.

Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
197 2172
Скачать документ

Реферат на тему:

Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття

Виняткова багатоаспектність індивідуально-особистісного і
соціально-взаємодійного перебування людини у світі постійно висувають
перед соціально-психологічною наукою проблему адекватного поєднання в
межах якомога несуперечливої теоретичної моделі цілої низки чинників, що
сукупно визначають спосіб входження особи в соціум. Це як традиційні для
психології чинники внутрішньоіндивідуальні та міжособові (або
міжособистісні – їх специфічний варіант), так і дедалі популярніші в
останні десятиліття чинники символічно-феноменологічні та
інтеракційно-інтерпретаційні. У статті зроблено спробу описати
закономірності евентуальних поєднань цих та інших (зокрема,
владно-підвладних, або кратологічних, від грец. кратос – влада)
детермінант особистісного онтогенезу в контексті соціального співжиття
та процесу утворення соцієтальної структури під впливом інтерсуб’єктної
взаємодії як основного способу співіснування соціально оформлених
індивідуальних суб’єктностей.

В основі заходження індивіда в інтерсуб’єктну взаємодію лежать первинні
біологічні потреби. Їх задоволення (реальне, а не ілюзорне) стає
можливим лише завдяки виявлянню їх у навколишнє середовище, що
забезпечує можливість отримання у відповідь належних засобів. Як
зазначає В. Татенко, дитина просто змушена увійти в контакт із дорослим
як украй незадоволена, неврівноважена, гранично напружена система,
заряджена на подолання своєї недосконалості, недосвідченості, несвободи,
залежності від світу, і водночас така, що має нерозтрачений заряд
самоздійснення [9, с. 263]. Дитина, отже, свої специфічні потреби
виражає в простір взаємодії, де може їх задовольнити.

Для людського індивіда процес задоволення потреб первинно набуває
соціального змісту, стає оптимальним завдяки соціальній організації. Ця
організація втілюється у вигляді численних інтерперсональних ситуацій, у
яких відбувається взаємодія потребуючого суб’єкта і соціального
оточення. Таку взаємодію Г. Салліван називав інтерперсональною.
Напруження потреби в ній він розглядав як тенденцію інтеґрувати
ситуацію, доконечну для задоволення потреби, і таку, що цілковито
відповідає цій меті [7, с. 109]. Інтеґрація ситуації інтерперсональної
взаємодії поступово веде до засвоєння соціально зумовленого досвіду
задоволення потреб.

Незадоволення біологічних потреб новонародженої дитини спричиняє в ній
внутрішній дискомфорт у вигляді розмаїтих тривог і страхів. Можна вести
мову й про первісно притаманний екзистенційний страх, що існує незалежно
від задоволення/незадоволення біологічних потреб, а сам постає як
базальна потреба переживати своє відчайдушне існування. І в тому і в
тому варіанті психічне напруження дитини натрапляє на емоційно напружену
увагу до неї дорослих, через що взаємні тривога й страх набувають
інтерперсонального характеру та утривалюються як атрибутивна властивість
інтерсуб’єктної взаємодії.

Саме в процесі такої взаємодії забезпечується психологічно значуще
поєднання диспозиційних характеристик індивіда, суб’єкта, особи, що
виявляються в середовище, і ситуаційних чинників, які на свій спосіб
визначають поведінку особи. У психології традиційно більшого значення
надається диспозиційним характеристикам порівняно з ситуаційними
(„фундаментальна помилка атрибуції”), натомість іґнорування
суб’єктно-особистісних чинників робить інтерсуб’єктну взаємодію
психологічно вихолощеною та абстрактно-безглуздою.

Роль диспозиційних характеристик особи у взаємодії особливо вагомо
виявляється в проблемному характері, який взаємодія має для осіб з
різного роду особистісними недостатностями, насамперед комплексом
нижчості. Для них вона стає засобом не активного самоперетворення і
перетворення дійсності, а підтвердження власної цінності, зниження
психологічного дискомфорту, зумовленого відчуванням своєї малоцінності.
Класичним прикладом є невротична особистість, що постійно перебуває в
хибному колі переживання власної упослідженості. Як і кожна інша сфера
психічного життя, міжособова взаємодія має проблемний характер для осіб
із посиленим почуттям нижчості. За А. Адлером, будь-яке втручання ззовні
здається такій людині загрозою її безпеці та спонукає до активного або
пасивного самозахисту [1].

Усі співвідношення, що перебувають у просторі взаємодії індивіда зі
світом, визначаються тісним взаємозв’язком і поєднанням особистісних
диспозицій та поведінкових актів суб’єкта і ситуаційно-середовищних
чинників. Водночас із психологічного погляду визначальним є не
об’єктивний зміст ситуації, у якій перебуває суб’єкт, а його суб’єктивна
оцінка ситуації та свого перебування в ній. Ця оцінка, початково
суб’єктивно-біопсихічна, поступово наповнюється соціальними змістами,
які стають дедалі визначальнішими, а відтак, відповідаючи на впливи
середовища, індивідуальний суб’єкт перебуває не під владою
безпосередньої ситуації, а під опосередкованою владою соціального
оточення.

Проте вплив соціального оточення не відображається пасивно, суб’єкт і
сам постає як активний чинник самовизначення в інтерсуб’єктивному
просторі. Ця обставина актуалізує проблемні співвідношення
індивідуальної активності і спільної діяльності групи осіб, її
загального контексту. Саме інтерсуб’єктна взаємодія забезпечує
найадекватніше поєднання як безпосередніх та опосередкованих чинників,
так і індивідуально-особистісних і міжособистісних характеристик
діяльності.

Взаємодія об’єднаних індивідів у контексті спільної діяльності
забезпечує інтеґрацію інтерперсональних стосунків. Спільна діяльність
стає середовищем, у якому формуються, поєднуються та реалізуються
індивідуальні і колективні сенси. Д. Леонтьєв вважає, що спільна
діяльність не є лише формою координації та інтеґрації індивідуальних
діяльностей, спрямованих на реалізацію однієї спільної мети: така
діяльність була б квазіспільною. Істинна ж спільна діяльність не
додається до індивідуальної, а заступає її. Вона розподілена між
суб’єктами, у яких на цей момент немає жодної індивідуальної діяльності,
яка відрізняється від діяльності, спільно розподіленої між ними. Отже,
ця діяльність має спільну для її співсуб’єктів не тільки операційну, а й
мотиваційно-сенсову структуру. Д. Леонтьєв наголошує також на принципово
спільній природі механізмів взаємодії в спільній діяльності і
міжособовому спілкуванні: як інструментальна взаємодія, так і глибинні
міжособистісні стосунки ґрунтуються на інтеґрації індивідуальних
діяльностей у загальну, спільно розподілену діяльність, що реґулюється
спільним сенсовим полем [4, с. 397 – 398, 407].

На дедалі вищому рівні взаємодії поєднання таких сенсів стає щораз менш
суперечливим завдяки набуттю взаємодією творчо-ігрового характеру.
Творча взаємодія перетворюється на вільну гру натхненних суб’єктів, чия
активність взаємно не обмежує, а спонукає до нових і нових актів
самоактуалізації. Г.-Ґ. Ґадамер наполягав на тому, що суб’єкт гри – це
не суб’єктивність того, хто, виконуючи інші різновиди діяльності,
віддається ще й грі, а тільки сама гра. Ігровий простір визначається
самим ігровим рухом, а не ззовні [3, с. 104 – 107]. Проте досягнення
такого рівня є радше винятком і взаємодія зазвичай перебігає в більш
стандартизований спосіб.

Навколишній світ для кожного окремого індивіда відображається через, у
процесі і завдяки взаємодії з іншими людьми. Відтак людська психіка має
первісно інтерсуб’єктний характер. Завдяки інтерсуб’єктній взаємодії
відображення дійсності від самого початку виявляється
опосередковано-символічним і втілюється в системі символічних значень.
Має місце не відображення дійсності як таке, а взаємне відображення
змісту інтеракційних виявів. Суб’єкт відображає дійсність, означену
іншими суб’єктами. І в безпосередньому спілкуванні з іншою особою, і в
опосередкованій взаємодії з матеріальним або духовним світом він
відображає суб’єктність іншого та власну, віддзеркалену цим іншим,
суб’єктність. Має відбутися, за Ж.-П. Сартром, утягнення „себе в іншого”
та „іншого в себе” [8, с. 578].

У працях В. Петровського особливо уважно аналізується „віддзеркалена
суб’єктність” як форма індивідуальної репрезентованості іншої людини в
життєвій ситуації суб’єкта, як джерело значущого перетворення цієї
ситуації, джерело нового сенсу для „перетвореного” суб’єкта [6, с. 161 –
185]. Учасники взаємодії взаємно репрезентуються один для одного та
водночас взаємно означають дійсність, у такий спосіб утворюючи
інтерсуб’єктивний світ. Цей світ, з одного боку, виникає в результаті
інтерсуб’єктної взаємодії, а з іншого – стає її передумовою, простором,
середовищем.

Заходячи у взаємодію в інтерсуб’єктивному просторі, індивіди дають один
одному взаємну інтерпретацію, їхні суб’єктності „проникають” одна в
одну, утворюючи спільне символічне поле взаємодії, таку собі соціальну
квазіструктуру. Відтак дійсність, якою вона постає для кожного окремого
суб’єкта, є дійсністю й об’єктивною, і суб’єктивною, але найбільше
виявляється дійсністю інтерсуб’єктивною.

Здатність опановувати саме таку дійсність, саме до неї прилучатися в
процесі власного життєздійснення набувається дитиною з першим досвідом
соціального співжиття, ще в батьківській сім’ї. Сім’я виконує роль
основного посередника в транслюванні суспільних впливів на особу.
Соціально-психологічною основою розвитку суспільства є безперервне
передавання символічних значень від покоління до покоління.
Новонароджені діти починають засвоювати систему символічних значень, що
їм передається, і завдяки цьому приєднуються до суспільства, стають його
частиною.

З погляду окремої особи, цей процес полягає в подоланні її первісно
біологічного стану та опануванні властивостей власне соціальної істоти,
набуття здатності до небіологічного, соціально-символічного відображення
дійсності. Такий процес відбувається на початкових етапах соціалізації,
який пропонується називати соціалізацією первісною.

У процесі соціалізації яскраво виявляється специфічна влада над дитиною
дорослих осіб, які справляють на неї соціалізаційний вплив. Взаємодіючи
з дитиною, дорослі визначають для неї світ, називають його,
почленовують, подрібнюють, наділяють певними значеннями. Засвоюючи такі
соціальні значення, дитина приєднується до світу водночас як суб’єкт
власної життєдіяльності і як носій соціально означених сенсів.

Особливо ефективно на визначення світу для дитини впливає її взаємодія
зі значущими іншими, і саме такий вплив характеризується найбільшою
владною спроможністю щодо дитини. У типовому варіанті розвитку найбільш
значущими особами для дитини є батьки. Їх вплив на новонародженого має,
по суті, усеохопний характер, весь навколишній світ постає для дитини
завдяки взаємодії з матір’ю та батьком. Незалежно від свідомої волі
батьків, така взаємодія містить ціннісно-символічний дискурс, який
розкривається перед дитиною і засвоюється нею.

У певному розумінні можна говорити про істотну примусовість
особистісного розвитку, особливо на початкових етапах. Реаґуючи на
соціальні впливи, дитина відображає саме ті психологічні змісти, які в
них містяться. Вона позбавлена можливості робити вибір між різними
впливами і мусить відображати тільки ті, що виявляються щодо неї
значущими дорослими особами.

Батьки, як найперші та основні соціалізаційні істоти, мають
психологічний пріоритет у впливі на дитину. Під їхнім впливом
закладаються основи особистісного поставання, вони спонукають дитину до
розвитку в певному напрямі, нав’язують їй спосіб і зміст цього розвитку,
формують її і тим самим нівелюють усі інші потенційні можливості,
обмежують розвиток, позбавляючи дитину змоги реалізовувати безліч інших
потенційних варіантів.

Водночас дитина не є лише пасивним відображувачем спрямованого на неї
впливу. Будучи біопсихічно напруженою істотою, вона посідає вихідну
бодай мінімальну здатність до вибіркового відображення, преферуючи одні
впливи та неґуючи інші. Тому можна вести мову про взаємні впливи батьків
(дорослих) і дітей.

Результатом стає набувана дитиною здатність посідати як домінантну, так
і підпорядковану позицію. З психолого-педагогічного погляду, більш
очевидною й схвальною є підпорядкована позиція дитини, що нерідко
трактується як певний педагогічний ідеал та показник доброї соціальної
адаптації. Так само й підвладність дорослої особи розцінюється як
позитивна соціальна норма. Натомість прагнення до здобуття владних
позицій здебільш сприймається несхвально, а тому маскується соціально
прийнятнішими формами поведінки.

Проте й надмірна владність, і надмірна підвладність є серйозними
симптомами деформації особистісного розвитку, джерела яких, як правило,
приховуються в дисгармонійному змісті батьківсько-дитячих стосунків.

Емоційний зв’язок дитини з матір’ю як найважливішою істотою з погляду
задоволення основних потреб у ранньому віці має глибоко закорінені
біопсихічні та психологічні основи. Між матір’ю і дитиною встановлюються
стосунки психологічної близькості та взаємної залежності. Спілкування з
матір’ю править для дитини за основний спосіб перебування у світі. Від
матері до дитини йдуть основні соціалізаційні впливи із середовища, і
саме на материнські впливи припадає переважна частина власних
реакцій-відповідей дитини.

Материнські любов і турбота несуть із собою визначально соціалізаційний
зміст. Результатом симбіотичного співіснування матері й дитини стає
первинне узалежнення дитини від навколишнього світу, від інших осіб, від
власних чуттєво-емоційних станів.

Типовою закономірністю особистісного розвитку дитини є поступова
автономізація від материнської постаті. Проте раніш сформована глибинна
психологічна залежність лягає в основу особистості і зберігається в
психічному статусі особи назавжди.

На зміну материному впливу дедалі виразніше приходить батьків, що має
проте більш опосередкований, психологічно віддаленіший зміст. Взаємодія
з батьком активніше виводить дитину в широкий простір існування,
скеровує її увагу та інтерес у віддаленіші й абстрактніші сфери життя.

Послідовне перенесення процесу ідентифікації з матері на батька створює
принципово різні умови для формування дитячої особистості залежно від
статі: дівчатка ідентифікуються спочатку з родинною особою своєї статі,
а потім переключаються на особу статі протилежної; хлопчики ж спочатку
мають ідентифікуватися з матір’ю (особою протилежної статі) і тільки
згодом – з батьком (особою статі своєї). Відтак на початкових етапах
розвитку дівчатка мають більше шансів на досягнення психологічного
комфорту в спілкуванні з дорослою особою з огляду на вищу ймовірність
переживання певного психічного резонансу. Натомість формування хлопчиків
уже від найраніших етапів стає більш суперечливим. Такі співвідношення
можуть трактуватися як один із визначальних чинників порівняно
складнішого формування чоловічої особистості (так званий „принцип
Адама”).

Дослідження психологічного змісту інтерсуб’єктної взаємодії дало
підстави для визначення її провідних кратологічних дискурсів –
первинного і вторинного узалежнення та впорядкування. Дискурс первинного
узалежнення фіксує базальну єдність індивіда зі світом, становить
чуттєво-емоційну основу взаємодії з іншими людьми. Дискурс вторинного
узалежнення відображає вихід за межі індивідуальної чуттєвості,
розбудову світоглядно-символічної особистісної сфери. Дискурс
упорядкування означає раціонально-логічні намагання структурувати
внутрішній і зовнішній світ особи, простір її стосунків з іншими людьми.

На окремих етапах особистісного онтогенезу реалізовуються всі названі
дискурси, хоч і різною мірою та набуваючи різного психологічного
оформлення. Кожному з етапів притаманне відносне домінування одного з
дискурсів, що дає підстави гадати про сутнісний зв’язок між змістом
особистісного поставання і природою інтерсуб’єктної взаємодії як його
визначального чинника. (У такому підході простежуються виразні аналогії
з традиційним для вітчизняної психології тлумаченням змісту провідної
діяльності).

Для розуміння сутності психічного розвитку немовляти принциповим є
питання про наявність/брак початкової суб’єктності в новонародженої
дитини. Наявність такої суб’єктності частіше визнається (доказом чого є,
принаймні, здатність реаґувати на впливи середовища). В. Татенко,
наприклад, зазначає, що початкова психогенетична схильність до впливу
фізичних характеристик людського мовлення, до оволодіння мовою є
незаперечним свідченням вибіркової, спрямованої суб’єктної активності
новонародженого [9, с. 259], проте така активність є тільки біопсихічним
фактом без вагомих ознак власне соціальності.

Рідше індивідуальна суб’єктність трактується як продукт суто соціального
розвитку дитини під впливом соціалізаційних чинників. Так, Дж. Мід
категорично заперечував наявність самості як вихідної характеристики
індивіда, а індивідуальну суб’єктність розглядав лише як продукт
міжіндивідних інтеракцій. Він твердив, що індивіди мають бути залучені
до суттєвого відношення ще до того, як спілкування або контакт між
їхніми психіками стане можливим. Тіло стає самістю, розвиваючись у
контексті соціального досвіду й діяльності. Перш ніж стати самістю,
індивід стає об’єктом для себе, так само, як інші індивіди є об’єктами
для нього. Самість, отже, є принципово соціальною структурою і постає в
соціальному досвіді [5, с. 44, 123 – 131].

Для характеристики владно-підвладного статусу немовляти надання переваги
першому чи другому розумінню не надто принципові. Незалежно від того, чи
немовля включається в процес соціалізації як біопсихічний суб’єкт, чи
тільки стає суб’єктом, соціалізуючись, і в тому і в тому випадку його
психіка, аби набути соціально-особистісного оформлення, має потрапити
під владу соціалізаційних впливів.

Інше принципове питання в контексті проблеми, що розглядається, полягає
в наявності та функціюванні чи то автономної суб’єктності дитини, чи то
цілісної суб’єктності дитини і дорослої особи. Перший варіант видається
очевиднішим і зрозумілішим; натомість у другому краще розв’язується
проблема взаємозв’язку індивідуального і соціального. Найбільш
обґрунтованою видається позиція, яка б поєднувала обидва підходи. Слід
вести мову як про індивідуальну суб’єктність немовляти, що включається в
соціальний контекст впливів оточення, так і про істотне прилучення
потенційної суб’єктності дитини (квазісуб’єктності) до простору її
спільної з дорослою особою суб’єктності. Д. Леонтьєв наполягає на тому,
щоб визнати дитину і дорослого за співсуб’єктів єдиної, але розподіленої
між ними предметної діяльності. Це зумовлено тим, пише він, що суб’єктом
предметної діяльності, у якій формується дитяча особистість, може бути
тільки особистість, якою дитина ще не є. Тому реально предметна
діяльність дитини виконується не нею, а єдиним співсуб’єктом „дитина –
дорослий” [4, с. 400 – 401].

Обидва варіанти, проте, мають забезпечувати формування індивідуального
психічного простору, у якому поєднуються біологічні, соціальні і
психологічні ознаки, що символізують зародження індивідуальної
суб’єктності. Саме з її набуттям психологічно доречним постає питання
про владну чи підвладну позицію немовляти в інтерсуб’єктній взаємодії.
Початкову суть такої можливості становить потенційна здатність підлягати
соціалізаційно-інтерпретаційним впливам, реаґувати і зважати на них. У
контексті взаємодії з матір’ю такий психологічний статус немовляти
найбільшою мірою означає входження в інтеракційний дискурс первинного
узалежнення.

Опанування предметно-знаряддєвої діяльності дитиною ясельного віку
забезпечує їй пізнання та засвоєння соціально сформованих і закодованих
функцій предметів, що відбувається під впливом дорослих у процесі
виконання спільних дій. Поступово дії дитини стають дедалі
самостійнішими, вона щораз глибше пізнає логіку предметного світу, її
психічні процеси та поведінкові акти дедалі виразніше вписуються в
дискурс упорядкування.

Криза трьох років знаменує появу самосвідомості, а відтак і започатковує
ціннісно-орієнтаційне світобачення, породжує здатність опосередковано
ставитися до дійсності та до самого себе. У цих властивостях виразно
простежуються ознаки дискурсу вторинного узалежнення.

Поява самосвідомості лягає в основу здатності переводити відображення
зовнішньої дійсності у внутрішній світ. Сенситивним періодом розвитку
такої здатності стає дошкільний вік, коли, завдяки взаємодії з
предметним світом, значущими іншими та самою собою, у дитини інтенсивно
формується образно-символічна сфера. Світ стає двоїсто-паралельним:
дитина може взаємодіяти з оточенням, середовищем насправді, реально і
може взаємодіяти уявно, заглиблюючись у простір власних фантазій.
Провідною діяльністю стає гра, у якій дитина порівняно легко піддає
дійсність символічним трансформаціям, здобуваючи в такий спосіб
символічну владу над нею.

Взаємодія з ровесниками і дорослими також перебігає у двох планах –
зовнішньому і внутрішньому, сприяючи формуванню між ними тісних
взаємозв’язків і взаємопереходів. Не тільки внутрішні стани й потреби
дитини виявляються залежними від зовнішньої дійсності, а й ця дійсність
також істотно узалежнюється від внутрішніх переживань. Таким чином,
провідного статусу знову набуває дискурс первинного узалежнення.

Особистісний розвиток молодшого школяра найвиразніше спрямовано на
логічне впорядкування зовнішнього і внутрішнього світу, на вдосконалення
процесів соціальної координації та субординації. У владно-підвладних
співвідношеннях на цьому етапі виразно домінує дискурс упорядкування.

Криза підліткового віку різко актуалізує численні проблеми особистісного
розвитку, що вписується в різні дискурси інтерсуб’єктної взаємодії.
Проте якщо за основний психологічний зміст підліткового етапу
особистісного формування визнати особистісну емансипацію й
самоствердження, то провідним в інтерсуб’єктній взаємодії належить
назвати дискурс вторинного узалежнення.

Владно-підвладна проблематика виявляється особливо значущою для
особистості підлітка, адже йдеться про кризове знецінення одних
авторитетів і пошук нових. За позірним прагненням унезалежнитися від
впливу авторитетних осіб та соціальних норм приховується прагнення
приєднатися до інших соціальних структур, знайти сенс існування в
ідентифікації з новими привабливими особами або ідеями.

Бурхливий розвиток емоційної сфери в юнацькому віці містить виразні
ознаки первинного узалежнення, коли встановлюються суб’єктивно значущі
емоційні зв’язки з близькими особами. Проте саме в цьому віці
розпочинаються процеси особистісного самовизначення в різноманітних
сферах, що знаменує посилення дискурсу впорядкування. Саме цей дискурс,
як правило, домінує протягом періоду зрілого життя, утім, не витісняючи
інших дискурсів.

Перехід до старості характеризується ознаками вторинного узалежнення:
остаточне формулювання життєвого кредо, максимально можливе усвідомлення
сенсу життя, досягнення найвищого для особи рівня пізнання світу і
самопізнання.

Період дряхління, який несе із собою стан і почуття безпорадності,
об’єктивну й суб’єктивну залежність від інших осіб, означає повернення
людини до стану первинного узалежнення.

Отже, життєвий шлях особи можна розглядати як послідовну реалізацію
кратологічного циклу: від первинного узалежнення через упорядкування до
вторинного узалежнення і далі – знову перехід до первинного узалежнення.

Зміст етапів особистісного онтогенезу дає підстави ділити життєвий шлях
особи на одно-, дво-, три-, чотири-, п’ятиразові (і більше) кратологічні
цикли. Проте збільшення кратності робить такий поділ дедалі менш чітким,
а особистісний онтогенез віднаходить свою онтичну цілісність.

Наявність дорослої особи (осіб) у життєвому просторі дитини, що
розвивається особистісно, це не тільки провідний чинник такого розвитку.
Впливи дорослих мають виняткову суб’єктивну значущість для самої дитини,
особливо на ранніх етапах, коли розвивально-формувальний вплив батьків
забезпечує дитині пристосування до середовища, більш чи менш повноцінне
перебування в ньому.

Дитина, про яку дбають батьки, не може розуміти справжніх причин того,
як забезпечується її життєвий комфорт. Вона лише відображає й переживає
процес і наслідки цього забезпечення. Відтак її взаємодія зі світом
набуває такого собі загадково-містичного характеру: потреби дитини
задовольняються в певний незрозумілий для неї спосіб. Батьківські впливи
мимоволі наділяються магічною силою, у межах якої очевидні для дорослої
особи причинно-наслідкові зв’язки дитиною не усвідомлюються.

Спілкування з батьками не просто вишиковується для дитини в певний
символічний ряд, ця спілкувальна символіка від самого початку
виявляється для неї магічно наповненою. Вплив батьків постає у вигляді
містичної сили, що існує та діє в життєвому просторі дитини,
пов’язується з присутністю дорослих осіб, але водночас трактується як
автономна від неї, більш чи менш самодостатня, така, що міститься поза
простором інтерсуб’єктної взаємодії.

З розширенням соціального простору магічна символіка спілкування з
батьками поширюється на інші сфери та інших осіб. Проте механізми, що
сформувалися в ранній період, зумовлюють схильність до
магічно-містичного відображення дійсності. У дитини зберігається потреба
давати світові і своєму перебуванню в ньому магічно-містичні пояснення.

Діапазон індивідуальних відмінностей тут вельми широкий, і, насамперед,
ці відмінності осцилюють між полюсами, з одного боку,
раціонально-логічного пізнання дійсності, з іншого –
суб’єктивно-містичного. Така осциляція істотно узгоджується зі
співвідношеннями дискурсів упорядкування та узалежнення. Загалом же
символічно-міфологічна трансформація батьківського впливу лягає в основу
переважання у світогляді дорослої особи чи то логіко-ідеологічного, чи
то релігійно-езотеричного модусу світобачення.

Дорослі особи, що посідають зрілу суб’єктність, заходять між собою в
інтерсуб’єктну взаємодію, виявляючи (проектуючи) в міжособовий простір
притаманні їм особистісні сенси. Така взаємодія найчастіше
розпочинається на стандартно-конвенційному рівні, на якому учасники
виконують один щодо одного низку дій, зміст яких описується
соціально-нормативними параметрами. Проте на такому рівні взаємодія є
лише хвилевою, минущою, бо тут же і водночас починає поширюватись і на
інші рівні, проникаючи як углиб індивідуального суб’єкта, де активізує
його внутрішньопсихічні структури, так і виходячи в надіндивідуальний
простір та зумовлюючи формування соцієтальних структур.

Порівняно очевиднішою в цьому аспекті виявляється взаємодія когнітивної
сфери особистості, її індивідуальної логіки з логікою соціальною. Проте
за такою когнітивною взаємодією завжди більшою чи меншою мірою має місце
активізація глибинніших інтенційно-мотиваційних структур індивідуальної
суб’єктності.

Позаяк взаємодія є зчепленням, зіткненням двох таких суб’єктностей, то
за її щонайважливіший модус, спосіб реалізації слід визнати діалог як
сутнісну зустріч двох Я. Відбувається не просто символічно-поведінкова
інтеракція, а трансцендентальне взаємопроникнення, взаємне зумовлення
двох суб’єктів. М. Бубер трактував діалог як взаємне ставлення людей
одне до одного, що виражається в їх спілкуванні, взаємну спрямованість
їхніх внутрішніх дій. На основі саме такого розуміння М. Бубер і
запропонував так званий „третій шлях”, „третє вирішення” – стан „людина
з людиною”, орієнтація на те, що є „між” ними, місце, де зустрічаються
„Я” і „Ти” [2].

Основним механізмом такого взаємозумовлення виявляється ідентифікація,
шляхом якої індивідуальні суб’єкти утверджуються навзаєм в
інтрапсихічних структурах один одного і завдяки цьому утворюють
інтерсуб’єктивний світ та прилучаються до нього.

Водночас ідентифікація одного суб’єкта з іншим – це завжди ідентифікація
не з носієм суб’єктності як фізичним чи біологічним тілом, а з його
образом, який утворюється в психічному просторі суб’єкта, що
ідентифікується, а відтак є частиною його самого. Тобто, ідентифікація,
а також інші механізми соціально-психологічного впливу (навіювання,
наслідування, зараження) зароджуються і діють в інтерсуб’єктивному
просторі, але щоб уплинути на індивіда, повинні стати частиною його
внутрішньопсихічного життя. Вони діють не ззовні, а як іманентні способи
індивідуальної самореґуляції у відповідь на наповнену символічно
значущим змістом взаємодію.

Отже, взаємодіючи з іншими людьми, індивід отримує можливість скерувати
первісно притаманний йому як біологічній істоті психоенергетичний
потенціал на встановлення власне людських зв’язків. Завдяки цьому
процесові відбувається своєрідна осциляція і взаємопроникнення
внутрішнього і зовнішнього світів та об’єднання їх у цілісний світ
індивідуального буття, де шляхом символічного відображення долається
відносність зовнішнього і внутрішнього.

З огляду на таке підпорядкування впливам соціального оточення в індивіді
від найперших етапів розвитку закладається схильність піддаватися
соціальним чинникам, прагнути злиття з оточенням, свідомо чи несвідомо
реаґувати і поводитися відповідно до соціальних вимог та очікувань.

Присутність інших людей виявляється найдражливішим чинником, що визначає
поведінку і перебіг психічних процесів. Можна, відтак, вести мову про
те, що вплив оточення на індивіда завжди характеризується більшим чи
меншим ступенем владності. Інтерсуб’єктна взаємодія виявляється значуще
пронизаною владно-підвладним змістом. Взаємодійні суб’єкти більш чи менш
виразно посідають владну або підвладну позицію, а взаємодія в кожному
своєму акті означає конкуренцію, суперництво, боротьбу.

Такий конкурентний характер взаємодії становить істотну характеристику
утворення соцієтальної структури в процесі постійних переходів від
індивідуальних до соцієтальних виявів і навпаки. Суб’єктивно значуща
конкуренція, боротьба за владу структурують міжособові стосунки, надають
їм вагомої психологічної тривкості, прив’язують індивідів одне до
одного, перетворюючи їх на складові елементи соцієтальної структури.

Література:

1. Адлер А. Спасение человечества с помощью психологии // Адлер А. Наука
жить. – К.: Port-Royal, 1997. – С. 196 – 203.

2. Бубер М. Диалог // Бубер М. Два образа веры / Под ред. П. С.
Гуревича, С. Я. Левит, С. В. Лёзова. – М.: Республика, 1995. – С. 93 –
124.

3. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. – Т. I: Герменевтика I: Основи
філософської герменевтики. – К.: Юніверс, 2000.

4. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика
смысловой реальности. – М.: Смысл, 1999.

5. Мід Дж. Г. Дух, самість і суспільство. З точки зору соціального
біхевіориста. – К.: Укр. центр духовн. культури, 2000.

6. Петровский В. А. Психология неадаптивной активности. – М.: Горбунок,
1992.

7. Салливан Г. С. Интерперсональная теория в психиатрии. – СПб.: Ювента,
М.: КСП+, 1999.

8. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології. – К.:
Основи, 2001.

9. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К.: Просвіта,
1996.

10. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020