.

Особистісна потреба влади як чинник політичної свідомості студентів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
196 2613
Скачать документ

Реферат на тему:

Особистість і глобалізація

Типовою рисою сучасних досліджень глобальних процесів і проблем є
практично повне і загальне ототожнення об’єктивного і суб’єктивного у
глобальному розвитку, або інакше – процесів мондіалізації і
глобалізації. При цьому характеристики глобалізації як об’єктивного
процесу, в основі якого – посилення взаємозалежності людського
суспільства і біосфери, їх коеволюція в напрямку створення певної
“глобальної ноосфери”, переносяться на якісно інші процеси формування
соціальної світоцілісності, які варто розуміти як мондіалізацію. Остання
є скоріш суб’єктивований феномен, викликаний до життя стратегією певної
частини суб’єктів світового розвитку. У силу цього мондіалізація як
суб’єктивна стратегія підмінюється глобалізацією як об’єктивною
закономірністю (інший можливий результат – тривалі дискусії на тему про
те, наскільки об’єктивним чи суб’єктивним є процес глобалізації).

Не можна погодитися з поширеною думкою, ніби «світ глобалізується, а не
його глобалізують». Так, він глобалізується, але його й глобалізують,
чи, точніше, мондіалізують. Глобалізація – це, звичайно, не змова
зловмисників, „що прчаїлися за світовими лаштунками”, але вона допускає
можливість її використання окремими учасниками процесу у своїх
егоїстичних інтересах. Тому першорядне завдання для науки полягає в
принциповому відмежуванні мондіалізації від поєднаного з ним процесу
глобалізації. Політичний тиск шляхом прямих дій урядів або через
діяльність міжнародних інститутів з метою уніфікації національних
економік, політичних режимів і правових систем навколо набору однакових
правил гри, що складає сутність процесу мондіалізації, має мало
спільного з універсальними, трансісторичними домінантами світового
розвитку, які слід розуміти як такі, що становлять сутність
глобалізації.

Не можна не враховувати й тієї обставини, що глобалізація, гранично
ущільнюючи контакти між країнами і регіонами, допускає гармонійне
співіснування народів, оскільки стабільність і передбачуваність
світового порядку прямо залежать від стійкого розвитку кожного окремого
суспільства. При цьому не слід забувати, що не якісь безликі “соціальні
сили”, а реальні індивіди роблять світ глобальним, проводячи нові лінії
комунікації, що долають національні кордони, створюючи організаційну
інфраструктуру і переконуючи прийняти нові моделі розвитку. Це допускає
необхідність врахування індивідуальних відносин як важливого фактора і
механізму в процесі мондіалізації.

Проблема ролі і перспектив Людини – одна з визначальних у контексті
співвідношення процесів глобалізації та мондіалізації. Правда, питання,
чи є людина суб’єктом глобалізації, залишається дискусійним. В дискусії
з Е. Азроянцем М. Чешков відзначав, що розгляд людини як однієї з трьох
складових мегасоціуму є ознакою атомарного підходу до побудови
ідеального об’єкта, а це порушує послідовність у розумінні цього
складного феномена, коли перша частина використовуваного Е. Азроянцем
терміна («мега») по суті втрачає властивий їй зміст, і в такому випадку
мегасоціум виявляється помилковим об’єктом [1, с. 55]. Напевно,
зауваження М. Чешкова методологічно правомірне, але для нас питання
полягає насамперед у тому, чи є мондіалізація протилежністю, а чи
наслідком глобалізації?

Глобалізація, виносячи потреби й інтереси людини за національні кордони,
пускає в хід тенденцію персоніфікації міжнародних відносин, пов’язану зі
становленням додаткових джерел зовнішньополітичної ініціативи –
приватних корпорацій в особі їхніх керівників і самої Людини як
кінцевого споживача створюваних глобальною економікою і культурою
товарів, послуг, культурних цінностей і способу життя. Їхні інтереси
можуть не збігатися з офіційно сформульованими національними інтересами.
В. Михеєв говорить, зокрема, про виникнення феномена “Людини
Інтернаціональної”, що пов’язує задоволення своїх потреб не тільки з
“своєю” державою, але і зі світовою спільнотою в цілому [2, с. 132]. Тим
самим Людина виходить за функціональні рамки громадянина своєї країни і
перетворюється на самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Поява
людських потреб, що об’єктивно перебувають на регіональному чи світовому
рівні бачення, зростання їхньої кількості, є важливими передумовами
глобалізації.

Не випадково сьогодні тема “теорія і практика зовнішньої політики
міжнародних і національних корпорацій” стала, поряд із проблемами
глобалізації, однією з пріоритетних тем наукових досліджень. Поєднання
процесів автономізації й інтеграції є характерною рисою нинішнього етапу
глобалізації, що виражається, зокрема, у “парадоксі Несбітта”: “Чим
вищий рівень глобалізації економіки, тим сильніші її дрібні учасники”.
Це особливо переконливо проявляється в інформаційно-технологічній сфері,
де ухвалення конкретних рішень переходить з рівня національних
інститутів на рівень конкретного індивіда-власника.

Персоніфікація міжнародних відносин дозволяє приватним особам
висловлювати свою стурбованість проблемами міжнародної безпеки,
формувати, формулювати і захищати власні зовнішньополітичні інтереси. Це
відкриває можливість ініціювати й проводити міжнародні неурядові
обговорення гострих світових проблем, готуючи тим самим наступні
міждержавні рішення.

Однак виклики такої спрямованості персоніфікації міжнародних відносин
закладені в мондіалізації. Характер процесів мондіалізації дає значні
підстави сумніватися, чи стане “Людина Інтернаціональна” головною
цінністю і вищою метою суспільного розвитку, якщо на перший план у
процесі глобалізації виходить створення позанаціонального громадянина
єдиної світової держави. За словами О. Білоруса, “найбільша загроза в
тім, що глобальна Людина стане універсальним знаряддям у руках
глобалізаторів нової інтелектуальної ери. Про людський вимір і людський
вигляд, про гуманізацію такої глобалізації не може бути й мови. Люди
світу повинні бути пильними” [3, с. 48]. Зокрема, О. Білорус справедливо
зауважує, що “глобальний світовий будинок “без стін” може виявитися
нездатним забезпечити основні права людини для всіх людей світу. Саме в
цьому головна проблема нової ери глобалізації” [3, с. 49]. Для того, щоб
запобігти такому розвиткові подій, необхідно поставити в центр уваги не
“Людину Інтернаціональну”, а реальну людину з її релігійною,
національною, соціальною ідентичністю, людину як носія реальних
соціальних і соціоприродних зв’язків та відносин з обов’язками і
правами, що випливають з них.

Реальним проявом персоніфікації міжнародних відносин можна вважати
зростання впливу суб’єктивних інтерпретацій глобалізації на її
об’єктивний зміст, у першу чергу шляхом впливу на зміст стратегій
поведінки у світі, що глобалізується. Це стосується як впливу вчених і
політиків, так і впливу сприйняття глобалізації звичайними людьми.
“Глобалізація, як процес і структура об’єктивно-даного порядку, не
мислима поза носієм уявлень про неї, безвідносно всієї сукупності знань
про глобалізацію як наукового, так і позанаукового характеру”, – заявляє
М. Чешков, відзначаючи при цьому, що “глобалізація є такою, якою її
відображає і робить глобалістика” [4, с. 52].

Очевидно, що без відповідних якісних трансформацій свідомості не може
відбутися кількісних і якісних змін у обсязі і характері соціальних
відносин, що визначають сутність інтеграційного процесу. У цьому сенсі
уявляється продуктивним встановлення залежності між парадигмальною
трансформацією планетарної свідомості і розвитком мондіалізації як
глобального інтеграційного процесу, у структурі якого проявляються
специфічні моделі інтеграції.

Уявляється, що результатом такої трансформації свідомості стало
виникнення наднаціональних і транснаціональних механізмів управління на
планетарному рівні. З одного боку, вони висвітлилися в ідеях глобального
управління і Світового Уряду як альтернативи влади держави-нації, а з
іншого боку – у глобальному корпоративному менеджменті, що припускає
розвиток глобальних корпоративних комунікацій “знизу”.

На суперечливість тенденцій, поєднуваних загальним терміном
«глобалізація», неодноразово звертали увагу вчені. Так, Г. Трофименко
говорить про два поняття глобалізації: «Одне – це природний процес
інтеграції світу в більш консолідоване загальносвітове співтовариство,
що відбувається в силу розвитку систем зв’язку, транспорту, банківської
системи, транскордонних операцій… Це нормальний природний процес,
пов’язаний зі світовим технічним прогресом. Другий процес – спроба
підпорядкувати американському диктатові всі незалежні держави, прибрати
до рук ключові галузі промисловості, політики, фінансів відповідних
країн. Це «американізація», встановлення американської гегемонії. Але
вони її прикривають терміном «глобалізація» [5]. По суті, йдеться про
дилему об’єктивної закономірності глобалізації і суб’єктивної (у
«волюнтаристському» сенсі) стратегії мондіалізації.

Мондіалізація базується на природничо-історичному процесі
інтернаціоналізації економіки і політики, а в зародковому стані – і
культури. Причому під інтернаціоналізацією розуміють наростання
взаємозв’язку і взаємозалежності окремих націй, народів і країн. Вона
починається з Великих географічних відкриттів і зародження географічно
розширювальної торгівлі. Нинішній етап мондіалізації є якісно новою
стадією в процесі технологічного прогресу, інтернаціоналізації світової
економіки, політики і культури, коли на перший план виходить створення
механізмів глобального управління цими об’єктивними процесами.
Об’єктивною їх основою є формування глобального корпоративно-державного
симбіозу, що спирається на глобальні корпорації та перетворення світових
лідерів у корпоративні держави. Інтеграція цих двох типів міжнародних
акторів зумовлює формування системи глобального управління.

В сучасних умовах виникає опозиція двох взаємовиключних тенденцій, що
розкривають суперечливий характер мондіалізації: тенденції удосконалення
механізмів багатостороннього управління глобальними процесами і
тенденції створення уніполярної структури світової системи, заснованої
на домінуванні високорозвинених західних держав. Це можна проілюструвати
на прикладі інформаційної сфери. Тут об’єктивна тенденція глобалізації,
що припускає вільний рух інформаційних потоків, вступає в протиріччя з
реальністю інформаційної мондіалізації, що допускає лише однобічний рух
на інформаційних магістралях.

Глобалізація і мондіалізація тісно поєднані. Остання – настільки ж
давній історичний феномен, як і глобалізація. Її джерела можна знайти
вже в стародавніх імперіях, що були певними замкнутими ойкуменами,
спрямованими в космічне буття. Ця спрямованість до всесвітньої імперії
проходить через всю історію і доходить до Новітнього часу, коли вона
втрачає свій священний характер і здобуває техноекономічную основу. Як
відзначав М. Бердяєв, «імперіалістична воля є завжди воля до світового
існування. Через боротьбу, через розбрат імперіалізм усе ж сприяє
об’єднанню людства» [6, с. 119].

Але глибинний етичний зміст двох феноменів є антиномістичним. З
релігійної точки зору, сама по собі глобалізація – це природний, Богом
установлений хід подій. Свідченням тому є вся історія людської культури,
економіки, державності. Християнство, що ознаменувало собою дві останні
тисячі років нинішньої європейської цивілізації і дало їй норми
світосприймання, етики, моралі та моральності, почалося Господньою
проповіддю, виголошеною в маленькій Іудеї, на краю Римської Ойкумени, і
пролунало звідти Благою Звісткою по усьому світові, продзвеніло закликом
Апостола стати новою людиною, у якій «немає ні Елліна, ні Іудея, ні
обрізання, ні необрізання, варвара, Скіфа, раба, вільного, але всі і в
усьому Христос» (Кіл. 3:11).

Два тисячоліття розділяють дві глобалізації, дві Ойкумени – ту, малу,
Римську, що чула Самого Христа, і нинішню, всесвітню, мондіалістську, що
оголосила про завершення Його епохи. Колись сама державна машина і
«найпрогресивніше і цивілізоване людство» стародавнього світу виявилися
неспроможними і впали під ударами варварських орд, у яких не було ні
непохитної моці соціальної системи, ні сили знання раціональних схем,
формалізованих правил і всеосяжних законів. Сучасні мондіалісти, будуючи
своє всесвітнє царство, створюють ситуацію, що відрізняється від
стародавньої лише масштабністю і технічними деталями. І завершиться вона
для своїх творців настільки ж жалюгідно. Ось тільки «варварам» у силу
глобальності і всеохопленості новітньої системи прийти буде нізвідки, та
й з християнами вона бореться куди послідовніше і планомірніше, ніж
римські імператори чи ті ж більшовики.

Мондіалізація в релігійному розумінні виступає як антипод глобалізації.
Святі отці не даремно говорили, що “диявол – це мавпа Бога”. Не будучи
спроможним створити нічого самому, сатана лише “передражнює” божествений
порядок речей, паразитуючи на благодатних енергіях, псуючи їх,
намагаючись створити свій, “рівнобіжний” світ, підлеглий законам пітьми
та зла. У такому світі є і свій “аналог” соборності – диявольський
сурогат, що прокладає шлях прийдешньому антихристові, який готує
об’єднання зневіреного світу не під покровом Закону Божого, не в лоні
рятівної Істини Христової, але під ярмом “людини гріха, сина погибелі”
(2 Сол. 2:3), якого “Господь Ісус уб’є духом вуст Своїх і винищить
явищем пришестя Свого” (2 Сол. 2:8). У сфері релігійній це зле починання
прикривається псевдовченням про необхідність об’єднання усіх
віросповідань (незалежно від істинності чи помилковості) – екуменізмом.
В сфері державній – псевдовченням про неминучість прийдешнього
об’єднання людства в єдину супердержаву з загальним Світовим Урядом на
чолі (мондіалізмом).

Результатом сучасних процесів глобалізації стала поява перших суб’єктів
світової економіки і політики (ТНК, держав, міжурядових організацій),
поєднання інтересів, здібностей і можливостей, що жадають від них і
дозволяють їм діяти глобально в одній чи кількох сферах життєдіяльності
на повсякденній основі (“суб’єктів світових відносин”). Цю тенденцію
можна розглядати як найважливішу тенденцію мондіалізації.

Будучи за своєю природою тотально всеохопним феноменом, мондіалізація не
завжди видимо, але особливо бурхливо розгортається у
ментально-культурній сфері. Ментальна мондіалізація трохи відрізняється
від культурної глобалізації, процес якої пройшов, починаючи з
італійського Ренесансу, через “французькі”, “англійські” та
“американські” впливи з географічним ареалом, що розширюється.
Особливістю нинішнього етапу культурної глобалізації є те, на що звертає
увагу Ю. Павленко, а саме процеси взаємопроникнення елементів
релігійно-світоглядних традицій Сходу та Заходу: «Так, у Західному світі
все популярнішою стає концепція перевтілення, поширюється відчуття
органічної єдності особи і довкілля за рахунок їх причетності до
глибинних першооснов трансцендентного буття. Паралельно з тим Схід тою
чи іншою мірою сприймає персоналістичні цінності, найвиразніше
висвітлені у християнській духовній традиції» [7, с. 20].

Деякі вчені очікують появи глобальної суперкультури вже в найближчі 10 –
15 років, вважаючи, що в її основі лежатиме синтез класичної
європейської, масової американської, латиноамериканської,
мусульманської, індійської культур у поєднанні з новими формами (мережна
культура, кіберкультура).

Глобальні зміни сприяють прискореному переміщенню речей, символів,
знань, зразків поведінки від одного суспільства до іншого, що створює
реальні передумови для процесу глобалізації у сфері культури, який
виступає як процес, що відбувається усередині існуючих соціокультурних
утворень. Процес культурної глобалізації створює високу ймовірність
стереотипізації культурних зразків і перемоги вбивчої для культури
уніфікації, але водночас під впливом цього процесу культурний плюралізм,
що посилюється, може стати всепронизуючим майбутнім локальних
суспільств, що може стимулювати пошук заснованих на локальних
розходженнях моделей розвитку. Такі висновки ґрунтуються на тім, що чим
більше світ перетворюється в єдине ціле, тим більше множаться культурні
розходження, гетерогенність і гібридність стають природним станом
культурної мапи світу.

На відміну від культурної глобалізації, найважливішою ознакою ментальної
мондіалізації є формування певного суб’єктивованого феномена “світової
культури”, основу якої утворять цінності класичного лібералізму і
лібертаризму. Вона виступає як особлива, породжена процесом консолідації
світових медіа-систем, космополітична, комерціалізована, гомогенна
культура, відокремлена від національних культур. Такого роду культура
складається з виокремлених з контексту фрагментів національних культур і
служить джерелом стандартизованої продукції, уніфікованих людських
інтересів, цінностей та змістів. Правда, “іноді картина глобальної
культури малюється більш тонко, вона розглядається як свого роду
перемикач кодів між локальними культурами, її чільна роль над такого
роду структурами не виділяється” [8, с. 639].

Ментальна мондіалізація означає перетворення формування свідомості в
комерційно вигідний вид бізнесу, і подібно до того, як формування
єдиного світового ринку є визначальним чинником зростання капіталізму,
так само і єдина світова культура виступає передумовою маніпулювання
свідомістю в планетарних масштабах. Останнє набирає форм глобальних
ментальних воєн, у ході яких за допомогою спеціальних психотехнологій
здійснюються спрямовані зміни масової свідомості з метою зміни
ідентичності великих соціальних груп і включення їхній у психокультуру
агресора. Президент Ірану М. Хаттамі відзначає, що однією з особливостей
світової культури є “брак органічної єдності між формою і змістом. У ній
немає споконвічних і оригінальних елементів, бо вона являє собою сплав
основних культурних особливостей і другорядних деталей” [9].

Будучи космополітичною культурою транснаціонального капіталізму, вона
протиставляється окремим “локальним” національним культурам. Вона
зв’язана зі створенням американоподібного середовища у світовому
масштабі для бізнесу і нагромадження капіталу. При цьому здатна змінити
національний характер, тому що національна специфіка цілком втрачається
при спробі самої нації “засвоїти краще” із всесвітнього фонду технологій
бізнесу, що приносить успіх.

Зокрема, зсув етичних акцентів державної служби у бік прийнятих у
бізнесі принципів (ефективність, змагальність, менеджеризм тощо) вступає
в протиріччя з традиційними для цієї сфери ідентичністю, легітимністю і
мораллю. У рамках нової концепції держслужби громадяни розглядаються
насамперед як споживачі, демократичні принципи державної
відповідальності поступаються місцем принципам автономності
управлінської сфери. В результаті громадяни втрачають довіру до
інституту державної служби як такої, що не репрезентує їхніх інтересів.

Не можна не погодитися з думкою Ю. Павленка, що «поширення настанов
меркантильно-гедоністичної свідомості руйнує механізм природного
відтворення традиційних смисложиттєвих цінностей, не даючи взамін чогось
рівноцінного. І цей процес руйнує культурно-ціннісні основи Західної
цивілізації не менше, ніж інших цивілізаційних світів» [10, с. 668].

Ментальна мондіалізація ослаблює територіалізовані форми ідентичності і
підсилює форми, не прив’язані до території, а, наприклад, зв’язані з
професійною культурою. Цьому сприяє виникнення достить великої групи
людей, спосіб життя яких усе менш пов’язаний з національною культурою.
Це дипломати, бізнесмени, журналісти, спортсмени. Розмивання звичних
культурних рамок, що відбувається на цьому ґрунті, за словами Т.
Богатирьової і Р. Яновського, “робить звичну глобальну карту
націй-держав, що фіксує національні відмінності і національні відносини,
неадекватною новій ситуації” [8, с. 641].

Справжня світова культура повинна бути культурою індивідів, тоді як
капіталістичний дискурс “світової культури” по суті стосується тільки
наднаціональних корпоративних еліт. Особистісна культура є гетерогенною
і багатомірною, а ідеологічний конструкт капіталістичної “світової
культури” одномірний і поверхневий.

У ширшоу сенсі ментальна мондіалізація є основою для глобалізації
свідомості, що може бути інтерпретована відповідно до висунутого М.
Делягіним і його співавторами по книзі “Практика глобалізації” гіпотезою
(що ґрунтується на наявності “інформаційного поля”) про формування в
процесі природної еволюції індивідуальної свідомості в умовах технічного
прогресу певної колективної свідомості, “яка навіть без урахування
комп’ютерних мереж поступово об’єднає в єдиний інтелектуальний контур
(тому що фізичні організми будуть різними) якщо не усе людство, то
принаймні його творчу, “інформатизовану” частину” [11, с. 76 – 77].

Мондіалізований світ став набагато простішим і складнішим: простішим у
тому сенсі, що в деяких найважливіших відносинах він дійсно став єдиним
“світом без кордонів”, а складнішим – тому що нова єдність, як і раніше,
носить дуалістичний характер (хоча колишні бінарні конструкції
ускладнилися) і одночасно мультиплікативний (мультиплікація всіляких
кордонів, культурних і етнічних насамперед, що розламує кордони
національних держав). Суперечність між цими тенденціями являє собою
ефект руху, “що наштовхнувся на самого себе”. Саме таке розуміння
перевороту, що відбувся в ХХ столітті, запропоноване К. Ясперсом, є
ключем до розуміння того, що відбувається “за межами зростання” – у
глобальному постсучасному світі.

У свою чергу, брак об’ємного бачення параметричних проблем і
геополітичної перспективи політичного класу провідних у процесі
мондіалізації країн підсилює тенденцію до поширення самовідтворювальних
локальних і регіональних вогнищ конфліктного розвитку на суміжні
простори і дестабілізації усієї світової системи. Об’єктивною вимогою
логіки мондіалізації у сфері політичних відносин є становлення
інститутів політичного представництва і механізмів політичного діалогу,
що спираються на взаємне узгодження інтересів.

Альтернативність шляхів глобального розвитку робить глобалізацію
центральною політичною проблемою. Вона ж ставить у центр глобальних
процесів людину як суб’єкта вибору. Людина – це пульсуюче ядро світової
історії, доля якого залежить від його здатності протистояти зростанню
світової ентропії. Володіючи свободою вибору, вона привносить у світовий
історичний процес альтернативність. Але ця ж воля вибору робить людину
відповідальною за свої діяння, особливо в умовах, коли наслідки
індивідуальних дій можуть мати глобальний характер.

Первісне розуміння свободи засноване на її якісному визначенні, що
вказує на щось життєве, природне, сприятливе для окремої людини, для
людської спільноти, без якого ця людина немислима, і для природи, що
зберігає людей. Йдеться про вказівку на наявність якоїсь властивості
реальності, а саме на гармонійність, несуперечність взаємодії людського
роду та його оточення, що визначається як “мир”. “У цьому сенсі, – за М.
Ільїним, – поняття свободи розчиняється в тотально благому стані (мирі)
універсуму, чи світу (в окресленій обрієм його безпосередньої
приступності для первісних людей), стає їх (світу і миру) узагальнюючою
сутністю” [12, с. 50].

Наявність дисгармонії універсуму свідчить про відсутність свободи, а
обставини, що породжують дисгармонію, зводять можливості невільної
людини до одномірної орієнтації між знищенням ворога і власною
загибеллю. Тріумфує принцип “війни всіх проти всіх”, коли “homo homini
lupus est”. Перебороти його можна лише за рахунок олюднення себе і
середовища, іншими словами – впорядкування (політизації) людських
відносин, а тим самим і утвердження свободи.

М. Ільїн звертає увагу, що давні слов’яни осмислювали мир і свободу за
допомогою етимону мир/милий, котрий навіть сучасними слов’янами
зв’язується зі змістом того, що мило, бажано, привабливо. Тут же
виявляється зв’язок слов’янського “мир” та іранського “mithra” (угода,
договір, а також ім’я верховного божества іранців – бога сонця і
космічного порядку). Хоча російський політолог і бачить у зближенні цих
слів скоріше вторинну народну етимологію, ніж пряме запозичення,
усе-таки він не виключає, що корінь “mei” (милий), що дав, наприклад,
давньоіндійське слово “mitra” (друг), співзвучне імені іранського
божества, могло вплинути на етимологію слова “mithra”.

Для нас тут становить інтерес те, що слово “свобода” через поняття “мир”
виводить нас на ідею порядку, що є базовою політичною ідеєю.
Утвердження, розширення людської свободи пов’язується тим самим з
торжеством ідеї порядку, тобто умовою дійсності волі є безупинна
політизація світу. Свого часу Арістотель дав визначення політики як
сфери регулювання людського спілкування, галузі, відповідальної за
підтримку соціального порядку та керівництва громадськими справами. У
цьому руслі В. Ільїн визначає політику як “соціально значимий рід занять
щодо контролювання міжіндивідного обміну діяльністю, ефективізації
суб’єктивних зв’язків відповідно до інтересів, що заявляються” [13, с.
47].

Упорядкування людських відносин є розширення простору миру, подолання
політичними способами міжродової і міжплемінної війни всіх проти усіх.
Саме слово “свобода” походить від старослов’янського “свобство” (звідси
“свойство”, “свойственники” – рос.) і виражало, за О. Трубачовим, групу
родинних, своїх осіб [14, с. 170]. “Свойственники” – це люди, що стали
своїми завдяки цілком політичному способу замирення – порідненню.

Людина стає особистістю, вільною особистістю, завдяки співтовариству.
Вирішальна роль у його утворенні традиційно приділяється “приязні”
(звідси freedom та ін.). Елліни підкреслювали роль приязні-любові
(philia) в утворенні людських спільнот. Подібним чином слов’яни
ключового значення надавали дружбі, полюбовній прихильності, виражених
коренями мир/милий. У той же час, як відзначав В. Ільїн, “творення
спільності на засадах персонального обміну діяльністю не уникає
домінування, що у сфері інтимної близькості, індивідної приязні, вільно
глибоких захоплень, поривів до взаємності, відчуття ідентичних цінностей
здобуває вид плотської і метафізичної залежності” [13, с. 43]. Він
використав образи героїнь фільмів “Еммануель” і “Дика орхідея” для
виділення двох орієнтацій у любові, позначивши їх як “любов-інстинкт” і
“любов-взаємодія душ”. В обох різновидах любов є способом утвердження
переваги, домінування, впливу. Отже стає зрозумілим, що розширення
простору свободи в будь-якому випадку допускає зростання політичного
характеру соціальних зв’язків.

У масштабах світового співтовариства створюються передумови для
розкриття потенціалу справді вільної, творчої особистості. Та водночас у
постмодерному суспільстві релятивізується сам зміст суспільного порядку,
цінностей і цілей світового співтовариства, а влада, інститути й способи
політичного регулювання втрачають чіткість, прозорість і визначеність.
Виникає “парадокс свободи”: розширення сфери людської свободи до
глобальних масштабів призводить до політизації людських відносин, але ця
політизація накладає зовнішні обмеження на вільну життєдіяльність. В
іншому розумінні наростання ступеня волі посилює стихійність,
хаотичність світу, породжуючи внутрішній рух до його упорядкування, а
отже – політизації.

Політосфера має тенденцію постійно розширювати свої кордони, збільшувати
кількість своїх об’єктів. Йдеться, по суті, про суцільну політизацію,
характерну, як це вважалося раніше, лише для тоталітарних режимів. Все
ХХ століття характеризувалося гіпертрофією політики. Якщо ще на початку
століття політиці надавалася роль “нічного сторожа” приватної
ініціативи, то сьогодні вона впливає на всі сфери життєдіяльності кожної
людини. Політика стає в суспільстві як культура практичного розуму з
узгодження групових інтересів, і в цьому сенсі зростання її значення
об’єктивно неминуче в міру наростання суперечливості і конфліктності
світу, що глобалізується й одночасно фрагментується.

Політика виходить на передній план завжди, коли з’являються виклики
встановленим правилам і коли піддається сумніву сам характер зв’язків,
що утворюють спільноту. Вона передбачає виявлення сенсу існування
спільноти, визначення інтересів його учасників, встановлення правил
їхньої взаємодії та забезпечення їхнього взаєморозуміння.

Зростання значення політики, політизація соціальних та економічних
відносин визначається, з одного боку, обмеженістю ресурсів, що їх
використовує людство, і загроза вичерпання яких створює глобальну
проблему забезпечення можливостей функціонування та розвитку соціумів,
і, з іншого боку, тим, що політика, будучи особливим типом творчої
активності зі створення нематеріальних зв’язків, стає основою соціальної
інтеграції глобального світу в умовах його постекономічної
трансформації.

Політосфера містить у собі не тільки власне політичні відносини,
пов’язані з здобуттям, утриманням і використанням влади, але й об’єкти
політичного впливу – економічні, соціальні, духовні інтереси. За К.
Шміттом, політичне “може черпати свою силу в різних сферах людського
життя, у її релігійних, економічних, моральних та інших протиріччях;
воно характеризує не якусь власну предметну сферу, а лише ступінь
об’єднання або роз’єднання людей” [15, с. 38]. З цього випливає, що
суперечності та конфлікти в людському суспільстві не можна раз і
назавжди розмежувати на політичні і неполітичні. У процесі політизації
їх раніш неполітичні різновиди віднаходять політичне забарвлення і
навпаки.

Політичне є сутністю такого соціального інституту, як держава, що
виступає як політичне суспільство. Але політичне не обмежується
винятково державою: можлива і має місце політизація недержавних
інститутів, що виявляється насамперед у їхньому протиставленні себе
державі як супротивника, ворога. Однак, якщо враховувати, що держава є
політичним інститутом лише за рахунок вимоги до громадян про передачу
державній владі безумовного права на розрізнення друга і ворога, то
криза лояльності громадян до держави не може не відбитися на
спроможності державної влади реалізовувати рішення стосовно проголошення
дружби і ворожнечі. Відтак виникають передумови для деполітизації
соціальних відносин, а отже для розчинення засад організованого порядку
в глобальному світі.

Будь-яке конкретне протистояння є політичним у тій мірі, у якій воно
наближається до розмежування за принципом “друг – ворог”. Разом з тим,
“політичне” – не стан загального миру або громадянської чи міжнародної
війни. Скоріше це мир у стані ясного усвідомлення всіх загрозливих йому
небезпек, це в такій же мірі збереження миру, як і боротьба за нього.
Така інтерпретація політичного дає підстави говорити про те, що
світоцілісність є політичний феномен. На користь її визначення як
політичного співтовариства свідчить і те, що світоцілісність припускає
наявність загальних інтересів та механізмів вирішення загальних проблем.
Крім того, формування політичного співтовариства є результатом
інтеграційного процесу. Утрата політичної природи світоцілісності
загрожує не просто порушенням її інтеграційної якості, але й глобальною
соціальною катастрофою.

Центральна проблема політики – це проблема вибору, і в контексті
глобальних досліджень вона з’являється як проблема вільного вибору для
суб’єктів світового розвитку, як проблема альтернативності, зрештою як
питання про те, буде світоцілісність плюріверсумом чи універсумом. Теза
К. Шмітта про те, що “політичний світ є плюріверсум, а не універсум”
здобуває праксеологічне значення в ситуації, коли глобалізація
перетворюється на інструмент уніполяризації світоцілісності, що нівелює
її плюралістичну, а отже політичну природу.

В цих умовах перед наукою постає завдання запобігти тотальній війні,
зберегти політосферу як простір миру. Якщо розглядати в якості контексту
руху до світоцілісності процес формування глобального суспільства, то
політичною проблемою є те, як скерувати об’єктивну мету глобалізації,
яка зводиться до того, щоб “створити умови якісного переходу суспільства
економічного, політичного, технологічного у глобальне суспільство,
домінантою якого стане духовне становлення Мегасоціуму, перехід людства
на новий рівень свідомості від індивідуального до Свідомості Єдності”
[16, с. 39], або інакше – яким змістом наповниться політична реальність
світоцілісності.

Література:

1. Чешков М. А. Реплика на доклад Э. А. Азроянца // Глобализация как
процесс. Материалы постоянно действующего междисциплинарного семинара
Клуба ученых «Глобальный мир». – М., 2001.

2. Михеев В. В. Глобализацияи азиатский регионализм: вызовы для России.
– М., 2001.

3. Глобалiзацiя i безпека розвитку. Монографiя / О. Г. Бiлорус, Д. Г.
Лук’яненко та iн.. – К., 2001.

4. Чешков М. Взгляд на глобализацию через призму глобалистики // МЭ и
МО. – 2001. – №2.

5. Красная звезда – 2001, 19. 01

6. Бердяев Н. А. Судьба России. – М., 1990.

7. Павленко Ю. В. Схід та Захід як суспільно-економічні типи та їх
історична еволюція // Світова економіка. Зб. наук. праць. – К., 2000. –
Вип. 27.

8. Богатырева Т., Яновский Р. Стратегии глобализации: социокультурная
динамика и информационный обмен // Безопасность Евразии. – 2001. – №1.

9. Хаттами М. Надеюсь, что закончилась эра злобы и насилия // Дипкурьер
НГ. – 2001.– № 1.

10. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. – К., 2002.

11. Братимов О. В., Горский Ю. М., Делягин М. Г., Коваленко А. А.
Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. – М., 2000.

12. Ильин М. В. Слова и смыслы: Опыт описания ключевых политических
понятий. – М., 1997.

13. Ильин В. В. Политология. – М., 1999.

14. Трубачев О. Н. История славянских терминов родства и некоторых
древнейших терминов общественного строя. – М., 1959.

15. Schmitt K. Der Begriff des Politischen. Text von 1963 mit einem
Vorwort und drei Corollarien. – B., 1963.

16. Азроянц Э. А. Размышления о будущем // Глобализация. Конфликт или
діалог цивилизаций? – М., 2002.

17. http://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020