Реферат на тему:
Стратегія і тактика партизанської війни
Мета будь якого збройного протистояння – перемога. Партизани у даному
відношенні не є вийнятком. Проте головна відмінність полягає у способах
досягнення цієї мети.
Правильність вибору відповідної стратегії адекватної до поточних умов
нерідко відіграють вирішальну роль у наступному втіленні та досягненні
цілі.
Цикл партизанської війни складається з трьох послідовних етапів:
організація руху опору;
динамічної рівноваги сил;
стратегічного наступу партизан.
Всі три фази партизанської війни здійснюються почслідовно з дотриманням
характерних її елементів. Передчасние засосування насупної фази чи
пропускання попередніх фаз не допускається, оскільки кожна фаза вимагає
специфічної підготовки, без втілення якої існує висока ймовірність
зазнати поразки на ранніх стадіях становлення руху опопру.
Фаза 1. Організація руху опору.
Подібна стратегія продиктована типовими умовами які виникають після
втрати нацією власної незалежності. Після захоплення території окупант
освоює її, знищує або роззброює залишки опору армії поневоленої держави,
на основі власного адміністративного персоналу формує цивільну
адміністрацію, яка діє в інтересах окупаційноїх держави та її війська.
Також проводить активні заходи по вербуванню окремих громадян
поневоленої нації з метою формування допоміжних військових чи
поліцейських підрозділів з метою утримання під своїм контролем
територію, використовує в своїх інтересах наявні економічні потужності
поневоленої держави. Нерідко окупація може супроводжуватися карально
репресивною політикою, спрямованою на знищення у зародку будь якого
потенційного опору та підрив основ існування нації, як-от знищення
політичної та культурної еліти суспільства, заборона будь якої легальної
політичної та суспілльної діяльності, знищення національної мови та
культури, розпалювання у національному середовищі міжетнічної,
суспільної та міжконфесійної ворожнечі, геноцид, етноцид.
Внаслідок знищення та роззброєння збройних сил у поневоленій державі не
залишається жодної сили яка б могла чиннити супротивнику активний
збройний спротив.
Перша фаза партизанської війни спрямована на організації збройного руху
опору іноземним поневолювачам. Основні завдання полягають у формуванні
партизанської бази, придатної для для прихованого розташування
партизанських загонів. Ця база являє собою зародок майбутньої
партизанської армії, і призанчена для прихованого розташування
партизанського загону, організації їх відпочинку, бойової підготовки та
матеріального забезпечення. Навколо бази утворюється партизанський
район, в межах якого партизани проводять свої перші бойові операції.
Слід зазаначити що заснування бази не означає захоплення оточуючої її
території. При явній загрозі партизанська база евакуюється у інші
райони. На відміну від регулярної армії, де тил являє собою небойову
зону, партизанська база перебуває у стані постійної готовності до
термінової евакуації та діє як один з структурних елементів
партизанської армії.
Другою метою першої фази партизанської боротьби є організація
партизанського війська. При чому організація та система підготовки армії
суттєво відрізняється від регулярних військ. Перш за все тому що як
правило у партизанському середовищі відсутна велика кількість кадрових
військових. Більшість партизан є цивільними особами які до війни ніколи
не тримали в руках зброї. Завдання організаційного ядра партизан
здійснити тактичну підготовку яка відповідає специфіці партизанської
війни.
Третьою метою першої фази є організація активної розвідки та
налагодження агентурної мережі у певній місцевості. На початку боротьби
партизани не здійснюють активних бойових дій, а обмежуються ретельною
розвідкою. Детально вивчається прилегла до бази місцевість, наявність
ворожих військ на даній території, їх чисельність, технічна оснащеність
та бойовий дух. Бекреться на замітку розташування крупних промислових та
адміністративних об’єктів, загальні настрої серед місцевого населення.
Разом з тим спеціально відібрані агенти займаються налагодженням системи
партизанського підпілля: знаходження та вербування жителів, які готові
допомагати партизанам, насадження під прихорваною легендою агентів у
місцеві органи окупаційної влади для подальшої агентурної роботи,
облаштування прихованих явок для партизанської агентури, тощо.
Останньою метою є організація постачання майбутньої партизанської армії.
На відміну від регулярної армії партизани не мають усталеної системи
постачання потрібного продовольства, озброєння та інших матеріалів.
Матеріально технічне забезпечення партизан здійснюється кількома
способами. Основну роль відіграють контакти з місцевим населенням, які
виражають національно-визвольному руху свою підтримку і зголошуються
добровільно допомогти. Через населення в основному здобуваються продукти
харчування. Зброя здобувається у бою з супротивником. Взагалі на першій
фазі партизанської війни партизани здійснюють нечисленні спорадичні
бойові операції виключно з метою здобуття зброї у супротивника. Операція
вважається неефективною якщо внаслідок її здійснення не відбулося
поповнення у партизанських арсеналах. За наявності фінансових ресурсів
закупівля зброї здійснюється на “чорному ринку” або закордоном.
Окремо слід враховувати обстановку на міжнародній арені. У процесі
боротьби партизани можуть мати спільний інтерес з іншими державами, які
будуть зацікавлені у ослабленні окупанта. Вони можуть надати допомогу
зброєю для здійснення стратегічних цілей партизанської війни, які
сумісні з їхніми геополітичними інтересами. За сприятливого збігу
обставин постачання зброєю здійснюється спецслужбами інших держав.
Наприклад основним союзником афганських моджахедів під час
радянсько-афганського протистояння був Пакистан, який постачав
партизанам зброю та надавав свою територію для розміщення
навчально-тренувальних центрів.
Фаза 2. Стратегічна рівновага сил.
Друга фаза партизанської війни розпочинається тоді, коли рухом опору
створено базу, та є у наявності певна кількість добре вишколених та
озброєних партизан, а також великий резерв добровольців. Тепер же
основною метою руху опору є активізація партизанської боротьби на
коремих віддалених територіях. Для цього партизанські підрозділи
здійснюють рейди вглиб окупованої території і облаштовують там нові
партизанські бази. Розмноження партизанських баз дозволяє розширити
терен бойових дій, активізувати там рух опору а також бути новою
первинною базою у випадку коли всі інші будуть знайдені ворогом і
розгромлені.
Тактика партизанської боротьби
Тактика – (грец. Tasso – шикувати військо) складова частина військового
мистецтва, яка охоплює теорію і практику підготовки та ведення бойових
дій окремими частинами та підрозділамрізноманітних видів збройних сил та
родів військ.
Найперше що потрібно зазначити що у партизанській боротьбі відсутня
більшість елементів загальновійськового бою. Більше того
загальновіськова тактика для партзанської війни є неприпустимою.
Партизани ніколи лише за виключно несприятливих обставин вв’язуються у
відкритий бій з супротивником. Перевага у техніці та чисельності не
залишать партизанам жодного шансу на успіх.
Партизанська тактика витікає з причини явної переваги супротивника у
силах і засобах. Тож щоб не бути передчасно розгромленими партизани
застосовують саме таку тактику, яка в незалежності від чисельності та
сили супротивника сприятиме здійсненню стратегічних замислів визвольного
руху.
Основою партизанської тактики є тактика “бий-втікай”. Суть в наступному.
Малочисельні та високомобільні партизанські загони завдають удару по
супротивнику який найменше підготовлений до активного спротиву і не
очікує нападу. Після короткого але болючого удару партизанський загін
тут же відступає і переміщається на іншу територію не вв’язуючись у бій
з супротивником. Партизанські загони на відміну від регулярних військ
здійснюють операції, які дозволяють завдати супротивнику шкоди з
найменшими для себе втратами а то й зовсім без безпосереднього контакту
з супротивником.
У число операцій входять: засідки, обстріли, наскоки, диверсії, саботаж,
акти індивідуального террору.
Засідка – раптовий напад з заздалегідь підготовлених позицій иа окремий
підрозділ супротивника задля виконання поставленої мети – знищення,
відволікання уваги, захоплення полонених, тощо;
Наскок являє собою раптовий напад на стаціонарні об’єкти ворога з метою
їх знищення, захоплення або виведення з ладу, завдання безпосередніх
втрат супротивнику, знищення його опорних пунктів, захоплення зброї та
боєприпасів;
Обстріл – різновид наскоку; проведення масованого вогню по стаціонарному
об’єкту супротивника без вторгнення у його безпосередній периметр.
Диверсія – здійснення руйнувань чи ушкодженнь важливих економічних та
комунікаційних об’єктів без безпосереднього контакту з супротивником;
Акти індивідуального террору – террористичні дії, спрямовані проти
конкретної особи або групи осіб, здійснюються з визанченою метою
(викрадення, допит, ліквідація, пропаганда, тощо).
Подібні бойові операції мають на меті часткове або повне знищення
окремих підрозділів супротивника, завдання ударів по найважливішим
військовим та іншим об’єктам, які забезпечують належне функціонування
окупаційних військ. Вони не намагаються повністю знищити армію
супротивника, але подібними підривними діями ослаблюють його міць, що
створює сприятливі умови для його знищення. При здійсненні бойових
операцій партизани не намагаються завдати супротивнику рішучої поразки з
першого разу, що неможливо в принципі. Історія партизанських воєн немає
своїх Гавгамел, Аустерліців, Верденів чи Курськів. Партизани компенсують
це кількістю здійснених операцій та охопленням значних територій бойовою
активністю. Найголовніша мета – виснаження супротивника.
Як правило окупаційна влада тримається у певній місцевості за допомогою
окремих військових гарнізоніів окупаційної армії. На вісй окупованій
території військові гарнізони кооперують свої дії між собою у випадку
необхідності. Для цього існують лінії комунікацій та транспорт. Завдаючи
ударів по трпанспортним чи повітряним комунікаціям партизани ізолюють
окремі ворожі гарнізони, запобігають його звязку з іншими звязками.
Ізоляція залишає ворожий гарнізон без допомоги та припасів. Таким чином
його бойова міць багатократно ослаблюється що сприяє його розгрому.
Партизани одним за одним починають ліквідовувати ворожі анклави,
спочатку найбільш віддалені від оснеовних місць дислокації ворожої
армії. Ліквідація ворожої бази означає повну втрату контролю над певною
територією з боку окупантів.
Для застосування подібної тактики партизанські підроділи мають
дотримуватися прихованості, рухливості, раптовості. Прихованість
допомагає партизанам скритно пересуватися по місцевості, виходити на
рубежі атаки та уникати контактів з переважаючими силами супротивника.
Висока мобільність дозволяє щвидк опересуватися по мсісцевості, у
випадку необхідності міняти своє розташування і так само швидко уникати
переслідування й знаходження. Рапотовість дозволяє завдавати миттєвих та
результативних ударів по супротивнику з мінімальними власними втратами.
В результаті подібних бойових операцій партизани досягають наступного
ефекту:
Військовий – партизани завдають суттєвих втрат супротивнику у живій силі
та бойовій техніці. Ворожа армія мусить залучати великі маси війська для
охорони важливих об’єктів, не залучаючи їх до активних бойових дій.
Через партизан дезорганізується тилове забезпечення та комунікації між
окремими базами та іншими місцями дислокації армії, внаслідок чого
окремі її підрозділи не можуть здійснювати скоординованих дій. Постійна
безперервна гонитва за супротивником, якому неможливо нав’язати
генерального бою, відсутність безпечної території, в межах якої можна не
боятися неочікуваних наскоків партизан – все це вкрай виснажує вороже
військо і негаативно впливає на бойовий дух його особового складу.
Виснаження ворожої армії – основна мета бойових операцій партизан;
Адміністративний – внаслідок партизанських акцій унеможливлюється робота
цивільної окупаційної адміністрації у окремих регіонах країни. Таким
чином супротивник позбавляється важливого інструменту контролю над
окупованою територією та населенням. Реальна влада у такій місцевості
належить партизанам.
Економічний – через постійні диверсії та саботаж супротивник не в змозі
повноцінно використовувати господарські та економічні об’єкти окупованої
країни на свій зиск, що обертається серйозними економічними збитками.
Політичний – партиазнська боротьба понеаволеного народу демонструє його
рішучість за всяку ціну здобути свою незалежність. Війна на здавалося
вже завойованій території викликає значний політичний резонанс на
міжнародній арені. На державу окупанта опсилюється політичний та
економічний тиск з боку сусідніх держав та міжнародних організацій, що
негативно впливає на положення держави окупанта на міжнародній арені.
Духовний – рух опору окупаційному режиму стає загальнонаціональним,
сприяє обєднанню всіх верств населення під егідою ідеї боротьбі за
незалежність проти іноземних поневолювачів. Боротьба знаменує появу
нового покоління людей, спроможних до самопожертви на благо Батьківщини,
спроможних бути майбутніми очільниками нації.
Фаза 3. Стратегічний наступ
Ознаками, які свідчать про потенційну готовністиь партизан перейти до
третьої фази партизанської війни є: можливість оперування на місцевості
крупних формувань, здійснення масштабних бойових операцій відносно
крупними підрозділами з атаки крупних місць дислокації супротивника,
здатність на кожну ворожу акцію відповідати серйозним контрударом,
встановлення стійкого контролю над певною територією з відповідним
утворенням стабільно діючої підпільної інфраструктури постанчання
партизанського війська. Водночас супротивник починає покидати найбільш
віддалені території охоплені партизанською війною і починає
зосереджувати всі свої сили навколо крупних місць дислокації військ та
найбільш крупних і важливих міст та адміністративних центрів країни
задля їх ізоляції та ослаблення.
Причому слід зазначити що навіть і під час третьої фази партизанської
війни партизани не переймають загальновійськову тактктику, вони
продовжуть воювати як партизани за принципом “бий – втікай” оскільки
ворожа армія все ще має перевагу у відкритому бою.
Характерною особливістю всіх етапів партизанської війни що кожен з них
може тривати протягом великого проміжку часу. Постійна партизанська
боротьба призводить до такого виснаженняч армії та державного апарату,
що подальше окупація стає безперспективною у воєнному і збитковою у
економічному плані. Явними ознаками близької перемоги руху опору є
неспроможність підтримання порядку навіть у крупних містах, маові акції
протесту та навіть збройні виступи населення, Одночасно усвідомлюючи
слабкість окупанітв активізується все населення окупованої території. По
території країни відбуваються акти громадянської непокори, акції
протесту, страйки, а нерідко і збройні повстання населення, урядові
війська внаслідок переходу на бік партизан або дезертирства повністю
втрачають боєздатність. Починається масова евакуація окупаційної армії,
адміністративного апарату, та прибічників окупаційного режиму. Війна
вважається виграною лише після того як останній окупант покинув повсталу
країну.
Висновок.
Приблизно за таким сценарієм здійснюється кожна партизанська війна.
Відповідно до різноманітнизх умов бойових дій у різних конфліктах вона
має свої характерні особливості.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
