.

Особливості формування політичної культури молоді (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
252 2124
Скачать документ

Реферат на тему:

Особливості формування політичної культури молоді

У XXI століття Україна увійшла як незалежна держава, що прагне
побудувати відкрите демократичне суспільство. Наскільки динамічним і
плідним буде цей процес, залежить від активності, зацікавленості, участі
в розбудові держави не лише політичної та управлінської еліти, але й
усього суспільства в цілому і, зокрема, молоді. Ще Аристотель писав про
„стан розуму”, який породжує стабільність або зміни в суспільстві [1].

Епохальні соціальні переміни та зрушення супроводжуються різким
збільшенням навантаження на людську психіку і свідомість. У суспільному
житті за таких умов значно зростає роль фактора культури, особливо
політичної. Розвиток демократичної держави, свобод неможливе без
самостійності мислення, демократичної правової свідомості, які і є
продуктом політичної культури, що панує в певному суспільстві.

Про вагомий вплив культури на психічне життя людини говорив ще Л.
Виготський, зазначаючи, що вона, культура, створює особливі форми
поведінки. Культура може видозмінювати діяльність психічних функцій,
надбудовуючи нові поверхи в структурі людської поведінки. Свідченням
цього є процес історичного розвитку, в якому суспільна людина
трансформує природні задатки та функції, виробляє і створює нові форми
поведінки, які є специфічно культурними [4]. Подібної точки зору
дотримується й Б. Ломов: „Властивості особистості, будучи соціальними за
своєю природою і відображаючись у багатогранних відношеннях людини із
суспільством, існують не поза конкретними індивідами: вони належать
індивіду, є його властивостями, формуються в процесі розвитку індивіда в
соціальних умовах” [10, с. 12 – 21].

У науковій літературі поняття „культура” досить часто розглядається в
парі з категорією цивілізації, виходячи з різних підходів до
співвідношення цих термінів:

· поняття „цивілізація” і „культура” є тотожними або ж в основному
співпадають за змістом;

· поняття „цивілізація” дещо ширше за поняття „культура”: одна і та ж
цивілізація може об’єднувати різні культури;

· поняття „культура” описує результати духовної діяльності людей, а
цивілізація – її матеріальні продукти;

· цивілізація – це певний стан культури [13, c. 241 – 242].

Саме в останньому трактуванні цивілізація набуває вигляду політичної
організації, в якій цілком логічно виокремлюється соціально-психологічне
поняття політичної культури.

Термін „політична культура” в науковий обіг увів І. Гердер, мислитель
епохи Просвітництва [7, с. 333, 367 – 368]. Визначення політичної
культури, яке стало класичним, запропонували Г. Алмонд і С. Верба. Г.
Алмонд розмежовував два рівні досліджень політичної системи:
інституційний та орієнтаційний. Якщо на першому увага концентрується на
вивченні інституційної структури політичної системи, то другий рівень
акцентує увагу на вивченні орієнтацій особистості на цю систему і
соціально-політичні інститути та на розумінні особистістю своєї ролі в
цій системі. Під політичною культурою Г. Алмонд і С. Верба розуміли
комплекс таких орієнтацій: когнітивні (пізнавальні), афективні
(емоційні) та ціннісні [1].

Нині цілком зрозуміло, що поняття „політична культура” – досить складне,
багатогранне явище, що й зумовлює різні підходи до його вивчення –
філософський, соціальний, аксіологічний, педагогічний, психологічний.

Сучасні дослідники, зокрема О. Рябов і В. Чистяков, виокремлюють три
напрямки у вивченні поняття політична культура:

· трактування політичної культури як сукупності знань і духовних
цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного
досвіду, традицій, системи політичних інститутів;

· політична культура як узагальнена характеристика людини, рівень її
політичного розвитку та активності, уміння застосовувати політичні
знання на практиці;

· політична культура як процес, спосіб, форма реалізації сутнісних
характеристик людини, її знань, переконань в громадсько-політичній
діяльності [17, с. 50 – 51].

Філософія розглядає політичну культуру як комплекс уявлень тієї чи іншої
національної або суспільно-політичної спільноти про світ політики,
політичного, закони і правила їх функціонування. Вона включає в себе
сформовані багатьма поколіннями традиції, норми політичної практики,
ідеї, концепції і переконання, орієнтації і установки людей щодо
існуючої системи в цілому, політичних і соціальних інститутів та
найважливіших правил політичної гри [5, c. 188].

На думку О. Галкіна, політичну культуру належить розглядати як
спресований у суспільній свідомості національний або груповий історичний
досвід і як форму поведінки [6, с. 77]. Проте політична культура є не
лише концентрованим досвідом попередніх поколінь. Кожна сучасна людина
має можливість засвоїти цей досвід, розвинути його і примножити новими
надбаннями. Невід’ємною складовою політичної культури є також культура
функціонування політичних інститутів держави [15, с. 132].

Зважаючи на ту роль, яку відіграє політична культура суспільства в
сучасному світі, кожна держава зацікавлена в підвищенні її рівня. Досвід
багатьох країн засвідчив, що зміна форм власності, форм правління може
відбуватися досить швидко і за допомогою одних і тих же механізмів, але
результат може суттєво відрізнятися. Причина цього криється в тому, що
базові цінності (основні компоненти політичної культури) основної маси
населення не можуть змінюватися такими ж високими темпами. Базові
цінності політичної культури існують віками. Вони зберігаються і в
періоди глибоких суспільно-політичних потрясінь, і в періоди стагнації
суспільства.

Механічне запозичення ефективних у певних умовах соціально-політичних
стратегій не завжди дає позитивні результати на новому
соціально-культурному ґрунті, оскільки не можна не враховувати вплив на
формування існуючої політичної культури багатьох специфічних для кожного
народу чинників: історичних передумов, рівня загальної культури народу,
соціально-класових інтересів, ідеології тощо [15, с. 128]. Отже,
закономірним є висновок, що політична культура не може бути однаковою
для всіх країн [8, с. 99]; вона визначається співвідношенням в ній
елементів патріархальної, підданської та активістської типів [1].

Та, незважаючи на певний консервативний характер політичної культури в
суспільній структурі, вона розвивається у взаємодії з існуючими
політичними інститутами, традиціями, відносинами в суспільстві.
„Біоритми” цього розвитку обумовлюються соціальними, психологічними,
політичними, природними, економічними умовами і циклами зміни поколінь
[15, с. 129]. Під впливом виховання, навчання, спілкування можуть
формуватися нові риси політичної культури.

В Україні підростає нове покоління, яке вступає в життя, не будучи
обтяженим старими догмами. Свідомість його формується в нових
суспільно-історичних умовах. Від того, якими будуть цінності, інтереси
цього покоління, на що спрямовуватиметься його активність, якою буде
національна та політична культура нової генерації, залежить майбутнє
України, майбутнє наступних поколінь.

В умовах великих суспільно-політичних трансформацій молодь є
соціально-демографічною групою, яка найчутливіше реагує на
соціально-політичні переміни. Соціологічне опитування 1991 року
показало, що 63 % молодих респондентів виступали за державну
незалежність України. 1995 року їх кількість зросла до 75 % [3, с. 89].
Тобто, більшість молоді відразу сприйняла нові ідеї і виступила за
втілення їх у життя.

За даними опитування, проведеного у вересні 1999 року, 59 % молодих
людей висловилося за побудову ринкової економіки в Україні, тоді як
серед респондентів віком 55 і більше років цей показник сягає лише 28 %
[13, с. 59]. Ці дані вказують на більш прогресивне бачення і розуміння
сучасних соціально-політичних процесів молоддю, її більшу адаптованість
до динамічних змін, які диктує сьогодення, ніж це спостерігається у
старшого покоління.

Особливо сензитивним для формування політичних орієнтацій є юнацький
вік. Саме цей вік Б. Ананьєв називає центральним періодом становлення
характеру й інтелекту особистості, оскільки він супроводжується
інтенсивним формуванням спеціальних здібностей у зв’язку з
професіоналізацією, з одного боку, та перетворенням мотивації і всієї
системи ціннісних орієнтацій – з іншого [19]. Саме в такому віці у
людини формується політична картина світу, визначаються основні критерії
оцінювання політичних процесів, які, в основному, залишаються незмінними
і в подальшому житті [14, с. 83]. Водночас це зумовлює й відкритість
свідомості молодої людини для політичних маніпуляцій, і саме тому такий
вік викликає величезний інтерес з боку політиків, економістів,
психологів, педагогів.

Молодь України повинна глибоко усвідомлювати і враховувати
суспільно-політичні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві.
Адже, на жаль, досить сильним залишається вплив попереднього соціального
устрою; швидко поширюються корупційні, девіантні прояви, бездуховність;
наростає політична втома та апатія громадян, спадає інтерес до політики.
Однак слід зауважити, що ці негативні явища спостерігаються на фоні
відчутного зростання, попри все, національної самосвідомості [15, с.
210]. Отже, надзвичайно актуальною проблемою, що постає перед
українським суспільством, є формування політичної свідомості молоді на
основі ідей національного, духовного відродження України. На сучасному
етапі потребам відродження найбільш відповідає національне виховання.
„Немає виховання взагалі. Воно завжди має конкретно-історичну
національно-державну форму вираження та спрямоване на виховання
громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною” [11,
с. 111].

Середина 90-х років минулого сторіччя відзначилася різким спадом
інтересу молоді до політики, що було викликане розчаруванням наслідками
суспільно-політичних реформ перших років незалежності, втратою довіри до
політико-владних структур і до самої політичної діяльності. Сьогодні
ситуація починає мінятися в бік підвищення громадської активності,
насамперед у молодіжному середовищі. Як свідчать результати дослідження,
проведеного 2004 року серед студентів 3-х курсів Чернівецького
національного університету за анкетою „Моє ставлення до
суспільно-політичного життя України”, більшості студентів притаманний
стійкий інтерес до політичного життя в рідній країні та в світі. На
запитання „Чи цікавитеся проблемами політичного життя України?”
відповіді розподілилися так: зовсім не цікавлюся – 5,26 %; цікавлюся,
коли це мене стосується – 29,47 %; прагну бути в курсі справ – 64,21 %;
цікавлюсь і беру активну участь – 1 %.

Як бачимо, значний відсоток опитаних проявляє інтерес до цієї сфери
суспільного життя лише по мірі того, наскільки воно стосується їх
особистого життя. Лише одиниці беруть активну участь у політичному
житті, що свідчить швидше про виняток, ніж про закономірність такої
позиції серед сучасної студентської молоді. На основі отриманого
процентного співвідношення можна зробити припущення, що основним мотивом
підвищення інтересу молоді до політичного життя на сьогодні є розуміння
молодими людьми того, що будь-які події в країні безпосередньо чи
опосередковано впливають і на їх особисте життя.

З огляду на актуальність проблеми підвищення політичної культури в
українському суспільстві, особливий інтерес викликає розподіл відповідей
на запитання „Які емоції викликає у вас термін „політична культура”? У
переважної більшості студентів (52 %) цей термін викликає позитивні
емоції. Лише 8 % опитаних відзначили негативне ставлення. Проте аналіз
відповідей на інші запитання анкети дає підстави зробити висновок про в
цілому низький рівень політичної культури в молодіжному середовищі.
Досить високий відсоток опитаних студентів (23 %) не орієнтується в
сучасних політичних течіях, а 19 % не підтримує жодної. Причини такої
пасивності частково пояснює розподіл відповідей на запитання „Якою мірою
ви довіряєте названим нижче організаціям, суспільним інститутам?”
(таблиця 1).

Таблиця 1

  Повністю довіряю Скоріше довіряю, ніж ні Скоріше не довіряю Повністю
не довіряю Важко відповісти

1. Телебачення 7 % 46 % 29 % 10 % 8 %

2. Релігійні організації 9 % 28 % 32 % 16 % 15 %

3. Збройні сили України 3 % 31 % 28 % 13 % 18 %

4. Громадські молодіжні об’єднання 18 % 34 % 24 % 11 % 13 %

5. Політичні партії   6 % 39 % 38  % 17 %

Такі результати дають можливість зробити висновок про високий рівень
недовіри до політичних партій. Більшою довірою користуються громадські
молодіжні організації, але рівень довіри до них теж не можна назвати
високим. Дещо невизначеною є позиція молоді щодо збройних сил і
релігійних організацій. Найбільшою довірою користується телебачення.

Все це підтверджує думку, що для України нині дуже важливо утвердити
взаємну довіру – так званий соціальний капітал, про дефіцит якого в
молодіжному середовищі свідчать, зокрема, і результати нашого
дослідження. На важливості переважання у більшості населення
психологічної установки на довіру до співгромадян вказували Г. Алмонд та
С. Верба, вбачаючи в ній один з показників розвиненого суспільства.

Невід’ємною частиною формування, фіксації і відтворення ідентичності
будь-якої нації і держави як соціально-культурної і політичної спільноти
виступають національно-державні символи та ідеали, які уособлюють
національно-державну єдність і велич [5, с. 189]. Яскравим прикладом
розуміння ролі цього фактора може слугувати високе почуття поваги до
державної символіки в розвинених демократичних країнах, особливо в США.

В цьому аспекті заслуговує на увагу розподіл відповідей на запитання
„Які почуття викликає у вас державна символіка України?” Було одержано
такі відповіді: гордість – 57 %; байдужість – 22 %; незадоволеність – 5
%; важко відповісти – 16 %.

Як бачимо, переважна більшість студентів високо шанує державну символіку
України. Проте досить високий відсоток респондентів відчуває байдужість
або труднощі з визначенням своїх почуттів. Такі дані примушують
замислюватися над майбутнім країни, в якій у 38 % молоді ще не
сформувалося шанобливе ставлення до державно-національної символіки. Та
все ж в цілому молодь починає усвідомлювати вплив політичних процесів в
Україні на життя окремої особистості, на задоволення поточних потреб
молоді та досягнення поставлених цілей у перспективі.

Сьогодення висуває певні вимоги до українських громадян. У першу чергу –
це усвідомлення необхідності активної життєвої позиції. Поширення серед
молоді прагнень покладатися в першу чергу на себе, власні знання,
здібності та сили (близько 72 % опитаних) свідчить про потенційно високу
готовність юнаків і дівчат до діяльності, до особистої активності у
досягненні цілей. З огляду на паралельне підвищення інтересу до
політики, можна сподіватися, що нове покоління буде активним і в
соціально-економічній, і в соціально-політичній сфері. Тому особливого
значення набуває формування демократичного типу політичної культури
молоді, яка б відповідала сучасним запитам.

Слід відзначити, що на розвиток української політичної культури
надзвичайно негативно вплинули багатовікова бездержавність;
розчленування в минулому території України кількома державами з різною
культурою та політичним системами; денаціоналізація провідної верстви
українського народу; брак сильної національно свідомої середньої верстви
– фахової інтелігенції, управлінців, підприємців; систематичне винищення
кращих представників українського народу протягом віків [15, с. 136].

Але саме сьогодні склалися умови, які сприяють кардинальному оновленню
політичної свідомості населення України. В суспільстві відбулися значні
зміни, свідомість нової генерації українців здатна сприйняти і засвоїти
нові зразки і норми політичної поведінки. Головним завданням, що постало
перед суспільством на даному етапі – не втратити нинішніх можливостей
для розвитку нового політичного мислення і політичної культури. Тому
надзвичайно важливою є робота фахівців у цьому напрямку – психологів,
політологів, філософів, соціологів, істориків.

Існує кілька факторів, що формують політичну культуру: зовнішнє оточення
країни, певні події її внутрішнього життя, держава, партії, засоби
масової інформації, сім’я, школа, церква, національна еліта [5, с. 129].

Враховуючи трикомпонентну структуру політичної культури, запропоновану
А. Єришевим та В. Ребкало [9, с. 49], слід звернути увагу на можливість
її збагачення в сучасних умовах новими ідеями:

· когнітивний компонент передбачає оволодіння певними знаннями про
політику і владу, їх природу, знайомство з науковими політичними
концепціями і знаннями про будову держави та систему її органів, форм і
способів участі громадян в управлінні суспільством, знання конституції
держави;

· емоційний компонент включає вироблення певних політичних переконань,
соціальних почуттів та прагнень особистості, спрямованих на політичне
життя: виховання почуття поваги до минулого держави, національних Герба,
Прапора і Гімну, почуття гордості за приналежність до українського
народу;

· поведінковий компонент передбачає включеність в політичну діяльність,
уміння обирати адекватну форму політичної активності, оволодіння
культурою політичної поведінки.

На практиці ці компоненти існують у тісному взаємозв’язку та
переплітаються одне з одним.

Виходячи із суперечностей, що існують нині в українському суспільстві,
можна виокремити такі основні напрямки виховної роботи [2, с. 108]:

· моральне виховання;

· загальногромадське виховання;

· патріотичне виховання.

Проблема формування політичної культури повинна вирішуватися і на
загальнодержавному рівні. Доречним є розроблення і здійснення
національної програми розвитку політичної культури, яка б включала в
себе:

· засвоєння громадянами знань про свої права і обов’язки, про виборчий
процес;

· використання досвіду європейських країн у галузі політичної освіти;

· роз’яснення населенню державної політики України [15].

Отже, надзвичайно актуальною проблемою, що постає перед нашим
суспільством на початку нового століття, є формування політичної
свідомості, культури та активності молоді на основі ідей національного
духовного відродження української держави. Як ніколи раніше, українське
суспільство відчуває необхідність участі молоді у державотворчих
процесах, влиття нових творчих сил та ідей, які спроможна привнести лише
нова генерація. Звичайно, йдеться не про суцільну політизацію молоді, як
це зазвичай буває при тоталітарних режимах.

Прагнення побудувати справді демократичне суспільство вимагає здійснення
комплексних заходів щодо розвитку політичного мислення і культури
молодого покоління на всіх рівнях функціонування суспільства:

· забезпечення рівня політичної освіченості, необхідного для сприйняття
демократичних ідеалів і норм, для об’єктивного аналізу політичних
процесів;

· необхідно забезпечити доступ до отримання знань в соціально-політичній
сфері через публікацію актуальних наукових праць вітчизняних і
зарубіжних вчених, об’єктивне висвітлення поточних подій засобами
масової інформації, можливість доступу до передових інформаційних
технологій;

· враховуючи тезу, що будь-яка держава ставить за мету виховання такого
громадянина, який підтримує суспільно-політичні процеси, що в ній
розвиваються, необхідно зробити наголос на національно-патріотичному
вихованні молоді;

· нагальним є виховання інтересу до суспільно-політичних подій,
розуміння молоддю можливості впливати на них; слід пам’ятати, що
соціально-політична пасивність може призвести до стану „надбаної
безнадійності” молоді в соціально-політичній сфері і втрати цього
покоління для майбутнього України.

Людина від народження включена в складну систему соціальних відносин,
вагомою часткою яких є політичні процеси, що відбуваються в суспільстві,
і бачить результати політичної діяльності суспільства у власному житті.
Водночас особистість не є лише пасивним об’єктом впливу на неї соціуму –
вона сама спроможна впливати на нього. Демократичне суспільство ставить
за мету максимальну участь громадян у суспільному і політичному житті, у
справах держави, допускає вільне висловлювання різних поглядів щодо
життя суспільства та легальні форми протесту. Слід визнати, що процес
демократизації суспільства, виведення економіки з кризи у нас
невиправдано затягнувся. Надзвичайна складність проблем України значною
мірою пояснюється тим, що розбудова власної державності відбувається за
тяжких умов. Успадковану з часів СРСР економіко-політичну структуру
потрібно не просто реорганізувати, а створювати заново.

Неможливо заперечити й певний вплив „людського фактора” – значна частина
суспільства відчуває внутрішню неготовність жити новим життям.
Свідомість багатьох людей формувалась під пресом комуністичних ідей і не
може так швидко переорієнтуватися на нові реалії, осмислити економічні й
політичні явища та процеси, що відбуваються в суспільстві.

Наскільки молодь зможе реалізувати свій потенціал у політичному житті,
залежатиме від рівня сформованості у неї політичної культури, від
прагнення посісти активну громадську позицію, від розуміння
відповідальності за власну долю, долю України, від рівня політичної
культури. Необхідне розуміння суспільством того, що про рівень
політичної культури свідчить не документ про отримання освіти і
засвоєння певної суми знань, а практичні навички демократичної
життєдіяльності, уміння орієнтуватися і діяти в існуючому
соціально-політичному просторі, брати реальну участь у прийнятті
політичних рішень та практичній їх реалізації, здатність брати на себе
відповідальність не лише за особисте життя, але і за стан речей в
країні.

Література:

1. Алмонд Г. А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии
// Политические исследования. 1992. – №4.

2. Аристотель. Политика // Сочинения в 4 т. – М.: Просвещение, 1984. –
Т. 4 — С. 379.

3. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура
сучасної молоді. – К.: А.Л.Д., 1996, 112 с.

4. Выготский Л. С. Педагогическая психология. М.: Педагогика, 1991.—480
с.

5. Гаджиев К. С. Политическая философия. – М.: ОАО „Издательство
„Экономика”, 1999. – 606 с.

6. Галкин А. А. Становление политической науки: от философии и политики
к политическому моделированию // Ольшанский Д. Политическая психология.
– СПб.: Питер, 2002. – 576 с.

7. Гердер И. Г. Идеи к философии истории и человечества: Пер. и прим. А.
В. Михайлова – М.: Наука, 1977 – 703 с.

8. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. – М.:
Соц.-полит. Журнал, 1994. –227 с.

9. Ерышев А. А., Ребкало В. А. Политическая культура личности. – К.:
Вища школа,1985.- 143 с.

10. Ломов Б. Ф. О роли практики в развитии общей теории психологии //
Вопросы психологии, 1971, №1. С. 12 – 21

11. Медвідь Ф. Національне виховання в негуманітарному вузі:
концептуальні засади. // Вивчення молоді на сучасному етапі і питання
методології і методики. Матеріали міжнародної науково-практичної
конференції. Київ, 11 – 13 жовтня 1995 року. – К.: А.Л.Д., 1996. – 232
с.

12. Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв’язання. №5, К.: А.Л.Д.,
1996. – 235 с.

13. Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию.—М.:
Международная педагогическая академия, 1994.—320 с.

14. Ольшанский Д. Политическая психология. – СПб.: Питер, 2002. – 576 с.

15. Пірен М. І. Основи політичної психології. – К.: Міленіум, 2003. –
418с.

16. Рябов А. И., Чистяков В. Б. Политическая культура // Вестник
Московского ун-та. – Сер. 12. Социально-политические
исследования.—1994.- №1. С. 50 – 51.

17. Про становище молоді в Україні (за підсумками 1999 року): Щорічна
доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету
Міністрів України. – К.: Український інститут соціальних досліджень,
2000. – 159 с.

18. Современные психолого-педагогические проблемы высшей школы // Под
ред. Б. Г. Ананьева, Н. В. Кузьминой – Л.: Изд-во Ленинград. гос-го
ун-та, 1974. – 254 с.

 19. Поснова Т. Особливості формування політичної культури молоді //
Соціальна психологія. – 2004. – № 6 (8). – C.17-26

20. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020