Реферат на тему:
Інституційні ознаки організованої злочинності та її соціальна основа
Соціолого-кримінологічні дослідження організованої злочинності
Вчені-соціологи дедалі більше цікавляться питаннями, пов’язаними з
формами організованої злочинності. Серед помітних праць з цієї тематики
можна назвати дослідження генезису етнічних злочинних спільнот (А.
Костяєва, О. Белявська, Р. Мінна) [1 – 3], патрон-клієнтних відносин як
основи мафії (Дж. Альбіні) [4], нормативних її регуляторів (Р.
Катанзаро) [5], економічних аспектів організованого криміналітету (Т.
Шеллінг) [6]. Соціологи вивчають такі незвичні для їх фаху проблеми, як
система транснаціональної злочинності, вплив глобалізації на її
інтенсифікацію [7]. Основні результати розвідок західних вчених
актуальні й для України.
Чимало російських науковців (М. Афанасьєв, С. Глінкіна, В. Радаєв та
ін.) торкаються теми організованої злочинності і корупції, аналізуючи
тіньову економіку та її вплив на соціальну структуру, процеси формування
вищих верств, конверсії бюрократичного ресурсу в економічний капітал [8
— 10]. Про актуальність цієї теми для соціологічного дискурсу свідчать
не лише наукові розвідки, а й запровадження у деяких університетах
Заходу експериментальної дисципліни „Соціологія організованої
злочинності”. В цьому зв’язку можна вказати на розроблений В. Волковим
(Європейський університет у Санкт-Петербурзі) курс „Держава, насилля та
мафія у порівняльній перспективі”.
Сучасна соціологія звертає увагу на зрощення влади з криміналом,
по-різному називаючи процеси збагачення на пострадянському просторі
(крім країн Балтії): клептократія, номенклатурна олігархія, плутократія,
бандократія, приятельський, мафіозний, бандитський капіталізм,
бюрократично-олігархічна держава тощо. Дослідники говорять про
клановість влади, торкаючись при цьому і проблем корупції та
організованої злочинності.
Західні вчені (Дж. Альбіні, Р. Доджерс, Дж. Воллер та ін.) і наукові
інституції (Центр стратегічних досліджень у Вашингтоні, Центр
дослідження організованої злочинності і корупції Натансона, Національний
інститут юстиції департаменту юстиції США) також виявляють інтерес до
пострадянської організованої злочинності, досліджують її не лише з
огляду права, але й застосовують при цьому загальносоціологічні концепти
[11 – 14]. Роботи Л. Шеллі щодо сицілійської моделі розвитку російської
оргзлочинності мають не лише суто правовий зміст, а й розглядаються в
широкому соціальному та соціально-політичному контекстах [15]. 1997 року
український науковець В. Гвоздецький захистив дисертацію „Організована
злочинність як об’єкт соціально-філософського аналізу” [16]. У свою
чергу, емпіричні соціологічні методи широко використовуються в
обстеженні громадської думки [17].
Існує низка підходів до пояснення сутності організованої злочинності:
теорія раціонального вибору, теорія взаємодії, теорія втримання та
соціального контролю, екологічна теорія, теорія психологічних рис,
теорія диференціальної асоціації, теорія навчання, теорія диференційних
можливостей, теорія аномії та конфлікту культур, теорія субкультур і
соціальної дезорганізації, теорія етнічного наслідування, теорія
злочинної організації як підприємства, організаційна теорія тощо [18].
Ці концепції мають різний рівень узагальнення, часто-густо трактують
одні й ті ж феномени дещо по-різному.
Перспективи інституційного аналізу організованої злочинності
Актуальною науковою проблемою залишається реінтерпретація
загальносоціологічних парадигм для пояснення феномена організованої
злочинності. Одна із соціологічних концепцій трактує організовану
злочинність як соціальний інститут. Відтак її прихильники концентрують
дослідження соціального контексту „п’ятої влади” на її інституційних
ознаках, а кримінальну поведінку в межах злочинних організацій пояснюють
у термінах, що характеризують соціальну структуру і соціальні процеси.
Аналіз організованої злочинності з огляду на її функції в суспільстві
має свою наукову традицію. Окремі аспекти цієї теми досліджувалися Д.
Крессі та Дж. Альбіні [19; 20]. Деякі представники правової науки та
соціології в Росії (Н. Бараєва, Я. Гілинський, Я. Костюковський, В.
Попов, Ю. Латов, М. Синютін та ін.) також застосовують інституційний
підхід до аналізу цього явища.
Проблема соціальних інститутів посідає значне місце у соціологічному
теоретизуванні. Поряд із суто соціологічним інституціоналізмом існує
неоінституційний аналіз у межах економічної науки (Р. Коуз, Дж. Бюкенен,
Д. Норт, О. Уільямсон) [21 – 23]. Цей напрям, у центрі якого аналіз
взаємодії економіки з соціальними інститутами – певними „правилами гри”,
сукупністю формальних і неформальних обмежень, завдяки яким
структуруються відносини між людьми, соціологи активно використовуєть
для пояснення тіньової економіки [24].
В соціології існує чимало визначень соціального інституту. Для потреб
нашого дослідження сформуємо певний раціональний теоретичний конструкт,
наближений до розуміння соціального інституту в підручниках і словниках.
Соціальний інститут — це елемент соціальної структури, системне
утворення, нормативно оформлена сукупність суспільних відносин,
забезпечених відповідними людськими та матеріальними ресурсами і
спрямованих на виконання певної соціальної функції. Інститут створює
можливість задовольняти потреби індивідів способом, визнаним домінуючою
частиною суспільства, а тому, відтворюючи соціально бажану поведінку, є
формою соціального зв’язку. Інститути такою своєю дією забезпечують
функціонування соціальної системи.
При розгляді соціального інституту як регулятора суспільних відносин
необхідно звертати увагу принаймні на три аспекти:
· функціональний — низка суспільних функцій, які виконує інститут.
Звісно, що такі функції можуть бути корисними для одних суб’єктів, але
шкідливими для інших;
· нормативний — система правил, норм і цінностей, якими керуються особи,
причетні до діяльності інституту, підпорядковуючи свою поведінку його
вимогам. Норми можуть бути як формальними (легальні інститути), так і
неформальними (тіньові інститути);
· організаційний — інститут потребує груп і організацій, що контролюють,
чи дотримуються відповідні норми.
Важливого значення набуває і аналіз чинників, що сприяють тривалому
існуванню того чи іншого інституту. Такі умови дають змогу закріпити
інституціалізуючі дії в соціальному інституті, посилити його
регулятивний вплив у різних сферах. Серед основних чинників, які
зумовлюють інституціалізацію, а згодом і потужність того чи того
соціального інституту, можна назвати історію, традиції, мораль, право,
економіку. Існує і зворотний вплив інституту на різні сфери
життєдіяльності суспільства.
Процес виникнення соціальних інститутів (закріплення соціальних
зв’язків) називають інституціалізацією. Це заміна спонтанних дій людей
на дії впорядковані, тобто такі, що виявилися нормативно врегульованими
шляхом визначення і закріплення соціального статусу та ролі. В контексті
організованої злочинної діяльності інституціалізація пов’язана з
тривалою практикою вчинення злочинів у межах стійких форм взаємодії, що
спричиняє перехід до організаційної структури. Центральну роль у дії
соціального інституту відіграє сукупність статусів і ролей, призначених
для задоволення певних потреб. Інституціалізація – загальний механізм
усталення соціальних дій, що повторюються протягом тривалого часу.
Передумовами інституціалізації є: 1) наявність певної потреби і нових
типів соціальної діяльності, спрямованої на її задоволення; 2) розвиток
відповідних організаційних структур і норм; 3) засвоєння широким загалом
цих норм. Наприклад, потреба у немедичному вживанні наркотиків зумовлює
створення організаційних структур з виробництва та незаконного їх обігу.
При цьому в певних колах стає престижним споживати наркотичні речовини у
немедичних цілях.
Наскільки виправдано говорити про організовану злочинність як соціальний
інститут, тобто про включення її в соціальну структуру, перетворення на
впливовий елемент суспільства? Для відповіді на це запитання необхідно
розглянути історичні, економічні, організаційні, нормативні, політичні
аспекти явища, а також його соціальну базу.
Соціально-економічна функціональність мафії
Основою організованої злочинності є формування і функціонування
злочинних організацій — специфічних соціальних груп, що утворилися на
ґрунті інституційного оформлення соціального становища людей у сфері
злочинної діяльності. З точки зору соціології, злочинна організація – це
сукупність соціальних зв’язків індивідів і груп, що ґрунтується на
системі соціальних статусів і ролей, ідентифікацій, соціальних норм і
цінностей (тіньові конвенції, мафіозні кодекси), які надають взаємодії
індивідів і груп цілеспрямованого, регулярного і стійкого характеру
злочинної діяльності, спрямованої на досягнення економічних (прибуток),
політичних (влада), соціальних (визнання, легітимація) або ідеологічних
(престиж) цілей незаконними засобами, зокрема за допомогою корупції або
насилля.
Найвідоміші сучасні традиційні мафії — злочинні організації, ґрунтовані
на кланових та квазісімейних стосунках. Вони мають соціальну основу,
давню історію розвитку, внаслідок чого у них сформувалися організаційна
структура та субкультура (кодекс поведінки, система ініціації, жаргон,
прикметні ознаки тощо). Так, прототипом тайванської мафії були
побратимські китайські об’єднання, японської Якудзи — самураї, що
втратили своїх військових зверхників. Один із різновидів організованої
злочинності, яка побутувала в СРСР, — співтовариство злодіїв у законі —
чимало запозичив в ідейному та організаційному плані від церковного
ордену, російської селянської общини та робітничої артілі. Cправжньої
функціональності організований криміналітет набуває за часів розвитку
капіталізму. Недарма найбільша активність транснаціональних злочинних
організацій (японської Якудзи, американської та італійської мафії,
латиноамериканських наркокартелів, азійських тріад, східноєвропейських
груп) спостерігається саме у ринкових суспільствах.
У нормативно-правових актах окремих країн та документах ООН організовану
злочинність розуміють саме як здійснення економічного підприємництва за
допомогою протизаконних засобів, пов’язаних із загрозою застосування
фізичної сили або її використанням, здирством, корупцією, шантажем,
реалізацією незаконних товарів та послуг тощо [25; 26]. Таке
підприємництво щільно пов’язане з тіньовою економікою, в межах якої
виробляється валовий продукт і чистий прибуток.
Такі традиційні промисли організованої злочинності, як торгівля людьми,
незаконне виробництво та обіг наркотичних і психотропних речовин,
незаконна торгівля предметами культури чи їх викрадення, незаконне
транспортування мігрантів, незаконний обіг автотранспортних засобів та
їх частин чи їх викрадення, незаконне виготовлення та обіг вогнепальної
зброї, боєприпасів, вибухових речовин тощо, існують завдяки попиту на цю
продукцію.
Сучасна організована злочинність охоплює виробництво, розподіл, обмін і
споживання нелегальних благ і послуг. Організований характер цього
„бізнесу” спричиняє зміну спонтанних, випадкових, хаотичних дій на
впорядковану, стандартизовану, нормативно врегульовану, стійку
взаємодією злочинців, що передбачає розподіл функцій та
професіоналізацію, формування статусно-рольової системи всередині
злочинних спільнот і перенесення її в суспільство в цілому. Іншими
словами, можна говорити про інституційні та структурні аспекти
організованої злочинності. Ступінь її інституціалізації та вкоріненості
в суспільстві і державних інститутах зумовлений культурним контекстом. В
деяких країнах організована злочинність тримається у певних межах, не
завдаючи істотної шкоди економіці та політиці, в інших — значною мірою
підмінює легальні інститути, а соціальні норми мафії конкурують за силою
примусу з позитивними законами.
Організована злочинність як регулятор тіньових ринків виконує низку
економічних функцій: задоволення потреб у нелегальних товарах
(наприклад, у наркотиках) чи послугах (проституція), незаконна доставка
легальних товарів (контрабанда зброї), координація дій суб’єктів
злочинної діяльності (наприклад, злочинців-професіоналів та злочинних
спільнот), контроль за виконанням угод і розв’язання конфліктів,
створення робочих місць і залучення кваліфікованого персоналу
(технологів, юристів, економістів), франчайзинг (допуск на ринок інших
злочинців під маркою відомої злочинної організації), консалтинг
(наприклад, стосовно технології відмивання грошей), захист, нівелювання
бюрократичних перепон, фінансування тощо. Часом легальні організації
беруть учать у незаконних підприємствах і виявляють пряму зацікавленість
у функціонуванні злочинних спільнот задля збільшення власних активів,
посилення впливу, усунення конкурентів тощо.
Згідно з новою інституційною теорією, взаємодія економічних суб’єктів у
сфері просування товарів на ринок пов’язана з трансакційними витратами.
Вони стосуються отримання інформації про партнерів, ведення переговорів,
укладання угод, виходу на ринок та збуту продукції. Традиційні промисли
організованої злочинності потребують невеликих виробничих затрат, тоді
як трансакційні витрати, особливо якщо їх здійснюють незнайомі особи,
досить значні. Для зменшення таких витрат встановлюються конвенції, що
забезпечує довіру між різними ланками злочинного промислу, споживачами
незаконних товарів та послуг і значно сприяє розгортанню тіньового
бізнесу. Зрештою, тривалі взаємодії злочинців і необхідність контролю за
дотриманням конвенцій зумовлюють перетворення організованої злочинності
на неформальний соціальний інститут. Зауважимо, що організована
злочинність зменшує трансакційні витрати в межах тіньової економіки,
насамперед в її нелегальному секторі. Аналогічні функції у легальній
економіці відіграє корупція (докладніше див. [27, c. 67]).
До спільнот, що продукують кримінальну поведінку, висуваються такі ж
функціональні вимоги, як і до інших організацій. У їхніх межах
забезпечується не лише виробництво, поширення, нагромадження, споживання
ресурсів та оптимізація злочинного промислу, а й низка інших функцій,
таких як залучення нових членів, підтримання дисципліни й соціальної
солідарності, розв’язання конфліктів, соціалізація, адаптація та
мобільність. У кожному суспільстві є групи, для яких через низький
суспільний статус або належність до національної чи релігійної меншини
(наприклад, іммігранти) не існує забезпечених суспільством шляхів
реалізації їх інтересів. За таких умов національну, мовну чи релігійну
ідентичність можна зберегти, приєднуючись до певної організації, а
дотримання її правил уможливлює згодом матеріальний добробут і
вертикальну мобільність. Отже, значну роль у формуванні мафіозних
організацій відіграє залучення осіб до соціальних мереж протиправної
спрямованості, здобуття ними негативного (щодо решти суспільства)
соціального капіталу. Злочинна спільнота потребує визнання, легітимації
як у злочинному світі, так іноді і в політиці.
Злочинна діяльність в організаційних формах породжує формування
відповідних внутрішньогрупових норм і цінностей. Дія таких правил
виходить за межі власне злочинних організацій і поширюється в
суспільстві, зокрема у тій його частині, що живиться тіньовою
економікою. Ознаками цього є імідж організованої злочинності як реальної
(п’ятої) влади, що забезпечує розв’язання спорів; намагання встановити
контроль над ЗМІ, придбання послуг авторитетних журналістів, залякування
громадських діячів.
Внутрішньогрупові норми злочинних організацій (Якудзи, тайванських
злочинних спільнот, італійської мафії, злодіїв у законі) мають багато
спільного. Кодекс регулює відносини членів організації на різних її
ієрархічних рівнях (керівництво — підлеглі) та із зовнішнім світом
(населенням, органами влади, представниками інших злочинних груп),
регламентує фінансові питання (наприклад, внески до спільної каси та
порядок їх використання), правила входження до організації, розв’язання
спорів тощо.
Розмивання нормативних засад пов’язане, ймовірно, з конкуренцією
„старої” та „нової” організованої злочинності, а також із загальною
раціоналізацією економічного життя, зорієнтованістю на максимальний
прибуток. „Нові” злочинні групи прагнуть знищити „старі”, захоплюючи
контроль над привабливими сферами кримінального бізнесу. Так, минулого
століття тривала війна між традиційною сицілійською мафією та
американцями італійського походження, котрі прибули на історичну
батьківщину, в Росії — боротьба між групами, очолюваними злодіями у
законі, та бандами, сформованими з колишніх спортсменів і
військовослужбовців, на Тайвані — між таємними
корпоративно-побратимськими спільнотами старого Китаю та новими
мафіозними структурами. Між „старими” та „новими” злочинними спільнотами
точиться не лише жорстока боротьба, а й кооперування, запозичення
окремих рис (наприклад, копіювання структурної організації) у процесі
еволюціонування.
В цьому контексті необхідно нагадати висновки деяких науковців, що, як
це не дивно, вбачають певні переваги від існування організованої
злочинності, оскільки вона виконує соціальні функції на високому рівні
сервісу. Так, Т. Шеллінг говорить, що зазвичай організована злочинність
становить загрозу і з нею потрібно боротися. Однак якщо альтернативою
організованої злочинності стає не декриміналізоване суспільство, а
„дезорганізована злочинність”, тобто якщо злочинність залишається на
тому ж рівні при зменшенні її організованості, то наслідки цього процесу
для суспільства не такі вже й однозначні. Кримінальна монополія нав’язує
злочинному світові жорстку дисципліну, мінімізує міжусобиці банд і
побічні насильницькі прояви злочинів, що за певних обставин відповідає
інтересам суспільства [28].
Дж. Бьюкенен, лауреат премії Нобеля за 1986 рік, на підставі
економічного аналізу доводить корисність організованої злочинності.
Аксіомою ринку є те, що монополія у виробництві звичайних товарів і
послуг соціально неефективна, оскільки скорочує пропозицію. Але якщо
монополія у пропозиції „хороших” товарів небажана, монополія у
пропозиції „поганих” товарів може бути соціально бажаною. Звідси
випливає, що перевага монополії організації (злочинності) над
конкурентною організацією обумовлює скорочення загального випуску
(злочинів) [29].
Інші „оптимістичні” оцінки ролі організованої злочинності зводяться до
такого:
1. Вона виконує важливі функції, які іноді не може забезпечити держава.
До них належать захист, гарантії виконання торгових угод, розв’язання
суперечок, арбітраж.
2. Організована злочинність як крайня форма капіталізму, для якої не
існує моралі й законів, сприяє нагромадженню первинного капіталу.
Прибутки від незаконного бізнесу вкладаються у легальні підприємства,
чим забезпечується економічний розвиток.
3. З часом передбачається зменшення організованої злочинності до
„нормальних” розмірів (тобто до сфери злочинних промислів), коли
кримінальні авторитети перетворяться на респектабельних бізнесменів.
Усі ці твердження надто абстрактні: функціональність мафії в одних
сферах призводить до руйнівного занепаду і стагнації в інших, збільшуючи
ціну, яку суспільство платить за злочинність. Більше того, монополія
організованої злочинності зумовлює зрощування кримінальних елементів,
представників бізнесу і політики, що, у свою чергу, призводить до
консервації ситуації, а досягнення монопольного становища завжди
пов’язане із застосуванням насилля і корупції, проникненням до
політичної сфери.
„П’ята влада” і політична підсистема суспільства
Відносини злочинних спільнот з політичними інститутами в різних країнах
не однакові — від простого підкупу чиновників до участі у політичних
кампаніях, проникнення у виконавчі та судові органи, формування
політико-кримінальних угруповань і, зрештою, перебирання контролю над
державою.
Політизацію злочинного світу можна розглядати в кількох аспектах.
З одного боку, підкуп системи правосуддя та правопорядку – традиційний
засіб захисту та прикметна риса злочинних спільнот. Більше того, вони
намагаються впливати й на політичне життя, лобіюючи ухвалення вигідних
їм рішень, формуючи громадську думку за допомогою підконтрольних ЗМІ.
Все це спостерігається на тлі усунення небажаних осіб. Показовим
прикладом є делегування у парламент Колумбії на початку 1980-х років
представників наркоторговців та бунт останніх проти легальної влади.
Здобуті організованою злочинністю кошти йдуть на корумпування політичних
діячів, відмиваються через фінансові інститути з сумнівною репутацією,
вкладаються в легальний бізнес, що підриває засади демократії і
цивілізованого ринку.
Індикатором інституціалізації організованої злочинності в політичній
сфері може слугувати, за висловом В. Овчинського, її одержавлення. Цей
процес характеризується бідністю, розрухою, гострим дефіцитом життєво
необхідного, соціальною прострацією населення, розривом комунікацій
(можливість користуватися ними залишається, в основному, в руках
злочинних угруповань); випомповуванням ресурсів у населення за рахунок
монопольно високих цін на все, що забезпечує виживання; інтенсивну
адаптацію широких верств населення до участі в „чорному виробництві”, що
включає наркотики, проституцію, вбивства за плату та інші види
діяльності, які забезпечують надприбутки при порівняно
низькокваліфікованій і нетрудомісткій праці; перехід до рабських форм
експлуатації найманої праці у будівництві („сицілійська модель”) та в
аграрній сфері („латифундистський метод”) [30, с. 67].
З іншого боку, держава може використовувати у своїх цілях організовані
злочинні спільноти й терористичні організації або безпосередньо
вдаватися до методів організованої злочинності у внутрішній та зовнішній
політиці (наскільки виправдано — інше питання). Наприклад, каперство
(морське піратство) підтримували окремі монархи Європи, а спецслужби США
використовували мафію під час Другої світової війни. Політикани
звертаються по допомогу до злочинного світу для створення перешкод в
реалізації вільного виборчого права, втручання у внутрішні справи інших
країн, підготовки державних переворотів.
Не менш серйозні наслідки спричиняє участь політиків та вищих державних
службовців у промислах організованої злочинності, коли правлячі клани
використовують державні ресурси в егоїстичних цілях, приватизують
державні інституції на свою користь, захищають інтереси окремих
впливових бізнес-структур. Такий розвиток організованої злочинності
притаманний країнам з надмірною владою бюрократичних структур, що сприяє
корупції й утвердженню патрон-клієнтних відносин.
Соціальний капітал і організована злочинність
Нині все активніше досліджується вплив негативного соціального капіталу
на організовану злочинність, тіньову економіку, корупцію, екстремізм [31
— 34]. У соціальному капіталі знаходять свій вираз норми й цінності
соціальних груп, які дають змогу їхнім учасникам, переслідуючи власні
цілі, діяти ефективніше. Такі групи можуть бути формальними (фірма,
профспілка) і неформальними (родичі, друзі, сусіди). Тож і соціальний
капітал поділяється на формальний та неформальний.
Слід підкреслити, що соціальний капітал здатен відігравати для соціуму
як позитивну, так і негативну роль. Позитивно характеризуються взаємини
між людьми, що ведуть до кооперування задля взаємодопомоги, боротьби зі
злочинністю тощо. У цьому зв’язку можна назвати самоорганізацію
добровільних загонів охорони правопорядку (Велика Британія, США),
асоціації взаємодії населення і поліції (Японія), громадські ініціативи
протидії вуличній проституції (Франція). Такий вид соціального капіталу
порівняно добре досліджений.
Соціальний капітал має й іншу сторону: члени корпоративних, закритих
груп одержують певні переваги, однак їхня активність вкрай негативно
впливає на суспільне життя в цілому (на Заході поняття „негативний”,
„поганий” або „зіпсований” соціальний капітал часто вживають як
синоніми). Прикладами негативної кооперації можна назвати злочинні
угруповання, екстремістські й терористичні організації.
Взаємозв’язок довіри й соціального капіталу в суспільстві та мафії
представлений у фундаментальній роботі Р. Патнема [35]. Соціолог описує
негативні явища, насамперед в економічній сфері, що виникають через
недовіру і нездатність співпрацювати для загального блага. Необхідність
дотримання угод у суспільстві недовіри вимагає залучення третьої
сторони, що призводить до більших витрат порівняно з добровільним
співробітництвом, механізмом якого виступає соціальний капітал. В
суспільстві, де люди довіряють тільки своїй родині і не схильні
кооперуватися з іншими, розпочинається економічна стагнація. Так, на
Півдні Італії також існував соціальний капітал, але капітал іншого
ґатунку, який виробляла мафія — недовіру до інших членів суспільства та
вертикальні патрон-клієнтні відносини залежності, що складаються в
умовах слабкої держави.
Конкретне втілення негативний соціальний капітал знаходить у клієнтарних
відносинах, а також у поширенні корупційних зв’язків, що стають
практикою вирішення питань на тлі недовіри до органів державної влади
[36]. Д. Гамбетта здійснив соціологічне дослідження мафії як механізму
регуляції відносин у соціальному середовищі, в якому панує високий
ступінь недовіри до інших людей [37; 38]. Основою суспільства на Півдні
Італії був сімейний клан, усередині якого існували родинні чи
квазіродинні відносини. Дружні зв’язки гарантували успішне
функціонування підприємств, що вдавалися до нелегальної діяльності.
Мафія, як централізована злочинна організація, гарантувала виконання
договорів, стежила за дотриманням відповідних норм, брала участь у
посередництві при розв’язанні спорів, координувала дії суб’єктів
злочинної діяльності. Зрештою, на думку Д. Гамбетти, мафія була
підприємством з виробництва довіри. Фактично ефективність і тривалість
діяльності мафії здебільш залежить від відтворення нею специфічного
соціального капіталу, а саме клієнтарних відносин. Хоча Р. Патнем,
знайомий із дослідженням Д. Гамбетти, і не вживає термін „поганий
соціальний капітал”, фактично суспільно-політичне життя, на його думку,
має два полюси — громадянська спільнота і клієнтурність [35, с. 124 –
128].
Негативний соціальний капітал пов’язаний з клієнтелізмом, оскільки
традиційні мафії мають ядро — представників певної спільноти (етнічної,
мовної, родинної, культурної), у межах якої існує нормативно
забезпечений високий рівень довіри та солідарності групи, що значно
обмежує (або й виключає) вступ до неї представників інших соціальних
мереж. Тезу про ідентичність членів певним чином підтверджують
результати пілотного експертного дослідження Центру з попередження
мiжнародної злочинностi ООН у 16 країнах (1999 – 2000 роки), яке
стосувалося характерних ознак 40 найвідоміших злочинних організацій.
Таких, наприклад, як банда злочинців-мотоциклистів, японська Якудза
(Австралія), Ла Коза Ностра (США), Ла Коза Ностра, клан Лучано (Італія),
Ямагучі-гумі (Японія), Сизранське угруповання (Росія) та інші. 13 груп
утворювалися саме за етнічним або клановим принципом, 10 складалися з
вихідців з одного соціального середовища або об’єднувалися спільним
соціальним інтересом [39, с. 23].
Клієнтарні відносини можуть формуватися і всередині бюрократій (як в
авторитарних, так і в демократичних суспільствах), сприяючи корупції.
Неформальний соціальний капітал може далеко поширюватися в суспільстві.
Так, дирижизм в економіці окремих країн Латинської Америки породжує
гнучку неформальну економіку. За радянських часів мережі взаємної
підтримки, блат були взірцем оптимізації обміну ресурсами. Цей феномен
викликав жваву увагу соціологів (А. Леденьова, А. Сагомонов, О.
Афанасьєва, О. Долгушева, Н. Євдокимова-Дінелло, Р. Роуз).
Певне уявлення про зв’язок організованої злочинності та клієнтелізму як
конкретного втілення негативного соціального капіталу дають дані проекту
„Обстеження бізнес-середовища та результатів роботи підприємств”,
здійсненого Світовим банком спільно з Європейським банком реконструкції
та розвитку 1999 року в країнах з перехідною економікою. У кожній країні
було опитано на підставі репрезентативної (квотної для розміру, галузі,
розміщення та експортної орієнтації) вибірки представників 125 – 150
підприємств. Виходячи з відповідей менеджерів вищої ланки 26 країн на
запитання щодо впливу такої форми корупції, як патронат, на бізнес, та
щодо того, наскільки значимою видається проблема організованої
злочинності для ділового середовища, розраховано середні бали (шкали цих
запитань мали ранговий рівень виміру від 1 до 4 балів; чим вище значення
— тим гострішою видається та чи інша проблема). Коефіцієнт кореляції (r)
між цими показниками статистично значущий на рівні pЛітература:
1. Костяева А. С. Криминальные братства Тайваня (50 – 80-е годы XX в.).
— М.: Институт востоковедения РАН, 1997.
2. Белявская О. А. Организованная преступность в Японии:
Научно-аналитический обзор. — М.: ИНИОН, 1990.
3. Минна Р. Мафия против закона. — М.: Прогресс, 1988.
4. Albini J. L. The American Mafia: Genesis of a Legend. — N.Y.:
Appleton Century Crofts, 1971.
5. Catanzaro R. Men of Respect: A Social History of the Sicilian Mafia.
/ Trans. Raymond Rosenthal. — New York: Free Press, 1992.
6. Schelling T. C. Economic Analysis and the Criminal Enterprise //
Public Interest. — 1967. — №7.
7. Martin J. M., Romano A. T. Multinational crime: terrorism, espionage,
drug and arms trafficking. — Newbury Park: London: New Delhi: SAGE
Publications, 1992.
8. Афанасьев М. Н. Клиентелизм и российская государственность:
Исследование клиентарных отношений, их роли в эволюции и упадке прошлых
форм российской государственности, их влиянии на политические институты
и деятельность властвующих групп в современной России. — М.: Московский
общественный научный фонд, 1997.
9. Глинкина С. П. Теневая экономика в современной России // Свободная
мысль. — 1995. — №3.
10. Радаев В. Теневая экономика России: изменение контуров // Pro et
Contra. 1999. — T. 4. — №1.
11. Albini J. L, Rogers R. E, Shabalin V., Kutushev V., Moiseev V.,
Anderson J. Russian Organized Crime: Its History, Structure, and
Function // Understanding Organized Crime in Global Perspective: A
Reader/ ed. by Patrick J. Ryan, Georje E.Rush. A Reader.– London: SAGE
Publications. — 1997.
12. Waller M. J., Yasmann V. J. Russia‘s Great Criminal Revolution: The
Role of the Security Services // Understanding Organized Crime in Global
Perspective: A Reader/ ed. by Patrick J. Ryan, Georje E.Rush. — London:
SAGE Publications. –1997.
13. Webster W. H., Borchgrave A. de, Kupperman R. H., Peterson E. R. and
others. Russian organized crime. Global Organized Crime Project /
Webster W. H., Borchgrave A. de, Kupperman R. H., Peterson E. R., Burke
G. P., Cilluffo F. J., Johnston R. J.. — Washington, D.C.: Center for
Strategic, 1997.
Шелли Л. Постсоветская организованная преступность в международной
перспективе // Изучение организованной преступности:
российско-американский диалог / Под редакцией Н. Ф. Кузнецовой, Л.
Шелли, Ю. Г. Козлова. — М.: Олимп, 1997.
16. Гвоздецький В. Д. Організована злочинність як об’єкт
соціально-філософського аналізу: Дисертація на здобуття к. ф. н. /
Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 1997.
17. Бова А. А. Експертна оцінка організованої злочинності в Україні:
фактори, тенденції, прогнози // Науковий вісник Національної академії
внутрішніх справ України. — 2003. — №5.
18. Lyman M. D., Potter G. W. Organized Crime / 2nd Edition. — NJ:
Prentice Hall, 2000.
19. Cressey D. The Structure and Functions of Criminal Syndicates. —
Washington: Government Printing Office, 1967.
20. Albini J. L. Syndicated crime: Its structure, function, and modus
operandi / Ianni F. A. J., Reuss-Ianni E. R. The crime society:
Organized crime and corruption in America. — N.Y.: New American Library,
1976.
21. Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. — М.: Дело ЛТД, 1993.
22. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки.
— К.: Основи, 2000.
23. Уильямсон О. И. Экономические институты капитализма: Фирмы, рынки,
„отношенческая” контрактация. — СПб.: Лениздат, 1996.
24. Радаев В. Новый институциональный анализ: подход и деформация правил
в российской экономике // Экономическая социология: Новые подходы к
институциональному и сетевому анализу. — М.: „Российская политическая
энциклопедия” (РОСПЭН), 2002.
25. Бова А. Організована злочинність: основні підходи до визначення
поняття // Людина і політика. — 2002. — №3.
26. Бова А. А. Транснаціональна організована злочинність (за матеріалами
ООН) // Тероризм і боротьба з ним. Міжвідомчий науковий збірник, т. 19.
— К., 2000.
27. Верстюк С. Корупція: визначення, причини появи, вплив на економіку
// Економіка України. — 2001. — №3.
28. Шеллинг Т. С. Экономический анализ и организованная преступность //
Экономическая теория преступлений и наказаний. — 1999. — №1.
29. Бьюкенен Дж. М. Защита организованной преступности? // Экономическая
теория преступлений и наказаний. — 1999. — №1.
30. Организованная преступность — 2 // Под ред. А. И. Долговой, С.
В. Дьякова. — М., 1993.
31. Rubio M. Perverse Social Capital — Some Evidence from Colombia //
Journal of Economic Issues 1997. — № 31.
32. Thoumi F. E. The Role of the State, Social Institutions and Social
Capital in Determining Competitive Advantage in Illegal Drugs in the
Andes // Transnational Organized Crime. — 2002. — Issue 5.1.
33. Ledeneva A. Russia’s economy of favours: blat, networking a informal
exchange. — Cambridge: Cambridge university press, 1998.
34. Rose R. Getting Things Done in Anti-Modern Society: Social Capital
Networks in Russia // The World Bank, Social Capital Initiative //
Working Paper. — Washington, D.C. — 1999. — № 6.
35. Патнам Р. Д. Творення демократії: Традиції громадянської активності
в сучасній Італії. — К., 2001.
36. Бова А. А. Тінізація суспільних відносин: механізм, передумови,
тенденції // Економічні злочини: попередження і боротьба з ними.
Міжвідомчий науковий збірник, т. 25. — К., 2000.
37. Gambetta D. Fragments of an Economic Theory of the Mafia // Archives
Europйennes De Sociologie. — 1988. — №29.
38. Gambetta D. Mafia: the Price of Distrust // Trust / ed. Diego
Gambetta. — Oxford: Basil Blackwell, 1988.
Бова А. Інституційні ознаки організованої злочинності та її соціальна
основа // Соціальна психологія. - 2004. - № 5 (7). - C.48-62
39. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
