.

Основи моделювання стану довкілля. Загальні питання основ моделювання стану довкілля (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
319 2824
Скачать документ

Реферат на тему:

Основи моделювання стану довкілля. Загальні питання основ моделювання
стану довкілля

ПЛАН

1. Методологічні основи і деякі загальні поняття моделювання стану
довкілля

1.1. Методологічні проблеми екологізації сучасної науки

1.2. Концепції і течії в галузі проблеми охорони природи

1.3. Показники життя

1. Методологічні основи і деякі загальні поняття моделювання стану
довкілля

1.1. Методологічні проблеми екологізації сучасної науки

Аналіз розвитку поняття “екологія” за останні сто тридцять років є
цікавим не тільки для історії науки, але і для розробки її
філософсько-методичних проблем. Тому, він має велике практичне значення,
так як торкається питання довкілля, що в даний час є актуальним. Поняття
“екологія” пройшло певну еволюцію.

У вузькому розумінні цього слова “екологія” означає наука про “дім” (з
грецької “ойкос” – житло, місце проживання). Термін “екологія”
запропонував німецький зоолог Е.Геккель у 1866 році, але наука екологія
виникла на початку нашого століття, а увійшов в ужиток в 60-х рр., коли
почали наголошувати про екологічну кризу як кризу у взаємовідносинах
людини із середовищем її проживання.

Як частина біологічного циклу, екологія – наука про місцезнаходження
живих істот, їх взаємовідносин з довкіллям. Екологія вивчає організацію
і функціонування надорганізмових систем різних рівнів аж до глобального,
тобто до біосфери в цілому.

Таким чином, екологічний підхід до вивчення живої природи з давніх-давен
виходить за межі біологічних наук і має чітку тенденцію до поширення і в
інших галузях наукових знань.

Анатолій Горелов (1998) вважає, що предмет екології поділяється трьома
способами. По-перше, виділяють аутекологію, яка досліджує взаємодію
окремих організмів і видів з середовищем, і синекологію, яка вивчає
угруповання. По-друге, поділ проходить за типами середовищ, або
місцезнаходження : окремо розглядається екологія прісних вод, моря,
суші, океану. По-третє, екологія поділяється на таксономічні гілки –
екологію рослин, екологію комах, екологію хребетних і т.д. аж до
екології людини. Розглядаються також різні області практичного
застосування екології – природні ресурси, забруднення середовища і т.д.

Основні поняття екології – популяція, угруповання, місцезнаходження,
екологічна ніша, екосистема. Популяцією (з лат. Populus – народ)
називається група організмів, що належать одному виду і займають
визначену область котра називається ареалом. Угрупованням або
біоценозом, називають сукупність рослин і тварин, що населяють
середовище проживання. Сукупність умов необхідних для існування
популяцій, носить назву екологічної ніші. Екологічна ніша визначає місце
виду в ланцюгах живлення.

Сукупність угруповання і середовища носить назву екологічної системи,
або біогеоценозу. Термін екосистема був уведений англійським екологом А.
Тенслі в 1935 році. У 1944 р. В.Н. Сукачов запровадив термін
біогеоценоз, а В.І. Вернадський використовував поняття “Біокосне тіло”.

Виділяють два підходи до вивчення екологічної системи: аналітичний, коли
вивчають окремі частини системи, і синтетичний, коли вивчають всю
систему в цілому. Дані підходи доповнюють один одного.

Традиційно під терміном “екологія” розуміють як науку про навколишнє
середовище. Де виділяють чотири основні напрями (екологія взагалі,
прикладна екологія, екологія людини і фізіологічна екологія.

Під екологією взагалі розуміється вивчення відношення організмів з їх
середовищем, або “енвайронментальна біологія”.

Одночасно екологія людини визначається як така, що включає в себе не
тільки біологію, але і багато інших галузей природничих і суспільних
наук : фізіологію, гігієну, психологію, антропологію, ботаніку,
демографію, економіку, географію, геологію, історію, політичну науку,
соціологію та ін. До неї також включають землеробство, тваринництво,
охорона лісового й рибного господарства, паразитологія, охорона
здоров’я, територіальне управління як прикладні розділи.

Обмежувати зміст поняття “екологія” до його першопочаткового більш
вузького і чисто біологічного значення сьогодні вже неможливо, і не
потрібно, так як в цьому випадку потрібно було б виключити можливість
його застосування до людини і суспільства.

У сучасному розумінні екологію практикують як специфічний науковий
підхід щодо вивчення різних об’єктів природи і суспільства, поруч з
системним і кібернетичним підходами.

Нове ставлення людини до природного середовища, зростання його технічної
потужності і перетворення його в “геологічну силу” вимагає суттєвої
модифікації науки, якщо вона хоче адекватно відображати дану ситуацію.
Наскільки це стане можливим, покаже майбутнє, але слід відмітити, що в
сучасній науці спостерігаються процеси, які є реакцією на нові завдання,
що виникають у відповідності з інтенсивним ущільненням поля
функціональних зв’язків між суспільством і природним середовищем. Для
науки характерна її переорієнтація, яку можна назвати тенденцією
екологізації.

Однією з основних форм цієї тенденції є розвиток наук, перехідних від
екології до інших наук біологічного циклу, до наук про Землю, до наук
фізико-хімічного циклу, до технічних і сільськогосподарських наук, до
медицини, до суспільних наук.

У дослідженні екологічної проблеми наука повинна виступити як одне ціле.
Єдність ґрунтується на єдності цілей, які стоять перед дослідниками, і
єдності предмета досліджень. Ці основи єдності передбачають єдність
методології пізнання взаємовідношень людини і природного середовища.

Методологія екологічного пізнання повинна включати у себе нормативний
аспект і використовувати методи випереджаючого відображення і
перетворення (в ідеальній формі) дійсності. У цей же час вона повинна
зберігати всі риси природно-наукової методології, із врахуванням
людської діяльності в цілому як важливого чинника зміни і розвитку
біосфери, а також (як враховується в методології соціального пізнання)
суспільних і індивідуальних особливостей перетворення природи людиною.

Географічним наукам повинна належати провідна роль у фундаментальних
екологічних дослідженнях довкілля, тому що сучасна географія більше за
інших наук підготовлена до екологічних досліджень на міждисциплінарній
основі. Приблизно одночасно із Е.Геккелем, географ О.Гумбольдт
обґрунтував принципи зворотного зв’язку у взаємодії людини і природи. У
20–30-х рр. нашого століття американський географ Х.Берроуз, визначив
географію як “екологію людини”.

У 1877 р. німецький гідробіолог К.Мебіус обґрунтував уявлення про
біоценоз, а в 1942 р. В.Н.Сукачов увів поняття “біогеоценоз”. У 1935 р.
англійський ботанік А.Тенслі ввів поняття “екосистема”.

У 60–70-х рр. німецький географ К.Троль вводить поняття “ландшафтна
екологія”, а у 1970 р. “геоекологія”.

У 70–80-х рр. формується соціальна екологія як новий науковий напрям.

На думку В.Пащенка (1994) вихідними поняттями еколого-географічних
досліджень є: географічний підхід, екологічний підхід. Об’єктами
еколого-географічних досліджень є геокомплексні та геокомпонентні явища,
що відносяться до ландшафтної оболонки, складаються із природних,
техногенних, антропогенних, соціогенних частин, мають певні властивості,
перебувають у певних станах (екостанах). Предмети еколого-географічних
досліджень є матеріальні предмети інтегральних екологічних досліджень є
екостанами об’єктів та пов’язані з ними екоситуації.

Таким чином, ми можемо говорити, що при моделюванні важливим є стан
довкілля. Звідси випливає важливий висновок, що екостани об’єктів та
пов’язані з ними екоситуації є найбільш придатними для вивчення їх
математичними методами, методами системного аналізу та моделювання.

Так, О.М.Адаменко (1993) вважає, що вивчаючи географію чи екологію
якоїсь території, ми маємо справу з складно побудованою ієрархією
різнопорядкових природно-антропогенних систем (ПАГС). Екологічний стан
ПАГС будь-якого порядку визначається взаємодією її абіотичних і
соціальних компонентів, або підсистем геосфер, біотосфери і соціосфери у
системі ПАГС. Усі ці сфери взаємно проникають і взаємодіють між собою.

Щоб визначити екологічний стан тієї чи іншої ПАГС, скласти прогноз її
подальшого розвитку, запобігти негативним наслідкам її впливу на людей,
необхідно вивчати за методами екологічного моніторингу [1, С.9-10].

У межах України система екомоніторингу на рівні державному,
регіональному, обласному, районному, міському, на окремих підприємствах.

Для означення структурно-функціональної єдності суспільної і біотичної
форм організації вигадано дивовижні терміни типу соціоекосистема,
натурсоціосистема, соціобіогеоценоз, геобіосоціосистема. Пішла мова про
потреби вивчення екології суспільства, охорони довкілля шляхом включення
продуктів і відходів техногенного виробництва в біотичний кругообіг.

Інші вчені, відчуваючи методологічну недоречність підпорядкування
соціальних структур біотичним, пішли шляхом роздування обсягу і
розсування меж ноосфери.

Зрозуміло, що такі методологічні підходи не можуть дати задовільного
розв’язування цієї вкрай складної та важливої проблеми [2, С.138–139].

Звідси випливає важливий висновок, що екостани об’єктів та пов’язані з
ними екоситуації є найбільш придатними при моделюванні.

1.2. Концепції і течії в області проблем охорони природи

Енвайронменталізм виник на базі двох полярних наукових шкіл, одна з яких
орієнтована на природу, друга на техніку і методи організації.

Філософія екоцентризму – це теорія яка утворена з двох основних течій –
біоетичної концепції і теорії “самоздобування”. Вони були розроблені на
ідеях трансцентальної філософії, яка домінувала в Америці в середині XIX
ст.

Екоцентристи вважають, що природа не просто засіб існування людства, але
і основа основ, через яку люди приходять до розуміння своєї особистості,
соціальних функцій і яка служить прикладом для відношення між людьми.

Друга версія біоетичної концепції закликала до нової “земної етики” із
додаванням до існуючих взаємовідносин між власниками приватної власності
і іншими членами суспільства.

Філософія техноцентризму виникла одночасно з новою хвилею наукового
раціоналізму, що характеризував перший американський період боротьби за
консервацію природи. Техноцентризм асоціюється з професіоналізмом і
управлінською елітою, науковим раціоналізмом й оптимізмом.

Недоліки цих концепцій : 1. Непослідовність. 2. Високомірність і
елітаризм.

Концепція ноосфери. Поняття ноосфери ввів Ле-Руа, пізніше його розвинув
Тейяр де Шарден. Свою інтерпретацію концепції ноосфери дав на основі
вчення про біосферу В.І.Вернадський. Як жива речовина, перетворює косну
матерію, яка є основою її розвитку, так людина неуникно володіє
зворотнім впливом на природу, що породила її. Як живе речовина і косна
матерія, об’єднані ланцюгом прямих і зворотних зв’язків, утворюючи єдину
систему – біосферу, так і людство і природне середовище утворюють єдину
систему – ноосферу.

Розвиваючи концепцію ноосфери вслід за Тейяром де Шарденом, Вернадський
розглянув це, як на основі єдності попередньої стадії взаємодії живої і
косної матерії. На наступній стадії взаємодії природи і людини може бути
досягнута гармонія. Ноосфера, за Вернадським “такого роду стан біосфери,
в якому повинні проявлятися розум і направлена їм праця людини, як нова
небувала на планеті геологічна сила”.

В цілому, концепція ноосфери нагадує натурфілософські побудови і
сцієнтиські утопії. Становлення ноосфери можливість, але не
необхідність. Цінність цієї концепції в тому, що вона дає конструктивну
модель ймовірного майбутнього, а її обмеженість в тому, що вона
розглядає людину як перш за все розумну істоту, тоді як індивіди і тим
більше суспільство в цілому рідко ведуть себе дійсно розумно. Поки
людство рухається не зовсім до ноосфери, остання стає однією із гіпотез.

Концепція коеволюції і принцип гармонізації.

Одум Ю. (1975) виділяє наступні типи взаємодії між популяціями: 1)
нейтралізм, при якому асоціація двох популяцій не позначається ні на
одній із них; 2) взаємне конкурентне придушення, при якому обидві
популяції активно придушують одна одну; 3) конкуренція через ресурси і
при якій кожна популяція несприятливо діє на іншу в боротьбі за харчові
ресурси в умовах їх відсутності; 4) аменсалізм, при якому одна популяція
знищує іншу, але сама не відчуває негативного впливу; 5) паразитизм; 6)
хижість, при якій одна популяція несприятливо впливає на іншу в
результаті прямого нападу, але тим не менше залежить від іншої; 7)
комменсалізм, при якому одна популяція добирає користь із об’єднання, а
для іншої це об’єднання несуттєве; 8) протокооперація, при якій обидві
популяції отримують перерву від об’єднання, але їх зв’язок не
обов’язковий; 9) муталізм, при якому зв’язок популяцій сприяє для росту
і виживанню обох“[7,с.273].

З точки зору концепції коеволюції природний відбір, який відігравав
головну роль у Дарвіна, є не “автором”, а швидше “редактором” еволюції.

Еволюція йде за рахунок природного відбору не тільки на видовому рівні.
“Природний відбір на більш високих рівнях також відіграв важливу роль,
особливо 1) сполучена еволюція, тобто взаємний відбір залежить один від
одного автотрофів і гетеротрофів, і 2) груповий відбір, або відбір на
рівні угруповань, який веде до збереження ознак, сприятливих для групи в
цілому, навіть якщо вони несприятливі для конкретних носіїв цих ознак
[7, с.350].

Ю.Одум дає наступне визначення коеволюції, або сполученої еволюції.
“Сполучена еволюція – це тип еволюції угруповання (тобто еволюційних
взаємодій між організмами при яких обмін генетичної інформації між
компонентами мінімальний або відсутній), що полягає у взаємних
селективних впливах один на одного двох великих груп організмів, які
знаходяться у тісній екологічній взаємозалежності [7, с.354].

Суть Гея – гіпотези: Земля є саморегульована система (створена біотою і
довкіллям), здатна зберігати хімічний склад атмосфери і цим підтримує
сприятливий для життя стабільність клімату. За Джеймсом Лавлоком, ми
жителі й частина квазімивої цілісності, яка володіє властивістю
глобального гомеостазу, здатного нейтралізувати несприятливий зовнішній
вплив у межах здатності до саморегулювання. Коли подібна система попадає
в стан стресу, близького до межі саморегуляції, маленького струсу може
підштовхнути її до переходу у новий стабільний або навіть повністю
знищити.

Гармонія – спосіб взаємодії в системі, при якому окремі частини
зберігають свою специфіку й автономність і не визначаються повністю
цілим. Навпаки, саме ціле є результатом гармонійної взаємодії, а саме
таким при якому воно отримує можливість оптимального розвитку. На
відміну від механічної системи цей результат є вільною взаємодією
(“діалогом”) і не може бути дедуктивно виведено з опису частин цілого та
порядку їх взаємодії у системі. Цілісність виступає тут не як основа
частин, а як продукт їх взаємодії.

Людина досягає гармонії з природою не ціною відмови від своїх цілей і
цінностей. Це не було б гармонізацією в буквальному змісті слова,
оскільки специфіка одного із партнерів зійшла б на ніщо. Гармонізація
взаємовідносин людини і природи не може йти ні за рахунок людини, ні за
рахунок природи, а об’єднує соціальну і природну гармонію.

Концепція сталого розвитку. Під впливом інформації про посилення
деградації довкілля поступово і з явним запізненням змінюються концепції
розвитку : від абсолютного домінування в 50-х рр. ідеї необмеженого
росту до усвідомлення на початку 70-х рр. “точок росту”. Наприкінці 80-х
рр. на перший план вийшла проблема виживання. На початку 90-х рр.
поширюється уявлення про необхідність переходу до сталого розвитку.

На сьогодні існує понад 60 визначень поняття сталого розвитку. Суть
більшості з них зводиться до принципу справедливого поширення
використання природних ресурсів у природних умовах між поколіннями
(права користуватися загальним складом) і орієнтації розвитку не стільки
на ріст споживання, скільки на покращення благополуччя – якості життя.
Дослідження Світового Банку вказують: ”Якість життя – широке поняття, що
вимагає набагато більше, ніж споживання на душу ринкових товарів та
послуг”.

Поняття сталого розвитку було домінантною на конференції ООН і розвитку
(1992 р.), де практично всі галузі господарства, демографічні ситуації і
ряд інших проблем розглядається з орієнтацією на перехід до сталості.

Концепція сталого розвитку передбачає, що визначені параметри повинні
зберігати постійне значення, а саме: 1) фізичних констант; 2) генофонду;
3) ділянки всіх головних екосистем в їх одвічному вигляді; 4) здоров’я
населення. Таким чином, охорона природного середовища як і охорона
здоров’я, входять складовою частиною до даної концепції.

Мета охорони природи подвійна: 1) забезпечити збереженість таких якостей
довкілля, які не повинні змінюватися; 2) забезпечити безперервний врожай
корисних рослин, тварин, а також необхідні людині ресурси шляхом
збалансованого циклу вилучення і відновлення. Що і скільки можна
вилучити із біосфери, а що не можна – визначається за допомогою
моделювання.

1.3. Показники якості життя

В останні роки більшого значення надається сучасній якості життя, так і
майбутнім тенденціям і вимогам регулювання якості життя.

У зв’язку з цим важливо, щоб при розробці системи показників якості
життя враховувались як просторові, так і часові величини. Такі показники
повинні ранжуватися від широких за змістом у часі й просторі до більш
вузьких і детальних. Вони повинні дати можливість порівняння на різних
просторових рівнях: глобальному, національному, регіональному, в містах
і їх довкілля; вони повинні бути придатними для визначення змін у часі і
для прогнозування майбутніх тенденцій.

Сьогодні проблема якості життя стала однією з найголовніших для України
і надалі все більше набуває геополітичних рис, безпосередньо впливає на
якість життя і без того пошкодженого генофонду країни.

Існують різноманітні методи розробки показників якості життя. Було б
ідеально, якщо був би розроблений загальний показник якості життя по
аналогії із різними економічними індексами. Для цього можна використати
наступні методи:

1. Метод відхилення від максимуму може бути використаний для цих
показників, зростання величини яких означає погіршення якості життя
(наприклад, забруднення довкілля). В таких умовах максимальний рівень
може бути встановлений як рівень, перевищення якого викликає нездужання,
патологічні зміни, хвороби, знищення життя і т.д. Наприклад : середній
вміст двоокису азоту не повинний перевищувати 0,25 частини на 1 млн. на
годину, оксиду вуглецю – 60 частин на 1 млн. на годину, шум не повинен
перевищувати 120 дБ і т.д. Кожний із таких показників можна вилічити за
наступною формулою: , (1.3.1)де І j – індекс j; і max – максимально
допустима величина; іо – спостережна величина. За допомогою розрахунків
звично можна вияснити, як далеко від небезпечного рівня вивчаюча
ситуація. Якщо, наприклад, рівень шуму складає 90 дБ/А/, то відносний
показник складе 1=100(120-90)/120=25, тобто він на 25% нижче від
небезпечного.

2. Метод відхилення від мінімуму аналогічний до попереднього;
вважається, що мінімальний рівень – це рівень, нижче якого наступає
небажана ситуація. У цьому випадку використовується формула : ,
(1.3.2)де і min – мінімальний допустимий рівень.

Метод базисних показників використовується для таких показників, коли не
можна визначити максимальні або мінімальні допустимі рівні, тоді їх
дійсний рівень можна виразити у відсотках до рівня базисного року або до
якого-небудь іншого базисного показника по країні. Формула має вигляд :
, (1.3.3)де i t – базисна величина показника j.

Групові показники, розраховані цими методами, можна використовувати для
оцінки різних аспектів якості життя, для часових і просторових
порівнянь.

Подаємо за Дж.С.Папагеоргіу (1976) деякі показники якості життя, які
можна доповнити або скоротити.

І. Якість повітря. 1. Газоподібні хімічні речовини: оксиди вуглецю,
двоокис азоту, сірчаний ангідрид, озон. 2. Хімічні зависі й частинки:
миш’як, марганець, ртуть, берилій, свинець, кислоти. 3. Частини
органічних сполук: пестициди, сполуки вуглецю, азбест. 4. Канцерогенні
частини і радіоактивні опади: ароматичні вуглеводні, нафтова емульсія,
радіоактивний йод. 5. Частини природного походження: пилок, бактерії,
віруси, гриби, спори, соляні кристали. 6. Запахи: оксиду азоту,
сірководню, формальдегіду. 7. Рівні шуму: загальний, авіаційний,
побутовий, на робочому місці.

ІІ. Якість води. 1. Хімічні речовини: свинець, ртуть, кадмій, мідь,
хром, хлориди, сполуки фтору. 2. Органічні відходи: бактерії, віруси,
гельмінти, фосфати, нітрати. 3. Радіоактивність: іррадіація. 4. Зовнішні
ознаки: мутність, колір, запах.

ІІІ. Якість грунтів. 1. Стронцій, азот у формі нітратів, ДДТ, тверді
відходи, тверді неорганічні відходи.

IV. Природні умови і стихійні лиха 1. Кількість годин сонячного сіяння,
дощ, град, сніг і снігові бурі, туман, середня температура, амплітуда
температур, середня вологість, амплітуда вологості, посухи, урагани,
землетруси, потопи, припливні-відпливні течії.

V. Якість житла. Житлова площа на 1 людину, кількість сімей на одиницю
житла, % незадовільного житла, час (в %) з несприятливою температурою в
домі.

VI. Урбанізація. Частка (в %), що проживають у населених пунктах з
населенням більше 20 тис. жителів; частка (в %), що проживають у
населених пунктах з населенням більше 100 тис. жителів; щільність
населення.

VII. Комунікації. Телефонізація; тиражі газет; частка осіб, що мають
телевізори; частка осіб, що мають радіоприймачі; кількість жителів на 1
приватний автомобіль, кількість жителів на 1 км ліній громадського
транспорту; довжина ліній громадського транспорту на 1 км2 забрудненої
території; кількість жителів на 1 аеродром у радіусі 30 або 40 км.

VIII. Харчування. Споживання калорій, споживання протеїнів, споживання
вітамінів, споживання мікроелементів.

IX. Охорона здоров’я. Дитяча смертність, дитяча захворюваність,
очікувана тривалість життя, частка померлих від інфекційних хвороб,
забезпеченість лікарняними ліжками, забезпеченість лікарями,
забезпеченість стоматологами, забезпеченість медичними сестрами.

X. Освіта. Частка неграмотних; частка населення у віці більше 25 років з
освітою в обсязі 9 років або менше; частка осіб у віці більше 35 років,
що закінчили коледжі; учні початкової і середньої школи (в %) до
кількості вікової групи 5-19 років; учні професійних навчальних закладів
(в %) до кількості вікової групи 15-19 років; слухачі коледжів (в %) до
кількості вікової групи 18-35 років; співвідношення між студентами
коледжів і викладачами.

XI. Економічні умови. Середній дохід на душу населення; частка бідних
сімей; частка сімей, що знаходяться на рівні прожиткового мінімуму;
частка службовців; безробіття серед чоловіків; безробіття серед жінок;
частка забезпечених осіб у віці вище 60 років; споживання електроенергії
на душу населення; споживання сталі на душу населення.

XII. Безпечність і соціальне забезпечення (всі показники відносні).
Вбивства і ненавмисні вбивства; зґвалтування, грабежі; напад з
обтяжуючими вину обставинами; крадіжки; викрадення автомобілів; частка
осіб, що отримують допомогу по безробіттю.

XIII. Соціальні характеристики. Кількість дітей, що втекли з дому;
кількість безпритульних дітей; кількість розведених; кількість
самовбивств; кількість арештів малолітніх; кількість, що споживають
сильнодіючі наркотики; кількість, що споживають алкоголь; кількість
позашлюбних вагітностей.

XIV. Вільний час – рекреація. Час, вільний від роботи і домашніх
обов’язків; щоденний тираж газет; забезпеченість телевізорами; площі
парків у радіусі 50 км; частка доходів, що витрачаються на відпочинок;
спортивне орієнтування в радіусі 30 км; інші культурні заходи в радіусі
30 км; кількість книг у громадських бібліотеках у радіусі 20 км.

Література

1. Адаменко О.М. Інформаційно-керуючі системи екологічного моніторингу
на прикладі Карпатського регіону // Укр. геогр. журнал, 1993,
№3.–С.8–13.

2. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Вид-во “Поллі”,
1997.–256 с.

3. Горелов А.А. Экология : Учебное пособие. – М.: Центр, 1998.–С.9–223.

4. Лаврик В.І. Методи математичного моделювання в екології. – К.:
Фітосоціоцентр, 1998.–С.4–15.

5. Лебідь Н.П. Якість життя населення : підходи до вивчення та практика
дослідження України // Укр. геогр. журнал, 1993, №3.–С.34–39.

6. Новые идеи в географии. Т.4. Географические аспекты экологии человека
/ ред. Ю.В.Медведкова – М.: Прогресс, 1979.–С.5–150.

7. Одум Ю. Основы экологии.–М.: Мир, 1975,–742 с.

8. Основи соціоекології : Навч. посібник / Г.О.Бачинський, Н.В.Беренда,
В.Д.Бондаренко та ін.; За ред. Г.О.Бачинського.–К.: Вища шк.,
1995.–С.7–58, 222–238.

9. Пащенко В.М. Основні поняття і проблеми еколого-географічних
досліджень // Укр. геогр. журнал, 1994, №4.–С.8–16.

10. Сдасюк Г.В., Шестаков А.С. Эколого-географические ситуации и
необходимость перехода к устойчивому развитию // Извест. РАН Сер.
географ. №1.–С.42–52.

11. Топчиев А.Г. Геоэкология: Географические основы природопользования.
– Одесса : “Астропринт”, 1996.–С.384–379.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020