Реферат на тему:
Проблеми соціальної самоіндентифікації української еліти
В історії кожної країни завжди була і є актуальною проблема соціальних
патернів поведінки. Кого саме пересічний громадянин прагне наслідувати?
Чиї дії вважає зразковими? Позитивне розв’язок сприяє консолідації
націй.
Але можливий і варіант соціальної ситуації, котрий може розчахнути
суспільство: якщо особи, котрим прагнуть наслідувати, не є патріотами,
державниками та й просто масштабними особистостями. Як влучно зауважив
щодо цього тележураліст Ю. Макаров, „колективне божевілля нічим не краще
за колективну змову” [1].
Як і годиться в порядному демократичному суспільстві, в Україні щодо
означеної проблеми нуртує неабиякий плюралізм думок. Так, один з
провідних наших соціологів Є. Головаха вважає, що „трійка з мінусом” –
це сьогоднішня оцінка умов життя українських громадян. Ще кілька років
економічного зростання – й соціологи матимуть „шанс написати, що Україна
заслужила від своїх громадян принаймні задовільну оцінку” (2, с. 160).
Отже, при такому трактуванні подій опосередковано можна зробити
висновок, що люди, які ухвалювали „доленосні рішення” в політиці,
економіці, бізнесі, ЗМІ, в цілому впоралися зі своїми завданнями.
Водночас більш поширеною є точка зору, що саме люди, котрі іменуються
„українськоюї елітою”, несуть відповідальність за деструктивні
тенденції, які характеризують специфіку соціальної ідентичності
української нації: брак позитивних взірців поведінки, позитивних
соціальних цінностей та уподобань і, як результат, формування песимізму
як основного соціального настановлення майже усіх верств населення. Так,
за результатами соцопитування, що наводиться доктором соціологічних наук
М. Пірен [3, с. 9], на запитання „Як би ви могли охарактеризувати наш
час?”, 51,7 % респондентів відповіли, що це час злодіїв, 35,5 % – час
жебраків, 33, 3 % – політиканів, 25,9 % – бюрократів, 24,4 % – час
пристосуванців. Авторка, відповідно, робить висновок, що такі результати
засвідчують, перш за все, брак у державних діячів чітко визначеної мети.
Адже „переважна більшість нової української еліти… поставилась до
висунутих історією завдань із рідкісною безвідповідальністю та
безпрецедентною фаховою бездарністю” [3, с. 3].
Стан справ, можливо, дещо віддзеркалює твердження Голови Верховної Ради
України В. Литвина, що сьогодні гостро необхідна зміна політичних еліт –
„поки що ми консервуємо стару політичну практику” [4]. Тобто Голова
Верховної Ради має на увазі те, що потрібно змінити нинішню еліту,
оскільки переважна більшість її прагне законсервувати теперішній стан
справ. Не розуміючи того, що соціально-психологічна ситуація в Україні
за останні роки кардинально змінилася.
Навіть зробивши поправку на певну емоційність цитованих тверджень,
мусимо визнати, що проблема відповідальності еліти перед суспільством в
Україні актуальна саме тому, що кристалізація цієї еліти перебуває в
зародковому стані. Представники істеблішменту щиро не розуміють, чому
повинні брати якісь зобов’язання перед народом частіше, ніж раз на
чотири роки (під час чергових виборів). Не випадково ключовими постатями
в соціальній політиці стають не фахівці з PR (зв’язків з громадськістю),
а імпортні політтехнологи. Фахівці з PR мають широко висвітлювати
реальні дії та досягнення політичної й бізнесової еліти. А
політтехнологи створюють віртуальні цінності та події, переконуючи
електорат в їх реальності. Певно, такі преференції фахівцям з
маніпулювання громадською свідомістю свідчать про мізерність реальних
досягнень еліти, які б дозволили їй консолідувати націю. Не випадково
„до характерних рис сучасної еліти експерти відносять переважання:
вузькогрупових, відомчих та інших партикулярних інтересів і цінностей,
індиферентне ставлення до проблем стратегічного розвитку й інтересів
громадян” [5; 6].
Щоб визначити можливі тенденції розвитку української політичної і
бізнесової еліти в майбутньому, спробуємо розглянути специфіку її
виникнення, формування та розвитку на теренах колишнього СРСР. І,
зокрема, в Україні. Така екстраполяція може дати певні орієнтири щодо
того, що саме може стати на заваді молодій українській державі.
Найбільшого поширення теорії еліт отримали на периферії Європи, в нових
„демократіях”. Існує твердження, що „елітизм протистоїть демократизації
суспільства, об’єктивно веде до підготовки різних форм авторитаризму і
тоталітаризму” [7, с. 127]. Італійський соціолог В. Парето, який увів
цей термін, писав, що наявність влади й капіталу передбачає певні
особливості у тих людей, які претендують на звання еліти: військова
хоробрість, шляхетне походження, власна гідність, мистецтво керувати. Цю
думку розвивав і іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет. Він вважав
елітою людей, що мають інтелектуальну та моральну перевагу над іншими, а
головне – високе почуття відповідальності перед суспільством [7, с.
127]. Тобто можна говорити, що еліта – це сукупність людей (бізнес,
політика, медіа), яка захищає загальнонаціоні інтереси і в усіх своїх
діях керується тільки інтересами країни, яку репрезентує.
Саме такі політичні еліти, об’єднані на основі консенсусу, утворилися в
країнах Балтії, а також в Угорщині, Польщі, Чехії. Вони „повною мірою
сприйняли демократичні інститути та процедуру і тому …досягли
компромісу між прихильниками антикомуністичних та просоціалістичних
орієнтацій” [8, с. 24]. Відтак нікого в Європі не дивує перебування на
посаді президента Польщі „лівого” за поглядами О. Квасневського, який у
своїх діях виходить винятково з інтересів польської держави та її
громадян.
В деяких інших країнах при владі лишилася політична еліта колишніх
режимів, „змінивши прапори та оголосивши себе прихильниками
націонал-патріотів або соціал-демократів” [8, с. 25]. Вони перехопили
ініціативу у національно-демократичних рухів, використали їхні гасла,
залишившись при владі при повному зовнішньому дотриманні всіх
демократичних процедур. Так, з точки зору В. Танчера, „…Україну
найчастіше порівнюють з Румунією, де неокомуністи, імітуючи демократичні
процеси, зберегли систему влади, яка має лише ознаки демократії” [8, с.
25]. Влада сконцентрована в руках державної бюрократії, що лишилась „під
впливом номенклатури КПРС. Опозиційні сили знаходяться під тиском
силових структур, податкової служби і в той же час – ігноруються
провладними ЗМІ” [8, с. 25].
Нам здається, що твердження, ніби вся нинішня владна еліта вийшла з лав
КПРС, неповне. У цьому випадку і виконавча, і законодавча гілки влади
значно більше уваги приділяли б формуванню державної ідеології (що
звично для партноменклатури) та формуванню цілеспрямованої системи
підготовки майбутньої української еліти. Щось на кшталт: жовтенята –
піонери – комсомольці – члени партії. Але цього не відбулося. Як
зазначає доктор психологічних наук В. Медведєв, „ідеологічна порожнина,
що виникла після розпаду СРСР, заповнюється ідеологією кримінальної
субкультури” [9, с. 76]
Отже, можна говорити, що у нас немає консолідуючої державної ідеології –
зокрема й через неусвідомлення елітою своєї відповідальності за майбутнє
країни. Це можна пояснити певною строкатістю та неоднозначністю тієї
соціальної групи, яка визначається міфологемою „українська еліта”.
Фахівці, що її досліджують, виділяють, як мінімум, три її складові
частини:
· частина колишньої партійно-комсомольської номенклатури;
· колишні тіньовики та представники криміналітету, що вже мали досвід
напівзаконної комерційної діяльності;
· шукачі пригод, авантюристи.
Виникає закономірне запитання: наскільки ці люди втілюють найкращі риси
української нації і чому вони так легко стали дуже заможними? Або, як
сформулював один з дослідників: „Чи можна це назвати елітою?” [7, с.
127].
Коли проаналізувати кар’єру багатьох банкірів, керівників корпорацій,
фондів, то майже в усіх їхніх анкетах буде написано: „В 1988 – 1991
роках перебував на виборній роботі в громадській організації”. Що майже
завжди засвідчує колишню приналежність до апарату КПУ. Запорукою їх
успіху стала причетність до розподілу загальнодержавної власності. У
тих, хто належав до комсомольсько-партійної номенклатури, головним
настановленням було: володіти владою або ж бути поруч з нею.
Відбирали до цієї „касти”, перш за все, „за анкетою” (потрібне було
робітничо-селянське походження), а не за інтелектом. Відтак до багатьох
із них прилипла стандартна характеристика: „Як був парторгом, так
парторгом і лишився!” Тим більше це стосується партійної еліти України,
куди відбирали енергійних виконавців, тоді як ініціативніших перевозили
до Москви. Приклад: голова концерну „Юкос” В. Ходорковський – вихованець
ленінського комсомолу, виходець з партнаменклатури. Як працював
„інститут уповноважених”, з яких і виросли теперішні олігархи,
проаналізуємо нижче.
Друга група – колишні тіньовики, що звикли „крутитися”, давати хабарі,
шукати „дах” тощо. Вони перенесли ці звички і в нову епоху. Життя за
принципом „Все що можна вкрасти – потрібно вкрасти!” неминуче призводить
до того, що вони продовжують свою боротьбу під „килимом” і нині. Головна
проблема представників цього контингенту: вони щиро не розуміють, чому
мають перейматися загальнодержавними проблемами, захищати інтереси всіх
верств населення. В кращому випадку вони „патріоти” своєї області, але
найчастіше все зводиться до кланових інтересів та їх захисту від
„чужих”. Для представників цієї групи еліти влада – це можливість
організовувати бізнес за рахунок пільг.
Третя група (покоління останнього десятиріччя, як її називають експерти)
живе за дуже простим принципом: „Кинути” всіх, кого можна”. Їй
притаманна тенденція до перманентного перерозподілу власності. Тут
виживають лише „найнахабніші, готові нікого не жаліти на шляху до
власної мети” [7]. Більшість представників цієї групи мислить
„регіонально”, прагне перенести методи, якими вони користувалися в
своєму регіоні, на обшири всієї країни.
Звичайно, така строката суміш, що претендує на звання національної
еліти, мало зацікавлена у справді ринкових реформах, оскільки бізнесові
„прозорі” механізми для певної її частини означають втрату контролю над
ситуацією. Через те, що рівень самооцінки значної частини українського
істеблішменту за останні 10 – 12 років фантастично зріс, її представники
самі себе переконують: ми цілком заслужено стали VIP-персонами.
Наскільки це так, можна уточнити, якщо проаналізувати типові механізми
їх збагачення.
Номенклатурний сектор проторинкової економіки створювався такими
методами:
· акціонування державної власності, тобто приватизація (в такий спосіб,
до речі, утворився російський „Газпром”);
· створення комерційних структур з ініціативи та за безпосередньою
участю державних структур: керувати бізнесом вони доручили своїм
„уповноваженим”; в ролі „уповноважених”, як зазначає О. Криштановська
[10, с. 53], використовували молодих людей, котрі одразу ставали першими
особами потужних фінансових структур. Але так сталося тому, що „за ними
завжди стояли могутні структури старої влади” [10, с. 53]. Ці молоді
люди „з комсомольського резерву партії… й оперували грошима держави”
[11, с. 18];
· створення комерційної структури держчиновником „під себе”, з наступним
пересіданням у нове крісло;
· використання особистих, неформальних зв’язків.
Якщо гіпотезу деяких дослідників про абсолютно штучно створену
українську бізнес-еліту хоча б кілька хвилин розглядати як ймовірну,
тоді стає зрозуміло, чому формування середнього класу в Україні
гальмується: така еліта абсолютно не зацікавлена у появі класу
енергійних конкурентів. Стають зрозумілими й викладки економістів щодо
стану і перспектив середнього класу. На сьогодні в Україні в секторі
малого бізнесу працює понад 3 мільйони чоловік, що складає приблизно 16
% зайнятого населення. Для порівняння: в розвинених країнах у малому
бізнесі кількість зайнятих коливається від 46 % (Німеччина) до 70 %
(Франція) та 80 % (Японія) [12].
Саме тому, що висококваліфікована праця не знайшла реальної підтримки на
державному рівні, фахівці прагнуть виїхати за межі України. Це можна б
було вважати ознакою відкритого суспільства, яке не забороняє своїм
громадянам перетинати кордони. Але коли процес стає масовим, то вже
виникає загроза національній безпеці. Не випадково дехто з експертів б’є
на сполох: „Україна в 90-х роках ХХ сторіччя втратила від 15 до 20 %
свого інтелектуального капіталу в результаті еміграції
найкваліфікованішої робочої сили” [13]. На думку західних експертів,
„еміграція одного висококваліфікованого фахівця рівноцінна інвестуванню
1 мільйона доларів США в економіку країн-раципієнтів” [13]. З точки зору
окремих аналітиків, Україна вже досягла „критичної маси інтелектуальної
еміграції, перевищення якої веде до незворотних наслідків” [14].
Сюди ж можна віднести й гіркий досвід сотень українських студентів, які
після багатоетапного відбору, конкурсів, співбесід у посольстві США на
три місяці виїздили працювати в американські літні табори. І там із
студентських „зірок” перетворювались на безправних, низькооплачуваних
(порівнянно з американськими студентами) гастарбайтерів. Особливо це
стосувалося тих, хто потрапляв у приватні табори, наприклад, такий собі
Поконо-Рідж у Пенсильванії. Студенти могли порівняти своє становище в
цих таборах з перебуванням в МДЦ „Артек”, де до вожатих ставились
вимогливо, але доброзичливо, з високою повагою.
Цілком можливо, що тимчасова чи постійна еміграція відбувається тому, що
новоутворена еліта „тримає оборону” проти будь-яких спроб „чужих”
досягти значного успіху. Ця гіпотеза, яку ми розглядаємо в суто
академічному плані, дозволяє пояснити висновки деяких фахівців (Ж.
Тищенко, наприклад) щодо претензій української еліти: „Головна ідея:
утримати владу і капітал, зробити все, щоб населення мовчало, терпіло і
не заперечувало проти маніпуляції собою, в тому числі й на виборах” [7,
с. 130].
Афоризм „Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди” досить точно
характеризує ідеологію значної частини нинішньої еліти країн СНД як
такої, що, можливо, керується у своїй діяльності тільки тактичними
завданнями, не переймаючись проблемами стратегічного планування.
Водночас питання „Наскільки об’єктивно сторонні спостерігачі можуть
оцінити дії еліти?” носить дещо штучний характер. Ось уже понад сто
років західні фахівці успішно використовують своєрідну „координатну
сітку”, яка дозволяє оцінити все „віяло” соціальних дій еліти. Ще
наприкінці ХІХ століття німецький соціолог М. Вебер створив досить повну
класифікацію типів „соціальної дії”, використовуючи як критерій міру
відповідності засобів діяльності її цілям. Все розмаїття „соціальних
дій” лідерів було зведено до таких головних типів:
· правильний тип, у якому мета і засоби об’єктивно відповідають одне
одному і тому раціональні;
· тип, у якому засоби, обрані для досягнення мети, лише тому, хто
збирається їх застосувати, видаються адекватними (насправді ж вони
можуть і не бути такими);
· тип, який діє приблизно, без чітко визначеної мети і засобів, за
принципом „а раптом щось вийде”;
· тип, який не має точної мети, дії якого визначаються конкретними
обставинами та зрозумілі лише при їх урахуванні;
· тип, дії якого лиш частково пояснюються зовнішніми обставинами та які
включають в себе низку нераціональних, психологічно невмотивованих
детермінант;
· тип, дії якого викликані цілковито незрозумілими стороннім
спостерігачам психологічними чинниками і є такими, що їх не можна
пояснити з позицій здорового глузду [15].
Не випадково серед експертів поширена думка про існування якоїсь „змови”
в середовищі еліти для приховування справжніх цілей її діяльності. Так,
один з ідеологів „перебудови” московський економіст О. Ципко пише, що
„новій політичній еліті, тим, хто проводив економічні реформи, хто
здійснював приватизацію… надзвичайно важливо, щоб так званий
„електорат” нічого не дізнався про те, як здійснювались такі економічні
реформи в країнах Східної та Центральної Європи” [16, с. 104]. Така дещо
епатажна позиція грунтується на тому, що реальний рівень життя більшості
населення, наприклад, країн Балтії, як мінімум на порядок вищий, аніж
жителів України. Хоча ці країни, окрім вигідного геостратегічного
розташування, не мають жодних переваг (корисні копалини, клімат,
високорозвинена промисловість, чорноземи тощо) порівняно з тією ж
Україною. Так, цікаво знати, що середня зарплатня в Естонії – 370
доларів США. „Ця цифра реальніше віддзеркалює дійсність, бо наповнюється
нормальною забезпеченістю середніх верств, які складають близько
половини населення, а не соціальну верхівку” [17, с. 102]. Викладачі та
лікарі країн Балтії отримують середньомісячну зарплатню в 300 – 400
доларів США. Пенсія сягає 100 доларів США [17, с. 103].
Одна з гіпотез про диференціацію еліти: навіть колишня партноменклатура
поділилась на кілька течій. А саме: „Реформістська лишилась при владі,
змінивши прапори, гімни, мову, тоді як комуно-ностальгічна була усунена
від влади й очолила опозицію. Націонал-демократична еліта так і не
об’єдналась, оскільки амбіції її лідерів постійно провокують розкол в її
середовищі. Професійно-прагматична еліта тільки формується, не має
ідеологічного стрижня і не може поки що згуртуватися на спільній основі”
[7, с. 25].
Замість консолідації еліти навколо загальнодержавних лідерів
відбувається її єднання навкруг лідерів регіональних. У цьому нічого
поганого, звісно, немає. Але за умови, що це порядні,
висококваліфіковані люди, які можуть зрости до рівня
загальнонаціональних лідерів. Якщо ж концентрація національних еліт
відбувається за іншими принципами – виникають клани. Як стверджують
фахівці, „клани формуються за принципами родинних зв’язків,
протекціонізму, земляцтва, інколи професійних інтересів” [7, с. 130].
Чи можна сказати, що представники кланових еліт є настільки ж щасливими,
як і заможними? Це не чисто риторичне запитання, оскільки, як
стверджують фахівці, „саме брак позитивних соціальних ідентифікацій і
привів багатьох молодих „нових росіян”, які, здавалося, досягли омріяної
мети, до наркоманії та алкоголізму” [18, с. 126]. Досягнення будь-якими
засобами високого рівня заможності без соціальної позитивної
ідентифікації призводить до дуже цікавого феномена – „влада без слави”.
В цьому випадку людина з еліти може робити майже все, що їй заманеться,
але не в змозі отримати визнання як особистості надзвичайної.
Цей стан можна пояснити, якщо розглядати таких вихідців з еліти як
представників „архаїчного” капіталізму кінця ХІХ сторіччя з його гаслом:
„Всі проти всіх”. Наскільки доцільне впровадження такої моделі
суспільства у світі, що змінився, покаже час. Але й сама наявність
значної кількості депресивних представників еліти викликає додаткові
запитання до соціально-психологічного забезпечення створення такого
суспільства.
У світі існує два типи капіталізму: західний та архаїчний. Для
архаїчного характерні: найкоротші шляхи до збагачення, криміналізація
влади, корупція, клановість, експорт сировини і робочої сили. Його
ознакою є і те, що в жодній країні він не створив ефективної економіки.
Приклад: Індія після завоювання незалежності – жорстока економічна криза
при наявності великої кількості посередницьких фірм та фірм, що
торгували сировиною. Швидко збагатившись, „нові індуси” майже всі
„емігрували в країни Заходу, а будували промисловість зовсім інші люди”
[19].
Для архаїчного капіталізму характерне домінування олігархічних
угруповань в усіх сферах функціонування держави. Отже, злиття влади і
капіталу утворює владу „грошових мішків”, яку й прийнято називати
олігархією. Згідно з дефініцією цього поняття, це „тип влади, при якій
великі власники мають не лише економічну владу, а й значний політичний
вплив” [12, с. 18]. Вони беруть участь у формуванні влади і отримують
від неї привілеї, на яких і тримається їх бізнес. Відтак можна цілком
зрозуміти реальні, а не декларовані мотиви поведінки деяких
представників регіональних еліт.
Тенденції формування регіональною владою нової бізнес-еліти можна
проілюструвати хрестоматійним прикладом, який часто наводять російські
дослідники. Так, колись в Курську губернатор О. Руцькой передав аптечну
мережу своєму старшому синові Дмитру, молодший син отримав посаду
менеджера в ЗАТ „Курскнефтехим”, 49 % акцій якого належали московській
фірмі „РуА”, генеральним директором якої був все той же
Руцькой-молодший. Старший брат губернатора „очолював державну акціонерну
компанію „Фактор”, молодший був заступником начальника МВС області. Мати
губернатора О. Руцького – засновниця фірми „Глот”, його тесть А. Попов –
начальник управління культури” [11, с. 24].
Жорстка пов’язаність влади і бізнесу й обумовлює, за оцінками
аналітиків, „тотальну недовіру до влади” [20, с. 17]. Вона проявляється
в тому, що „відбувається ідеалізація минулого та критика сучасного. При
цьому минуле позбавляється негативних нашарувань, а сучасне, навпаки,
описується як сукупність негативних рис” [20, с. 17].
Зовнішнім проявом такої ідеалізації минулого і неприйняття реалій
сьогодення можна назвати моду на символіку колишнього СРСР.
Незадоволення своїм становищем, з одного боку, та мінімум інформації, з
іншого, призвели до появи та поширення низки міфів, на які еліта поки що
не звертає уваги, але під вплив яких опосередковано потрапила й вона.
· Міф про щасливе радянське минуле. Привілеї колишніх вождів уже не
викликають роздратування, оскільки вони мізерні у порівнянні з
прибутками та привілеями сучасних можновладців [20, с. 18].
· Міф про деструктивну приватизацію. „Влада нічого не зробила, аби
пересічні громадяни могли скористатися приватизацією” [20, с. 19].
· Міф про столицю як конгломерат, що живе за рахунок регіонів.
· Міф про успіхи реформ. У прикладній статистиці це зветься „екологічною
помилкою”: економічні успіхи окремих соціальних груп приписуються
населенню країни в цілому. Часто це несвідома помилка, що породжується
спостереженням за власним оточенням. „Звідси розходження в оцінці
соціально-економічної ситуації, що склалася. Оптимізм одних та стриманий
реалізм інших” [20, с. 22].
· Міф про поганих працівників. Топ-менеджери вважають, що реформи
розвиваються повільніше, ніж можна було б, оскільки „працівники
висувають забагато претензій на соціальний захист” [20, с. 22].
· Міф про універсальність законів управління. Більшість представників
сучасної бізнес-еліти переконана: на першому місці – максималізація
прибутку. Все інше – другорядне! Отже, соціально-культурне забезпечення
негласно визнається другорядною справою.
Якщо хоча б побіжно проаналізувати ці міфи, то можна вже говорити про
появу перших ознак класової свідомості українських громадян (майже за К.
Марксом), про протилежність інтересів найманих працівників та еліти. Що
дивно, представники нинішньої еліти просто відмовляються бачити
тенденції соціально-психологічних та соціально-економічних реалій, які
чекають на них у майбутньому. Вся соціальна політика держави
декларується, виходячи з європейських конвенцій безкласового
суспільства. Але „безкласове суспільство існує там, де малозабезпечені
верстви володіють автомобілем „Фольксваген”, а заможні – „Мерседесом”.
Різниця в рівні доходів має градуйований характер, а не деприваційний”
[20, с. 25]. Тільки в таких умовах можна сподіватися на реальне, а не
деклароване соціальне партнерство.
Потрібно звернути увагу й на те, що певна частина вихідців з КПРС не
впоралася із статусом бізнес-еліти і повернулась на державну службу або
ж виїхала з України. Саме тому фахівці говорять про значну різницю між
бізнес-елітою – 1993 та бізнес-елітою – 2004. Різниця в тому, що „для
першої головною базою були комсомольські структури, а для сучасної
бізнес-еліти точка базування – міністерства” [11, с. 23].
Цікава і характерна для країн СНД тенденція підвищення ролі в сучасному
бізнесі вихідців із „силових” структур. Йдеться не про охоронні та
детективні агентства, як можна було б думати, а про банківську справу і
виробництво. Наприклад, вихідцями із „силових” структур є „ четверта
частина російської еліти (проти 11,2 % у 1992 році)” [5].
Чи можна говорити, що в умовах посилення ролі колишніх „силовиків” у
політиці, бізнесі, медіа країни СНД можуть перетворитися на „поліцейські
держави”, як це стверджували деякі представники опозиції, програвши
вибори до Державної Думи РФ? Сюди ж можна віднести й складні
футурологічні ремінісценції щодо загрози авторитаризму й тоталітаризму в
країнах СНД.
Для того, щоб визначити роль сучасної еліти в реанімації цих форм
правління, спробуємо виокремити їх специфічні ознаки, умови виникнення
та можливу територію існування.
Класичною ознакою виникнення тоталітаризму, коли він „стає можливим та
дієздатним в тих умовах і державах, які під час свого розвитку
об’єктивно перебувають в екстремальній ситуації, для розв’язання якої
необхідна мобілізація зусиль усієї нації. Громадяни, розуміючи ситуацію,
йдуть за „рятівником” та „батьком нації” [21, с. 26]. Тобто для
виникнення тоталітаризму потрібен спільний для всіх ворог (бажано – інша
нація, релігія, менталітет тощо). Отже, месіанська моноідеологія,
державна партія, улюблений вождь – вихідні поняття для виникнення
тоталітарної держави [21].
Водночас основними ознаками авторитаризму є: концентрація реальної влади
в руках однієї, частіше – виконавчої гілки влади; суттєве зниження ролі
законодавчої гілки влади; зведення до мінімуму ролі опозиції; згортання
демократичних політичних процедур (пікетування, дебати, мітинги тощо).
Р. Кочесоков [21, с. 31] „розвів” ці дві форми влади відносно ставлення
еліти до них. Авторитаризм встановлюється всупереч волі більшості, або
хоча б без її підтримки. Тоталітаризм же встановлюється при активній
підтримці мас. При авторитаризмі держава майже не втручається в життя
громадянського суспільства, хоча й прагне тримати його під жорстким
контролем. При тоталітаризмі елементи громадянського суспільства
цілеспрямовано формуються владою.
Цілком можливі ситуації, як припускають деякі експерти, існування
перехідного етапу до ринкової економіки західного типу, коли йому
передує етап олігархічної „ритуальної демократії”, що може закінчитись
етапом наведення порядку аж до тоталітарного чи авторитарного варіанту.
А вже після цього – формування нової еліти, готової „грати за правилами”
західного, а не архаїчного капіталізму.
Розглядаючи трансформацію російської бізнес-еліти, О. Криштановська
робить чіткий висновок: „Старі олігархи єльцинської епохи відходять у
сутінки, поступаючись місцем новій генерації підприємців…
Провінційнішим, але не таким наївно амбіційним” [11, с. 241]. З
політолімпу зникають В. Гусинський, Б. Березовський, В. Ходорковський та
інші, що ладні були „приватизувати” всю Росію.
Тенденція цікава, оскільки події в Російський Федерації часто на три –
чотири роки випереджають аналогічні події в Україні.
То ж що будує президент В. Путін? Які у нього стосунки з російською
бізнес-елітою? Як зазначають фахівці, схильні до незаангажованого
аналізу, „він створив політику рівновіддалення олігархів від влади” [11,
с. 28]. Отже, перед російською бізнес-елітою постає дилема: підтримати
виконавчу владу або залишити рідні терени. Робиться, відповідно,
висновок, що „катастрофи старих олігархів, які постраждали від своєї
близькості до влади, навчили їх (тобто нових олігархів) обережності”
[11, с. 24].
У цьому плані судова справа проти „Юкосу” та арешт В. Ходорковського –
знакова подія. Так виконавча влада має намір боротися зі спробами
„нових” олігархів „йти в політику”. Це відбувається тому, вважають
аналітики, що „нова влада зайнята відновленням державної машини, яка на
певний час була приватизована чиновниками й бізнесменами” [11, с. 28].
Повертаючись до питання, чи обов’язковим є етап виникнення авторитарного
чи тоталітарно зорієнтованого суспільства при переході від архаїчного до
західного капіталізму, звернімо увагу на деякі акценти у виступах лідера
нової російської еліти В. Путіна. В такому державному устрої немає
„місця опозиції, непрогнозованим виборам та бунтівним олігархіам” [11,
с. 28]. Йдеться про гігантські економічні конгломерати, діяльність яких
переважно контролюється державою. Як зазначила О. Криштановська, „модель
корейського „економічного дива” найточніше підходить для цієї мети”
[11]. Інтереси держави і великого бізнесу співпадають: концентрація
капіталу в руках 20 – 25 фінансово-промислових груп, повністю лояльних
президентові РФ, який керується винятково державними інтересами, –
соціально-економічний проект В. Путіна та кіл, які він репрезентує.
Виходячи з аналізу тенденцій соціально-психологічного розвитку нової
російської еліти, можна зробити певний прогноз щодо характеру перебігу
виборчої кампанії „Верховна Рада України – 2006″. Отже, на виборах –
2006 значно посилиться тиск керівників регіональних економічних структур
на результати виборів і водночас зменшиться „питома вага” чиновників і
політиків, які не увійшли до регіональних союзів влади та бізнесу.
Посилиться (у різних формах) купівля голосів виборців. Все це може
закрити доступ до законодавчих органів лікарям, педагогам, науковцям,
більшості активістів громадських структур – у випадку, якщо вони не
одержать підтримки лідерів місцевих бізнес-еліт. Скоротяться можливості
для приходу до парламенту незалежних кандидатів, що прагнуть
репрезентувати певний сегмент електорату. Тобто може виникнути ситуація,
в результаті якої буде зроблено висновок: „Демократичні, альтернативні
вибори практично припинили доступ до еліти неелітарних верств населення”
[22].
Еліта може бути взірцем для громадян, якщо вони бачать її відповідальну
поведінку в розбудові держави. Але ж: ліберально-архаїчний капіталізм,
на який орієнтується значна частина нашої еліти, існує лише в
підручниках кінця ХІХ століття. Наприклад, в Голландії та Норвегії
сімейні прибутки від соціальних виплат переважають прибутки від
підприємництва, а у Франції майже дорівнюють їм. Держава бере на себе
розв’язання завдань, з якими приватний капітал впоратися не може:
екологія, фінансування фундаментальної науки, освіти, охорони здоров’я,
розвиток енергетики та комунікацій [19].
В інтересах української бізнес-еліти – розбудова держави, яка існуватиме
довго. Інакше втрачає сенс вся попередня її діяльність: завжди може
вигулькнути гасло Булгаковського Шарикова: „Все відняти та й поділити на
всіх!”. Як зауважує М. Пірен, „хто ким став – свідчить сьогодення.
Відтак перед українським суспільством постає завдання відновити престиж
„вибраної” верстви” [3, с. 4], оскільки, за цим дослідженням, переважна
більшість опитуваних не визнає за елітою морального права бути для неї
взірцем.
Або можливий інший варіант. Суто гіпотетично: знову на допомогу
братньому українському народові прийде виконувати свій інтернаціональний
обов’язок хтось із наших сусідів. Інший прояв „інтернаціоналізму” –
сумний приклад Е. Шеварнадзе. Йому здавалося, що він повністю відповідає
вимогам зовнішніх сил. І запізно зрозумів: є особистості, які ще більше
відповідають цим вимогам. Ситуацією, що зовнішні сили можуть зробити
„відкриття”: Україною управляють мафіозні структури – не можна
нехтувати.
Причина кризи ціннісних орієнтацій полягає в тому, як вважають деякі
дослідники, „що в сучасну епоху колективізм став майже лайкою. На щит
було піднято принцип індивідуалізму та вседозволеності” [18, с. 124].
Відповідно, еліта, перебуваючи в смисловому полі пропаганди
індивідуалізму, керується тільки власними інтересами: „Тому що так – на
Заході”.
Тим часом мало чию увагу привернуло те, що „західний індивідуалізм – це
перетворення норм суспільного життя на саморегуляцію мислення і
поведінки особистості” [18, с. 124]. Ілюстрація – знамените прислів’я:
„Живи сам і давай жити іншим”. В країнах же СНД зміна базових принципів
призвела до розгулу егоїзму та аморальності, які нав’язливо пропагуються
через ЗМІ [18, с. 124]. Можна сказати, що й українська еліта опинилася в
ролі об’єкта маніпуляції і з боку електронних ЗМІ [9]. Хоча „піклування
тільки про свої потреби та інтереси обертається для людини справжньою
пасткою” [18, с. 125]. Адже процес особистісної самоідентифікації
вимагає групової солідарності.
Виникає грандіозна проблема стратегічного переструктурування концепції
соціальної та особистісної ідентичності українського народу на найближчі
12 – 15 років. Заміна „ідеології кримінальною субкультурою” та
криміналізація певної частини української бізнес-еліти, що відбулися в
нашому суспільстві, недвозначно вимагають посилення уваги до розв’язання
цієї проблеми вже на етапі шкільного та студентського життя. Так, 1996
року опубліковано Доповідь ЮНКТАД „Ієрархічна шкала людського розвитку”,
в якій констатується незаперечний факт, що в країнах, які найбільш
гармонійно та динамічно розвивалися в останні десятиріччя ХХ століття
(Малайзія, Філіппіни, Південна Корея, Японія), на стартовому етапі
спостерігалася особлива увага держави до забезпечення високого (і
безплатного) рівня освіти та охорони здоров’я [19].
Друга позиція – необхідність відбудови на державному рівні послідовної
системи дитячих і молодіжних організацій. Звичайно, не йдеться про
реставрацію конвейєра: жовтенята – піонери – комсомольці – комуністи.
Має бути збережена сама ідея послідовного виховання громадян України на
різних вікових етапах. Зрештою, нікого в США не дивує і не насторожує,
що більшість американських президентів пройшла повний цикл скаутського
вишколу!
Третю позицію можна сформулювати так: „Для чого відмовлятися від власних
здобутків?” А саме: в 1991 – 2000 роках в Україні на базі Міністерства у
справах молоді та спорту плідно функціонувала Школа молодого політика,
через яку пройшло кілька сотень перспективних молодіжних лідерів. З
припиненням державного фінансування зникла можливість цілеспрямованої
підготовки майбутньої еліти. Цілком можливо, що такі школи з’являться
знову. Наприклад, на базі окремих партій. Але чи буде це добре для
України в цілому?
Четверта позиція – зміна пріоритетів у діяльності електронних ЗМІ,
вилучення „ефірного секонд-хенду”, творення вітчизняного телевізійного
продукту відповідно до концепції соціально-психологчного розвитку
української держави. Згадаймо: ще у ХVІІ сторіччі німці мали репутацію
людей, що брали участь у багатьох війнах як найманці. Про це говорить і
старовинне прислів’я – „веселий німець”. Лише завдяки цілеспрямованій
пропаганді таких чеснот, як точність, обов’язковість, старанність,
працьовитість, запроваджену в своїй роботі з підданими кількома
прусськими маркграфами та баронами, і виник менталітет сучасної
німецької нації.
П’ята позиція – зміщення акцентів у презентуванні досягнень української
еліти. Адже більшість громадян України дізнаються про доброчинні справи
VIP-персон за місяць – два до виборів, після яких всі РR-акції
закінчуються. Існує тільки кілька винятків: більшість громадян України
нічого не знає про бізнесмена Р. Ахметова, але добре знає його як
президента ФК „Шахтар” – він зумів перетворити цей клуб на команду з
європейськими претензіями. Це ж можна сказати і про діяльність і Г. та
І. Суркісів у відродженні київського ФК „Динамо”. На цьому список
представників бізнес-еліти, що вклали гроші у справи, завдяки яким
українцям „жити стане краще, жити стане веселіше”, практично
вичерпується. І це при тому, що Україна має давні й славні традиції
меценацтва. Такі прізвища, як М. Дехтярьов, М. Терещенко, Л. Бродський,
В. Ханенко, Г. Гладенюк, П. Демидов-Сан-Донадо, Д. Агреньов-Слав’янський
[23] та десятки інших міцно увійшли в нашу історію.
Такі заходи мають звести до мінімуму соціально-психологічне розшарування
між українською елітою та українським народом. Йдеться, в першу чергу,
про формування національної ідентичності та державницької ідеології як
стрижня існування незалежної України.
Література:
1. Макаров Ю. Програма „Документ”, канал „1+1″, 4.10.04.
2. Головаха Є. „Суспільство двієчників” виборсалось до трійки з мінусом:
тенденції зміни масових оцінок життєвої ситуації в Україні / Соціологія:
теорія, методи, маркетинг, 2003, 4. С. 185 – 190.
3. Пірен М. Чи є „вибрана верства” України символом української
політичної нації? / Соціальна психологія, 2004, 5. С. 3 – 11.
4. Литвин В. Сегодня необходима смена политических элит / Правда
Украины, 11.03.04.
5. Гаман-Голутвина О. В. Региональные элиты России: персональный состав
и тенденции эволюции (І) / Полис, 2004, 2. С. 6 – 19.
6. Гаман-Голутвина О. В. Региональные элиты России: персональный состав
и тенденции эволюции (ІІ) / Полис, 2004, 3. С. 22 – 32.
7. Тищенко Ж. Т. Элита? Кланы? Клики? Как назвать тех, кто правит нами?
/ Социс, 1999, 11. С. 123 – 133.
8. Танчер В. В. Теории неоэлитизма в свете демократической трансформации
и украинские реалии / Социс, 1999, 10. С. 16 – 26.
9. Зливков В. Українське телебачення і криза національної ідентичності /
Соціальна психологія, 2004, 4. С. 71 – 80.
10. Крыштановская О. В., Хуторянский Ю. В. Элита и возраст: путь на верх
/ Социс, 2002, 4. С. 49 – 59.
11. Крыштановская О. В. Трансформация бизнес-элиты России 1998 – 2002 /
Социс, 2002, 8. С. 17 – 29.
12. Фролов М. Стан та основні проблеми розвитку малого підприємництва в
Україні з позицій індустріального аналізу / Вісник УАДУ. 2002, 3. С. 125
– 135.
13. Рудницька Т. Інтернетизація як початковий етап входження України в
світову спільноту, що глобалізується: позитиви й ризики / Соціологія:
теорія, методи, маркетинг, 2004, 1. С. 73 – 87.
14. Колот А. Держава як суб’єкт регулювання соціально-трудових відносин
в умовах глобалізації економіки / Стратегія економічного розвитку
України, – К.: 2003, Вип.1 (8) – С. 75 – 86.
15. Білецька О., Зливков В. , Яковенко С. Штрихи до портрета сучасного
молодіжного політичного лідера / Політологічні читання, 1992, 3. С. 117
– 129.
16. Ципко А. „Забытое будущее” / Россия, 14.10.03.
17. Симонян Р. Х. Образ стран Балтии в Российских СМИ / Социс, 2004, 6.
С. 98 – 106.
18. Кудрявцева Л. А. Ловушка для общественного сознания / Социс, 2003,
6. С. 124 – 126.
19. Гордон Л., Клопов Е. / Социс, 1998, 1. С. 6 – 20.
20. Черныш М. Ф. Противоречия становления социального партнерства /
Социс, 1998, 6. С. 11 – 26.
21. Бутенко А. П. Социологические вопросы истории и теории тоталитаризма
/ Социс, 1998, 6. С. 26 – 38.
22. Крыштановская О. В. Формирование региональной элиты: принципы и
механизмы / Социс, 2003, 11. С. 3 – 12.
23. Ковалинский В. Меценаты Киева – К.: Кий, 1998. – 528 с.
24. Зливков В. Проблеми соціальної самоіндентифікації української еліти
// Соціальна психологія. – 2004. – № 6 (8). – C.3-16
25. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
