Реферат на тему:
Людина і географічне середовище
ПЛАН
1. Геосистема та її функціональні особливості. Вчення Р.Б. Сочави про
геосистеми.
2. Зміни та перетворення природних процесів і компонентів природи
господарською діяльністю:
– зміна ланок кругообігу речовин та енергії;
– деградація природних компонентів;
– формування антропогенних модифікацій ландшафтів.
3. Підтримка динамічної рівноваги природних ландшафтів. Роль геоеколгії
в оптимізації геоекосистем..
4. Природно-заповідні території: їх типологія, значення.
1. Геосистема та її функціональні особливості. Вчення Р.Б. Сочави про
геосистеми
Геосистеми – природні системи різних рівнів, які охоплюють взаємодіючі
частини літосфери, гідросфери, біосфери і атмосфери. Компоненти
геосистеми пов’язані між собою перетворенням речовин і потоками енергії,
процесами гравітаційного переміщення твердого матеріалу, вологообміном,
біогенною міграцією хімічних елементів. У 1963р. В.Б. Сочава
запропонував називати об’єкти, які вивчаються фізичною географією,
геосистемами. На його думку, геосистема – це ділянка земної поверхні, в
межах якої “компоненти природи перебувають у системному зв’язку один з
одним і як певна цілісність взаємодіють з наміченою сферою і людським
суспільством (“Введение в учение о геосистемах”. – Новосибирск, 1978,
с.292). В.Б. Сочава вважав, що геосистема – це природне утворення, яке
вивчається з позиції загальної теорії систем. Поняття “геосистема”
охоплює весь ієрархічний ряд природних географічних одиниць – від
географічної оболонки до її елементарних структур. Геосистеми та
екосистеми – це лише компоненти середовища існування людини, яке є
складним еколого-соціально-економічним утворенням. Він наголошував на
тому, що екологічні зв’язки швидше слід аналізувати не в рамках
геосистем чи екосистем, а на фоні “домініонів ноосфери”, в яких
проявляються еколого-географічні фактори при домінуванні соціальних.
Такими домініонами ноосфери є соціоекосистеми та їхні складові частини –
геоекосистеми.
Геоекосистема – це керована чи контрольована людьми територіальна
система, що є більш-менш однорідною ділянкою оболонки Землі з
однотипними фізико-географічними умовами, певною сукупністю організмів,
характерним для неї речовинно-енергетичним обміном та (існуючим не
потенційним) видом господарського використання. Отже, кожна
геоекосистема – це окрема природна геосистема з накладеним на неї певним
видом господарського використання території (до яких належить також і
заповідний режим). Проте на відміну від геосистем, які як природні
системи є об’єктом вивчення фізичної географії і відзначаються
поліцентричністю, геоекосистеми – моноцентричні: в них навколишнє
середовище розглядається з точки зору людського суспільства, тому їх
можна оптимізувати. Нагадаємо, що екосистеми також моноцентричні, але
центральним їх суб’єктом є біоценоз.
Усі природні компоненти геосистеми (рельєф, гірські породи, приземний
шар атмосфери, води, ґрунти, рослинний і тваринний світ) перебувають у
постійному взаємозв’язку і розвитку. Наукою доведено, що з розвитком на
Землі живих організмів між природними тілами (живою, неживою природою)
встановився тісний генетичний зв’язок, який визначає цілісний характер
земної поверхні.
Завдяки обміну речовин і енергії геосистема піддається зміні в часі,
тобто вона розвивається. Завдяки обміну в географічній оболонці речовин
і енергії між літосферою, атмосферою, біосферою утворилася специфічна
географічна сфера (епігеосфера), в якій виникла людина і утворилося
людське суспільство, для якого географічна оболонка стала географічним
середовищем.
Епігеосфера утворює зовнішню сферу планети, є єдиною цілісною
матеріальною системою, у якій відбуваються обмін речовин та енергії,
власне тут і спостерігається концентрація життя.
Виділяють три основні рівні організації геосистем: планетарний ,
регіональний, локальний (місцевий).
Планетарний представлений на Землі в єдиному екземплярі географічною
оболонкою.
До геосистем регіонального рівня відносяться великі і складні за будовою
структурні підрозділи географічної оболонки – фізико-географічні зони,
сектори, країни.
Під системами локального рівня розуміють відносно прості геосистеми, з
яких побудовані регіональні геосистеми – урочища місцевості та інші.
В сучасному розумінні географічна оболонка Землі – це сфера взаємодії
людського суспільства та природи. Вона є надзвичайно складною
планетарного масштабу системою, що охоплює тісно пов’язані між собою
взаємообміном речовин та енергії верхню частину літосфери, гідросфери і
нижню частину атмосфери, а також існуючі в їх межах біоту та людське
суспільство. Це поняття ширше, ніж “біосфера”. Біосфера є глобальною
екосистемою, пов’язаною суспільним біологічним кругообігом речовин. Її
просторові межі визначаються поширенням тварин, рослин та
мікроорганізмів. У географічній оболонці відбувається великий
географічний кругообіг речовин та обмінно-енергетичні процеси, а її
просторові межі визначаються поширенням людської діяльності. Динамічна
рівновага географічної оболонки забезпечується збалансованою дією її
ведучих енергетичних факторів – сонячної, космічної, гравітаційної,
технологічної, магнітної, біогенної енергії та енергії людського
матеріального виробництва.
Головним енергетичним джерелом процесів, що відбуваються в географічній
оболонці, є променева енергія Сонця. Її нерівномірний розподіл по
кулеподібній поверхні Землі веде до помітної територіальної
диференціації природних умов у межах географічної оболонки. Другим
важливим енергетичним джерелом розвитку географічної оболонки є
внутрішня енергія Землі.
Географічна оболонка неоднорідна не тільки у вертикальному, а й у
горизонтальному напрямку. Її горизонтальна диференціація базується на
поділі на окремі відносно однорідні ділянки Землі природно –
територіальні та природно-акваторіальні комплекси. Кожен із них
складається з взаємопов’язаних компонентів (складових частин). До них
належать гірські породи, повітря, поверхневі води, рельєф, клімат,
ґрунти, рослинний та тваринний світ. Диференціація географічної оболонки
на природні комплекси зумовлена нерівномірним надходженням тепла на
різні її ділянки, неоднорідністю земної поверхні (наявність материків та
океанічних западин, гір та рівнин). Географічній оболонці притаманні
такі основні закономірності: цілісність, ритмічність розвитку в просторі
і часі, ярусна будова, складна просторова диференціація, горизонтальна
зональність і висотна поясність.
Цілісність географічної оболонки зумовлена тісним взаємозв’язком її
складових компонентів, безперервним кругообігом речовин та енергії.
Географічна оболонка – не механічна сума компонентів, а якісно нове,
перетворене утворення, яке розвивається як єдине ціле. Зміна єдиного
компонента неодмінно спричинює зміну інших і географічної оболонки в
цілому.
Цілісність – найважливіша географічна закономірність, на знанні якої
базується теорія і практика раціонального природокористування.
Врахування цієї закономірності дає змогу передбачити можливі зміни в
природі, дати географічний прогноз результатам впливу людського
суспільства на природу, здійснити географічну експертизу різних
проектів, пов’язаних з господарським освоєнням тих чи інших територій.
Географічній оболонці притаманні ритмічність розвитку – повторюваність у
часі тих чи інших явищ. У природі існують ритми різної тривалості:
добові, річні, вікові, тощо. Добові ритми проявляються в зміні
температури, тиску і вологості, циркуляції атмосферного повітря,
перебігу фотосинтезу в рослинах тощо. Річні ритми – зміна пір року,
зміни в інтенсивності ґрунтоутворення та руйнування гірських порід,
сезонність господарської діяльності людини. Більш тривалі ритми (11,
12-23, 80-90 років тощо), пов’язані з пульсацією сонячного
випромінювання та іншими космічними і геологічними факторами, важливі
для передбачення природного середовища у часі. Ритмічні явища не
повторюють повністю в кінці ритму того стану природи, який був на
початку.
Планетарною географічною закономірністю є закономірність зміни природних
комплексів у напрямку від екватора до полюсів, тобто широтна
зональність. Вона зумовлена надходженням різної кількості тепла і світла
на різні широти внаслідок кулястої форми Землі. Найбільші територіальні
зональні утворення – це географічні пояси. Вони виділяються як на суші,
так і у світовому океані і простягаються у широтному напрямку. В
географічних поясах виділяють природні зони, назви яких визначає тип
рослинності. У гірських районах простежується висотна поясність – зміна
природних компонентів і природних комплексів у напрямку від підніжжя до
вершини. Вона зумовлена зміною клімату з висотою, зниженням температури
і до певної висоти збільшенням опадів.
2. Зміни та перетворення природних процесів і компонентів природи
господарською діяльністю:
– зміна ланок кругообігу речовин та енергії;
– деградація природних компонентів;
– формування антропогенних модифікацій ландшафтів
Із появою людей на Землі почався вплив їхньої діяльності на природу. На
початках процес взаємодії людини з природою обмежувався біологічним
обміном речовин. Нечисленні первісні стада людей, озброєні недосконалими
кам’яними знаряддями, органічно “вписувалися” як складові елементи у
природні екосистеми, не порушуючи своєю діяльністю їхньої динамічної
рівноваги. Згодом з удосконаленням виробничих відносин та знарядь праці
людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин,
викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не
порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на нашій
планеті. Негативні дії людей почали викликати зворотну реакцію природи
(уповільнену і не завжди адекватну), що створювало певні напруження у
взаємовідносинах між людським суспільством і навколишнім середовищем.
С.М. Стойко виділяє три етапи впливу людського суспільства на навколишнє
середовище: примітивний, протягом якого людина впливала на природне
середовище полюванням та рибальством; агрокультурний, коли основними
засобами антропогенного впливу на природу були скотарство та
землеробство; машинно-індустріальний, у якому провідним фактором
руйнування навколишнього середовища стало промислове виробництво.
Достатньо змінити хоча б один компонент геосистеми, наприклад грунт або
тваринний світ, і це приведе до порушення її структури і функції, а
також прилеглих до неї систем. Наприклад: інтенсивний вплив на літосферу
при добуванні корисних копалин призводить до утворення технологічних
форм мезорельєфу: териконів, відвалів, кар’єрів, які в свою чергу дають
початок обвалам, зсувам, зливам, розвіюванню, просіданню. Аналогічні
явища спостерігаються при заборі підземних вод. Ущільнення і осідання
ґрунтів відбувається під впливом навантаження, за рахунок різних споруд,
водосховищ та ін. У великих містах спостерігаються площі осідання
поверхні: в Мехіко – 9м, Токіо – 7м. Створення дамб і насипів сприяє
заболочуванню і забрудненню поверхневих вод.
Речовини, які добуваються із надр землі, є джерелом перерозподілу
(розсіювання і концентрації) багатьох хімічних елементів по всій земній
поверхні.
До порушення гравітаційної рівноваги призводять:
– інтенсивний механічний обробіток ґрунту (порушення структури);
– знищення природного рослинного покриву (в гірських ландшафтах, ерозія,
обвали, лавини, селеві потоки);
– порушення теплового балансу (для багатовічної мерзлоти знищення
рослин, будівництво, спуск теплих стічних вод) призводять до утворення
термокарстових впадин, соліфлюкції, зсувів. Особливістю гравітаційних
процесів техногенного походження в системі є те, що вони мають
незворотний характер.
Зміни вологообміну і водного балансу спричинені штучним зрошенням, в
світі зрошуються приблизно (15% площі сумі). В середньому на
використовують води, в деяких геосистемах це призводить до
заболочування, в інших – до посилення ерозії ґрунтів, засолення.
Недосконалі агротехнічні заходи сприяють збільшенню поверхневого стоку.
Насадження лісосмуг сприяє затриманню вологи на полях, висівання трав
зменшує поверхневий стік; аналогічний вплив має і терасування схилів. У
цілому будь-які заходи щодо інтенсифікації землеробства і підвищення
врожайності призводять до перебудови водного балансу у бік зменшення
поверхневого стоку; разом із тим зменшується інтенсивність змиву ґрунтів
і ерозії. На заболочених територіях фактором впливу на водний баланс є
осушувальна меліорація. Спорудження водосховищ породжує ряд змін у
геосистемі, перш за все для берегів (обвали, розмив, провали, зсуви),
підняття ґрунтових вод (заболочення лісів, с/г угідь та інше), зміна
клімату на відстані 1-3 км. від берегів (10-30-40 км). Великі міста
можуть мати ряд проблем, пов’язаних із посиленням поверхневого стоку при
забудові території, обмеження обсягу підземних вод, зменшення ґрунтового
живлення річок (Москва).
Порушення біологічної рівноваги і біологічного кругообігу. Біота є
найбільш чуттєвою до зовнішнього впливу. Особливе значення надається
лісам – вони є стабілізуючим фактором для розчленованого рельєфу,
слабких ґрунтів, багаторічної мерзлоти, екстремального клімату
(недостатком або надлишком тепла і вологи).
Зменшення площі лісів призводить до зменшення водного балансу; порушення
рослинного покрову призводить до зміни геохімічних функцій геосистеми.
Заміна природних біологічних угруповань культурними призводить до
зменшення загальної біологічної продуктивності. З врожаєм культурних
рослин щорічно з ґрунтів забираються сотні, мільйони тонн різних
елементів. Так з врожаєм пшениці забираються (в кг на ) азоту – 70,
фосфору – 30, калію – 50, кальцію – 30; з врожаєм картоплі – відповідно
90, 40, 160, 76. Біологічний метаболізм відіграє важливу роль у
кругообігу вуглецю, кисню, азоту, фосфору та ряду інших елементів.
За деякими підрахунками грунт із середнім вмістом мінеральних речовин
може повністю бути виснаженим в результаті забирання врожаю протягом
15-150 років. Найбільш нестійким є баланс мінеральних речовин ґрунтів,
які формуються в умовах вологого клімату, тобто у ґрунтах вологих
тропічних і екваторіальних лісів. У природних умовах цей баланс
підтримується лісовою рослинністю, яка має здатність нагромаджувати
велику кількість фітомаси і здійснювати інтенсивний кругообіг речовин.
Вирубка лісів, корчування пнів, знищення підстилаючої поверхні
призводить до виведення з локального кругообігу великої кількості азоту,
кальцію, фосфору та інших елементів і до виснаження ґрунтів.
Для покращення якості ґрунтів застосовуються хімічні добрива, але в
деяких еродованих районах із полів змивається в 100 разів більше азоту,
фосфору, ніж вноситься в грунт із добривами, добрива не завжди повністю
засвоюються рослинами і до 40-50% внесених в грунт добрив вимивається з
полів у навколишнє середовище.
Багато рослин мають особливу здатність до поглинення тих чи інших
технологічних впливів, у тому числі і радіоактивних (лишайники,
наприклад, мають властивість поглинати радіоактивні елементи
безпосередньо з повітря) і тим самим сприяють подальшому розповсюдженню
їх по харчових ланках або нагромадженню в геосистемах.
Міграція хімічних елементів у геосистемах.
Технологічний хімічний кругообіг – один із сучасних впливів людини на
функціонування геосистеми. В процесах виробництва створюються тисячі
нових сполук, багато з них у природних умовах не утворюються. Частина
сполук призначена для цілеспрямованого впливу на природне середовище
(мінеральні добрива, пестициди), але більшість потрапляє у геохімічний
кругообіг випадково, у вигляді відходів виробництва. Серед елементів
земної кори, що залучені у технологічний кругообіг, на першому місці є
С, Ca, Fe, Al, Cl, Na, S, N, P, K, Cu, Z, Zn та інші.
Багато техногенних елементів розпочинає свою міграцію у повітряному
просторі. Найбільша кількість викидів в атмосферу припадає на діоксид
вуглецю (не менше 10-15 млн. т. щорічно) – головний продукт згорання
палива, його супутниками є інші гази: окис вуглецю (двигуни внутрішнього
згорання; нафтопереробні підприємства), сірчаний ангідрид (при опаленні,
переробці нафти, вугілля, сланців, виплавці кольорових металів,
виробництві сірчаної кислоти, цементу, целюлози та інші). Крім газів в
атмосферу потрапляють тверді продукти згорання: пил (цементна, вугільна
промисловість), пилові бурі. Головними компонентами пилу є кремнієвий
ангідрид , крім того можуть бути Pb, As, Ni, Co, Sb (свинець).
Атмосферні забруднення (в т.ч. і радіоактивні) можуть розповсюджуватися
на тисячі кілометрів, враховуючи мобільність повітряних мас. Сажа із
промислових центрів Європи поширена на гірських льодовиках. Частина
повітряних мігрантів потрапляє у грунт, розчиняється у поверхневих і
ґрунтових водах, залучається у харчові ланки, деякі з них поглинаються
безпосередньо водами Світового океану, інші переходять у водну ланку
кругообігу з атмосферними опадами, вливаються з річковим стоком в океан,
де закінчують свою міграцію.
Вчені стверджують, що в результаті збільшення кількості діоксиду вуглецю
за останнє десятиліття на 13% стимулюється процес фотосинтезу.
Збільшується концентрація СО2 у поверхневих водах. Основний глобальний
ефект збільшення концентрації в атмосфері – це її вплив на тепловий
баланс Землі. Сірчаний ангідрид шкідливо впливає на дерева (з ним
пов’язують масову загибель піхти в деяких районах Західної Європи).
Лишайники відмирають при концентрації Шкідливий вплив має на ґрунтові
мікроорганізми. На частинках диму сірчаний ангідрид каталітично
окислюється до сірчаного ангідриду , який розчиняється у воді,
перетворюється у сірчану кислоту, яка випадає з опадами (“кислотні
дощі”).
Ефект атмосферних забруднень найбільш інтенсивно проявляється навколо
джерел забруднення у великих містах, промислових центрах. Смог, який
утворюється над містами, містить сотні різних сполук, шкідливих для
здоров’я (в тому числі і канцерогенних). Смог затримує сонячну радіацію
(ультрафіолетове проміння) на 30-40%, а підвищена кількість ядер
конденсації і сублімації у повітрі сприяє локальному збільшенню
хмарності, опадів (на 5-10%), особливо туманів.
Багато промислових викидів потрапляє у водний цикл міграції, багато їх
потрапляє безпосередньо у ріки, водойми через каналізацію. Забруднені
стічні води різними кислотами, фенолами, сірководнем, аміаком, ртуттю,
свинцем, фтором, миш’яком, кадмієм та іншими токсичними речовинами,
відпрацьованими технічними маслами, нафтопродуктами.
Велика кількість забруднених вод потрапляє у внутрішні озера, моря,
річки. У річкових басейнах відбувається часткове самоочищення: частина
органічних домішок розчиняється і мінералізується в результаті
життєдіяльності організмів, водоростей.
Кінцевою ланкою водної міграції техногенних викидів є світовий океан.
Процес забруднення океану в основному є незворотнім. Глобальне значення
цього процесу визначається особливим місцем Світового океану у
формуванні структури всієї епігеосфери, її теплового балансу, кругообігу
води, газообміну.
Поведінка елементів, які призводять до змін в геосистемі, залежить від
характеру геосистеми. Наприклад, замкнуті котловани (внутрішньогірські)
сприяють формуванню стійких центрів атмосферного забруднення;
– температурні інверсії, штилі, тумани – сприяють концентрації
техногенних викидів в атмосферу;
– невеликі дощі сприяють ефективному осіданню атмосферних домішок;
– клімат впливає на утворення різних типів смогу.
Негативний вплив атмосферних забруднень на рослинний покрив посилюється
при сильному освітленні, підвищеній вологості повітря і помірній
температурі, оскільки при таких умовах відкриваються продихи на листках.
Кислі ґрунти інтенсивніше окислюють різні шкідливі сполуки ніж
нейтральні. Високий вміст кальцію в ґрунті сприяє зменшенню виносу
різних елементів (в тому числі ті, які містяться у мінеральних
добривах).
Техногенні енергетичні фактори, які призводять до зміни теплового
балансу можна поділити на 4 групи:
1. Зміна підстилаючої поверхні (вирубка лісів, створення оазисів,
осушення боліт, створення водосховищ, тверді покриття у лісах, утворення
нафтової плівки у світовому океані). Ці фактори впливають на радіаційний
та тепловий баланс через зміну випромінювальних властивостей і
випаровування.
2. Викиди тепла в атмосферу в наслідок виробництва енергії. Вся
вироблена енергія в кінцевому рахунку перетворюється у тепло і
розсіюється у просторі, в атмосфері. Глобальний ефект всього
техногенного тепла може бути виражений підвищенням середньої температури
повітря біля земної поверхні приблизно на 0,010С.
3. Збільшення концентрації вуглекислого газу в атмосфері.
4. Збільшення вмісту аерозолей в атмосфері.
Формування антропогенних модифікацій ландшафтів виступає проявом
господарської діяльності. Величина і характер зміни ландшафту природи
знаходяться в прямій залежності від ступеня освоєння території. Для
кардинальної зміни ландшафту зовсім не обов’язкова зміна всіх його
компонентів. Достатньо різко змінити один з них – і рівновага
взаємозв’язків у природній системі буде порушена, виникне новий тип
ландшафту.
Створені людиною антропогенні ландшафти значною мірою відрізняються від
природних. Для них характерна перебудова біологічного кругообігу,
водно-теплового балансу, характеру ґрунтотворних процесів, чисельності і
видової різноманітності живих організмів. Зміни антропогенних ландшафтів
проходять значно швидше, ніж природних.
Важливим наслідком господарського перетворення ландшафтів є їх спрощення
як біологічних систем, особливо характерне для агро – і
лісогосподарських угруповань. Посилення одноманітності ландшафту веде до
зниження його природної продуктивності, стійкості.
Антропогенний ландшафт не наділений природнім саморозвитком. Його
існування можливе тільки при існуванні постійного впливу людини. При
цьому не потрібно забувати, що потенційні можливості розвитку
антропогенного ландшафту строго “контролюються” особливостями природи.
Таким чином, антропогенний ландшафт – це природно територіальна система
(комплекс), розвиток якої постійно підтримується людиною.
Антропогенні ландшафти класифікують за різноманітними ознаками:
– ступенем зміни;
– соціально-економічними функціями;
– генезисом.
В основі приведеної типології антропогенових ландшафтів знаходиться
ступінь і характер змін природних компонентів і взаємозв’язків. За
ступенем перетворень сучасні ландшафти поділяються на:
І Штучні – промислові;
– сельбищні.
ІІ Перетворені – антропогеново – аквальні ;
– /культурні/ – сільськогосподарські;
– лісогосподарські.
ІІІ Порушені-лучно-пасовищні;
– вторинних збіднених лісів, чагарників.
ІV Слабозмінені – ландшафти заповідних територій;
– раціонально використовуваних лісів, лук, водойм.
Штучні ландшафти створені людиною на природній основі. До їх складу
входять промислово-енергетичні зони, гірничі розробки, транспортні
шляхи, наземні комунікації, населені пункти, дамби, водосховища,
осушувальні системи тощо. Для них характерні порушення літогенної
основи, водного і теплового балансу, грунтово-рослинного покриву,
формування техногенного неорельєфу, надмірного забруднення компонентів
природи.
В перетворених або культурних ландшафтах компоненти і взаємозв’язки між
ними цілеспрямовано змінені, і ці зміни постійно підтримуються людиною.
Це – поля, насадження багаторічних культур, насіяні луки,
лісонасадження, сади, рекреаційні зони – ландшафти. Для них характерна
цілеспрямована зміна природної рослинності агро- або лісокультурою,
підвищена еродованість земель, спрощеність умов середовища, видового
складу і чисельності тваринних організмів.
Порушені ландшафти виникли внаслідок тривалого нетрадиційного
господарського використання природних ландшафтів (вторинні збіднені
ліси, чагарники, надмірно експлуатовані луки і пасовища, річкові долини
тощо). Вони виникають в результаті безконтрольного ведення таких видів
господарської діяльності, як лісозаготівля, надмірний випас худоби,
стравлення природної рослинності свійською птицею. В порушених
ландшафтах спостерігається загальна збідненість умов середовища, видової
різноманітності і чисельності рослинності і тваринного світу.
До категорії слабозмінених ландшафтів відносять ті природні ландшафти,
які не зазнали надмірного антропогенного впливу і в яких не порушеними є
природні компоненти й існуючі взаємозв’язки між ними. До них належать
заповідні території, водойми, ліси, луки, що раціонально
використовуються людиною. Звичайно, на них позначаються наслідки
господарської діяльності людини, пов’язані із загальним атмосферним
забрудненням усіх компонентів природного середовища. Розвиток даних
біогеоценозів проходить під впливом, однак без особливого втручання
людини.
3. Підтримка динамічної рівноваги природних ландшафтів. Роль геоекології
в оптимізації геоекосистем
Енергетика і промисловість виділяють у географічну оболонку велику
кількість тепла, різних виробничих відходів, токсичних речовин. Міста
щорічно додають мільйони тонн побутових відходів, сільськогосподарські
землі – добрив і отрутохімікатів, які залучаються в геохімічний
кругообіг. Знищення лісів може призвести до поступового погіршення
теплового балансу атмосфери, оскільки ліси є основним джерелом
надходження кисню, який компенсує його витрати на спалення пального.
Погіршення естетичних і рекреаційних якостей природного середовища в
густозаселених районах, неосвоєних районах. Перед людством стоїть
проблема оптимізувати своє ставлення до природи. Це завдання має
предметний характер, і в наукових дослідженнях повинні брати участь
економісти, біологи та представники інших спеціальностей, однак є право
стверджувати, що провідне місце повинно належати географії, конкретніше
– вченню про геосистеми.
Географи розробили системну концепцію природного середовища і доказали,
що середовище є не механічний набір різних умов і ресурсів, а
організована цілісність, яка складається із ієрархічно підпорядкованих
геосистем різних порядків. Тому саме геосистеми повинні бути об’єктами
науково обґрунтованої оптимізації. При дослідженні проектів оптимізації
природного середовища необхідно брати до уваги різні рівні організації
геосистем, їх ієрархічність. Системи локального рівня є менш стійкими до
зовнішнього впливу, ніж регіональні системи.
Звідси випливає, що вирішення проблеми оптимізації в глобальних системах
потрібно шукати не в спробах швидко перебудувати географічну оболонку не
шляхом застосування таких методів, як зміна циркуляції повітряних мас і
морських течій, танення материкового і морського льоду, а шляхом
нагромадження локальних і регіональних змін.
Це означає, що сучасні ландшафти, тією чи іншою мірою порушені
нераціональним господарським впливом, необхідно перетворити у культурні
ландшафти.
Ландшафтні дослідження з оптимізації природного середовища повинні
складатися із 2-х частин (етапів).
1. Фундаментальна частина досліджень полягає у всебічному аналізі
людського впливу на структуру і функціонування геосистем, в пізнанні
“механізмів” цього впливу, стійкості до нього геосистем різних порядків
і типів, характеру їх модифікацій і динаміки.
2. Прикладна частина полягає в тому, щоб застосувати отримані теоретичні
висновки до вирішення конкретних практичних завдань щодо раціонального
використання, охорони, покращення (меліорації, рекультивації) геосистем.
Синтезом усіх цих розробок повинен бути проект культурних ландшафтів.
Географи хочуть проникнути в механізм технологічних змін геосистем і
виявити його географічні закономірності. Саме ці зміни, як вважають
ландшафтознавці, спричинені технічним впливом на навколишнє середовище.
Саме виникнення геоекології стало логічним завершенням об’єктивного
процесу екологізації географії, підвищення її ролі у вирішенні завдань
раціонального природокористування. Завдяки геоекології географія змогла
приступити до здійснення свого основного завдання – прогнозування
розвитку географічного середовища людського суспільства і просторових
систем продуктивних сил в умовах різкого зростання негативного
техногенного впливу на природу. Об’єктом вивчення геоекології є
геоекосистеми.
Кожна соціоекосистема складається з цілої мозаїки різнотипних
геоекосистем, які поєднують різні материнські геосистеми з різними
типами господарського використання. Оптимізацію будь-якої
соціоекосистеми можна здійснити лише шляхом оптимізації складових
геоекосистем і такого поєднання їх у межах кожної соціоекосистеми, яке б
забезпечило збалансований речовинно-енергетичний обмін між
територіальною групою людського суспільства і навколишнім природним
середовищем. Оптимізація геоекосистеми полягає у встановленні
оптимального режиму природокористування, який би включав перевищення
господарською діяльністю гранично допустимих антропогенних навантажень
(ГДАН) на дану геоекосистему. Оптимізація геоекосистем повинна
здійснюватися з урахуванням закономірностей їхнього метаболізму
(внутрішнього речовинно-енергетичного обміну), з визначенням головних
факторів, що забезпечують їхню динамічну рівновагу – гомеостаз. Це
особливо важливо тому, що і в більшості геоекосистем людською діяльністю
порушений природний кругообіг при безперервній регулюючій участі людини.
Вивчення метаболізму слід здійснювати для кожного типу геоекосистем
зокрема. Головною метою вивчення метаболізму різнотипних геосистем має
бути визначення стійкості їх щодо різних видів антропогенних
навантажень, які порушують динамічну рівновагу геоекосистем, після чого
починаються незворотні процеси їхнього розпаду. Відповідно до цього
першочерговим завданням геоекології слід вважати:
а) розробку докладної типологічної класифікації геоекосистем для різних
регіонів;
б) розробку класифікації різноманітних антропогенних навантажень на
геоекосистеми;
в) визначення у кількісних категоріях гранично допустимих антропогенних
навантажень (ГДАН) на різнотипні геоекосистеми;
г) вивчення і картографування різнотипних геоекосистем та різних видів
антропогенного навантаження на них;
д) прогноз змін геоекосистем під дією різних антропогенних навантажень;
е) розробка рекомендацій щодо збереження динамічної рівноваги та
оптимізації геоекосистем.
Геоекосистемна концепція забезпечує гармонійне поєднання двох наукових
підходів – географічного (просторового) та екологічного (системного за
формою “суб’єкти – середовище”).
4. Природно-заповідні території: їх типологія, значення
Бурхливий розвиток промисловості та сільськогосподарського виробництва,
інтенсивне будівництво, розширення мережі шляхів, сполучення, осушення
болотних масивів та річкових долин, розорення всіх придатних для
сількогосподарського обробітку земель, зменшення лісових площ – все це
призводить до значних змін природних комплексів, впливає на екологічну
рівновагу, видовий склад фауни та флори довкілля.
Процес видозмін природних комплексів триває, зміна екосистем набуває
дедалі більших масштабів. Вже зараз необхідно вжити заходів щодо
збереження унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих видів рослин і
тварин, усього генофонду рослинного і тваринного світу.
Однією з форм охорони навколишнього середовища є заповідна справа –
комплекс організаційних, правових, наукових, економічних і виховних
заходів, спрямованих на збереження унікальних та типових ландшафтів чи
окремих природних об’єктів (видів рослинного і тваринного світу,
насамперед рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення і
занесених до Червоної книги, геологічних утворень, водойм тощо) у
наукових, природоохоронних цілях. Історія заповідної справи в Україні
бере початок із часів Київської Русі (зокрема “Київська правда” Ярослава
Мудрого), коли здійснювалися перші спроби виділення територій, у межах
яких суворо регламентувалися мисливство, рубка лісу, рибальство та інша
господарська діяльність. Подальший розвиток заповідної справи був
спрямований на розробку науково обґрунтованої репрезентативної мережі
заповідних територій та об’єктів на основі комплексної оцінки існуючої
мережі, ефективних методів збереження різних типів природних комплексів,
генофонду рослинного і тваринного світу в умовах зростаючих
антропогенних навантажень; підвищення ролі досліджень на заповідних
територіях у вирішенні складних наукових проблем, завдань економічного і
соціального розвитку, екологічної освіти та виховання.
Заповідник – територія (акваторія), виділена з метою збереження у
природному стані типових або унікальних природних комплексів з усією
сукупністю інших компонентів, вивчення природного ходу процесів і явищ,
що відбуваються в них, та розробки наукових основ охорони природи.
Ділянки землі, її надра і водні простори з усіма природними об’єктами,
що знаходяться в її межах, вилучаються з господарського використання і
передаються в користування державному заповіднику. На території України
налічується 20 заповідників загальною площею 387419,6 тис. га.
Асканія-Нова (1985), Карпатський (1992), Дунайський (1998) і
Чорноморський (1985) заповідники включені ЮНЕСКО у міжнародну мережу
біосферних заповідників.
Природний національний парк створюється з метою збереження в природному
стані унікальних природних комплексів, організації рекреаційної
діяльності та оздоровлення населення, проведення просвітницької роботи.
Сьогодні на території України налічується 11 природних національних
парків загальною площею 599509 тис. га. В перспективі планується довести
чисельність ПНП до п’ятдесяти.
Регіональний ландшафтний парк створюється з метою природозаповідання
унікальних або типових природних комплексів з можливістю їх використання
для рекреації та оздоровлення населення, проведення різноманітних форм
екологічної освіти і виховання. Станом на 1.10.1999 року в Україні
нараховувалось 27 регіональних ландшафтних парків загальною площею
410760,1 тис. га. Першим в Україні був створений РЛП “Дністровський
каньйон”.
Заказник загальнодержавного значення – територія (акваторія), виділена з
метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох
компонентів цінних типових і унікальних природних комплексів на час,
необхідний для виконання поставлених перед заказником завдань та для
підтримання загального екологічного балансу. Створюються насамперед на
території (акваторії), в межах якої зустрічаються види рослин і тварин,
занесені до Червоної книги України. Термін існування заказника при його
оголошенні не встановлюється.
Розрізняють заказники загальнодержавного та місцевого значення. Заказник
місцевого значення оголошується на територіях, цінних для даного
регіону, Залежно від характеру, мети організації і неохідного режиму
охорони заповідники поділяють на ландшафтні, лісові, ботанічні,
загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні,
гідрологічні, палеонтологічні, геологічні. Оголошення певної території
заказником не призводить до вилучення у землекористувача або у
землевласника земельної ділянки чи водного об’єкта, які він займає.
На території України оголошено 281 заказників загальнодержавного і 2091
місцевого значення.
Пам’ятка природи – унікальне природне утворення, що має особливу
природоохоронну цінність і охороняється з метою збереження його у
природному стані в наукових, культурно-освітніх та естетичних цілях;
належить до територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.
Залежно від цінності розрізняють пам’ятки природи загальнодержавного та
місцевого значення. Залежно від характеру, мети організації та
необхідного режиму охорони пам’ятки природи поділяють на комплексні,
ботанічні, зоологічні, гідрологічні, геологічні.
Підприємства, установи та організації, на землях яких розташовані
пам’ятки природи, зобов’язані дотримуватися встановленого для них режиму
і відповідати за їх збереження. В Україні налічується 132 пам’ятки
природи загальнодержавного і 2831 місцевого значення.
Ботанічний сад – науково-дослідний, навчальний і культурно-освітній
заклад, де проводиться збір колекцій представників місцевої, вітчизняної
та іноземної флори з метою збереження, вивчення, культивування,
акліматизації і створення нових форм. Земельні ділянки надаються
ботанічним садам у безстрокове користування. Ботанічні сади проводять
екскурсійну роботу, головною метою якої є ознайомлення відвідувачів із
багатством флори, а також із найціннішими деревно-чагарниковими і
трав’яними видами рослин, історією розвитку флори на Землі. На території
ботанічного саду забороняється будь-яка діяльність, що не пов’язана з
виконанням завдань і загрожує колекції природної та культурної флори. В
Україні налічується 22 ботанічні сади. Це ботанічний сад
Дніпропетровського університету, ботанічний сад Житомирського
сільськогосподарського університету, ботанічний сад ім. академіка
О.В.Фоміна в м. Києві, ботанічний сад Одеського університету, Нікітський
ботанічний сад смт. Ботанічне Кримської АО, Центральний республіканський
ботанічний сад в м. Києві та ін.
Дендрологічний парк – територія, виділена з метою збереження, вивчення і
збагачення у спеціально створених умовах різних видів дерев та
чагарників за їхньою більш ефективного наукового, культурного і
господарського використання. Земельні ділянки даються у безстрокове
користування і враховуються при реконструкції і розвитку міських
територій та приміських зелених зон. Важливим завданням дендрологічного
парку є інтродукція та акліматизація рослин, селекція дерев і
чагарників, розповсюдження насіння і саджанців цінних порід і форм;
особлива увага приділяється збереженню рідкісних видів і таких, що
перебувають під загрозою зникнення. Дендрологічні парки є місцем
екскурсій, місцевого туризму та відпочинку людей.
Найцінніші 34 дендрологічні парки, які розміщені на території України
взято під особливу охорону держави (Олександрія, Софіївка,
Тростянецький, Устишівський, Хоростківський дендропарк та ін.).
Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва – найвизначніші зразки
паркобудування, які беруть під охорону з метою збереження їх в
естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях; залежно від
ступеня унікальності та цінності розрізняють парки-пам’ятки
садово-паркового мистецтва місцевого та загальнодержавного значення.
Всього в Україні налічується 88 парки-пам’ятки садово-паркового
мистецтва загальнодержавного і 426 місцевого значення.
Заповідне урочище – територія (акваторія), виділена з метою збереження у
природному стані лісових, степових, болотних та інших природних
комплексів, що мають велике наукове, природоохоронне й естетичне
значення. У межах заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність,
що порушує хід процесів у природних комплексах. В Україні оголошено 746
заповідних урочищ.
Література:
1. Географічна енциклопедія України в трьох томах. – К.: Українська
енциклопедія, 1993. – 1-3т.
2. Исаченко А.Г. Ландшафтоведение и физико – географическое
районирование. – М.: Высшая школа, 1991, С 5 – 19, 199 – 200.
3. Основи соціоекології (Ред. Г. О. Бачинський).- К.: Вища школа, 1995.
– С. 52-58.
4. Охорона навколишнього середовища та використання природних ресурсів
України. – К., 1992. – С. 106 – 107.
5. Проблеми екології рідного краю (навчальні матеріали) (Ред. Л.П.
Царик). Тернопіль, 1993. – С. 16 – 20
6. Реймерс Н.Ф. Природопользование: словарь – справочник. – М.: Мысль. –
1990.
7. Сочава В.Б. Введение в учение о геосистемах. Новосибирск, 1978.
8. Справочник по заповедному делу (Ред. А.М. Гродзинский ). – К.:
Урожай, 1998. – С. 33 – 36..
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
