.

Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
202 2398
Скачать документ

Пошукова робота

Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження:
парадигмальні засади та досвід побудови

Актуальність і водночас перспективи розв’язання проблеми, яку нам
хотілось би порушити, зумовлені нинішньою методологічною ситуацією в
психологічній науці. Її можна охарактеризувати як ситуацію
парадигмального „зсуву” [3; 4; 15; 18; 20; 21; 24], що є вельми
складним, багатомірним, багаторівневим і, безумовно, суперечливим
явищем. Головний його зміст полягає у зміні природничо-наукової
парадигми на гуманітарну [20; 21], внаслідок чого психологія стає більше
ідеографічною, ніж номотетичною наукою [21; 26]. На цю зміну, у свою
чергу, накладаються парадигмальні „щеплення” міждисциплінарного плану,
пов’язані з переходом сучасної науки в цілому від класичного дискурсу до
некласичного та постнекласичного [4; 22]. Нарешті, слід враховувати, що
парадигмальні зміни перебувають у загальних координатах постмодернового
стану науки [3; 18], хоча термін „постмодерн”, зрозуміло, не вичерпує
всієї їх змістової специфіки. Цей ансамбль взаємопов’язаних внутрішніх
інтенцій, зовнішніх впливів, флуктуацій та тенденцій і утворює ту
методологічну ситуацію, про яку йдеться.

Що означає такий парадигмальний „зсув” у конкретно-методологічному
плані? Чи не передусім він виявляє себе в гучно декларованій або
мовчазній відмові дослідників – психологів, соціологів, представників
інших соціогуманітарних наук – від так званих кількісних методів,
зокрема від експериментальних, які є іманентно притаманними
природничо-науковій парадигмі, та наданні переваги методам, що їх
прийнято називати якісними? При цьому „кількісні” методи зазвичай
ототожнюються з формалізованими („жорсткими”) прийомами збирання
емпіричних даних, а якісні, навпаки, з „м’якими” – неформалізованими,
напівформалізованими, фокусованими інтерв’ю, методом фокус-груп тощо.

Як було показано в одній з наших попередніх публікацій [21], таке
розмежування методів емпіричного дослідження на „кількісні” та „якісні”
не має під собою достатніх підстав. Насправді слід говорити радше про
„м’які” та „жорсткі” способи спілкування з досліджуваними, з одного
боку, і про кількісні та якісні методи аналізу одержуваної інформації, з
другого. На нашу думку, цей методологічний акцент, попри свою на перший
погляд самоочевидність, має вельми принципове значення, оскільки важко
заперечити, приміром, той важливий, хоча й недостатньо відрефлексований
гуманітаріями факт, що якраз „м’які” методи збору емпіричних даних
об’єктивно породжують усе „жорсткіші” вимоги до їх кількісного аналізу,
дедалі більше ускладнюють його математичний апарат. Про це свідчать,
наприклад, ще поодинокі, на жаль, праці [5; 8], що переконливо
демонструють можливості статистичного опрацювання, здавалось би, суто
якісного матеріалу. Але не будемо заглиблюватися в цей надто спеціальний
предмет – проблема, яку ставимо, нам бачиться в ширшому контексті.

Ми далекі від безтурботно-пафосної, апологетичної оцінки окреслених вище
парадигмальних змін, так само, як і їх теоретико-методологічних та
методичних наслідків. Більше того, добре усвідомлюємо ризики, що на них
наражається наукова психологія, відходячи від природничо-наукової
парадигми, якій вона, власне, і завдячує своїм становленням,
виокремленням з філософії [28]. Проте, водночас, вважаємо нинішній
парадигмальний „зсув” закономірною реакцією психологічної науки на кризу
методів емпіричного дослідження, що використовувалися в останні
десятиліття, і ширше – на обмеженість і, в певному сенсі, вичерпаність
наявних на сьогодні технічних можливостей пізнання психіки. Під цим
кутом зору постмодернову, постнекласичну гуманітарну парадигму можна
розглядати (якщо, звичайно, не зводити її до крайнощів на кшталт суто
умоглядного продукування напівбелетризованих текстів), по-перше, як
своєрідну „відмашку маятника”, момент креативності, що відкриває перед
науковою психологією простір для нових евристичних ідей,
аналітико-синтетичних побудов, масштабних узагальнень, на заваді яким
досі так чи інакше стояли жорсткі номотетичні обмеження
природничо-наукового штибу. А по-друге, як стимул, що спонукає
психологічну науку істотно розширити джерельну базу досліджень, активно
залучаючи до них не лише дані, отримані в процесі лабораторних
експериментів та польових обстежень більших чи менших вибіркових
сукупностей респондентів, а й численні елементи психологічного знання,
що містяться в повсякденних уявленнях людей, досвіді психотерапії,
творах літератури і мистецтва, традиційному й сучасному фольклорі тощо.

Наскільки актуальною для сучасної психології є ця проблема – розширення
джерельної бази – можна судити з публікацій авторів, предметом
спеціального наукового інтересу яких є вибудовування системи
психологічних знань, шляхи її подальшого розвитку та інтеграції. А.
Юревич, наприклад, зазначає: „Дослідницька психологія досі витрачала
головні зусилля на те, щоб навчитися правильно видобувати знання,
намагаючись – за допомогою позитивістських прийомів – якомога
складнішими та хитромудрішими способами викопати його „з-під землі”,
тоді як потрібне їй знання лежало на поверхні”. Далі дослідник
стверджує, що нині психології „треба навчитися не стільки видобувати,
скільки правильно виокремлювати та оформлювати знання” [24, с. 17].

Можливо, наведена теза російського методолога й дещо категорична, однак
сама думка про те, що психологічні знання часто-густо „лежать на
поверхні” та про нагальну необхідність „виокремлення” їх із джерел, які
дотепер професійні психологи здебільш обходили увагою, вважаючи такими,
що не відповідають канонам „строгої” науки (читай: природничо-наукової
парадигми), ця думка жодних заперечень не викликає.

Гуманітарна парадигма з її закликами до вивчення не лабораторної, а
„живої” реальності, ідеографічними настановами, якісними акцентами,
„м’якими” методами збирання емпіричних даних, проголошенням „презумпції
довіри” інтелектуальній адекватності респондента тощо [3; 4; 7; 15]
повертає психологію до несправедливо ігнорованих чи недооцінюваних нею
джерел наукової інформації і тим самим створює передумови для подолання
згаданої кризи емпіричних методів. Це можна розглядати як вихідний пункт
наших подальших міркувань, адже симптоми кризи емпіричних методів давно
спостерігаються, зокрема, в галузі етнопсихологічних досліджень і, чи не
в першу чергу, досліджень з питань національного характеру, а
обговорення конкретно-методологічних підходів до вивчення національного
характеру і є метою цієї статті.

Історія вивчення національного характеру: рух у глухий кут?

Нагадаємо, що за часів М. Лацаруса та Х. Штейнталя і пізніше – В. Вундта
психологічні студії з питань національного характеру, як і етнічної
проблематики в цілому, пов’язувалися зазвичай з вивченням міфології,
моралі, релігії, мови, культури. Ці явища відповідним чином описувалися
й тлумачилися для відтворення особливостей „психології народів”. Тобто,
„психологія народів” вивчалась, як сказали б тепер, на засадах
гуманітарної парадигми. Незабаром, однак, гуманітарна методологія в
тодішньому її вигляді себе скомпрометувала, оскільки різні автори, по
суті, фіксували власні, суб’єктивні враження про описувані феномени
міфу, фольклору тощо, внаслідок чого нерідко давали не лише різні, а й
взаємовиключні характеристики одного й того ж етносу, і це, на жаль,
було притаманне як аматорським, так і професійним працям.

Такий суб’єктивізм справляв особливо прикре враження на тлі успіхів
природничих наук, зробленого ними перевороту в усталеній картині світу.
Відтак цілком логічним кроком у розвитку етнопсихології стала її
переорієнтація на методологію природничих наук, що відбулося, можна
сказати, доволі „плавно” і не супроводжувалось якимись серйозними
ексцесами. Адже видавалося зрозумілим: така переорієнтація відбувалась і
в психологічній науці загалом, і в низці інших галузей
соціогуманітарного знання.

Перехід етнопсихології до природничо-наукової парадигми ознаменувався
широким розгортанням польових досліджень. Першим дав поштовх до них, як
вважається, Ф. Боас, котрий на противагу сучасним йому спекулятивним
описам людини і культури сформулював вимогу спершу встановлювати
елементарні емпірично фіксовані факти і вже на їх основі будувати
відповідні теорії та розробляти нові, адекватніші методи дослідження.
Серед першопрохідців і найвидатніших постатей емпіричної етнопсихології
називають також А. Кардинера, К. Дю Буа, Е. Валласа, А. Інкелса та Д.
Левенсона, інших учених [1; 13; 16]. Здійснені ними, їхніми учнями та
послідовниками польові дослідження були зорієнтовані переважно на
„контактне” обстеження великих вибіркових сукупностей представників того
чи того етносу (особистісно-центрований підхід) або з’ясування
соціокультурних детермінант формування психічного складу
національно-етнічних спільнот (культурно-центрований підхід) і
відтіснили на другий план ті джерела та способи отримання
етнопсихологічної інформації, які уявлялися класикам „психології
народів” головними, якщо не єдино можливими.

Щоправда, інтерес до цих джерел ніколи не згасав. Ними продовжував
послуговуватися, наприклад, психоаналіз в особі таких корифеїв, як К.
Юнг і Е. Фромм. Ці джерела розглядались як більш чи менш значущі
елементи „культурних конфігурацій” у межах культурно-центрованого
підходу [13; 17]. Та навіть психоаналітики в конкретній дослідницькій
практиці з певного часу все ж віддавали перевагу польовим обстеженням
репрезентантів етнічних спільнот або вивченню їх побутової культури –
нехай і за допомогою специфічних методичних прийомів. Це по-перше. А
по-друге, епізодичні (скажімо, в роки Другої світової війни) спроби
вибудовування дослідницьких стратегій на основі аналізу таких джерел з
певних причин, на яких ми зупинимося далі, не раз демонстрували свою
нерелевантність, були малоуспішними і, головне, аж надто вразливими для
нищівної критики (під час якої, згідно з відомим прислів’ям, разом з
водою вихлюпується й дитина), позаяк різко дисонували із загальними
методологічними настановами панівної природничо-наукової парадигми. Тому
ці джерела розглядалися в кращому випадку як допоміжні. Так, щодо
перспективи їх аналізу А. Інкелс та Д. Левенсон зазначали, що „у
вивченні національного характеру… це може бути скоріш допоміжним, аніж
основним методом, первинним є психологічне вивчення індивідів” [27, р.
426 – 427].

Щоб уникнути можливих непорозумінь і, як то кажуть, „заради
справедливості”, слід зауважити, що в процесі польових досліджень
етнопсихологи (на відміну від більшості колег, які працювали в інших
галузях психологічної науки), як правило, не зловживали „жорсткими”
методами спілкування з респондентами. Навпаки, частіше використовувалися
максимально „якісні” і „м’які”, як на той час, методи і методики: тест
Роршаха, біографічний метод, тест незакінчених речень, ТАТ тощо. Проте
це не змінювало загальної стратегії досліджень. Вони виконувалися за
номотетичним принципом: цілісний етнопсихологічний феномен, той же
національний характер, „розкладався” на структурні складові, для
вивчення кожної з яких добирався окремий тест або й кілька тестів –щоб
одержати якомога більшу кількість статистично достовірних результатів,
узагальнення яких дало б змогу відтворити досліджуваний феномен у всій
його цілісності.

При цьому, задля забезпечення статистичної достовірності результатів,
часто висувалася вимога використовувати щонайменше три різні
(„взаємоперевірні”) тести. До того ж, чим далі просувалося вивчення
національного характеру, тим очевиднішою ставала варіативність типів
„модальної особистості” (що слугувала за гіпотетичну модель
національного характеру), а це, у свою чергу, потребувало обстеження
дедалі більших вибіркових сукупностей респондентів. В результаті
дослідники зіткнулися з ніби суто технологічною або й технічною, а
насправді складною методологічною проблемою, що виявилася практично
нерозв’язною, – проблемою надзвичайної громіздкості дослідницьких
процедур. Ідеально бажані кількісні параметри останніх в етнопсихології
ХХ століття просто вийшли за межі розумного.

Виникали як гриби після дощу й інші проблеми методологічного плану.
Наприклад, так і не було дано переконливої відповіді на сакраментальні
запитання: які саме „елементи особистості” слід вимірювати для
відтворення національного характеру і як їх порівнювати, якщо набір його
рис у різних народів здогадно може бути різним? Якщо ж допустити
використання в дослідженні різних „наборів” рис, то чи може бути
певність, що вивчається одне й те ж психологічне утворення? З’ясувалося
також, що фактично будь-який тест не вільний від впливу культури, в якій
створюється, і, отже, може виявитись непридатним для реконструювання
національного характеру представників інших культур.

Цей перелік невирішених проблем можна продовжувати. Однак
найдошкульнішою з них була все ж, певно, згадана громіздкість. Принаймні
такий висновок напрошується з пояснень А. Інкелса та Д. Левенсона, чому
їм не вдалося здійснити амбітну програму досліджень національного
характеру. На заваді став „нинішній обмежений стан пізнання і
дослідницької технології” [27, р. 428], заявляють вони, пояснюючи
неможливість обґрунтовано засвідчити наявність національного характеру в
якоїсь нації. З цими поясненнями, по суті, погоджується й російська
дослідниця С. Лур’є, зауважуючи, що реалізація такої програми
потребувала б „майже повального психологічного дослідження суспільства”
[13, с. 68 – 69].

Тож не дивно, що вивчення національного характеру „захлинулося”. І
сталося це не стільки чи, принаймні, не тільки через те, що західна
етнопсихологія не мала адекватних метатеоретичних побудов, які
грунтувалися б на якійсь універсальній методології на зразок
марксистської, як схильна вважати більшість радянських і пострадянських
авторів. На нашу думку, причину поразок західної етнопсихології слід
кваліфікувати не як загальнометодологічну (в розумінні браку єдиних
монометодологічних орієнтирів) чи суто теоретичну, а скоріш як
теоретико-методологічну, а ще точніше – як парадигмальну.

Прийняття етнопсихологами природничо-наукової парадигми на певному
етапі, безперечно, відіграло позитивну роль. Однак нині в етнопсихології
склалося доволі парадоксальне становище, яке нагадує глухий кут. З
одного боку, здавалося б, усім зрозуміло, що номотетичний принцип
вивчення національного характеру та інших подібних до нього цілісних
етнопсихологічних феноменів на сьогодні себе вичерпав (немає сенсу й
надалі вперто шукати все нові й нові емпіричні індикатори їх складових
частин, якщо ці частини все ж не вдається ні до пуття вивчити в польових
умовах, ні зібрати потім докупи). З другого ж боку, ніхто не поспішає
визнати наукову достовірність та віднайти адекватні методичні засоби
аналізу якраз тих джерел інформації, де цілісно фіксуються такі
феномени.

Що ж заважає вийти з цього глухого кута?

Спростування деяких методологічних упереджень

Серед джерел, що цілісно фіксують національний характер, одне з чільних
місць належить апріорі художній літературі, або, краще сказати,
національним художнім літературам. Адже вони протягом віків нагромадили
величезну кількість описів характерів представників різних народів
світу. Повноцінне користування такими джерелами вимагає від
науковця-психолога зваженої оцінки і цих джерел, і власних дослідницьких
амбіцій та можливостей. Він має позбутися багатьох забобонів та
упереджень, що дістались у спадок від неподільного панування
природничо-наукової парадигми, класичного наукового дискурсу.

Гуманітарні методологічні настанови, постнекласичний дискурс,
постмодерновий стан науки – усе це не лише зумовлює більшу свободу
наукової творчості, а й усуває монополію професійних психологів на
пізнання психічних явищ, принципово урівнює їх у цьому плані з іншими
людьми, не кажучи вже про інших гуманітаріїв. Тому, визнавши наукову
значущість джерел психологічної інформації ненаукового походження,
доведеться визнати й інші, менш приємні для професійного самолюбства
фахівця-психолога речі. Зокрема, доведеться погодитися з тим, що:

а) є люди, які розуміються на психології інших людей не гірше за
професійних психологів, а то й значно краще. Наведемо приклад. Коли
старому горцеві прочитали вголос повість Л. Толстого „Хаджі-Мурат”, той
зронив: „Таку книгу міг написати тільки Бог – не людина” [2, с. 476].
Мабуть, годі шукати яскравіших свідчень проникнення класичної художньої
літератури у глибини психічного складу людей, до того ж людей, що
належать до зовсім іншого етнокультурного середовища, і, зрозуміло,
подібним оцінкам наукова психологія може лише позаздрити;

б) методи, якими користуються непрофесійні, чи, правильніше б сказати,
недипломовані знавці людської психіки, у своїй основі мало відрізняються
від тих, якими послуговуються професійні психологи. І чим більше останні
схиляються до гуманітарної парадигми, чим далі відходять від
експерименту, тим ця різниця стає меншою, ілюзорнішою. Так, неможливо
заперечити очевидного факту, що неекспериментальні методи психології,
соціології та інших соціогуманітарних наук зводяться, зрештою, до
інтерв’ювання людей і спостереження за їх поведінкою*, і саме на цих
методах – на інтерв’юванні та спостереженні, різних їх модифікаціях і
комбінаціях базуються, здавалось би, наймодерніші, найвитонченіші
сучасні наукові методи, скажімо, метод фокус-груп. Але ж непрофесійні
знавці людської психіки, у нашому випадку – письменники, роблять те ж
саме – вони розпитують (інтерв’юють) людей, спостерігають за їх
поведінкою і співвідносять добуту таким чином інформацію з результатами
самоспостереження над власним внутрішнім світом, тобто користуються тими
ж методами інтерв’ю і спостереження.

Щоправда, спостереження, яке здійснює письменник, здебільш не відповідає
усталеним у науковій психології критеріям цілеспрямованості та
систематичності, не кажучи вже про вимоги формалізації. Однак
неформалізованість, недостатня систематичність і, якоюсь мірою,
нецілеспрямованість письменницьких спостережень компенсуються їх
тривалістю і перманентністю: письменник спостерігає людей з мимовільною
настановою на відтворення кожної побаченої деталі, протягом усього життя
і повсякчас, тоді як переважна більшість професійних психологів, будьмо
відверті, робить це лише у спеціально відведені для досліджень чи
консультацій години. До того ж, письменницьке спостереження нерідко
характеризується ступенем включеності просто недоступним професійному
психологові.

Те ж саме можна сказати й про метод інтерв’ю. Неформалізованість і
несистематичність розпитування (інтерв’ювання) людей письменником, знову
ж таки, компенсуються перманентністю, тривалістю цих „інтерв’ю”, їх
незрівняно більшою, ніж у психолога, кількістю. Окрім того, письменник,
як правило, уміє взяти значно більше психологічної інформації з
випадково почутих реплік, діалогів, монологів.

Наведені аргументи, на нашу думку, є достатніми, аби стверджувати, що в
контексті конкретного психологічного дослідження, залежно від його цілей
і завдань, непрофесійний знавець людської психіки, той же письменник,
може розглядатись не як об’єкт спостереження (піддослідний,
випробуваний, респондент тощо), а, в певному сенсі, як дослідник,
здатний нагромаджувати достовірне психологічне знання. Одначе він не
здатний, найчастіше не бажає, та й не повинен уміти оформлювати
нагромаджуване знання як науково-психологічне, оскільки це виходить за
межі його професійних інтересів і компетенції. Оформлення знання як
науково-психологічного – перевага, привілей і водночас обов’язок
професійного психолога.

І тут знову варто звернутися до вже цитованої праці А. Юревича.
Зазначивши, що потрібне науковій психології знання „лежить на поверхні”
і що їй слід навчитися не стільки „видобувати” його, скільки правильно
виокремлювати і оформлювати, вчений наголошує, що це передбачає
„оформлення знання саме як наукового, тобто у вигляді законів,
закономірностей та законоподібних тверджень, а не у вигляді описів
психологічної феноменології” [24, с. 17].

Нікого не повинно вводити в оману те, що, мовляв, психологія знову стає
ідеографічною наукою. Бо йдеться про дещо інший ідеографізм, ніж на
рубежі ХІХ – ХХ століть. Недаремно Р. Харре називає його „новим
ідеографізмом”, зауважуючи, що це не означає відмови від пошуку
універсальних структур і закономірностей [26, с. 132 – 134].

Наукова психологія йде до „нового ідеографізму” не з порожніми руками, а
збагачена десятиліттями роботи на засадах природничо-наукової парадигми,
колосальним (хоч і неоднозначним) досвідом експериментальних досліджень,
скрупульозного аналізу їх результатів. Безглуздо було б цей досвід
розгубити, не скористатися ним повною мірою в нових умовах. Проте, на
нашу думку, сьогодні він має виявлятися не тільки і, можливо, не стільки
в польових дослідженнях, а, передусім, у способах формалізації
нагромадженої інформації, її математично-статистичного опрацювання та
аналізу. Без цього перспектива оформлення психологічного знання як
наукового видається вельми сумнівною.

Природно, закон, закономірності у психологічній науці не зводяться до
„звичайних регулярностей”, які можна зафіксувати за допомогою статистики
[12, с. 103]. Однак на нинішньому етапі науково-психологічного пізнання
встановлення закону, закономірності, та нерідко й побудова більш-менш
обґрунтованої типології, формулювання законоподібного твердження
вимагають усе ж фіксації цих регулярностей, співвіднесення „випадку із
статистикою”, як зазначала одна з найглибших дослідниць так званих
„людських документів” Н. Козлова [7, с. 26].

Це належить усвідомлювати, звертаючись до будь-яких джерел психологічної
інформації, зокрема й таких нетривіальних, як художня література. І,
можливо, саме брак такого усвідомлення і став головною причиною фіаско
того напряму досліджень національного характеру за допомогою культурної
продукції (літератури, мистецтва, філософії), який було окреслився в
роки Другої світової війни, але незабаром звівся нанівець
невідповідністю власних висновків реаліям, які вивчалися [13]. Ці
дослідження спиралися на вельми сумнівні положення А. Фульє, котрий
вважав, що для того, аби зрозуміти народ, необхідно і достатньо
зрозуміти світогляд його еліти, зокрема – художньої. Насправді ж,
думається, слід було орієнтуватися не на світогляд і характери еліти як
такої, а на реконструювання продуктів її творчості з погляду
вірогідності й типовості відтворюваних у них етнопсихологічних реалій.

Треба враховувати, що письменник є дослідником лише в аспекті
нагромадження психологічної (етнопсихологічної) інформації. Не більше й
не менше. Тому ні очікувати від нього узагальнень наукового плану, ні
сподіватися, що їх можна механічно замінити екстрактами його власної
психіки (світогляду, характеру, ментальності), не випадає.

Письменник виконує дослідницьку функцію лише щодо об’єкта спостереження
(зображуваних людей). Функція дослідника-психолога є іншою. Найточніше
її відображає загальновідомий термін „експерт”, під яким розуміють
обізнану особу, що запрошується у спірних або складних випадках для
експертизи. Під експертизою ж розуміють дослідження та вирішення за
допомогою обізнаних осіб певного питання, що вимагає спеціальних знань,
яких не вистачає дослідникові [19].

Як бачимо, письменник у цьому випадку цілком „підводиться” під
визначення експерта. А коли так, то й продукт його творчості – художній
твір – правомірно розглядати як своєрідний експертний висновок.

Такий підхід, у свою чергу, вимагає докорінного перегляду упереджень
щодо методу експертних оцінок. Йому в сучасній психології відводиться
периферійна, у кращому разі – допоміжна роль. Тим часом, під кутом зору
гуманітарної парадигми, його правомірно віднести до методів „основних” і
цілком „сучасних”, таких, що нічим не поступаються іншим методам
відповідного класу – „м’яким” і „якісним”. Різниця лише в тому, що на
„польовому” етапі дослідження якісні дані нагромаджує не сам
дослідник-психолог, а експерт. Психолог же їх має тільки
систематизовувати й узагальнювати. Але це з позицій нинішнього
парадигмального „зсуву”, як нам уже доводилося зазначати [21], радше
перевага, а не вада методу, бо якщо в межах гуманітарної парадигми
постулюється „презумпція довіри інтелектуальній адекватності
випробуваного” [15, с. 45], то тим більше слід довіряти експертові,
особливо коли цю функцію виконують особи з такою унікальною здатністю
проникнення у внутрішній світ людей, яка властива письменникам.

Ідея просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження та її
модельне втілення

Можливість розглядати недипломованого психолога (письменника) як
дослідника та експерта, на нашу думку, дає підстави висунути ідею
побудови просторово-часового континууму етнопсихологічного дослідження.
У методологічному плані ця ідея видається нам принципово новим
евристичним рішенням, оскільки в такому континуумі різні методи
наукового пізнання можна поєднувати значно осмисленіше, продуктивніше,
органічніше і з набагато вищим ступенем інтеграції, ніж у традиційних
варіантах (моделях, стратегіях) їх поєднання [9; 11; 23]. Знімається,
зокрема, й опозиція „контактних” і „дистантних” методів [13].

Будуючи просторово-часовий континуум дослідження, виходитимемо з
визначення методу, яке дає С. Максименко. „З функціональної точки зору,
– пише він, – метод являє собою деяку діяльність з об’єктом дослідження”
[14, с. 283]. Цілком поділяючи це визначення, зробимо все ж уточнення:
ця діяльність може бути як безпосередньою, так і опосередкованою.
Наприклад, вона може бути опосередкованою діяльністю з продуктом
діяльності об’єкта. Але не тільки. Вона може бути опосередкованою
інтеракціями дослідника з іншим суб’єктом, що безпосередньо взаємодіє з
об’єктом (на цьому, власне, й базується метод експертних оцінок). У
такому випадку виникає своєрідний „розподіл праці” між різними
суб’єктами – в процесі їх взаємодії так чи так розподіляються
дослідницькі та експертні функції, що ними виконуються.

Далі слід наголосити, що взаємодія різних суб’єктів розгортається як у
просторі, так і в часі, може реалізовуватися діахронно, тобто не тільки
„тут і тепер”, а й у вельми віддаленій (теоретично – в нескінченно
далекій) історичній ретроспективі. Це означає, що психологові зовсім не
обов’язково „домовлятися” з конкретним письменником чи кількома
письменниками про їх участь в експертизі. Літературний процес
відбувається перманентно, незалежно від психолога втілюється в десятках
і сотнях художніх творів, що потенційно можуть кваліфікуватися як
експертні висновки. Тому аби скористатися ними, психологові досить
подумки, за допомогою мисленного експерименту, окреслити гносеологічні
межі літературного процесу так, щоб це давало право не просто
аналізувати якісь тексти, як робиться зазвичай, а розглядати власну
діяльність і діяльність творців художніх текстів як певну безперервність
взаємопов’язаних функцій та інтеракцій, спрямованих на пізнання одного й
того ж об’єкта спостереження, в даному випадку – етнічної спільноти.

Це й буде просторово-часовий континуум дослідження. Елементарна його
модель може мати такий вигляд (схема 1).

Схема 1

Елементарна модель просторово-часового континууму

етнопсихологічного дослідження за творами художньої літератури

Побудована модель передбачає, що діяльність обох суб’єктів
дослідницького процесу (і письменника, і психолога) має на меті спільний
об’єкт (етнічну спільноту). Однак на його пізнання безпосередньо
спрямовані інтеракції лише одного суб’єкта – письменника, який сам, без
участі психолога, виконує дослідницьку функцію. Психолог же реалізує її
шляхом опосередкованої взаємодії з письменником – за посередництвом
„наданого” ним експертного висновку (художнього твору).

При цьому роль психолога не є ні пасивною, ні другорядною, як може
видатися на перший погляд. Ми навіть схильні вважати, що вона більш
активна і творча, ніж у звичайному польовому дослідженні. Адже психолог
не просто дістає з художнього твору потрібну йому інформацію, а
перетворює, трансформує її. Долаючи простір і час, він діє в
побудованому ним самим континуумі, долучаючись водночас до творчої
майстерні найвидатніших знавців людської душі, що зумовлює й певні
методологічні стандарти, і певні креативні еталони.

Втім, розглянута модель, зрозуміло, є граничною абстракцією. У нашому
дослідженні, присвяченому вивченню українського національного характеру,
вона підлягала конкретизації з метою наступної операціоналізації.

Найінформативнішим для відтворення сутнісних особливостей національного
характеру українців ми вважали історичний період, який охоплює ХІХ –
початок ХХ століття, позаяк саме тоді в основному завершився процес
формування української етнічної нації [10], однак ще не набрало сили
тотальне „розхитування” етнічної структури, спричинене в подальшому
руйнівними соціальними експериментами, прискореною урбанізацією,
глобалізацією тощо. Відповідно, джерельну базу мали скласти твори
української художньої літератури ХІХ – початку ХХ століття, а також
художні твори російської літератури цього ж періоду, що зображують
українців (залучення творів російської літератури здійснювалось як з
огляду на те, що окремі письменники, приміром, М. Гоголь, належать
однаковою мірою до обох літератур, так і з метою підвищення рівня
достовірності інформації шляхом її зіставлення). При цьому, нам не
видавалося за можливе починати дослідження відразу з обмеження його
джерельної бази якоюсь штучно сконструйованою вибірковою сукупністю
творів. Оскільки не існувало переконливих критеріїв їх відбору, ми
вважали, що хоча б початково має розглядатись увесь їх генеральний
масив.

Тим часом, наші підрахунки* засвідчили, що на сьогодні в активному
літературознавчому обігу перебуває понад 300 лише так званих сюжетних
творів української літератури того періоду. Вони тією чи тією мірою
змальовують людські характери і, отже, в ідеалі жоден з них не повинен
би ігноруватися. А ще ж мали аналізуватись і відповідні тексти
російської літератури. Природно, впоратися з таким масивом творів
самотужки ми не могли. Тим більше, не могли оцінювати зображені
письменниками персонажі з огляду на їх типовість, виокремлювати властиві
їм характерологічні риси тощо. Усе це під силу лише людям з фаховою
освітою, що володіють професійними навичками такого аналізу і вільно
орієнтуються в усьому обширі літературних текстів певного періоду,
утримуючи їх в активній пам’яті. Тому ми сформували групу експертів з 60
осіб, до складу якої увійшли науковці Інституту літератури НАН України
та викладачі кафедр української і зарубіжної (російської) літератури
провідних університетів Києва – переважно доктори і кандидати наук.

Отже, у нашому дослідженні з’явився ще один суб’єкт –
експерт-літературознавець. Як наслідок, модель просторово-часового
континууму реального дослідження українського національного характеру
набула такого остаточного вигляду (схема 2).

Схема 2

Модель функцій та інтеракцій різних суб’єктів дослідницького процесу у
просторово-часовому континуумі дослідження українського національного
характеру за творами художньої літератури

Література:

1. Баронин А. С. Этническая психология. – К.: Тандем, 2000. – 264 с.

2. Гамзатов Р. Мій Дагестан // Гамзатов Р. Пісні гір: Вірші; поеми;
проза / Пер. з авар. – К.: Дніпро, 1986. – С. 159 – 492.

3. Гусельцева М. С. Культурно-историческая психология и „вызовы”
постмодернизма // Вопр. психологии. – 2002. – №3. – С. 119 – 131.

4. Гусельцева М. С. Культурно-историческая психология: от классической –
к постнеклассической картине мира // Вопр. психологии. – 2003. – №1. –
С. 99 – 115.

5. Данилова А. Г. Кросскультурный анализ категориальной структуры
ценностных ориентаций на материале исторических текстов // Психол. журн.
– 2005. – Т. 26. – № 1. – С. 46 – 55.

6. Історія української літератури: У 2 т. / Ред. колегія: І. О. Дзеверін
(гол.), В. Г. Дончик, О. В. Мишанич та ін. – К.: Наук. думка, 1987. – Т.
1. – 629 с.

7. Козлова Н. Н. Опыт социологического чтения „человеческих документов”,
или Размышления о значимости методологической рефлексии // Социс. –
2000. – №9. – С. 22 – 32.

8. Колесин И. Д. Математическая модель развития массового энтузиазма (на
материале рассмотрения примеров героико-трудовой активности советских
людей в 20 – 30-е годы) // Психол. журн. – 2001. – Т. 22. – № 1. – С.
113 – 118.

9. Количественный и качественный анализ: органическое единство или
автономия // Социс. – 2004. – №9. – С. 3 – 14.

10. Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Україна: шлях до себе. Проблеми
суспільної трансформації. – К.: Видавн. центр „ДрУк”, 1998. – 446 с.

11. Лаба Л. Я. Способы интеграции качественных и количественных методов
// Социс. – 2004. – №2. – С. 124 – 129.

12. Левин К. Закон и эксперимент в психологии // Психол. журн. – 2001. –
Т. 22. – № 2. – С. 101 – 108.

13. Лурье С. В. Историческая этнология: Учеб. пособ. для вузов. – М.:
Академич. проект, 2004. – 624 с.

14. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: У 2 т. – К.: Форум,
2002. – Т. 1: Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. –
319 с.

15. Найдьонова Л. А. Електоральна активність: проблема методів
дослідження // Наук. студії із соціальної та політ. психології. – К.:
Сталь, 2002. – Вип. 5(8). – С. 36 – 52.

16. Павленко В. М., Таглін С. О. Етнопсихологія: Навч. посіб. – К.:
Сфера, 1999. – 408 с.

17. Психология и психоанализ характера / Сост. и общ. ред. Д. Я.
Райгородской. – Самара: Изд. Дом „БАХРАХ-М”, 2000. – 640 с.

18. Скорик М. М. Проблема методологічного плюралізму в соціальному
пізнанні // Наук. студії із соціальної та політ. психології. – К.:
Міленіум, 2003. – Вип. 7(10). – С. 43 – 54.

19. Словник іншомовних слів / С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута (уклад.);
Є. І. Мазніченко (ред.). – К.: Наук. думка, 2000. – 622 с.

20. Слюсаревський М. М. Методологічна ситуація у психологічній науці і
перспективи соціальної психології // Наук. студії із соціальної та
політ. психології. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 10(13). – С. 3 – 14.

21. Слюсаревський М. М. Імперативи правдивості і смиренності: Про
парадигмальний „зсув” у психологічній науці та проблему методів
емпіричного дослідження // Наук. студії із соціальної та політ.
психології. – К.: Міленіум, 2005. – Вип. 12(15). – С. 3 – 24.

22. Степин В. С. Теоретическое знание. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. –
744 с.

23. Толстова Ю. Н., Масленников Е. В. Качественная и количественная
стратегии: Эмпирическое исследование как измерение в широком смысле //
Социс. – 2000. – № 10. – С. 101 – 109.

24. Юревич А. В. Методологический либерализм в психологии // Вопр.
психологии. – 2001. – № 5. – С. 3 – 18.

25. Яновский М. И. Место метода самонаблюдения (интроспекции) в
психологии // Вопр. психологии. – 2001. – № 1. – С. 91 – 96.

26. Harre R. Social Bieng: A Theory for Social Psychology. – Oxford:
Blackwell, 1979. – 438 p.

An intellectual history of psychology. – Wisconsin: Univ. Of Wisconsin
Press, 1995. – 390 р.

29. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020