Реферат на тему:
Картина світу, конфлікти і смисл життя особистості
Україна переживає не кращі, смутні часи. Були епохи в нашій істрії й
гірші, але підліших не було – цей парафраз чуєш нині повсюди. Вивищилися
й називають себе національною елітою люди переважно бездуховні, для
котрих мета виправдовує будь-які засоби. Такі вартості, як
принциповість, порядність, професіоналізм, патріотизм лише декларуються
та маніфестуються, але не притаманні смисловій сфері більшості
„національної еліти”. Чому так сталося?Відповіді на подібні „чому?”
треба шукати в духові українського народу, бо саме дух є основним
багатством кожної спільноти.
Психіка людини не є одноплощинним утворенням – вона складається з
кількох щаблів. Кожний наступний за змістом перевершує нижчий, але
містить у собі всі нижчепокладені щаблі.
На щаблі „особистість” з’являється суб’єктивна свідомість, котра в
західній культурі слугує для аперцепції та інтерпретації реальної
дійсності, засвоєних в ході онтогенезу та соціалізації парадигмальної
картини світу. Для вибору рішення особистість західної культури частіше
використовує свій дискретно-дискурсивний раціоналізм, котрий оперує
конвенційними поняттями для тлумачення конкретних фактів і подій, а
також для прийняття рішень стосовно життєвих проблем.
Поняття „картина світу особистості” неоднозначні та дихотомічні. Вони
ділять континуальну реальність на полярні категорії: життя і смерть,
розум і тіло, зовнішнє і внутрішнє, розум та інстинкт тощо. Дихотомії
розтинають цілісне переживання людини навпіл, породжуючи страждання.
Часто критичні переживання виникають від того, що дихотомічні поняття
проводять кордон між сторонами єдиного досвіду як окремої людини, так і
спільноти.
Свідомість особистості є острівцем у морі безсвідомого, котре може
суттєво впливати на породження життєвих актів. Саме свідомість через
свою вищу форму, котрою є самосвідомість, проводить роз’єднувальну межу
між „Я” та „не-Я”. Хоча можна думати, що кордон між „Я” та „не-Я” людини
пролягає по межі шкіри її організму, але ця лінія може бути рухливою.
Найтісніше людина ототожнює себе з своєю свідомістю, котра є вищою
формою психіки, а ще тісніше – з своєю самосвідомістю як вищою формою
свідомості. Людське „Я” претендує на роль господаря-розпорядника життя
особистості. Межі „Я” можуть розширюватися, коли особистість включає в
нього інших людей – тоді вони разом творять гіперособистість.
Особистість може розширювати своє „Я” аж до ототожнення його із
Всесвітом. Рух самоототожнення може відбуватися від Всесвіту до
організму, від тіла до „Его”, від „Его” до Маски, котру особистість
демонструє своєму оточенню. Локус ототожнення суттєво впливає на
стосунки особистості із світом, спільнотою, іншими людьми, з самою
собою. До всього, що перебуває за межами „Я”, можна ставитися вороже.
Межі самоототожнення вказують на тип конфліктів, котрі породжує ця
особистість.
Межа самоототожнення визначає лінію боротьби, причому від неї залежить
визначення супротивника. Всі види психотерапії працюють із свідомістю
особистості, але мають на увазі різний рівень самоототожнення.
Межі між зовнішнім та внутрішнім проводить сама людина і вона ж сама
породжує своїх супротивників та визначає тип своїх конфліктів. Чим
сильніша межа, тим важчою буде боротьба. Встановлені особистістю межі та
створені цим суперечності породжують характерні для особистості
проблеми. Джерелом скрути для неї є її схильність до аналізу
супротивностей як безкомпромісних і таких, що існуюють кожна сама по
собі, без необхідного зв’язку з іншою.
Світ континуальний. Всі протилежності взаємопов’язані. Протилежності
породжує дискретно-дискурсивне розсудливе мислення, реальність – це
єдність протилежностей. Розмежувальні кордони існують лише в картинах
світу людей. Оманливі межі не лише роз’єднують, але і з’єднують.
Думками людина творить свій світ, бо її думки втілюються в її предметні
діяльності та соціальні вчинки. Картина світу особистості має
надзвичайно велике значення в її продуктивній самореалізації на
життєвому шляху. Картина світу особистості розвивається в ході освоєння
нею знакових систем культури, через які закодовується здобутий
попередніми поколіннями соціальний досвід.
В суб’єктній картині світу важливу роль відіграє прийнята в ній
індуктивна та дедуктивна категоризація існуючих реалій, котра
впорядковує факти й події життєвого шляху. На базі власної картини світу
особистість тлумачить обставини свого життя. Будь-яке тлумачення
особистістю світу і визначення конкретної ситуації стає реальним у
породжуваних нею життєвих актах.
Суб’єктність є визначальною у продуктивності життєвого шляху
особистості, тому інтернальний локус контролю є більш плідним.
Інтерпретація обставин конкретною особистістю є її суб’єктивним
рішенням, суб’єктним проведенням меж. Тлумачення обставин обумовлює їх
категоризацію. Суб’єктивність картини світу важливіша, ніж реальні
обставини, у визначенні програми породження предметної діяльності чи
соціального вчинку. Перцепція умов та їх аперцепція складає смислове
поле особистості, бо в тлумаченні подій беруть участь як картина світу
особистості, так і її ієрархія смислів.
Знакові системи не є самою реальністю – вони лише її позначки. Зняття
конфліктів полягає в розумінні подвійності супротивностей. Ліквідація
однієї із суперечностей в ім’я прогресу породжує нові протилежності,
котрі можуть бути вирішені тільки їх гармонізацією. Дійсність вільна від
будь-яких розмежувань; їх вносить дискретно-дискурсивний розсуд.
Ієрархія смислів є стійкою характеристикою людини як особистості; вона є
дійсною внутрішньою самодетермінантою її життєвих актів. Взаємодія
ієрархії смислів з обставинами життя складає актуальне життєво-смислове
поле цієї особистості, а реалізація її ієрархії смислів у предметних
діяльностях та соціальних вчинках проявляє її життєвий шлях. Смислове
поле є суб’єктною конструкцією світу, в котрому живе особистість.
Ієрархія стоїть за картиною світу, котра є частіше тільки інформативною
системою для впорядкування знань і досвіду. Визначальним у породженні
життєвих актів є смисл як переживання, в котрому поєднано переживання із
не завжди усвідомленою соціальною вартістю. Особистість порушує
гомеостатичне існування задля провідного найзагальнішого смислу в своїй
ієрархії смислів, який і визначає смисл життя особистості на певний
віковий відтинок.
Творчий чи руйнівний характер має розвиток життя особистості – це
залежить від типу вирішення смислових супротивностей, колізій та
переломів, котрі зустрілися на її життєвому шляху. Переломні переживання
вимагають свого зняття, розв’язання чи подолання. Вони часто диктують і
пошук нового смислу, принципово нового рішення чи віднайдення
оргінальних ресурсів. Саме переломні переживання, викликані внутрішніми
перепонами, є початком як розвитку, так і деградації особистості.
Сутички в ієрархії смислів особистості та наступна тимчасова гармонія в
ній засвідчують поступальний розвій особистості. Протидія смислів з
протилежними афективними знаками у їх ієрархії супроводжується гострими
амбівалентними переживаннями. Зіткнення смислів є одночасно їх
взаємодією. Особистість має проявити свою суб’єктну активність та знайти
силу для переборення суперечності смислів у їх ієрархії. Воля є
усвідомленою практичною стороною психіки, спрямованою на переведення
ідеальних цілей в бажані результати породжуваних життєвих актів. Силою,
що дозволяє піднятися над переломним переживанням і зняти суперечність
на користь одного із супротивних смислів, може бути вольове зусилля,
котре черпає додаткову спонуку для переборення його дефіциту від
провідного, загальнішого смислу в ієрархії і спрямоване на зняття
смислового протиріччя.
Смислові переломні переживання є частиною внутрішнього життя особистості
і джерелом її розвитку; вони можуть слугувати як руйнуванню ієрархії
смислів особистості, так і її збереженню. Переломні переживання
попереджають про дійсні суперечності життя особистості та дають
можливість заздалегідь, до дійсного зудару, їх вирішити. Переживання
сигналізує про смислову важливість та вимагає внутрішньої роботи
свідомості особистості з усвідомлення теперішньої ієрархії смислів та
бажаної в майбутньому. Зіткнення смислів у їх ієрархії оберігає
особистість від застою та окостеніння; воно вимагає внутрішньої роботи з
усвідомлення перспективного телеологічного смислу та зобов’язує до змін
в ієрархії смислів. А коли зміни йдуть у напрямку адаптивного та
конструктивного стану ієрархії смислів, то це вже добре для
особистістної самореалізації.
На поверхні зіткнення особистостей є ніби конфліктом їх картин світу,
але глибше лежить несумісність їх ієрархій смислів. Коли особистості
взаємодіють як картини світу, тоді вони демонструють егоцентричні
позиції та стверджують лише фасадні частини своєї особистості, свою
Я-концепцію. Взаємовигідне вирішення конфлікту вимагає рівноправного
неформального діалогу сторін, в котрому б особистості взаємодіяли як
ієрархії смислів. Рівноправне діалогічне розв’язання дуже загострених
суперечностей може, через віднайдення подібностей та єдностей в ієрархії
смислів, зближувати і картини світу суперників. Плідно розв’язаний
конфлікт може зближувати картини світу та послаблювати напруженість у
стосунках.
Розходження між смислами та можливостями і переживання його суб’єктивної
нерозв’язності може породити гострий внутрішній конфлікт. Усвідомлення
конфліктних обставин не вирішує проблеми, котра стоїть за зіткненням
супротивностей. За конфліктом смислів стоїть зіткнення
невідрефлектованих вартостей. Саме вартості виконують регулятивну роль
та творять взірці породження життєвих актів. Коли ж на роль провідних
смислів претендують несумісні сенси, тоді особистість переживає
внутрішній конфлікт. Для переборення його в ієрархії смислів особистість
має здійснити певні зміни у ній чи змінити найзагальніший провідний
смисл, бо саме смислопородження робить зіткнення смислів творчим.
Стосунки особистостей за смисловими переживаннями є первиннішими та
важливішими, ніж стосунки за обов’язками. При переживанні
міжособистістного зіткнення конкретна особистість часто веде інтенсивний
внутрішній діалог, супротивними сторонами котрого виступають окремі
смисли як субособистості.
Ієрархії смислів та картини світу особистостей діляться на гомеостатичні
і реактивні, з одного боку, та гетеростатичні і проактивні – з іншого.
Творцями нового стають частіше другі, тоді як перші виконують переважно
роль оберігачів уже наявного.
Картина світу особистості залежить від її ієрархії смислів. Коли цю
ієрархію очолюють надособистістні смисли, тоді особистість пасіонарно
творить просоціальні та світоцентричні життєві акти, мимоволі нарощуючи
свої можливості. Конфлікти відіграють творчу роль тоді, коли за ними
усвідомлюється проблема, що вимагає вирішення, яке приносить прогресивні
зміни. Міра переживання контакту з надособистістними смислами відіграє
надзвичайно велику роль у рішенні про породження життєвого акту.
Ставлення особистості до будь-яких конфліктів та їх розв’язок залежить
від того, на якому щаблі духовного розвитку вона перебуває.
Я-концепція особистості як складова її картини світу формується в ході
онтогенезу людини. Це продукт взаємодії людини з авторитетними для неї
особистостями і знаковими системами, котрі репрезентують культуру
спільноти. Вона є поняттям, яке, попри всі свої можливі позитивні
якості, може вносити певні обмеження для саморозвитку її носія.
Я-концепція особистості не віддзеркалює справжньої природи людини – тому
є підстави вважати її оманою. Усвідомлення своєї справжньої природи має
зцілювальний вплив на життя особистості. Представники різних культур у
всі епохи шукали засобів виходу за межі власної соціальної ідентичності.
Здатність до довільної релаксації знімає тривогу навіть в екстремальних
ситуаціях. Медитативна практика відкриває можливості виходу за межі
соціальних умовностей та обмежень дискретно-дискурсивного розсудливого
мислення. Духовні практики відкривають для особистості шлях до кращої
саморегуляції та саморозвитку. Духовно розвинена особистість стає більш
чуйною, емпатичною, злагідливою, захищеною від неврозів, девіацій та
деліквентостей.
Люди західної культури лише зрідка переймаються внутрішньою роботою з
саморефлексії для усвідомлення наявної ієрархії смислів, а ще рідше –
духовними практиками. Їм навіяно конвенційно-парадигмальну картину світу
й стереотипну базову особистість, обмеженість яких та власну
запрограмованість мало хто усвідомлює. Базова особистість західної
культури прагне до самореалізації шляхом життєвої боротьби за місце в
суспільсті, тому ієрархію смислів конкретної особистості часто очолюють
такі смисли, як харчі та одяг, хтивість і секс, самооцінка та авторитет,
фінанси і маєтність, місце у суспільстві та владування, загальне
визнання та схвалення, принципи та світогляд, в той час як співчуття та
прощення часто розглядаються як завада в життєвій кар’єрі.
Нерозвиненість внутрішнього світу робить людину запрограмованою ззовні
ідеологією конкретної еталонної культури, через що самість як справжня
засада конкретної людини прикрита маскою соціальних ідентичностей
(расовою, гендерною, конфесійною, етнічною, становою, класовою,
стратною, регіональною, професійною), котрі задають готовий та нетворчий
стереотип породження життєвих актів.
Оскільки у людини західної культури життєва наснага екстравертовано
спрямована на перетворення світу для завоювання в ньому (в соціальній
драбинці) якомога вищого місця, з якого можна впливати на інших людей,
то залишається мало можливостей для внутрішньої роботи над ієрархією
смислів. Така необхідність виникає хіба що під впливом життєвої кризи та
може у декого започатковуватися в другій половині життя. Конверсія
особистості як перебудова ієрархії смислів явище не часте у людей
західної культури; навіть життєва криза частіше призводить до суїцидів,
неврозів, девіацій та деліквентності, а вибір духовного зростання
трапляється ще рідше. Базова картина світу та базова особистість
західної людини, стереотипна програма яких великою мірою задається в
ході соціалізації конвенційними дискретними поняттями та дискурсивними
судженнями, нерідко переживається як складена із супротивних
компонентів. Дихотомічність понять часто проектується особистістю на
дійсність породженням конфліктних життєвих актів та невротичністю від
нездатності до узгоження із світом, спільнотою, іншою людиною та самою
собою. Я-концепція людини західної культури часто є соціальною маскою,
котра вважається суспільно бажаною і зручною для взаємодії з формального
обов’язку.
Небезсторонність та залежність від егоцетричних найзагальніших провідних
смислів у їх ієрархії є найчастішими причинами особистістних мук.
Залежність від егоцентричних найзагальніших провідних смислів у їх
ієрархії не має порогів, тому її неможливо забезпечити чи вгамувати.
Незатамованість провідних егоцентричних смислів супроводжується
переживаннями з негативним афективним знаком (страх, гнів, ревнощі,
заздрість тощо). Реалізація будь-якого провідного сенсу в ієрархії
смислів у життєвих актах нездатна зробити особистість щасливою, дати їй
переживання повноти буття.
Духовні переживання вказують людині на найзаповітніші для неї смисли,
які можуть очолити ієрархію смислів, реалізація котрої на життєвому
шляху призводить до переживання дійсної Я-ідентичності, її автентичності
та конгруентності.
Рухомим результатом духовних практик є переживання людиною наближення до
самості як дійсної, постійної та початкової засади розитку до
автентичної та конгруентної особистості. Самість об’єднує усвідомлені та
безсвідомі сторони особистості, відкриває переживання дійсної
ідентичності.
Аперцептивна інтерпретація конкретною особистістю реальної дійсності
відбивається й усвідомлюється в її картині світу, за котрою може стояти
позапросторова, позачасовава та вічна духовність, репрезентована
провідними найзагальнішими смислами ієрархії. Це трансцедентне осереддя
особистості міститься у її самості. Усвідомлення самості відкриває
можливість переживання Надсмислу, що може переживатися як мета буття
цієї особистості.
Для початку саморуху до самості необхідно вдатися до духовної практики і
спрямувати увагу на свій внутрішній світ, котрий, після дослідження та
картографування, виявляється багатшим за світ зовнішній, репрезентований
у картині світу. Духовні практики вправляють психіку та розвивають такі
надособистістні смисли, як Свобода, Селективність, Справедливість;
Краса, Істина, Творчість; Любов, Спічуття, Добропристойність; Мудрість,
Надсмисл, Бог.
Духовна робота особистості з власного саморозвитку передбачає
урівноваженість та зосередження уваги як центру свідомості на
внутрішньому світі; спороможність відрізняти святе (надособистістне) від
профанного (егоцентричного) та осягати святе у всіх проявах буття;
прербудову ієрархії смислів з тим, щоб у якості найзагальніших і
провідних сенсів в ієрархії смислів виступали надособистістні, такі, як
згадані вище; розвій мудрості у континуально-інтуїтивному розумінні
життя та у виявленні цього розуміння служінням надособистістним смислам
через породження поточних (підкріплених процесуальною радістю) життєвих
актів. Практикування духовного є вправлянням у служінні надособистістним
смислам доти, доки породження відповідних їм життєвих актів стане
самодійним та увійде в природний стиль життя.
Кожна вправа духовної практики є засобом самоконверсії та пробудження
від омани опосередкування знаково-понятійною картиною світу, заданою
референтною культурою. Техніки входження у змінені стани психіки, в тому
числі медитативні, спрямовують до надособистісних смислів і
трансперсонального розвою.
Духовні практики звільняють від навіюваності парадигмальною картиною
світу та конвенціальною базовою особистістю спільноти; дають можливість
перейти від конвенційно-дискурсивного знання до
континуально-інтуїтивного розуміння; знімають замаскованість Я-концепції
соціальними ідентичностями та відновлюють усвідомлення справжньої
самості; будять до усвідомлення і перебудови ієрархії смислів під
провідну роль надособистістних сенсів; регуляцію породження життєвих
актів переносять від рефлексивно-міркувальної самопримусової волі до
спонтанного воління; підпорядковують спонтанному волінню самості
непідвладні свідомій волі та недоторканні для неї психофізіологічні
ресурси; відновлюють у самості єдність усвідомленої та безсвідомої
сторін психіки; дають можливість пережити метою нашого життя безкінечне
наближення до самості; сконання кінечної Я-концепції відкриває шлях до
народження безсмертної самості.
Розвиток людини проходить через три щаблі: додоговірний, договірний та
післядоговірний чи, по-іншому, доособистістний, особистісний та
надособистісний. У нас визріло інше бачення розвитку психіки людини.
Психіка плине трьома потоками: буттєвим, рефлексивним, духовним. Потоки
ці в ході онтогенезу та соціалізації постають не одночасно, але з
певного вікового моменту можуть плинути одночасно, причому в ході
онтогенезу кожний наступний та пізніший підпорядковує собі попередні та
більш ранні.
Духовність як міру переживання контакту з надособистістними вартостями,
котрі, будучи привласненими, стають смислами, можна розглядати як у
широкому, так і у вузькому значенні. Духовність, як міра наближення до
надособистісних смислів, є в кожному з трьох потоків. Окремі
духовно-наснажені життєві акти супровожуються піковими переживаннями,
котрі у перших двох (особливо у рефлексивному) потоках бувають не часто.
Становлення духовного потоку психіки якраз і є проявом духовності у
вузькому значенні терміна. Тут особистість має процесуальне підкріплення
піковими переживаннями служіння своїм надособистістним провідним у
ієрархії смислам, що проявляється у спонтанному породженні
надособистістних життєвих актів.
Література:
1. Колісник О. Картина світу, конфлікти і смисл життя особистості //
Соціальна психологія. – 2005. – № 1 (9). – C.42-49
2. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
