Реферат на тему:
Молитва жінці, жінка в молитві
Так чи інакше, але більшість журналістів і вчених-гуманітаріїв пишуть,
керуючись, очевидно, правилом: все і про все вже сказано, але не мною.
Успіх у подібних випадках залежить від індивідуальності автора, його
точки зору. А об’єктивність – від щирості, здатності враховувати
судження інших про предмет дослідження. Чи не в цьому причина успіху
телевізійного „Жіночого погляду” на Її та Його стосунки? А „погляд”, як
відомо, передбачає об’ємність зображення. Ця публікація – з числа таких
спроб.
1
Творять молитву жінці зазвичай поети і музиканти. А не відзначені
винятковим обдаруванням чоловіки висловлюються лаконічніше. В стилі В.
Брюсова. Пам’ятаєте? “Ты — женщина, и этим ты права”. При бажанні
поетичну формулу можна зрозуміти й так: „Чим би дитя не тішилося, аби не
плакало”. Так що не завжди жінка себе в молитві впізнати захоче.
“Чому ви в житті так погано ставитеся до жінок, а в поезії хвалебні оди
їм співаєте?” Байрон відповів, схоже, цілком щиро: “Я як живописець:
хочу бачити те, чого немає в житті”. “Якби жінки були і справді такі
досконалі, то в чоловіків зникла б потреба їх оспівувати”. Такої думки
сучасний художник О. Шилов.
“Жінка від самого створення світу вважається істотою шкідливою і
злоякісною”. Якщо брати до уваги нинішнє, єдине, мабуть, значення
прикметника “злоякісний”, то стає якось не по собі! Однак зовсім молодий
Антоша Чехонте і тут залишається послідовним. Ну хіба можна про такі
серйозні речі міркувати без іронії! Прекрасна половина роду людського
справді не заслуговує, щоб про неї говорили нудно або з ні до чого не
зобов’язуючим пафосом. Тому М. Жванецький розділив її на дві категорії:
“Жах яка дурна!” і “Чудо яка дурненька!”
Та повернемося до мініатюри А. Чехова “Про жінок”. Її початок ми вже
навели. Далі — більше. Жінка “стоїть на такому низькому рівні фізичного,
морального та розумового розвитку, що судити її і кепкувати з її вад
вважає за потрібне будь-який, навіть позбавлений усіх прав пройдисвіт і
дурник, що сякається в чужі носовички. Анатомічна будова її нижче
будь-якої критики… Розум жіночий нікуди не годиться. У неї волосся
довге, але розум короткий; у чоловіка ж навпаки…
Творчих талантів у неї — жодної краплини. Не тільки велике й геніальне,
але навіть вульгарне і шантажне пишеться чоловіками, їй же дана від
природи тільки здатність загортати у творіння чоловіків пиріжки та
робити з них папільотки. Вона порочна й аморальна. Від неї починається
всіляке зло. Згадаєте, що через Бель Єлен вибухнула Троянська війна,
Мессалина спокусила з шляху істини не одного доброчесника… Гоголь
говорить, що чиновники беруть хабарі тільки тому, що до цього їх
спонукають дружини. Вітчизні жінка не приносить жодної користі. Вона не
ходить на війну, не переписує паперів, не будує залізниць; замикаючи від
чоловіка карафку з горілкою, сприяє зменшенню акцизних зборів.
Коротше, вона лукава, балакуча, суєтна, брехлива, лицемірна, корислива,
бездарна, легковажна, зла… Тільки одне і симпатичне в ній, а саме те, що
вона приводить у світ таких милих, граціозних і жахливо розумних душок,
як чоловіки… За цю чесноту вибачимо їй усі її гріхи.”
А якщо серйозно, то всі ми починаємо своє життя дівчатками, оскільки
базова матриця людського тіла — жіноча.
Нині чоловіки або жінки, що не відбулися, живуть вже аж ніяк не під
гаслом: блакитні мрії крізь рожеві окуляри. Жінки повсюдно носять штани,
курять, заробляють більше багатьох чоловіків, але не завжди впевнені, що
подобатися потрібно саме їм, а не подругам. Зате чоловіки працюють
манекенниками, охоче клопочуться у хатньому господарстві. Зростає
перелік сексуальних відхилень: інтимні послуги вже надаються по
телефону, факсу, пейджеру, комп’ютеру.
Нещодавно підприємцем року серед бізнесвумен Львівщини стала Наталя
Писарчук. Вона мала цілком забезпечену родину, певний час опікувалася
тільки дітьми. Розпочати власну справу її змусила ”внутрішня потреба
розраховувати на власні сили”.
Ось тут ми й підходимо до висновку: кожне покоління залежить від
взаємостосунків статей у їх безперервній боротьбі і періодичному
примиренні (Ф. Ніцше). Примирення можливе либонь на спільній території,
що зветься любов’ю і супроводжується рефреном “Ти і я – ми обоє маємо
рацію“. Так у муках переборюється, наскільки можливо, найскладніше,
створене чи то Богом, чи то природою, – біологічний антагонізм статей.
Хочуть Він і Вона того чи ні, але їх поєднує, крім усього іншого,
“потреба перебороти тривогу самотності за допомогою переживання
єдності”, ідея продовження роду.
“Не по хорошему мил, а по милому хорош”. Інакше кажучи, для любові
характерна ідеалізація предмета пристрасті. Вона творить чудеса, і тому
схожа на хворобу. „Якщо не любов цей жар, то яка ж недуга мене
лихоманить? Коли вона – любов, то що ж любов? Добро? Але ці муки,
Боже!.. А насолода від цих мук…” (Ф. Петрарка). Приземлений прагматик
помітить: любов – це зустріч двох неврозів. А от у романтично
налаштованого О. Блока були всі підстави для поетичного перебільшення:
“Только влюбленный имеет право на званье человека”. Зважмо: закоханий, а
не коханий. Адже талант любити дається не кожному.
“Нас возвышающий обман” дозволяє подолати одвіку властиву людині
подвійність, сполучення світла і тіні в наших душах. “Усі почуття можуть
привести до кохання, до пристрасті, усі: ненависть, жаль, байдужість,
благоговіння, дружба, страх, – навіть презирство. Так, усі почуття, крім
одного: вдячності. Вдячність – борг; будь-яка людина сплачує свої
борги… Але любов – не гроші”. І. Тургенєва ніби уточнює Ґете: “Важко
любити за щось, легко любити ні за що”. З віком почуття очищаються від
усього привхідного, меркантильного. Сам Ґете вже в поважному віці
покохав юну дівчину, і є підстави думати, що вона відповідала йому
взаємністю.
Сім смертних гріхів втрачають владу над людиною, що пройшла крізь горно
життєвих негод. Гнів приборкується мудрою витримкою, гордість –
смиренністю, пожадливість – задоволенням тим, що маєш, марнославство –
скромністю, лінощі – готовністю нести свій хрест, а хтивість –
цнотливістю. “О как на склоне лет нежней мы любим и суеверней” (Ф.
Тютчев). Розвинена, багата культура емоцій продовжує наші почуття,
любовні переживання поглиблюються, стають яскравішими. З. Фрейд вважав,
що жінкам властиво знаходити супутників життя серед чоловіків, які
нагадують їм батьків. Якщо в неї різниця у віці з батьком була понад 35
років, то й чоловік, скоріш за все, буде старшим років на десять.
Упевнений і чуйний, досвідчений і делікатний зрілий чоловік, що сам собі
знає ціну, надійний і зручний для дівчаток-жінок. Його вдячність і любов
безмірні. Він багато чого ще встигне передати дітям, навіть якщо вони
з’явилися на схилі його літ. Таких прикладів стає усе більше. Еволюцію
почуттів такого чоловіка до коханої іноді жартівливо висловлюють так: я
не можу жити без цієї жінки – молодість; я не можу жити з цією жінкою –
зрілість; я нічого не можу з цією жінкою – глибока зрілість; я нічого не
можу без цієї жінки – старість. Утім нині все переконливіше звучить
сентенція: чоловіки, що вміють робити гроші, старими не бувають. Ну, а
якщо серйозно, то, мабуть, і справді продовжити молодість зрілому
чоловікові може тільки щаслива любов. Будь-яка інша перетворює його на
старого.
Людина відкриває душу – вищу частину себе, з’єднану з Богом, під час
близькості. Якщо партнерами рухає не любов і піклування, то вони
психологічно травмують одне одного. Л. Толстой виокремлював три головні
проблеми в житті кожного з нас: народження, смерть, любов. Причому
останню уявляв собі як діяльне бажання добра одне одному. “Любов – це
змагання між чоловіком і жінкою за те, щоб дати іншому якнайбільше
щастя”. Це вже сказав А. Стендаль.
Формулу любові визначають ще й так: ”Хочу, щоб і тобі було добре.“ Тому
вона невичерпна, нею не можна насититися. А от формула статевого
інстинкту зводиться до “хочу, щоб мені було добре”. Його порівнюють з
почуттям голоду, що зникає при насиченні. Десь тут, можливо, принципова
різниця між закоханістю та любов’ю. У стародавньому східному трактаті
“Гілки персика” вона визначалася так: джерелом статевого інстинкту
людини є розум, тіло і душа, що порізно породжують пристрасть, дружбу,
закоханість. Але тільки злиття всіх трьох бажань можна назвати любов’ю.
Розчарування, образи, що супроводжують любов, переживаються надзвичайно
болісно. Навіть те, що від любові до ненависті один крок, не означає
остаточного розриву. Мабуть, тільки байдужність свідчить про згасле
почуття. Зрада – одна зі спроб повернути втрачене, позбутися
монотонності у відносинах з близьким. Зраджують передусім тоді, коли
зникає повноцінне спілкування, взаємини втрачають комплексність. І тоді
секс, що перетворився на механічний акт, дає, за спостереженнями вчених,
5 – 10 відсотків того, що міг би дати. Згідно з даними анкетування, у
великих містах чоловіки зраджують у 5 – 6 разів частіше, ніж дружини. На
“стороні” вони шукають сексуальної гармонії. У країнах СНД кожне
четверте розлучення обумовлюється сексуальною залежністю чоловіка від
нової подруги. Жінки схильні до зради особливо в період овуляції, коли
гостріше виявляється інстинкт продовження роду. Але от що цікаво. За
останні два десятиліття кількість чоловіків, що шукають щастя поза
родиною, не змінюється, а жінок – постійно збільшується. Коханки
розкріпачені і самовіддані в прояві почуттів. Цим вони пробуджують у
партнера почуття власника. І тоді наслідки не важко передбачити.
Жінка відразу відчуває, коли зникає емоційний контакт, і квапиться піти
першою. З десяти розлучень у Франції в семи випадках ініціатива належить
жінкам. Приблизно така ж статистика і в Україні. Порятунком у цих
ситуаціях іноді стає службовий роман. У житті жінки, якщо вона не „синя
панчоха”, таке захоплення трапляється хоча б один раз. Воно романтичне
вже тому, що доводиться прикидатися. Ким же все-таки стають жінки в
ситуації “любов у офісі”? Жертвами, спокусницями, дияволками? Це вже як
вийде, однак за даними соціологів 80 % з них висловлюються за можливість
флірту на роботі. Особливо з керівником. Незважаючи на те, що найчастіше
службові романи обіцяють взаємне розчарування.
Легковажні пригоди на службі не завжди і не всіма беззастережно
схвалювалися. Адже комусь вони коштували посади, кар’єри. У період
пізнього соціалізму деякі чоловіки виявляли разючу охайність, “уникаючи
капостити там, де їдять”. Мов, “не люби дружину брата і дружину з
апарата”. З дослідження О. Лемешко “Трясовина службового роману”
(„Високий Замок”, 19 вересня 2002 року) можна зробити висновок: фінал
любовної історії багато в чому залежить від інтелекту її учасників. Що ж
стосується взагалі романів „на стороні”, то закордонна статистика така:
90 % з них ініціюються чоловіками, а понад 80 % завершується жінками.
А якщо в когось з коханців уже є родина? Тоді, скоріш за все, “щодня
війна і щоночі перемир’я”. Деякі вчені переконані: закоханість завжди
супроводжують неврози, оскільки люди хочуть щиро зжитися, “притертися”
одне до одного. Закоханих мало хвилює, як про них думають інші, коли
вони відкривають спільне, що зближує їх і ріднить. А от подружнє життя
просто примушує замислюватися над розходженнями. Успіх можливий, коли
сповідують принцип: якщо ти так відрізняєшся від мене, то як я можу
прийняти і зрозуміти тебе? Безперспективно постійно думати, чому ти так
не схожий на мене і як тебе підкорити в такому випадку.
Родина з’являється для життя в найширшому розумінні слова. Але якщо вона
заважає комусь з подружжя чи дітям розвиватися самостійно, то виникають
серйозні проблеми. Кожен з нас, не втрачаючи потреби бути самим собою,
прислухається до внутрішнього заклику бути чимось значнішим, ніж ти є
насправді. Таку можливість змінюватися, еволюціонувати цілком може
забезпечити мезальянс. Тобто шлюб нерівний за віком, зростом,
забезпеченістю. Інакше кажучи, сім’я (сім “я”) – це завжди ризик,
експеримент, творчість, що вимагає любові свідомої.
Доречно тут процитувати доктора психологічних наук О. Бондаренка: “Я
переконаний, що можна провести експеримент: звести двох випадкових
людей, і вони зможуть налагодити подружнє життя. Звичайно, за умови, що
в них сильний шлюбний інстинкт, це по-перше, і по-друге, якщо вони не
огидні одне одному. Але проблема не в цьому. Для успіху експерименту
необхідно, щоб ці люди усвідомлювали: вони не випадково зустрілися. Якщо
позбавити людину відчуття вибраності в шлюбі, шлюб для неї перетвориться
на каторгу. Фахівці знають: навіть якщо одружилися випадкові люди, яких
мало що поєднує, вони все одно шукатимуть виправдання цієї випадковості
(у всякому разі на початку сімейного життя). Вони будуть говорити, що
зустріч була кимось передбачена, а серце щось відчуло тощо. В такий
спосіб люди шукають опори в будь-яких аргументах, хай то буде зовнішній
світ чи внутрішній, аби змусити себе і оточення повірити: цей чоловік
або ця жінка єдино можливий варіант щастя і любові, посланий долею. Ця
віра зміцнює шлюб, надихає подружжя, вселяє в нього думку: “Ми не можемо
жити одне без одного. Адже без усвідомлення, що ти комусь потрібний, що
без тебе хтось пропаде, ми нестійкі в житті”.
У XXI столітті, вважають футурологи, зміцнитися в думці про доленосність
зустрічі молодим людям допоможе тестування на емоційну, сексуальну,
фізичну й іншу сумісність. Стане більше можливостей мати кожному з
подружжя власний будинок. Адже іноді щастя в шлюбі залежить від
наявності окремих ванних кімнат.
Минуле подружжя, дитячі комплекси, психологічні травми молодості часом
стають нездоланною перешкодою на шляху до зближення в зрілому віці.
Пораду щодо подолання конфліктів у сімейному житті часом важко виконати,
хоч вона й банальна: залишаючись самим собою, ти й іншого навчишся
сприймати з усіма його вадами. Однак чи можна досягти бажаної гармонії,
не поступившись принципами, не пристосовуючись до партнера?
Малоймовірно. Отут важлива міра поступок, відчуття межі, за якою
починається “викручування рук”.
Зазвичай хтось з подружжя любить і тому трошки охоронець. А хтось
дозволяє себе любити, вважає, ніби ощасливив свою половину тим, що
багатший, розумніший, красивіший… І тому він перетворюється на бранця.
Прагнення панувати, ймовірно, у кожного з партнерів стає своєрідною
формою жалю до себе.
Ревнощі теж породжуються бажанням панувати, вимагаючи від супутника
повного підпорядкування. І тут спостерігається такий парадокс:
присвятивши себе комусь, ми втрачаємо індивідуальність. Одночасно й у
предмета поклоніння зменшується відчуття власної значимості. Що тут
вдієш? Ревнощі – почуття підсвідоме, воно завжди йшло по п’ятах за
любов’ю. І отруювало її, оскільки пробуджувало в одних приспаний
комплекс неповноцінності, в інших ставило під сумнів право власника.
Особи з низькою самооцінкою схильні до затятих ревнощів, проявів
агресії. Тому й говорять: “Ревнує – любить, а постійно ревнує –
ненавидить”. Шекспірознавці давно дійшли висновку, що Отелло, душачи
Дездемону, рятується від комплексу неповноцінності. А ось на ненависті
іноді тримається родина, оскільки взаємні докори, звинувачення
дозволяють подружжю самостверджуватися. Відлуння ревнощів після
розлучення може роками отруювати життя: його змістом стає помста. В
газетах про такі випадки звичайно пишуть під рубрикою: “Які ми різні!”
Під тим же девізом варто сказати й про ще одну оману, що затьмарює
взаємини статей. Жінкам властиво ображатися на “байдужих” супутників
життя, не здатних приголубити, сказати ніжні слова. Жінку цілком
виправдано не влаштовує роль партнерки, що перетворилася на засіб
задоволення сексуальних потреб. А чоловіку-мисливцеві потрібна перемога
як вищий прояв егоїзму. І якщо дичина позбавляє його шансу довести свою
перевагу, та ще й беручи при цьому на себе ініціативу, він готовий
ретируватися. Про це з розумінням говорять самі жінки. Водночас
цнотливість слабкої статі похвальна лиш у певному віці й становищі,
оскільки інстинкт продовження роду в шлюбі так чи інакше позначається на
поведінці дівчини в товаристві.
Серед причин багатьох сексуальних розладів називають відчуження сексу
від еросу, який розуміють як духовне проникнення одне в одного. “Ерос
без сексу стає нежиттєвим, секс без еросу – твариним”. У цьому приховане
пояснення факту, що секс не став значною темою в російській літературі.
Для жінки секс і любов зазвичай нероздільні, у чоловіків вони далеко не
завжди збігаються. Можливо, Він тому й переживає зраду драматичніше, бо
усвідомлює Її емоційний зв’язок з іншим. Коли ж грішить Він, то Їй
здається, що вона принижена не фізичною близькістю з іншою, а втратою
довіри, емоційного контакту з близькою Їй людиною. Феномен Казанови
пояснюють його умінням не тільки брати, але і віддавати, не залишати
нещасливих жінок. Вони зберігали про нього пам’ять як про “бога однієї
ночі”.
2
Чому саме у ХХ сторіччі сім’я дала тріщину в глобальному масштабі?
Соціальні потрясіння початку століття спровокували багато в чому
революцію сексуальну. Пов’язані з нею розлучення, аборти, проблема
контрацепції, проституція, у тому числі й чоловіча, ґрунтовно підірвали
шлюбні підвалини. В Україні 60 % вагітностей закінчується абортами. У
США, приміром, тільки 25 %. Це свідчить насамперед про нашу низьку
статеву культуру і низьку якість життя. Якщо на тисячу громадян країни
народжується 7,8 маляти, то це призводить до втрати українцями здатності
до самовідтворення. В останні роки немовлят народжується удвічі менше,
ніж помирає. Жінки після аборту, як правило, стають безплідними. А не
залишивши потомства, і вмирають тяжко нібито з тієї причини, що не
виконали свого головного призначення.
Чоловік, що мав можливість у царській Росії утримувати повноцінну
родину, поступово був позбавлений її. Адже не секрет, що в ХIХ столітті
представники навіть цілком заможних станів не поспішали з одруженням
тому, що хотіли збільшити свій капітал, створивши своїм майбутнім
дружині та дітям гідні умови життя. Діти в такому шлюбі мали більше
шансів народитися здоровими, як юна мати, та успадкувати при цьому не
тільки гроші, але й талант і мудрість батька. Згадаймо, наскільки
все-таки Росія ХIХ століття була багата на обдарованих людей.
Ще недавно у нас уважно стежили за однією цікавою родиною – Нікітіних.
Про них часто писали журналісти, свій досвід з виховання дітей вони
узагальнили в кількох книгах. Різниця у віці між чоловіком і дружиною
була значною, і Нікітіна зараз уже немає серед живих. Олена Олексіївна
впевнена, що в неї з Борисом Миколайовичем була не любов. Він став для
неї тотожністю. Говорять, що вони уособлювали тип родини “ми”, у якій
Він і Вона – немов сіамські близнюки. На відміну від родини типу “я+я”,
де відбувається лише співжиття разом із спільними дітьми двох автономних
індивідуумів. Ця хитка рівновага не тільки стає прямою стежкою до
розлучення, але й не відповідає традиції. Адже коли пропонують руку і
серце, то мають на увазі руку для опори, а серце – для любові.
При розлученні найчастіше доводиться чути: “Не зійшлися характерами”. Що
приховується за цією стандартною фразою? Фахівці запевняють: дуже
багато. Тут і прихильність чоловіка до “зеленого змія”, і банальна
зрада, і небажання (або, не дай Боже, нездатність) виконувати подружні
обов’язки, і безгрошів’я… Та чи мало через що люди, котрі ще недавно
клялися в любові до останку, ініціюють процеси розлучення!
Хто зна, не виключено, що біблійна розповідь про Єву, яка надкусила плід
дерева добра і зла, покликана хоч якось пояснити, чому саме взаємодія,
взаємопроникнення цих понять втілилося в жінці настільки виразно. І не
тільки добра та зла, але любові й ненависті, страху і надії. У А.
Дементьєва є рядки, які до кінця можна зрозуміти тільки в контексті
усього вірша. І все ж:
Хороших людей много меньше,
Как мало талантливых книг.
И лучшие люди – средь женщин,
И худшие – тоже средь них.
Чи варто дивуватися після цього хрестоматійному жартові французів –
тонких знавців жіночої психології: не знаєш, як вчинити – послухай жінку
і зроби навпаки.
Пояснити багато протиріч береться кентавристика, яку ще важко назвати
наукою. Жінка, вважають її засновники, немов урівноважує полярні
спонуки, особливо помітні в родині. Декому вдається в ній досягти
гармонії, та частіше життя нагадує подорож вибоїстим шляхом. Адже
конфлікти, породжені сексуальними та іншими потребами, згодом можуть
згаснути, і виникає вже небезпека пересичення. “Сексом жінка
розплачується за шлюб. Чоловік розплачується шлюбом за секс”.
Так, дівчина, що мріє за будь-яку ціну вийти заміж, і юнак, що уникає
шлюбу, – ще один давній стереотип. Його можна прийняти, але тільки з
певними уточненнями. Жінкою рухає насамперед материнський інстинкт,
помножений на цілком усвідомлювану потребу піклуватися про когось.
Помічено, що розумово неповноцінні жінки надзвичайно чадолюбиві, бо
материнський інстинкт говорить у них голосніше за розум.
Загалом, „уж замуж невтерпеж” — цілком природне прагнення. І щонайменше
по-блюзнірськи звучить „одкровення”: через жінку у світ прийшов гріх і
перетворив її на знаряддя дітонародження. Мабуть, кожний справжній
чоловік погодиться, що йому судилося піднятися не інакше, як через
жінку. Навіть якщо він і упав через неї. Сократові приписують слова:
одружившись, можеш стати винятком за умови, що дружина хороша трапиться,
а коли погана — то напевно помреш філософом. Скоріш за все, він виходив
із власного не цілком щасливого досвіду…
Легко зрозуміти жінку, яка все робить заради своєї дитини; набагато
важче ту, котра заміжня і здорова, але дітей не хоче мати заради
збереження фігури. Хоча і їй сьогодні навряд чи кому дозволено
дорікнути. На те свої причини. Зупинимося на них докладніше.
Починаючи з 90-х років, населення України щороку скорочується на кілька
сот тисяч: помирає удвічі більше, ніж народжується. Вчені прогнозують у
недалекому майбутньому зменшення чисельності до 34 мільйонів чоловік
замість нинішніх 48. Це пояснюється насамперед тим, що 1989 року на
тисячу чоловік немовлят було 13,3, а 1998 – всього 8,3. Чи можемо
сподіватися на зміну ситуації в умовах суцільного зубожіння людей, якщо
до того ж чоловіки в середньому живуть 62,7 року (у Швеції — 76,7)? На
що і на кого розраховувати жінкам, коли чоловіки ідуть з життя утричі
частіше, ніж вони? І одна з причин – пияцтво. Говорять же: за випадкові
зв’язки чоловік платить урологові, за постійні – гінекологові, за дружні
– печінкою. Але ж родину вважають посередником між особистістю і
суспільством, вона і створюється, крім усього іншого, для захисту жінки.
У підсумку вчені відзначають небезпечну тенденцію до втрати
материнського інстинкту.
Якщо інститут шлюбу справді відмирає, то в нас це відбувається все ж
трохи повільніше, ніж у високорозвинених країнах. Можливо і через
притаманний нам колективізм. Дехто й тепер згадує з теплотою життя в
комуналках. Недавно з’ясувалося, що самотність обтяжує людей ще й тому,
що вони в такому випадку позбавлені “глядачів” і “слухачів”, нікому не
цікаві. Нам, швидше за все, не випадає стати переконаними
індивідуалістами, жити в злагоді із західними стереотипами. Там давно
відносини будуються на правах, а не на обов’язках. І одружуються тому,
що мають право на щастя, на задоволення, на самореалізацію, на кар’єру.
І людина не стільки примушувана, скільки відповідальна.
3
Поетеса О. Єлагіна кинула виклик усім неофеміністкам: у світі є тільки
дві жіночі професії — мати і повія. Такого ж висновку доходили вчені
мужі задовго до неї. Мати і повія — усе залежить від установки на дитину
чи на чоловіка. Сам собою напрошується висновок: проституція феномен не
стільки соціальний, скільки біологічний. У більшості, на щастя, домінує
біологічний інстинкт збереження виду: “Як матір говорю, як жінка” (О.
Галич). У конкретних обставинах люди, підкоряючись цьому інстинктові,
жертвують собою заради дітей, в ім’я родинних зв’язків. Тому багато
заповідей розглядаються як гуманні, власне людські вираження інстинкту
видозбереження. А “етика жінки — це досвід матері”.
Менше цей інстинкт притаманний переконаним егоїстам, а в запеклих
злочинців, мабуть, і зовсім атрофований. Ламброзо порівнював їх з
повіями, називаючи і тих і тих моральними вилупками. Поклик природи веде
їх по життю. І тому про моральне підґрунтя поведінки і вчинків говорити
не доводиться. Розумовий розвиток повій (це вважається доведеним) трохи
нижчий середнього. Над ними панує інстинкт самозбереження, так чи інакше
знецінюючи чуже життя. Корисливість примушує жінок “найдавнішої
професії” перетворювати своє тіло на товар. Зрештою вони отримують
“гіркий досвід солодкого життя”. Гіркий, бо дехто соромиться своєї
професії, відчуває страх перед жорстокістю клієнтів та любителів
дармівщини — міліціонерів. Тому їм властиві тривожність, суперечливість
поведінки, відчуття провини. Усе це переборюється за допомогою спиртного
і наркотиків.
“У нас, до речі, є багато дівчат, що не доводять справу до свого
оргазму, думаючи, що зраджують своєму другові. Але це просто смішно.
Коли щось робити, то треба, щоб усім було добре”. Швейцарська студентка
Сераїна завжди намагається зробити все якнайкраще. Для заробітку на
навчання, вважає вона, це заняття просте ідеальне. Воно додало їй
життєвої впевненості, а чоловікам вона допомагає задовольняти свої
фантазії. Хоча доводиться обманювати свого друга й батьків. У
майбутньому, розраховує вона, цю роботу потрібно буде залишити
(„Уикенд”, №19, 2003).
Важко назвати солодким таке життя, тому що, за великим рахунком, продаж
тіла — наруга над собою, над усім, що вивищує нас над тваринами,
неспроможними контролювати свої інстинкти. Досить того, що 96 % тіла
людей – аналог елементів, властивих свині або коневі. Багато спільного в
нас і в поведінці. Скажімо, задля захисту і прогодування самиці приматів
спокушають ватажка зграї своїм задом. А вдоволений павіан робить вигляд,
ніби не помічає, як самиця краде в нього їжу. Основний інстинкт примушує
самця відкрито лукавити. У людей проституція усуває проблему, що
жартівливо формулюється так: чому бажання жінки — закон, а бажання
чоловіка — стаття?
Неодухотворений оргазм – це те саме, що милування прекрасними квітами в
протигазі. Так, чоловіки завжди хочуть, але не завжди можуть, зате жінки
завжди можуть, але не завжди хочуть. Було б дивно не скористатися такою
можливістю для покарання непокірливих самців, особливо тих, котрі
викликають у тебе хвилювання. Але перетворитися на машину задоволення
для будь-кого означає багато в чому обділити себе, зізнатися у власній
неповноцінності. На жаль, біблійні канони далеко не всі сприймають
всерйоз. Навіть те, що людина створена Господом за своєю подобою, а
відтак зловживання тілом є наругою над образом Божим. До того ж
християни розглядали торгівлю тілом ще і як акт ідолопоклонства.
Утім, моралізування щодо цього, давно помічено, справа невдячна. Комусь
важко зрозуміти, що тіло може продаватися без особливих втрат, а тим
більше — без докорів сумління. А комусь такі міркування ніколи й на
думку не спадали. Одначе наше тіло розбірливе, воно ніколи не збреше…
Психологи встановили, що більшість повій усвідомлює цінність своїх
тілес. Значимість власного тіла ще більше зростає від того, що вони
одержують моральне задоволення від використання його чоловіками.
Відставні жриці кохання іноді відчувають потребу переконатися в ціні
свого тіла, віддаючись за копійки.
У знаменитій повісті “Яма” О. Купрін документально точний в усьому,
навіть у розцінках за обслуговування. У київський період життя він бував
у публічних домах на Ямській Слободі і достеменно відтворив мораль їхніх
мешканок. Офіційно вважалося, що вони становлять загрозу суспільній
моралі. Однак О. Купрін не схильний був піддавати повій остракізмові,
він вважав їх жертвами життєвих обставин. Недавно в телепрограмі
”Російська мова” повість “Яму” читала артистка Л. Чурсіна, твір було
екранізовано. Слухаєш, дивишся і переконуєшся: ми майже не змінилися за
минулі сто років.
Все ж є суто зовнішні причини такого способу життя. Там, де приватна
власність священна, нею визначається суспільна вага людини. Єдине, що
нас зрівнює в таких випадках, — власне тіло, яким можна розпоряджатися,
нікого не запитуючи. “Отут і права гомосексуалістів, і повне виправдання
проституції, і виправдання судом лікаря-підприємця, що обладнав фургон
пристосуваннями для самогубства і виїздить на виклики. Евтаназія,
умертвіння старих і хворих (за їх “згодою”) — право власника на своє
тіло” (С. Кара-Мурза).
Нам би усім частіше згадувати, що при різному рівні вихованості й
гидливості, ми в першу чергу – люди. І нарікання на голод, убогість,
безробіття, що ніби штовхають юні створіння в грубі обійми
водіїв-далекобійників, на панель, видаються якщо не лицемірством, то
наївністю. Ймовірно, у всіх нічних метеликів-початківців заготовлено
досить вірогідні жалісливі виправдання. Насправді ж це тільки зачіпка
для людей, які через різні, значно глибші причини, виявилися зламаними.
Когось зґвалтували в дитинстві, в інших хронічні негаразди з батьками, у
третіх незнання фізіології, а звідси розчарування у власних сексуальних
можливостях. Так чи інакше, особливості психіки, статевого розвитку, а
не виховання чи рівень забезпеченості батьків, підштовхують до рішення
торгувати собою.
Одкровення повії за покликанням, що мала чоловіка, дитину, диплом
престижного столичного вузу, яка виросла в інтелігентній родині
радянських інженерів, де дідусь — полковник, чомусь не здаються такими
вже цинічними: “Не повіриш, я стала зовсім іншою. Було в мене багато
мужиків і до цього, але радість від сексу, скажу відверто, почала
одержувати, тільки ставши повією. Просто малахольною стала. Десять за
день, потім п’ятнадцять — усе мало. Купила мобільний телефон. Сиджу в
кафе, а в самої в голові: це ж півгодини простою! Грошей з’явилася тьма.
У Туреччині адже все по-іншому. У нас дівчаток як в армії або на зоні
тримають. 70 відсотків заробітку віддай “мамці”. Із своїх на тебе
кожний, кому не лінь, лізе. А в Туреччині ти сама собі господиня —
напрацьовуй клієнтуру, шукай замовлення. Напевно, це для мене найкраща
професія. Не можу зараз уявити, щоб я робила щось інше. Якщо одержуєш
від праці задоволення, гроші, стаєш класною спеціалісткою — чого ще
треба?”
Інша трудівниця сфери сексуальних послуг, Оксана П., щиро говорить
журналістці: “Усі жінки в душі — повії”. Чесні, на її думку, працюють
відкрито. Прикладом нечесної є співачка Шер, яка задля кар’єри
використовувала багатих покровителів.
Слава Богові, жіноча розмаїтість обумовлена не тільки цим. Львівський
фотохудожник Р. Баран за півстоліття роботи здавався собі іноді
священиком, що лишився з жінкою в студії за зачиненими дверима. За його
спостереженнями, провінція — смерть для жінки, її жіночого “я”, її…
Вовчиці. Цю якість він пов’язує з жінкою-лідером, що володіє величезним
гіпнотичним впливом на чоловіків. Зате “львів’янки, скажімо, мають дуже
цікавий внутрішній шарм, загадковість, що змушує чоловіків сліпо йти за
ними. Але шкодить їм — і дуже — їхня фальшивість і показна побожність. У
киянок цей шарм цікавіший. Може, тому, що вони відвертіші і щирі. Зовсім
інше враження справляють жінки Запоріжжя — нежіночні, зловживають
палінням і алкоголем, націлені тільки на роботу, із психікою,
покаліченою найгіршими досягненнями соціалізму. Зовсім інший тип — жінки
Донецька. Цікаві, незакомплексовані, вони на щит підняли розбещеність.
Саме тут я зустрів багато німфоманок з університетською освітою. Але це
— не хвороба, це мораль сучасності”. („Високий Замок”, 19 вересня 2002
р.).
4
Тисячоліттями триває іноді приховане, іноді явне протистояння повій і
держави, суспільства, що піклуються про свої моральні засади. Вихід,
здавалося б, підказує сама історія людства. Почасти ми її торкнулися,
коли обговорювали звички мавп-самиць. А тому, як водиться, повернемося
до Стародавньої Греції, що лишається для нас у багатьох відношеннях
неперевершеним зразком і донині. Рідко можна заперечити й думки її
мислителів. Один з них, Сократ, висловився афористично: “Три речі можна
вважати щастям. Що ти не дика тварина. Що ти грек. Що ти чоловік, а не
жінка”.
Так ось, у Греції були дружини, що народжували дітей, вели господарство,
і були повії та гетери. Симпатій останніх треба було домагатися. У
японців і нині їхню роль виконують гейші, що розважають гостей не тільки
демонстрацією принад свого тіла. Високе становище в суспільстві посідали
і храмові повії в стародавньому Вавилоні. Вони були “офіційними
супутницями” високого чиновництва.
Зате в Греції повій купували тільки для плотських утіх. Чоловіки в
гостях у них не переймалися думками про любов, про обов’язок робити
приємне обридлій дружині. “Безособовий секс” стає школою для боязких,
невпевнених у своїх можливостях юнаків. Декому він дозволяв не тільки
приборкати основний інстинкт, але й був засобом самоствердження. Більше
того, у старі часи вважали, що ніч, проведена з дамою легкої поведінки,
прилучає чоловіка до таємних знань, навіть до Бога.
Паралельно завжди тривала запекла війна з проституцією. Досліджень щодо
цього останнім часом не бракує. За біблійними переказами, Мойсей наказав
знищити у своїй громаді 32 тисячі путан. А 180 року до н. е. у
Стародавньому Римі повіям видали Licentia stupri — так званий акт про
громадянську смерть. Німецький король Фрідріх І Барбаросса був не менш
суворий. Під час свого першого походу в Італію він під страхом тяжкої
кари заборонив солдатам зустрічатися з повіями. Упійманим на гарячому
“дівчатам” відрізали носи. А у Франції 1254 року Людовик Святий,
повернувшись з Єрусалиму, усіх блудниць вигнав за межі країни.
У Росії, за Катерини ІІ, представниць найдавнішої професії висилали “на
виправлення” в Нерчинськ. Однак їхні лави в країні, де панували офіційно
“самодержавство, православ’я, народність”, ставали тільки
згуртованішими. За документами не для широкого розголошення наприкінці
XIX століття в Росії нараховувалося 1262 офіційних домів терпимості,
1232 таємних кубел, понад 20 тисяч практикуючих одиначок. Природно, що
всі гоніння на повій закінчувалися сплеском венеричних захворювань.
Ми вже говорили про захоплення О. Купріним цією темою саме в “київський
період” його життя. Без сумніву, проституція процвітала й у цьому місті.
Сучасна журналістка в газеті “Сегодня” розповідає. На Думській площі 10
– 12-літні дівчатка торгували і букетиками квітів, і своїм тілом. 1874
року в місті було зареєстровано 29 будинків терпимості. “Був на
Хрещатику неписаний, але твердий закон: на тому боці вулиці, де парні
номери, від кута Прорізної до Думської площі порядна жінка може пройти
тільки з чоловіком; якщо йде сама, то вона — гуляща” (книга Г.
Григор’єва “У старому Києві”).
У нинішньому Києві відбулися значні зміни, які проте не зачепили суті
найдавнішої професії. Найчисленніша категорія повій перекочувала на
бульвар Шевченка і проспект Перемоги – від колишнього готелю “Україна”
до Повітрофлотского мосту. Іншими стали й гроші: година тут коштує 50
доларів, дві — 70, а за ніч — 100. Це не порівняти з тим, що мають
“дешеві” вокзальні путани або дівчата-ескортниці. Майже поруч з
пам’ятником Леніну, що дивиться на Бессарабський ринок, авторові цих
рядків пропонували свої послуги відразу дві жінки. Зовсім молода і
старша. І лише за випивку. Хто зна, чого вони хотіли насправді…
З’явилися “фірми”, що шукають клієнтів для масажисток, “готових робити
манікюр цілодобово”, для “ милих дівчаток, що тужать за заможними
панами”. Річний оборот секс-послуг у Києві, за оцінках деяких експертів,
складає 50 мільйонів доларів.
Правда, “дівчата за викликом” мало чим відрізняються від тих, що
промишляли в радянські часи в умовах, так би мовити, стаціонарних. Тоді
побутував анекдот: “Скільки потрібно грошей, щоб з гуртожитку зробити
публічний будинок? — Дві копійки. Треба зателефонувати і сказати:
“Переходимо на легальне становище”.
“Повії захопили Інтернет”, – вважає журналіст Д. Черський, проблукавши
не одну годину у віртуальному світі сексу (“Киевский регион“, № 26, 2002
р.). З’ясувалося, що на тлі “просунутої” Москви Київ “вражає
пристойністю”. У російській столиці “індивідуалок практично не
лишилося”, “майже всі жриці любові працюють на конкретну фірму з
солідним штатом охоронців, психологів і безпосереднім керівництвом, що
“рубає капусту”.
І ще одна досить характерна деталь — в оголошенннях подається перелік
найдикіших, збоченських примх клієнта, які „дівчата” зголошуються
задовольнити. Щоб не бути голослівним, наведемо тільки один уривок.
Прочитати весь текст— заняття не для людей з слабкими нервами, хоча й
цікаве для філолога: “Тема садомазохізму приваблювала мене завжди, —
зізнається якась Лариса, — але впритул я зацікавилася нею років з чотири
тому. Поступово відкрила в собі потребу домінувати над чоловіками. Нині
у свої 36 років можу упевнено сказати, що ніщо не може так збудити мене,
як влада над чоловіком. Інтереси мої дуже різнобічні. Як, власне, і саме
поняття садомазохізму. Пануючи над чоловіком, я можу грати різні
домінуючі ролі. Крім фізичного покарання люблю і вмію витончено
принижувати морально. Мені однаково подобається підкоряти собі як
початківців, так і просунутих мазохістів. До кожного раба в мене свій
підхід”.
Від коментарів утримаємося, обмежимося кількома зауваженнями. Незважаючи
на екзотичність послуг (від традиційних вона принципово відмовляється),
ціни в Лариси не позахмарні. Головне, що ця жінка знайшла себе і робить
свою справу професійно, творчо.
“Наташі” (так називають повій з СНД в Туреччині) високо котируються й у
Західній Європі. Україна посідає п’яте місце за кількістю повій, що
поставляються до Європи (після Нігерії, Албанії, Румунії, Молдови).
Наших путан охоче запрошують насамперед до Австрії, Болгарії, Греції і
Німеччини.
“Живий товар” з СНД завдає головного болю місцевій владі скрізь.
Всупереч зусиллям міліції, громадських організацій, незважаючи на
сформований негативний образ аморальної жінки. І, звичайно ж, з волі
наших законодавців, що не враховують багатовікового досвіду. Не довго
думаючи, вони вирішили згасити одвічний конфлікт, перйменувавши повій на
злочинниць. У врізі до статті “Дівиці загального користування”
(“Киевлянин”, №43, 2001 р.) В. Смага не без роздратування пише: “Наша
країна йде до цивілізованої Європи оригінальним шляхом. Майже збіглися в
часі дві події. Перша — новий Кримінальний кодекс передбачив за
проституцією не тільки адміністративну, але й кримінальну
відповідальність. Друга — Європейський суд, реагуючи на скаргу чотирьох
жриць любові зі Східної Європи на те, що в Нідерландах їм не дозволяють
працювати, ухвалив: повії зі Східної Європи можуть вільно займатися
своїм ремеслом у всіх країнах Співдружності, де це дозволено законом.
Українські “нічні метелики” у такий спосіб удома стали злочинницями,
зате от “за бугром” — цілком легальними працівницями “сфери сексуальних
послуг”. Тепер, напевно, і до них дійде, чим відрізняється балаканина
про “європейський вибір України” від реальних справ”.
Додамо до цього дані опитування, проведеного соціологічною службою
Центру ім. О. Разумкова. В цілому в українському суспільстві традиційно
переважає негативне ставлення до легалізації проституції. За її визнання
на законодавчому рівні висловилася понад третина представників сильної
статі (36,8 %) і лише чверть жінок (24,7 %). При тому при всьому
байдужість до означеної проблеми виявило 20 % опитаних, що свідчить про
зайву її драматизацію. І обумовлена вона знову ж тим, що у нас нема
цивілізованих законів.
З одного боку, влада продовжує ескалацію відверто агресивного тиску на
своїх громадян у всіх можливих напрямках. З іншого боку, плекає намір
створити жінкам з панелі умови, що не обіцяють жодних надій на
виживання. Адже вони сьогодні брудні у найширшому розумінні слова,
бездумно ставляться до власного здоров’я. Приміром, в одному з
промислових центрів України 53 путанам запропонували пройти медогляд.
Вони погодилися, оскільки були впевнені, що інфекційних хвороб не мають.
А з’ясувалося, що майже половина з них заражені сифілісом, трохи менше —
гепатитом, кілька осіб ВІЛ-інфіковані! Який же сенс заганяти їх усіх в
глухий кут драконівськими законами? Цим “ягничкам”, що заблукали на
життєвих роздоріжжях, потрібна реальна медична допомога.
Проституцією активно промишляють зараз у настільки різних неявних
формах, що законотворча діяльність депутатів у цій сфері видається
просто анахронічною. В Одесі, скажімо, п’ята частина повій має родини.
Їхні чоловіки нічого сороміцького в такій “роботі” не вбачають: головне,
аби не безплатно трудилися, а на благо сім’ї. А окремі “шляхетні” батьки
сімейств настільки увійшли в смак, що не гребують навіть роллю
диспетчерів на домашньому телефоні, вихваляючи принади дружин та
доступні ціни. Усе на продаж, усе на догоду тому, хто зможе оплатити
послуги. Такі, м’яко кажучи, збитки від тотальної комерціалізації нашого
життя. Взагалі кожному з нас нелегко погодитися з правом іншого бути
самим собою, бути несхожим на інших. Вимагати від повії повернення на
шлях доброчесності – це те саме, що й прагнення честолюбних батьків
зробити з ординарної дитини музиканта-віртуоза.
Місто біля моря відзначається не тільки активним переходом на сімейний
підряд, але й психологічно точним розрахунком у діях усіх причетних до
проституції, спрямованих насамперед на легалізацію забороненого
промислу. Мов, скільки можна заплющувати очі, злитися на власну природу?
Своєрідною пробною кулею можна вважати створення в Одесі повіями,
вільними від сімейних уз, якоїсь подоби профспілки. Сама назва
організації — імені Святої Рівноапостольної Марії Магдалини — волала до
співчуття. Адже Магдалина, за оповідями, в молодості була великою
грішницею, а потім покаялась і стала однією з вірних учениць Христа. Та
ініціативних одеситок місцева влада не благословила на повторення
тернистого шляху з панелі до лона церкви.
Не можна говорити, що волання путан зовсім не чують. Недавно мер Воркути
виступив з ініціативою легалізувати будинок терпимості, а їх
“трудівницям” доплачувати “північні” надбавки. Загалом, гнані й
зневажені блудниці, згуртовуючись у різні об’єднання, демонструють
гонителям свою неминущу затребуваність статечними батьками сімейств та
їхніми синками, збоченцями і переконаними холостяками. Можливо, разом з
поетом І. Іртеньєвим вони гигикають при нагоді:
Почему ты пошла в проститутки?
Ведь могла геологом стать,
Или быть водителем маршрутки,
Или в небе соколом летать…
Своїм шляхом пішли свінгери — прихильники “групової любові”. Чого тільки
про них не пишуть? Багатьох чоловіків дійсно турбує одноманітність
сексуального життя, неможливість втілити еротичні фантазії. Свінгери
вбачають вихід в обміні партнерами. Найчастіше це сімейні пари, що
ділять шлюбне ложе з кимось знайомим. Все має вигляд, як приємне
дозвілля в дружньому колі. При цьому обов’язкова попередня взаємна
домовленість. На вечірках п’ють вино, ведуть “світські” бесіди, слухають
музику, танцюють. Так звикають одне до одного. Поступово рухи стають все
відвертішими. Адже танець не без підстав називають вертикальним актом
горизонтального жадання.
Свінгери вважають, що їм не притаманне почуття власника, а обмінюючись
чоловіками й дружинами, вони не зраджують одне одному, а лише
демонструють щедрість на любов.
Іншої думки дотримуються сексопатологи. Вони пов’язують свінг з певними
комплексами: “вуайеризм (схильність до підглядання), ексгібіціонізм
(нездоланне бажання демонструвати оголене тіло) або, приміром, схоже на
мазохізм явище, коли до партнера відчувають потяг тільки тоді, коли
поступаються ним іншому”.
Нормою для християн є моногамний (один чоловік і одна дружина) шлюб.
Крім нього історія знає ще три типи сімейних відносин. Груповий шлюб
зберігся лише в кількох племен в джунглях Індокитаю. Це, зрештою, доля
дикунів, а не цивілізованих людей. Як ілюстрацію поліандрії (одна
дружина і кілька чоловіків) традиційно згадують союзи В. Маяковського з
подружжям Брик, М. Некрасова — з Панаєвими.
Полігінія (один чоловік і кілька дружин) — природний сімейний зв’язок
для мусульман. Коран дозволяє їм мати чотирьох дружин. Але це зовсім не
обов’язково, та й калим за наречену складає іноді кілька десятків тисяч
доларів. Араби нерідко заявляють: багатожонство не робить чоловіка
автоматично щасливим. Можливо, саме тому ні християнство, ні іудаїзм
полігамію не узаконили.
Іслам, що відзначається суворою вимогливістю до способу життя жінки,
чіткою регламентацією її поведінки, враховує і фізіологічні особливості
чоловіків та жінок. Багатожонство мотивується насамперед тим, що в
країнах, де довго точаться війни, чоловіків значно менше, ніж жінок. Це
позбавляє багатьох наречених можливості мати родину, і тоді вони
поводяться зовсім не по-ангельски. Іслам декларує нетерпимість до
лицемірства і неправди в людських відносинах, до зради і таємних
інтимних зв’язків. А в полігамії вбачає рятунок від незадоволеності
шлюбом, безплідності дружини тощо. Дружина має право подати на
розлучення, якщо зможе довести, що чоловік зраджує їй або просто не
торкався до неї три місяці поспіль.
Мусульмани не без підстав пишаються міцними багатодітними родинами. У
них склався справжній культ батьків, діти ніколи не полишають їх у
старості. А розгалужені кревні, родинні зв’язки зміцнюють суспільну
мораль, саму державу. Напевно, всі погодяться, що дисгармонія в сімейних
відносинах свідчить про слабкість держави. Саме система подвійних
стандартів, багато років сповідувана і у нас, і на Заході, підштовхує
чоловіка й жінку шукати “розради на стороні”. Багато років один з
останніх президентів Франції мав, по суті, другу дружину, а про іншого,
американського, годі й говорити.
Віце-мер Єрусалима, колишня громадянка Росії, впевнено заявила по
телебаченню: „ У протистоянні чоловіків і жінок перемогли ми і зараз
годуємо полонених”. Отже, сподіватися на перемир’я не слід? А одвічним
взаємним образам і претензіям немає кінця? Образа – це завжди біль і
страждання. Психологи вбачають в ній свідчення підвищеної залежності
особи від оточення, несамостійності, невдалого власного вибору. Водночас
образа для здравомислячої людини – життєвий урок, нагода для тверезої
самооцінки, пізнання самого себе та інших. Але напевно жінка при тому
при всьму так і залишається для чоловіка неропізнаним любимим об’єктом
(НЛО).
Література:
Золотухін Г. Молитва жінці, жінка в молитві // Соціальна психологія. –
2004. – № 2 (4). – C.161-177
www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
