Реферат на тему:
Категоріальний апарат досліджень перебігу життя людини
У статті представлено аналіз становлення категоріального апарату
психології, яким оперують науковці у дослідженнях перебігу людського
життя. Наголошується, що існує неспорідненість багатьох з цих категорій,
а це призводить до появи багатомірності дефініцій у їхньому
застосуванні.
Будь-яке явище найдосконаліше пізнається в динаміці його розвитку. Саме
тому ще в період становлення психології як науки були спроби вивчати
особливості зміни психіки людини. Перші розробки категорії “розвитку”
здійснювалися в межах різних філософських напрямків: ідеалісти
розглядали розвиток як замкнутий саморух ідеї; дуалісти занадто
розлучили психічне й тілесне, у результаті чого простежити взаємний
генезис цих понять, як виявилося, було неможливо; механістичні “моделі”
розвитку поведінки людини, побудовані за схемою “стимул – реакція”,
відбивають лише кількісне зростання навичок, а не якісні зміни самої
поведінки [4]. Така методологічна розрізненість відносно категорії
“розвиток”, дефініція якої розкривалася, передусім, як психічний
розвиток, збереглася й до нашого часу.
До того ж у ХІХ сторіччі до вивчення цієї проблеми вчені внесли принцип
історичності. Тобто, історичний час став розглядатися одним із чинників
людського розвитку. Відтак робили висновок, що об’єктивна
соціально-економічна різниця між подіями в ході історичного розвитку
визначає різницю між поколіннями людей. Зазначалося, що вікова
мінливість індивідів одного й того ж хронологічного та біологічного віку
у різних поколіннях обумовлюється соціально-історичними, а не
біологічними (генотипічними) причинами. Крім того,
порівняльно-статистичний аналіз біографічних дат і подій виявляє
наявність складних перетинів біологічного та історичного часу в житті
людини [2]. Відтак, розвиток психіки людини, крім біологічного
субстрату, набув конкретно-історичного характеру, тобто: дитина
народжується природною істотою, потенційно здатною перетворитися на
суспільну істоту [4].
Саме ця особливість людської психіки – “потенційна здатність до
перетворення” – і стала засадничою у процесі вивчення становлення людини
не через її психічний розвиток, а через її “самостійний рух по життю”,
який відбувається на основі “індивідуальних та суспільних принципів
побудови життєвого шляху” [8].
Визначення цих “принципів побудови життєвого шляху” залежить, перш за
все, від суспільно-економічної формації. Зокрема, у прадавні часи життя
сприймалося відповідно до цілісного образу світу, втіленого у міфі. Усі
періоди людського буття були „вплетені” до ритуалів та їм
підпорядковувалися. Ритуали визначалися міфами, які, в свою чергу,
підтримували зв’язок архаїчної людини з ритмом космосу. Тобто, людина
наділяла природу тими ж властивостями, які були притаманні їй самій, і,
відповідно, не відокремлювала себе від природи, підпорядковувалась її
законам. Тому час для архаїчної людини мав циклічну модель, оскільки усе
в природі живе за принципом циклу, спадкоємності (змінюються пори року,
темний і світлий час доби і так далі) [10].
В античності вважали, що життєвий шлях залежить від долі. Ідея
циклічного часу збереглася, але не в значенні спадкоємності, а в тому
розумінні, що космос, єдиний та живий, є вічним кругообігом речовин.
Життя, отже, регламентувалося не ритуалами, а надприродними силами.
У Стародавньому Римі життя підпорядковувалося ще одному “надприродному”
чинникові: перебіг його поєднували з громадським життям, тобто людина
вступала в той чи інший період життя відповідно до тих суспільних
обов‘язків, які покладалися на неї (“юнак” – це той, хто готовий
виступати на Форумі, його вік може бути і 18, і 24, і 36 років) [10].
У феодальну добу життєвий шлях визначався заздалегідь, як запрограмоване
покликання. Він був індивідуалізованим, але не самостійним, і змінити
його можна було тільки за умови переходу людини до іншого суспільного
стану [8]. В цілому життя трактувалося як один із показників таємничих
зв’язків людей у світі, оскільки в середньовіччя спостерігався суттєвий
вплив містичного світосприймання (відбувалися пошуки еліксиру вічної
молодості, шляхів до безсмертя тощо). Панувала тоді й ідея космічного
детермінізму: життя підлягало циклічній спадкоємності і було дуже
коротким [10].
Епоха Відродження, завдяки своїй увазі до “світлої античності”,
звернулася до п‘ятої сутності – квінтесенції (перші чотири – це вогонь,
вода, земля і повітря), тобто до самої людини. Проте навіть найсвітліші
уми того періоду, підносячи ідею людини, мало замислювалися над
проблемою її виховання.
В епоху Просвітництва, на противагу Ренесансові, наголос ставився саме
на системі виховання дитини в сім‘ї та школі (причому школа готувала
дітей до “справжнього” життя, сортуючи їх за “класами і розрядами”
відповідно до їхнього соціального стану). Вперше в історії людства було
здійснено “обгрунтоване” протиставлення різних періодів життя людини:
класицизмові дитинство уявлялося як вікове відхилення від норми –
не-зрілість, або як психічне відхилення від норми – не-розумність (цей
розподіл практикується і в сучасних наукових розробках).
Капіталізм перетворив життя людини на економічну категорію. Він
стимулював розвиток наук, у тому числі й психологічної, оскільки,
піклуючись про підготовку нових кадрів, актуалізував вивчення проблеми
співвідношення навчання (освіти) природному зростанню дитини [10]. І
саме з появою цієї економічної формації умови життя стали спонукати
людину до змагань за право самовиразитися. Інакше кажучи, вибір
життєвого шляху став залежати від активності самої людини.
Принцип самостійної активності пізніше знайшов теоретичне обгрунтування
в теоріях життєвого шляху особистості. Одним із піонерів досліджень
цього напрямку став С. Рубінштейн, який поклав в основу свого вивчення
людської природи постулат про “творчу самодіяльність” людини.
Узагальнено його вчення полягає у доведенні, що, будучи “дзеркалом
Всесвіту”, людина приречена здійснювати по відношенню до світу
пізнавальну та перетворювальну активність. У протилежному випадку вона
залишається на тому ж рівні існування, на якому й народилася, тобто
ніякого самоздійснення не відбувається [7].
Проблема людського самоздійснення реалізується, перш за все, у проблемі
суб‘єктності людського життя. Зміст поняття “суб‘єктність”, “суб‘єкт”
сягає своїм корінням ще в часи Давньої Греції, філософська думка якої
підкреслювала, що переживає, страждає, думає не душа, а людина
(квінтесенція) [10]. І проживає своє життя саме людина, а не хтось
сторонній; тому й активність задля самореалізації, задля розкриття “до
межі самого себе” [9] здійснюється саме людиною; в основі цієї
активності лежить потреба у “власному розвитку” [1], яка переживається
знову ж людиною.
В радянській психології методологічне визначення поняття “суб‘єкт”
здійснив Б. Ананьєв. Він виходив з того, що у своєму становленні людина
(як біологічна істота, соціальна істота тощо) має різні лінії розвитку.
Він відзначав, що оскільки структура психічного дуже складна (процеси,
стани і властивості), то людина постає в системі властивостей: як
індивід (властивості розвиваються на основі конституціональних,
нейродинамічних задатків та статевого диморфізму), як особистість
(властивості формуються під впливом соціальних умов), як суб’єкт
діяльності (властивості визначаються історично сформованими умовами
праці) та як індивідуальність (глибина мікрокосмосу людини). Б. Ананьєв
розглядає розвиток людини, таким чином, у поступовому становленні
властивостей за лінією “індивід – особистість – індивідуальність”.
Становлення людини як суб’єкта діяльності – це обов’язкова умова
розвитку людини, оскільки сама історія людства стала можливою завдяки
праці, трудовій діяльності. Тому для життєвого шляху людини факт початку
діяльності, включення до неї має фундаментальне значення [2].
Таким чином, життєвий шлях людини – це “безперервний ланцюг актів
самореалізації” [8]; “нескінченна низка цілей та шляхів їх досягнення”,
що відтворюють одвічні суперечності між повсякденністю та ідеальними
образами майбутнього [5], і безперервність життєвого шляху зумовлена
тим, що він переживається людиною як незавершений, тому що нікому не
відомо, коли і як він скінчиться.
Однак, оскільки перебіг життєвого шляху здійснюється в часі, то
наступною науковою проблемою постає вивчення цього перебігу через
застосування методу періодизації. Найважливішою ж проблемою періодизації
є визначення критерію для виокремлення етапів. Якщо у якості критерію
виступає формування образу “Я” через дистанціювання з “Іншим”, то
отримаємо таку періодизацію:
· 1-й етап – ставлення до себе формується через усвідомлення незбігу
свого і чужого, рідного світу батьків і віддаленого зовнішнього світу,
світів дорослих і ровесників, світу першого друга і свого власного
мікрокосмосу;
· 2-й етап – усвідомлення дитиною (в 6 – 7 років) суперечливості між
сприйняттям самої себе та оцінками оточуючих; втрачається почуття
власної унікальності, панівною стає позиція “бути, як усі”;
· 3-й етап – усвідомлення підлітком своєї індивідуальності в усій її
своєрідності; домінуючою стає потреба “бути не таким, як всі”, неабияку
значущість набуває пошук ідеалу;
· 4-й етап – молода людина усвідомлює себе як людину взаємодіючу з
партнером (спілкування, діяльність);
· 5-й етап – після 30 років людина звільняється від ілюзій,
відмовляється від нездійсненних мрій та жорстких самообмежень;
· 6-й етап – ревізія здійсненого шляху (40 років) та остаточний шанс
стати собою та особистістю;
· 7-й етап – ставлення до себе у похилому віці формується через
усвідомлення власної тлінності та вічності світу [5].
Проте в цій періодизації випадає момент “активного самоздійснення”, хоча
зрозуміло, що самоздійснення та ставлення до себе – то невід‘ємні
взаємодіючі елементи внутрішнього світу людини. Проте якщо при побудові
періодизації у головний кут поставити саме “самостійний рух по життю”,
то одержимо дещо іншу картину:
· 1-й етап (від 16 – 20 до 25 – 30 років) – пошук самого себе, супутника
життя, вибір головних життєвих цілей тощо;
· 2-й етап (від 25 – 30 до 45 – 50 років) – апогей життя, зрілість, коли
самоздійснення відбувається на основі реальних досягнень;
· 3-й етап (від 45 – 50 до 65 – 70 років) – інволюційний період, який
завершується разом із відходом від професійної діяльності; настає
душевна криза як результат скорочення часової перспективи, передчуття
неминучості кінця існування [5].
Як видно з цієї періодизації, вік до 16 років виключено з контексту
життєвого шляху, оскільки в цей час створюються лише передумови для
самовизначення (як же саме здійснювати “рух по життю”?). Тобто, зробимо
висновок, людина, яка тільки-но дорослішає, не є суб‘єктом життя.
Виходячи з визначення категорії “суб‘єкт життя”, цей висновок є
обгрунтованим, оскільки дитина не може здійснювати рух до “справжньої
автономії та свободи” через свою залежність від батьків (у Б. Ананьєва
подібний висновок теж має місце, але дослідник говорить про суб‘єкта
діяльності, а діяльність (не окремі дії) дитина здійснювати також не
може).
Таким чином, у вітчизняних дослідженнях життєвого шляху людини й усіх
феноменів, з цим пов‘язаних (стратегія життя, життєві цілі, життєва
програма, життєва перспектива), виключалися ранні етапи життя.
Зрозуміло, що для створення життєвої програми, життєвих цілей тощо
необхідні певні психічні здібності (наприклад, здатність усвідомлювати),
які ще не розвинені в дитині. Однак, по-перше, якщо повернутися до
принципу “творчої самодіяльності” С. Рубінштейна, то можна зауважити, що
процес творчості відбувається не лише у зовнішньо-матеріальному плані,
але й у внутрішньо-ідеальному (наприклад, у вигляді роздумів, фантазій
тощо). А фантазувати, створювати щось в уяві дитина починає раніше, ніж
робити щось матеріальне [6]. Тобто, на іншій методологічній основі, не
діяльнісній, можна було б розширити використання категорії “суб‘єкт
життя” до дитячого віку.
По-друге, якщо звернутися до дефініційного аналізу, то поняття “життєвий
шлях” є одним з термінів, якими описують індивідуальний розвиток людини,
і до якого входять:
· час життя – інтервал між народженням і смертю;
· життєвий цикл – підпорядкування ходу життя певній закономірності,
етапи якої являють собою постійний кругообіг. Наприклад, особистість
спочатку засвоює, потім виконує, нарешті поступово залишає набір
соціальних ролей (трудових, сімейних, батьківських), а потім той же цикл
повторюють її нащадки. Але циклічність припускає певну замкнутість,
завершеність процесу, центр якого перебуває в ньому самому;
· життєвий шлях відрізняється від життєвого циклу багатомірністю,
припускає безліч тенденцій та ліній розвитку в межах однієї біографії,
причому ці лінії водночас і автономні, і взаємозалежні [3].
У свою чергу, поняття “індивідуальний розвиток” є однією із складових
хронологічного віку. Хронологічний вік (абсолютний, календарний)
виражається кількістю тимчасових одиниць (хвилин, днів тощо), які
відокремлюють момент виникнення об’єкта від моменту його виміру. Це
кількісне, абстрактне поняття, що позначає тривалість існуючого об’єкта,
його локалізацію у часі. При описі хронологічного віку розмежовують такі
системи відліку:
1. Індивідуальний розвиток – еталони його визначення багатомірні:
· біологічний вік визначається станом обміну речовин і функцій організму
в порівнянні із статистично середнім рівнем розвитку, характерним для
всієї популяції певного хронологічного віку;
· соціальний вік визначається шляхом співвідношення рівня соціального
розвитку індивіда з тим, що статистично нормально для його однолітків;
· психічний вік визначається шляхом співвідношення рівня психічного
розвитку індивіда з відповідним нормативно середньостатистичним
симптомокомплексом;
· суб’єктивний вік (внутрішня система відліку) визначається як вікова
самосвідомість, яка залежить від напруженості життя, заповненого
подіями, і ступеня самореалізації особистості, який сприймається
суб’єктивно.
2. Соціально-вікові процеси і соціально-вікова стратифікація суспільства
(описується в термінах “вікова стратифікація”, “віковий прошарок” тощо)
– кожне суспільство поділяється на пласти (страти) відповідно до віку
своїх членів, розвиток же спільноти може бути поданий як процес
наступної зміни і спадкоємності цих пластів – поколінь (когорт). Вікова
стратифікація – досить стійка система, що створюється, підтримується і
змінюється соціально-віковими процесами. Будь-яка система вікової
стратифікації поділяє людей на старших і молодших; а оскільки вік
служить підставою для заняття або залишення певної соціальної ролі,
поняття старшості набуває не тільки описового, але й ціннісного
значення.
3. Віковий символізм – відображає сприйняття і символізацію
представниками різних соціально-економічних та етнічних спільнот вікових
процесів і властивостей (описується в таких поняттях, як “вікові
обряди”, “вікові стереотипи”). Віковий символізм, як підсистема
культури, включає такі взаємозалежні компоненти:
· нормативні критерії віку та прийяту культурою вікову термінологію,
періодизацію життя із вказівкою тривалості і завдань його основних
етапів;
· вікові стереотипи – риси і властивості, які приписуються культурою
особам певного віку;
· символізація вікових процесів – уявлення про те, як перебігають
(повинні перебігати) зростання, розвиток і перехід індивіда від однієї
вікової стадії до іншої;
· вікові обряди – ритуали, за допомогою яких культура структурує
життєвий цикл і оформлює взаємовідносини вікових прошарків, класів та
груп;
· вікову структуру – специфічний набір ознак і цінностей, за якими
представники певного вікового прошарку усвідомлюють і стверджують себе в
якості іншої від решти вікових спільнот [3].
Описана вище структура визначень в цілому присвячена одній категорії
людського життя, а саме – вікові. Найзагальніше формальне визначення
віку має ще одне значення, крім хронологічного – умовний вік (місце
індивіда в певному процесі, на основі будь-яких якісно-кількісних ознак)
[3]. До 20-х років ХХ сторіччя вік вважався особливістю
психофізіологічного апарату. Лише згодом дослідження показали, що він
визначається конкретними соціальними обставинами життя людини, тому крім
віків життя існує історія віків життя [10].
Характер дитинства, молодості, зрілості, старості продовжує змінюватися
і сьогодні. Зокрема, в сучасному світі дитинство стало тривалішим, більш
напруженою стала програма розвитку особистості. З’явилося отроцтво –
перехідний етап від дитинства до дорослості. Старість відсунулася в
часі. Відбулися зміни і всередині вікової самосвідомості людей.
Однак у наукових дослідженнях категорія віку є базовою не в теоріях
життєвого шляху, а при вивченні закономірностей психічного розвитку, яке
здійснювалося в межах трьох напрямків:
1) розвиток розглядався з погляду біологічного дозрівання індивіда,
відповідно усі вікові зміни є обов’язковими і невідворотними;
2) психічний розвиток є результатом соціального впливу, отже його
(результат) можна спрогнозувати;
3) розвиток є взаємопроникненням факторів біологічного дозрівання і
соціального впливу, в результаті чого відбувається якісний стрибок у
вигляді виникнення психічного новотвору.
Зарубіжні теорії психічного розвитку орієнтовані, в основному, або на
перший напрямок, або на другий. Вітчизняні ж теорії зосереджені
переважно на виявленні психічних вікових новотворів.
Таким чином, багатомірність категорій, якими можна описати особливості
перебігу людського життя, призводить до розділення науки психології на
окремі галузі, між якими немає методологічної спорідненості: ранні етапи
перебігу життя людини представлені в теоріях психічного розвитку, а
зрілі – в теоріях життєвого шляху. Отож загальний перебіг людського
життя в наукових дослідженнях виявляється розірваним.
Література:
1. Абульханова – Славская К. А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991.
2. Ананьев Б. Г. Психология и проблемы человекознания. – М. – Воронеж,
1996.
3. Кон И. С. Ребенок и общество. – М., 1988.
4. Костюк Г. С. Принцип развития в психологии// Методологические и
теоре-тические проблемы психологии/ Под ред. Е. В. Шороховой. – М.:
Наука, 1969. – с. 118 – 152.
5. Основи практичної психології/ В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та
ін. – К.: Либідь, 1999.
6. Роменець В. А. Психологія творчості. Вид. 2-ге, доп. – К.: Либідь,
2001.
7. Рубинштейн С. Л. Человек и мир// Проблемы общей психологии. – М.:
Педагогика, 1976. – с. 253 – 381.
8. Сохань Л. В. и др. Жизненный путь личности. – К.: Наукова думка,
1987.
9. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240 с.
10. Толстых А. Возрасты жизни. – М., 1982.
11. http://www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
