.

Політико-цивілізаційний підхід до аналізу глобалізаційних феноменів (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
226 3648
Скачать документ

Реферат на тему:

Політико-цивілізаційний підхід до аналізу глобалізаційних феноменів

ХХ століття стало епохою глибинних, революційних трансформацій,
пов’язаних з руйнацією або й виродженням вже не тільки традиційних, але
й модернових соціальних структур, та формуванням нового глобального
універсуму, в якому (з першого погляду – еклектично) поєднуються риси
різних цивілізаційних укладів. Поліфонія глобальних трансформацій змушує
не просто осмислювати їх логіку, але й порушувати та вирішувати питання
щодо можливості суб’єктів історії – людини і суспільства – впливати на
їх розгортання, конструювати майбутнє в інтересах свого виживання та
розвитку. Глобальність проявляється в усіх вимірах буття світу і проявів
людської свідомості. Вона означає формування спільності соціальних,
економічних, політичних, правових відносин, котрі вже не можуть
інтегруватися у національно-державну практику, а набувають планетарних
масштабів.

Глобалізм (як теорія, ідеологія і стратегія) вивчається тривалий час.
Згадаймо хоча б таких його дослідників, як О. Панарін [1], З. Балабаєва
[2], О. Галкін [3]. Зокрема, для О. Галкіна глобалізм – це тип
осмислення нинішнього етапу руху до універсалізації людської спільноти
і, відповідно, система цінностей життя [3, с. 165].

Необхідно відрізняти глобалізм як тип свідомості (або планетарну
свідомість) і глобалізм як політичну ідеологію певних соціальних сил, що
прагнуть спрямувати глобалізаційні процеси у потрібне їм русло. Для
глобалізму в такому розумінні характерне декларування стратегії
глобалізації як єдино можливої перспективи еволюції людського розуму,
пов’язаної з ідеєю виживання людства. Він створює певний ідеологічний
образ майбутнього і відповідно до нього перебудовує соціальну дійсність.
Часто говорять про неминучість ситуації, коли учасники глобалізаційного
процесу структуруватимуться на ініціаторів та лідерів, що виступають
його рушіями і гарантами ідентичності; на лояльних до ідеології
процесу і готових стати його учасниками; на індиферентних або таких, що
обирають ескапістську лінію поведінки; на опонентів, що пропонують
альтернативні рішення або заперечують ідеологію глобалізму в цілому.

Ідеологія глобалізму схильна до самореференції майже виключно у
перформативній модальності, тобто виражає себе не просто як єдино
можлива, але й взагалі не передбачає іншого способу мислення,
спроможного претендувати на такий само високий рівень ідентичності.
Ідеологія глобалізму владно прагне утвердитися як нова наукова
ідеологія. Це призвело до того, що неоліберальні стандарти глобалізму
дехто став некритично розглядати як синоніми наукової істини.

Не можна заперечувати, що глобалізм, як відчуття єдності людства,
мирний симбіоз його і природи, став характерною ознакою нового бачення
світу. Але глобалізм нашої епохи – це, з одного боку, система міфів, що
стали реальністю, а з іншого – реальність, що спростовує ці міфи.
Переважна більшість населення планети розуміє, що глобалізація не є тим,
бажаність чи небажаність чого підлягає обговоренню; це універсальна
соціальна дійсність. Під її впливом люди усвідомлюють, що світ став
іншим, а це спонукає вишукувати нові базові засади для його пізнання й
осмислення. Стає марнотою аналіз окремих суспільств як структур, що
розвиваються переважно внутрішньо. Насправді вони є структурами, що
виникають внаслідок глобальних процесів або як форма реакції на ті
процеси.

Термін глобалізація за своєю значимістю став однопорядковим з такими
поняттями, як історія, культура, цивілізація, сучасність, прогрес та
інші загальногуманітарні поняття. Глобалізація світової економіки,
політики і культури, багато в чому з подачі американських вчених,
стала наприкінці 90-х років минулого століття домінуючою темою
міжнародних досліджень, і така ситуація, схоже, зберігатиметься у
найближчі десять – двадцять років. Праці цього напрямку виділено в
окрему категорію в класифікації, встановленій Міжнародною асоціацією
політичної науки (МАПН).

Восени 1999 року відбувся XVIII всесвітній конгрес МАПН, присвячений її
50-річчю. Тема дискусії – „Світовий капіталізм, управління і громада: чи
йдемо до корпоративного тисячоліття?” Зміщуючи акцент з поняття
глобалізація на поняття світовий капіталізм, особливо акцентуючи на
корпоративному аспекті змін, конгрес покликаний був виявити
організаційне ціннісно орієнтоване поняття процесу глобалізації. Вчені
звернулися до проблем: як впливає корпоративний поворот на існуючі форми
держави і суспільства; як відбуватиметься перехід від системи,
заснованої на національному господарстві і конкуренції, до динамічно
зростаючої системи інтеграції світового і регіонально-корпоративного
капіталізму, політично координованих ринків; як це впливатиме на
традиційні моделі демократичного правління та особистість громадян.

У 80–90-х роках ХХ століття глобальні дослідження починають впливати
на політичні рішення, ухвалювані як на рівні національних держав, так і
світової спільноти в цілому. Вони відбилися в кількох десятках
документів міжнародного права. Зокрема, в таких, як Всесвітня хартія
природи (1982 р.), Декларація Ріо (1992 р.), Порядок денний на ХХ
століття (1992 р.), а також в міжнародних угодах – Конвенції ООН про
зміну клімату (1992 р.), Конвенції про біологічну розмаїтість (1992 р.).

На рубежі тисячоліть з’явилися численні документи, що претендують на
визначальну роль у формуванні стратегії світового розвитку. Серед них –
Глобальна громадянська етика (1995 р.), Загальна етика (1997 р.),
Універсальна декларація людської відповідальності (1997 р.), Декларація
Культури Миру (1999 р.). Протягом 90-х років, відразу після Саміту
Землі, під егідою Ради Землі Міжнародного Зеленого Хреста велася робота
над Хартією Землі (Декларацією прав природи). Цей комплексний документ
інтегрував чимало глобалістських ідей останніх десятиліть.

Вже внаслідок перших глобальних досліджень сформувалися три основні їх
напрямки. М. Чешков називає їх соціологічним, антропоекологічним і
культурологічним, а також виокремлює розробку глобальних проблем
(проблем світоцілісності взагалі) у ключі інформаційних і семіотичних
теорій [4, с. 130]. У рамках соціологічного підходу інтенсивно
вивчалася проблема глобалізації світоекономічних зв’язків і світового
політичного порядку. Антропоекологічний підхід дозволяв розглядати
проблеми виживання людства, а також еволюційно-екологічних криз, тоді як
культурологічний акцентував увагу на проблемах взаємодії цивілізацій,
становленні світової цивілізації, глобалізації культур і можливості
виникнення загальної, глобальної культури.

Показово, що вже тоді виявився антропоекологічний підхід,
репрезентований філософією глобальних проблем, розвиток якої згодом
вийшов за рамки цього предметного поля і вилився в окремий напрямок –
філософську глобалістику. Філософія глобальних проблем склалася як
галузь досліджень, у якій визначаються передумови їх вирішення,
аналізуються філософські аспекти соціального, демографічного,
екологічного та економічного прогнозування. В основу філософської
глобалістики покладено положення про те, що в сучасних умовах різка
інтенсифікація зв’язків і взаємодій у світі обумовлює вирішальне
значення його об’єктивної єдності. Глобальна єдність людства – це
єдність з природою Землі, єдність господарських зв’язків, соціальних
процесів та історичної долі різних країн, взаємозалежність політичних
рішень і процесів, а також культури, науки і техніки. В цілому це
визначає спільність майбутнього для всього роду людського. Найперше
завдання світової спільноти вбачається у створенні рівноправного соціуму
на усіх без винятку рівнях людської організації.

Представники філософської глобалістики, надаючи визначального значення
загальнолюдським цінностям і культурно-історичному універсалізму,
апелюють до планетарної свідомості як до вирішального суб’єктивного
фактора майбутнього світового розвитку. Планетарна свідомість повинна
перейти від націоналістичних амбіцій і геополітичних зазіхань держав до
транснаціональних гуманістичних цінностей.

Кожна галузь наукового знання виникає тоді, коли не тільки склалися
передумови для її створення, але й виявилася гостра
соціально-економічна потреба у новому знанні. Як поява кібернетики,
генетики, біохімії, ядерної фізики, так і народження глобалістики
стимулювалося необхідністю вирішувати практичні завдання. Виникнувши як
прикладна наука, глобалістика лише поступово ставала фундаментальною,
теоретично зрілою.

Висування глобалістики на передній план пов’язується з необхідністю
осмислити світові протиріччя, що загострилися. Сам термін „глобальні
проблеми” уперше з’явився на Заході в 60-і роки і там же уперше
одержав сучасну інтерпретацію. Саме західні вчені за допомогою
природничо-наукових методів і комп’ютерної техніки намагалися намацати
шляхи вирішення глобальних проблем, внаслідок чого з’явилося глобальне
моделювання. Ініціатором його був Римський клуб – міжнародна неурядова
організація, створена 1968 року групою вчених і промисловців для
сприяння дослідженням з глобальної проблематики. Власне, у Римському
клубі склалося перше, вузьке розуміння предметного поля глобалістики.
Воно грунтувалося на застосуванні глобальних підходів до масштабних,
комплексних світових проблем, що відбивають зростаючу взаємозалежність
усіх країн світу. Глобалістика уявлялася, в основному, як певний
напрямок наукових досліджень гострих проблем сучасності.

У першій половині 80-х років радянські вчені розробили поняття
глобальної системної спільності людства, що стало важливим внеском у
формування глобалістики як галузі наукового знання. Вони уявляли
глобальну систему як сукупність структур і процесів життєдіяльності
людства та природи в їх взаємодії. Висновок про системний характер
глобальних проблем підводив до розгляду логіки системного процесу їх
розвитку, його основ і механізмів. У рамках такого розуміння
глобалістики зрушення були багато в чому пов’язані з виникненням школи
універсального еволюціонізму (глобальної екології) під керівництвом М.
Моїсеєва, в основі якої була ноосферна концепція В. Вернадського.
Представники цієї школи критикували позицію Римського клубу за уявлення
про пасивну роль природи і таку ж пасивну реакцію на результати
діяльності людини. Вони закликали враховувати зворотну реакцію біосфери
на процеси світового розвитку, захищали ідею конструктивної коеволюції
глобального суспільства і біосфери.

Так відбувся перехід від протиставлення суспільства і навколишнього
середовища до ідеї історичної взаємодії елементів світоцілісності, що
включає географічні, біологічні, соціальні та інтелектуальні структури.
З цих позицій глобалістика пов’язана з уявленнями про єдиний
взаємозалежний світ і земну ноосферну цивілізацію. В центр досліджень
ставляться проблеми самоорганізації, а також екологічні й еволюційні
кризи. Причому глобалістика з’являється як узагальнена наука про
сучасний світ, підпорядкована ідеї збереження земної цивілізації. Така
методологія створює передумови для реалізації головної мети сучасної
глобалістики, яка, на думку О. Скаленка, полягає не тільки в тому, щоб
своєчасно передбачати основні труднощі, кризові та конфліктні ситуації,
але й своєчасно вжити необхідних заходів для їх унеможливлення або
ліквідації їх наслідків [5, с. 67].

В основних концепціях глобалістики світ складається з двох елементів:
біосфери і людства. Причому ця наука розвивається в напрямку
конструювання моделі керованої взаємодії в рамках системи: Людина –
Глобальне суспільство – Природа – Космос. Як відзначає А. Федотов, в
інтегральному елементі людства приховані особливості збурювання біосфери
окремою країною, чим обумовлюється неможливість розробити модель
керованого світу. Вчений вважає, що така модель з системою узагальнених
кількісних параметрів світу вперше дозволила б бачити і розуміти в
динаміці цілісну загальнонаукову картину в єдності і взаємодії трьох
глобальних сфер людської діяльності: екологічної, соціальної та
економічної. Це відкрило б небачені раніш можливості для конструювання
керованого світоустрою [6, с. 8].

Такий підхід поряд з іншими соціоекологічними глобалістськими теоріями,
як, наприклад, теорія біотичної регуляції В. Горшкова, знайшов
відображення в низці глобальних документів, зокрема в Хартії Землі.
Хартія покликана виконати консолідуючу роль у справі порятунку планети,
біосфери і людини як біологічного виду. Хартія Землі – це комплексний
документ, у якому екологічні та морально-етичні аспекти поєднуються з
соціально-економічними, політичними ідеями і цінностями. Людство в ній
розглядається як частина величезного Всесвіту, що розвивається, а захист
Землі, її розмаїтості – як його священний обов’язок. Оцінюючи сучасну
ситуацію у світі як таку, що загрожує глобальній безпеці, автори
документа висувають альтернативу: створити співдружність, яка
піклуватиметься про Землю та людькі спільноти або ж віддатися ризику
нищення самих себе і всієї розмаїтості життя. Вони вважають, що мають
статитися фундаментальні зміни в системі цінностей, інститутах і
способі життя людей [7, с. 400].

Отже, поряд з вузьким розумінням предметного поля глобалістики, що
обмежує його аналізом глобальних проблем, формується інший підхід,
орієнтований на вивчення глобальної цілісності світобуття. Він
пов’язаний з традиціями світосистемного аналізу та культурологічним
поворотом у науці у 80-і роки ХХ століття.

У 90-і роки рамки економо-культуроцентризму стають завузькими.
Поширюються теорії, що відбивають поліфундаментальність планетарного
універсуму. Так, М. Чешков обгрунтовує інтегральний
антропосоціогенетичний підхід, при якому ядро глобальної спільноти
утворюють три співвіднесені засади: природне, соціальне і діяльнісне.
Базовим поняттям його концепції є людство – основний предмет теоретичної
рефлексії. Людство описується як сукупність, глобальна спільнота,
утворена взаємодією трьох засад – природного, соціального і духовного
(суб’єктно-діяльнісного). У вигляді загальнолюдського універсуму воно є
незмінним від початку соціогенезу, а його історичне буття
характеризується відокремленням соціальної іпостасі від природної і
духовної. На думку І. Василенко, цей підхід страждає на апріорний
конструктивізм, оскільки навіть сам процес формування єдиного людства,
на жаль, і дотепер лишається відкритою проблемою [8, с. 19].

Появу глобальних проблем у процесі вичерпання соціальної домінанти М.
Чешков розглядає як передумову становлення нового суб’єкта – людства в
цілому, що проявляється в активності різних неформальних рухів,
релігійно-духовних пошуків, виробленні різних проектів світоустрою,
діяльності світових інститутів. Усі ці явища М. Чешков розглядає як
тенденцію до становлення індивіда, що прагне до самореалізації через
віднайдення вселюдяності і тим самим реалізує свою постійну присутність
в історії [9, с. 49]. Ця тенденція є нині проявом загострення основного
протиріччя: „людство – індивід” і виражається у вибухові історичного
поліморфізму, тобто відродженні придушених, усунутих чи деформованих
історичних форм.

Вимогою часу є спрямування глобалістики не лише на осмислення глобальних
проблем і процесів, а, перш за все, на наукове забезпечення управління
сучасним світовим розвитком. Суперечливість і турбулентність цього
розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих
механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в
інтересах виживання людства. Вже зрозуміло, що розвиток кожного
суспільства підпорядковується загальним закономірностям розвитку
сучасної світової системи, головною серед яких є тенденція
глобалізації. Саме тому в умовах надзвичайного зростання зовнішніх
впливів на економічне, соціальне, культурне і політичне життя кожного
суспільства для кожного з них проблема впливу на розвиток глобальних
процесів стає центральним питанням виживання. Взагалі вплив нової
реальності, що виникає під тиском глобалізації, має потужний, навіть
шокуючий політичний ефект, оскільки вимагає визначити ставлення до засад
і динаміки глобалізації та виробити стратегію поведінки відповідно до її
парадоксів і викликів.

Основою посилення соціальної функції глобалістики є
політико-цивілізаційний підхід. Його актуальність і практичне значення
обумовлюються, між іншим, процесами розпаду в умовах кризи вікових
політичних і цивілізаційних структур та утворення нових. Конфлікти між
ними неминучі. З позицій політико-цивілізаційного підходу, процес
світового розвитку є саморозгортанням потенціалу світової цивілізаці, що
формується, утримуючи в собі альтернативні вектори розвитку людства.
Конкретні його стани визначаються не тільки закономірностями історичної
динаміки світового цивілізаційного процесу, не тільки змінами в
конфігурації співвідношення сил між суб’єктами цивілізаційного розвитку,
але й співвідношеннями їх етичних парадигм, що окреслюють параметри
політичного вибору. Контури застосування політико-цивілізаційного
підходу до аналізу глобалізації розкриваються в наступних положеннях.

Глобалізація (у найширшому розумінні) – це певний соціоприродний
процес. Як формування соціоприродної якості, вона є процесом розвитку,
що підпорядковується загальним закономірностям. Будь-який розвиток
завжди передбачає відносини взаємозв’язку і взаємодії. В основі цих
відносин завжди спостерігається роздвоєність єдиного на протилежності,
їх боротьба та подолання протиріч. Взаємодія протилежностей, які
одночасно передбачають і виключають одна одну, є початком будь-якої
організації. І саме ця взаємодія наповнює існування і розвиток
організації внутрішніми суперечностями.

Основним принципом організації життя у природі та суспільстві є принцип
парності, який передбачає, що діючою одиницею завжди є пара, два
взаємодоповнюючі енергопотоки. Світло і темрява, добро і зло, суб’єкт і
об’єкт, форма і зміст, простір і час, дух і матерія, місто і село,
капітал і праця, ліва і права півкулі, чоловік і жінка – ось найвідоміші
з численних проявів принципу парності.

Специфічний прояв принципу парності у природі – наявність двох
протилежних географічних реальностей: території і акваторії, Суші і
Моря. З ними одвіку пов’язується існування людини. Це обумовлюється
органічною єдністю людини і ландшафту. Адже ландшафт впливає на людину,
її організм і поведінку – так само, як і людина своєю діяльністю змінює
ландшафт, у якому діє. Вплив ландшафту, єдність людини і суспільства з
природним середовищем виражаються у понятті місцерозвитку. Різниця між
існуванням на Суші та так званим морським існуванням визначає
особливості суспільної організації, які здавна були предметом
дослідження філософів, а з виникненням геополітичної науки стали одним з
відправних пунктів для розгляду протистояння континентальних і морських
держав (телурократій і таласократій) в якості рушійної сили світової
історії. Ця теза, яка могла б вважатися перебільшеним редукціонізмом
загальної закономірності історії людства на всіх етапах його розвитку,
знаходить підтвердження в сучасних умовах (цивілізації Модерну).

Великі географічні відкриття ознаменували появу нової геополітичної
цивілізаційної реальності – Номосу Моря, який став першим глобальним
суб’єктом творення сучасного світу. Він ототожнюється з атлантичним
Заходом. Протягом XVI – XVIII століть конституюється планетарний дуалізм
як основна суперечність сучасної світової системи, що є рушійною силою
її розвитку [10]. Розвиток відносин планетарного дуалізму у напрямку
поступової абсолютизації цієї суперечності є справжньою основою
глобалізаційного процесу. Без переходу до морського існування була б
неможливою поява глобального капіталізму, глобальної техносфери як його
матеріальної основи та лібералізму як ідеології вільного ринку й
відкритого суспільства. Адже море нерозривно пов’язане з торгівлею,
колоніальною експансією і технічним прогресом, спрямованим на
приборкання природної стихії за допомогою розумотворних технологій.
Встановлення ж морського панування завжди було запорукою світової
гегемонії (спочатку в межах середземноморської ойкумени, а потім і в
планетарному масштабі) як умови розвитку ринкової економіки.

Отже, основоположною тезою дослідження глобалізаційного процесу є те, що
в його основі лежить конституювання планетарного дуалізму Номосів Суші і
Моря, Сходу і Заходу. Під впливом його розвитку, поряд з традиційними
цивілізаціями, постала техносфера як матеріальна основа глобалізації. І
експансія, яка йшла услід за вестернізацією, супроводжувалася поширенням
ринкових відносин, техноекономоцентризму, руйнуванням традиційних
культур. Конфлікт природного і штучного, культури і техніки не лише став
характерною ознакою розвитку людства в цілому, але й розколов кожне
локальне суспільство на агентів та опонентів глобальної модернізації.
Кожна із сторін цього універсального конфлікту (в усіх його конкретних
проявах – від опіумних війн до сатьяграхи і руху сапатистів) є носієм
специфічного типу відносин, специфічною моделлю глобалізації.

Розвиток сучасної світової системи – це розвиток глобального
капіталізму, еволюція капіталістичного способу виробництва. Тому,
керуючись закономірностями розвитку капіталістичної світ-економіки,
можна виділити такі його етапи: ранній капіталізм, класичний
капіталізм, державно-монополістичний капіталізм та глобалізм. Перехід
від одного етапу до іншого зумовлювався якісними стрибками революційного
характеру. Так, риси раннього капіталізму визначалися способами
формування світового ринку під впливом і в ході геополітичної
революції. Класичний капіталізм сформувався під впливом трансформацій,
викликаних промисловою революцією. Державно-монополістичний капіталізм,
який був першою фазою вищої стадії капіталізму, означеної терміном
„імперіалізм”, сформувався в результаті технічної революції кінця ХІХ
– початку ХХ століття, а технологічна революція 60 – 70-х років ХХ
століття породила вищу стадію імперіалізму – глобалізм.

Сучасна світова система розвивалася у внутрішньо суперечливій взаємодії
між глобалізаційними імпульсами таласократій та стримуючими їх
імпульсами автаркії, регіоналізації, націоналізму, сепаратизму тощо, які
виходили з глибин Континенту. Результатом була зміна історичних етапів
розвитку системи, на кожному з яких досягався певний оптимум
стабільності. Розвиток глобалізаційних процесів у ході розгортання
планетарного дуалізму був дуже нерівномірним, наповненим боротьбою
впорядковуючих сил організацій та стихійних, анархічних імпульсів.
Немає жодних підстав ототожнювати глобалізацію та глобальну інтеграцію.

Перша закономірність глобалізаційного процесу полягає в тому, що він
характеризується хвилеподібним розгортанням глобальної експансії,
суб’єктами якої є переважно таласократично зорієнтовані суспільства та
породжені ними глобальні сили. Саме глобальна експансія є вирішальною
передумовою економічної, політичної та культурної уніфікаці, яка
супроводжує формування економічної системи глобалізму.

Практично світ ще не бачив глобальної інтеграції в цивілізаційному, а не
в технологічному сенсі, оскільки глобальний соціальний порядок, що
формується, є порядком залежності, а не взаємозалежності. В його умовах
розвинений постіндустріальний центр існує практично автономно і
незалежно від периферії, при чому розрив між ними збільшується.
Можливість глобальної інтеграції, тобто досягнення справжньої мети
глобалізації і світоцілісності, можна пов’язувати лише з появою
альтернативної – континентальної моделі глобалізації, яка
грунтуватиметься не на уніфікаційних вимогах глобальної техносфери, а на
практиках традиційних цивілізацій.

Перехід Заходу до морського існування, що відкрив еру індустріалізму і
техніцизму, зумовив появу специфічного цивілізаційного утворення –
техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини. Техносфера за
своєю природою агресивна не лише щодо природи, але й щодо духовної
культури як основи цивілізаційного устрою. Саме техносфера стала
матеріальною силою, яка вперше виявила потенціал глобалізації.
Суспільства, які вивільнили техносферу від ідеократичних обмежень,
одразу ж отримали конкурентні переваги у світі, що почав бурхливо
змінюватися під впливом глобалізації техносфери. Відтак серед тенденцій
розвитку глобального суспільства визначились вісім головних:
економізація, інструменталізація, лібералізація, мегалополізація,
інформатизація, корпоратизація, метарегіоналізація, віртуалізація.

Процеси розвитку глобальної техносфери формують нову глобальну
ієрархію, місце в якій залежить від ступеня опанування викликаними самою
техносферою силами. У свою чергу, тенденції, породжені глобальною
техносферою, зустрічають активну протидію з боку системи традиційних
цивілізацій. Під їх впливом розгортаються сім альтернативних тенденцій
світового розвитку: соціалізація, нормативізація, індигенатизація,
кумулятивізація, екологізація, етатизація, регіоналізація.

Глобалізація, як об’єктивна тенденція світового розвитку, сповнена
глибокими суперечностями, на тлі яких розгортається конфлікт між
глобальною елітою, вихованою у глобальній економістичній культурі з
інструментальним ставленням до навколишнього світу, і глобальним
суспільством, яке прагне збалансувати розвиток на основі відновлення
рівноваги між економікою, культурою і політикою. Саме така рівновага має
забезпечити розв’язання суперечності між глобальною техносферою та
системою традиційних цивілізацій, між центром і периферією світової
системи, між міждержавним і транснаціональним полями. Цей глобальний
конфлікт еліти і суспільства виник в умовах, коли об’єктивна
необхідність виникнення глобального суспільства як єдності різних
цивілізацій зіткнулась з фактичним формуванням однополярного світу,
світовою гегемонією, яка ставить світ перед реальною загрозою
глобальної катастрофи, але одночасно може відкрити людству перспективний
шлях у майбутнє.

Глобалізація, із завершенням на початку ХХ століття колумбової епохи,
демографічним бумом та інформаційно-комунікаційною революцією, стала
незворотною, головною тенденцією світового розвитку. Однак вона
перетворилась на об’єкт активних впливів з боку її учасників і носіїв
різних, неспівмірних цінностей та інтересів. Кожен з них прагнув
долучитися до управління глобалізаційними процесами. З цим пов’язане
зростання значення політико-управлінського виміру глобалізаці.

Розпочавшись переважно як економічний процес, поступово осмислюючись в
якості соціокультурної реальності, глобалізація фактично лиш в останнє
десятиріччя ХХ століття проявилась у політичному вимірі.

Погоджуючись із запропонованою О. Білорусом диференціацією глобалізації
як процесу та глобалізму як системи, що постає в результаті його
розвитку [11, с. 68 – 78], не можна не зазначити, що економічна система
глобалізму, в якій досягають максимального ступеня та знаходять
інституційне оформлення суперечності глобалізаційного процесу, втілюючи
в собі значне еволюційне ускладнення соціальної організації людства,
неминуче породжує потребу стабілізації задля підтримання своєї
функціональності.

Цивілізаційна структура економічної системи глобалізму відбиває
багатоукладність світового господарства, де кожен з укладів має
специфічну цивілізаційну природу, є носієм специфічних способів життя і
культурних цінностей у широкому їх розумінні. Оскільки людські потреби і
способи їх задоволення визначальні при характеристиці господарства, і
оскільки їх еволюція становить сутність цивілізаційного процесу, то
можна вважати, що три способи задоволення людських потреб відповідають
трьом цивілізаційним укладам, завжди присутнім у будь-якому суспільстві
– це вітаекономіка, ергоекономіка та евріекономіка. Кожен з них домінує
на певному етапі цивілізаційного процесу, і певне співвідношення їх
характеризує цивілізаційні структури кожної конкретної економіки
(локальної, національної, регіональної, глобальної).

Ядром цивілізаційної структури економічної системи глобалізму є
евріекономіка: постсучасна (постмодерна) сфера виробництва інновацій та
інформації. Одночасно відбувається зрощування евріекономіки з
антицивілізаційною за її природою параекономікою, яка (насамперед під
впливом фінансової глобалізації) стає тотальним метапростором, який
через свої специфічні деструктивні технології виснажує реальний сектор
господарства, руйнує традиційні господарчі практики, стає провідним
чинником інволюційного розвитку.

Домінацію економічної системи глобалізму можна розглядати як своєрідну
пограничну ситуацію. Перехідний, пограничний характер глобалізму
визначає його стратегічну нестабільність, яка посилюється не стільки
самою ситуацією переходу з одного стану в інший, скільки біфуркаційністю
цього стану, тобто наявністю альтернативних векторів руху й гострою
боротьбою між альтернативами. Ця альтернативність коріниться у тісних
зв’язках евріекономіки та параекономіки, що вивільнилась з-під колишніх
зовнішніх обмежень і швидко розростається. В цих умовах конкуренція
цивілізаційних укладів виявляє потенційну можливість такого
екстравагантного результату, як демодернізація людської цивілізації.

Задоволення потреби стабілізації лежить в основі зростання вимог
глобалізації управління, впорядкування глобальної ринкової і соціальної
стихії. Тим самим економічні реалії глобалізму поставили на порядок
денний проблему політичного регулювання суспільних відносин на
глобальному рівні. Актуалізуються давні космополітичні ідеї про світову
державу (Данте) та людину як громадянина Всесвіту (Діоген). Такого
роду світоглядні уявлення і теоретичні концепції визначаються як
мондіалізм. Особливо популярними його ідеї стали на початку ХХ століття,
втілившись у концепціях світової революції і світового уряду.
Виникнення першої пов’язане з революцією 1917 року в Росії, а другої –
із створенням після Першої світової війни першої універсальної
міждержавної організації – Ліги Націй. Представники різних ідеологічних
течій на диво сходились у визначенні функціональної мети створення
єдиної світової держави, уряду або наддержавного координуючого
регулятивного органу.

Приймаючи термін мондіалізм, що є визначенням певної
політико-ідеологічної доктрини, можна визначити процес формування
світового (політичного) порядку, пов’язаного із створенням інститутів,
норм і процедур глобального управління, терміном „мондіалізація”.
Мондіалізація, як політико-управлінський вимір глобалізації, є
відповіддю на потреби економічної системи глобалізму. Внутрішньо
суперечлива система глобалізму неминуче породжує імпульси політичної
активності в напрямку мондіалізації. Всупереч демократичній ейфорії
кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття, у сфері міжнародних
відносин на зміну горизонтальним зв’язкам поступово приходять
вертикальні, інституційно оформлюється принцип ієрархічної організації
міжнародного життя, що характеризує завершення загального переходу від
міжнародного порядку до світового. Цей процес є сутністю мондіалізації.
Результатом його розгортання стало формування політичної системи
мондіалізму, яка ще не здобула завершеного оформлення, але вже яскраво
виявилися її ознаки, компоненти, закономірності розвитку і, насамперед,
безпосередня залежність від економічних реалій системи глобалізму.

Прикметно, що у своїй основі політична система мондіалізму склалася за
умов абсолютизації відносин планетарного дуалізму в період глобального
протистояння двох економічних, соціальних та ідеологічних систем,
рівновага яких забезпечувалась режимом американо-радянського
кондомінімуму. Зруйнування біполярної системи, перетворення
наймогутнішої світової таласократії – США – на єдину наддержаву,
зумовили вектор трансформації режиму функціонування політичної системи
мондіалізму. Сьогодні це система глобальної олігархії, яка підтримує
владу транснаціональних еліт. Інститутами політичної системи
мондіалізму є глобальні держави, глобальні медіакорпорації,
транснаціональні фінансово-політичні об’єднання, міжнародні регулюючі
органи, міжнародні неурядові організації, світові клани. Вони формують
глобальну політичну культуру, яка здійснює нормативно-ціннісне
забезпечення глобальної влади транснаціональних еліт.

Формуються специфічні способи і методи підтримання, які визначають
характер режиму функціонування політичної системи мондіалізму. Однак
існуюча глобальна елітарно-консенсусна олігархія поступається місцем
зростаючим неототалітарним тенденціям. Глобальний економічно фундований
воєнно-інформаційний тоталітаризм, який увічнює розкол між
постіндустріальними країнами і рештою світу, між транснаціональними
елітами і тубільними більшостями, відкриває сумну перспективу
глобальної неоархаїки і повернення світу до часів протиставлення єдиної
цивілізації та варварів. Особлива небезпека такої перспективи пов’язана
з тим, що вона актуалізується у високотехнологічному і глобальному
відкритому суспільстві. Поразка такого проекту за своїми наслідками буде
куди катастрофічнішою, ніж падіння Римської імперії.

Політична система мондіалізму набуває рис антиномістичної системи, метою
якої є не досягнення вищого, безпечнішого рівня глобальної
інтегрованості, а підтримання неврівноваженого стану між глобальним
центром і глобальною периферією, які набувають якісних ознак
конфронтації цивілізації і варварства. Причому перша пов’язується з
глобальною техносферою, що вступила у постіндустріальну стадію свого
розвитку, а друга – з усіма відсталими і традиційними цивілізаціями. Ця
система консервує нову глобальну становість як основу метарегіонального
розшарування глобального суспільства. В ній Україна не може претендувати
навіть на можливість прориву на вищі щаблі глобальної ієрархії, але її
поліцивілізаційна природа створює умови для поширення (в тому числі
через технології формування свідомості) як серед еліт, так і у широких
верствах суспільства, ілюзій про можливість цього прориву за рахунок
інтеграції у глобальні структури постіндустріального світу. Можливості
для випереджаючого розвитку України пов’язані з усвідомленням появи
нових політичних технологій управління цивілізаційними процесами, які
активно розробляє та застосовує постіндустріальний, західний світ, а
звідси і з виходом на перший план цивілізаційного виміру глобальної
конкуренції.

Цивілізаційний код є ключовим фактором конкурентоспроможності, оскільки
детермінує дію інших – економічної діяльності, урядової ефективності,
ефективності в бізнесі, інфраструктури, освіти, науки. Саме він визначає
ієрархію суспільних пріоритетів та вибір шляхів і засобів їх реалізації.
Відтак зрозуміло, що в основі глобальної конкуренції лежить конкуренція
цивілізаційна. Вона постає як боротьба за символічну владу, котра
забезпечує легітимацію того соціального порядку, який несе в собі
відбиток певного цивілізаційного коду. Ця конкуренція реалізується через
технології символічної політики, які стають засобами символічної
боротьби.

Цивілізаційна конкуренція виходить на перший план в умовах системи
глобалізму, бо розвиток глобалізаційного процесу йшов у напрямку
абсолютизації базової суперечності між двома типами цивілізацій –
континентальним і морським, між Силами Суші і Силами Моря. Досягнувши
апогею в часи холодної війни, цей процес нині загрожує знищенням
континенталізму як принципу життєустрою взагалі. Прірва між двома
макроцивілізаціями посилюється стратегією єдиного глобального лідера
сучасного світу – США, які прагнуть забезпечити власний сталий розвиток
за рахунок створення і підтримання глобальної неусталеності. Між двома
геоцивілізаційними типами, через принципові розриви у цілях і характері
дій, розгортається напружена боротьба, результат якої визначатиметься
підсумками конкуренції за формування порядку денного для нового
глобального світу.

На рубежі другого і третього тисячоліть уперше в історії
спостерігається спроба змінити біпівкульну структуру світу та оголосити
самі основи континентального існування незаконними і застарілими. Ми є
свідками тотального наступу морського піратства на континентальні
цивілізації, і в цій боротьбі головним геополітичним призом є Євразія,
як це визнав провідний теоретик цього наступу З. Бжезинський. Йдеться
не просто про матеріальне завоювання, але й зруйнування самого
континентального етосу, виробленого тисячоліттями і відповідального за
сталість континентального антропологічного типу.

В цих умовах головна увага має бути зосереджена на пошукові механізмів
стабілізації, відновлення глобальної рівноваги з урахуванням інтересів
кожної держави, кожної культури як носія унікальних технологій
виживання і розвитку. Логіка розвитку глобалізаційного процесу диктує
висновок про необхідність відновлення насамперед геополітичної,
геостратегічної рівноваги, яка забезпечить умови для рівноправної
цивілізаційної конкуренції, в якій зможуть вижити лише найжиттєздатніші
моделі суспільної організації розвитку.

Збереження і відновлення Номосу Суші як глобального балансира, як
життєво важливого для виживання цивілізації елемента світоустрою в
сучасних умовах пов’язується з реалізацією проекту широкої
континентальної інтеграції. Важливим чинником його успіху є позиція
лімотрофних держав Старого Світу, в тому числі й України.
Поліцивілізаційна природа української державності відкриває перед нею
унікальні можливості зреалізувати потенціал діалогу культур як для
досягнення стабілізації суспільного розвитку, так і для реалізації
можливостей відновлення глобальної рівноваги як вирішальної умови
виживання людства.

Однак значення глобальної рівноваги не обмежується геополітичними і
взагалі матеріальними аспектами суспільного розвитку. Не менше важить її
відновлення і для приборкання небезпечних ентропійних тенденцій,
повязаних з тріумфом інструментальної раціональності, і для відновлення
статусу високої культури й умов гармонійного розвитку біосфери та
людства. Саме континентальні цивілізації Сходу є носіями цінностей і
способу життя, на основі яких людство може спромогтися на прорив у Вік
Інтелекту, у справжній Вік Мудрості, бо безпосередня виробнича сила
науки має бути доповнена опануванням глибин людської мудрості, що
коріниться у загальному культурному надбанні традиційних цивілізацій.

Це винятково важливо в умовах, коли людство перебуває на порозі
незворотних змін, що загрожують підірвати можливості до відновлення
гармонійної коеволюції суспільства і природи. Відмова США підписати
Кіотський протокол стала ще одним свідченням того, що єдина наддержава,
яка уособлює посейдонічний етос і претендує на певну месіанську роль
(Manifest Destiny), не усвідомлює нерозривної єдності людини,
суспільства, природи і космосу, а отже не усвідомлює і відповідальності
перед Життям.

Бачимо, що, з одного боку, світові, насамперед світогосподарські,
інтеграційні процеси перетворюють людство на єдиний колективний суб’єкт
історії, але з іншого – цей новий світопорядок зовсім не означає
досягнення тієї гармонії, про яку мріяли мислителі від Лао-цзи і Платона
до А. Тойнбі і В. Вернадського. На практиці, за словами Ю. Павленка,
бачимо, що глобалістична інтеграція зовсім не веде до загальнолюдської
соборності і синархії. Вона запроваджує , скоріш, найжорсткіші форми
ієрархії співпідпорядкування і пригнічення як у рамках самого людства
(високорозвинені країни „золотого мільярда”, середньорозвинені
держави, що обслуговують їх, і всі інші, які опинились на узбіччі
історичного процесу без помітних шансів виправити своє майже безвихідне
становище), так і між людством і довкіллям [12, с. 687 – 688].

В нинішніх умовах, коли світ перебуває у точці біфуркації, на порозі
незворотних змін, першочергового значення набуває оцінка спрямованості
глобалізаційних процесів. У цьому контексті особливо важливо, як
наголошує О. Білорус, розглядати глобалізацію з двох точок зору: 1) як
природний, об’єктивний процес; 2) як силовий, насильницький процес в
інтересах глобалізаторів [13, с. 9]. Саме другий вимір, який сьогодні
виходить на авансцену, ставить у центр уваги проблему політичного вибору
та політичного управління глобальними процесами, покликаного відвернути
світову цивілізаційну катастрофу. Усвідомлення можливості вибору робить
глобальну ситуацію трансформації цивілізації перш за все політичною,
вимагає політичної оцінки та політичних рішень. Саме тому не можна не
погодитися з думкою У. Бека: століттям глобальності не провіщається
кінець політики, а відкривається новий початок [14, с. 223].

Від політичного вибору суб’єкта залежить не просто розв’язання
матеріальних суперечностей, але доля виду Людини Розумної як такої. Адже
саме інволюційні, в релігійному сенсі навіть апокаліптичні тенденції
простежуються нині в руйнації базових культурних цінностей і
полікультурного ландшафту світу, заміщенні культурних відносин
технологічними та поширенням антикультури, руйнації традиційних
соціальних інститутів, в кризі модерної моделі держави-нації та
пов’язаних з нею механізмів соціального регулювання і соціального
захисту людини. А звідси й бурхливий потік асоціалізаці, що загрожує
втратою людського в людині. Інформаційно-комунікаційна революція
відкрила безмежні можливості для тотального контролю особи і
суспільств, підриваючи цінності свободи людини, загрожуючи перетворити
її, якщо скористатись терміном Л. Мамфорда, на елемент мегамашини, або,
за Е. Фроммом, на робота.

Дотепер політика практично ігнорувала ці небезпечні тенденції, залишаючи
інтелектуалам можливість висловлювати свою стурбованість без сподівань
бути почутими. На зламі тисячоліть вичерпання західної домінанти
цивілізаційного процесу, нова хвиля орієнталізації, символом якої стала
поява третьої космічної держави – Китаю, а також хвиля піднесення
масових громадських рухів, насамперед у розвинених країнах, відкривають
перспективу облаштування світової системи на нових засадах.

Література:

1. Панарин А. С. Искушение глобализма. М., 2002.

2. Балабаева З. В. Идеология социального глобализма (Критический анализ
доктрины Римского клуба). – К., 1989.

3. Галкин А. А. О глобализации без иллюзий // Глобализация. Конфликт или
диалог цивилизаций? М., 2002.

4. Чешков М. А. Глобалистика: предмет, проблемы и перспективы // ОНС. –
1998.

5. Скаленко А. К. Глобальные резервы роста. К., 2002.

6. Федотов А. П. Глобалистика как новая наука о современном мире. М.,
2002.

7. Хартия Земли (Текст) // Безопасность Евразии. 2001.

8. Василенко И. А. Политическая глобалистика. – М.: Логос, 2000.

9. Чешков М. А. О видении глобализирующегося мира // МЭ и МО. – 1999.

10. Шепелєв М. Планетарний дуалізм як основна суперечність сучасної
світової системи. Деякі аспекти взаємодії Сил Суші і Сил Моря // Нова
політика. 1998.

11. Белорус О. Г. Экономическая система глобализма. К., 2003.

12. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации. К., 2002.

13. Білорус О. Г. Глобалізація та національна стратегія України. К.,
2001.

14. Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. А. Григорьева и В.
Седельника. М., 2001.

15. Шепелєв М. Політико-цивілізаційний підхід до аналізу
глобалізаційних феноменів // Соціальна психологія. – 2004. – № 4 (6). –
C.123-138

16. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020