Реферат на тему:
Джерелознавство. Принципи класифікації періодичних видань
Грецьке слово періодос, що означає кружний шлях, обертання, чергування,
дало назву надзвичайно поширеній формі друкованого слова у вигляді
газет, журналів, квартальників, щорічників під певними назвами, які
залежно від виду видання повторюються через день, тиждень, місяць тощо.
Для означення такого типу видань вживається також слово преса.
З-поміж історичних джерел періодика належить до таких, що з’явилися
відносно пізно, тобто вже після винайдення друку. Хоч відомі також
рукописні листки, “відомості”, Інформації, які періодично готувалися і
вивішувалися на стінах чи дошках різних установ, починаючи від царського
двору І закінчуючи студентською групою. Причому така рукописна періодика
(“стінна преса”) існувала не тільки тоді, коли ще не було друку, але мас
місце і в наш час
За конкретною періодичністю прийнято робити класифікацію преси на:
— щоденну;
— кілька разів на тиждень;
— тижневики і двотижневики, які часто називають часописами;
— місячники, що найчастіше видаються у вигляді журналів.
Є журнали, що видавалися чи видаються один раз на два місяці. Ті журнали
чи збірники, які видаються раз на три місяці, мають назву квартальників.
Збірники, найчастіше наукові, видаються раз на півроку чи раз на рік
Поряд з класифікацією преси за періодичністю виходу в світ чи не
найголовнішою є класифікація за видами на:
— газети — періодичні видання — щоденні, кількаразові на тиждень,
покликані висвітлювати поточні події, подавати поточну Інформацію з
різних сфер суспільного життя. Характер інформації в газеті залежить від
її громадсько-політичного чи професійного спрямування,
— журнали — періодичні видання у вигляді книг, вирізняються аналітичними
матеріалами про суспільно-політичні процеси, наукові проблеми,
літературознавчі, мистецтвознавчі га шип профільні питання залежно від
напряму журналу. В літературних журналах поміщаються твори художньої
літератури Журнали можуть мати комплексний характер, наприклад, як
громадсько-політичні та художньо-літературні одночасно, так само
художньо-літературні й мистецтвознавчі одночасно тощо;
— періодичні збірники — періодичні видання у вигляді книг найчастіше з
певної науки: літературознавства, істрії, джерелознавства та ін. У
джерелознавстві таким, наприклад, є збірник “Історичні джерела та їх
використання”.
Крім цього, періодичні видання можуть класифікуватись за такими
ознаками, як місце видання (тобто на столичні, регіональні,
губерніальні, обласні, районні, міські), їх мова (україномовні,
англомовні, російськомовні та Ін.); належність до власників чи видавців
(урядові, партійні, окремих власників — профспілок, громадських чи
культурних товариств), їх зміст ( політичний, науково-історичний,
науково-фізичний, лісогосподарський, медичний тощо).
Поширена класифікація періодики за ЇЇ ідейно-політичним спрямуванням на
прогресивну, консервативну, клерикальну, реакційну, ліберальну,
прокомуністичну, профашистську та Ін.
Звичайно, такий поділ періодики умовний, бо в багатьох випадках їх
видові та змістові грані не є чіткими, а кожний номер видання сам по
собі кожного разу становить продукти творчості й наступний номер може в
багатьох відношеннях відрізнятися від попереднього.
Найдавніші зарубіжні періодичні видання про Україну та українська преса
другої половини XVIII-XIX ст.
На українському суспільно-політичному ґрунті періодика з’явилася
відносно пізно. Одною з перших газет на українських землях вважають
львівську французькомовну газету “Львівська газета”, що почала виходити
1776p.
У 1792-1797 pp. у Львові польською мовою видавалася газета “Gazeta
codzienna politykow patnotycznych11 (“Щоденна газета патріотичних
політиків”). Але помітним явищем суспільно-політичного життя як на
західноукраїнських, так і на наддніпрянських землях преса стає лише з
першої половини XIX ст.
Однак ще задовго до того, як про українське життя почали писати
українські газети, важливі події в Україні знаходили відображення в
зарубіжній періодиці, зокрема національно-визвольна війна українського
народу середини XVII ст. Цс питання, напевно, ще чекає свого дослідника.
Досі його вивчав у французькій та англійській пресі Ілько Борщак. За
його відомостями, хід війни систематично висвітлювався у французькій
“Газетт де Франс”, німецькій “Франкфуртер Пост-Цайтунг”, англійських
“Меркюр Англе” і “Модеріт Інтелідженсер”. Т.Борщак писав, що “Газетт де
Франс” “може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем
прослідкувати за подіями, які відбувалися на Україні в другій половині
XVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети
без новин з України”.
Аналітично висвітлювались події в Україні пресою Англії, яка сама
переживала революцію. В газеті “Меркюр Англс” за 12 грудня 1648 р.
докладно описано битви під Корсунем і Жовтими Водами, де шляхетська
республіка “впала в пил і кров під ноги козаків”. Майже в кожному номері
давала повідомлення з України того часу англійська “Модеріт
Інтелідженсер”, що проголошувала себе незалежною, хоч насправді
відображала погляди левслерів (зрівнювачів). Газета багато писала про
дипломатичну діяльність Б Хмельницького.
Цікаві відомості про війни на Україні повідомлялися в німецьких журналах
— франкфуртському “Театрум Еуропеум”, нюрнберзькому “Нойероеффнетер
Гісторішер Більдер-Зааль”, в тижневиках “Вохентліхе Цайтунг” в Ляйпцігу
та “Вохентліхе Цайтунг” в Гамбурзі. Періодика в Німеччині появилася ще в
XVI ст. У журналі “Театрум Еуропеум”, наприклад, були описи окремих
битв, план битви під Лоєвом, вміщена гравюра Богдана Хмельницького
роботи Гондіюса з Гданська.
В традиціях тодішньої німецької преси матеріали про події в Україні
подавалися головним чином без коментарів, хоч в окремих випадках
робилися і аналітичні оцінки. Так, досить об’єктивно пояснював причини
козацького повстання нюрнберзький журнал “Ной-ероеффнетер Гісторішер
Більдср-Зааль”: “Козаки були згідні годитися під умовою, що їм
залишаться їхні привілеї, але що польські магнати думали, що вже мають
урожайну Україну у своїх руках, зовсім не звертали уваги на жалі
козаків, навпаки, старалися їхні привілеї та їх центр у Трахтемирові
зліквідувати й обходилися з ними так погано, що один польський шляхтич
спалив хутір козацького генерала Хмельницького, збезчестив його жінку та
убив його сина. Хоч Хмельницький старався доходити свойого права у
сеймі, одначе не знайшов справедливості. Він не був одинокий, було
багато козаків, яких переслідувано за їх православну віру, а їхнім
єпископам відібрано право засідати в сеймі. Все це так обурило козаків,
що вони стратили пошану до короля і вчинили повстання. Щоправда, бл. п.
король Володислав не одобрював цього повстання козаків, але рівночасно
не мав нічого проти того, щоб козаки приборкали сваволю польських
магнатів, над якими не мав ніякої контролі”.
Дуже багатою була інформація часопису “Театрум Европєум” про війни в
Україні в 60-х роках XVII ст. Кореспондент часопису був серед найманої
німецької піхоти під командуванням генерала Врангеля, що воював проти
козаків, описав повстання І.Виговського 1664 p., бої між військами
Чарнсцького, Собєського та інших польських воєначальників з козаками
І.Сірка, гетьмана І.Брюховецького, повстанцями міста Ставище та ін.
В Росії перша друкована газета “Ведомости” почала виходити 1702 р. в
Москві. У 1728 р. почали видаватися в Санкт-Петербурзі
“Санкт-Петербургские ведомости”, що мали додаток “Исторические,
генеалогические и географические примечания в Ведомостях”. В останніх
публікувалися і певні відомості з історії України.
Всього в Росії до 1800 р. виникало і зникало 119 назв періодичних
видань. Окремі з них існували дуже коротко, так би мовити, мали кілька
випусків. Про існування періодичних видань на території підросійської
України до 1800 p., як нам відомо, згадок немає. Так, укладачі
довідкового видання “Українська преса за 1816-1923” (К., 1926) у своему
розпорядженні відомостей про пресу в Україні до 1812 р. не мали. Не мали
їх і укладачі пізнішого російського видання “Русская периодическая
печать. 1702-1894” (?., 1959).
Першим часописом-щотижневиком, що виходив 1812 р. у межах підросійської
України, був “Харьковский еженедельник”. За формою щотижневик був
газетою, головно подавав економічну та комерційну інформацію.
Аналітичних статей у ньому друкувалося мало. В 1816 р. виникли видання
Харківського університету “Украинский Вестник”. Виходив до 1820 р. Його
видавали Срезневський та Гр.Квітка-Основ’яненко. Журнал мав літературне
спрямування. В ньому публікувалися статті з історії, краєзнавства,
етнографії. У Харкові 1824-1825 pp. також
видавався “Украинский журнал” на загал реакційного спрямування, але
деякі статті про мову, національний розвиток, Історію все-таки слугували
Ідеї українського національного пробудження.
З 1817р. у Харкові була заснована офіційна газета “Харьковские
известия”. В ній друкувалися державні акти, губернаторські
розпорядження, інші офіційні матеріали.
В Одесі 1827 р. було засновано газету “Одесский вестник”, яка
проіснувала аж до 1893 р. її засновником був таврійський
генерал-губернатор граф Воронцов, тому газета проводила офіційну
політичну лінію.
Рік 1838-й можна вважати рубіжним, коли періодика в Україні стала
своєрідною ознакою державно-політичного і громадського життя всіх
губерній. У цьому рощ в центрах всіх дев’яти українських губерній почали
виходити офіційні газети під однаковою назвою “Киевские губернские
ведомости”, “Волынские губернские ведомости”, “Полтавские губернские
ведомости” та ін. У них найперше друкувалися офіційні матеріали, але
часто з’являлися різні етнографічні матеріали про місцевості губернії,
пам’ятки історії, а також праці російських та місцевих літераторів. У
будь-якому випадку дослідник регіональної Історії України після 1838 р.
це видання повинен враховувати.
Багатшими на періодичні літературні альманахи чи журнали стали 30-40-ВІ
роки. Зокрема, 1831 р. виходив “Украинский альманах”, 1833-1834рр.—
“Утренняя Звезда”, 1838-1841 pp. — “Украинский сборник”, 1841 р. —
“Сніп”, 1843-І944 pp. — “Молодик”. У Петербурзі був виданий альманах
“Ластівка”.
Виходили у 30-40-х роках журнали і збірники наукового чи господарського
змісту на зразок “Записок общества сельского хозяйства Южной России”,
“Записок Одесского общества истории и древностей российских” та ін.
Подібно до того, як на сході України переважала періодика
російськомовна, так на заході під Австрією польськомовна в Галичині та
угорськомовна на Закарпатті. З 1811 р. у Львові почала виходити
польськомовна “Gazeta Lwowska”. З 1817р. вона мала додаток
“Rozmaitosci”, який, до речі, використовується дослідниками Історії
Львова і Галичини чи не частіше, ніж “Газета Львовска”. З 1840 р. у
Львові певний період видавалася французькою мовою “Щоденна газета
паризьких мод”.
• Початки української періодики в Галичині датують 1848 p., коли 15
травня вийшов перший номер органу Головної Руської Ради газета “Зоря
Галицька”. Вже в першому номері було опубліковано відозву, прийняту на
засіданні Ради 10 травня, “Будьмо народом!” Знаменно, що вже в цьому
документі перша політична українська організація в Галичині вважала за
необхідне ствердити приналежність галичан до єдиного українського
народу: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу,
котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з яких півтретя
мільйона (2,5 млн. — С.?.) землю Галицьку замешкує”.
“Зоря Галицька” впродовж 1848-1850 pp. займала послідовну позицію
захисту Інтересів русинів перед урядом Австрії, давала належну відсіч
польським шовіністам, що відкидали будь-які українські прагнення.
Наприклад, в одному з дописів до оломоуцької німецької газети “Neue
Zeit” (“Новий час”) один поляк зі Львова писав: “Національні прагнення
русинів і жидів лише шкодять цивілізації, а владі приносять клопоти, й
того б не було, якби русини визнали себе поляками”.
От з таких позицій Польська Центральна Рада Народова жадала від русинів
у Львові, щоб вони підтримали її “революційні” прагнення створити
польський край і в руській Галичині.
Коли 1850 р. стало цілком очевидно, що уряд Австрії після придушення
революційних виступів у Відні, Празі, Львові знову пішов на блок з
польськими магнатами і поміщиками в Галичині й, по суті, більшість
українських вимог відкинув, видавці “Зорі Галицької” почали звертати
погляди на Москву, намагаючись у державній Русі знайти опору для захисту
галицьких русинів перед польською, угорською, а також і німецькою
асиміляторською агресією. Розчарування українців Галичини політикою
габсбурзької корони й австрійського уряду стало одною з причин появи на
галицькому ґрунті громадсько-політичної течії старорусинства, що
переросло з часом у реакційне москвофільство, яке проповідувало
“общерусский язык”, заперечувало самобутність українського народу, а
“карпаторосів” відносило до єдиного “русского народа от Карпат до
Камчатки”.
У другій половині XIX ст. українська періодика в Галичині постійно
перебувала під впливом двох громадсько-політичних течій: старорусинства
— москвофільства — та народовства, течії, що відстоювала національну
самобутність русинів Галичини, їх етнокультурну й політичну єдність з
усім українським народом. Нагадаємо, що у дні революції від серпня І 848
р. у Львові силами польських панів було організовано видання тижневика
“Дневник русский”. Він відстоював погляди єдності Інтересів поляків І
русинів Галичини, ніби не помічаючи того, що в тій єдності для русинів
відводилась роль русинської різновидності мазурського (польського)
народу, а їх мові — діалекту польської. Редактором “Дневника русского”
було назначено Івана Вагилевича, який не зміг відмовити кільком
польським панам, що витягнули його з матеріальних злиднів.
Позицію польських сил у Львові безцеремонне проповідував “Dzien-nik
Narodowy” (Щоденний національний часопис). “Зорю Галицьку” він називав
темною зорею, бо вона, мовляв, сіє незгоди між “двома братніми
поколіннями мазурського І руського наріччя” (1848, № 93). У № 127 за
1849 р. той “Дзеннік Народови” в дусі презирства до русинів і повного
нехтування їх Інтересів писав: “…Ніхто не буде вас потребувати. Ваші
петиції разом з підмогою для “Зорі Галицької” пішли до коша. Незабаром
будете нічим, як були 80 років тому, бо ваша народність Інспірована
поліцією, а не народністю”.
У 1849 р. І.Гушалевич почав видавати “письмо, посвященное словесности”,
“Пчола”. В тому ж році було відкрито урядовий кур’єр руською мовою
“Галичско-Руський вісник”. Але він виходив, поки влада вважала за
потрібне ще загравати з русинами. Вийшло 78 номерів. Під впливом
навертання до москвофільства “Зоря Галицька” перейшла на штучну мову —
суржик галицького діалекту, церковнослов’янської та російської мов, що
дістала назву “язьгчія”, втратила читача і 1857 р. остаточно припинила
Існування.
У перших десятиріччях другої половини XIX ст. провідне місце в
українській періодиці Галичини належало часописам, що проповідували
позиції “общеросів”. З 1861 р. почала виходити газета “Слово”,
проіснувавши до 1887 р. (редактор Богдан Дідицький). Спочатку вона
займала позицію захисту української самобутності як в Австрії, так і в
Росії, хоч І підтримувала політичну орієнтацію на Росію. Але з 1867 р.
газета все відвертіше стала пропагувати Ідеї “общерусскости”. Незважаючи
на політичну однобокість, “Слово” як часопис свого часу з-поміж
українських видань 60-70-х років було найпрофесійнішим. Так само
масштабною за тематикою і професійно цікавою була газета “Галичанинъ”,
заснована 1893 р. Москвофільське спрямування в Галичині мали журнали
“Временник”, “Наука”, серійні видання “Библиотека русских писателей”,
“Науковый сборник”, “Литературный сборник”, “Науково-литературный
сборник” тощо. З 1871 р. і аж до 1912 р. на Буковині москвофіли видавали
газету “Русская Рада”. Прихильно ставилися до москвофільства такі
часописи, як “Руська Бесіда”, “Родимый Листок” та ін. На Закарпатті з
1867 р. “Общество св. Василия Великого” у москвофільському дусі видавало
газету “Свет” (редактор В.Гебей), з 1871 р. — “Новый свет”. З 1867 р.
виходила газета “Учитель”. Там же з 1872 р. виходили журнал “Карпати”,
1885р. — газета “Угро-русский листок”, 1890 р.— журнал “Наука”.
Дуже суттєве значення для москвофільських видань у Галичині та інших
краях мала фінансова підтримка їх російським урядом. Так 24 квітня 1876
p. Імператорська комісія на чолі з міністром внутрішніх справ серед
Інших заходів, спрямованих проти українського руху, записала й таку
рекомендацію: “підтримати видання в Галичині, що є ворожим до
українофільського, газету “Слово”, призначивши їй хоч би невелику, але
постійну субсидію, без якої вона не може продовжити існування і мусить
припинитись”.
Преса, що відстоювала самостійність українського народу, його власні
національні Інтереси, від 50-х і аж до 80-х років мала порівняно з
москвофільською слабші позиції, її репрезентували молоді публіцисти
Кость Горбань, Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич.
Вони видавали часописи “Вечерниш” (1862-1863), “Мета” (1863-1865),
“Нива” (1865), “Русалка” (1866), газету “Русь” (1867). Брак матеріальних
та інших засобів не давав змоги зміцнити публіцистичні починання, надати
їм належну постійність. Національні спрямування в періодиці дещо
зміцніли з початком видання 1867 р. за допомогою наддніпрянців наукового
і літературного часопису “Правда”. З 1872 р. він набув
літературно-політичного характеру. Організаторами й авторами “Правди”
стали А.Вахнянин, В.БарвІнський, О.Огоновський, Ю.Романчук та Ін. У 1876
р. головним редактором часопису призначили Володимира Барвінського. З
перервами “Правда” виходила до 1880 р. У 1870-1872 pp. видавалася ще
газета “Основа”.
Часописом, який виконав особливо важливу роль у піднесенні національного
руху, досягненні переваги над москвофілами, стала заснована 1880 р.
газета “Діло”, їй судилось довге життя — аж до 1939 р. Паралельно з
“Ділом” українські національні ідеї проповідувала газета “Батьківщина”
(з 1879 p.). Спочатку редактором “Батьківщини” був Михайло Павлик
(1888-1889). Проте 1893р. “Батьківщина” перестала виходити.
Після створення 1890 р. І.Франком та М.Павликом Русько-Української
Радикальної партії на галицькому обрії з’явилася українська газета
радикального спрямування “Народ”. Значну допомогу в її Існуванні,
насамперед грошову, як і до цього газеті “Правда”, надавала українська
наддніпрянська інтелігенція. Зберігся рахунок про видатки на видання
“Народу” від 15 липня 1893 р. до 23 червня 1894 р. Вони становили
2417,52 гульдена. З цієї суми 212,61 гульдена покривали галицькі
передплатники, 80,73 гульдена — передплатники Росії. Продаж
книжечок-додатків до часопису давав ще 13 гульденів. Основну ж частку
суми — 2111,18 гульдена — становила допомога з Наддніпрянської України.
“Народ” виходив до 1895 р. У 1892 р. Русько-Українська Радикальна партія
організувала ще одну газету — “Громадський Голос”, що проіснувала як
орган західноукраїнських радикалів аж до 1939 р.
Створений І 896 p. Український християнсько-католицький союз мав своїм
органом угодовську щодо австрійської влади газету “Руслан”. З інших
періодичних видань XIX ст. у Галичині варто згадати газету “Хлібороб” (з
1891 p.), великий літературно-публіцистичний періодичний збірник “Житє І
Слово”, офіційним видавцем якого вважалася Ольга Франко. Він виходив у
90-х роках. У 80-х роках видавався вісник “Зоря”, традицію якого з 1890
р. продовжив “Літературно-Науковий вісник” Літературного товариства ім.
Т.Шевченка (виникло 1873 p.), реорганізованого 1893 р. у Наукове
товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Крім названих періодичних видань, у
Львові та Інших містах Галичини виходили в окремі роки й інші газети —
“Подільський Голос” (Тернопіль), “Селянська Рада” (Перемишль),
“Калуський Листок”. Певне поширення у другій половині XIX ст. мала
українська періодика національного спрямування на Буковині.
Найполітичнішими були “Буковинська Зоря” (виходила з 1870 p.), сатиричні
випуски “Лопата”, газета “Сельський господар”, альманахи “Зерна” (1887,
1888), “Вперед” (1888). З 1874р. видавався річник “Буковинський
календар” (виходив до 1918 p.). Авторитетним був заснований Юрієм
Федьковичем 1885 р. часопис “Буковина”. У 1895-1896 pp. виходить
“Селянин”, з 1894 р. — “Ластівка” та ін.
Закарпаття впродовж всього XIX ст і на початку XX ст. періодики
українського національного спрямування не знало.
З відомих причин шаленого переслідування українського слова і думки в
Росії українська періодика на Наддніпрянщині у другій половині XIX ст.
була дуже незначною, у тому числі й російськомовна. Валуєвсь-кий
циркуляр 8 липня 1863 p., що виходив із засади, “что никакого особенного
малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их,
употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только
испорченный влиянием на него Польши”, категорично забороняв це робити.
Цар Олександр II18(30) травня 1876 p., перебуваючи на лікуванні в
німецькому місті Емсі, підписав секретний цензурний указ, в якому ще раз
було повторено: “Печатание и издание в империи оригиналов произведений и
переводов на том же наречии воспретить”. Формально дозволялося друкувати
на “наречии” лише твори “изящной литературы”. Діячі української культури
використовували і це. В.БІлозерський, П.Куліш, М.Костомаров та Інші
1861-1862 pp. ще до валуєвського циркуляру видавали у Петербурзі журнал
“Основа”, що обстоював права української мови і літератури, розвиток на
основі української мови шкільної освіти, культури та ін. Леонід Глібов у
Чернігові 1861 р. видав “Черниговский Листок”. Вже після згаданих
заборон у Києві вийшли альманах “Луна” (1881), два випуски альманаху
“Рада” (1883), в Одесі — “Нива” (1885), Херсоні — “Степ” (1886), Харкові
— чотири випуски альманаху “Складка” (1886).
Однак це було мізерно мало І не робило погоди на тлі всеосяжного гоніння
на українське слово.
Проте треба сказати, що українську справу засобами езопової мови
захищали на Наддніпрянщині окремі російськомовні видання, серед них {з
70-х років) — “Киевский телеграф”, ліквідований за українофільство,
наприкінці 90-х років — “Киевские отклики”. Часопис “Киевская старина”
був заснований 1881 р. на гроші, пожертвовані українським капіталістом
В.Семиренком Редактором став Ф.Лебединцев. У 1882 р. вийшов № 1
“Киевской старины” як своєрідний друкований орган Наукового товариства
ім. Нестора-Літописця. Незабаром видання викупили Ф.Міщенко,
П.Житецький, В.Антонович та Інші. Воно дійсно опинилося в українських
руках.
“Киевская старина” впродовж 25 років була єдиним друкованим органом
української думки у підросійській Україні.
Обмеженість можливостей української періодики у підросійській Україні
підштовхувала багатьох українців видавати українську пресу за кордоном
та використовувати можливості Галичини. Після вигнання М.Драгоманова з
Київського університету 1875 р. він емігрував у Женеву, де 1878-1882 pp.
видав п’ять томів збірника “Громада”. Співробітниками “Громади” були
С.Подолинський та М.Павлик, котрі певний час мешкали у Женеві, а також
Ф.Вовк І Я.Шульгін. “Громада” у різних площинах висвітлювала українське
питання в Росії, показувала реакційний характер царської національної
політики, пропагувала українську думку і культуру за кордоном.
З українською галицькою пресою тісно співпрацював Олександр Кониський,
який з 1865 р, вимушений був жити за кордоном, Пантелеймон Куліш, Євген
Чикаленко, Павло Житецький, Леся Українка, багато інших діячів друкували
свої твори в галицьких виданнях часто під псевдонімами.
Використані джерела і праці
Документи//Баран Володимир Україна 1950-1960-х рр еволюція тоталітарної
системи Львів, 1966. С.348-409
Періодичні видання УРСР. 1917-1960 pp. Газети К, 1965
Періодичні видання УРСР. 191 7-1960 рр Журнали К, 1965.
Тиражи ряда центральных газет и журналов в 1985-1989 гг. //Аргументы и
факты. 1989 № 18
Галайчак Тамара Книжкові та періодичні видання України за часів
тоталітаризму (50-ТІ-80-ТІ рр XX ст) //Україна- культурна спадщина,
національна свідомість, державність. 36. праць Львів, 1997. № 3-4
Животко А Нарис Історії української преси. Подебради, 1937.
Історія української дожовтневої журналістики. Львів, 1983.
Крупський І.В. Національно-патріотична журналістика України. Львів,
1995.
Лизанчук Василь. Засоби масової Інформації про русифікаторську політику
в Україні. Львів, 1993 4.1,2.
Мацьків Теодор. Найстаріші американські газети про Україну //Теодор
Мацьків. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та Інші
вібрані статті Нью-Йорк; Львів, Київ; Мюнхен, 1993 С 83-87
Мацьків Теодор. Повстання Богдана Хмельницького та Зборівський договір у
західноєвропейських джерелах з 1649 р. //Укр. Історик (Нью-Йорк;
Торонто; Київ, Мюнхен). 1995 №1-4. С 154-164.
Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка. К., 1992
Сарбей В.Г. Історія України в дожовтневій більшовицькій пресі К., 1986.
Солдатенко В Більшовицька періодика в Україні //Укр Іст. журн. 1990 № 7.
Українська журналістика в Іменах. Матеріали до енциклопедичного словника
/За ред. ? ? Романюка Львів, 1994 Вип.1; 1995. Вип.2; 1996. Вип.З
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
