Реферат на тему:
Методологічні засади соціальної екології
ПЛАН
1. Методологія вивчення соціоекосистеми.
2. Біосферне вчення як методологічна основа виникнення і розвитку
соціоекології.
3. Основні методологічні принципи гармонізації взаємодії суспільства і
природи.
4. Сучасні методологічні напрямки та концепції соціальної екології.
1. Методологія вивчення соціоекосистеми
Методологія – свого роду філософія науки. Її фундамент складають основні
положення, властивості, принципи та підходи покладені в основу розвитку
наукових знань, що виражаються у вигляді концепцій і теорій. На відміну
від теоретико-пізнавальної функції соціальної екології, яка забезпечує
вивчення закономірностей процесів взаємодії суспільства і природи
переважно у вигляді пізнаних законів, методологічна функція
розкривається через сукупність наукових теорій, концепцій і методів
пізнання сутності та принципів функціонування соціоекосистем.
Провідним методологічним підходом в соціоекологічних дослідженнях
виступає принцип системності, який передбачає розгляд об’єкта як
органічно цілісного утворення. Завдяки теорії систем Л. Берталанфі
(1973) соціоекосистема розглядається як цілісна сукупність взаємодіючих
компонентів (суспільство – людина – техніка – природа), які знаходяться
у нерозривному зв’язку. В свою чергу методологічною основою системного
підходу в екології, на думку Злобіна Ю.А. (1998), виступають наступні
положення:
1. Будь-яка екосистема від організму до біосфери являє собою внутрішньо
погоджену, організовану цілісність, що функціонує як одиничне ціле за
рахунок взаємодії компонентів цієї системи. Рівень цілісності цих систем
може бути різноманітним, але цілісність завжди залишається
фундаментальною властивістю будь-яких екосистем.
2. Біологічні та екологічні системи динамічні, вони змінюються в тій чи
іншій амплітуді, зберігаючи свою цілісність, що виражається у складі та
характері взаємодіючих складових компонентів.
3. Системи природи мають здатність до розвитку, самоорганізації та
ускладнення.
Цей підхід є також адекватним теорії, яка відображає функціонування та
розвиток такої складної системи, як суспільство – природа. Неможливо
зрозуміти закономірності розвитку соціоекосистеми, навіть знаючи
досконало закони розвитку її окремих компонентів, оскільки вона
підпорядковується дії власних системних законів. Тому соціальна екологія
розглядає природні об’єкти не самі по собі, а з позиції їх
взаємовідносин з людиною (суспільством) як компоненти довкілля
(навколишнього середовища). Водночас людська діяльність та її кінцеві
суспільні результати також виявляються не самі по собі, а тільки у
взаємодії з природою.
2. Біосферне вчення як методологічна основа виникнення і розвитку
соціоекології
Класичною методологічною основою взаємодії суспільства і природи є
біосферне вчення, основні положення якого розроблено видатним
вітчизняним вченим, академіком В.І.Вернадським. Суть його ідеї полягає в
тому, що рушійною силою розвитку живої оболонки Землі – біосфери є
діяльність живих організмів. Ця оболонка є високоорганізованою складною
системою. В.І.Вернадський дав наступне визначення біосфери – це цілісна
геологічна оболонка Землі, що населена життям і перетворена ним. Життя
“творить” біосферу та її основні особливості і обумовлює її структуру.
В найбільш загальному вигляді вона складається з неживої та живої
речовини. При більш детальному розгляді в структурі біосфери можна
вичленити такі основні компоненти:
Жива речовина біосфери як сукупність всіх живих організмів, що населяють
планету;
Біогенна нежива речовина створена і перероблена в результаті
життєдіяльності біоти (газ, нафта, кам’яне вугілля);
Косна (не жива) речовина (гірські породи);
Біокосна речовина (ґрунти, плівка життя в гідросфері);
Речовина, що знаходиться в стані радіоактивного розпаду;
Розщеплені атоми;
Речовина космічного походження (метеорити);
Однією з основних особливостей або функцій біосфери є організованість.
Живе виступає організатором потоків речовини та енергії, що прагнуть до
замкненості за принципом циклічності. Цей безперервний процес колообігу
складає одну з основ біосферного вчення і носить назву біогеохімічної
циклічності. Прямі і зворотні зв’язки такої циклічності і складають
механізм функціонування біосфери, суть її організованості та основу її
розвитку.
Іншою важливою рисою (особливістю) біосфери є стабільність. Вона являє
собою важливу умову гомеостазу системи, тобто врівноваженого стану
біосфери в цілому. Як правило вона виступає у формі динамічної
стабільності. При цьому відбувається саморегуляція біосфери, що також
розглядається як важлива закономірність існування “живої оболонки”.
Наявність процесів еволюційного розвитку охоплює не лише окремі види
живих організмів, але й всю біосферу в цілому. Еволюційний процес
характеризується наступними рисами:
– наростання стабільності;
– цілеспрямована направленість;
– нерівномірність розповсюдження;
– незворотність розвитку.
Дійшовши висновку про те, що еволюція видів переходить в еволюцію
біосфери, Вернадський відзначив, що у наш час намітились ознаки до її
переходу в якісно новий стан.
Так розпочалось становлення наступної методологічної основи
соціоекології – ноосферної концепції. Французький вчений Е. Леруа (1927)
звернув увагу на цю ідею про нову “мислячу” оболонку Землі – “ноосферу”.
Найбільш широкої популярності цей термін набув у працях іншого видатного
французького вченого філософа Тейяр де Шардена (1987), який трактував
ноосферу як сферу духу. Сам В.І. Вернадський в своїх останніх працях
писав: “Ноосфера останній з багатьох станів еволюції біосфери – в
геологічній історії стан наших днів”. Таким чином, ноосфера – це
біосфера на сучасному етапі розвитку. А сам ноосферний рівень розвитку
суспільства на його думку передбачатиме інтеграцію суспільства заради
вирішення проблем планетарного масштабу (наприклад, глобальної
екологічної проблеми).
Ось тому, для вирішення існуючих глобальних протиріч потрібно виробляти
ноосферну ідеологію, а окремі вчені передбачали навіть ноосферну
“революцію” Наприклад, Л. Браун (1992) пише про екологічну революцію, що
вирішить комплекс проблем екологізації та переходу економіки на рейки
екостійкого розвитку.
В наші дні цілісність соціально-природнього розвитку оцінюється як
об’єктивна реальність. Вона характеризується новими
соціально-екологічними відносинами. Відповідний внесок у вивчення
проблем суспільно-природньої взаємодії ноосферного рівня роблять і
сучасні українські вчені. Так, відомий еколог, академік М.А. Голубець
(1982) запропонував назвати новий етап розвитку біосфери, що
характеризується розумним управлінням з метою збереження та процвітання
людства, інтелектосферою.
3.Основні методологічні принципи гармонізації взаємодії суспільства і
природи
Крім системного і комплексного підходів в сучасній науці про
суспільно-природну взаємодію широко застосовується ще один
методологічний підхід – соціально-екологічний аналіз. Він пов’язаний з
розглядом єдності внутрішніх і зовнішніх компонентів цілісної
соціоекосистеми. Наприклад, цілісність біологічного і соціального в
людині та середовища її існування утворює нову якість і властивості, що
виражаються в екологізації суспільної діяльності. Тому принципи
соціоекології за змістом не є хаотичною сумішшю дій людини в рамках
перетвореного нею довкілля, а навпаки логічно розкривають синтетичну
природу свого об’єкта. В основу сучасних методологічних підходів до
гармонізації взаємовідносин суспільства і природи положено наступні
принципи запропоновані Е.В.Гірусовим (1978):
– оптимальної відповідності суспільства і природного середовища;
– підтримання екологічної рівноваги природних систем;
– компенсації використаних природних ресурсів;
– екологічної чистоти людської діяльності;
– комплексного екологічного обґрунтування прийнятих рішень;
– пріоритету природоохоронної діяльності.
Інший російський соціоеколог Комаров В.Д. систематизує і доповнює їх
наступними принципами (1990):
– провідної ролі біосфери в навколишньому середовищі;
– геоеквівалентного обміну в сфері матеріального виробництва;
– керуючого впливу невиробничого природокористування на характер
матеріального виробництва;
– покращення природи людиною;
– оптимізації соціоприродної взаємодії.
Серед великого різноманіття сучасних методологічних підходів до
гармонізації взаємовідносин суспільства і природи виділяються
приоритетні напрямки розвитку суспільного виробництва, які на думку
професора М.Я. Лемєшева (1988) повинні привести до стабілізації
господарського впливу на природу:
– необхідність зміни структури виробництва та переорієнтації його
розвитку на задоволення потреб людей;
– обмеження, а в ідеалі припинення виробництва озброєнь і скорочення
військових витрат;
– удосконалення і розробка принципово нових технологічних процесів на
принципах екологізації виробництва;
– посилення етичних аспектів економічної культури природокористування;
– впровадження науково обґрунтованих економічних механізмів
природокористування.
Такі методологічні підходи, на нашу думку, слід розглядати як регулятиви
прикладної соціоекології спрямовані на оптимізацію природного
навколишнього середовища. А процес екологізації життєдіяльності
суспільства та соціалізації природи слід розглядати як дві грані єдиного
процесу суспільно-природної взаємодії в їх логічній єдності та гармонії.
4.Сучасні методологічні напрямки та концепції соціальної екології
Проблема майбутнього у взаємовідносинах суспільства і природи та пошуки
шляхів подолання глобальної екологічної кризи приводять до вироблення
нових стратегічних концепцій розвитку, більшість яких мають глибокий
соціально-екологічний зміст. В працях вітчизняних класиків екологічної
науки кінця XIX – початку XX століть панує екоцентричний підхід: В.В.
Докучаєв (теорія еталонів природи), М.Ф. Федоров (філософія спільної
справи), В.І Вернадський (біосферно-ноосферне вчення), О.І. Чижевський
та К.Е. Ціолковський (космічна філософія), що взагалі був притаманний
представникам школи “російського космізму”. В їх працях майбутнє
взаємодії суспільства і природи пов’язується з вільною, творчою працею
людини, яка завершиться створенням умовного “екологічного раю” на
планеті. Водночас як один із засобів вирішення екологічних проблем
розглядається моральне вдосконалення людини, що ґрунтується на принципах
екоетики, екогуманізму та поглиблення екосвідомості. Подібний
екооптимізм не поділяють представники західних екологічних течій, що
розглядають розвиток суспільства з антропоцентричних позицій. Весь
спектр футурологічних концепцій екологічного напрямку можна розділити на
дві течії: екопесимістична (екоалармізм), технооптимістична
(техноапологізм).
Серед найбільш відомих представників екопесимізму слід згадати прізвища
американців О. Тофлера з його працею “Шок від майбутнього”; Г. Кана
автора книги “Наступні 200 років”; французького футуролога Е. Мюреза та
його “Заповіт для майбутнього світу”. Прогнози екоалармістів отримали
обґрунтування в роботах Дж. Форрестера та Д. Медоуза, які були авторами
доповідей Римського клубу (“Межі росту”).
Технооптимістична течія представлена такими відомими світовій
громадськості вченими як Р. Арон, З. Бжезинський, Б. Гаврилишин, Дж.
Гелбрейт, У. Ростоу, ідеї яких також підкріплювались модельним
прогнозуванням Р. Бойда, а пізніше М. Месаровича та Е. Пестеля (“Людство
на переломі”). Таким чином в науку прийшли концепції “нульового росту”
та “обмеженого росту”.
Теорія “нульового росту” дала поштовх до розв’язання певних екологічних
проблем в індустріально розвинутих країнах через впровадження енерго- і
матеріалозберігаючих технологій, закриття екологічно шкідливих
виробництв, часткове обмеження споживання продукції, розвиток
інформаційних технологій. Але домінуюча в цій теорії ідея відмови від
прогресу прирікала країни, що розвиваються на низький рівень життя,
бідність і голод. Тому ця теорія гостро критикувалась як хибна і була
модернізована Пестелем і Месаровичем в концепцію “обмеженого росту”. Ця
наукова розробка робить спробу узгодити інтереси всіх країн та верств
населення заради збереження природних умов існування людини як
біологічної істоти. Вона передбачала також розробку і прийняття програми
глобальних дій по оптимізації взаємодії суспільства і природи в
масштабах всієї планети на основі добровільної коаліції націй.
Суперечки, які спалахнули довкола цих концепцій розвитку суспільства
призвели до виникнення і розвитку певного компромісного варіанту, який
отримав назву концепція “сталого розвитку”. По суті це яскраво виражена
антропоцентрична концепція, що передбачає такий економічний розвиток
який не впливає руйнівно на довкілля. Недаремно перший принцип
Декларації проголошує: “Люди являються центром сталого розвитку. Вони
мають право на здорове і продуктивне життя в гармонії з природою”.
Офіційний статус поняття “сталого розвитку” отримало на конференції ООН
“Навколишнє середовище і розвиток” (Ріо-де-Жанейро, 1992). В окремих
працях це поняття перекладається з англійської мови як “стійкий
розвиток”, але “стійкість” і “розвиток” до деякої міри виключають одне
одного. Заради справедливості, слід зазначити, що термін “сталий” також
не зовсім вдалий, а англійський варіант не є такий суперечливий як його
українські аналоги.
В останні роки концепція переходу суспільства до моделі сталого розвитку
набула рис важливого пріоритету, який в багатьох країнах світу отримав
законодавче закріплення. Тому ми маємо повне право вважати, що
реалізація ідей сталого розвитку, що гарантують людині водночас
екологічну безпеку та необхідну якість життя і благополуччя населення,
дозволить в майбутньому вирішити проблему глобальної екологічної кризи і
збалансування розвитку виробничої та природоохоронної сфер.
Концепція сталого розвитку передбачає, що певні параметри повинні
зберігати постійне значення, а саме: фізичні константи, генофонд,
ділянки незмінених людиною екосистем, здоров’я населення.
Вона враховує необхідні обмеження, в першу чергу в галузі
природокористування, з метою забезпечення нинішньому та прийдешнім
поколінням здорового середовища існування і достатню забезпеченість
природними ресурсами. З цією метою вироблені глобальні та національні
індикатори розвитку, як у виробничій та соціальній сферах, так і в сфері
природокористування і охорони довкілля.
Отже ця концепція, яка виробляє нову стратегію розвитку необхідну для
збереження біосфери Землі та виживання людства, має повне право
розглядатись як провідна сучасна основа досягнення стабільності у
взаємовідносинах між суспільством і природою. Вона водночас дозволяє
поєднати біологічне поняття еволюції та екорозвитку і суспільне –
соціально-економічного розвитку. Як теоретична схема концепція сталого
розвитку представляє собою методологічний підхід або спосіб гармонізації
стосунків між людиною і довкіллям, суспільством і природою. Вона
відкриває перед людством перспективу переходу до екологічно стійкого
суспільства.
Література:
1. Горелов А.А. Экология: учебное пособие. – М., 1998. – С.40-89.
2. Основи соціоекології. / За ред. Г.О. Бачинського. – К., 1995. –
С.38-45.
3. Бачинский Г.А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты. –
К., 1991.
4. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М., 1989
5. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. – М., 1988
6. Войткевич Г.В., Вронский В.А. Основы учения о биосфере. – М., 1986.
7. Гирусов Э.В. Основания социальной экологии. //Философия и
экологическая проблема. – М., 1990. – С. 210-220.
8. Злобін Ю.А. Основи екології. – К., 1998. – С. 15-51.
9. Комаров В.Д. Социальная экология: Философские аспекты. – Л., 1990. –
С. 12-32, 80-90.
10. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. – К.,1996. –
С. 251-266
11. Лемешев М.Я. Природа и мы. – М., 1988. – С. 14-49.
12. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. – К.,
1997. – С. 56-66, 124-138.
13. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.
14. Урсул А.Д. Перспективы экоразвития. – М., 1990. – С.170-185.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
