В\’єтконг (коротка історія збройних формувань Фронту національного Визволення Південного В\’єтнаму 1961-1975 р.р.) (пошукова робота)

Пошукова робота

В’єтконг

(коротка історія збройних формувань Фронту національного Визволення
Південного В’єтнаму 1961-1975 р.р.).

Зміст

Пролог

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch1.htm” Розділ I.
Створення В’єтконгу та розвиток боротьби (1961-1966 р.р.) ;

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch2.htm” Розділ II.
Загальна характеристика В’єтконгу;

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch3.htm” Розділ
III. Час випробувань (1966-1967 р.р.) ;

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch4.htm” Розділ IV.
Новорічний наступ Тет (1968 рік) ;

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch5.htm” Розділ V.
Занепад В’єтконгу;

HYPERLINK “http://www.partyzan.kiev.ua/History/VC_Ch6.htm” Епілог

Пролог

В’єтконг – умовна назва збройних формувань Фронту національного
визволення Південного В’єтнаму. В’єтконг став символом В’єтнаму і
заслужено визнаний однією з найкращих партизанських армій світу, завдяки
якій Демократична Республіка В’єтнаму змогла об’єднати країну під
комуністичним прапором.

Збройна боротьба в’єтнамського народу за визволення має давню історію. З
другої половини дев’ятнадцятого століття В’єтнам був колонією і разом з
Лаосом і Камбоджею формував Французький Індокитай – колоніальне
володіння Французької імперії. Новий виток визвольної боротьби
розпочався під час другої світової війни після окупації Індокитаю
японцями.

Велику роль у становленні визвольного руху відіграв комуністичний рух
В’єтнаму. У травні 1941 року за їх ініціативою відбулося об’єднання всіх
патріотичних сил В’єтнаму у єдину організацію – Лігу боротьби за
незалежність В’єтнаму (“В’єтнам Док Лап Донг Мінь” – скорочено
В’єтмінь). Під прапором В’єтміня об’єдналися політичні партії та
громадські організації всіх релігійних громад та соціальних прошарків
населення. Керуюча роль дісталася комуністам як найбільш організованій
політичній силі.

У серпні 1945 року скориставшись загальною поразкою Японської імперії на
фронтах другої світової війни підняли “серпневе повстання” проти
японських окупантів, ліквідували маріонеткову владу. 2 вересня 1945 року
було проголошено Демократичну Республіку В’єтнам президентом якої став
лідер комуністів Хо Ши Мін.

В’єтмінь за допомогою військ гомінданівського Китаю контролював лише
частину території В’єтнаму. Його південна частина під час війни була
захоплена англійцями, а після війни передана у французьке колоніальне
володіння. Відповідно до в’єтнамо-французьких домовленостей 1946 року
Франція визнавала ДРВ. Проте на ділі Франція за будь яку ціну намагалася
утримати минулі колонії під своїм контролем. Спочатку Франція
пропонувала В’єтнаму конфедерацію з Лаосом і Камбоджею. В результаті
переговори зайшли в глухий кут. Взаємні обвинувачення скоро переросли у
відкрите збройне протистояння. Так почалася Війна у Французькому
Індокитаї – Перша в’єтнамська війна (1946-1954 р.р.) між силами В’єтміня
та французькою колоніальною армією.

Збройні сили В’єтміня стали прообразом майбутнього В’єтконгу. Спочатку в
декількох крупних битвах французька колоніальна армія завдала ряд
відчутних ударів по В’єтміню. Тоді Вєтмінь перейшов до тактики
партизанської війни, основи якої були відпрацьовані у боротьбі з
японцями. В результаті затяжної партизанської війни французи зазнали
військової та політичної поразки. Апогеєм військової поразки стало
захоплення французької украпленої позиції Дьєн Бьєн Фу. Поразка змусила
французів шукати способи політичного врегулювання конфлікту.

Розділ I. Створення В’єтконгу та розвиток боротьби (1961 – 1966 р.р.).

Навесні 1954 року в Женеві було скликано нараду за участі представників
В’єтміня при активній підтримці Китаю та СРСР та Франції при активній
для вироблення спільних умов закінчення війни в Індокитаї.

Після тривалих переговорів було досягнуто наступних домовленостей: 1)
країна тимчасово розподіляється по 17-й паралелі. Між країнами
встановлюється демілітаризована зона; 2) обом сторонам забороняється
нарощувати військову міць у регіоні, 3) 20 липня 1956 року в обох
частинах країни має відбутися референдум про об’єднання країни в одне
ціле. Після того як французи покинули В’єтнам загальна напруженість не
ослабла. Північна Демократична Республіка В’єтнам (ДРВ) під керівництвом
президента і керівника компартії Хо Ши Міна взяла курс на побудову
соціалізму при активній підтримці Китаю та СРСР. У південній частині
В’єтнаму активно втрутилися США, які в основу своєї зовнішньої політики
поклали боротьбу з комунізмом по всій земній кулі. Керівництво США
обґрунтовано боялося що якщо В’єтнам стане комуністичним, то вся
Південно-східна Азія увійдуть у сферу впливу соціалістичного табору.

США практично реінкарнували колишню колоніальну адміністрацію часів
французького володіння та розпочав активну розбудов збройних сил нової
держави – Армії Республіки В’єтнам (далі по тексту – АРВ). Формальним
главою держави як і за часів французів став імператор Бао-Дай. За
сприяння США було створено альтернативний уряд на чолі з
прем’єр-міністром Нго Дінь Дьємом. Нго Дінь Дьем – місцевий бюрократ з
непомірними амбіціями та жадобою до влади зміг подолати опір опонентів і
закріпити своє становище у владі. У 1955 року в результаті референдуму
південна частина В’єтнаму стає республікою. Бао Дай емігрує у Францію.
Президентом її стає Нго Дінь Дьем. Стрижнем його політики стала боротьба
з комунізмом. 1956 року було заплановано референдум по питанню
об’єднання обох частин В’єтнаму. Дьєм оголосив результати на території
Північного В’єтнаму сфальсифікованими й відмовився визнавати їх
результати. Таким чином В’єтнам залишився розділеним на дві держави.

Нго Дінь Дьєм не спромігся зміцнити Південний В’єтнам як незалежну
країну Невміла і безрозсудна політика Дьєма, в основі якої лежали лише
особисті амбіції та жадоба влади й збагачення призвели до різкого
погіршення становища країни. Економіка залишалася у зародковому стані,
селянство – основна робоча сила країни існувало на грані зубожіння. Тим
часом серед оточення президента пишним цвітом розквітла корупція та
зловживання владою.

Намагаючись зберегти владу Дьєм під приводом боротьби з комунізмом
оголосив справжню війну всім опозиційним політичним силам. На
законодавчому рівні було закріплено право властей арештовувати всіх
запідозрених у зв’язках з комуністичним рухом без формального
пред’явлення обвинувачень. В результаті репресій зазнали власне не
тільки комуністи, а й представники інших партій та рухів, які хоч
якимось чином не були лояльні до чинної влади.

Подібна репресивна політика призвела до формування чисельної опозиції
правлячому режиму. Вона існувала й раніше, й до пори проявлялася у
легальних формах, проте після всякого придушення легальної діяльності
опозиційні рухи пішли у підпілля. В той час деякі політичні групи
розпочали формувати свої власні окремі збройні формування, які стихійно
почали вести партизанську вівйну проти уряду. Було ясно що жодна
політична група самостійно не буде спроможна повалити режим Д’єма. Грунт
для об’єднання був готовий. У грудні 1960 року на таємному з’їзді
представників 30 патріотичних партій, громадських та релігійних
організацій було створено Національний Фронт Визволення Південного
В’єтнаму (далі по тексту – ФНВ). Основною програмною установкою фронту
стало повалення режиму Дьєма всіма можливими засобами. Лідером партії
став адвокат Нгуен Ху Тхо, а виконавчим органом – Центральний комітет в
складі 50 осіб. У політичній структурі ФНВ видну роль зайняли
представник комуністів, такі як Ну Тан Фат – головний ідеолог ФНВ і
прибічник силового вирішення конфлікту.

З самого початку створення незважаючи на те що ФНВ не була комуністичною
організацією, комуністи займали досить сильні позиції. ФВ розпочав
налагоджувати зв’язки з представниками ДРВ, які запропонували свою
підтримку. За таку підтримку слід було розплачуватися відповідним
посиленням впливу комуністів у ФНВ.

У відповідь на постійні репресії і відповідної неможливості вести
легальну політичну боротьбу 1961 році Фронт почав об’єднувати
розрізненні парамілітарні формування у єдину армію. 1961 рік став днем
народження В’єтконгу (скорочення від „В’єтнам Конг Сат” – „в’єтнамський
комуніст” – таке прізвисько отримали партизани. Далі по тексту ВК).
Основу нової партизанської армії стали колишні вояки В’єтміня, які мали
досвід боротьби з японської армією та французькими колоніальними
військами. За різними оцінками їх було близько 10 000 чоловік. ДРВ
завдяки всесторонній підтрмці Китаю та СРСР розпочала нарощувати
військову допомгу зброєю, боєприпасами та кваліфікованими інструкторами.
Очолив новітню армію старший генерал збройних сил ДРВ Нгуен Ши Тань (у
іншій транскрипціїї Нгуен Чі Тань).

Свою бойову діяльність В’єтконг розпочав з нападів на окремі невеликі
гарнізони Армії республіки В’єтнам (АРВ) та індивідуального терору проти
очільників уряду Дьєма. Поступово нечисельні загони з погано навчених
бійців завдяки налагодженню поставок зброї з ДРВ та притокові нових
добровольців почали розростатися у крупні ударні загони, здатні вести як
і партизанську війну так і воювати проти крупних частин військ АРВ за
всіма канонами загальновійськового бою. Впродовж 1961 року ВК розпочали
регулярні атаки на урядові війська та адміністративні центри по всій
країни. В результаті постійних ударів уряд повністю утратив контроль над
більшістю території країни. Партизани перерізали комунікації між
окремими провінціями та повітами країни, а потім знищували оточені там
війсьька та урядову адміністрацію. тоді вперше почали формуватися цілі
партизанські анклави, у яких функціонувала адміністрація ФНВ.

У вересні 1961 в’єтконгівці зібравшись у крупний загін чисельністю в
полк атакували й захопили місто Фуок-Бінь, крупний адміністративний
центр провінції, розташований у 65 кілометрах від столиці Сайгон.
Впродовж в’єтнамської війни в’єтконгівці не раз будуть доводити свою
спроможність проводити крупні бойові операції.

Тм часом керівництво ФНВ продовжувало консолідувати навколо себе всіх
супротивників диктатури та почали вдосконалювати свою політичну
програму. У лютому – березні 1962 року відбувся перший конгрес ФНВ. На
конгресі було затверджено Маніфест та Програму ФНВ. Основою політичної
програми фронту стали: повалення репресивного режиму диктатора Нго Дінь
Д’єма, встановлення у Республіці В’єтнам демократичної влади на засадах
участі у політичному житті всіх без виключення політичних об’єднань
країни, дотримання принципу нейтралітету в зовнішній політиці,
проведення переговорного процесу з Демократичною Республікою В’єтнам з
приводу наступного об’єднання РВ та ДРВ у єдину державу.

Не останню роль у зростанні політичної та військової могутності ФНВ
відіграли політичні та військові прорахунки і невдачі режиму президента
Нго Дінь Д’єма. Переконавшись у неспроможності проконтролювати всю
територію уряд почав здійснювати програму “Стратегічних селищ”. Програма
передбачала створення 11 000 окремих укріплених населених пунктів по
всій території країни, у які під охороною війська звозилися жителі
навколишніх сіл. Першим таким об’єктом стало селище Бенкат. Таким чином
уряд намагався ізолювати й поставити під контроль селянство, яке
всебічно підтримувало партизан продовольством, інформацією та рекрутами.
Абсурдність цієї програми стала очевидною з самого початку її втілення.
По всій країні розпочалася евакуація навколишніх сіл. Селян тисячами
примусово під наглядом війська переселяли з рідної батьківщини, власної
землі та від могил предків у незнайому місцевість. Умови перебування у
стратегічних селищах були просто жахливими, тому що більшість коштів на
їх благоустрій розкрадалися корумпованими чиновниками. Фактично
стратегічні селища перетворилися на своєрідні концентраційні табори.

Ця абсурдна програма зазнала фіаско. Урядові РВ не вдалося залучити на
свій бік селянство, а навіть навпаки, лави ФНВ зростали багатократно.

Не виправляло ситуацію розростання й формування Армії Республіки
В’єтнам. Навчена американськими військовими радниками АРВ була
підготовлена та оснащена відповідно до вимог ведення традиційної війни
масових армій з застосуванням техніки та важкого озброєння. Але армія
виявилася абсолютно не готовою до ведення контрпартизанської війни проти
рухливих загонів В’єтконгу. Свою роль у пониженні боєздатності була
низька якість більшості корумпованих офіцерських кадрів та дезертирство
з лав армії.

Тим часом союзник Республіки В’єтнам – США, оцінивши загрозливий стан
свого союзника вони багатократно збільшили матеріальні поставки та
допомогу військовими радниками. Усвідомивши що вести війну за всіма
канонами військової науки годі сподіватися, американці розпочали
інтенсивну підготовку військових підрозділів АРВ до ведення
контрпартизанської боротьби. Найбільш серйозною загрозою стали
американські спецпризначенці “Зелені берети”, підготовлені до ведення
контрпартизанської війни на основі досвіду британських військ у
колоніальних війнах у Африці та на островах Тихого океану. Завдяки
“Зеленим беретам” розпочалося утворення В’єтнамських військ
спецпризначення та Парамілітарних Груп Цивільної самооборони (див.
Розділ II), нацылених на ведення контрпартизанської боротьби.

Зусилля американських радників та Зелених Беретів не пройшли надаремне.
Армія Республіки В’єтнам була доведена до прийнятного, хоча й не
найкращого рівня, боєздатності. На ситуацію суттєво вплинула поява
гелікоптерів, які дозволяли швидко здійснювати перекидання військ з
одної території на іншу. В січні 1962 року сталася операція Chopper.
Довідавшись про точне розташування укріпленої бази В’єтконгівців навколо
неї було висаджено гелікоптерний десант. Партизанський загін був
оточений та повністю знищений скоординованими ударами. Завдяки новій
техніці АРВ зуміла впродовж 1962 року завдати ряд болючих ударів
партизанам В’єтконгу.

Але партизани почали поступово пристосовуватися до тактики супротивника.
Завдяки допомозі ДРВ та здобуття власного бойового досвіду різко зросла
бойова майстерність багатьох підрозділів ВК.

Першою крупною перемогою партизан стала битва під селищем Ап Бак 2 січня
1963 року. У місцевості між селищами Ап Бак і Ап Тан Той вздовж дамби й
ірігаційного каналу розташувався 514 батальйон В’єтконгу кількістю до
300 партизан. На основі даних розвідки 7 піхотна дивізія АРВ вирішила
оточити й знищити супротивника. На світанку 2 січня 11 полк 7 дивізії
АРВ просуваючись з північного Сходу на Ап Тан Той наштовхнувся на
організовану засідку й змушений був зупинитися. Так само у засідку
втрапили підрозділ цивільної гвардії, який просувався з півдня. Впродовж
дня по селищам було завдано авіаційні та артилерійські удари, але
партизани зуміли втримати свої позиції. Потім з заходу в атаку рушила
бронетехніка, яка загрузла у рисовому полі й була зупинена. На цей раз
партизани очікували появи гелікоптерів, тож коли над полем бою з’явилися
гелікоптери, машини потрапили під шквальний вогонь. 5 машин було збито.
На довершення повітряний десант АРВ був скинутий на південному заході Ап
Бака замість зони висадки у північному Сході. Вночі, скориставшись
незакритою прогалиною на північному Сході, 514 батальйон В’єтконгу
непомітно покинули свої позиції відступили.

Битва під Ап Баком стала крупною перемогою В’єтконгу. Партизани за
різними даними втратили всього 9 вояків убитими. В той час АРВ втратила
400 вояків убитими та пораненими, було збито 5 гелікоптерів. Окрім чисто
військового успіху це була велика психологічна перемога для партизан.
Вперше вони вистояли від чисельно переважаючого супротивника, оснащеного
новітньою технікою.

Тим часом невдоволення режимом Д’єма досягло апогею. Достатньо було
однієї іскорки щоб сталася пожежа. Іскоркою став новий етап гонінь на
буддистські громади, які були одними з найактивніших супротивників
владі. У травні 1963 року друга людина у державі після Д’єма – його брат
Нго Дінь Нху за допомогою війська та поліції здійснив серію масових
арештів буддистських священнослужителів, яких було звинувачено у
пособництві комуністам. У відповідь на репресивні дії влади деякі монахи
вчинили публічне самоспалення. В результаті країною прокотилися масові
акції протесту сотень тисяч людей. Хаос та безладдя досягло апогею коли
поліція та військо почали застосовувати зброю проти демонстрантів. До
осені В’єтнам став практично неконтрольованим. Диктатор Д’єм не
спромігся задушити повсталий народ силою, але й нічого не робив для того
щоб поліпшити ситуацію. Образно кажучи недалекоглядний диктатор дістав
всіх – і комуністів, і буддистів, і чиновників, і навіть американців, не
кажучи вже про більшість населення республіки В’єтнам. В цей час
агентура ФНВ у містах та селах веде активну пропаганду й підбурювала
громадян до нових протестів. В цей час у найближчому оточенні Д’єма
назріла змова вищого армійського керівництва на чолі з генералом Дуонг
Ван Мінем. Американці, роздратовані невдачами Д’єма дали зрозуміти, що
не будуть чинити перепон змовникам.

1 листопада 1963 вірні заколотникам війська атакували президентський
палац і захопили його. Режим Д’єма було повалено, а його самого разом з
братом – жорстоко убито. Біля керма влади стала генеральська кліка
генерала Міня.

20 січня 1964 року Дуонг Ван Міня була скинута в результаті ще одного
перевороту, на цей раз очоленого генералом Нгуеном Канем. В той час як
найкращі підрозділи АРВ приймали участь у військових переворотах, ВК
скориставшись загальним кризовим станом країни розпочали нову серію
скоориднваних ударів оп всій території країни.В той же самий час у січні
1964 року відбувся другий конгрес ФНВ, на якому вироблялася стратегія
Фронту після повалення режиму Нго Дінь Д’єма.

Впродовж 1960-1964 року керівництво ФНВ та Партії Трудящих В’єтнаму
(комуністична партія В’єтнаму) ДРВ були переконані у швидкій перемозі
над Республікою В’єтнам. Проте з активна підтримка режиму США змусила
ФНВ переглянути свою стратегію. Стало зрозуміло щоб будь який режим
завдяки такій солідній підтримці матиме можливість існувати відносно
довгий час що зменшувало ймовірність перемоги. На основі аналізу
ситуації було прийнято рішення перейти до стратегії затяжної війни.
Стратегія передбачала все більше втягування Сполучених штатів у
військовий конфлікт без перспективи політичної та військової перемоги.
На думку стратегів ФНВ участь у війні без ясної політичної та військової
цілі, сполучене з великими втратами у людях та економічними витратами
мали призвести до згортання присутності США у Південно Східній Азії та
примусити полишити свого південно в’єтнамського союзника напризволяще.
Після виведення армії США з конфлікту В’єтконг разом з НАВ мав розпочати
новий етап війни для остаточного повалення режиму АРВ.

2 серпня 1964 року стався повний суперечностей Тонкінський інцидент. Він
став тою подією, яка розв’язала руки США. 7 серпня 1964 року Конгрес США
прийняв так звану Тонкінську резоолюцію, як анадавала президенту право
застосовувати будь які заходи для тстабілізації положення у В’єтнамі. З
цього часу розпочинається активна участь збройних сил США у Другій
в’єтнамській війні. Вона проявлялась по ударам американської авіації по
ДРВ, надання підтримки з повітря АРВ та залучення американських вояків у
конфлікт.

У відповідь на появу збройних сил США у Республіці В’єтнам ВК розпочав
вибіркові атаки на американські військові об’єкти. 1 листопада 1964 року
партизани обстріляли з мінометів американську базу ВПС у Біен Хоа. В
результаті обстрілу було вбито чотирьох американських воякі, 76
поранено. Також згоріло 5 бомбардувальників, ще 15 літаків було
пошкоджено.

1965 рік став зоряним часом для ВК. Саме у цьому році операції партизан
у більшості своїй є найбільш успішними а ФНВ досягає найбільшої
могутності. З 1 січня по 7 лютого 1965 року В’єтконг здійснив серію
скоординованих атак по всій території Республіки В’єтнам. Ще 28 грудня
1964 року 9 дивізія ВК здійснила серію нападів на Бінь Гіа в 65
кілометрах від Сайгону, а впродовж перших чисел січня захопили й
утримували його впродовж кількох днів. Урядові війська втратили 200
вояків убитими і 5 американських військових радників. Завершальною фазою
бою стала засідка партизан на підкріплення гарнізону АРВ у Бінь Гіа. В
результаті було знищено елітний батальйон рейнджерів АРВ.

Раніше втрати американського персоналу траплялися лише у відкритих боях.
Тепер згідно нової стратегії партизани самі почали нападати на
розташування американського військового персоналу. 7 лютого 1965 року
партизанами було атаковано американську базу в Плейку. 8 вояків армії
США було вбито, а також згоріло 5 гелікоптерів. У відповідь авіація США
завдала удару по цілям у Північному В’єтнамі. Базі було завдано значної
шкоди. 10 лютого у місці квартирування американського персоналу у Кі
Ноні було здійснено теракт, в результаті якого загинуло 25 американців.

На початку лютого партизани розпочали широкомасштабні напади у провінції
Тай Нінь та у дельті річки Меконг. Ситуація для столиці стала настільки
загрозливою, що навколо неї було створено спеціальну оборонну зону. якою
вона буквально самоізолювалася від всієї іншої території Республіки
В’єтнам.

В травні місяці 1965 року розпочалася нова наступальна кампанія ВК. 11
травня 1965 року крупні партизанські загони загальною кількістю в 2000
вояків завдали удару по Сонг Бе – адміністративному центру провінції
Фуок Лонг. В кінці травня партизани атакували місто Ба-Гіа. На підході
до міста в’єтконгівці влаштували засідку де було знищено батальйон 51
полку АРВ. Завзята битва тривала кілька днів й коштувала АРВ ще одного
батальйону. Атаки відбувалися у всіх провінціях, які оточували Сайгон та
Центральне Плосокгір’я. Вся країна буквально горіла вогнем партизанської
боротьби.

В 1965 році В’єтконг зазнав і своєї першої крупної поразки. В серпні
1965 року 1-й полк в’єтконгу в складі 60 та 80 батальйонів загальною
чисельністю в 2000 вояків збирався здійснити напад на базу морської
піхоти США в Чу-Лай. Сили партизан почали організовано збиратися в зоні
на південному сході від Чу-Лай біля селища Ван Туонг. Але сталося
непоправне – дезертир з в’єтконгу на допиті вказав точну дату удару.
Скориставшись такими даними підрозділи 3-ї морської піхоти США розпочали
операцію Starlight з метою оточення та знищення першого полку. 17 серпня
1965 року перші підрозділи морської піхоти США приховано закріпилися на
північному заході вздовж річки Тра Бонг. На наступний день інші
підрозділи висадилися одночасно на сході з моря та на десантувалися з
гелікоптерів на заході. Завершивши оточення морська піхота розпочала
концентровану атаку з усіх боків. Партизани опинилися у пастці і змушені
були прийняти відкритий бій. Біля висоти 43 60-й батальйон Вєтконгу
спробував стримувати наступ американців, але через масовані
артилерійські та авіаційні удари висота була захоплена. Завершальним
акордом стали бої біля селища Ан Куонг 2. 1-й полк виявився оточеним
ворожими силами з трьох сторін і партизани змушені були відступати у
напрямку на північний схід до берегу моря. Наступні 5 днів американські
військ повільно стискували кільце навколо оточенців. Як організований
підрозділ 1-й полк в’єтконгу перестав існувати. Його залишки розсіялися
та самостійно почали прориватися з оточення. Загальні втрати партизан
складали близько 700 вояків убитими. Американці втратили 45 убитих та
200 поранених вояків.

Скориставшись таким успіхом армія США розпочала серію операцій по
зачищенню всіх прилеглих до моря територій від партизан ФНВ, що
обернулося додатковими втратами. Операція надовго знизила активність
партизан у даному регіоні. Проте по всій республіці В’єтнам Вк залишався
могкутньою силою й продовжував завдавати болючих ударів супротивнику.

5 серпня 1965 року група партизан підірвала бензосховище Ессо біля бази
Да Нанг. В результаті згоріло 9 міліонів літрів палива – більше ніж 40%
зпапасів палива армії США у В’єтнамі.

Найбільш відомим нападом стала атака партизанського підрозділу ВК на
базу морської піхоти США Марбл Маунтін, біля Фу Бай 28 жовтня 1965 року.
під прикриттям мінометного обстрілу групи підтримки 20 партизан
увірвалося у місця стоянки літаків й почали закидувати їх гранатами. В
ході атаки було знищено десятки гелікоптерів та літаків ( за деякими
даними було знищено 17 гелікоптерів, за іншими – 25). Але впродовж
півгодини всі партизани були перебиті наспілою охороною летовища.

1965 рік по праву можна вважати “Роком В’єтконгу”. Саме в цей час
партизанська армія досягає найбільших успіхів. Можна з впевненістю
сказати що лише квапливе втручання армії США порятувало Республіку
В’єтнам.

Розділ II. Загальна характеристика В’єтконгу.

На відміну від Першої в’єтнамської війни, у другу війну В’єтконг вступив
маючи вже чітко організовану організаційну структуру збройних формувань.
Це стало одним з факторів, який забезпечив успіх у боротьбі проти АРВ та
гідний спротив армії США.

Організаційна структура ВК

Збройні формування В’єтконгу поділялися три частини. До першої належали
так звані Головні сили – регулярні збройні формування Фронту
Національного Визволення Південного В’єтнаму. Головні Сили діяли у
складі крупних бойових формувань та були спроможні вести як партизанську
боротьбу так і воювати по всім правилам загальновійськового бою.
Основною тактичною одиницею Головних Сил став батальйон. У 1964 році
почалося формування дивізій. Першою з них стала 9-та дивізія В’єтконгу в
складі 271, 272 та 273 полків. Згодом була сформована 5-та дивізія в
складі 274 та 275 полків. Також було сформовано ряд окремих полків, які
діяли самостійно. Безумовно Головні Сили були основною ударною міццю
ФНВ. В їх склад добиралися найкращі вояки, які проходили підготовку в
учбово-тренувальних центрах у ДРВ і ВК. Вояки головних сил оснащувалися
найкращою зброєю й спорядженням, а також отримували різносторонню
підтримку спеціалістами з НАВ.

Другу групу складали так звані Місцеві Сили. Вони комплектувалися за
рахунок місцевого населення, які діяли на певно визначеній території.
Вони в свою чергу поділялися на дві групи. Одна з них діяла у межах
провінції – основної адміністративно-територіальної одиниці Південного
В’єтнаму, інша діяла у повітах. Місцеві сили призначалися для здійснення
партизанської війни в рамках провінції (повіту чи повітів), здійснювати
розвідувальні та диверсійні операції для підтримки дій Головних Сил.
Місцеві Сили різнилися між собою за ступенем оснащеності та професійній
підготовці, але в цілому Місцеві Сили являли собою серйозну силу.

Третьою частиною збройних сил ФНВ були так звані Народні Сили –
парамілітарні формування ФНВ. В їх склад входили особи обох статей та
будь-якого віку. Вони також поділялися на дві групи. Перша приймала
участь у партизанській війні (як правило вночі), інша служила для
виконання допоміжних завдань (здійснення розвідки, виконання допоміжних
робіт на користь Головних та Місцевих Сил, допомога продовольством,
тощо).

Окремою частиною збройних сил ФНВ були збройне підпілля у крупних містах
та адміністративних центрах Південного В’єтнаму. Як правило підпілля
здійснювало розвідку, проте нерідко воно залучалося для здійснення
нічних атак, диверсій, а також терористичних актів.

На початок Другої Індокитайської війни В’єтконг вже мав потрібну систему
підготовки. Вона базувалася перш за все на партизанах В’єтміня, які мали
досвід партизанської війни з французами. Другою складовою стала допомога
інструкторів ДРВ, які в свою чергу пройшли підготовку у Китаї. Третім
став власний досвід нечисельних формувань В‘єтконгу, здобутий кров’ю у
боях з АРВ та армією США. Впродовж війни характерною особливістю
організації бойових формувань В’єтконгу став пріоритет оснащення
найбільш досвідченими вояками Головних Сил. Така система мала свої
позитивні й негативні моменти. Таким чином Головні Сили мали у своєму
складі найбільш досвідчених вояків, що давало таким частинам перевагу на
полі бою; водночас така система йшла на шкоду Місцевим та Народним
Силам, які залишалися без досвідчених вояків, що суттєво впливало на
боєздатність цих формувань. Партизани В’єтконгу в залежності від
ситуації та належності до певної частини збройних формувань проходили
курс підготовки в учбових центрах на території Південного В’єтнаму
контрольованого В’єтконгом або на території ДРВ. На півночі окрім
тактики партизанської війни вояків навчали й тактиці загальновійськового
бою. Окремий курс підготовки проходили спеціальні диверсійні загони –
так звані Сапери.

Як і у більшості війн у Індокитаї основну масу партизан складали селяни
– найбільш чисельна, і одночасно найменш захищена соціальна верства у
Республіці В’єтнам. Тому ще за часів французького колоніального
володіння селяни, обтяжені нуждою та високими податками, відчували
неприязнь та навіть ворожість до місцевих чиновників та колонізаторів,
які справедливо сприймалися як окупанти. Після утворення незалежної
Республіки В’єтнам положення селянства не покращилось. Як найбільш
незахищена верства селяни зазнавали постійного економічного тиску з боку
центральної влади, в той час як остання не здійснювала жодних заходів,
які б покращили соціальне та економічне становище селянства. Програми
умиротворення, які проводилися при взаємодії з США постійно “буксували”
через короткостроковість та саботування на місцях корумпованими
чиновниками. Центральна влада саме серед селянства нажила собі найбільшу
кількість ворогів. На негативні насторї селян впливали і особисті
мотиви, як-от свавілля місцевого чиновника, втрачене майно чи житло під
час контрпартизанської операції, грабунок, вчинений вояками АРВ, тощо.
Все це спричинило до того що велика кількість селян або самці брали
зброю до рук у лавах ВК, або опосередковано допомагали спротиву.

Очевидну мешість партизанського війська ФНВ складали городяни. Їх
соціальний склад був дуже пістрявим. Проте на початку створення ФНВ саме
вони стали на чолі молодого руху спротиву. Серед них були адвокати,
інженери, священослужителі, представники різних політичних партій та
релігійних сект. Багато хто з них здобув вищу освіту у Франції. Саме
вони сформували програму ФНВ, орієнтовану на побудову демократиичної
держави. Серед бойових підрозділів городяни були у меншості.

Велику роль у консолідації маси неграмотних та малонавчених новачків
відігравав інститут політичних комісарів (невід’ємний атрибут кожної
армії комуністичної держави). Комісари докладали великих зусиль для
консолідації всіх вояків на основі почуття патріотизму та бойового
братства, оскільки комуністичні догми у чистому вигляді навряд чи
сприймалися селянами. Окрім навчання чисто воєнним навичкам комісари
прикладали великі зусилля для ліквідації неграмотності серед вояків.
Кожен з партизан мав право приймати участь у обговоренні важливих
питань, висловити свою думку, критикувати товаришів по зброї за невірні,
на його думку дії, незалежно від воїнського звання.

В сукупності такі дії призвели до того, що бойовий дух та дисципліна
серед бійців перебувала на найбільш високому рівні, а це, в свою чергу
забезпечувало беззастережний послух та стійкість і завзяття у бою.

Найменшою одиницею партизанського загону була трійка партизан.
Новобранці, прибуваючи в склад партизанського загону розподілялися на
трійки, в склад якої входив мінімум один досвідчений партизан. Ці троє
постійно залишалися разом весь час допоки вони були живі. Така
організація була вигідна у багатьох відношеннях. Перш за все взаємодія в
складі трьох чоловік вважалася найбільш оптимальною формою організації,
яка дозволяла самостійно діяти навіть такій найменшій бойовій одиниці.
По друге досвідчені партизани мали змогу ділитися своїм досвідом з
новобранцями. Крім того досвідчені партизани стежили за поведінкою
новачків, й про всякий факт негативних чи зрадницьких розмов зобов’язані
були або доповідати командуванню та політкерівництву, або запобігати їм
всіма засобами. Тож окрім тактичної користі система трійок дозволяла
контролювати вояків й запобігати дезертирству чи зраді.

Головні сили ВК формувалися по штатам дивізії та мали відповідну
організаційну структуру. Три трійки складали відділення, три відділення,
утворювали взвод, три взводи – роту, три роти – батальйон.

Централізоване керівництво ВК здійснювало Центральне Управління
Південним В’єтнамом (ЦУПВ) – основний керівний орган воєнних формувань
ФНВ. Офіцери ВК та НАВ здійснювали спільне планування бойових операцій
на території В’єтнаму. В свою чергу ЦУПВ отримувало накази безпосередньо
з Ханою. ЦУПВ здійснювало керівництво партизанськими загонами через так
звані Воєнні райони. Вся територія В’єтнаму була поділена на 10 воєнних
районів. Командування воєнних регіонів в межах своєї території
здійснювало керівництво бойовими операціями партизан, здійснювало збір
розвідувальних данних, та взаємодію з збройними формуваннями інших
регіонів.

Спорядження та озброєння ВК

Основну масу партизан складали селяни. Відповідно одежа партизан була
селянською. Основним видом одежі партизан була так звана „чорна піжама”
– вільна блуза без коміру та штани довжиною до кісточок чи до середини
гомілки. Такий простий й невибагливий одяг шився у кожному селянському
господарстві тому недостачі у ньому не було. Зустрічалися й ускладнені
варіанти „піжами” з нагрудними кишенями та комірцем. Паралельно широко
використовувалися елементи одностроїв Народно Визвольної армії Китаю та
Народної армії В’єтнаму. Наприкінці війни частини В’єтконгу одягалися у
повний однострій НАВ. Як взуття партизани використовували саморобне
взуття – сандалі Хо Ши Міна” виготовлені з автомобільних покришок (в той
час вони не мали дротяної основи). З поліпшенням поставок з Північного
В’єтнаму кращі підрозділи ВК отримували взуття фабричного виробництва –
легкі парусинові туфлі на гумовій підошві. Також самими різноманітними
були головні убори партизан. В першу чергу широко уживалися традиційні
для сільських жителів В’єтнаму конічні брилі з пальмового листя. Також
уживалися різноманітні брилі та панами. В середині війни великого
розповсюдження набули коркові шоломи НАВ (через них деякі підрозділи
почали називати „важкими брилями”).

Спорядження партизан у перші роки війни не вирізнялося різноманітністю.
Основу його складав пояс, фабричного або саморобного виробництва, на
який підвішувалися підсумки (знову ж таки фабричні або саморобні) у яких
переносилося основна маса набоїв та спорядження. Широко вживалися
партизанами трофейне спорядження армії США та АРВ, захоплене у бою, таке
як американські комплекти для перенесення вантажу М1956 та М1967.

З плином конфлікту все більшого розповсюдження набувало спорядження
радянського та китайського виробництва. У зв’язку з масовим застосування
АК47 (див. нижче) разом з ними застосовувалися китайські бойові
нагрудники, який отримав у американців прізвисько „Чай Ком” (Chi Com –
Chinese Communist – „Китайський комуніст”). Чай Ком являв собою нагрудну
сумку з трьома відділеннями для шести магазинів до автомата АК-47 або
Тип-56. Обабіч від відділень для набоїв розташовувалися по дві кишеньки
для гранат або іншого додаткового спорядження. Вся сумка закріплювалася
на животі за допомогою пояса та двох перехресних плечових лямок. „Чай
Ком” став таким самим популярним як і Калашников не тільки через його
простоту і зручності користування. Річ у тім що вкладені у передні
відділення металічні магазини, наповнені двома рядами набоїв служили
непоганим захистом від куль та осколків, цим самим виконували функцію
бронежилета.

Також партизани користувалися нагрудниками для переносу набоїв до
карабіна СКС-45. Нагрудник мав десять кишень для набоїв, які щільно
охоплювали торс вояка, та фіксувалися поясом та плечовими лямками.

На початку другої В’єтнамської війни на озброєнні перших формувань ВК
перебувала зброя французького виробництва, яка полишилася у партизан
В’єтміня після перемоги над французами. З плином бойових дій вогнева
міць партизанської армії багатократно зросла через масові поставки зброї
з Китаю та Північного В’єтнаму. Основним критерієм за яким цінується
зброя – ефективність та надійність. Тому найбільш уживаними та
улюбленими видами зброї серед партизан стали автомати Калашникова
радянського виробництва та його китайська копія Тип 56 та радянський
карабін СКС-45. Світове визнання АК47 як над надійної зброї почалося
саме у В’єтнамі. Невибагливість, виключно висока надійність в умовах
вологого клімату, висока ємність магазину різко підвищували вогневу міць
кожного вояка. Найбільш розповсюдженою була китайська копія з
невід’ємним багнетом та дещо коротшим стволом. Хоча китайська копія
вирізнялася й меншою точністю вогню та гіршим виконанням, в умовах
джунглів, де вогневі контакти велися на дуже близьких відстанях, це не
відігравав особливої ролі. Карабін СКС-45 Незважаючи на меншу ємність
магазину (всього 10 набоїв) та завелику віддачу також цінувався за
високу надійність та невибагливість.

Паралельно з найновішими зразками зброї на озброєнні партизан перебували
й більш старі але перевірені часом види стрілецької зброї. Впродовж
в’єтнамської війни на озброєння партизан потрапила велика кількість
пістолет кулеметів ППШ-41 та ППС-43 та їх китайських копій. Ці
перевірені другою світовою війною пістолет кулемети також не залежалися
й широко вживалися партизанами впродовж війни.

Також партизани широко застосовували й зброю американського виробництва,
яка діставалася їм у якості трофеїв. Проте остання користувалася меншою
популярністю через не надто високу надійність в умовах експлуатації в
джунглях. Найбільш надійним і відповідно популярним зразком зброї став
американський пістолет кулемет Томпсона, який стріляв потужними
кольтівськими набоями калібру 11,43 мм та витримував суворі тести на
надійність у польових умовах. Інші зразки зброї так як штурмова
гвинтівка М16А1, карабін М1, ручний кулемет ВАR, пістолет кулемет М3А1
використовувалися лише за відсутністю більш надійних зразків.

Як снайперська зброя вживалися радянські магазинні гвинтівки Мосіна
угорського виробництва з оптичним прицілом. Впродовж війни партизанські
снайпери доставляли масу проблем супротивнику.

З важкого озброєння знову таки найбільш уживаними зразками зброї стали
радянські кулемети, ручні протитанкові гранатомети, міномети, пускові
установки та гармати та їх китайські копії. Серед кулеметів н на початку
війни домінували зразки уживані до і під час другої світової війни
(станковий кулемет „Максим”, ручні кулемети Дегтярьова ДП та ДПМ,).
Згодом на озброєння почали надходити післявоєнні зразки кулеметів РПД
Дегтярьова, СГ та СГМ Горюнова на легкому верстаті зі щитком. Ці
кулемети використовувалися як основний засіб підтримки. У зв’язку з
постійною перевагою ворожої авіації у повітрі партизани уживалися
зенітні кулемети. Найбільш ефективними кулеметами стали великокаліберні
ДШК, які масово почали застосовуватися з весни 1966 року. Саме ДШК став
основним засобом ураження американських гелікоптерів UH-1 Iroquois та
гвинтомоторних літаків штурмовиків A3D Skyrader. Навіть з появою більш
броньованих цілей, таких як штурмовий гелікоптер АН-1 та штурмовиків A37
Dragonfly та OV-10 Bronko ДШК залишався грізною зброєю впродовж війни.

На відміну від інших видів зброї партизани найбільше використовували
міномети американського виробництва калібру 60 та 80 мм та їх китайські
копії. Їх особливістю була адаптація під американські 60 та 81 мм міни.
Цим самим спрощувалося система постачання боєприпасами. В якості
мобільної артилерії та протитанкових засобів використовувалися ручні
протитанкові гранатомети (РПГ-2 та РПГ-7 радянського виробництва та
американські РПГ серії “Bazooka”) та безвідкатні гармати (радянські
Б-10, китайські Тип-52 та зразки американського виробництва).

Тактика В’єтконгу

Тактика партизанської війни стала основою збройного спротиву АРВ та
армії США. При здійсненні бойових операцій партизани дотримувалися
кількох основних правил: по-перше -кожна військова операція має
приносити позитивний політичний ефект. Останній окрім суто військової
користі засвідчував неспроможність уряду РВ та АРВ перемогти партизан.
По-друге партизанські групи завдавати концентрованих ударів там де
супротивник найменш його очікує. І по третє партизани мусять приймати
бій лише у найбільш вигідних умовах. Ці правила стали прямою відповіддю
на технічну та вогневу перевагу армій Республіки В’єтнам та США.

На протязі війни В’єтконг здійснював основні три види бойових операцій:
засідка, обстріл та наскок.

Засідки

Засідка призначалася для знищення окремого підрозділу супротивника.
Здійснювалася вона як атаками самих партизан так і за допомогою мін.
Засідка з наступним зустрічним боєм на ближніх дистанціях не дозволяли
армії США та урядовим військам отримати авіаційну чи артилерійську
підтримку.

Засідка призначалася для знищення окремого підрозділу супротивника.
Засідка призначалася не тільки для знищення військових підрозділів
урядових військ. Основною метою засідок було перерізання комунікацій між
столицею, регіональними адміністративними центрами та основними
військовими базами.

Виконання цього завдання полегшувалося будовою мережі доріг, які
сполучалися у місцевості на північному заході Сайгону. Завдаючи
безперервних ударів партизани спромоглися у різний час повністю
блокувати сполучення столиці з регіонами, а забезпечення баз
здійснювалося виключно повітряним транспортом; а з появою у партизан
протиавіаційної зброї навіть останній не гарантував абсолютної безпеки.
Після перерізання комунікацій партизани В’єтконгу мали змогу безкарно
атакувати ворожі гарнізони у сільській місцевості і контролювати окремі
регіони країни. Армія США ат АРВ для захисту комунікацій мусили виділяти
великі групи війська, які вже не мали змоги здійснювати наступальні
операції проти партизан. Впродовж обох В’єтнамських воєн партизани
досягли виключно високої майстерності у організації та здійсненні
засідок. В’єтконгівці були справжніми майстрами засідок. Неочікуваного
нападу можна було очікувати навіть здавалося на цілком відкритій й
непридатній для засідки місцевості. Засідки організовувалися у місцях,
де маневр супротивника було обмежено місцевістю чи місцевими предметами.

Як правило засідки проводилися на основі точних розвідувальних даних.
Нерідко партизанські підрозділи облаштовувалися на перспективу на терені
найбільш уживаних транспортних артерій. В будь якому випадку місце
засідки мало відповідати наступним вимогам: терен мусив мати достатньо
місцевих предметів та рослинний покрив, які б забезпечували маскування
та прихованість всього підрозділу; терен мав забезпечувати свободу
прихованого маневру партизанам і водночас обмежувати маневри
супротивника; мати широкий огляд місцевості; забезпечувати прихований
відступ з місця засідки.

Партизанський загін ділився на три основні групи: стежі, передня
блокуюча, задня блокуюча групи та основна ударна група.

Стежі призначалися для обсервування терену засідки. Вони попереджували
командування загону про появу супротивника.

Передня блокуюча група призначалася для зупинення підрозділу
супротивника, шляхом завдання головній частині ворожого підрозділу
максимальної шкоди масованим вогнем з усіх наявних видів зброї. Якщо
засідка ставилася на крупну механізовану колону то в склад передньої
блокуючої групи включалося важке озброєння (ручні протитанкові
гранатомети, безвідкатні гармати, міномети).

Задня блокуюча група при здійсненні засідки мала атакувати задню частину
колонни. Атака могла здійснюватися для знищення задньої частини колони,
скуття її боєм та задля замкнення у зоні засідки. В процесі задня
блокуюча група долучалася до атаки ударної групи підрозділу.

Ударна група безпосередньо виконувала завдання засідки. В ударну групу
включалася більшість особового складу партизанського підрозділу.

В залежності від ситуації могли виділятися окремі групи. Наприклад
резервна група. Вона призначалася для залучення у бій при занадто
сильному опорі супротивника, а під час відступу здійснювала прикриття
відступаючих партизан.

Першим відкривала вогонь передня блокуюча група, своїм вогнем вона
зупиняла колону й завдавала їй перших втрат. Коли задня частина ворожої
колони розпочинала перегруповуватися для атаки, в бій вступала задня
блокуюча група, остання окрім власне зриву розгортання задньої частини
ворожої колони відрізала супротивнику шлях до відступу. Останній та
найбільш сильний удар завдавала основна група, яка всіма наявними видами
озброєння атакувала дезорганізовані підрозділи супротивника. Нерідко
основна група ділилася на декілька менших підрозділів, які атакували з
кількох сторін. При здійсненні удару партизани намагалися зав’язати
ближній бій, щоб супротивник був неспроможний скористатися авіаційною та
артилерійською підтримкою. Велику увагу приділялося й координації дій
окремих підрозділів. Командант загону за допомогою посильних, світлових
та звукових сигнальних засобів подавав команди окремим підрозділам.

Якщо засідка проходила успішно, партизани миттєво визбирували захоплену
зброю та своїх поранених і миттєво розчинялися у джунглях. В’єтконгівці
намагалися здійснювати перегрупування та відступ якомога швидше щоб не
наразитися на удар підкріплень або авіації. Відступ міг прикриватися
заздалегідь виділеною групою прикриття.

В ході війни в’єтконгівці вживали різноманітні варіації при організації
засідок. Наприклад вживалися Z-подібні засоби, при якому
організовувалися позиції для перехресного вогню супротивника.

Широко вживалися безконтактні засідки, які полягали у підриві міни чи
груп мін за допомогою дистанційних пристроїв при проході супротивника.
Також міни вживалися звичайним способом. Засідки з застосуванням пасток.
Такі засідки організовувалися невеликим підрозділом ВК проти великих
груп ворожого війська для його часткового знищення та дезорганізації.
Суть в наступному. Обабіч дороги партизани виставляли міни. При
просуванні супротивника колоною вони відкривали по ньому вогонь.
Розгортаючись у бойовий порядок вояки ворога сходили з дороги й
потрапляли на розставлені міни.

Під час обох В’єтнамських воєн партизани широко використовували
безконтактні засідки з застосуванням пасток. Пастки являли собою
механічні пристрої або спеціально облаштовані місця, при спрацюванні
яких завдавалися втрати живій силі супротивника. До них належали пастки
на звірів ударної дії. Типовою була пастка, уражаючим елементом якої
служила зігнута пружня жердина з перпендикулярно розташованими
загостреними кілками. Жердина утримувалася на місці за допомогою кількох
забитих в землю кілків і фіксувалася у зігнутому положенні за допомогою
кількох дерев’яних клинів. Спусковим механізмом служила мотузка,
натягнута впоперек ймовірного шляху просування супротивника. При
натягуванні мотузки, остання витягувала фіксуючий клин і вивільняла
жердину, яка розпрямляючись ударяла жертву загостреними кілками. Широко
вживалися пастки, уражаючим елементом яких служили примітивні самостріли
та арбалети.

Окрім таких типів пасток також застосовувалися падаючі згори великі
камені чи колоди. Останні також обтикувалися кілками. Для підсилення
уражаючого ефекту такі кілки часто змащувалися отрутою або фекаліями.

Іншим видом пасток були ями-пастки. Вони мали саму різноманітну
кофігурацію. Деякі з них викопувалися глибиною в людський зріст. Дно ями
щільно встановлювалися загострені бамбукові кілки або металеві стрижні.
Ззовні яма закривалася тонкими галузками або іншою неміцним покриттям та
ретельно замасковувалася, так що її неможливо було помітити, навіть
стоячи поряд. Коли ворожий вояк наступав на неміцне покриття, він
провалювався у яму, де й гинув або зазнавав тяжкого каліцтва від гострих
кілків. Нерідко ями були й меншими, куди провалювалася лише нога, але
при потраплянні у таку пастку ворожий вояк отримував сильну травму
стопи, що робило його небоєздатним.

Також застосовувалися й різноманітні типи сільців та капкани на крупних
звірів.

Всі такі пастки за своєю конструкцією вкай примітивні, але масове їх
застосування як засобу ураження та оборони створювали великі труднощі
американським та південнов’єтнамським військам про просуванні по
території партизан. Часто втрати від таких пасток убитими та пораненими
були більшими, ніж бойові.

Наскоки

Наскоки та обстріли здійснювалися в першу чергу для завдання втрат у
техніці. Пріорітетною ціллю були летовища бойових літаків та
гелікоптерів, які доставляли партизанам багато клопоту. При здійсненні
маштабних наскоків та обстрілів партизани діяли за принципом “один раз
повільно – чотири рази швидко”. Перед здійсненням бойових операцій
проводилася детальна розвідка місцевості навколо бази на предмет
виявлення прихованих шляхів підходу та відступу, розташування основних
технічних та господарчих споруд, порядок несення варти, розташування
важкого озброєння, графік вибуття прибуття бойової техніки.
Встановлювався рівень боєздатності та моральний дух війська.

На основі даної інформації командування підрозділу здійснювало
підготовку особового складу підрозділу. Загальна будова бази
відтворювалася на схемах та макетах. Кожен партизан мав вивчити
напам’ять будову та розташування об’єктів бази, знати особливості
об’єктів, які слід атакувати та знищити.

„Чотири рази швидко” складався з чотирьох основних складових: швидкий
збір, швидка атака, швидке перегрупування, швидкий відступ. Швидкий збір
– безпосередньо перед початком операції партизани приховано пробиралися
до цілі невеликими групами, а то й поодинці у заздалегідь обумовлених
місцях. Швидка атака – партизани намагалися якомога швидше здійснити
саму атаку цілі й виконати всі поставлені завдання. Атаки баз
здійснювалися присмерком або вночі, щоб забезпечити скритність загону та
щоб не дозволити супротивнику застосовувати авіацію. Першими хто
розпочинав атаку були сапери, які вибуховими засобами підривали дротяні
загородження розчищаючи наступаючим воякам дорогу. Після масованого
обстрілу з усіх видів зброї партизани стрімко зближалися і проходили по
заздалегідь розчищеним саперами шляхам. Після прориву партизани або
спеціально виділена група займалися безпосереднім знищенням основних
об’єктів бази. В першу чергу партизани намагалися знищити або суттєво
пошкодити всі види важкої зброї, як-от артилерійські гармати, літаки,
міномети, командні пункти, склади зброї, спорядження та припасів. Швидке
перегрупування – після успішного завершення завдання партизани швидко
перегруповувалися, збирали зброю та боєприпаси, підбирали поранених та
убитих. Швидкий відступ – після перегрупування партизани відступали в
джунглі та знову розсіювалися на невеличкі групи, й збиралися у
заздалегідь обумовленому безпечному місці.

При здійсненні наскоків в’єтконгівці намагалися досягнути багатократної
чисельної переваги. Наприклад якщо чисельний склад гарнізону
супротивника налічував близько 100 вояків підрозділи ВК збиралися у
загони, які як мінімум налічували 500-600 вояків. В перші роки війни
партизани намагалися підібратися якомога ближче до позицій
спупротивника, потім по сигналу кидалися в бій живими хвилями. Проте
згодом, усвідомивши що втрати від лобових атак занадто високі, перейшли
до більш результативних способів атаки.

У зв’язку з постійним зміцненням оборони американських баз партизани все
більше як основний тактичний засіб застосовували обстріли. У даному
випадку багато що залежало від наявного озброєння. З самого початку
війни для обстрілів застосовувалися міномети та безвідкатні гармати, які
дозволяли уражати цілі з відносно далекої відстані. Найбільш придатним
для обстрілів видом зброї стали РСЗО та пускові ракетні установки.
Останні мали дальність стрільби близько 10 кілометрів. При здійсненні
обстрілу основним правилом була швидкість. Авіація США миттєво реагувала
на обстріли, тож партизанський підрозділ мав з високою швидкістю
розгорнути важке озброєння, здійснити обстріл, й так само швидко втекти
з терену, не наражаючись на вогонь супротивника.

Противники партизан

У в’єтконгівців були сильні супротивники, і внои активно діяли.
Першочерговою проблемою стала американська присутність на теренах
Південного В’єтнаму. Перші американські військові радники засвітилися у
РВ ще у 1954 році, а з загостренням збройного протистояння їх роль
помітно посилилася. Американці створили спеціальну структуру – Комітет
надання воєнної допомоги В’єтнаму КНВДВ (MACV), який здійснював
коородинацію дій американських та південнов’єтнамських військ. На момент
повалення режиму Д’єма у Республіці В’єтнам кількість американських
військових радників досягла 16 000 чоловік. Завдяки їхнім зусиллям АРВ
поступово почала набувати необхідних навичок у тактичному використанні
озброєння.

Впродовж партизанської війни вогнева міць та технічна перевага давалися
взнаки. Вояки армії США були добре озброєні найсучаснішою на той час
зброєю, а авіація та артилерія своїми ударами могли стирати з землі цілі
полки. Партизанам доводилося постійно маневрувати, уникати зіткнень з
переважаючими силами супротивника та діяти швидко і ефективно під час
нападів.

Не в усіх місцевостях Південного В’єтнаму ФНВ мав таку беззастережну
підтримку. Набагато складнішою була ситуація в зоні Центрального
Плоскогір’я, населеного гірськими племенами. За своїм етнічним
походженням вони не були в’єтнамцями. Споконвіку ізольовані у важко
доступному Центральному Плоскогір’ї, та живучи родоплемінним строєм вони
особливо вороже ставилися до будь яких спроб нав’язати їм будь яку форму
правління. До влади південного В’єтнаму горяни ставилися байдуже а з
розгортання репресій проти невдоволених ця байдужість переросла у
відверту ворожість. Але горяни так само вороже сприйняли й партизан
В’єтконгу, а разом з ним й активну комуністичну пропаганду. Вкупі з
етнічними відмінностями та традиційною ворожістю це вилилося у взаємні
зіткнення між горянами та загонами Вєтконгу. Горяни не пускали до своїх
сіл партизан, і відмовлялися давати їм харчі та інформацію. Водночас
в’єтконгівці почали здійснювати напади на села горян, забираючи все
їстівне та караючи тих хто чинив їм спротив. Якщо населення не було
лояльним до партизан, останні відносилися до населення більш суворо.
Селище могли обкласти завищеним рисовим податком, або силоміць
мобілізувати чоловіче населення до служби у ВК. А деякі села за явну
підтримку режиму РВ партизани спалювали дотла і убивали всіх жителів.

Конфліктом між Вєтконгом та Горянами скористалися американці. Горяни
стали основою для втілення в життя програми CIDG (Civil Irregular
Defence Groups – нерегулярні групи цивільної самооборони). Суть програми
полягала в наступному – групи американського спецназу “Зелені Берети”
поселялися серед гірських племен і в обмін на медичну підтримку та
лояльність до влади Республіки В’єтнам забезпечували горян медичною
допомогою, та навчали охочих військовій справі. На основі добровольців у
кожному селищі формувався окремий узброєний загін, який захищав своє
село та прилеглу територію від партизан В’єтконгу, здійснював
патрулювання території та полювали за партизанами. Навколо групи сіл у
певній місцевості розташовувалися табори “Зелених беретів” які при
необхідності надавали підтримку місцевим загонам. Така тактика виявилася
напрочуд ефективною. Групи CIDG обмежували партизанам свободу маневру,
самі атакували й влаштовували засідки й наскоки на партизан. Оскільки
велика кількість таборів військ спецпризначення розташувалися вздовж
В’єтнамо-Камбоджийського кордону, то з плином часу групи Зелених беретів
та створених на їх основі Військ спецпризначення Південного В’єтнаму
(LLDB) почали здійснювати дальні рейди по партизанським базам та шляхам
сполучення з ДРВ. Удари по комунікаціям та шляхам постачання завдавали
часто великої шкоди ФНВ. До самого кінця війни саме Зелені Берети та
парамілітарні групи цивільної самооборони залишалися головною проблемою
та загрозою для партизан В’єтконгу.

Іншими не менш болючими проблемами для партизан були вийнятково важкі
умови існування. Джунглі В’єтнаму можна справедливо назвати одним з
найнегостинніших куточків планети. Селяни ніколи не жили у джунглях.
Вологий клімат, а також вологий сезон мусонів призводили до зниження
боєздатності вояків через перевтому. Постійні маневрування на місцевості
виснажували вояків. Багато хто з партизан гинув від укусів отруйних
тварин або помирав від пошесті, оскільки медикаментів завжди бракувало.
Від ран та пошестей партизани зазнавали не менших втрат, ніж
безпосередньо у боях. Великою проблемою було також недоїдання. Якщо
партизани на окремій території не мали с воїх сховищ з продовольством, а
місцеве населення не підтримувало їх, проблема з продовольством виходила
на перший план. Звичайним денним раціоном в’єтконгівця була кулька рису
завбільшки з кулак, приправлена рибним соусом.

Незважаючи на такі труднощі в’єтконгівці продемонстрували неімовірну
стійкість, і навіть у таких важких умовах зуміли вистояти у перші роки
боротьби і дати відсіч добре озброєному агресору.

Стежка Хо Ши Міна

Окремо слід розповісти про систему постачання В’єтконгу. Воно
відбувалося по так званій “Стежці Хо Ши Міна” – мережі стежок та доріг
які пролягали від китайського кордону й йшли на південь вздовж кордону
Південного В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі. Спочатку мережа складалася з
декількох стежок прокладених у непролазних горах, вкритих джунглям. З
плином війни Стежка Хо Ши Міна розрослася до до декількох десятків
автодоріг та та стежок сумарною протяжністю до 20 000 кілометрів. Вздовж
комунікацій партизанами було облаштовано цілу мережу сховків,
перевалочних пунктів, складів та оборонних позицій, оснащених зенітними
засобами, які забезпечували швидке та безперебійне постачання.
Пролягаючи у важкодоступних гірських районах, вкритих джунглями, тож
відстежувати колони зі зброєю було дуже важко а то й практично
неможливо.

Крім того партизанам сприяла політична ситуація Через фактичний розкол
Лаосу ворогуючими політичними угрупуваннями східна частина Лаосу
повністю контролювалася Народною Армією В’єтнаму (НАВ), а камбоджийський
лідер – принц Нородом Сіанук не чинив В’єтконгу перепон у освоєнні та
прокладанні шляхів по території Камбоджи. Оскільки офіційно ні
Республіка В’єтнам, ні Сполучені Штати Америки не перебували в стані
війни ні з Лаосом, ні з Камбоджею, АРВ не могла здійснювати наскоки по
тій частині стежки Хо Ши Міна, яка пролягала по території цих двох
країн.

Армія США та АРВ докладали максимум зусиль щоб якщо не повністю знищити,
то принаймні сильно дезорганізувати систему постачання по стежці. ФНВ та
ДРВ намагалися за будь яку ціну зберегти стежку. Тож впродовж війни
обидві сторони змагалися у засобах досягнення своєї мети та вчилися
адекватно протидіяти заходдам супротивника.

Першочерговим засобом для знищення стала авіація – для бомбардувань
американці залучили всі наявні зразки техніки – від застарілих поршневих
бомбардувальників В-26 до надсучасних стратегічних бомбардувальників
В-52. Американські літаки, оснащені радарами, майже цілодобово
патрулювали джунглі та виявляли транспорт та колони людей з вантажами.
Для виявлення колон вантажів застоосвувалися найсучасніші на той час
засоби виявлення, такі як сейсмічні датчики, які сигналізували про
наявність людей чи техніки у певному радіусі. Датчики передавали кодові
сигнали на літак-ретранслятор, який в свою чергу передавав дані для
організації штурмового удару. Вживався і радикальний спосіб позбутися
стежки – місцевість оброблювали сильними отрутохімікатами, які
винищували всю рослинність навколо, перетворюючи місцевість на пустелю.

Спочатку при відстуності достатньо сучасних засобів ППО авіаудари
становли серйозну проблему для партизан. Проблему частково вдалося
вирішити, коли ППО НАВ у південних районах ДРВ розпочали застосовувати
зенітно-ракетні комплекси (ЗРК) С-75, які серйозно ускладнили польоти
американської авіації. У районі кордону республіки В’єтнам та Камбоджи
повітряній міці американців партизани протиставляли маскування.
Мистецтво маскування вони довели до досконалості. Такими заходами
вдалося частково знизити втрати вантажів та людей. Лише починаючи з 70-х
років, коли НАВ повністю закріпилася побіля камбоджийського кордону, рух
по “стежці Хо Ши Міна” став більш безпечний.

Іншою не меншою загрозою для стежки стали американські та
південнов’єтнамські спецпризначенці. Невеликі ударно-дживерсійні групи
проникали через кордон вглиб території Камбоджи, контрольованої
партизанами. “Зелені Берети” відстежували шляхи просування військових
вантажів, вираховували розташування перевалочних пунктів та баз, а то й
самі нападали на окремі групи вантажів та партизан. Такі точкові удари
були вельми болючими, а надто для системи постачання.

Ще у 1959 році для прокладання маршрутів на південь було сформовано
спеціальний підрозділ НАВ “Зуан 559”. Зі зростанням конфлікту
чисельність підрозділу багатократно зростала і досягла кількості 30 000
вояків. Невеликі групи цього підрозділу здійснювали охорону окремих
секторів комунікацій на “Стежці Хо Ши Мінна” та вистежували й знищували
американські розвідувальні групи. Підрозділи ВК, які забезпечували
охорону своїх баз та ділянок комунікацій формували свої власні охоронні
групи, які виконували аналогічні завдання. Полювання “Зуан 559” та їх
супротивників велося з перемінним успіхом.

Стежка Хо Ши Міна впродовж всієї В’єтнамської війни відігравала велику
роль для партизан В’єтконгу. Завдяки їй партизани мали постійний притік
потрібного озброєння, припасів та кваліфікованих бійців, підготовлених у
Північному В’єтнамі.

Система базування

На протязі війни В’єтконг спромігся утворити систему баз та звільнити
від присутності уряду РВ певні окуповані території. Поряд зі стежкою Хо
Ши Міна велику роль відігравала мережа партизанських баз. Кожен бойовий
підрозділ облаштовував на певній території свою систему баз та та
таємних сховків. По мірі можливостей кожна база облаштовувалася як
автономна самодостатня система, яка забезпечувала партизан всім
необхідним.

Бази служили для таборування на протязі довгого проміжку часу, служили
для відпочинку, складування необхідного озброєння, спорядження та
продовольства, навчання особового складу партизанського підрозділу.
Партизани в зв’язку з переважаючою вогневою міццю ворога не намагалися
утримувати за собою оборону бази. При появі переважаючих сил партизани
полишали її, й приймали бій виключно у несприятливих обставинах. Проте у
всякому разі кожна партизанська база облаштовувалася так, що особовий
склад міг здійснювати оборонний бій проти наступаючих сухопутних військ
супротивника. На ймовірних шляхах підходу до бази поряд з мінами
облаштовувалися пастки. На території крупних баз облаштовувалися цілі
укріплення складені з ретельно замаскованих дотів, вогневих точок та
шанців, які дозволяли при ворожому нападі швидко організувати оборону.

Найперше чому приділяли увагу – маскуванню. Замаскувати базу у густих
джунглях не складає великих труднощів проте в’єтконгівці довели
мистецтво маскування до досконалості. З повітря базу практично неможливо
було розглядіти, їх можна було оминути навіть проходячи зовсім поряд.
Сам периметр бази облаштовувався різноманітними оборонними засобами.
Першочергову роль відігравали різноманітні засоби інженерного
загородження такі як міни, а також імпровізовані перешкоди. Останні за
своєю ефективністю дорівнювали інженерним засобам. Додатково у окремих
випадках база мала свою власну систему тунелів, яка дозволяла непомітно
евакуювати особовий склад при несприятливих обставинах.

Тунелі В’єтконгу

Новим словом у тактиці ВК стало масове застосування підземних тунелів
для здійснення різноманітних бойових операцій. Ключову роль у успішній
активності партизан на теренах поблизу Сайгону став тунельний комплекс в
зоні міста Ку Чі, яке знаходиться на відстані 40 кілометрів на північний
захід від Сайгону.

Перші тунелі в районі міста з’явилися ще під час другої світової війни,
коли партизанські загони в’єтнамців боролися проти японських окупантів.
З початком першої В’єтнамської війни В’єтмінь розпочав масове проривання
тунелів у зонах бойових дій. З початком Другої в’єтнамської війни ВК
розпочав знову розширювати та вдосконалювати існуючі та проривати нові
тунелі. З плином часу тунелі розрослися на відстань від Сайгону до
кордону з Камбоджею, а тільки навколо міста Ку Чі було прорито близько
250 кілометрів тунелів. Тунелі Ку Чі перетворилися на справжнє підземне
місто.

Тунелі допомагали партизанам переховуватися під час зачисток французької
армії, утворювати практично невразливу мережу сполучення між населеними
пунктами та опорними базами партизан, та приховано з’являтися й покидати
терен бойових дій.Завдяки тунелям партизани мали змогу завдавати
неочікуваних ударів у здавалося цілком безпечних місцях (ворог не був
застрахований від нападу навіть на території власної бази) і так само
розчинятися у тунелях не залишаючи слідів. Тунелі також
використовувалися для засилання агентів та груп диверсантів
безпосередньо у столицю республіки В’єтнам.

Американці не могли дати собі ради з тунелями. Спочатку місцевість
навколо Ку Чі вирішили умиротворити, провівши у місцевості ряд каральних
операцій. Вони закінчилися безрезультатно. Воржі вояки не шкодували
вибухівки, щоб завалити всі видимі входи під землю. Тунелі не те що
неможливо було закоркувати; вони були настільки вузькими, що крупні
американці просто не могли навіть влізти у них. Американці пробували
викурювати в’єтконгівців з тунелів за допомогою газу. Але конструкція
тунелів, була облаштована так, що газ далеко не проникав. Серйозною
проблемою стали так звані “тунельні пацюки” – спеціально навчені
низькорослі та худорляві вояки. Узброєні лише безшумними пстолетами,
“пацюки” проникали вглиб тунелів, зачищали їх від партизан, та за
допомогою вибухівки знищували наявні там приміщення з озброєнням та
спорядженням. Боротьба велася з перемінним успіхом. тунельні пацюки
завдавали великої шкоди, проте й самі зазнавалиельми високих втрат.
Тунелі були багатими на різного роду пастки, хибними ходами та глухими
кутами. Нерідко знаючи про проникнення у тунелі ворога, в’єтконгівці
запускали у ходи отруйних змій та скорпіонів. Лише за допомогою коврових
бомбардувань стратегічними бомбардувальниками масиву Ку Чі вдалося
серйозно ушкодити тунельний комплекс. проте він продовжував діяти.

Партизани жили у вийнятково складних умовах і зазнавали високих втрат у
боротьбі. Але впродовж всієї другої в’єтнамської війни тунельний
комплекс був дуже важливою ланкою у партизанській боротьбі, і відіграла
велику роль у воєнних успіхах ФНВ.

Розділ III. Час випробувань (1966 – 1967 р.р.).

1966 рік ознаменувався все більш активною участю армії США у Другій
в’єтнамській війні. В 1966-67 роки, намагаючись покінчити з
партизанськими підрозділами ФНВ, армії США та Республіки В’єтнам
розпочинають масовані контрпартизанські операції. В цей час на долю ВК
припадає найбільш серйозні випробування, які партизани в цілому успішно
витримали з більшим чи меншим успіхом.

У 1966 році В’єтконг являв собою серйозну силу. Партизанська армія
налічувала три дивізії Головних Сил, декілька окремих полків, 30
батальйонів регіональних Сил та близько 60 батальйонів Місцевих Сил, не
рахуючи місцевого населення завербованого партизанами та агентури у
крупних адміністративних центрах.

Дані про чисельність партизанських формувань вкрай суперечливою. У
деяких джерелах фігурує цифра у 220 а то й 300 000 вояків. Ці дані
можливо й завищені, але це вкорте свідчить про чисельність та
організованість ВК.

Одночасно відбувається більш поглиблена централізація командування всіма
силами ВК і НАВ на території Південного В’єтнаму. Загальне керівництво
всіма підрозділами ВК та НАВ та координацією їх дій перебрало на себе
Центральне Управління Південним В’єтнамом (ЦУПВ) – головний штаб НАВ.

На цей етап В’єтконгу вдалося сформувати три основні зони свого
перебування. Всі вони розташовувалися на північних захід від Сайгону. У
американських документах вони фігурують під назвами “Воєнна зона С”,
“Воєнна зона D” та “Залізний трикутник”. Залізний трикутник за являв
собою територію площею 96 квадратних кілометрів. У цій зоні
розташовувалися система партизанських баз та складів зі зброєю та
продовольством. Залізний трикутник знаходився у зоні перетину основних
транспортних шляхів Республіки В’єтнам, які вели до Сайгону. Знаходячись
поблизу життєво важливих для країни комунікацій партизани систематично
організовували удари по комунікаціям. В деяких випадках сполучення між
Сайгоном та районами переривалося надовго. Також окремо слід виділити
систему партизанських баз на півдні країни у дельті річки Меконг.
Паралельно партизани продовжували здійснювати партизанські акції проти
АРВ та армії США.

1966 та 1967 роки стали суворою перевіркою для В’єтконгу та ФНВ
Південного В’єтнаму. Армія США та АРВ, набираючись досвіду у боротьбі з
партизанами, вирішили раз і назавжди позбутися збройного спротиву шляхом
нав’язування партизанам тактики відкритого бою. Впродовж цих двох років
було здійснено найбільш масштабні контрпартизанські операції. В процесі
боїв партизани вперше спромоглися вистояти проти переважаючого
супротивника та продовжувати здійснювати бойову діяльність в межах усієї
території Республіки В’єтнам.

8 січня 1966 року армія США розпочала операцію Crimp – першу крупну
контрпартизанську операцію Другої В’єтнамської війни. Основною метою
американців стали Головні Сили ВК навколо Сайгону та штаб-квартира ЦУПВ,
яка ймовірно мала знаходитися у терені біля камбоджийського кордону. До
участі в операції американці залучили 8 000 вояків та старшин.

Партизанська розвідка заздалегідь через свою агентуру у штабних
структурах АРВ та КНВДВ спромоглася здобути інформацію про запланований
наступ. Тож напередодні частини та підрозділи Головних Сил ВК просто
розсіялися: частина з них перетнула кордон і осіла у базах на території
Камбоджі, інші перебазувалися у більш безпечні терени. Проте враховуючи
важливість самого району Регіональні та місцеві сили не полишили терен.
Розсіявшись на невеликі підрозділи партизани влаштовували засідки та
розставляли пастки на шляхах ймовірного слідування ворога, цим самим
усіляко затримуючи просування супротивнику прочісування території.
Операція Crimp не принесла бажаного результату. Армії США не вдалося
знайти штаб-квартиру ЦУПВ й нав’язати та знищити підрозділи Гоовних Сил
ВК.

Після завершення операції “Crimp” в Ку Чі прибула частини 25-ї піхотної
дивізії армії США, яка планувала облаштувати свою головну базу на
прилеглій території. Впродовж кількох місяців безпосередньо у
розташуванні дивізії відбувалися загадкові інциденти – обстріли
всередині бази та підриви гранат. Врешті решт американці зрозуміли, що
це робота партизан, які атакували американців прямо в наметах, буквально
вилазячи з-під землі. Через деякий час американцям вдалося обвалити
частину проходів, але комплекс тунелів Ку Чі продовжував діяти.

Впродовж лютого 1966 року армія США здійснила ще ряд операцій локального
рівня, проте вони також не досягли результату.

Тим часом ЦУПВ не збиралося лише оборонятися. На весну 1966 року ВК
разом з НАВ планували завдати серію нових ударів по всій території
Республіки В’єтнам. Задля здійснення своїх задумів 5 та 9 дивізії –
основна ударна сила ВК знову підтягнулися з Камбоджі у Воєнні зони С та
D. Проте на цей раз партизанам не пощастило. В цей же самий час дві
бригади 1-ї піхотної дивізії армії США розпочали просування вглиб зон.
Сталося так, що армія США та ВК буквально зіткнулися лоб в лоб. Перший
повномасштабний бій стався 5 березня 1955 року під Ло Ке, де у
зустрічному бою зійшлися 274 полк ВК та 2 бригада 1-ї піхотної дивізії
армії США. Бій закінчився невдачею для партизан, які з серйозними
втратами змушені були відступити. Березневі бої також закінчилися
невдало. 5-а та 9-а дивізії ВК зазнали серйозних втрат і змушені були
відступити у Камбоджу.

На початку осені 1966 року командування ФНВ запланувало провести нову
весняну наступальну кампанію у безпосередній близькості від Сайгону.
Задля здійснення удару окрім окремих батальйонів Головних Сил, окремих
батальйонів Регіональних та Місцевих Сил у Воєнну зону С підтягнулася
9-та дивізія ВК в складі 271 та 272 полків. Нажаль такі крупні
перегрупування партизанських формувань не залишилися непомічені
американською розвідкою. Впродовж лютого місяця патрулі „зелених
беретів” виявили приготування ФНВ до наступу. Відповіддю американців
стала операція Attleboro. Ця масштабна операція мала на меті втягнути
партизан у відкритий бій де б армія США та АРВ змогли б реалізувати свою
перевагу у авіації та артилерії. Операція розподілялася на дві фази:
перша пройшла з 2 вересня та закінчилася на початку листопада 1966 року.
Друга фаза розпочалася 2 листопада й закінчилася 24 числа. Проти
партизан було задіяно крупні сили в складі 196 легкопіхотної бригади,
1-ї та 2 5-ї піхотних дивізій, частин 4-ї дивізії, та підрозділів АРВ
загальною кількістю в 22 000 вояків. Під час першої фази операції
американські війська вторглися у провінцію Тай Нінь у «Воєнній зоні С»
де розпочали облаштування баз та точок вогневої підтримки. Під час
другої фази розпочалося планомірне прочісування місцевості з метою
виявлення та знищення основних сил партизан.

На самому початку операції американцям пощастило: 29 жовтня у зоні
каучукової плантації Michelin підрозділам 196-ї легкопіхотної бригади
вдалося натрапити на крупні склади 9-ї дивізії ВК. Командування 9-ї
дивізії не знаючи про високу концентрацію американських військ у воєнній
зоні С вирішили атакувати американські війська. Після того як окремі
партизанські групи атакували американський гелікоптерний десант сторони
направили всі свої свіжі сили. У деяких місцях партизанам вдалося
завдати серйозних ударів по супротивнику. Але масована авіаційна та
артилерійська підтримка та підхід свіжих підкріплень збили темп наступу
й врешті решт змусила партизан розсіятися й відступати з воєнної зони С.
Основні сили ВК були виведені з терену операції через камбоджійський
кордон та перемістилися у інші зони, недосяжні для ворожих військ.

Армії США та АРВ вдалося завдати серйозної шкоди системі постачання ВК.
На цей раз ВК було завдано відчутного удару, оскільки супротивник завдав
удару по системі оснащення. Під час операції було виявлено велику
кількість схованок з боєприпасами а також близько тисячі тонн рису. Крім
того у самих боях через згубний артилерійський вогонь та авіаудари
партизани втратили близько тисячі вояків. Проте американцям не вдалося
досягнути своєї головної мети – оточення й знищення 9-ї дивізії ВК.
Остання розсіявшись у лісах відступила на територію Камбоджі. Незважаючи
на втрати бойова міць дивізії не ослабла. Армія США не збиралася
зупинятися на досягнутому. Починаючи з 1967 року американські та
південно-в’єтнамські війська провели нові операції з метою виявити та
знищити основні партизанські підрозділи та їх бази на території
республіки В’єтнам.

Новим випробуванням для партизан стала операція “Cedar Falls”. На цей
раз удар армії США та АРВ був спрямований на „Залізний трикутник”. Проти
партизан було кинуто три дивізії, дві бригади, одина полк та декілька
менших формувань. Американське командування планувало здійснити операцію
по методу молота й ковадла. Стримуючі війська в складі двох дивізій
армії США та дивізії АРВ розташувалися в зоні на південь від річки
Сайгон, в той час як решта сил просуваючись у напрямку ковадла з півночі
та сходу мали методично обстежувати місцевість та знищувати партизан.

Командування ФНВ у даному районі врахувало несприятливий для себе
результат фронтальних атак під час операції Attleboro. Тепер з першими
ознаками крупного наступу партизанські формування розсіялися і розпочали
відступ з території Залізного трикутника. Лише один раз окремий 165
батальйон ВК прийняв відкритий бій з 25 піхотною дивізією армії США. І
знову партизанські підрозділи зазнали високих втрат у відкритому бою.
Для партизан В’єтконгу операція хоч і була серйозним ударом але й не
стала катастрофою. З одного боку партизанській інфраструктурі було
завдано серйозного удару: було повністю знищено селище Бен Сук, а його
жителів евакуйовано. Бен Сук служив опорним пунктом партизан а його
населення активно підтримувало ВК. В ході операції було захоплено 23
міномети та кулемети, 590 гвинтівок, 6000 одиниць боєприпасів, 750
комплектів одностроїв та велику кількість продовольства. Навколо всіх
доріг, які проходили через Залізний трикутник у радіусі було знищено всю
рослинність та зрито природні перешкоди, що суттєво ускладнило
проведення засідок. Іншим серйозним клопотом стали “тунельні пацюки”
спеціально підготовлені вояки, які пробиралися у глибину тунелів.
Тунельні пацюки, пробираючись вглиб тунелів знаходили таємні сховки та
штаби ВК. Підсумовуючи результати операції з воєнної точки зору
партизани програли бій.

Проте ВК вдалося знову зберегти 9 дивізію — свою основну ударну силу ВК.
272 полк 9-ї дивізії та 5 окремих батальйонів зуміли евакуюватися з
терену бойових дій або заховатися в глибинах тунелів. Після того як
американські війська покинули Залізний трикутник партизани знову
повернулися у цей терен і повністю відновили свої зруйновані сховки та
бази. Після завершення операції командування ФНВ розцінило обстановку як
загрозливу і звернулася у Ханой по допомогу регулярними армійськими
підрозділами. З півночі В’єтнаму на терен Воєнної зони С перемістився
101 полк НАВ.

Останньою крупною операцію американців проти партизан у 1967 році стала
операція “Junction City”. Знову першочерговою здобиччю мала стати 9-та
дивізія ВК та ставка ЦУПВ. Операція стала найбільшою за всю історію
другої В’єтнамської війни. У ній приймали участь три дивізії, чотири
окремі бригади та один окремий полк. 22 лютого американським військам
вдалося оточити Воєнну зону С без суттєвих боїв та втрат. Після оточення
американські війська повільно почали стискати кільце оточення. По мірі
стиснення кільця американцям вдалося натрапити на велику мережу опорних
пунктів та баз партизан, які були захоплені без суттєвих втрат. За
вийнятком боїв з 272 полком ВК 101 полком НАВ у районі Прек Кок 28
лютого та 10 березня.

На цей раз армія США не обмежилася просто зачисткою території. Натомість
однією з цілей операції стало створення у самому центрі Воєнної зони С
табору Парамілітарних груп цивільної самооборони та систему баз вогневої
підтримки (БВП) у ключових зонах. Ця тактика була виключно небезпечною,
оскільки партизанські групи в межах зони С при здійсненні партизанських
операцій виявленні ворожою розвідкою та при зіткненнях з ворожим
військом ставали мішенню скоординованих артилерійських та авіаційних
ударів.

На цей раз полки 9-ї дивізії були змушені вступити у відкритий бій задля
знищення баз вогневої підтримки. В ніч з 19 на 20 березня 1967 року 2-й
та 3-й батальйони 273 полку 9-ї дивізії ВК атакував розвідгрупу 5
кавалерійського полку армії США в районі селища Ап Бай Банг. Атаку було
відбито й партизани зазнали високих втрат.

21 березня 271 полк ВК спробував ліквідувати БВП Gold. Через недостачу
розвідувальних даних партизани буди переконані що БВП відрізано від
основних сил. Під час атаки наступаючі потрапили під шквальний вогонь
танків і зазнавши великих втрат, змушені були відступити.

Останнім крупним боєм стало зіткнення в районі селища Ап Гу 1 квітня
1967 року, де два батальйони 271 полку ВК атакували злітно-посадкову
смугу George. І знову через масоване застосування авіації та артилерії
партизани зазнали високих втрат і змушені були відступити не досягнувши
кінцевої мети.

Операція продовжувалася з лютого по травень 1967 року і обернулася
поразкою ВК. Вся місцевість у Воєнній зоні С була повністю спустошена.
9-та дивізія ВК була практично повністю знищена, загальні втрати
партизан становили 2728 вояків убитими та 34 вояки полоненими. Втрати
армії США становили 238 вояків убитими. Вся партизанська інфраструктура
в зоні була серйозно дестабілізована. Лише з великими труднощами
підрозділам ВК вдалося прослизнути через бойові порядки супротивника та
втекти у Камбоджу.

Глава IV. Новорічний наступ Тет (1968 рік)

В середині 1967 року склалася патова ситуація. З одного боку ВК не був
повністю розгромлений, та в цілому зберіг свою боєздатність. Часткова
відсутність підтримки народом безперервно змінних воєнних клік та
матеріальна підтримка ДРВ Китаю та СРСР сприяла збереженню руху опору
серед населення. З іншого впродовж контрпартизанських операцій 1966-1967
років армії США та АРВ в спромоглися завдати серйозних ударів ВК.
Частковий успіх мали також різноманітні програми умиротворення
населення.

Впродовж 1961 – 1967 років стратегія ВК базувалася на концепції затяжної
війни, яка здійснювалася шляхом застосування тактики партизанської
боротьби. Шляхом затяжної війни планувалося довести Республіку В’єтнам
до такого ступеня дезорганізації, що будь який сильний удар завданий
опісля дозволив би легко повалити уряд РВ та знищити її армію.

В середині 1967 року задля здобуття остаточної перемоги Політбюро ПТВ
вирішило що сприятлива ситуація для здобуття остаточної перемоги
настала. На 13 пленумі ПТВ було прийнято рішення про планування та
здійснення масштабного наступу ВК при підтримці НАВ по всій території
Республіки В’єтнам.

До такого рішення спонукало декілька причин: по-перше – вище керівництво
виходило з того що революційна ситуація у РВ назріла: політичний режим
не користується підтримкою в населення, відповідно коли розпочнеться
наступ, останній стане чинником масових народних виступів, які здійснять
підтримку наступаючим військам ВК та НАВ. По-друге – стратеги НАВ
дотримувалися думки що армія Республіки В’єтнам не зважаючи на
усесторонню матеріальну підтримку США не здатна чинити гідний опір, а її
особовий склад готовий повернути зброю проти власного уряду. І по-третє
– частини й підрозділи В’єтконгу та Народної Армії В’єтнаму досягли
такого ступеня чисельності, технічної оснащеності та професіоналізму,
яке дозволяло їм здійснювати масштабні бойові дії й здобувати перемоги
не тільки проти АРВ, але й проти контингенту Армії США. Узагальнюючи
було зроблено висновок що перемогу можна здобути в результаті одного
успішного наступу.

Впродовж 1967 року у середовищі уряду ДРВ сталися гострі дебати з
приводу доцільності та обґрунтованості здійснення Новорічного наступу.
Думки розділилася. Група на чолі з Ле Зуаном відстоювала концепцію
Загального наступу. Інші висловлювали серйозні сумнів и з приводу
доцільності операції і продовжували наполягати на продовженні стратегії
затяжної війни. Вони ясно розумли, що партизанські загони не встоять
супроти важкого озброєння та авіації супротивника (що застосовувати
партизанські загони для вирішення завдань загальновійськового бою
рівносильне самогубству). Нгуен Ши Тань, комнадуючий силами ВК, який в
принципі міг поставити під сумнів план Новорічного наступу 4 липня 1967
року загинув від авіаудару. Але ідея вже була схвалена і очільники ДРВ
вже не цікавила думка інших. Впродовж 1967 року всіх хто був незгодний з
планом Новорічного наступу був звинувачений у пораженстві й кинутий у
в’язниці.

Планування Новорічного наступу здійснював старший генерал Во Нгуен Зіап.
У південній частині В’єтнаму наступ мали здійснювати партизанські
формування ВК а у північній частині РВ – регулярні війська НАВ. За
допомогою цих військ планувалося завдати ударів по основним
адміністративним центрам по всій території країни. План наступу
розподілявся на три етапи.

На першому етапі, який мав розпочатися з вересня й тривати по грудень
1967 року планувалося частинами ВК та НАВ завдати ряд відволікаючих
ударів по містам та військовим базам США та АРВ вздовж кордону з Лаосом
та Камбоджею. Зіап мав на меті відтягнути основні сили армії США та АРВ
до кордону, зробивши вигляд що ввірені йому війська готові вступити у
відкритий бій. В той же час густонаселені міста центральної частини
залишалися б незахищеними, що створювало сприятливі передумови для
завдання удару по всім адміністративним центрам.

Під час другого етапу, який мав відбутися під час в’єтнамського нового
року за місячним календарем 30 січня 1968 року (звідси й пішла назва
наступальної кампанії) частини та підрозділу ВК мали завдати удару по
всім крупним адміністративним центрам провінцій та американським та
південно-в’єтнамським військовим базам, шляхам сполучення штабам та
складам. Основною метою для партизан мали стати столиця країни Сайгон та
місто Хюе, а також військові об’єкти у містах та навколо них. Дата
наступу була вибрана невипадково. Новий рік за місячним календарем (Тет)
є одним з найбільш шанованих свят. Впродовж в’єтнамської війни під час
нового року обидві сторони дотримувалися неофіційного перемир’я та
припиняли бойові дії. В цей час більшість вояків АРВ розпускалися по
домівках. Таким чином Зіап сподівався застати АРВ та армію США
зненацька, коли їхня бойова готовність буде ослаблена.

Після успішного завершення двох перших етапів мав розпочатися третій
етап – загальне вторгнення НАВ на територію Республіки В’єтнам, знищення
АРВ та американського контингенту й здобуття остаточної перемоги.

Починаючи з середини 1967 року ВК розпочав активну підготовку до
запланованої операції. В зв’язку з недавніми поразками під час операції
Junction City перш за все знову пожвавилися поставки зброї, боєприпасів
та спорядження по стежці Хо Ши Міна. Тільки за липень 1967 року на
територію Південного В’єтнаму проникло 380 вантажних авто з
різноманітними припасами. На кінець року потік авто зріс до 3000
щомісячно! Також відбувалося поповнення існуючих військ особовим
складом, в тому числі вояками з Північного В’єтнаму.

Для здійснення такої маштабної операції командування НАВ і ФНВ вперше
почали сформовувати спеціальні ударно-диверсійні групи, на які
покладався широкий спектр завдань диверсійного характеру. Такі групи
призначалися для знешкодження інженерних загороджень, штурм та
захоплення урядових будівель, знищення особливо важливих військових
об’єктів, здійснення розвідки та диверсії на окремих об’єктах. В рамках
ВК було сформовано елітний 10-й саперний батальйон ВК. Диверсанти
батальйону отримали першокласну підготовку у ДРВ за допомогою північно
в’єтнамських та китайських інструкторів та були оснащенні найкращим
озброєнням і спорядженням. Невеликі відділи батальйону придавалися до
окремих батальйонів ВК та прокладали дорогу наступаючим військам.

З жовтня 1967 року розпочався перший етап наступу. Частини НАВ атакували
бази США на півночі РВ – бази Кон Тіен, Дак То, Сонг Бе та Ке Сан.

Битва за Лок Нінь

ВК в той час завдав ряд ударів по ряду баз побіля кордону з Камбоджею.
Самим відомим боєм за участю ВК стала атака на містечко Лок Нінь. Лок
Нінь був адміністративним центром одноіменної провінції, яка знаходилася
побіля кордону з Камбоджею та в 100 кілометрах від Сайгону. Лок Нінь
став основним об’єктом атаки 9-ї дивізії ВК – найкращого партизанського
формування ФНВ. Окрім суто воєнного ефекту, партизанське командування
планувало здійснити наступ в день інавгурації президента РВ Нгуен Ван
Тхіеу. Тож Вкотре маштабним наступом партизани планували підтвердити
хиткість влади адміністрації на місцях і відповідно – слабкість реджиму
РВ.

Висування підрозділів 9 дивізії ВК розпочалося ще у середині липня. В
цей час першою прибула у провінцію Лок Нінь 272 полк ВК, а в середині
серпня – 273 полк ВК перемістився з “Воєнної Зони С” в околиці Донг
Ксай. За тиждень до нападу партизанські формування розпочали приховано
розташовуватися на території провінції. Крім всього у випадку
необхідності до бою плануваломся залучити інші підрозділи ВК та
регулярні частини НАВ: 84 артилерійський полк НАВ, 1-й та 2-й батальйони
165 полку ВК, які зайняли позиції на південному сході від Лок Нінь, та
частини 141 полку НАВ.

Нажаль ВК не вдалося зберегти свої плани у таємниці. Спочатку у наступі
на Лок Нінь мала взяти участь всі три полки 9-ї дивізії. Але під час
передислокації 11 жовтня 1967 року 271 полк зіткнувся у зустрічному бою
під Да Йеу, в 55 кілометрах на південь від Лок Нінь, з американськими
військами, і в результаті боїв зазнав таких серйозних втрат, що змушений
був покинути провінцію. Тож тепер партизани змушені були проводити
наступ за допомогою лише двох полків. Через захоплені документи та допит
брануців американцям вдалося встановити приблизну дату початку наступу.
Незважаючи на втрату фактору раптовості, командування ВК продовжувало
інтенсивну підготовку до наступу. 273 полк сконцентрувався на заходівід
Лок Нінь, а 272 – зайшов з північного сходу. Одночасно безпосередньо у
зону бойових дій перемістився і штаб 9 дивізії ВК, який і перебрав на
себе командування всією операцією. Одночасно до міста підтягнувся 84
артилерійський полк НАВ.

В ніч 29 жовтня о 1 годині ночі партизани розпочалии масований обстріл з
усіх видів зброї містечка Лок Нінь та одноіменний табір “Зелених
Беретів”. Також у якості відволікаючого маневру було здійснено дублюючий
обстріл табору Хон Куан. Обстріл тривав впродовж ночі. Але через 15
хвилин оточенцотримали авіаційну та артилерійську підтримку. Через
чотрири з половною години 273 полк при підтримці 84 артилерійського
полку НАВ розпочав наступ на Лок Нінь. Впродовж обстрілу на місто та
табір було випущено близько 180 82-мм та 122 мм мінометних мін, близько
40 пострілів з гранатометів. Партизанам вдалося захопити ставку
місцевого підрозділу CIDG, але через артилерійські та авіаційні удари
взяти табір “Зелених беретів” вони не змогли. А о другій половині дня
американські спецпризначенці стрімкою контратакою вибили партизан з
ставки CIDG.

Під час наступу на місто партизани також не змогли прорватися через
грамотно організовану оборону американських військ. Ареною основних боїв
у місті стала центральна площа, яку намертво зайняли американці.

Командування 9-ї дивізії не зупинилося на цьому. В ніч на 31 жовтня 273
полк знову атакували Лок Нінь. Атаці вкотре передував масований обстріл,
під час якого на табір було випущено близько двохсот 82-мм та 122 мм
мінометних мін, та близько 80 ракет, снарядів безвідкатних гармат та
гранатометних пострілів. Партизани знову здійснили лобову атаку силами
двох батальйонів. І знову наступ провалився через скоординовані удари
артилерії та авіації супротивника, завзятий опір оборонців табору. А
коли штурмуючі колони партизан з великими втратами майже добралися до
укріплень, американська артилерія дала кілька залпів картечними
пострілами, які буквально змели наступаючих. Залишки атакуючих на
світанку змушені були відступити.

272 полк 9 дивізії атакував місто з боку летовища, але й там зустрівши
організований лопір та вал артилерійського вогню та авіаударів
відступив, так і не посприявши атакуючому 273 полку в наступі на табір.
Мало того, відступаючі частини 272 полку потрапили під бомбовий удар
авіації, оскільки американцям вдалося прорахувати відступ партизан.

1 листопада 1967 року був днем затишшя, який перервав короткочасний
обстріл. Цього дня частини 9-ї дивізії збирали залишки своїх сил для
останнього удару. В ніч з 1 на 2 листопада розпочалася остання атака на
табір Лок Нінь. Незважаючи на потужний обстріл важким озброєннням,
майстекрність саперів, які прокладали щлях наступаючим та буквально
самовбивчу хоробрість партизан всі атаки було знову відбито. На
світканку залишки партизанських підрозділів відступили.

Одночасно частини 1-ї піхотної дивізії армії США зберігши за собою
площу, розпочали наступ на залишки партизанських підрозділів навколо
міста.

Сили партизан було підірвано. 272 та 273 полки зазнали таких втрат, що
не був в змозі проводити наступ. З 2 по 7 листопада навколо Лок Нінь
відбувалися окремі спорадичні бої, під час яких партизанські підрозділи
намагалися прорватися через виставлені у джунглях навколо міста засадних
постів американських військ. Серія завзятих боїв коштувала партизанам
нових жертв.

Наступ на Лок Нінь завершився повною невдачею. У бою зазнали втрат
найбільш боєздатні підрозділи ВК.

Так само невдало завершилися прикордонні удари НАВ на три інші бази
армії США – Кон Тіен, Дак То, Сонг Бе та Ке Сан. Американці успішно
зуміли відбити всі удари і завдати дуже серйозних втрат НАВ. Таким чином
перша фаза Новорічного наступу зазнала повного фіаско. Своїми ударами ВК
та НАВ не змогли відволікти підрозділи армії США та АРВ від центральних
районів країни ближче до кордону. З іншого боку такий задум здавався
зовсім недоцільним, оскільки завдяки своїй рухливості американські
війська мали можливість швидко здійснювати перекид військ у потрібну
територію. Незважаючи на такий невтішний результат маховик Новорічного
наступу Тет уже було розкручено і тепер його ініціатори не збиралися
зупиняти.

Початок наступу

30 січня вся країна буквально вибухнула. Всі партизанські загони
здійснили атаки 36 адміністративних центрів країни та основних
військових баз армії США та АРВ. Перші дні боїв партизанам не вдалося
закріпитися у більшості адміністративних центрів. Регіональні сили армії
США та АРВ спромоглися відстояти свої баз та завдати ВК суттєвих втрат.

Проте засоби та система зв’язку знову підвели ВК: загальний наступ мав
розпочатися 30 січня 1968 року, але в самий останній момент генерал Во
Нгуен Зіап переніс початок наступу на 31 число. В той час командування 5
зонального управління ВК вчасно не отримавши повідомлення про зміну дати
розпочала наступ 30 числа. Вранці 30 січня в зоні Центрального
Плоскогір’я американські військові баз На Транг, Плей Ку, Да Нанг та
основні адміністративні центри зазнали концентрованих ударів
партизанських підрозділів. На основі даних розвідки американське
командування підозрювало про можливий початок якоїсь масштабної
операції, проте достеменно не знало коли саме вона почнеться. Удари ВК у
центрі країни стало сигналом, який привів армію США та АРВ у готовність.
Командування квапливо відмінило новорічні відпустки і розпочало
приводити всі наявні війська у повну бойову готовність й стягувати їх до
столиці. Але було вже занадто пізно.

У дельті річки Меконг партизанам вдалося досягти суттєвого успіху.
Вранці 31 січня ВК атакував майже кожен з 16 провінційних центрів та
розташування угруповань військ АРВ і армії США. Шосе №4 – основна
транспортна артерія у регіоні була перерізана у 64 місцях.

Битва за Сайгон.

Найпершими пріоритетними цілями стала столиця Сайгон та Хюе – третє по
величині місто у В’єтнамі. У останній тиждень січня перед наступом
крупні дивізії ВК почали приховано концентруватися навколо Сайгону. З
них було залучено 1-й, 5-й, 6-й, Д-16-й, 26, 2-га та 3-тя роти 271,
506-й, 2 батальйон Го Ман. Пізніше до Сайгону підтягнулися основна
ударна сила ВК – 5-а, 7-а і 9-а дивізія ВК, 4-й батальйон Ту Дук, 3-й
батальйон Ді Ан, а також підрозділи 10 саперного батальйону. За планом
наступу батальйони головних та регіональних сил мали увірватися у місто,
заволодіти ключовими пунктами й зачистити місто від ворожих військ з
опорою на агентуру та місцевих прихильників. В той же самий час 5, 7 та
9 дивізії ВК мали атакувати основні військові бази армії США та АРВ щоб
запобігти підходу підкріплень оточеним ворожим військам у столиці.

Першочерговою ціллю наступаючих став Палац Незалежності — офіційна
резиденція президента РВ Нгуен Ван Тхіеу та посольство США. Для
захоплення останнього була виділена спеціальна група. Далі повинні були
бути атаковані та захоплені американська військова база Тан Сон Нхут, де
водночас розташовувалася штаб Комітету по наданню воєнної допомоги
В’єтнаму – КНВДВ (MACV), штаб-квартири об’єднаного командування АРВ,
ставка військово-морського флоту АРВ, центральна радіостанція. Удари по
основним командним та адміністративним центрам мали паралізувати всю
систему військового командування, що мало суттєво полегшити здійснення
наступу.

На той час у Сайгоні розташовувалися досить незначні сили. 5-й дивізіон
рейнджерів, З підрозділи регіонального ополчення, 2 батальйони поліції,
1 та 8 повітрянодесантні батальйони, розташовані у Тан Сон Нхуті, 716
батальйон військової поліції армії США та підрозділ охорони морської
піхоти.

31 січня 1968 року всі партизанські формування завдали удару по столиці
та оточуючим базам. Новорічний наступ Тет розпочався. Партизанська армія
розпочала наступ і атакувала Сайгон, Хюе 36 з 44 столиць провінцій та 64
з 245 повітових адміністративних центрів. Найпершими серед них зазнали
бази Плей Ку, Кіанг Нам і Дар Лак. Першими розпочали наступ підрозділи
10-го саперного батальйону. О 2.30 ночі диверсійна група 10 батальйону
ВК у складі 19 вояків під’їхала до споруди американського посольства на
мікроавтобусі. Вибухівкою вони зруйнували частину муру й увірвалися у
внутрішній двір посольства. Диверсантам у перестрілці вдалося убити
чотирьох військових поліцейських та одного морського піхотинця, але від
вогню у відповідь група втратила команданта й його заступника. Тим часом
охорона посольства забарикадувалася у споруді. Не маючи можливості
пробитися через міцні броньовані двері партизани залишилися знадвору й
продовжували перестрілку. Але удар завершився невдачею й група була
приречена. Охорона посольства викликала всі можливі підкріплення на
допомогу. О 8 ранку крупні частини американської 101 повітрянодесантної
дивізії оточили й знищили диверсійну групу.

О 2.00 ударно диверсійна група 10 батальйону ВК атакувала штаб-квартиру
АРВ. Першу атаку було відбито, але з приходом 1 та 2 батальйонів
місцевих сил ВК партизани з новою силою атакували штаб-квартиру.
Водночас інші сили партизан блокували всі підступи до штаб-квартири.
Такий запобіжний захід приніс свої плоди, коли у організовану засідку
потрапило підкріплення 716 батальйону військової поліції США. В
результаті засідки згинуло 16 поліцейських і ще 11 було поранено. Вранці
після завзятого бою партизанам вдалося прорватися на перший поверх
штаб-квартири. Але тут на допомогу південних в’єтнамців наспіли
парашутисти АРВ. Ослаблені нічним боєм партизани не змогли відбити атаку
і були знищені та розсіяні.

Ще одним не менш важливим об’єктом стало депо Го Вап. У зоні депо
розташовувалися артилерійський парк АРВ та танковий парк. Прорахувавши
ситуацію командування партизан атакою депо вирішило не тільки завдати
безпосередньо знищити крупний склад техніки а й посприяти атаці ВК на
базу Тан Сон Нхут, для чого планувалося використати трофейні гаубиці.
Для цього у складі кожного підрозділу атакуючого 101 полку ВК були
присутні вояки навчені стрільбі з гармат. Обидві атаки завершилися
повним успіхом – партизани без суттєвих втрат вдалося перебити охорону
та захопити депо. Проте вони не змогли скористатися плодами перемоги.
Танковий парк виявився порожнім, оскільки танки були виведені з нього ще
задовго до наступу. План з використання гаубиць також виявився
нездійсненним; після захоплення бази партизани захопили 12 гаубиць, але
в останній момент оборонці видалили з гармат замки, зробивши їх
непридатними для стрільби. Через декілька годин 101 полк ВК після
завзятого бою з 4 батальйоном морської піхоти АРВ змушений був
відступити.

Ударно-диверсійна група 10 батальйону успішно захопила центральну
радіостанцію, але через відключене живлення не змогла організувати
мовлення.

Окремо слід згадати особливо жорстокі бої за базу Тан Сон Нхут. План
атаки й захоплення був ідентичний загальному плану штурму всіх важливих
об’єктів. Підрозділи в складі 16-й 267 та частини 271 полку 9-ї дивізії
атакували саму базу, в той час як інші сили розташовувалися у зоні
основних транспортних комунікацій з метою не допустити підходу до
захисників бази підкріплень. У переддень наступу партизанські підрозділи
перерізали Шосе 1 в районі текстильної фабрики. О третій годині ранку 31
січня 16-й, 267-й батальйони та частини 271 полку 9-ї дивізії ВК
розпочали штурм західної частини бази, де розташовувався штаб
американських військових радників. Згодом партизани розпочали нову
атаку, на цей раз з півночі та сходу. Через знищення важкої зброї у депо
, партизанам вдалося прорвати оборону у західному секторі бази.
Американці опинилися у вкрай скрутному становищі і мобілізувавши всі
наявні частини охорони запросили підкріплення у 25-ї піхотної дивізії,
яка в той самий час розташовувалася у Ку Чі за 15 миль від бази.

Підозрюючи наявність засідок на шосе 1 та засікши з повітря окремі
підрозділи ВК американці розпочали обхід найбільш загрозливих теренів.
Але о шостій ранку вони все таки наткнулися на підрозділи партизан. У
зустрічному бою, використовуючи РПГ, партизани знищили третину колони
25-ї піхотної дивізії. Проте на ранок вони змушені були відступити через
підхід основних сил дивізії та авіаударів. Шосе 1 було розблоковано.
Вранці американські війська досягли бази Тан Сон Нхут і атакували
штурмуючі підрозділи партизан. Підрозділи ВК раптово опинилися у кліщах,
і під перехресним вогнем всіх вогневих засобів супротивника змушені були
відступати до текстильної фабрики. Але й там вони були атаковані
авіацією й змушені були розсіятись. База Тан Сон Нхут вистояла.

Впродовж ранку по всьому Сайгону розпочалися завзяті бої. Скориставшись
початковою слабкістю та фактором раптовості партизанам вдалося взяти під
свій контроль більшу частину міста. Найбільш завзяті бої точилися на
території кварталу де проживали американські вояки. Обидві сторони
зазнали високих втрат і американцям з великими труднощами вдалося
втримати квартал.

Тим часом 5, 7 та 9 дивізії ВК завдали ударів по американським та
південно в’єтнамським військовим об’єктам за межами Сайгону. В 24
кілометрах від столиці розташовувався Лонг Бінь – крупний центр
постачання американських військ та база ВПС Бен Хоа. Між ними
розташовувалися штаби 2 тактичного з’єднання та штаб третього корпусного
району. 274 полк спрямував свій удар проти бази Лонг Бінь, 238 полк ВК
завдав удару по штабу 3 тактичної зони. 275 полк атакував американську
базу ВПС Біен Хоа, розташовану побіля одноіменного міста. Спочатку перша
атака принесла успіх. Завдяки масованому застосуванню мінометів та
ракетних систем залпового вогню вояки 274 полку зуміли прорватися у
північний сектор Лонг Біня. В цей же самий час диверсанти вивели знищили
крупний склад палива, а підрозділи місцевих сил ВК завдали
відволікаючого удару зі сходу. Частини 199 легкопіхотної бригади, які
обороняли базу опинилися у вельми скрутному становищі. Але рано вранці
до оборонців наспіли підкріплення у вигляді 9-ї піхотної дивізії, 11-го
бронекавалерійського полку, 506 батальйону 101 повітрянодесантної
дивізії а також бойових гелікоптерів. Три роти 9-ї піхотної дивізії,
розділившись на три групи зуміли відбити наступ партизан і при підтримці
199 легкопіхотної бригади самі перейшли у контратаку. 274 та 275 полки
5-ї дивізії ВК опинилися у пастці й змушені були перейти до оборони у
містах Бен Хоа й на території бази Лонг Бінь. Зазнавши високих втрат
партизанські підрозділи відступили, не захопивши жодної з трьох цілей.

Тим часом 273 полк 9 дивізії ВК здійснив атаку на місто Ту Дук де
розташовувалася військова академія АРВ. На наступний день полк спромігся
захопити міст Ньюпорт Брідж через річку Сайгон. Але зіткнувшись у
відкритій сутичці з американцями змушений був відступити з величезними
втратами, так і не блокувавши місто.

ВК не вдалося блокувати підступи до Сайгону. Як тільки армії США та АРВ
спромоглися відбити всі атаки на свої бази, всі наявні підрозділи були
направлені у столицю. Тепер батальйони ВК самі мусили відступати під
ударами супротивника. Сильно ослаблені підрозділи партизан почали
відступати до іподрому Фу То. Іподром використовувався як місце
зосередження партизанських загонів, а також як ставка командування, та
в’язниця. 31 січня о другій половині дня американцям, при підтримці
штурмових гелікоптерів та незважаючи на завзятий опір в’єтконгівців
вдалося прорватися до іподрому й захопити його. Наступного дня партизани
здійснили відчайдушну спробу відбити іподром Фу То, але акція зазнала
невдачі, й ВК змушені були відступити у район Чолон. 5 лютого АРВ
розпочали планомірно зачищати район. На партизан впала вся вогнева міць
американського важкого озброєння, через що підрозділи ВК знищувалися до
останнього вояка. Але вони продовжували завзято оборонятися. Деякі
міські квартали по декілька разів переходили з рук у руки. Водночас
намагаючись зменшити втрати від артилерії та авіації супротивника
партизанські підрозділи почали розсіюватися і невеликими групами
заходити в тил наступаючим й атакувати їх. Про інтенсивність боїв та
стійкість партизан ВК свідчить той факт що АРВ спромоглася повністю
очистити Сайгон лише 7 березня 1968 року.

Битва за Хюе

Другою не менш важливою ціллю Новорічного наступу стало місто Хюе –
столиця провінції Тхуа Тхієн, з населенням в 100 000 людей був третім по
величині містом у республіці В’єтнам і в давніші часи було столицею
в’єтнамських імператорів. Окрім адміністративного та культурного
значення місто Хюе було важливою ланкою шляхів сполучення у 1-й
тактичній зоні. Місто знаходилося у 100 кілометрах від демілітаризованої
зони. Через місто протікала річка Сонг Нонг („Пахуча річка”), яка
розділяла місто на дві частини. На лівому березі, розташовувалася Старе
місто та Цитадель – резиденція в’єтнамських імператорів, оточена високим
муром. В межах муру знаходилася велика кількість будинків, релігійних
споруд, садів, пагод та інших споруд. Мур охоплював площу у три
квадратні милі. У північній частині міста було розташованоштаб першої
піхотної дивізії АРВ. На правому березі розташовувалася Нове місто. В
його межах розташовувалася штаб-квартира Комітету наданнявоєнної
допомоги В’єтнаму КНВДВ (Military Assistance Command Vietnam – MACV),
основні адміністративні будівлі, шпиталь. Обидві частини міста
з’єднувалися двома мостами – Нгуен Хоанг та Труонг Тьєн. На 30 червня
1968 року у місті розташовувалися незначні сили: елітна розвідувальна
рота «Хак Бао» («Чорні пантери»). Американці були представлені лише
персоналом штабу КНВДВ. Більша частина 1-ї піхотної дивізії АРВ
розташовувалися на півночі поза межами міста.

Основне навантаження під час штурму покладалося на 6 полк 325 дивізії
НАВ та 4-й окремий полк. Сили ВК були представлені 12-м та 402-м
батальйонами Місцевих Сил (за іншими даними у штурмі Хюе приймали участь
шість батальйонів Головних Сил ВК), а також підрозділи 10-го саперного
батальйону ВК. Загальна чисельність військ НАВ та ВК оцінювалася у 8 000
вояків.

О 3.40 в ніч з 30 на 31 січня 1968 року підрозділи НАВ та ВК після
масованого ракетного та мінометного вогню увірвалися в місто. Перед
самим початком наступу групи партизан переодягнуті у цивільну одежу
проникли у місто й озброївшись прихованою зброєю атакували разом з
головними силами наступаючих. 6-й полк 325 дивізії НАВ в складі 800-го
та 802–го батальйону при підтримці партизан ВК увірвалися у місто з
південного заходу. В той самий час 4-й полк НАВ та 804 батальйон 6-го
полку атакував правобережну частину міста. Спочатку через раптовість та
перевагу у вогневій міці НАВ та ВК вдалося без суттєвих втрат захопити
практично все місто. Були захоплені практично вся Цитадель та палац
імператорів. Через декілька годин прапор ВК піднявся на головній вежі
Цитаделі. Але при спробі захопити штаб 1-ї піхотної дивізії АРВ НАВ
наштовхнулася на сильний опір персоналу 1-ї піхотної дивізії АРВ та
„Чорних пантер”. Так само спромоглася вистояти й штаб-квартира КНВДВ.
Незважаючи на обстріли та багатократні атаки ці об’єкти вистояли.

Очікуючи підходу підкріплень до залишків обложених військ частини НАВ та
ВК заздалегідь подбали про блокування основних підходів до міста. Шосе
№1 на північному заході від міста було блоковано 806-м батальйоном 325
полку НАВ. Тож коли по цій дорозі на поміч обложеним почали стягуватися
війська США та АРВ вони наштовхнулися на сильний спротив. Американським
морським піхотинцям доводилося з важкими боями пробиватися до Хюе крізь
заслони НАВ. 31 січня на допомогу морським піхотинцям підтягнулася 1-а
дивізія АРВ з півночі та тактична група Х-ray з півдня. Їх уже чекали.
Тож коли колонна першої роти 1-го батальйону 1-ї дивізії морської піхоти
США при підтримці чотирьох танків 3-го танкового батальйону почала
перетинати міст через канал Фу Кам, їх зустрів перехресний вогонь
партизан. Вся колона опинилася затиснутою між річкою й каналом. Але
морські піхотинці також виявилися на висоті: група морських піхотинців
при підтримці танків вийшли на шосе та після завзятого бою зуміли
прорватися до штаб-квартири КНВДВ о другій половні дня 31 січня. В ніч з
31 січня на 1 лютого американцям вдалося надійно закріпитися навколо
штаб-квартири КНВДВ.

Спочатку американці не зразу оцінили чисельність та міць партизан ВК та
НАВ. Але оговтавшись вони негайно розпочали стягувати до Хюе всі можливі
сили. 1 лютого зібравши докупи всі наявні сили американці та АРВ
розпочали оточення Хюе з усіх боків, щоб не дати партизанам доставляти
підкріплення. 2 лютого з заходу та півночі до міста підтягнулися частини
1-ї аеромобільної дивізії, які блокували місто з заходу. Їм вдалося
перекрити шлях підкріпленням НАВ і запобігти підсиленню оточенців.

4 лютого 1-й батальйон 1 полку морської піхоти США підсилений 2-м
батальйоном 5 полку морської піхоти США розпочали штурм міста. 2-й
повітрянодесантний батальйон АРВ та 7-й полк АРВ зуміли з великими
труднощами захопити аеропорт Тай Лок у північній частині Цитаделі. Але в
ніч з 6 на 7 лютого частини НАВ змогли відбити аеропорт. Інші
американські підрозділи почали поволі зачищати околиці від партизан та
вояків НАВ. На заваді швидкому втіленню цього плану стало різке
погіршення погоди, яке на деякий час прикувало американську авіацію до
землі та завзятий опір частин НАВ та ВК, а надто з боку західної частини
міста. Кільце не стало монолітним що дозволяло партизанам мати зв’язок з
зовнішнім світом.

Нажаль така ситуація не могла триматися довго. Командування армії США
кинуло до Хюе всі наявні резерви та залучило всю можливу авіаційну та
артилерійську підтримку. За цей час партизани ВК та вояки НАВ встигли
приготуватися до оборонних боїв, перетворивши цілі квартали на фортеці.
Але вони позбулися свого головного козиря – маневреності. Американські
та південно в’єтнамські війська почали методично випалювати квартали
міста, а разом з ними й партизан ВК та вояків НАВ. На них впала вся
вогнева міць озброєнь армії США. Цілі квартали методично бомбардувалися
артилерією та штурмовою авіацією США та АРВ. Найбільших руйнувань
спричиняли удари артилерії головного калібру кораблів ВМФ США. На 14
лютого Нове місто було в руках супротивника, хоча окремі групи північних
в’єтнамців продовжували опір.

Незважаючи на несприятливе положення партизани продовжували завзято
оборонятися та переходити у результативні контратаки. Для того щоб
ускладнити де блокаду міста диверсанти 10 батальйону ВК підірвали міст
Труонг Тьєн через річку Сонг Нонг. Диверсанти спрацювали відмінно. Крім
всього невеликі групи партизан та північнов’єтнамських вояків невеликими
групами проходили поміж бойових порядків штурмуючих та завдавали
раптових ударів по шляхам сполучення, а також обстрілювали транспортні
та десантні кораблі, які плили на допомогу супротивнику по річці Сонг
Нонг. Попри всі зусилля супротивника йому не вдалося повністю блокувати
місто тож обложені мали зв’язок з зовнішнім світом.

21 лютого 1 дивізія АРВ розрубала навпіл оборону оточенців та з’єдналася
з 1-ю аеромобільною дивізією, яка разом з АРВ розпочала наступ з заходу.
22 лютого у руках ВК залишалася лише південно-східна частина Цитаделі.
Коли стало ясно що місто не вдасться утримати а на підкріплення годі
чекати 22 лютого команданти ВК та НАВ запросили у головного командування
НАВ дозволу на відхід. Ханой, через побоювання втратити обличчя перед
світом а також примарні надії утримати Хюе й перетворити його як
плацдарм для майбутніх ударів НАВ на південь категорично відмовився,
мало того прийшов наказ атакувати 23 лютого. Абсурдність наказу була
очевидна, і він став причиною загибелі всіх військ ВК і НАВ у Хюе.
Підкоряючись наказу, ослаблені підрозділи НАВ та ВК атакували позиції
супротивника. Проте їх атаки швидко захлинулися.

В ніч з 23 на 24 лютого АРВ атакувала останній вузол опору –
південно-східну частину Цитаделі та імператорський палац. 24 лютого
золотий прапор з трьома горизонтальними червоними смугами РВ піднявся на
флагштоку вежі Цитаделі. Офіційно битва за Хюе закінчилася 2 березня
1968 року.

Загальні втрати ВК та НАВ становили близько 5000 вояків убитими. Вони
захищалися до останнього й не здавалися у полон. В бранці дісталося
всього 98 вояків. Загальні втрати армії США та АРВ становили 600 вояків
убитими та 3194 пораненими.

З битвою за Хюе пов’язана похмура сторінка у історії В’єтнаму. Після
того як війська НАВ та партизани ВК захопили основну частину міста, вони
розпочали серію масових убивств явних та потенційних противників.
Командири та політпрацівники підрозділів мали спеціальне розпорядження
згідно з якого всі можливі супротивники режиму мали бути таємно вбиті.
Причому знищувалися не окремі люди, а цілі соціальні групи. В першу
чергу це стосувалося полонених вояків АРВ та поліцейських, чиновників та
урядовців РВ, вчителів, католицьких та буддистських священнослужителів,
представників католицької громади, інтелігенції, іноземців та всіх хто
згідно комуністичного світогляду вважалися „ворогами народу”. Разом з
тим було страчено у підозрі у співпраці з режимом АРВ а то й через
звичайні доноси було страчено сотні ні в чому невинних людей.

Процес знищення був поставлений на систематизовану основу. Напередодні
наступу партизанською агентурою було складено детальні списки всіх
„ворогів”. У перші дні встановлення контролю над Хюе вояки НАВ та ВК
зобов’язали всіх жителів зібратися у певних місцях для реєстрації як
громадян ДРВ. Після того як дані по особам були уточнені підрозділи ВК і
НАВ розпочали масово арештовувати та розстрілювати людей. „Революційний
суд” над кожною людиною відбувався на протязі 5-10 хвилин і ніхто не міг
навіть сподіватися на помилування. Своїх жертв бузувіри розстрілювали,
забивали до смерті та ховали живцем зі зв’язаними за спину руками.
Більшість страт проводилася таємно, а також за межами міста. Разом з
убивствами окремих людей застосовувався принцип „колективної
відповідальності”, коли разом з конкретним „ворогом народу” знищувалася
й його родина. Разом з стратами на політичному грунті розпочалася дика
вакханалія убивств з корисливих мотивів та зведення власних рахунків.
Трупи ховали у неглибоких братських могилах. Всього за приблизними
оцінками вояками НАВ та партизанами ВК було страчено близько 2800 людей.

Глава V. Занепад В’єтконгу

Новорічний наступ обернувся катастрофою для Фронту Національного
Визволення Південного В’єтнаму. ВК зазнав колосальних втрат. У завзятих
боях за Сайгон були повністю знищені 5-та, 7-ма та 9-та дивізії Головних
Сил ВК, більшість з 30 батальйонів Регіональних та 60 батальйонів
місцевих Сил були також або повністю знищені у відкритих боях, або через
втрати повністю втратили боєздатність. Загинув весь цвіт партизанського
війська – досвідчені партизани які розпочинали службу у лавах В’єтміня й
які розпочинали переможний марш ВК у 1965 році та вистояли у боротьбі з
американцями 1966-1967 роках, досвідчені політпрацівники та підпільники.
За самими скромними підрахунками ВК втратив близько 30 000 вояків.

Армія США та АРВ, з метою не дати оговтатись розгромленим частинам ВК та
НАВ розпочали нову серію контрпартизанських акцій по всій території
республіки В’єтнам. Нові удари ще більше дезорганізували й без того
виснажені боями загони партизан. Решта партизан розсіялась по джунглям і
не становила вже ніякої загрози.

Причин поразки було декілька: по перше комуністичні керівники вкотре
занадто переоцінили свої сили та недооцінили боєздатність супротивника.
Хоча досвід партизанської боротьби засвідчував, що будь яка спроба вести
відкритий бій з армією США по всім правилам загальновійськового бою
неодмінно призведе до поразки через більш високу вогневу міць та
мобільність супротивника. Кращі партизанські загони гинули у відкритих
лобових атаках на американські укріплення, знищувалися масованими
ударами авіації та артилерії та гинули у вуличних боях часто без усякої
тактичної доцільності.

По друге командування ВК та НАВ не врахувало хоча б тих небагатьох
якісних змін які відбулися у АРВ. Незважаючи на ряд хронічних недоліків
у організації та керівництві під час Новорічного наступу рядові вояки
АРВ проявили себе з якнайкращого боку. Частини і підрозділи аж ніяк не
розбігалися і не переходили на бік комуністів, а й навіть за самих
несприятливих обставин продовжували хоробро битися. Саме завдяки міці
південно-в’єтнамських вояків наступ Тет було зірвано.

По-третє комуністи прорахувалися у оцінці підтримки населення. Навіть
сільські жителі, які у багатьох місцевостях підтримували партизан, не
почали масово виступати проти режиму Нгуен Ван Тхіеу, а у більшості
своїй зайняли нейтральну позицію. А у зоні Центрального Плоскогір’я
горяни ставилися до комуністів з такою самою ворожістю як і раніше.
Найстрашнішою втратою стала повна зневіра більшості населення у
партизанах. На протязі боїв у Сайгоні та Хюе партизани за наводкою
комуністів здійснювали масові страти всіх явних та потенційних
противників комуністичного режиму. Такі побоїща відбувалися і у інших
локальних боях. Після таких нечуваних злодійств велика кількість
місцевих жителів відвернулися від ВК, хоча й не демонстрували лояльності
до режиму Республіки В’єтнам. Позбувшись своєї основної опори й
підтримки ВК був приречений. Примітка: так сталося після знаходження
масових поховань у Хюе та його околицях. ВК просто перестав існувати у
північній частині РВ. Уже у 1975 році, коли НАВ розгорне свій фінальний
наступ, тисячі жителів, які памятали звірства комуністів масово втікали
далі на південь разом з відступаючими військами АРВ.

Страшна поразка підірвала до того часу високий бойовий дух
в’єтконгівців. Дезертирство набуло великих масштабів. Залишки
партизанських загонів спішно ховалися у джунглях де вони терпіли велику
нужду через нестачу самого необхідного. Більше поталанило тим хто зміг
евакуюватися на територію Камбоджи на баз НАВ.

Плодами завзятої хоробрості, беззастережного послуху, тактичної
майстерності та самопожертви партизан ВК на всі сто використала ДРВ та
її комуністичні очільники. З воєної точки зору операція була провальною,
проте на політичному та пропагандистському фронті комуністи добилися
визначного успіху. Кадри кіно та фотохроніки, у яких партизани 10-го
саперного батальйону ВК штурмують американське посольство облетіли весь
світ. Значні як для армії США втрати сколихнули американських посадовців
від демократичної партії, яка ратувала за вивід військ з В’єтнаму.
Найбільшої ж шкоди армії США поряд з ВК й НАВ завдали американські
гуманісти, які безперервними протесами вимагали виведення військ і
відкрито саботували призов до армії. Багатолюдні акції протесту по всій
території Штатів підірвали позиції правлячої партії та президента
Ліндона Джонсона. Під впливом цих подій вище керівництво США розпочало
“в’єтнамізацію” – курс на виведення армії США з В’єтнаму з посиленням
економічної допомоги Республіці В’єтнам. Таким чином з виводом
американських військ ДРВ отримувала реальну можливість добитися успіху у
боротьбі проти менш боєздатної АРВ.

Крім того після розгрому ВК очільники ДРВ після можливої перемоги вже
могли не боятися потенційного спротиву могутньої партизанської армії,
яка у своїй масі не була повністю комуністичною. Позбувшись свого
збройного крила ФНВ остаточно перетворився на комуністичну маріонетку.

Мало того, керуючись інтересами політичного престижу Політбюро знову
видало наказ ослабленим частинам ВК знову розпочати генеральний наступ.
Неважко здогадатися що вцілілі вояки ВК розуміли що така атака буде
чистої води самогубством. Але комуністичні бонзи не прислухалися до до
чужих порад. За плином колосальні втрати мали бути усунуті за рахунок
вояків НАВ. Також керівництво Центрального Управління Південного
В’єтнаму вперше масово почало здійснювати у селах насильницьку
мобілізацію чоловічого населення. Останні, зовсім не навчені тактиці
партизанської війни, наспіх набрані. Цінність такого контингенту була
вкрай сумнівна. У травні та у серпні 1968 року ВК знову здійснив ряд
ударів по обєктам у РВ, але ці удари вже не йшли ні в яке порівняння з
Новорічним наступом. Знову в лобових атаках гинули нові підрозділи й
наступи було відбито. Випадки дезертирства почастішали вдвічі.

Врешті решт до комуністів дійшло що слід знову розпочинати партизанську
війну з самого початку щоб хоч якось демонструвати свою присутність у
РВ. Зіткнувшись з нестачою кадрів більшість підрозділів ВК ставали
бойовими підрозділами НАВ. Після Новорічного наступу 5-та, 7-ма та 9-а
дивізії ВК – в минулому основна ударна сила партизанської армії були
переформовані й поповнені вояками з Північного В’єтнаму. З січня по
травень 1968 року на південь для поповнення частин ВК по Стежці хо Ши
Міна було перекинути близько 80 000 вояків НАВ. Згодом таким чином були
поповнені й інші підрозділи. 22 січня та у травні 1969 року ВК здійснив
серію нових атак на військові бази та адміністративні центри у РВ. Проте
знову вони були легко відбиті армією США та АРВ. У липні 1969 року
з’явилася резолюція № 9 ЦУПВ у якій заклик до партизанської війни.

У липні 1969 року з комуністів було утворено Тимчасовий Революційний
Уряд Республіки Південний В’єтнам, а збройні формування були
переіменовані на Народні сили звільнення південного В’єтнаму. Незважаючи
на солідність назв ФНВ тепер повністю втратила свою незалежність і тепер
повністю була підпорядкована ДРВ та її комуністичним емісарам.

1969 рік не приніс ВК полегшення. 31 січня 1969 року ВК та НАВ згідно
плану ЦУПВ почали готуватися до нової маштабної наступальної операції по
всій території Республіки В’єтнам. В зв’язку з обрання президентом США
Річарда Ніксона ПТВ вирішило завдати нового удару, щоб спонукати новий
сплеск антивоєнного руху в США, і відповідно потсавити главу США у
скрутне становище. Цим самим це б зіграло на руку ДРВ у випадку
проведенні переговорів.на цей раз першочерговими цілями мали стати
американські військові об’єкти. 22 лютого ВК і НАВ атакували близько 500
військових об’єктів, але хід подій вкотре засвідчив, як ВК не вичстачало
досвідчених партизан та правильно підібраної тактики. Молоді призовники
з Північного В’єтнаму, у яких було мало досвіду ведення навіть
загальновійськового бою не могли замінити загартованих у боях партизан
ВК. Здавалося поразки нічому не навчили стратегів ДРВ. Знову лобові
атаки було відбито американцями з відносно незначними втратами. Окрім
безпосередніх втрат у живій слі та озброєнні бойовий дух ВК було
повністю підірвано. До першого липня 1969 року кількість дезертирів з
лав ВК становила близько 20 000 вояків.

Окремою проблемою ставали різноманітні бойові операції та
військово-політичні програми армії США та АРВ. Однією з них стала
операція Phoneix (Фенікс). Вона була направлена на пошук та знищення
партизанського підпілля у крупних містах та інших населених пунктах.
Контррозвідувальні заходи велися впродовж війни, але операція Фенікс
вирізнялася своєю маштабністю. У містах та селах розпочалося справжнє
полювання на всіх, хто міг бути реальним чи потенційним агентом ВК. На
всій території діяли спеціальні загони PRU, які таємно відловлювали
запідозрених у співпраці з ВК осіб. Відловлених агентів та розвідників
“кололи” на допитах з застосуванням тортур та вивідували інформацію про
його зв’язки та інших спільників. Весь процес відбувався поза рамками
судочинства. Широко були розповсюджені таємні убивства запідозрених без
суду та слідства. За різними оцінками від таких жорстоких дій загинуло
близько 25 000 чоловік. Причому часто убиті не мали ніякого відношення
до ВК (згодом навколо програми розгорівся великий скандал, після того як
у пресу потрапили маеріали про методу діяльності спецзагонів).
Агентурній мережі ВК, яка вціліла після Новорічного наступу зазнала
нового сильного удару, що не могло не мати впливу на бойову активність
залишків ВК.

Глава VI. Епілог

Вцілілі підрозділи Головних, Регіональних та Місцевих сил також приймали
участь у завершальних боях взаємодіючи з наступаючими дивізіями НАВ.

5-та, 7-ма та 9 дивізії ВК знову прийняли участь у широкомасштабній
наступальній операції – Пасхальному наступі у 1972 році. Цим дивізіям
були придані місцеві вцілілі загони ВК. Але тепер дивізії ВК уже не були
партизанськими, а воювали у складі НАВ як регулярна армія, при підтримці
танків та важкої артилерії. Відповідно й билися вони як регулярна армія
з застосуванням тактики загальновійськового бою. На той час від
партизанської армії мало що лишилося.

Рано вранці 2 квітня 1972 року 5 та 9 дивізії завдали ударів по основним
містам провінції Бінь Лонг – Лок Нінь та Ан Лок (в цих теренах вони
оперували й раніше). 7 ж дивізія блокувала шосе №13. 6 квітня Лок Нінь
було взято, а навколишні гарнізони АРВ розбито й розсіяно. Тепер
основною мішенню став Ан Лок, де зосередилися залишки військ АРВ та був
ключовим пунктом у даному районі. 12 квітня ВК та НАВ розпочали штурм і
зуміли захопити північну частину міста. Три дні поспіль вони намагалися
заволодіти містом, але всі атаки закінчилися невдачею. Другий штурм
тривав з 19 по 23 квітня, але й він закінчився невдачею через завзятий
спротив частин АРВ та інтенсивній підтримці американської авіації.

В травні місяці командування НАВ вирішило за будь яку ціну заволодіти Ан
Локом. Нажаль з самого початку план було приречено на провал. Через
старшину дезертира АРВ вдалося довідатися приблизну дату наступу. Рано
вранці 11 травня після потужної артилерійської підготовки НАВ і ВК пішли
в атаку. Користуючись темрявою військам вдалося просунутися вперед проте
зранку над полем бою з’явилися штурмовики та стратегічні
бомбардувальники ВПС США. Впродовж всього дня авіація завдавала по
північнов’єтнамським військам безперервних бомбових ударів, внаслідок
чого вони зазнали страшних втрат. Цілі батальйони та полки щезали у одну
мить від бомбових ударів. НАВ спробувала атакувати ще 12 та 14 травня,
але й вони були легко відбиті оборонцями. Ан Лок вистояв.

Незважаючи на таку невдачу, Республіка В’єтнам вже не могла вистояти. 27
січня 1973 року у Парижі між США та ДРВ було підписано мирний договір,
згідно якого армія США мала вивести свої війська з РВ.

У травні 1973 року останні бойові підрозділи армії США покинули В’єтнам.
Згортання американської військової та економічної допомоги, посилення
негативних явищ та тенденцій у АРВ, неспроможність режиму Нгуен Ван
Тхіеу врахувати свої помилки та досягнути соціального компромісу,
загальна втома населення від війни, та ще ціла низка об’єктивних та
суб’єктивних явищ призвели до повного краху. 9 квітня 1975 року
розпочалася операція „Хо Ши Мін” – операція по захопленню Сайгону 21
квітня президент Тхіеу подав у відставку й втік у Тайвань, кинувши
напризволяще В’єтнам. 30 квітня 1975 року Республіка В’єтнам перестала
існувати. В’єтнам став повністю червоним.

***

В ході Другої в’єтнамської війни (1960-1975) В’єтконг продемонстрував
тактичну майстерність, неімовірне завзяття та силу духу у боротьбі проти
сильного агресора. Аналіз бойових операцій та загальний плин війни
дозволяють виділити сильні сторони партизан ВК. Сильними сторонами
партизанських формувань були:

досконале володіння тактикою партизанської війни та загальновійськового
бою, вміння проводити крупні бойові операції при явній
матеріально-технічній перевазі супротивника, висока індивідуальна та
групова бойова майстерність;

неімовірна витривалість в складних кліматичних та побутових умовах при
технічній перевазі супротивника;

високий бойовий дух, стійкість та завзяття навіть у безнадійному
положенні;

централізоване керівництво всіма наявними підрозділами ВК.

Найбільшою слабкістю ВК полягало у керівництві ДРВ, яке застосувало
партизанські формування у відкритому бою проти американських військ. Цим
самим вони прирекли партизан на знищення від ударів авіації та
артилерії.

***

І все таки, чи міг ФНВ сам завоювати владу у Південному В’єтнамі й вести
країну поза комуністичними впливами? Чому ФНВ попри свою початкову
некомуністичну направленість не зміг взяти ситуацію під свій контроль і
не спробував вести свою власну гру, не ведучись на повідку у
комуністичного керівництва ДРВ? На це є декілька причин. Комуністи з
самого початку спротиву були більш організованою силою, яка чітко бачила
перед собою кінцеву мету. У ФНВ раз у раз починалися серйозні
суперечності між представниками окремих груп. Вплив комуністів у
керівництві фронту йшов по висхідній як тільки комуністична ДРВ
розпочала здійснювати широкомасштабну поставку зброї, боєприпасів та
спорядження. Без неї боротьба партизан у багатьох випадках не змогли б
вести боротьбу на рівних з супротивником.

З плином часу комуністи та їхні емісари з ДРВ повністю перебрали на себе
контроль над військовими формуваннями фронту, що в свою чергу поставило
їх під жорсткий контроль з боку ПТВ та командування НАВ. Правда великий
відсоток некомуністів у ФНВ все ще залишався, які мали також досить
серйозний вплив. Існують підстави вважати що Новорічний наступ, у якому
були знищені найкращі підрозділи ВК, був частково здійснений й тому що
ПТВ раз і назавжди вирішило позбавити ФНВ будь якого впливу, згубивши
його збройну опору у наступальній операції. Як там не було, після
Новорічного наступу Фронт перестає бути реальною силою і повністю
переходить під контроль ДРВ.

З закінченням Другої в’єтнамської війни мир та злагода у Південно
Східній Азії не настали. Після перемоги комуністична ДРВ швидко
перебрала контроль над всіма аспектами життя у В’єтнамі. ФНВ повністю
припиняє своє існування. Тут же розпочинається побудова держави й
суспільства за комуністичним зразком у жорсткому сталінсько-маоістському
виконанні. Комуністичний рай не приніс полегшення народу. Ліквідація
приватної власності та будь яких ринкових відносин призвели до глибокої
економічної кризи (комуністичний режим у В’єтнамі врятувався пішовши
шляхом впровадження ринкових реформ). Ще більшим тягарем впало на ДРВ
ведення війни у Камбоджі та конфлікт з Китаєм. Кілька років потому,
починаючи з 1978 року близько 500 000 в’єтнамців покинули Батьківщину в
пошуках кращої долі. Серед тих тисяч втікачів були й ті хто мріючи про
незалежну демократичну державу, своєю завзятою боротьбою здобули
перемогу для комуністичної ДРВ. Це були партизани В’єтконгу.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter