Реферат на тему:
Джерелознавство. Акти Української держави гетьманського правління
У той час, коли на останньому засіданні Центральної Ради приймали
Конституцію УНР і вибирали Президентом УНР Михайла Гру-шевського, у
приміщенні київського цирку Шанцера відбулися збори Української партії
хліборобів-демократів та Союзу земельних власників, при підтримці яких в
Україні мав бути здійснений державний переворот. Вважається, однак, що
ця акція проводилась з волі Німеччини та її військового командування в
Україні. На головний державний пост після перевороту — гетьмана — було
намічено командира 34-го корпусу генерала Павла Скоропадського, нащадка
українського гетьмана Івана Скоропадського.
Тим самим днем, 29 квітня 1918 p., було датовано Грамоту до всього
українського народу за підписом “Гетьмана всієї України Павла
Скоропадського” та “Отамана Ради Міністрів” М.Устимовича. В тексті
Грамоти звертання уточнювалося: “козаки та громадяни України”. Як
засвідчують документи, гетьманська влада мала намір офіційно відновити
стан козаків. Грамота констатувала “бешкети і анархію”, “розруху і
безробіття”, “грізну мару голоду”, що склалися в Україні, та нездатність
“бувшого Українського Правительства” все те подолати. Тому, мовляв, “усі
трудові маси населення… виступили з категоричним домаганням збудувати
таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій,
закон і можливість творчої праці”. Ось у таких умовах Гетьман сповіщав
народ Грамотою, що він, “як вірний син України… рішив відкликнутись на
цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади”. “Цією грамотою
я оголошую себе Гетьманом всієї України”, — зазначалось у документі.
Грамота сповіщала про розпуск Центральної та Малої Ради, звільнення її
міністрів і товаришів та про тс, що Гетьманом для управління Україною
буде призначений Кабінет Міністрів. Права приватної власності
оголошувались фундаментом культури і цивілізації. Однак давалась
обіцянка: “Будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній вартості
від великих власників” для наділення малоземельних хліборобів.
Йшлося також про поліпшення становища й умов праці робітників і
залізничників, повну свободу торгу І приватного підприємництва.
В той самий день оголошувалися “Закони про тимчасовий державний устрій
України”. Вони мали діяти “тимчасово до обібрання Сейму” і складалися з
таких розділів: про Гетьманську владу, про віру, права і обов’язки
українських козаків І громадян, про закони, про Раду Міністрів і про
Міністрів, про фінансову Раду, про Генеральний суд. Закони наділяли
Гетьмана практично необмеженою владою. Йому належала “влада управління”,
утвердження законів, призначення Отамана Ради Міністрів, взаємини з
Іноземними державами. Він керував армією і флотом, йому належало право
помилування. “Генеральний Суддя та всі генеральні судді призначаються
Гетьманом”, — гласила заключна 44-та стаття документа. Зазначалось, що
“первенствуюча… є віра християнська, православна, а Інші
віросповідання є свобідними у своїх богослужениях і обрядах”.
Проголошувались обов’язки “козаків і громадян” захищати Вітчизну,
платити податки, а також їх демократичні права і свободи.
Роль гетьмана в державі особливо підносилась документом, ухваленим 1
серпня 1918р. Радою Міністрів “Тимчасовий закон про верховне управління
державою на випадок смерти, тяжкої хвороби і перебування поза межами
держави ясновельможного пана гетьмана всієї України”. Згідно з цим
законом ставало офіційним титулування “Ясновельможний Пан Гетьман”. На
випадок обставин, згаданих у заголовку закону, “Верховне Управління
Державою”, тимчасово, аж до одужання або до вступления нового Гетьмана,
мало перейти до Колегії Верховних Правителів з трьох осіб, яких
заздалегідь таємно мали визначати: одного — Гетьман, одного — Державний
сенат, одного — вибирати Рада Міністрів. Але, згідно 8-ї статті, Головою
Колегії Верховних Правителів ставав Правитель, визначений Паном
Гетьманом. Документ був підписаний Головою Ради Міністрів Ф.Лизогубом та
Державним Секретарем С.Завадським.
3. Державотворчість ЗУНР та УНР Директорії
Тоді, коли ще в Києві Існувала влада “Ясновельможного Пана Гетьмана”, у
Львові було проголошено Західноукраїнську народну Республіку. Спочатку
18 жовтня 1918р., коли вже явно намітився розвал Авст-ро-Угорської
імперії, у Львові українські депутати обох палат австрійського
парламенту у Відні, обох крайових сеймів Галицького і Буковинського та
по три представники від керівництва чотирьох політичних партій — УНДП,
РУРП, УСДП та Української соціально-християнської партії зібралися в
Народному Домі й проголосили себе Українською Національною Радою
—”конституантою” західноукраїнського краю — “тієї частини українського
народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його
етнографічній території’. Уконституйовував Украшсысу Національну Раду її
власний Статут, прийнятий 18 жовтня.
УНР 19 жовтня прийняла “Прокламацію Української Національної Ради”, що
визначала українську етнографічну область в Австро-Угорщині: “Східна
Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини,
північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець, Серет та
українська полоса північно-східної Угорщини”. Другий параграф
“Прокламації…” уконституйовував окреслену територію як “Українську
державу” і сповіщав про настанову “поробити приготовані заходи, щоби
рішення це перевести в життя”. Третій параграф закликав національні
меншини, в тому числі і євреїв, визнаних за окрему національність,
вислати своїх представників до УНР.
Було обіцяно демократичне виборче право, відмовлено австро-уторському
міністру закордонних справ гр. Бурякові представляти інтереси означеної
території на міжнародній арені.
Першого листопада 1918р. Військово-Революційний Комітет силою установив
у Львові.свою владу, а в найближчі кілька днів — у всьому краї. Він
розглядав себе виконавцем волі Української Національної Ради. Тоді ж, 1
листопада 1918р., Українська Національна Рада опублікувала відозву
“Український Народе!”, якою сповіщала весь край про цю радісну подію -—
виникнення реальної Української держави. Знову гарантувалися
Ч5горожанські”, національні та віросповідні права, поляки, євреї і німці
запрошувалися до співпраці з УН Радою.
УНР 13 листопада 1918 р. прийняла “Тимчасовий Основний Закон про
державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської
монархії”. Українська держава отримувала офіційну назву
Західноукраїнської Народної Республіки І уточнювалася територія держави,
зокрема називалися закарпатські Комітати, що мали входити в ЗУНР.
Повідомлялося, що до часу скликання Установчих Зборів державну владу
виконуватиме Українська Національна Рада та Державний Секретаріат.
Затверджувався герб Республіки: “Золотий лев на синім полі, обернений у
свою праву сторону”, та державна печать.
Четвертого січня 1919р. Українська Національна Рада постановила утворити
з-поміж себе Виділ з десяти членів на чолі з Президентом УН Ради.
Окреслювались повноваження УН Ради та її Виділу, процедура роботи,
прийняття державних постанов.
Наступні актові документи ЗУНР в багатьох питаннях перехрещувалися Із
законотворчістю нового державного утворення на східноукраїнських землях
— Української Народної Республіки Директорії.
Зміна влади на Наддніпрянській Україні була пов’язана з поразкою
Німеччини, капітуляцією та втратою Гетьманом належної підтримки з її
боку. Представники політичних партій, що об’єднувалися ще з травня
1918р. в Український Національно-Державний Союз 14 листопада, на таємній
нараді утворили координуючий орган для оборони національних і державних
прав України — Директорію. До складу Директорії увійшло п’ять членів:
Володимир Винниченко як голова (від УСДРП), Симон Петлюра (від УСДРП і
Січових Стрільців), Панас Андрієвський (від Української Партії
Соціалістів Самостійників, адвокат), Андрій Макаренко (від
залізничників), Федір Швець (від Селянської спілки, професор Київського
університету).
В Білій Церкві під проводом Директорії 16 листопада 1918 р. вибухнуло
повстання проти гетьманської влади Гетьман все більше втрачав свої
позиції, а 2 грудня оголосив заяву про зречення від влади, але до 14
грудня старий режим управлявся ще гетьманським урядом, який передав
владу Директорії. Остання розглядала себе революційним органом, що брав
на себе диктаторські повноваження, поєднуючи законодавчу, виконавчу і
судову владу.
В Києві 23 січня 1919р. відкрився Трудовий Конгрес Народів України. Він
схвалив владу Директорії.
• Першим документом, яким Директорія визначала програму своєї
діяльності, була “Декларація Української Директорії, що зробила
Директорія”. Декларація повідомляла, що поміщицько-монархічне панування
зметене, відновлено демократичне самоврядування, відновлені закони про
справедливе розв’язання земельного питання, верховне порядкування землею
перейшло до Директорії; відмінені всі закони гетьманського уряду в
справі робітничої політики.
Декларація стверджувала, що в УНР влада належатиме працюючим класам —
робітництву І селянству, а “пануючі класи”, класи земельної та
промислової буржуазії, що довели господарство краю до повного занепаду,
вчиняли безоглядний терор і насильство, “будучи чужинцями в краю”, не
можуть бути допущені “до участі в управлінні країною”.
Декларація закликала селян, робітництво, службовців провести вибори
“делегатів на конгрес трудового народу України”. Декларувалось, що
конгрес трудового народу України матиме всі верховні права і
повновласність розв’язувати всі питання соціального, політичного й
економічного життя Республіки. Делегати на конгрес мали вибиратися не за
вдосконаленою системою виборів.
У Декларації також йшлося про встановлення робітничого контролю на
“переходовому моментові, коли нищиться старий капіталістичний світ й на
його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу”, боротьбу зі
спекуляцією, проведення соціальних реформ, “яких досягла світова,
особливо західноєвропейська трудова демократія”. У сфері міжнародних
відносин проголошувалась політика “цілковитого нейтралітету і бажання
мирного співжиття з народами всіх держав”, у галузі внутрішньої політики
висувалась мета досягнення національної злагоди. Декларація закликала
інтелігенцію, політичні партії всі сили спрямувати на організацію волі
народу здійснити великі завдання Республіки.
Скликаний 23 січня 1919р. відповідно до Декларації Трудовий Конгрес
України окрім внутрішніх завдань Української Народної Республіки,
розглянув також питання злуки ЗУНР з УНР. Ідея про це народилася на
західноукраїнському ґрунті. З ініціативи ЗУНР І Директорії був
підписаний “Передвступний договір” про об’єднання двох частин України в
“одне державне тіло”. Голова Директорії В.Винниченко оприлюднив зміст
угоди на з’їзді Селянських спілок Київщини наприкінці грудня 1918р.
Третього січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні в
Станіславі урочисто проголосила “з’єднання з нинішнім днем” ЗУНР з УНР
“в одну одноцільну, суверенну Народну Республіку”, УНРада затвердила
“передвступний договір” і доручила Державному Секретаріатові “негайно
розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізовання
договора про злуку”.
Про це рішення Українська Національна Рада та Рада Державного
Секретаріату 16 січня повідомили “правительство” УНР, 22 січня
Директорія УНР видала з цієї нагоди окремий Універсал. “Іменем
Української Народної Республіки”, — зазначалося в універсалі, —
Директорія сповіщає народ український про велику подію в Історії землі
нашої української… Вітаючи з великою радістю цей історичний крок
західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки
ухвалила тую злуку прийняти… Од нині во-єдино зливаються століттям
одірвані одна від одної частини єдиної України” — ЗУНР (Галичина,
Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна”. Питання злуки
схвалив також “Універсал Трудового Конгресу України”, прийнятий 28 січня
1919 р. Універсал сповіщав: “Через військові події по Україні” Конгрес
трудового народу України припиняє свої засідання. При цьому було
заявлено, що “вся вища влада на Україні… має належати Директорії,
котра доповнюється представником од Наддністрянської України…, акт
з’єднання з якою затверджено на першім засіданні Конгресу 24 сього
січня”.
Після себе “для підготовки законопроектів” Конгрес залишив шість
комісій: з оборони, земельну, освітню, бюджетову, закордонних справ,
харчових справ. Конгрес заявляв, що виконавчу владу “Директорія має до-
ручити Раді Народних Міністрів”, відповідальній перед Трудовим
Конгресом, а на період перериву його засідань — перед Директорією.
Конгрес доручав уряду виробити Інструкції про вибори в Трудові ради,
підготовити закон про вибори “всенароднього парляменту незалежної
Соборної Української Республіки”, проводити роботу, спрямовану на
передачу землі без викупу трудовому народові”, подбати “про знищення
безробіття”, закликав “всіх синів трудового селянства І робітництва на
боротьбу за землю і волю”. Головною небезпекою для України Конгрес
назвав “Московське більшовицьке військо”.
Політичні умови розвитку УНР 1919-1920 pp. не дали змоги скликати
Трудові конгреси в наступному. Однак законотворча робота в Республіці не
припинилася — 12 листопада 1920 р. Рада Народних Міністрів ухвалила
“Закон про тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в
Українській Народній Республіці”. Він до часу ухваленої Народним
Представництвом повної Конституції встановлював три вітки влади:
Директорію, Державну Народню Раду і Раду Народних Міністрів. Вищим
органом вважалася Директорія, що затверджувала “ухвалені Державною
Народною Радою закони”. Законопроекти мали розроблятися Радою Народних
Міністрів і вноситися у Президію Державної Народної Ради. Закони
затверджував Голова Директорії. Вони оголошувалися у “Віснику Державних
Законів”.
Проте до часу прийняття цього закону Державної Народної Ради ще не
існувало і положення про неї мало радше абстрактне значення. У зв’язку з
цим § 14 гласив: “До скликання Державної Народної Ради всі права і
обов’язки покладаються на Раду Народних Міністрів”. Закон зумовлював
права Міністрів у сферах життя, що належали до компетенції відповідних
міністерств.
Тоді ж 12 листопада С.Петлюра затвердив “Закон про Державну Народну Раду
Української Народної Республіки”. В ньому були розділи: “Про Державну
Народну Раду та її склад, особисті права членів Державної Народної Ради,
порядок скликання сесії та вибору Президії ДНР, про компетенцію
Державної Народної Ради. В цьому розділі згадувалося про Вищий Суд
Республіки. Закон також мав розділи: про порядок ведення справ ДНР, про
прилюдність засідань ДНР, про внутрішній устрій ДНР. До закону долучався
додаток, що визначав кількість квоти на представництво у ДНР різних
політичних партій, у тому числі нездекларованих (більшовиків,
боротьбистів, РСДРП та Ін.) І неполітичних організацій.
Як відомо, у листопаді 1920 р. Директорія вже була без території, а її
закони мали суто політичне і менш державотворче значення. Це ще більшою
мірою стосувалося законопроектів, що розроблялися пізніше,
наприклад, Конституції (Основного державного закону УНР) із 158
артикулів, виробленої комісією у складі М.Бшшського, О.Ейхельмана,
І.Ли-пи, П.Пилипчука, В.Завадського, Ф.Хижняка, А.Ковальського, С.Мішка,
Проекту Конституції, що передбачав федеративний устрій України, та ш.
Безсумнівно одне: як закони українських державних утворень 1917-1920
pp., так І їх проекти писалися з позицій демократизму, були спрямовані
на закріплення української національної державності, незмінною у них
була ідея соціальної справедливості.
Використані джерела і праці
Конституційні акти України 1917-1920. К , 1992
Національні відносини в Україні у XX ст Збірник документів і матеріалів
//Голова редкол І.Ф Курас. К , 1994
Українська революція1 докумеети 1919-1921 Нью-Йорк, 1984.
Українська Центральна Рада. Документи І матеріали: У 2т. К., 1996. T.I;
1997.Т.2.
Універсали Української Центральної Ради //Великий українець. Матеріали з
життя та діяльності М.С.Грушевського К., 1992. С. 179-192
Вєгеш Микола, Задорожний Володимир. Велич І трагедія Карпатської
України. Ужгород, 1993
КульчицькийВ С., НастюкМ L, Тищик Б.Й Історія держави І права України
Львів, 1996.
Литвин МР., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.
Макарчук Степан. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів,
1997
Малик Я., Вол В , Чуприна В. Історія української державності. Львів,
1995.
Мороз Валентин Україна в двадцятому столітті. Тернопіль, 1992
Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917- 1919 рр
Історико-генетичний аналіз, К., 1995.
Стерчо Петро. Карпато-Українська держава До Історії боротьби карпатських
українців у 1919-1939 роках (Репринтне видання). Львів, 1994.
Тищик БИ., Вівчаренко О.А. Українська Народна Республіка Коломия, 1994.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
