Реферат на тему:
Географія побуту
План
1. Житлово-комунальний комплекс України: сучасні тенденції розвитку.
2. Аналіз структури комплексу побутового обслуговування та торгівлі.
3. Комплекс зв’язку.
4. Географічні підходи до вивчення банківсько-фінансової сфери в
Україні.
– 1 –
Житлово-комунальний комплекс покликаний задовольняти потреби людей у
житлі. Від житлових умов залежить стан здоров’я і працездатності людей,
відтворення населення, плинність кадрів, рівень освіченості і культури
жителів міських та сільських поселень. Тому житлова проблема, суть якої
полягає не лише в задоволенні елементарних житлово-побутових умов – одна
з найактуальніших і найгостріших соціальних проблем, від розв’язання
якої значною мірою залежить прогрес суспільства. Весь житловий фонд в
Україні в 1999р. перевищив 1 млрд. м. кв. загальної площі, з них 59%
складає приватна власність громадян. Міський житловий фонд перевищує
60%, з них 35% – приватизоване житло громадян. В сільській місцевості на
90% житловий фонд перебуває у приватній власності громадян.
Важливим є показник забезпеченості населення України житлом. В містах
він складає 18 м. кв. загальної площі, а в сільській місцевості – 21.3
м.кв. Кращою є забезпеченість населення житлом в Луганській, Донецькій,
Дніпропетровській, Київській, Черкаській областях. В традиційно
аграрно-індустріальних областях (Черкаська, Хмельницька,
Кіровоградській, Чернівецькій, Житомирській, Полтавській) краще
забезпечені житловими площами жителі сільської місцевості.
За рівнем благоустрою житлові приміщення в міській та сільській
місцевостях природньо різняться. Сільські житла гірше забезпечені газом,
центральним опаленням, водопроводом, каналізацією, гарячою водою. В
містах України рівень благоустрою коливається від 79 до 94%.
В середньому в рік в Україні вводиться в експлуатацію понад 6 млн. м.
кв. загальної житлової площі. Найвищі є його показники в Львівській,
Київській, Дніпропетровській, донецькій, Одеській областях.
До складу житлово-комунального комплексу входить і комунальне
господарство – це сукупність підприємств, організацій і служб,
інженерних споруд та мереж, призначення яких – задоволення потреб
міських і сільських поселень у різних комунальних послугах. У містах
комунальне господарство входить до складу міського господарства. Воно
обслуговує населення, а також промислові, транспортні, будівельні
організації: постачає їм воду, газ, очищає стічні води тощо.
Об’єкти комунального господарства поділяються на дві функціональні
групи, Перша об’єднує ті з них, що спеціалізуються на наданні
внутрішньожитлових послуг: водопровідне, каналізаційне, газове
господарство, мережа теплопостачання. Друга група – це об’єкти, що
надають загальноміські послуги, тобто для всього контингенту жителів:
шляхове господарство, служби зовнішнього освітлення, санітарного
очищення території, господарства, зайняті озелененням поселень та ін.
Масштаби розвитку комунального господарства залежать від збільшення
чисельності населення, зростання промислових потенціалів міських і
сільських поселень. Розвиток комунального господарства впливає на рівень
благоустрою населених пунктів. Як свідчать основні показники
благоустрою, за 1990-1999 рр. помітно збільшилась кількість населених
пунктів, що мають водопровідну та каналізаційну мережу, забезпечені
природним та зрідженим газом. На подальший розвиток комунального
господарства впливають темпи розширення капітального будівництва,
спорудження нових, реконструкція і розширення діючих об’єктів. У разі
освоєння інвестиційних вкладень особливо важливо, щоб комунальне
будівництво здійснювалось залежно від темпів росту населення, житлового
і соціально-культурного будівництва, інших галузей, що користуються
послугами підприємств комунального господарства.
– 2 –
Складним та багатогранним за своєю структурою є комплекс побутового
обслуговування та торгівлі. Мета діяльності комплексу – задоволення
потреб населення в торгівельно-побутових послугах та потребах. Важливим
фактором, що впливає на формування комплексу є рівень платоспроможності
населення; тут спостерігається пряма пропорційна залежність: рівень
реалізації послуг до рівня платоспроможності.
Комплекс побутового обслуговування охоплює понад 900 видів послуг. У їх
загальному обсязі максимальна кількість припадає на індивідуальне
пошиття та ремонт взуття, одягу, ремонт і будівництво житла, на послуги
перукарень, ремонт радіотелевізійної апаратури, побутових машин і
приладів, ремонт і виготовлення металовиробів, ремонт і технічне
обслуговування транспортних засобів. В остання роки намітилась тенденція
до розширення надання таких послуг, як ремонт побутової хімії,
хімчистка, пральні, прокат, ремонт і технічне обслуговування
транспортних засобів.
Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.
Найбільше послуг на 1 мешканця надається в індустріальнорозвинутих
районах, а саме в великих містах (Дніпропетровська, Луганська,
Запорізька, Харківська, Київська області). Внутріобласті відмінності
пов’язані перш за все з особливостями розселення, тобто територіальною
концентрацією населення.
При аналізі торгівля за основу береться роздрібний товарообіг, що
визначається як обсяг продажу споживчих товарів населенню через
роздрібну торгівельну мережу, мережу громадського харчування незалежно
від форм власності, продаж торгівельною мережею установам, організаціям,
підприємствам продовольчих товарів для харчування обслуговуваних ними
контингентів. Зниження купівельної спроможності населення вплинуло і на
товарообіг: у 1999 р. він складав 30 % від товарообігу 1990р. До
негативних тенденцій слід віднести досить високий попит на алкогольні
напої (близько 90% до рівня 1990р.). Ще одна характерна риса в
роздрібному товарообігу – це співвідношення продовольчих і
непродовольчих груп. Якщо до 1990р. включно переважала група
непродовольчих товарів (56% до 44%), то дальше йде зрушення в бік
продовольчої групи і сьогодні їх співвідношення 46% до 56 %. В
середньому в Україні в 1999р. на 1 мешканця було реалізовано товарів
обох груп на суму 444 грн. (близько 90 дол. США). Тут знову ж таки
перевагу має столиця ті індустріальні області.
В структурі продовольчої групи перевагу мають хліб і хлібобулочні
вироби, ковбасні вироби, жири, молоко і молокопродукти. В непродовольчій
групі переважають товари культурно-побутового і господарського
призначення, телерадіотовари, електротовари, друковані видання.
– 4 –
Комплекс зв’язку розглядається нами в дещо роздвоєному вигляді, що
пов’язано з складністю розподілу його складових по окремих галузях
господарства. Так, до згаданої сфери входять і сфера радіо- та
телемовлення, всі види зв’язку, підприємства по їх ремонту та монтажу.
Ми вже проаналізували сферу радіо- і телемовлення в комплексі культури,
тому детальніше зупинимось на розвитку системи зв’язку. В галузі зв’язку
в результаті економічної кризи пройшло різке скорочення кількості
відправлень газет та журналів, листів, телеграм, посилок. Водночас
зросла кількість телефонних переговорів. Взагалі як ознака сучасного
добробуту рівень забезпеченості домашніми телефонами досить високий – 39
апаратів на 100 сімей.
– 4 –
Прагнення до ринкової економіки в Україні неможливе без відповідної
фінансової інфраструктури. Дана проблема передбачає розвиток банківської
сфери, інвестиційну діяльність та формування міцного фондового ринку.
Теоретичні аспекти окреслених питань мали вами бути розглянуті в курсах
“Основи економічної теорії”, “Основи економіки”, ми ж зупинимось на
суспільно-географічних аспектах згаданих питань.
Насамперед розглянемо особливості формування банківської системи в
Україні. На початок 1998 р. в Україні налічувалось 229 банків, з яких
практично працювало 190. Із загальної їх кількості лише 2 тепер є
державними – «Ощадбанк» та «Укрексімбанк». Решта банків є комерційними,
серед яких переважають акціонерні товариства – близько 80 %. Частка
банків з участю іноземного капіталу в Україні незначна (не досягає 10%).
Банківські установи (банки та їх філії) розміщені в Україні
нерівномірно. Враховуючи особливості надання банківських послуг,
розміщення населення, мережу міст, такий розподіл є закономірним.
Найбільша кількість банків зосереджена в Києві (41%), а також в
Харківській області (7,6%). Також значною є їх частка (по 7,1% в
кожному) є в Одеській, Донецькій, Дніпропетровській областях та АР Крим.
Загалом на згадані регіони припадає близько 80% усіх банків України.
Важливим показником розвитку кожного банку є його філійна мережа, котра
відображає регіональну стратегію розвитку банку і територіальний
перерозподіл ринку банківського обслуговування. На початок 1998 р.
налічувалось 2074 банківських філіали, з яких 32% – філіали державних
банків. Як і в попередньому випадку максимальна їх кількість припадає на
згадані вище шість регіонів. З поміж усіх банків велику кількість філій
мають „Ощадбанк”, „Україна”, „Промінвестбанк”, „Укрсоцбанк”. Філії таких
банків як „Ощадбанк” та „Україна” є практично у кожному районному
центрі. Через те, що на згадані банки припадає до 75% усіх філій та до
60% банківського ринку, їх можна в певній мірі вважати монополістами
банківського ринку.
М.О.Барановський та П.А.Маланюк (1998) пропонують на основі аналізу
розміщення банківських філій виділити в межах України кілька типів
філійних мереж і відповідним їм стратегій розвитку:
– національний тип характерний для банків, що мають філії по всій
території України. До числа таких в межах України можна віднести
„Ощадбанк”, „Україна”, „Промінвестбанк”, „Укрсоцбанк”. Філії цих банків
поширені практично по всій Україні.
– зональний тип філійної мережі характерний для „Приватбанку”. Левова
частка з його понад 60 філій припадає на Придніпров’я (Дніпропетровська,
Запорізька, Полтавська області). Подібна картина і з ЗУКБ, філії якого
зосереджені у Львівській, Хмельницькій, Тернопільській, Закарпатській та
Івано-Франківській областях.
– змішаний тип характерний для “Градобанку” та “Правексбанку”.
– регіональний тип характерний для більшості комерційних банків, що не
мають достатніх фінансових ресурсів для поширення свого впливу на значні
території, і як правило обслуговують кілька промислових підприємств чи
організацій.
Нерівномірність розподілу банків та їх філій на території України
зумовили неоднаковий рівень забезпеченості ними населення. Найбільша
кількість банківських установ на 100 тис. жит. склалася в АР Крим,
Волинській, Київській, Миколаївській та Тернопільській областях.
Природньо, що основна частина комерційних банків зосереджена в великих
містах з людністю понад 250 тис. осіб. При цьому тільки в 5
містах-мільйонерах зосереджено близько 70% комерційних банків. Натомість
в смт , малих та середніх містах (до 100 тис. осіб) частка комерційних
банків не перевищує 5%. Їх загальної кількості.
Адміністративний статус міста також є важливим чинником, що зумовлює
локацію в ньому закладів фінансової інфраструктури. В певній мірі це
можна пояснити значною кількістю жителів обласних центрів. Як
засвідчують результати проведених досліджень, до 92% комерційних банків
зосереджено в столиці та обласних центрах. Стосовно філії, то і
державні, і комерційні банки переважно концентрують їх в смт, малих та
середніх містах (75% і 60% відсотків відповідно). Щодо розміщення філій
державних банків, то для них характерні успадкування з минулого підходу
до організації мережі об’єктів банківської системи. Найпривабливішим для
розміщення філій державних і комерційних банків залишаються районні і
обласні центри.
Отже, територіальна організація банківської системи України визначається
дією таких головних чинників – кількістю населення, часткою міських
жителів, кількістю міст та їх адміністративним статусом, економічним
потенціалом регіону.
Сучасний соціально-економічний розвиток України з глибокою структурною
перебудовою економіки передбачає активну і виважену інвестиційну
діяльність. Вона є важливою складовою господарства країни і нажаль також
зазнає негативного впливу економічної кризи в Україні. Сьогодні вона
характеризується різким падінням обсягів діяльності, низькими темпами
освоєння капітальних вкладень, зростанням обсягів незавершеного
будівництва, незадовільними параметрами технологічної та відтворювальної
структури інвестицій, інвестиційного клімату як для внутрішніх, так і
для іноземних інвестицій.
Серед позитивних векторів інвестиційної сфери в першу чергу слід
відмітити формування ринку цінних паперів – фондового ринку. Він виконує
функцію накопичення капіталів, їх перерозподілу, визначає активність
позицій окремих компаній і цілих галузей. Процес формування фондового
ринку в Україні триває практично від початку проведення приватизації
держмайна. Створено Державну комісію фондового ринку і цінних паперів, а
також її регіональні відділення. Фондовий ринок не може залишатись поза
увагою соціальної географії, оскільки від позицій окремих підприємств
(фірм, компаній) на фондовому ринку, росту чи падіння котирування їх
акцій прямо залежить їх економічна привабливість для стратегічних
інвесторів. Таким чином, міста і регіони, насичені такими
підприємствами, мають зараз добрі перспективи фінансової і загальної
господарської діяльності.
Експерти тижневика “Бізнес” провели опитування операторів фондового
ринку з метою виявлення рейтингу найбільш інвестиційно привабливих
підприємств України. Перші 15 позицій рейтингу зайняли: 1. ВАТ
“Укрнафта”. 2. Концерн “Стирол”. 3. Київенерго. 4. Державне підприємство
зв’язку “Укртелеком”. 5. Дніпроенерго. 6. Західенрго. 7. Донбасенерго.
8. Центренерго. 9. Миколаївський глиноземний завод. 10.
Нижньодніпровський трубнопрокатний завод. 11. Харцьзький трубний завод.
12. АТ “Азовсталь”. 13. Донецьккокс. 14. Акціонерна судноплавна компанія
“Укррічфлот”. 15. Металургійний комбінат “Запоріжсталь”.
Проаналізувавши цей рейтинг, відзначимо, що найбільш привабливі
інвестиційні об’єкти належать до металургійного, паливно-енергетичного,
хімічного комплексів, транспорту та зв’язку. Не відзначаються
машинобудівні компанії, підприємства легкої індустрії, чи
агропромислового комплексу, які визнані пріоритетними для бажаної
структурної переорієнтації економіки України. У регіональному аспекті
вказані підприємства розміщені в Києві та кількох найрозвинутіших у
промисловому відношенні областях, а це сприяє диспропорції галузевої та
територіальної структури економіки України.
Нажаль в цілому фондовий ринок перебуває в стані депресії, про що
свідчить скорочення попиту на акції та інші цінні папери протягом 1997 –
1999 років у 38 разів. Підйом активності можливий лише з приростом ВВП,
що в незначній мірі спостерігалось протягом минулого року. А в цілому
основними факторами, здатними вплинути на активність фондового ринку є
макроекономічна ситуація в Україні, вирішення проблем зовнішнього боргу,
хід приватизації, розв’язання проблем захисту інвестицій.
Відображаючи об’єктивні процеси взаємозумовленого розвитку інвестиційних
процесів в Україні, невпинно розширюється зміст географічних процесів
інвестиційної сфери: від вивчення розміщення капіталовкладень і
будівництва до аналізу регіональних особливостей іноземного інвестування
та дослідження територіального розвитку фондового ринку України.
Різноманіття територіальних умов та чинників інвестиційної діяльності
зумовили значну територіальну диференціацію рівня розвитку інвестиційної
сфери України.
В 1998р. в галузях економіки України було освоєно 12,0 млрд грн. (22% до
рівня 1990р.). У тому числі капіталовкладень виробничого призначення –
68% від усіх вкладень. Більша половина вкладень у промисловості припадає
сьогодні на розвиток паливно-енергетичного комплексу, тоді як в 1990 р.
його частка складала 30%.
Міжгалузеві інвестиційні пропорції у країні змінюються під впливом
багатьох чинників, одним з яких є перерозподіл капіталовкладень між
індустріальними (Донбас, Промислове Придніпров’я) та
аграрно-індустріальними регіонами (Поділля, Центральна Україна,
Прикарпаття). Частка першої групи зросла з 47% у 1990р. до 56% у 1998 р.
Значний етап інвестиційної активності посилює територіальні відміни
галузевої структури інвестицій. Найбільша частка капіталовкладень у
промисловості притаманна індустріально-розвинутим регіонам – Донецькій і
Луганській областям, найменша – Вінницькій, Херсонській та
Тернопільській.
До позитивних тенденцій у розвитку структури капіталовкладень належить
деяке підвищення частки робіт із реконструкції та технічного
переозброєння діючих підприємств у відтворювальній структурі інвестицій:
з 45% у 1985р. до 56% у 1998р. Регіони з максимальним рівнем
територіального виду робіт (Запорізька, Донецька, Дніпропетровська та
Харківська області) співпадають з розміщенням основних промислових баз
країни. І навпаки, в областях з підвищеною часткою аграрного сектора
(Чернігівська, Чернівецька, Кіровоградська, Тернопільська області)
питома вага робіт із реконструкції та технічного переозброєння
підприємств значно нижча. Така різниця викликає диспропорції у рівні
господарського розвитку регіонів України у майбутньому.
Значні зрушення відбулися у структурі інвестицій за джерелами
фінансування. Частка державних капіталовкладень у 1998 р. зменшилась до
9%.
Обсяг прямих іноземних інвестицій у 1998р. складав лише 728 млн дол.,
максимальна кількість інвестицій припадає на харчову промисловість
(21%), торгівля (16%), машинобудування (13%). Максимальний обсяг цих
інвестицій припадає на столицю та індустріально розвинуті області
України.
Література:
1. Голіков А.П., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і
соціальної географії. – К: Либідь, 1996. –С. 206-232.
2. Кубійович В.М. Наукові праці том 1. // упорядник О. Шаблій.
–Париж-Львів :Фенікс, 1996. – С. 415-419, 441-454, 464-506.
3. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до соціальної географії. – К.:
Знання, 2000. – С. 15-35, 55 – 125.
4. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища школа . –
С. 46-62.
5. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 2000. – С. 409-417.
6. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія.
–Львів.: Світ, 1994. –С. 389 – 391.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
