Реферат на тему:
Структурно-функціональне взаємодоповнення складових Я-концепції людини
Становлення особи як культурного громадянина залежить від позитивного
розгортання її Я-концепції у розвитку або системи самоуявлень. Адже
Я-концепція визначає ефективність і продуктивність людської діяльності,
ставлення до життя і до самої себе, а також впливає на суб’єктну позицію
кожного, набір його соціальних ролей, а відтак і на професійний статус.
Тому сім’я, школа, ВНЗ мають всіляко сприяти формуванню і розгортанню
позитивної Я-концепції індивіда від його раннього дитинства й до пізньої
зрілості.
Огляд останніх досліджень і публікацій
Вчені, передусім соціологи й психологи, вважають, що розуміння
Я-концепції як значущої проблеми заслуговує серйозної уваги, оскільки за
умов її прийнятного розвитку можна цілісно пізнати й мисленнєво осягнути
індивідуальний світ людини [1; 2; 9]. Цей феномен досліджували, зокрема,
В. Джемс, Дж. Мід, Ч. Кулі. Вони вважають, що Я-концепція спричинена
передусім соціальною взаємодією, а тому є наслідком розгорнутого
всередині індивіда міжсуб’єктного процесу. Тим часом Р. Бернс виокремив
три складові Я-концепції – когнітивну, оцінкову, поведінкову – й
структурно оформив їх як довершену ієрархію, а також обґрунтував її роль
у процесі вікового розвитку людини. К. Хорні та К. Роджерс
проаналізували модальності складових цього феномена, щонайперше
Я-реальне та Я-ідеальне. Окремі аспекти психології концептуального Я
висвітлюють І. Кон, В. Петровський, В. Столін, В. Юрченко та інші
дослідники.
Виокремлення невирішених раніше частин загальної проблеми
У нашому дослідженні вперше із психологічного погляду: а) аналізується
структура Я-концепції людини та її складові (когнітивна,
емоційно-оцінювальна, вчинково-креативна, спонтанно-духовна) в
інноваційному освітньому навчальному процесі; б) пропонується авторська
модель взаємодоповнення компонентів Я-концепції у сфері самосвідомості
особи в контексті організаційного клімату; в) виокремлюється четверта
складова цього феномена – спонтанно-духовна, котра стимулює духовний
розвиток людини як універсуму.
Постановка завдання
Проаналізувати Я-концепцію людини в соціальному житті, визначити її
функції, роль і значення для особи. Описати структуру цього феномена
самосвідомості, охарактеризувати з психологічних позицій компоненти
Я-концепції та функціонально обґрунтувати їх зміст у
модульно-розвивальному освітньому циклі А. Фурмана [9; 10].
Виклад основного матеріалу дослідження
Я-концепція, як центральна ланка самосвідомості людини [1; 2; 3], є
важливим чинником організації психіки взагалі. Вона причетна до
регуляції форм активності особи (поведінка, вчинкові дії тощо), а також
є джерелом її соціальних очікувань, визначає готовність чи неготовність
до продуктивної діяльності, діалогічного чи монологічного спілкування
тощо. Як система уявлень людини про себе, вона утримує усвідомлення нею:
а) когнітивних властивостей, котрі організуються в Я-образі; б)
емоційно-ціннісних самоставлень, які виявляються у самооцінці; в)
вчинково-креативних дій, що характеризуються проявами перших двох
компонентів; г) суб’єктивно сприйнятих соціальних чинників, що впливають
на її афективний стан.
Я-концепція виконує різні функції у житті особи, а саме: визначає, чи
буде ефективною її суспільна взаємодія і якість буття загалом, а тому
справляє значимий вплив на перебіг соціальних відносин від раннього
дитинства й до глибокої старості; зумовлює той чи інший вибір життєвого
шляху та навіть долі; утверджує у самосвідомості своєрідне відчуття
визначеності; дає змогу ідентифікуватися з конкретним оточенням,
досягнути самоототожнення; впливає на витлумачення нею соціального і
пізнавального досвіду, прогнозів майбутнього, оцінку самодосягнень, а
відтак – на повнофункціональне самостановлення або самоутвердження.
Первинна залежність Я-концепції від зовнішніх умов та обставин
суспільного життя не підлягає сумніву, хоча з плином часу вона відіграє
все самостійнішу роль у діяльності особи. Це означає, що зовнішній світ,
уявлення про інших і про себе сприймаються людиною винятково через її
Я-концепцію. Я-концепція формується за етапами соціалізації, має
індивідуально-природне спричинення, виникає в процесі розгортання
соціальної взаємодії як результат її культурного розвитку, а тому є
відносно стійким й водночас піддатливим до внутрішніх коливань і змін
психічним новоутворенням. У реальній життєдіяльності людини Я-концепція
проявляється у єдності таких процесів, як самопізнання (за його
допомогою виникає Я-образ), емоційно-оцінювального ставлення до себе
(з’являється Я-ставлення), які впливають на поведінку чи вчинкові дії
особистості (формується Я-вчинок).
Онтогенетично цикл розвитку Я-образу має свою динамічну поетапну природу
становлення. По-перше, його формування виникає на підґрунті пізнавальних
уявлень особи про себе і ставлень до неї інших. Тут важливого значення
набуває процес сприйняття, внаслідок чого з’являється знання про те, що
„Я – є”. Це означає, що у дитини-підлітка виникає уявлення про себе, про
власне місце у житті. По-друге, розвиток Я-образу спричинений
нагромадженням різної інформації про себе (наприклад, „Я – хлопчик, син,
друг”, „Я – дівчинка, донька” тощо). Це формує статусно-рольову позицію
кожного свідомого представника роду людського, забезпечує виникнення у
нього перших самооцінювальних суджень, завдяки яким з’являється
інформаційне об’єднання різних Я у певну схему. Все це відбувається, з
одного боку, через когнітивний формат, а саме за допомогою перебігу
процесів сприймання (наприклад, відображення звернення інших до „мене”),
пам’яті (запам’ятовування різної реакції оточення, його оцінок), перших
логічних форм мислення (схильність оцінювати себе так, як це роблять
інші), з другого боку – під час емоційного відображення дійсності.
Іншими словами, розвиток Я-образу суб’єкта пізнання залежить не тільки
від уявлень, ставлень, настановлень, оволодіння інформацією та знаннями,
а й від процесу утворення його нових когнітивно-емоційних психоформ,
котрий визначально спричиняє формування картини Я (синонім образу Я).
Отож розвиток Я-образу людини поетапно проходить певний первинний цикл,
який постійно збагачується, взаємодоповнюється Я-ставленням, Я-вчинками,
можливо – формуванням елементів Я-духовного, а в підсумку виникає
Я-концепція як феноменальна цілісність сфери-самосвідомості. Тому
Я-образ – це системне пізнавальне самоуявлення, котре розвивається і
формується на основі настановлень стосовно себе через когнітивні та
емоційні компоненти соціальної взаємодії, а тому є передумовою для
становлення самооцінки людини.
Пізнання образу власного Я – ключ не лише до становлення особистості, а
й до успішної діяльності. Він визначає межі власних можливостей, тобто
того, що людина спроможна чи неспроможна зробити. Уявлення про цей
феномен змінюється на краще чи на гірше як шляхом роздумів чи
нагромадження теоретичних знань, так і в процесі набуття практичного
досвіду. Адже сформований образ Я виникає під враженнями подій.
За допомогою картини Я можна зрозуміти концепцію позитивного мислення М.
Мольца [5]. Таке мислення виявляється тоді, коли співпадає із уявленнями
людини про себе. Якщо ж цього немає, то потрібно змінити саме уявлення.
Суть позитивного мислення полягає в тому, щоб, з одного боку,
підсилювати позитивний образ власного Я через вдалі вчинки, а з другого
– не давати йому руйнуватися у випадку неуспіху. Іншими словами, удача
має підкріплювати Я, а невдача виконувати корекційну функцію образу
особи. Внаслідок цього й посилюється координація Я, що відчутно
позначається на особистісному зростанні людини.
Насправді образ власного Я має відповідати реаліям, аби людина могла
адекватно функціонувати у життєвому просторі. Це означає, що потрібно
бути чесним щодо своїх достоїнств і вад, а образ Я має бути близькою
копією справжнього Я. Тоді людина почуватиметься комфортно, спокійно,
гідно, буде впевнена у власних силах і зможе самореалізуватися.
Водночас людина освоює оцінювальний смисл різних характеристик,
властивих її Я-концепції. Самооцінка є цінністю, котру приписує індивід
собі чи окремим своїм якостям. Вона може бути високою, середньою,
низькою, адекватною, неадекватною, конфліктною. Самооцінка – непостійний
параметр внутрішнього світу особи, оскільки вона змінюється залежно від
обставин. Джерелом оцінювальних значень різних самоуявлень є
соціокультурне середовище, у якому людина проживає. Відтак, друга
складова Я-концепції (емоційно-оцінювальна) формується на основі
оцінювальних суджень інших, усвідомлення вагомості результатів власної
діяльності тощо. Водночас збереження узвичаєної самооцінки стає для
людини потребою, порушення якої породжує афект неадекватності
(негативний емоційний стан, що виникає у зв’язку з неуспіхом у
діяльності).
У кожного з нас у дитячому віці можливості вибору ситуацій спілкування
й, відповідно, критеріїв самоцінності вкрай звужені. Дитина спілкується
переважно з батьками, котрі і є для неї основним джерелом суджень про
неї, а батьків, як братів і сестер, не вибирають. Якщо вони відкрито і
вимогливо люблять дитину, то вона від початку життєвого шляху має міцну
основу для позитивної самооцінки. Якщо ж дитина відчуває батьківське
неприйняття, відторгнення, зневажливе ставлення до себе, то пізніше їй
буде важко уникнути розчарувань, зумовлених переважно негативною оцінкою
родинного оточення, невтішними контактами з іншими близькими родичами. У
дитинстві Я-концепція є найменш структурованою, а тому дуже пластичною.
Монополія батьків на спілкування з дитиною, самосвідомість якої
тільки-но починає пробуджуватися, призводить до того, що їхні настанови
є вирішальним чинником формулювання змістових засад її Я-концепції.
Загалом самооцінка відображає ступінь розвитку в індивіда почуття
самоповаги, відчуття власної цінності і позитивного ставлення до всього,
що належить до сфери його Я. Тому низька самооцінка передбачає
неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї
особистості. Крім того, самооцінка виявляється в усвідомлених судженнях
індивіда, у яких він прагне підтвердити свою непересічну значущість.
А ось поведінкова складова Я-концепції формується під діями когнітивної
та емоційно-оцінювальної складових. Якщо в особи сформульовані позитивні
Я-образ і Я-ставлення, то й поведінка її буде гуманною, адекватною,
відкритою. Коли ж у її внутрішньому світі функціонує лише негативізм чи
занижена самооцінка, то, вочевидь, поведінкова складова і вчинкові дії
характеризуватимуться невпевненістю. Р. Бернс зауважує, що кожна
складова Я-концепції людини (когнітивна, оцінювальна, поведінкова)
утримує різні модальності, основними серед яких є: реальне Я –
настановлення, пов’язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні
здібності, ролі, соціальний статус, тобто з його уявленнями про те, яким
він є насправді; дзеркальне (соціальне) Я – настановлення, пов’язані з
уявленнями індивіда про те, як і яким його бачать інші, найближче
оточення; ідеальне Я – настановлення, пов’язані з уявленнями індивіда
про те, яким би він хотів бути [1].
Ідеальне Я утворюється з цілого спектра уявлень, котрий відображає
приховані прагнення індивіда. Ці уявлення почасти відірвані від
реальності. К. Хорні довела, що велике розходження між реальним та
ідеальним Я нерідко спричиняє депресію, викликану недосяжністю ідеалу.
Відмова людини від нездійсненних прагнень, нав’язаних ідеальним Я, –
дуже важливе полегшення, яке може надати психотерапевт. Г. Олпорт
вважає, що ідеальне Я віддзеркалює цілі, котрі індивід пов’язує із своїм
майбутнім.
Спілкування батьків з дитиною, самосвідомість якої лише починає
пробуджуватися, обумовлює те, що їх настанови стають визначальним
чинником формування Я-концепції. Тоді найкращі орієнтири для самооцінки
та утвердження образу Я, закладені в дитинстві, підтримують її протягом
усього життя. Навіть тоді, коли ніхто людині не зможе допомогти, вона
сама виручить себе у будь-якій скруті. Отже, спілкування з батьками –
головне джерело суджень дитини про себе: якщо вони люблять свого
нащадка, то тим самим створюють міцну основу для його позитивної
Я-концепції. Якщо ж, навпаки, з боку батьків дитина відчуває лише
неприйняття, відчуження, то їй буде важко уникнути у майбутньому
розчарувань, пов’язаних з негативною дією концептуального Я.
Кожен суб’єкт прагне, щоби його Я-концепція була гармонійною, тобто щоб
збалансовано функціонували Я-образ (набір пізнавальних самоуявлень),
який втілюється у когнітивну складову, Я-ставлення – у
емоційно-оцінювальну і Я-вчинок – у поведінкову. Але проблеми буденного
життя спричиняють інколи дисгармонію у внутрішньому світі індивіда. Тому
суперечливість уявлень, почуттів чи ідей породжує психологічний
дискомфорт. Цей стан Л. Фестінгер називає когнітивним дисонансом. Щоб
досягнути внутрішнього балансу (наприклад, узгодити рівень самооцінки із
своєю поведінкою), особа готова вдатися до різних дій, які б сприяли
відновленню втраченої рівноваги. Адже людина є цілісною системою, перед
якою постає завдання домогтися не тільки гармонії з оточенням, а й
самоузгодження. Коли суб’єкт усуває дисонанс (суперечність), то захищає
своє Я і зберігає позитивне самоуявлення. Але й він не може жити лише
одним консонансом, тобто ілюзійною внутрішньою гармонією, не звертаючи
уваги на об’єктивну реальність. Іншими словами, такий стан свідомості
протилежний когнітивному дисонансу.
Я-концепція як центральна ланка самосвідомості людини характеризує не
тільки особливості самобачення, а й потенційного діяння, вчинкового
проживання і творення найближчого соціуму та власного Я. Вона може бути
позитивною і негативною, суперечливою і гармонійною чи ефективною,
складною і простою тощо. Відтак, цей складний феномен внутрішнього світу
людини розширює або обмежує вчинкове поле її самореалізації.
Водночас позитивній Я-концепції, на думку Р. Бернса, сутнісно притаманні
такі ознаки: переконаність в імпонуванні іншим людям, упевненість у
здатності до того чи іншого виду діяльності і наявність почуття власної
вартісності. І, навпаки, синонімами опису негативної Я-концепції є
внутрішнє неприйняття себе, відчуття меншовартості. Такі основні
характеристики набуваються тільки в процесі міжособистісної взаємодії в
адекватному соціокультурному оточенні.
Відзначимо, що онтогенез, соціалізація особи і творення нею складових
своєї Я-концепції формуються у відповідних організаціях (наприклад,
школа, ВНЗ тощо). Адже кожний індивід функціонує в них природно, а саме
через принципи свого буття та закони, створені цими організаціями. Тому
позитивне становлення Я-концепції людини відбувається у взаємодії і за
законами складових „організаційного клімату: інформаційного, ділового”
[4], психосмислового, самосенсового різновидів „обміну,
соціально-психологічного простору-часу, полімотивації взаємин” [4]. Тому
проаналізуємо структуру Я-концепції в освітньому модульно-розвивальному
інноваційному процесі, що охоплює динамічні властивості організаційного
клімату та його параметри (схема).
Розгортання складових Я-концепції за модульно-розвивального навчання
відбувається за допомогою: 1) інноваційних періодів освітнього циклу
(інформаційно-пізнавальний, нормативно-регуляційний,
ціннісно-естетичний, духовний), 2) послідовності психомистецьких
технологій безперервної розвивальної взаємодії у класі чи аудиторії
(проблемно-ситуаційна – здобуття суб’єктом знань, регуляційна –
нормування особистістю знань і вмінь, ціннісно-естетична – поширення
індивідуальністю здобутого культурного досвіду, спонтанно-духовна –
самореалізація універсуму), 3) механізмів перебігу вчинку (ситуація –
поведінка, мотивація – діяльність, дія – вчинок-подія, післядія –
рефлексія), 4) окремої актуалізованої ієрархії соціальних настанов
(елементарні, соціальні, загальнолюдські, ціннісні, сенсу життя).
Схема
Взаємодоповнення складових Я-концепції у сфері самосвідомості людини в
структурі організаційного клімату
Вихідною точкою першої складової Я-концепції (когнітивний компонент) є
модальність самонастановлення – Я-реальне, тобто уявлення учня про те,
ким він постає в даний момент. За допомогою Я-інформаційного (яке
формується через процес оволодіння знаннями, уміннями, навичками і
завдяки суб’єктній активності) розвивається Я-свідоме, котре утримує
різні освітні думки, сприйняття, відчуття, пам’ять. Ці модальності –
реальне підґрунтя для становлення у кожного Я-ідеального переважно у
першому періоді модульно-розвивального циклу.
Емоційно-оцінкова складова освітньої діяльності особистості виникає,
відповідно, в другому періоді, де функціонують регуляційна технологія
нормування навчальних знань і певні модальності. Зокрема, Я-реальне, як
вихідний момент становлення наступного компонента Я-концепції, є знову ж
початковим, оскільки цей період має свої завдання і мету. Кожен прагне
піднятися до Я-ідеального – навчитися нормувати і формувати уявлення про
те, ким хотів би стати на завершення цієї фази. Це досягається за
допомогою Я-нормативно-рефлексивного. Іншими словами, власне через цикл
переведення знань у певні алгоритми, плани, технології відбувається
рефлексія (здатність людини спрямовувати свідомість на себе, на форми і
способи діяльності). Коли наступники нормують, вдаючись до методу
наслідування, то до цього процесу залучається їхнє Я-підсвідоме, котре
утримує досвід. У такий спосіб учень, з одного боку, збагачується новими
соціально-рольовими здобутками, а з іншого – попередній індивідуальний
досвід змістовно розширюється і збагачується.
Під час розгортання третьої складової у внутрішньому світі школяра
(вчинково-креативна) переважно функціонують такі модальності
настановлення, як Я-ціннісно-рефлексивне і Я-надсвідоме. Перша
спрямована на обстоювання кожним модуля вартостей (ідеали, ідеї, мотиви,
прагнення тощо), яке проявляється у здійснених освітніх вчинкових діях
(написання рецензії, вірша, виокремлення ціннісних орієнтацій тощо).
Я-надсвідоме утримує морально-етичний аспект. Адже учинкова дія
зреалізовується методом морального вибору. Це дає змогу кожному піднести
своє Я-реальне до Я-ідеального.
Крім того, у структурі Я-концепції виокремлюємо четверту складову –
спонтанно-духовну та її відповідні модальності. Відомо, що
самосвідомість може бути джерелом і підґрунтям духовності. Тому в
авторській теоретичній моделі обґрунтовуємо четвертий компонент.
За інноваційного навчання освітні вчинкові дії розв’язують конфлікти не
тільки морального, а й спонтанного вибору, оскільки останній „за своєю
природою тяжіє до позитивної спонтанності, яку не слід плутати з
імпульсивністю, реактивністю тощо. Отже, здатність до вчинку
визначається „коефіцієнтом спонтанності”, мірою вільного виявлення своєї
індивідуальності” [6, с. 420]. Спонтанність (лат. spontaneus –
самодовільний) – характеристика процесів, викликаних не зовнішніми
впливами, а внутрішніми причинами [7, с. 474].
Джерела ж духовності особи приховані у нерефлексивних глибинах
Я-несвідомого. Згідно з поглядами В. Франкла, людська духовність є
неминуче несвідомою [8]. Тому розвиток абсолюту Я-духовного в учня
виникає через глибини несвідомого, які виявляються за допомогою таких
психоформ, як віра, честь, краса, істина тощо. Останні кожен обстоює на
основі здійснених власних освітніх вчинкових дій. Саме з цих міркувань
коротко конкретизовані складові й модальності самонастановлень учнів у
динамічно-розвивальній структурі їх Я-концепції.
Водночас категоріальне наповнення схеми показує, що розгортання
складових позитивної Я-концепції учнів обґрунтоване за принципом
„методологічного квадрата”, у якому вгорі міститься Я-духовне, котре
утримує всі можливі аспекти їх універсумної самосвідомості. Проте треба
пам’ятати, що таке розмежування умовне, бо в реальному освітньому
співжитті учасників навчального модуля зазначені складові утворюють
єдине ціле. Я-образ, Я-оцінка, Я-вчинок і Я-духовне підлягають лише
абстрактно-концептуальному розмежуванню, тому що у психологічному
відношенні вони неподільно взаємопов’язані, хоч і характеризуються
різними модальностями (Я-реальне, Я-несвідоме, Я-ідеальне,
Я-інформаційне, Я-ціннісно-рефлексивне тощо).
Кожен учень (студент) під час проходження інноваційного циклу
використовує складний набір особистих мислесхем для осмислення і
пізнання світу. Я-схеми вихованців поєднують не лише минулі й теперішні
психотенденції, а й сприяють відповідальності за майбутню оргповедінку,
оргдіяльність та оргвчинок. Саме аналізовані схеми є певним фундаментом
для становлення в кожного когнітивної, емоційно-оцінювальної,
вчинково-креативної та спонтанної-духовної складових позитивної
Я-концепції, що містять можливі Я, які становлять кінцевий Я-стан при
досягненні бажаної мети. Вони допомагають „запустити” внутрішню
самоорганізацію цілісного Я в дію, відіграючи роль своєрідного містка
між актуальним і потенційним, набутим і можливим, теперішнім і
майбутнім. Крім того, Я-схеми дають змогу сприймати, організовувати і
переробляти важливу для учня інформацію й відтак прогнозувати форми
активності інших. Очевидно, що без Я-схем Я-концепція особи не могла б
відігравати „консолідуючої” ролі в самоорганізації її поведінки,
діяльності, вчинків-подій та саморозвитку Я-духовного як внутрішньо
неподільного злиття людини із Всесвітом.
Висновки і перспективи подальших розвідок
1. Я-концепція проходить складний шлях онтогенезу. Первинно вона
формується в сім’ї як результат міжособистісних взаємостосунків із
значущими дорослими, які визначають систему настановлень, а відтак
розвивають Я-образ та частково Я-ставлення дитини.
2. Я-концепція, котра виникає в процесі соціальної взаємодії індивіда як
обов’язковий та унікальний результат його психодуховного розвитку,
набуває відносної внутрішньої самодостатності, тобто самоспричиняє, а
згодом і самопродукує свої складові, структуру, механізми зреалізування.
3. Структура Я-концепції учасників модульно-розвивального навчання має
такі компоненти: когнітивний, що конкретизується у Я-образі суб’єкта,
емоційно-оцінковий – у Я-ставленні особистості, вчинково-креативний – у
Я-вчинку індивідуальності та спонтанно-духовний – у Я-духовному
універсуму, котрі розвиваюче наповнюють їх внутрішній світ відповідним
позитивним соціально-культурним досвідом.
4. У подальших дослідженнях доцільно обґрунтувати структуру суперечливої
Я-концепції та проаналізувати чинники, які спричиняють як її виникнення,
так і самоподолання.
Література:
1. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. – М.:
Прогресс, 1986. – 421 с.
2. Гуменюк О. Я-концепція у плині соціального довкілля // Психологія і
суспільство. – 2004. – №2. – С. 125 – 143.
3. Гуменюк О. Є. Психологія Я-концепції: Навчальний посібник. –
Тернопіль: Економічна думка, 2004. – 310 с.
4. Казмиренко В. П. Социальная психология организаций. – К.: МЗУУП,
1993. – 384 с.
5. Мольц М. Я – это Я, или Как стать счастливым: Пер. с англ. – СПБ.:
Лениздат, 1992. – 192 с.
6. Основи психології / За ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – 2-е вид.
– К.: Либідь, 1996. – 632 с.
7. Философский словарь. – М.: Политиздат, 1991.
8. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.
9. Фурман А. В. Психодіагностика особистісної адаптованості. –
Тернопіль: Економічна думка, 2000. – 197 с.
10. Фурман А. В. Психокультура української ментальності. – Тернопіль:
Економічна думка, 2002. – 132 с.
11. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
