.

Джерелознавство. Принципи роботи з історичними джерелами(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
478 6688
Скачать документ

Реферат на тему:

Джерелознавство. Принципи роботи з історичними джереламиДеякі принципи
роботи дослідника над джерелами

Абстрагуючись від конкретних імен дослідників, авторів наукових
трактатів, книг, статей, можемо констатувати, що більшість з них при
дослідженні й висвітленні певних історичних подій, явищ і процесів
користується, в принципі, тими ж самими джерелами. Незважаючи на це,
Інтерпретація тих самих явищ, оцінки і висновки часто бувають
діаметрально протилежними. Норманісти й антинорманісти у висвітленні
проблеми походження держави Київська Русь І походження самого терміну
Русь; М. Погодш І М.Грушевський у трактуванні проблеми “общерусскости”
чи самобутності українського народу, українські та польські Історики XIX
– першої половини XX ст. при трактуванні національного характеру Східної
Галичини; Брестська унія в оцінці Ідеологів православ’я І
греко-католицизму. Діаметрально протилежно подаються історичні
стереотипи таких персонажів, як Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко,
Іван Мазепа, з новішого часу -— Симон Петлюра, Степан Бандера та ш.

У чому ж справа? Два Історики дивляться на минуле через призму одних і
тих самих джерел, а бачать його по-різному. Великою мірою це залежить
від того, якими принципами керується дослідник при вивченні історичних
джерел.

Перш ніж цитувати джерело, посилатися на нього і брати якесь твердження
з джерела за чисту монету, дослідник повинен:

1) Встановити ступінь об’єктивності самого джерела. Будь-яке писемне
джерело у час створення мало творця. В свою чергу, творець мав
суб’єктивний погляд на процеси, які зображував. Не зваживши того, як
велів в суб’єктивних причин висвітлювати події творець джерела, не можна
на його основі будувати якісь наукові категорії. В нашому Найдавнішому
літописі Йдеться про запрошення варягів-русів слов’янами десь приблизно
862 р. Прийшли посланці слов’ян до варягів-русів пошукати “собі князя,
який би володів нами І рядив за угодою, по праву”, бо “земля наша велика
І щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити І володіти нами”. Чому
варто ставити під сумнів цю версію? Передусім тому, що Найдавніший
літопис писався через 250 років після зазначеної події.

І літописець — чи то Нестор, чи Сильвестр — міг знати про неї такою
мірою достеменно, як І про амазонок, які “мужа не мають, яко скот
безсловесний, а один раз на рік під весняні дні, ідуть вони із землі
своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для
них торжество І велике празникування”. Жоден джерелознавець не
сумнівається в необ’єктивності цього свідчення. Чому ж тоді легенду про
запрошення варягів слід вважати за таку, що відображає Історичну
реальність?

Наративне джерело з пізнішого часу. Підкоморій Б.Мясковський, який в
січні-лютому 1649 р. був у складі делегації А.Киселя до Б.Хмельницького,
записав у своему описі переговорів слова гетьмана “Виб’ю з ляцької
неволі весь руський народ. І якщо раніше воював за свою шкоду І кривду,
то тепер буду воювати за нашу православну віру. . Досить нам на Україні,
і Поділлі, і Волині, тепер досить достатку в землі і князівстві своєму
по Львів, Холм І Галич”. На підставі цього (стосовно до лютого 1649 р.)
лише одного запису польського шляхтича більшість Істориків стверджує, що
вже тоді в козацького гетьмана виробилася чітка програма національного
визволення українського народу. Може, й так. Але нема підстав бути до
кінця переконаним, що Б Мясковський не спотворив слів Хмельницького, чи
навіть не придумав їх. Тобто повної довіри до джерела як об’єктивного в
цьому питанні у нас нема. Отже, нема І підстав стверджувати про згадані
переконання гетьмана. Можна їх тільки допускати.

Наведемо приклад з ще пізнішого часу. Дмитро Паліїв, підхорунжий УСС, у
спогадах написав, що він відіграв провідну роль у діяльності
Центрального Військового Комітет)’ в жовтні 1918 р. з підготовки
збройного захоплення українцями влади у Львові. На підставі мемуару Д,
Паліїва Михайло Гуцуляк у підготовленій ним книжці “Перший листопад
1918” написав; “Віддаючи справедливість і правду Історії, мушу тут
ствердити, як наочний свідок… що фактичним конструктор ом-архітектор
ом Листопадового Чину був ніхто Інший, а таки Дмитро Паліїв. І смію
твердити, що якби не він, то хто знає, чи Листопадовий Чин був би
відбувся, а якщо так, то чи був би вдався”.

У кандидатській дисертації М. В. Лазаревича про УСС, написаній 1996 p.,
це повторюється, хоча стверджувати так лише на підставі свідчень Паліїва
і Гуцуляка не можна. Про це не пишуть інші автори —-М.Лозинський,
О.Кузьма, С.Шухевич, М.Чубатий. Д Паліїв був лише підхорунжим, а в
Листопадовому Чині брали участь близько 60 українських старшин вищих від
підхорунжого звань. Окрім цього, витоком такого джерела є спогад самого
Д. Паліїва Подібних прикладів, коли факт Із джерела викликає сумнів у
тому, чи він об’єктивно відображає Історичну дійсність — чимало. Отже,
дослідник, працюючи над джерелами, повинен прагнути до встановлення
об’єктивності джерела чи міри, ступеня об’єктивності. Тобто важливим
принципом дослідження джерела є дотримання принципу об’єктивності,

2) Фундаментом для наукового відображення історичного процесу не може
бути цитата з одного джерела. Як уже зазначалося, кожне окреме джерело
обмежено відображає Історичну дійсність. Дослідник повинен вивчити й
проаналізувати весь комплекс доступних джерел за видовими ознаками,
місцем збереження, походженням. Наприклад, для вивчення становища
Галичини в роки Першої світової війни потрібно вивчити

різні види джерел законодавчі й нормативні акти, австро-німецьку,
польську, українську, російську пресу, мемуарні твори, наприклад,
віце-президента Львова Шляйхера, російських генералів Брусилова І
Рузського, українських діячів Свенцінського І Шептицького, військові
зведення, документи політичних партій, аналогічні види джерел, що
зберігаються не лише в архівах і бібліотеках Львова, айв архівах Києва,
Кракова, Варшави, Москви, Тернополя, Івано-Франківська тощо.

Отже, другим вагомим принципом наукового підходу до вивчення І аналізу
джерел є принцип комплексності.

3) Дуже важливим при дослідженні джерела є загально історичний принцип
історизму. На джерело кожного разу необхідно дивитись, як на продукт
своєї епохи, свого часу. Коли, наприклад, читаємо “Рускоє весілє” И
Лозинського, видру коване 1837 р. польською абеткою (спочатку воно було
написане в Азбуці руській), то мусимо пам’ятати, що це був час пошуку в
українській національній думці найправильнішої графічної форми
відображення фонетичних та Інших властивостей української (руської)
мови. Майбутній розвиток української мови не пішов шляхом И.Лозинського,
але на цій підставі відносити автора до національне несвідомого елементу
не можна.

Читаємо матеріали, наприклад архівні, про діяльність зборових конних
судів чи війтівських громадських судів русько-волоського права в
Карпатах. Присуди неодноразово були дуже жорстокими. Але знову ж таки
визначати на цій підставі те чи Інше джерело як свідчення відсталості
так званого волоського права не можемо, бо присуди судів за
магдебурзьким правом були для того часу ще жорстокішими. Ось кілька
типових покарань (присудів) тих війтівських чи зборових судів: грошові
кари від 1 до кількасот злотих (чи гривень); ув’язнення від 12 годин до
кількох тижнів; ув’язнення під колодками, фізичні покарання в амплітуді
від покладання обов’язку фізичного покарання “на чоловіка жінки” до 300
київ, посторонків. У випадках, коли очевидно, що особа не винесе
одноразового покарання, наприклад, 150 посторонків, воно мало
відбуватись ратами — по 50 після служби Божої через тиждень чи два.
Часто покарання були швидше морального, ніж фізичного характеру: лежати
хрестом під час служби Божої в церкві, лежати хрестом кілька разів.
Застосовувалися комбіновані грошово-фізичні, грошово-моральні покарання.
За особливо тяжкі злочини присуджували до нанесення знаків на обличчі й
тілі (відрізування вуха, носа, пальців тощо). Найтяжчим покаранням
вважалося вигнання з громади.

Жорстокішими були покарання за магдебурзьким правом, яке знало навіть
різні форми страт, кара “на горло” (відрубання голови), “кара смертю між
небом і землею” (повішання), страта через колесування, спалення.

Поширеним було домагання доказів під тортурами (Інквізицією), під
присягою. Дотримуючись принципу Історизму, дослідник, перш ніж давати
характеристику документові, повинен зіставити його з духом І змістом
досліджуваної доби в широкому розумінні слова

Важливе значення мають прийоми встановлення достовірності джерела Це
стосується насамперед масових джерел з XIV-XVIII ст.: всіляких грамот:
ділових (про поділ майна, землі, угідь), духовних заповітів (про
спадщину), купчих грамот та Інших, які найчастіше зберігаються в
архівних блоках судових документів.

Для встановлення достовірності сумнівних джерел (чи вони не є
підробленими) використовують дані хронології, метрології, мови, стилю,
Історичної географії, генеалогії, згадки про персоналії, організації й
установи. Велике значення надається палеографи, дипломатиці, водяним
знакам — філігранології.

Так, папір на Русі з’явився в XIV ст. Документи почали писатися так
званою гражданкою лише з початку XVIII ст. 1 якби хтось натрапив на
документи, писані “гражданкою” у XVII ст., їх потрібно було б звірити
під багатьма оглядами.

Дуже важливо встановити час виникнення джерела. Чимало недатованих
листів у архівах зберігаються вже з XIX І XX ст., ще більше недатованих
фотодокументів. Тут використовують різноманітні прийоми: для давніших
джерел — дані метрології, філігранології, змісту документа та ін. Для
визначення місця створення джерела використовують дані топоніміки,
пдроніміки тощо. У згаданого вже Й.Лозинського в одній весільній пісні є
рядки:

Поїхали на ню ловці Панове гусаковці.

І ще:

Через село Радохоньское ідуть купці чужоземці.

Є в Мостиському районі с.Радохонське, а Гусаків — недалеко від нього.
Отже, весілля записувалось у Мостиському повіті. При встановленні
хронології документа звертають увагу на те, яким пером він писався —
металевим чи гусячим, яким чорнилом.

Багато клопотів дослідникам завдають псевдоніми. Для їх розшифрування
аналізують лексику, стиль документа, деякі уподобання чи походження
можливих авторів (статей, листів, заяв тощо). До речі, й досі нема
беззастережного встановлення авторства “Повісті минулих літ” (Нестор чи
Сильвестер?), “Літопису Самовидця” (очевидно, Роман
Ракушка-Романовський), Густинського літопису (можливо, 3.
Копистенсь-кий), “Історії Русів” (ймовірно, Григорій Полетика),
“Синопсиса” (можливо, Інокентій Гізель).

Кожен дослідник повинен добре засвоїти методику підготовчої роботи при
дослідженні джерел. Вона полягає в тому, що перш ніж розпочати працю над
першоджерелами, потрібно засвоїти історіографію проблеми. Послідовності
слід дотримуватися І при вивченні видів джерел: починати з опублікованих
мемуарів, потім досліджувати періодику й опубліковані документи, аж тоді
— архівні фонди.

Основні сховища історичних джерел

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових
бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви
областей.

У М.Києві та Інших містах є такі центральні архіви України:

Центральний державний архів вищих органів влади й управління України. В
ньому зберігаються документи, що відкладалися за радянського часу І в
роки незалежності України. Порад з матеріалами, які висвітлюють
діяльність центральних органів влади, знаходяться багато документів з
різних місць — звіти, Інформації, листи, скарги, пропозиції, матеріали
комісій та ін. Адреса архіву Київ 110, вул. Солом’янська, 24.

Центральний державний архів громадських об’єднань України сформований
головно на основі джерел, що за радянського часу відкладалися в
Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву
надходять документи від політичних партій І громадських організацій.
Адреса архіву: Київ-11, вул. Кутузова, 8.

Центральний державний історичний архів України, м Київ. Це фондосховище
історичних джерел, які формувалися з найдавніших часів до XXст.
Зберігаються документи від литовського часу, з доби Козацької держави, з
наступних періодів аж до 1917 р. Адреса архіву: Київ-110, вул.
Солом’янська, 24.

Центральний державний Історичний архів України, м.Львів. Найдавніші
оригінальні пам’ятки з ХНІ ст. Документи з усіх регіонів України, але
найбільше — з Галичини, Поділля, Волині. Адреса архіву: Львів-8, пл.
Соборна, 3а.

Є також спеціалізовані центральні архіви:

Центральний державний кінофотоархів за адресою: Київ-ПО, вул.
Солом’янська, 24, корпус 2.

Центральний державний науково-технічний архів України, що знаходиться в
Харкові за адресою” м Харків-3, вул. Університетська, 4.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України за
адресою: м.Київ-25, вул. Володимирська, 22а. Він має філіал у с.Плюти
Обухівського району Київської області.

У Києві діє Центральна лабораторія мікрофотокопіювання І реставрації
документів центральних державних архівів України (вул.Солом’янська, 24).

Державні архіви в областях мають назви. Державний архів Львівської
області, Державний архів Волинської області, Державний архів Черкаської
області та ш. В Криму — Державний архів автономної республіки Крим. У
Києві — Державний архів м.Києва, в Севастополі — Державний архів
М.Севастополя.

В деяких областях поряд з державними архівами, що знаходяться в обласних
центрах, е ще філіали в певних містах, зокрема, філіали держархіву
Житомирської області в Бердичеві; держархіву Закарпатської області в
Береговому і Мукачевому; держархіву Одеської області в Ізмаїлі,
держархіву Хмельницької області в Кам’янці-Подільському; держархіву
Чернігівської області у Ніжині та Прилуках.

Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних
архівів області передані колишні партійні архіви при обкомах партії.
Адреса Державного архіву Львівської області; Львів-6, вул. Підвальна,
13. Філіал, що утворився на основі колишнього партійного архіву
Львівської області, знаходиться по вул. професора Буйка, бічній вул.
Панаса Мирного.

Великі блоки джерел з Історії України містяться в архівах Росії та
Польщі, а також інших країнах.

Література

Бондаренко Г. Вступ // Спеціальні (допоміжні) Історичні дисципліни.
Луцьк, 1977. С 4-8.

Галенко О І Документальні публікації з Історії Української РСР: Теорія
та джерелознавчий аналіз К, 1991,

Гарнай ІА , Єсенков Ф П, Фояаній ГП Деякі питання комплектування архівів
документальними матеріалами //Історичні джерела та їх використання. К.,
1964. С 21-36

Джерелознавство Історії України. Довідник, К., [998.

Довгопол В М. Литвиненко М.А., Лях Р.Д Джерелознавство Історії
Української РСР. К., 1986 С 3-9

Ефременков Н В Современный этап исторической науки и источниковедческая
культура студента //Источниковедческая культура студента. Сб. научи
-метод, тр Тверь, 1990 С 7-17

Источниковедение истории СССР М , 1981 С 4-23

Источниковедение историческое //Специальные исторические дисциплины К
1992 С 134-141

Катакура Ярослав Джерелознавство в дослідницькій діяльності Українського
Історичного товариства //Укр Історик (Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів,
Мюнхен) 1995 № 1-4 С 53-56

Ковальський МП Актуальні проблеми джерелознавства Історії України
XVI-XVII ст //Укр археограф щорічник Нова серія 1992 Вил 1 Т 4 С 261-273

Мацюк О Я Роль філігранологи у встановленні часу написання недатованих
документів/Лстор джерела та їх використання 1966 Вип 2 С 256-268

Пільмвич СД Головні етапи розвитку архівної справи на Україні //Істор
джерела та їх використання 1968 Вип 3 С 5-30

Пронштєйн А П Даніпевский И Н Вопросы теории и методики исторического
исследования М, 1986 С 24 51

Сащевич А В Источниковедение в кругу исторических дисциплин
//Источниковедческая культура студента С 7-17

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020