Реферат на тему:
Нормативна і девіантна поведінка особистості в умовах соціалізації
Людина як суб’єкт соціалізації формується у міжособистісних стосунках
під впливом оточення, в якому пріоритет належить, передусім, сім’ї.
Велике значення мають також виховні інститути, в яких людина проводить
основну частину життя. Зрозуміло: наскільки активно взаємодіє вона з
ними, розвиваючи та реалізуючи особистісні потенції, настільки
ефективним буде її розвиток. Взаємодіючи з соціальним оточенням, індивід
постійно зустрічається з багатьма суперечностями, непорозуміннями, котрі
нерідко спричиняють конфлікти, викликають внутрішню дисгармонію, а це, у
свою чергу, впливає на формування особистості, на міжособистісні
стосунки і поведінку загалом.
Термін „поведінка” (англ. behavior, behaviour) трактується переважно як
активність людини (і загалом живих організмів), котра спостерігається
ззовні. Це система дій і вчинків, спосіб життя, уміння поводитися
відповідно до встановлених правил. Поведінка є цілеспрямованою системою
послідовних дій, практичний контакт з навколишнім середовищем,
ставленням живих організмів до тих його властивостей, від яких залежить
збереження і розвиток їх життя. Вона готує людину до задоволення її
потреб, досягнення певної мети.
Поведінка людини завжди соціально обумовлена. Вона набирає
характеристики свідомої, колективної, цілеспрямованої діяльності. Якщо
це відбувається на рівні суспільно детермінованої діяльності, то
поведінка визначає дії людини стосовно суспільства, інших людей,
предметного світу і розглядається як їх регуляція суспільними нормами
[3].
Людина в будь-якому середовищі ніколи не залишається наодинці з собою.
Навіть якщо вона цілком занурена у власні думки і переживання і не
помічає навколо нічого, то все ж настає час, коли у неї виникає бажання
поділитися результатами своєї творчості й думками з іншими.
Відтак, людина не може жити і розвиватися поза суспільством. Саме
суспільство вимагає актуалізації основних механізмів і рушійних сил
об’єктивного зв’язку, що існує між людьми. Соціально-психологічна
природа особистості, на думку Л. Орбан-Лембрик, проявляється саме через
комунікативний потенціал особистості (мається на увазі спілкування у
всіх його проявах). Береться до уваги весь спектр зв’язків і взаємодій,
що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію
соціальних відносин, обмін інформацією, співпереживання, сприймання,
відтворення, діяльність особистості [6; 7].
Під впливом суспільства, інших людей і взаємодії з ними утворюються
конкретні еталони (стандарти) поведінки, за допомогою яких людина оцінює
інших. Але спілкування членів однієї групи, які перебувають в одній
ситуації, можуть суттєво відрізнятися. Ці відмінності свідчать про
індивідуально-психологічні та особистісні особливості членів групи,
тобто кожного індивіда зокрема.
Аналіз наукової літератури показує, що стандартом поведінки в малій
групі є групові (соціальні) норми, тобто зразки поведінки, настанови,
погляди, котрі група схвалює і очікує (навіть вимагає) їх дотримання від
своїх членів. Саме такі норми регулюють взаємовідносини в групі.
Кожна культура виробила власні погляди [5] на прийнятність поведінки
особистості. Іноді люди ставляться до подібного роду соціальних
очікувань (або „норм”) як до негативної сили, котра примушує особистість
сліпо дотримуватися традицій. Норми обмежують нас так непомітно, що ми
навіть не усвідомлюємо їх існування. Д. Майєрс дає таке порівняння: ми
як риба у воді – настільки занурені у власну культуру, що тільки
розлучення з нею примушує нас усвідомлювати існування певних норм. Немає
ліпшого способу усвідомити норми своєї культури, ніж просто пожити в
іншій культурі. Іноді здається, що норми виникають мимоволі,
встановлюючи жорсткі межі для нашої поведінки. І все ж люди не сходять з
цієї „соціальної хвилі”. Норми – це своєрідне „мастило” для соціального
механізму. Тобто, в ситуаціях невизначеності, коли норми не є
зрозумілими, ми намагаємося спостерігати за поведінкою оточуючих і
тільки потім пристосовуватися до них [5].
Норми, які регулюють поведінку і діяльність членів групи, грунтуються
зазвичай на групових цінностях, хоча у повсякденні така специфіка може й
не відчуватися. Отже, групові норми включають в себе загальноприйняті і
специфічні норми, котрі виникли в процесі формування групи. В сукупності
вони є важливим фактором регуляції соціальної поведінки [1].
Нестабільність розвитку суспільства та індивідуальні особливості
розвитку людей створюють дуже різні лінії соціальної поведінки. І хоча
для більшості індивідів соціальні вимоги є стимулом для
самовдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, чимало людей
негативно реагує на вимоги суспільства, що стає причиною відхилень у їх
поведінці. Дії таких людей призводять до соціальної дезадаптації,
десоціалізації особистості. Формується антисуспільна спрямованість і
мотивація, що призводить до порушення норм моралі і права в системі
внутрішньої регуляції. Поведінкова соціальна дезадаптація є емпіричною
ознакою процесу десоціалізації, вона проявляється у різних формах
асоціальної поведінки, тобто поведінки, що відхиляється від
загальновизнаних норм. Відхилення можуть мати як корисливу, агресивну
орієнтацію, так і соціально-пасивний характер.
Правопорушення належать до соціальних відхилень корисливої
спрямованості. Вони пов’язані з прагненням матеріальної, грошової,
майнової вигоди (крадіжки, спекуляція тощо). Соціальні відхилення
агресивної орієнтації проявляються в діях, спрямованих проти особистості
(образи, хуліганство, побої, насильство, вбивства). Відхилення
соціально-пасивного типу проявляються у бажанні відійти від активного
суспільного життя, в ухиленні від виконання громадських обов’язків,
небажанні вирішувати як особисті, так і соціальні проблеми. Сюди можна
віднести також уникнення праці і навчання, споживання алкоголю,
наркотичних і токсичних речовин, котрі руйнівно впливають на психіку.
Крайнім проявом соціально-пасивної позиції є суїцид.
Науковці ще не дійшли спільної думки щодо методів вивчення і пояснення
девіантної поведінки. Так, під девіантною поведінкою (англ. deviation –
відхилення) частина вчених розуміє дії, які не відповідають офіційно (чи
неофіційно) встановленим у певному суспільстві (соціальній групі)
моральним і правовим нормам, котрі ведуть людину до ізоляції, лікування,
виправлення чи покарання. Основними видами девіантної поведінки є
злочинність, алкоголізм, наркоманія, суїцид, проституція, сексуальна
девіація [3].
Існують дві крайні точки зору, що намагаються пояснити девіантну
поведінку: природно-біологічна і соціально-редукціоністська. Перша
пояснює причини девіантної поведінки винятково особистісними чинниками
(своєрідна генетична організація, порушення біохімічних регулювань,
механізми роботи нервової системи). Друга схиляється до
соціально-економічного пояснення, виключаючи роль будь-яких внутрішніх і
психологічних факторів (особистісних диспозицій). Як зазначає Ф. Патакі,
девіантна поведінка – це системне або напівдетерміноване явище, у
формуванні якого беруть участь історичні, макросоціологічні,
соціально-психологічні та індивідуально-особистісні чинники [4].
На формування девіантної поведінки впливають також як зовнішні (в тому
числі соціально-економічні), так і внутрішні (частково психологічні)
фактори. До перших належать безробіття, низький рівень життя, голод та
певна субкультура тих чи інших верств суспільства, аналіз і опис яких є
прерогативою соціологів, економістів, політиків. Виходячи з цього, можна
назвати причини, котрі обумовлюють девіантну поведінку:
· недостатність розумового розвитку в цілому (але не патологія) – саме
це стає на заваді правильного самоаналізу поведінки і прогнозування її
наслідків;
· недостатність самостійного мислення, внаслідок чого стає більшою
конформність і навіюваність;
· низька пізнавальна діяльність, збіднення і нестійкість духовних
потреб.
Ф. Патакі виокремлює природні та соціокультурні диспозиції девіантної
поведінки. Природні диспозиції – це психопатичні явища, пов’язані з
психофізіологічними порушеннями в організації поведінки. До
соціокультурних вчений відносить своєрідні успадковані й передані за
традицією зразки і моделі вирішення конфлікту у певних національних,
локальних і етнічних культурах, які, у випадку їх інтеріоризації
особистістю, можуть викликати схильність до якогось виду девіантної
поведінки. Йдеться також про наслідування еталонів поведінки, що існують
у деяких рангах суспільства, в сім’ях, котрі стикаються з кримінальністю
тощо.
Ф. Патакі підкреслює, що диспозиція не є безпосередньою причиною
девіантності, а тільки фактором, що привертає увагу (схиляє) до неї. Але
якщо в процесі соціалізації, особливо на ранньому її етапі,
неблагополучні тенденції і схильності співпадуть з відповідними
соціокультурними зразками (антисоціальними, гедоністичними чи
саморуйнівними), тоді шанси на появу певного варіанта девіантної
поведінки зростуть.
Слід зазначити, що соціальні норми поведінки (соціокультурні диспозиції)
можуть не збігатися у різних націй і народів, в різні історичні епохи.
Так, в деяких культурах ритуальний акт людського жертвоприношення,
вживання наркотиків є соціальною нормою. Алкоголізм може виступати у
свідомості окремих спільнот як „національна своєрідність” тощо [4].
Деякі дослідники вважають, що за нормальних умов функціонування
соціальної організації чи групи девіантна поведінка зустрічається не
дуже часто. Але в умовах десоціалізації, тоді, коли нормативний контроль
послаблюється, зростає ймовірність проявів девіації.
Вітчизняні і зарубіжні дослідження психології зосереджуються на вивченні
особистісних характеристик девіантів, їх психічному здоров’ї, проблемі
автоідентифікації, інтеріоризації норм і цінностей, ролі внутрішнього і
зовнішнього контролю, на виробленні методів психотерапії і психічної
корекції осіб з різними формами девіації.
У генезисі девіантної поведінки існує таке поняття, як індивідний
біологічний чинник. А. Асмолов вважає, що якостям індивідних
властивостей особистості притаманні статевовікові, конституційні,
біохімічні, а також такі інтегральні характеристики, як темперамент і
задатки. Отже, коли говоримо про психобіологічні передумови асоціальної
поведінки, то маємо на увазі досить широке коло природних властивостей
людини, яке виходить за межі фізіології. Проте психічні патології не
стають безпосередніми причинами відхилень у поведінці. Вони, швидше,
зумовлюють їх, проявляючись певним чином у конкретних соціальних
ситуаціях [2].
Крім біологічного розробляються також соціологічний і психологічний
підходи.
Аналізуючи причини соціальних відхилень, прихильники соціологічного
підходу, попри різницю між їх теоріями, пояснюють цей феномен з огляду
на девіацію: брак норм, розрив між цілями суспільства і засобами їх
досягнення (теорія „соціальної аномії” Е. Дюркгейма і Р. Мертона);
культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки
(культурологічні теорії Дж. Долларда, Н. Міллера, Р. Сірса); оцінювання
людини з точки зору відхилень (теорія „стигматизації” С. Беккера і Ф.
Танненбаума); вироблення законів як джерело суспільного конфлікту
(радикальна кримінологія Ф. Тейлора) тощо. В сучасних теоріях
критикується чинний соціальний устрій: необхідно змінювати не окремих
людей, а суспільство в цілому.
Висновки
Серед основних чинників появи відхилень у поведінці можна виокремити
безпосередній вплив мікросередовища: родини, знайомих, однолітків,
взаємозв’язків, у які включена людина, системи виховання і навчання,
засобів комунікації тощо. Нормальному входженню індивіда в суспільство
має сприяти гнучка, динамічна структура суспільного устрою; багатство і
збалансованість можливостей для певної психіки; розвиненість когнітивних
елементів структури. Нині наше суспільство, з одного боку,
характеризується послабленням і суперечливістю культурних цінностей,
норм, соціальних зв’язків; з іншого – ригідністю психіки, яка зазнає
непосильних навантажень. Отже, найпоширенішими причинами відхилень у
поведінці можна вважати „соціальну невпорядкованість” („соціальну
дезорганізацію”), яка є результатом невідповідності об’єктивних
властивостей індивіда, включаючи його властивості і здібності, набуті в
процесі соціалізації, а також одержані в системі суспільних відносин.
Причин виникнення соціальних відхилень дуже багато і вони дуже різні.
Звичайно, всі вони в процесі розвитку суспільства видозмінюються. Але
основним джерелом відхилень є соціальна нерівність (неоднакові
можливості задоволення потреб). Це явище об’єктивне, притаманне
людському суспільству. При цьому слід мати на увазі, що одним з
критеріїв прогресивного розвитку є диференціація, яка викликає конфлікти
і відхилення. Головним у процесі девіантної поведінки є не сам по собі
рівень задоволення матеріальних і духовних потреб, а розрив у
можливостях їх задоволення для різних соціальних груп. Тому можемо
зазначити, що соціальні відхилення як на індивідуальному, так і на
груповому рівні не є випадковістю. Ці процеси набули певного поширення в
суспільстві. Проте сама особистість є не тільки об’єктом впливу
найближчого оточення, але й постійно діючим суб’єктом. Тому все, що
формується у психіці особистості, зовнішньо зумовлене. Останнє дає той
чи інший ефект лише через психічний стан суб’єкта, через почуття, думки,
які формуються в навколишньому середовищі. Отже, особистість посідає
центральне місце в причинному ланцюгу: соціальні причини девіантної
поведінки – особистість – девіантна поведінка.
Література:
1. Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник для высших учебных
заведений / Г. М. Андреева. – 5-е изд., испр. и доп. – М.: Аспект Пресс,
2004. – 365 с.
2. Асмолов А. Г. Личность как предмет психологического исследования. –
М.: МГУ, 1984. – 104 с.
3. Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Г. Мещерякова В.
Зинченко. – СПб.: пройм-ЕВРОЗНАК, 2003. – 672 с.
4. Ильин Е. П. Мотивация и мотивы. – СПб.: Питер, 2004. – 509 с.: ил. –
(Серия „Мастера психологии”).
5. Майерс Д. Социальная психология / Перев. с англ. – СПб.: Питер Ком,
1999. – 688 с.
6. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.:
Академвидав, 2003. – 448 с.
7. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1:
Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. –
576 с.
8. http://www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
