґрунту для картоплі становить 70-80% польової вологоємності.

Найпридатнішими для вирощування картоплі є вологі легкі супіщані або
суглинисті ґрунти. Добрі урожаї картопля дає на осушених торфових
ґрунтах і чорноземах, які мають pH 5-6.

Бульбоутворення у картоплі має свої особливості. Так, в умовах довгого
світлового дня, за тривалої температури довкілля вище 29°С, а також
слабкому освітленні і високих дозах азотних мінеральних добрив
бульбоутворення затримується. Висока температура є причиною не тільки
припинення утворення бульб, але і прискорення дозрівання вічок на
наявних бульбах , які проростають навіть до збирання урожаю або стають
нежиттєздатними. Саме ці процеси, поряд з хворобами та низьким рівнем
агротехніки, є причиною “виродження” картоплі, яке особливо часто
проявляється в південних районах України.

Бульбоутворення в картоплі прискорюється в умовах короткого світлового
дня за високої інтенсивності освітлення, зниженні температури та на
помірному фоні мінерального живлення.

Провідною установою в Україні, яка займається проблемами виведення
сортів картоплі і їх вирощування є Інститут картоплярства УААН зі своїми
філіалами – Поліською і Чернігівською дослідними станціями.

Сорти картоплі за напрямком використання ділять на чотири основні групи
– столові, технічні, кормові та універсальні. За тривалістю ж
вегетаційного періоду – ранні, середньоранні, середньостиглі,
середньопізні та пізні.

В Україні районовано більше 40 сортів картоплі. У Лісостепу до
вирощування рекомендуються і використовуються наступні:

– ранні (вегетаційний період 50-60 днів), столові – Бородянська рожева,
Зов, Гарт;

– середньоранні (вегетаційний період 60-80 днів), столові – Водограй,
Невська;

– середньостиглі (вегетаційний період 80-100 днів), столові –
Гатчинська, Українська рожева;

– середньопізні (вегетаційний період 100-120 днів), універсальні –
Зарево, Гібридна 14;

– пізні (вегетаційний період більше 125 днів), універсальні – Ласунок,
Темп.

Агротехніка вирощування картоплі

Місце в сівозміні. Картоплю, як просапну культуру, розміщують у
польових, прифермських, кормових та овочевих сівозмінах. Кращими
попередниками є озимі зернові і зернобобові культури. У загальному ж
картопля не вибаглива до попередників, за умови удобрення органічними
добривами, а також добре росте в повторних посівах.

Обробіток ґрунту під картоплю повинен проводитись на високому
агротехнічному рівні. Для нормального розвитку коренів, столонів, а
пізніш і бульб, картопля вимагає достатньої аерації ґрунту.

Обробіток поля восени передбачає, після стерньових попередників, лущення
в 1-2 сліди з наступною, через 2-3 тижні, зяблевою оранкою на глибину
25-30 см. За неглибокого гумусового шару оранку проводять мілкіше, але
додатково виконують безвідвальне ґрунтопоглиблення.

Навесні обробіток розпочинають з боронування для закриття вологи. Перед
посадкою картоплі поле культивують на глибину 12-15 см, а у районах з
достатнім зволоженням також виконують і нарізання гребенів.

Удобрення. Основними добривами під картоплю є органічні, доза внесення
яких становить 60 т/га. Для отримання високих урожаїв необхідно
застосовувати також і мінеральні добрива, середня доза яких в Україні
становить N100 P 65 K110.

Крім основного внесення органічних і більшої частини мінеральних добрив,
необхідними компонентами системи удобрення картоплі є внесення їх в ямки
або гребені під час садіння – 10-20 кг/га азотних і 10-20 кг/га
фосфорних добрив у діючій речовині, а також підживлення по 20-30 кг/га
NPK або 5-6 т/га гноївки.

На підзолистих ґрунтах необхідно вносити борні, а на торфових і
заплавних – мідні мікродобрива.

Сівба. Розпочинають висаджувати картоплю за прогрівання ґрунту на
глибині 10-12 см до 8-10 °С.

Садять картоплю картоплесаджалками широкорядним способом з міжряддям
60-70 см. У районах достатнього зволоження використовують гребеневий
спосіб садіння у попередньо нарізані гребені, а у посушливих – гладкий у
борозни. Відстань між бульбами в рядку 20-25 см.

Глибина загортання залежить від вологості і механічного складу ґрунту.
На піщаних з дефіцитом вологи землях висаджують на глибину 12-15 см. На
заплавних зволожених – 8-10 см.

Норма висадки становить 50-65 тис. бульб на гектар або 25-30 ц/га.

У якості насінного матеріалу використовують бульби масою 50-80 г. Великі
ж бульби (більше 120 г) ріжуть та обпудрюють деревним попелом або ТМТД.
Слід зазначити, що різаний насінний матеріал висаджують швидше для
попередження його в’янення.

Перед садінням бульби протягом 10-12 днів прогрівають та пророщують у
теплому та освітленому приміщенні. Передпосівне пророщування бульб
збільшує урожай картоплі на 14-20%.

Догляд за посівами розпочинають через 5-6 днів після садіння з
боронування, яке через 6-7 днів повторюють.

Після появи сходів ґрунт знову розпушують боронами.

Коли рослини досягають висоти 5-6 см, проводять рядкове загортання кущів
картоплі шаром ґрунту 2-3 см. Цей агротехнічний прийом дає змогу знищити
сходи бур’янів у середині рядків, захистити рослини від приморозків та
запобігти на деякий час ранньовесняному пошкодженню посівів колорадським
жуком.

Подальший догляд посівів картоплі передбачає міжрядні культивації. Першу
культивацію проводять на глибину 12-14 см. За висоти рослин 20-25 см
культивують вдруге на глибину 10-12 см. Третю культивацію глибиною 10-12
см виконують перед змиканням рядків.

В районах достатнього зволоження другу і третю міжрядну культивації
поєднують з підгортанням кущів картоплі.

Для боротьби з бур’янами в посівах картоплі, крім агротехнічних заходів,
використовують гербіциди (симазин). Гербіциди також застосовують після
садіння картоплі до появи сходів (арезин, прометрин) та під час
основного обробітку (далапон, ТХА натрію).

Крім передпосівних заходів, на полях картоплі для запобігання поширення
хвороб використовують фунгіциди. Проти фітофторозу та макроспоріозу
рослини обприскують бордоською рідиною, купрозаном, полікарбацином,
ридомілом, цинебом та ін.

Великої шкоди картоплі завдають шкідники, основним з яких є колорадський
жук. Для боротьби з цим шкідником використовуються інсектициди: банкол,
регент, децис, золон, мезокс, фозалон, карате та ін. Обприскування
проводять, як правило, двічі: перший раз у фазу бутонізації рослин та
вдруге через 10-15 днів.

Збирання бульб картоплі розпочинають після відмирання бадилля за
допомогою картоплезбиральних комбайнів.

Викопану картоплю просушують, сортують та закладають на зберігання у
кагати та підвальні приміщення. Оптимальна температура для зберігання
бульб картоплі 3-5°С. За вищої температури бульби всередині чорніють,
в’януть і втрачають товарний вигляд. Чорніють вони також від механічних
пошкоджень та під час вирощування картоплі на ґрунтах з високим вмістом
нітратного азоту.

Список рекомендованих джерел:

Агрохімія / І.М.Карасюк , О.М.Геркіял, Г.М.Господаренко та інші / За
ред. І.М.Карасюка. – К.: Вища школа, 1995. – 471с.

Агрохімія: Лабораторний практикум / А.П.Лісовал, І.М.Давиденко,
Б.М.Мойсеєнко. – К.: Вища школа, 1994. – 335с.

Андреев Ю.М. Овощеводство. – М.:ПрофОбрИздат, 2002. – 256с.

Бабьева И.П., Зенова Г.М. Биология почв. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1989.
– 336с.

Бадина Г.В., Королев А.В., Королева Р.О. Основы агрономии. – Ленинград:
Агропромиздат, 1988. – 448с.

Барабаш О.Ю. Овочівництво. – К.: Вища школа, 1994. – 374с.

Барабаш О.Ю., Семенчук П.С. Довідник овочівника. – Львів: Каменяр, 1985.
– 218с.

Бейкер Х. Плодовые культуры: Пер. с англ. – М.: Мир, 1990. – 198с.

Білецький П.М. Овочівництво. – К.: Вища школа, 1970. – 420с.

Білецький П.М., Роман І.С. Овочівництво і плодівництво. – К.: Вища
школа, 1978. – 448с.

Болотских А.С. Настольная книга овощевода. – Харьков: Фолио, 1998. –
487с.

Бугай С.М. Рослинництво. – К.: Вища школа, 1978. – 384с.

Васюта В.М., Рыбак Г.М., Клименкос.В. Справочник садовода. – К.: Наукова
думка, 1990. – 352с.

Вирощування зернових культур у Лісостепу та Поліссі України / Зіневич
Л.Л., Глуздєєв В.Г., Круть В.М. і ін. – К., 1993. – 49с.

Витязев В.Г., Макаров И.Б. Общее земледелие. – М.: Изд-во Моск. ун-та,
1991. – 287с.

Гапоненко Б.К., Гапоненко М.Б. Ваш сад. – К.: Урожай, 1994. – 400с.

Гладюк М.М. Основи агрохіміі. Хімія в сільському господарстві. – К.,
Ірпінь: Перун, 2003. – 288с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020