Реферат на тему:
Джерелознавство. Мемуари як історичне джерело
Особливості мемуарних джерел
До мемуарної літератури (від латинського memoria — пам’ять) відносять
твори про дійсні соціальне-економічні, політичні, культурні,
сімейно-побутові та інші процеси і події, написані учасниками подій і
процесів або їх безпосередніми спостерігачами через певний проміжок
часу.
Особливості мемуарних творів (джерел) випливають із особливостей їх
написання. Кожного разу мемуарист, беручись за перо, вже наперед бачить
мету твору, тобто він свідомо обирає ту чи іншу суб’єктивну позицію щодо
осіб і явищ, про які має намір писати, показати їх велике чи мізерне
значення, відбити свою позитивну роль у подіях. Коли ж вона була
негативною, то мемуаристи або замовчували це, або звинувачували інших.
Події й особи у мемуарі практично завжди відображені невідповідно до їх
реального значення, а крізь призму мемуариста. Така невідповідність
мемуарної розповіді історичній дійсності неодноразово створюється і поза
волею автора, якому одні події запам’яталися менше, інші — більше, одні
явища й особи подобалися, інші викликали в нього негативне сприйняття;
чогось дуже важливого він міг не бачити і не знати. З цього погляду
мемуарні твори як історичні джерела хибують своєю суб’єктивністю.
Дослідник повинен піддавати їх дуже прискіпливому і критичному аналізу,
а фактологічний матеріал зіставляти зі свідченнями з інших джерел, якщо
вони існують,
Іншим негативним моментом мемуарного джерела є те, що воно, як правило,
створювалося з пам’яті через більший чи менший проміжок часу після
зображених у ньому дійсних подій, через багато років І десятиріч, коли
пам’ять автора вже могла і не зберігати конкретних деталей ситуації,
точних дат, імен окремих учасників, причинних зв’язків та ін. Відомі
випадки, коли мемуаристи компенсували брак точності елементарним
вимислом.
Не варто забувати і про те, що автор мемуару кожного разу оцінює
описувані події не з позицій синхронної подіям власної та громадської
думки, а з позицій своїх поглядів часу створення мємуару, відповідно він
не відображає поглядів зображуваної епохи, а прикрашає чи охаює ЇЇ
переконаннями і поглядами, що запанували в суспільстві через
десятиліття. “Український Історичний журнал” 1991 р. у № 1 І 7
опублікував листа селян с.Жабки (с.Луценки) Полтавської області, нібито
написаного Сталіну весною 1933 р. Але, як зазначено в публікації, лист
уже десь перед 1991 р. реконструював сільський писар Хвиль, який,
мовляв, писав під диктування односельчан 1933 p., коли йому було 14-15
років. У стилі листа явно проглядається не тільки постсталшське, а й
пострадянське бачення суті становища в українському селі 1933 р. “А ти,
Генеральний правитель, давив їх продрозверстками й “данинами”, поки їх
груди не стали стулятися із спинами. І не через якісь там стихійні лиха,
недороди чи засухи, таких не було ні трохи, а через те, що нас дуже
щораз оббирали, як липку. На селянських горбах, мозолях та поті будували
соціалізм без перепочинку в роботі”. Такий осучаснений спогад,
осучаснена реконструкція нібито листа, написаного 1933 p., звичайно ж,
без сумніву сприйматися не може. 1 дослідник навряд чи має підстави
писати, що ось селяни с.Жабки послали листа Сталіну такого, як у свій
час запорожці Івана Сірка турецькому султану.
Мемуари вимагають до себе критичного ставлення ще й тому, що в них важко
відрізнити, які події описані на основі власного спостереження чи участі
автора, а які він подав з тогочасних розповідей, слухів, а, можливо,
навіть як плід художнього вимислу.
Згадані недоліки мемуарів як історичних джерел дослідник повинен
враховувати кожного разу.
Водночас мемуари серед Інших історичних джерел мають свої переваги. У
них часто зберігається інформація про такі події та моменти історичного
процесу, якої нема і здебільшого не може бути в Інших видах джерел. Хто
конкретно вперше Ініціював створення того чи іншого документа державного
значення, або, наприклад, хто і кому дав наказ підняти український
прапор на вежі Львівської міської ратуші в ніч на 1 листопада 1918 р. і
як його піднімали, як і чому проходило звільнення з посади рекіора
Київського університету Михайла Максимовича у грудні 1935 p., чому
маршал ГК.Жуков, перебуваючи у штабі 1-го Українського фронту, зайшов
саме до Хрущова (“зная, что у него всегда можно было неплохо
подкрепиться”), як слово “хведеративна” у контексті “Російська
Федеративна Демократична Республіка” (а не просто “Російська
Демократична Республіка”) заманило фракцію українських селян із 170 осіб
на Першому Всеросійському селянському з’їзді в Петрограді до російських
есерів, які керували з’їздом. Таких питань і прикладів у мемуарах
чимало. Вони наповнюють історичний процес живим подихом епох, виявляють
неповторні взаємозв’язки між подіями і людьми, зупиняють увагу сучасного
дослідника не тільки на картинах баталій і багатотисячних демонстрацій,
а й на особистих долях так званих маленьких людей.
У мемуарних джерелах більше, ніж в інших, міститься інформації про
особисті стосунки між окремими історичними постатями, діячами культури І
літератури, про такі сфери суспільного буття, як сімейний побут, інтимне
життя, еволюція релігійних переживань.
Часто мемуари виступають єдиним джерелом про підпільну діяльність,
партизанський рух, виконання тих чи інших бойових доручень повстанцями.
Умови, в яких велася боротьба підпільників І партизанів, не давали змоги
записувати накази, конкретні імена виконавців завдань командування, не
завжди була можливість описувати ті чи Інші події, хоч вони могли мати
для свого часу дуже важливе значення.
2. Класифікація мемуарів за жанрами
Мемуари як історичні джерела мають внутрішній поділ за жанрами
(жанровими підвидами). Виділяють кілька таких жанрових підвидів,
зокрема:
— спогади; — некрологи;
— автобіографії; —листи (епістолярні документи);
— щоденники; — літературні записи.
Спогади як мемуари великого чи малого жанру пишуться, як правило, про
події, що відбувалися у ближчому чи дальшому минулому, часто багато
років, або й кілька десятиріч тому. Спогад може бути написаний про якусь
одну подію, наприклад, “Історія моєї габілітації” Івана Франка написана
приблизно 1912р.,через 17 років після нещасної габілітації. І.Франко,
щоб внести ясність у кривотлумачення про його реабілітацію, по суті,
описав-лише свій прийом намісником Галичини графом Казиміром Бадені.
Намісник спершу запитав, як він може допустити
співробітника “Кур’єра Львовскего” на посаду університетського
професора. Коли ж Франко відповів, що він поділяє погляди “Кур’єра
Львовского”, але хоче усунутися від політичної боротьби і віддати всі
сили науковій роботі І для того бажає осягнути приватну доцентуру в
університеті, намісник К.Бадені розпочав діалог: “пан намісник: Ви
оженилися з росіянкою? Я: Так.
Пан намісник: Ви взяли за нею дещо грошей7 Я: Так, ексцеленщє, коло 3000
рублів, саме стільки, аби в разі потреби відразу не вмерти з голоду. Пан
намісник: у вас четверо дітей І вони досі не хрещені. Я: Так,
ексцеленціє.
Пан намісник: Но, бачите, я добре поінформований. Побачу, що зможу
зробити для вас. Тільки, знаєте, свою агітаторську діяльність мусите
наразі покинути. Отже, до побачення, пане Франко!
Я пішов. Тепер я знав досить напевно, що моя справа програна”.
Ось фактично І весь спогад. Франко, щоправда, розповів, як його про це
попереджували, а Олександр Барвінський мав навіть сказати: “Скоріше на
моїй долоні виросте волосся, як Франко буде доцентом” і як після розмови
з Бадені все-таки виступав з промовою на 30-річному ювілеї Михайла
Драгоманова (очевидно, громадсько-політичної І науково-літературної
праці. — С.М.), і як про це нагадав йому віце-президент Галицької
крайової ради професор Бобжинський, мовляв, не перестав І.Франко
займатись політикою, хоч обіцяв це зробити наміснику).
Відомі також серії спогадів про різні події чи про окремих осіб,
написані одним автором, а потім видані книжкою. Такими є “Київські
зустрічі” Євгена Кротевича, що становлять спогади про окремі зустрічі з
письменниками та Іншими діячами української культури. До них віднесемо і
працю львівського професора англійської мови та письменника Михайла
Рудницького “Письменники зблизька”.
Водночас спогади частіше стосуються великих різнопланових подій, що
відбувалися впродовж багатьох років, мемуарні праці про них становлять
товсті книги або й кілька томів. До них належать спогади державних,
політичних та військових діячів, які через призму власного сприйняття
описували революції, війни, діяльність урядів і армій, партизанську
боротьбу, свою участь у революційному русі та ін. При бажанні можна
складати список сотень таких книг. Для ілюстрації, однак, обмежимось
десятком найчитабельніших у сучасній Україні книг-спогадів з історії
української революції 1917-1920 pp.: Андрієвський В. З минулого (1917
рік на Полтавщині) (Берлін, 1921. Т.1-3), Винниченко В. Відродження
нації (Київ; Відень, І 920. Т. 1-3; репринтне перевидання. К., 1990);
Гуцуляк Михайло. Перший Листопад 1918 року на західних землях України(К,
1993); Кузьма Олекса. Листопадові дні 1918 року (Львів, 1931); Махно
Нестор. Воспоминания. Париж, 1929. Кн.1; 1936-1937, кн.2-3 (реп-ринтне
видання. К., 1991); Назарук Осип. Рік на Великій Україні (Прага, 1920);
Омелянович-ПавленкоМ. Українсько-польська війна 1918-1919 (Прага, 1929);
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921), ч.І (Львів,
1927. 4.1); Христюк П. Замітки І матеріали до Історії Української
революції. 1917-1920: У 4кн. (Відень, 1921); Шухевич Степан. Спомини з
Українсько-галицької армії (1918-1920): У 6 кн. (Львів, 1929).
Так само відомими і читабельними були книги-спомини радянських
командирів періоду Великої Вітчизняної війни Жукова, Василевського,
Рокосовського, Штеменка, Конєва, Баграмяна, Гречка і багатьох Інших,
командирів радянських партизанських з’єднань Ковпака, Вершигори,
Медведева, Руднєва, Сабурова, Федорова, також Платона Воронька,
радянських “вождів” — Ворошилова, Мікояна, Громика та ш.
Достатньо поширеним підвидом мемуарних творів є автобіографії, що,
звичайно, становлять історичні джерела. Так, аспірантка кафедри
етнології З.Комаринська, яка має тему кандидатської дисертації
“Етно-соціальний розвиток міста Винники (передмістя Львова) у другій
половині XX ст.”, крім виявлення архівних І літературних джерел,
матеріалів анкетного обстеження, періодики, безпосереднього
спостереження та Інших, одержала завдання зібрати 100 автобіографій
“простих” мешканців Винник, щоб з позицій і такого джерела спробувати
виявити характерні ознаки історичного процесу. Але особливо важлива роль
належить автобіографії відомих діячів. Вони є не лише першорядними
джерелами до вивчення відповідних персоналій, а й атмосфери епохи, в
якій жив і творив той чи Інший діяч.
Слід констатувати, що українська автобіографіка дуже значна. З-поміж
діячів ХІХ-ХХ ст. автобіографи залишили М.Максимович (Максимович М.О.
Киев явился градом великим… К., 1994.С. 388-404), Т.Шевченко (Шевченко
Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. К., 1963 Т.5. С.247-253), дуже
поширену — М.І.Костомаров (Костомаров Н.И. Исторические произведения.
Автобиография, 2 изд. К., 1990. С.425-650), М.Драгоманов
(Автобиографическая заметка //Літературно-публіцистичні праці. 1970.
T.I. С. 42-45), І.Я.Франко (Франко І. Причинки до автобіографії //Зібр.
тв.: У 50 т. Т.39. С.36-44), М.С.Грушевський (Автобіографії з 1906, з
1914-1919, 1926рр.— Великий українець. К., 1992. С.197-240),
А.Ю.Тесленко (Архип Тесленко. К , 1988. С.435-436), Іван Крип’якевич,
автобіографічні спогади якого опубліковані лише частково (див.
Український історик. 1993. № 1-4. С. 174-176) та ін. Не всі біографи
однакові за повнотою відображення власного життя Проте з кожної з них
проступають такі риси характеру їх авторів, які, очевидно, в Інших
джерелах було б вловити важко. Михайло Максимович до 30 років роздвоєний
між великою наукою в Москві і рідним краєм — Україною, а вже в 25 років
роздвоєний між хворобою І наукою в рідній Україні. В Тараса Шевченка
драмою життя була полярність між його рабським громадянським становищем
з дитинства І до 60-х років, коли писалась автобіографія, І фатальним
потягом його душі до пензля, поетичного слова і волі; Володимир
Антонович все життя шукав українського преображения, а Михайло
Грушевський усім єством і через себе прагнув найповніше відобразити
відвічну І нездоланну волю українського народу до самоутвердження в колі
світових народів, до свободи. Були свої два крила: злидні й тюрма в
Архипа Тесленка. Автобіографії видатних людей — це своєрідні сповіді
перед народом, І дослідник до них має бути дуже уважним.
Щоденники як Історичні джерела мають те спільне, що всі вони
створювалися І створюються шляхом регулярного чи нерегулярного запису
авторами спостережень за громадсько-політичними, військовими, побутовими
та Іншими подіями, а також за своїми думками і міркуваннями. Подібно до
інших творів мемуарного жанру щоденники можуть охоплювати різні за
тривалістю проміжки часу. Так, “Діаріуш” Миколи Ханенка стосувався
діяльності гетьмана Івана Скоропадського і його канцелярії від січня до
липня 1722 p., або ж всього за півроку. “Щоденник” Тараса Шевченка
охоплює період від 12 липня 1857 р. до 13 липня 1858 p., тобто рік.
Міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв вів “Дневник” сім років— з
1861 до 1868 p., коли був міністром. Дружина російського міністра шляхів
сполучення Олександра Богданович записувала всі новини, найперше з уст
своїх чи не щоденних гостей, упродовж 33 років: з 1879 до 1912р.
Козацький старшина Яків Маркович писав “Щоденник” 50 років — з 1717р. до
1767р.
Не було дня, щоб не записував чогось у щоденник останній російський цар
Микола Й. Проте ті записи цікаві хіба для характеристики самого царя:
“ліг спати в десять з половиною годин”, “мав дві доповіді Н.К.Гірса і
Вітте. В результаті запізнився на сніданок”; “гуляв і забив ворону”,
“забив кішку. Після чаю прийняв князя Хшкова”. Про свої успіхи в
мисливстві цар писав не тільки тоді, коли вони були, а й наприкінці року
підбивав загальні підсумки, як, наприклад, за перший рік царювання:
“Всього (вбито. — С.М.} 11 зубрів, І лось, 190 оленів, 69 кіз, 31
лисиця, 134 кабани. Всього 474 Вистрелів 1679”.
Переваги щоденникового жанру перед Іншими мемуарними творами такі, що
вони вирізняються точністю Імен, назв місцевостей, датуванням подій,
свіжістю відображення вражень, таких деталей буття, яких у спогаді
відобразити було б неможливо. Але І щоденники, так само, як мемуарні
твори Інших жанрів, з певних причин відображають Історичну дійсність не
завжди об’єктивно. Кожного разу автор щоденника пам’ятає про власне
реноме (навіть після смерті), і якщо його роль у подіях була
неблаговидною, він її приховує або подає в іншому світлі. Так само автор
завжди побоюється, що його записи може прочитати тюремне,
адміністративне начальство, а також чоловік, дружина, діти та ін. Отже,
дослідник, працюючи над щоденником, повинен пам’ятати, що І щоденник —
не до кінця відкриті роздуми автора.
До мемуарних творів прийнято відносити і некрологи, своєрідні колективні
спогади про особу після смерті, оформлені у відповідний текст людьми,
які найбільше знали померлого чи загиблого товариша. В деяких випадках
некрологи містять таку Інформацію з життя персоналії, якої раніше ніде
не публікувалося і яка могла би бути втраченою назавжди, якби не
з’явилась у некролозі. Прикладом може бути стаття Я.Головацького
“Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу” (див. “Русалка Дністрова”.
Документи і матеріали. К., 1989. С.254-259). “Повідомлення”, написане в
дусі некролога, — про смерть генерала Романа Шухевича — Р.Лозинського —
Тараса Чупринки — Тура.
Літературні записи — це ті ж спогади окремих осіб про дії, своє життя,
подані в літературному оформленні Інших авторів. Учасник подій
розповідає, а літературний працівник записує розповідь, оформляє її
літературно. Як правило, це робиться у випадках, коли вже учасник подій
за станом здоров’я не в змозі сам написати спогад або не має належної
літературної підготовки (у дуже рідкісних випадках — коли учасник подій
дуже завантажений державними чи військовими справами). Історична
цінність таких літературних записів майже кожного разу дуже сумнівна.
Тут на суб’єктивізм учасника подій при розповіді нашаровується
суб’єктивізм літературного працівника часом такою мірою, що від
історичної дійсності залишається дуже мало.
В широкому розумінні слова до мемуарної літератури відносять листи
(епістолярні документи від лат. епістоля —лист, грамота], за винятком
службового листування, що становить складову частину діловодних
документів. З XVIII ст. збереглася і 1895 р. видана “Частная переписка”
Григорія Андрійовича Полетики, що через зміст приватних листів автора
дає змогу простежувати духовні інтереси високоосвіченої людини України
XVIII ст. У XIX ст. дуже розвинувся жанр наукового та громадського
листування. В архівах (чимало І у виданнях) зберігаються численні листи
М.Максимовича, О.Бодянського, Я.Головацького, М.Костомарова,
М.Гулака-Артемовського, з другої половини XIX ст. — П.Грабовського, М
Драгоманова, О.Огоновського, О.Макарушки, Ю.Ба-чинського. В 1906-1908
pp. було видане (у двох томах) листування Івана Франка, 1928 р. М.Возняк
його перевидав. У 1910-1912 pp. M.Павлик опублікував листи М.Драгоманова
у 8-ми томах. Збереглося дуже багато листів самого М,Павлика, який дуже
за цс турбувався. Цінним є спеціальне видання, що містить листування
наддніпрянських І галицьких українців під заголовком “Україна і
Галичина”.
Використані джерела і праці
Богданович А В Три последних самодержца. Дневник. М., 1924
Винниченко В Відродження нації Київ, Відень, 1920. 4.1-3 (Репринтне
видання. К, 1990)
Гочовацький Я. Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу //Русалка Дністрова
Документні матеріали. К., 1989 С.254-259.
Гуцуляк Михайло Перший Листопад 1918 К., 1993
Гру шевський М. С Автобіографія 1906 р Автобіографія 1914-1919рр
Автобіографія 1926 р //Великий Українець. Матеріали з життя та
діяльність К , 1992. С 190-312.
Грушевський М С Щоденник (1888-1894 рр ) Підготовка до видання, передне
слово, упорядкування, коментарі І післямова Леоніда Зашкільняка. К ,
1977.
Драгоманов МЛ Автобиографическая заметка //М Драгоманов
Літературно-публіцистичні праці К., 1970.Т.1.С.42-45.
Из дневников последнего русского царя Вступительная статья и примечания
К Ф.Шацилло //Вопр. истории 1988. № 8. С. 105-127.
Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд К.,
1990. С.425-650.
Максимович М Автобиография //Киев явился градом великим • Вибрані
українознавчі твори. К , 1994. С 388^04
Кузьма Олекса Листопадові дні 19І8 року. Львів, 1931.
Літопис нескореної України Документи, матеріали, спогади. Львів, 1993 Кн
1 1997. Кн2.
Лесь Курбас. Спогади сучасників. К., 1969.
Франко І Причинки до автобіографії //ЗІбр. творів: У 50 т. К., 1983.
Т.39. С.36 44.
Франко І. Історія моєї габілітації //Там само. С.45-49.
Франко І Спомини Із моїх гімназіальних часів //Там само. С.50-54
Шевченко Т Щоденник. Автобіографія //Тарас Шевченко. Повне зібрання
творів: У 6т. К., 1963 Т5
Голубцов В С Мемуары как источник по истории советского общества М, 1970
Дашкевич Ярослав Кенгірське повстання 16 травня-26 червня 1954р.
//Україна в
минулому. Київ, Львів, 1992. Вип 2. С.114-133.
Довгопол В М, Литвиненко М.А., Лях РД Джерелознавство Історії
Української
РСР. К., 1986. С.156-165; 223-232.
Источниковедение истории СССР. М , 1981 С 342-358; 465-480 Литвиненко MA
Джерела Історії України. X , 1970. С.157-177. Мемуари І
мемуаристика//Стара Україна. Львів, 1924. Т.9-10 С 119-156 Санцевич А В
Джерелознавство з Історії Української РСР післявоєнного періоду.
К., 1972. С.109 132
Черноморский М Н Мемуары как исторический источник М , 1959
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
