Реферат на тему:
Про громадянську відповідальність учителя
Учителі, викладачі вищої школи за всіх часів і у всіх народів становили
кращу, найбільш підготовлену і прогресивну частину суспільства. Саме ця
частина національної інтелігенції завжди забезпечувала процес її
відтворення. І якісний склад інтелігенції, її громадянські позиції
багато в чому визначалися саме Вчителем. Звідси особливий інтерес до
позиції та поводження вчителів – викладачів усіх освітніх рівнів, звідси
гострота і складність їхніх взаємин із владою.
Інтерес до цієї проблеми в Україні завжди був украй високим і через
болісну гостроту теми. Звання Вчителя, наставника учнівської молоді і
студентства в нашій країні завжди розглядалося як особливо відповідальне
і почесне, таке, що потребує постійної роботи над собою, постійної
активної участі не тільки у навчальній і науковій, а й у суспільній
діяльності.
У сучасних умовах проблема формування громадянської відповідальності
привертає до себе увагу всієї світової спільноти, заклопотаної
загостренням суперечностей між вихованням громадян у дусі демократії і
волі і зниженням рівня громадянської відповідальності, посиленням
дестабілізації суспільства і відсутністю гарантій безпеки особистості.
Про це свідчить «Декларація і програма виховання громадян у дусі волі і
демократії, виховання, заснованого на усвідомленні людиною своїх прав і
обов’язків», яку було ухвалено на 104-ій сесії Комітету Міністрів Ради
Європи (членом якого є й Україна) 6–7 травня 1999 р. в Будапешті.
Громадянськість у даному документі визначається як соціальна свобода
особи і її вища відповідальність перед своєю батьківщиною. Ця проблема є
особливо гострою для України, де навіть у теоретичному плані змішують
поняття громадянськості і національного патріотизму, де в ході
багаторічної згубної політики деідеологізації виник духовний вакуум,
який небезпечніший, ніж економічна і політична кризи разом узяті, хоча б
тому, що його наслідки переборюються значно довше і важче, не дозволяючи
ефективно боротися ні з економічними, ні з політичними труднощами. На
підтвердження цієї духовної деградації наведемо два загальновідомі
факти: до кінця 90-х років Україна впевнено посіла провідне місце серед
країн СНД з експорту повій і з експорту інтелектуальних ресурсів.
І це у постіндустріальну епоху, коли щогодини для будь-яких дій і реформ
необхідні люди інтелектуальної праці, а в Україні відбувається загальне
зниження кількості вчених, педагогів, діячів культури. У 1992 р., коли
бюджет на науку був зненацька урізаний у 8 разів, кожен другий вчений
України, думаючи про хліб насущний, змушений був змінити професію.
Багато хто змінив і батьківщину. Для них зовнішня трудова міграція
послужила способом збереження професії. Вона виявилася певною мірою й
альтернативою внутрішньому «відпливу мізків» – відходу вчених у сторожі
і «човники», а вчителів – на панель і ринок.
У чому ж причина того, що відбувається? Чим обумовлюється безпрецедентна
еміграція української інтелігенції? Причин чимало. Ми спробували
представити їх у стислій формі на схемі (рис. 1).
Але, напевно, найголовніша причина, що особливо болісної її сприймає
інтелектуальна еліта, полягає в тому, що українська економіка і політика
не помічають і практично не використовують результати навіть видатних
досліджень вітчизняних учених. І науковці, і викладачі відчувають
найбільший дискомфорт від непотрібності своєї роботи, особистої своєї
незатребуваності, неповажного ставлення до себе, до своєї нелегкої
роботи.
У новорічному зверненні до харків’ян харківський губернатор писаву
газеті «Время»: «…нашою стратегічною задачею повинно стати забезпечення
нормального матеріального становища вчителів і викладачів вищої школи і
в такий спосіб повернення їм мотивації до роботи та становища в
суспільстві, гідного їхньої роботи» [1]. Не піддаючи сумніву
необхідність нормалізації матеріального становища представників
інтелектуальної праці, хотілося б, однак, змінити акценти: головне
стратегічне завдання полягає в тому, щоби забезпечити затребуваність
роботи інтелігенції, відновити її колишній авторитет і значущість. А це
завдання комплексне і значно складніше, ніж погашення заборгованості
щодо виплати зарплат. І розв’язуватися воно повинно на різних рівнях,
але на основі єдиної ідеології.
Ідеологія, у її класичному розумінні, необхідна сьогодні нашому
суспільству як повітря. А інтелігенція і її стрижень – вчителі і
викладачі вищої школи, у силу їхніх професійних якостей і соціальної
ролі, сприймуть її швидше за інших. І натхненні ідеєю і перспективами
Батьківщини, за ситим життям не виїдуть. Їм необхідні яскраві і ясні
цілі, але не в ім’я кого, а в ім’я чого? Їм завжди був потрібний допінг
духовної піднесеності. Цим, власне, вони і відрізняються від
інтелектуалів-прагматиків .
Саме ця відмінність інтелігентів і інтелектуалів повинна стати стрижнем
нової соціальної ідеології. Сьогодні не тільки у західній, а й у
вітчизняній науковій літературі поняття «інтелігенція» наполегливо
витісняється поняттям «клас інтелектуалів». Одним із перших про клас
інтелектуалів заговорив ще у 50-ті роки Р. Дарендорф, який визначив цю
соціальну групу як правлячий клас постіндустріального суспільства [2].
Цей підхід пізніше був розвинутий З. Бжезинським, на думку якого клас
інтелектуалів покликаний контролювати і направляти процеси, що
визначаються логікою розвитку технологічного прогресу. Належність до
класу інтелектуалів визначається, за Бжезинським, з одного боку, високим
рівнем освіченості, а з іншого, – тим, якою мірою в той чи той момент
життя цей рівень перевершує аналогічний показник середньостатистичного
працівника. Головна мета життя для інтелектуалів – постійне
самовдосконалення, професійне зростання і особистий матеріальний
добробут. Причому в останні роки добробут стає усе більш переважаючим,
пріоритетним [3].
У вітчизняній літературі наприкінці 90-х років стає усе більш
розповсюдженим твердження про те, що ринковому суспільству інтелігенція
не потрібна, що ринок диктує жорсткі і жорстокі умови, у яких
інтелігентність приречена на крах і животіння. У чому ж ми бачимо
головну відмінність інтелігентів від інтелектуалів?
За всіх часів і у всіх країнах інтелігенція розглядалася як найбільш
інтелектуальна і висококультурна частина суспільства. Однак інтелігенцію
не можна відзначити просто як певну соціальну спільноту, що складається
з високоосвічених людей, професійно зайнятих інтелектуальною роботою.
Життя підтверджує, що це ще і специфічна спільнота людей, які бачать
зміст свого існування в тому, щоб нести плоди освіченості (культури,
науки, освіти тощо) у маси, і які розмінюють цю діяльність як свою
головну культурно-історичну місію. І сьогодні саме педагогічна
інтелігенція здатна забезпечити розробку і реалізацію ідей громадянської
освіти і виховання.
Один із лідерів легального марксизму в Росії П. Б. Струве розглядав
інтелігенцію як певний тип людей відповідного рівня знань і світоглядних
принципів, важливою рисою яких є висока освіченість і така специфічна
моральна якість, як інтелігентність, зміст якої, на думку Струве,
полягає в особливому світосприйнятті, прийнятті гуманістичних ідеалів і
цінностей освіти.
А це значить, що хоча уявлення про інтелігенцію неможливо відокремити
від інтелектуальної діяльності, у ньому все-таки неминуче присутня і
така етична якість, як інтелігентність. Основними ознаками
інтелігентності є: подвижництво, висока громадянськість, совість,
вільнодумство і толерантність. Інтелігентність не сумісна з нетерпимістю
і непримиренністю стосовно інших людей. Вона нерозривно пов’язана з
моральністю, що розуміється не як комплекс моральних якостей і не як
дотримання загальноприйнятих заповідей і норм, але як пізнання цінностей
особливого, іншого, як настанова на розуміння, співчуття і сприяння. А
саме ці якості складають стрижень громадянської освіти.
Підготовка кадрів інтелігенції є давно знайомою і звичною справою для
нашої вищої школи. Кожен випускник ВНЗ з одержанням диплома про вищу
освіту ставав фахівцем і відповідно до статистики поповнював лави
інтелігенції як специфічного соціального прошарку. Однак далеко не кожен
із них ставав інтелігентною людиною. Існує навіть думка, що потрібною є
завзята моральна праця не одного покоління, щоб людина повною мірою
увібрала у себе дух інтелігентності, дух щирої моральності, гуманізму,
громадянськості і подвижництва.
Саме ці якості завжди були притаманні українській інтелігенції, чому
значно сприяв український менталітет, що завжди відрізнявся прагненням
до спілкування, до теплоти щиросердечних контактів, взаєморозуміння,
взаємодії і взаємопідтримки.
Інтелігентність, національні традиції й історична пам’ять народу,
загострене почуття стурбованості глобальними проблемами сучасності і
відповідальності за долю своєї Батьківщини повинні стати фундаментом
формування громадянськості, змістом всієї роботи щодо громадянської
освіти і виховання, тому що інтелект без духовності, без гуманістичного
стрижня може бути соціально небезпечним. А воля і демократія без
соціальної компетентності і відповідальності призводять до результатів
діаметрально протилежних очікуваним. Світ знає це з історичного досвіду,
а ми – із досвіду входження України в ринкові процеси.
Рис. 1. Чинники, що породжують еміграцію вчених і молодих спеціалістів з
УкраїниЛітература:
www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
