Реферат на тему:
Процес самоаналізу в технологіях групової психотерапії
У процесі самоаналізу особистість зустрічається зі значними труднощами,
які, зрештою, набувають і позитивного значення. Вдатися до самоаналізу
як до одного з видів самодопомоги у власному розвитку – дуже не просто:
індивід має бути рішучим і самодисциплінованим. У цьому самоаналіз не
відрізняється від інших життєвих ситуацій, які сприяють особистісному
зростанню. Адже людина стає сильнішою тільки тоді, коли переборює
труднощі. На думку К. Хорні, в багатьох теоретичних висновках
передбачається, що пізнання самого себе – справа доволі проста. Але це
ілюзія, причому шкідлива. Люди, що піддаються такій спокусі, або
відчувають нічим не виправдане самовдоволення, вважаючи, що все про себе
знають, або розчаровуються, зустрівши перші серйозні труднощі, і
відмовляються від пошуку істини як від невдячної справи. Цього не
трапиться, коли людина знає: самоаналіз – процес тяжкий, часом болісний,
котрий потребує усієї доступної їй конструктивної енергії.
Спроби конструктивного самоаналізу можуть мати велике значення для
людини. Вони надають їй можливість самореалізації, під якою К. Хорні
розуміє не тільки розвиток якихось особливих талантів, можливо –
прихованих, пригнічених, але, що важливіше, і розвиток її потенційних
можливостей як сильної, цілісної істоти, вільної від внутрішніх
спотворюючих примусів [1, c. 328].
На думку К. Хорні, коли відкинути потребу в самозвеличенні (про яку
говорив З. Фрейд), то залишиться потяг до вдосконалення, що стане
яскравішим і сильнішим, ніж раніше. „Нарцисичні” елементи, хоч і
пробуджують у людини бажання саморозкриватися, водночас перешкоджають
його реалізації.
У теоретичному відношенні те, що З. Фрейд не вірив у прагнення до
саморозвитку, пов’язується з його постулатом, що „Я” – немічний
посередник, який борсається між вимогами інстинктивних потягів,
зовнішнім світом і свідомістю. Варто також завважити, що З. Фрейд у
книзі про тлумачення сновидінь (хай непрямо – аналізуючи власні сни) все
ж визнав, що самоаналіз можливий. Це особливо цікаво, коли пригадати, що
вся його філософія можливість самоаналізу заперечувала.
Самоаналіз виключає прагнення передчасно братися за розв’язання якоїсь
проблеми. Людина інтуїтивно цього уникатиме, бо сприймати проблему ще не
готова. Після кількох спроб вона помітить, що ні на йоту не просунулася
до вирішення, і тоді має зрозуміти, що, вочевидь, краще на певний час
облишити завдання. І тут не слід занепадати духом: дуже часто передчасна
атака допомагає визначити напрямок подальшої роботи. Проте можуть бути й
інші причини неприйняття очевидного з першого погляду рішення, і не
варто зопалу пояснювати це передчасністю [2, с. 368].
Наступне завдання, що постає перед людиною, – чесно й неупереджено
оглянути власні проблеми, усвідомити фактори, що досі лишалися
неусвідомлюваними. І це не тільки інтелектуальний процес. У
психоаналітичній літературі, починаючи з Л. Ференці і О. Ранка, завжди
підкреслювалося, що це водночас і емоційне переживання. Це, так би
мовити, добування всієї інформації про себе – із самого „нутра”.
Мета нашого дослідження – розглянути психологічні механізми процесу
проходження самоаналізу, взаємозв’язок його структурних компонентів:
відчуттів, переживань, усвідомлення, опору, інсайту, прийняття,
катарсису.
Загалом процес самоаналізу відбувається в такий спосіб.
Реакції окремої особистості на проблему або ситуацію супроводжуються
фізичними відчуттями. Необхідно, насамперед, ці відчуття виявити. У
кожної людини вони особливі й відчуваються в різних частинах тіла: у
хребті, вилицях, спині, сонячному сплетінні, печінці, шлунку тощо. Ці
відчуття супроводжують певні почуття людини, пов’язані з подіями
минулого та її реакціями на них.
Усвідомивши наявність певних відчуттів і пов’язаних з ними почуттів,
людина може дозволити їм вільно розвиватися, не намагаючись їх
відігнати, витиснути в несвідоме. Для такого усвідомлення корисно
поставити запитання: „Коли я уперше відчув такі почуття?”, „Що тоді
відбулося?”, „Хто міг їх викликати зараз в мені?” тощо.
Якщо отримана через усвідомлення інформація дуже хвороблива для
сприйнятливості, розуму чи тіла, то виникає опір і відкидання відчуттів,
почуттів, суджень. Якщо ж інформація може бути успішно опрацьована,
сприйнята особистістю, то виникає відчуття інсайту, прийняття і навіть
катарсису.
Розглянемо конкретніше етапи проходження самоаналізу.
Проблеми і конфліктні ситуації, що час від часу виникають, призводять до
певних неадекватних реакцій людини на них (наприклад, образи, жалю до
себе, непевності, тривожності тощо). Такі реакції супроводжуються
фізичними відчуттями. У кожної людини вони свої і відчуваються в різних
частинах тіла. Це можуть бути досить сильні відчуття, що сприймаються
„нутром” як щось дуже конкретне: наприклад, біль, печія, тиск тощо).
Людина може відчувати їх багато разів – як в однакових, так і в різних
проблемних ситуаціях.
Психологічні механізми проходження процесу самоаналізу
Психологічні механізми проходження процесу самоаналізу
Перший етап процесу самоаналізу починається з того, що людина може
відрізнити чисто тілесні відчуття, пов’язані з конкретною фізіологією,
від відчуттів, наповнених психологічним змістом. Це дуже специфічний вид
тілесних відчуттів, що виникають усередині і не схожі із зовнішніми
чисто фізичними відчуттями, наприклад, такими, як напруженість м’язів
або лоскотання в носі. Чисто тілесні відчуття можуть як миттєво
виникнути, так і згаснути, залишивши тільки спогад про них у нашій
пам’яті. Відчуття, наповнене психологічним змістом, значно триваліше і
яскравіше.
Якщо чисто тілесне відчуття можна коротко змалювати словами, то відчуття
з психологічним змістом важко піддається описові – воно вимагає
проникнення усередину відчуття, тісного зіткнення з ним. Процес
проникнення всередину є наближенням до джерела випромінювання відчуття.
При цьому часто відбувається зміна рівнів аналізу відчуття (наприклад,
горизонтального і вертикального).
Разом з відчуттями виникають певні почуття і переживання. Вони часто
пов’язуються з подіями минулого.
Другий етап процесу самоаналізу починається з вивчення змісту
переживання.
Переживання сьогодення – не просто сукупність елементів переживань
минулого. Будь-яке переживання містить у собі потенційну можливість
подальшого просування. Цей досвід ніколи не буває завершеним цілком, не
є лише тим, чим здається з першого погляду, і не складається із
закінчених, незмінних елементів.
Щоб зрозуміти суть процесу прояву переживань, варто проаналізувати їх
зсередини самого цього процесу. Навіть при простій бесіді людина може
звернути увагу всередину себе; у цей час почне виявлятися щось, що
відчувається нею безпосередньо. Можна зупинитися і відчути те „місце”,
із глибини якого людина говорить під час бесіди. Це почуття завжди буде
глибшим від сказаного словами, а його зміст може бути прихованим і для
самої людини. Таке безпосереднє відчуття прихованого джерела переживань
завжди спочатку нечітке. Це щось невизначене, важковловиме,
нерозпізнаване, не схоже на вже знайомі почуття та емоції. І хоча часто
не вдається змалювати словами це унікальне і неповторне переживання чи
сказати, на що воно схоже, його можна вважати цілком істинним.
Звичайний спосіб мислення розділяє переживання на окремі дискретні
одиниці: думки, почуття, спогади, бажання, відчуття в тілі тощо.
Під словом „почувати” зазвичай мають на увазі добре відомі емоції, такі,
наприклад, як „бути зляканим” чи „бути розгніваним”. Але людина має і
почуття, зміст яких буває важко розкрити. Вони тісно пов’язані з
відчуттям, наповненим психологічним змістом.
Зазвичай таким переживанням необхідно дати можливість проявитися,
оскільки вони не завжди присутні явно. В міру набуття певного
практичного досвіду самоаналізу людина поступово починає відчувати
виникнення цього незвичайного виду переживань і дозволяє їм вільно
розвиватися, не „відганяє” їх.
Характерна ознака таких переживань полягає в тому, що вони переживаються
як складне ціле і можуть сприйматися як „мереживо” барвистих „ниток”.
Коли виникає таке переживання, то зазвичай настає почуття полегшення –
тіло ніби вдячне, що йому дозволили виявити цілісність свого буття. При
такому переживанні людина може почуватися по-різному. Швидше за все,
зростає розуміння того, що таке „я сама”. Тому такий крок стає розвитком
(нехай навіть невеликим) і проявом цілісності єства, яке є центром
особистості.
Етапи процесу переживань припускають як зміну їх змісту, так і розвиток
самого процесу поступового руху особистості. Розкриття змісту переживань
є процесом проживання, точніше – специфічного способу проживання свого
життя. Коли спосіб проживання життя змінюється, змінюється і його зміст.
Проживання відчуттів, наповнених психологічним змістом, що виникли у
зв’язку з цим переживанням, вимагає усвідомлення їхнього змісту, джерел
виникнення і характеру проявів.
Третій етап процесу самоаналізу охоплює поступову (крок за кроком)
структуру усвідомлення переживань.
Перший крок усвідомлення починається з вибору відчуття, наповненого
психологічним змістом, або того переживання, що виникло у зв’язку з ним.
Для усвідомлення необхідне живе відчуття, або таке відчуття, яке можна
оживити, згадавши ситуації, що його викликали.
Другий крок усвідомлення припускає якомога точнішу назву аналізованого
відчуття, прагнення дати йому згуститися і набрати сили, аби відчути
повніше. Для вираження змісту відчуття і переживання в назві
застосовуються різні варіанти слів і фраз.
Третій крок усвідомлення – це занурення у відчуття, заповнення ним
усього поля свідомості.
Четвертий крок усвідомлення – це аналіз того, що людина відчуває. При
цьому відбувається контроль зв’язку з відчуттям і підбір слів і
пропозицій, які точно передають переживання.
П’ятий крок усвідомлення припускає дослідження відчуття уздовж і
впоперек, ніби в горизонтальній площині, з метою опису його змісту.
Шостий крок усвідомлення охоплює дослідження відчуття всередині, ніби за
вертикаллю. Це дозволяє перейти на глибший рівень усвідомлення, хоча
саме в цей момент може виникати опір. Таке сходження може припинитися і
в результаті згасання відчуття, що втрачає тим самим свою притягальну
силу. Занурення в глибину може бути зупинене зіткненням з новими
відчуттями, що викликають подив та інтерес. Вони можуть спантеличити,
викликати запитання (наприклад: „Про що говорить це відчуття?”, „Звідки
воно взялося?”). Зіштовхуючись з новими відчуттями, необхідно зробити
вибір між ними і первинним відчуттям. Перевага віддається відчуттю, що
має найбільшу потребу в усвідомленні на нинішній момент.
Сьомий крок усвідомлення є підсумковим. Аналіз відчуття закінчено. Його
зміст на цей момент вичерпано. Підбиття підсумків стосується нового, що
людина довідалася про себе.
Четвертий етап процесу самоаналізу містить аналіз інсайтів (нового) і
опорів.
Як правило, проведений самоаналіз обумовлює виявлення в собі чогось
нового. „Новим” називається те, чого не було в полі свідомості до
аналізу, а після нього з’явилося.
Можливі кілька типів виокремлення „нового”:
· з’явився новий елемент. Раніше він не усвідомлювався. Це справді щось
нове;
· відомий елемент „зазвучав” сильніше, ніж колись – це також щось нове;
· позначилися зв’язки між елементами, яких раніше не помічалося, і від
цього загальна картина набула нового вигляду.
Підбиття підсумків може також стосуватися запитань: „Що відбувалося під
час самоаналізу?”, „Що з’ясувалося в ході самоаналізу?”, „Яким чином те,
що прояснилося, допомагає краще зрозуміти себе і краще вести своє
життя?” [3].
Причини виникнення опору можуть бути пов’язані як із загальними, так і з
приватними факторами.
Загалом процес самоаналізу сповільнює:
пасивність, причиною якої можуть бути:
· недостатні спонукальні мотиви (наявний стан речей переважає прагнення
до ризику зміни цього стану);
· брак рішучості;
· наївність в уявленнях про свою особистість;
утруднення з прийняттям дійсності, причиною яких можуть бути:
· опір визнанню особистих змін, що відбуваються;
· гра уяви;
· судження про свої справи за своїми намірами і очікуваннями;
нерозуміння своїх переживань;
брак часу в результаті неправильного планування свого життя і
діяльності.
Індивідуальними факторами виникнення опору можуть бути: недостатній
досвід самоаналізу і прийняття рішень, нетерпляче бажання скоріше
закінчити шлях саморозвитку, ідеалізований образ себе, нездатність
впоратися з травмами дитячого минулого, несприйняття своєї
екзистенціальної самотності.
Розглянемо суть причин виникнення опору.
Брак спонукальних мотивів. Людина хоче змінитися, але не спирається при
цьому на власну волю. Зустрічаючи труднощі, що неодмінно виникають при
будь-якому можливому перетворенні, людина довго обмірковує ймовірні
наслідки. Така поведінка віддаляє її від одвічного поклику до зростання.
Вона заслоняє те світло, що дозволяє побачити проблиск зовсім нового
шляху пізнання себе, ставлення до себе, облаштування свого життя. Щоб не
відчувати у зв’язку з цим почуття провини, людина починає виправдовувати
й заспокоювати себе.
Дехто з початківців запитує: „А чи потрібен самоаналіз?” А хто вже знає,
чого б їм коштувало подолання нового рубежу розвитку, говорить: „Я вже
досить над собою попрацював. Не такий уже я і поганий”.
Незважаючи на наш опір, єство людини продовжує волати до життя. Але
спонукальні мотиви просто не відповідають цьому прагненню, яким би
сильним воно не було.
Нерішучість – це риса характеру, яка може бути пов’язана з тенденцією до
мінливості: людина усім цікавиться, за все береться, але не приймає на
озброєння жодного методу. Це може пов’язуватися зі страхом або навіть
стійким почуттям тривоги: кожного разу, коли справа доходить до процесу
самоаналізу, людина починає запитувати себе, а чи це те, що їй потрібно
і чи не варто обрати якийсь інший метод пізнання себе?
Пасивність навіть може набрати форми певної наївності. Припустивши, що
самоаналіз може бути справою епізодичною, десь через півроку людина
починає розчаровуватися у своєму зростанні.
Опір визнанню особистих змін – це прояв „образу себе”. Хоча зміни є
результатом праці над собою, і людина робить кроки до самостійності,
проявляє силу волі, але їй важко визнати, що вона стає кращою. Відтак
вона починає порівнювати себе з іншими людьми, часто оцінює свій
розвиток нижчим, ніж він є насправді.
Гра уяви може вводити в оману. Вона викликає певні відчуття. І оскільки
такі відчуття справді є, людина думає, що має справу з дійсністю. Але
відчуття ці породжуються уявою, і якщо це не усвідомлюється, то шлях тут
пролягає із світу реальності у світ фантазії.
Судження про свої справи за своїми намірами. В результаті можуть
виникнути дві аномалії:
1) віра в те, що, відчуваючи прекрасні прагнення і добрі наміри, людина
вже діє, тоді як насправді нічого (чи майже нічого) не робить;
2) недостатня здатність ставити під сумнів свої дії. У випадку невдачі
людина не шукає її причин у самій собі. Вона негайно заявляє про свої
добрі наміри – й на тому все закінчується. Така нездатність
засумніватися у своїй непогрішності, схильність виправдовувати свої дії,
виходячи тільки із своїх намірів, засліплює людину. Це серйозна
перешкода для будь-якого розвитку.
Застій, обумовлений нерозумінням того, що людина відчуває, може
виявлятися в нерозумінні корінних причин психосоматичних симптомів
(наприклад, мігреней) чи психологічних реакцій, що дивують (наприклад,
дитяча образа на критику); або тієї стадії зростання, на якій перебуває
людина; або якогось аспекту методу роботи над собою в процесі
самоаналізу.
Брак часу. У професійній сфері бувають періоди настільки напруженої
роботи, коли проблеми саморозвитку справді відходять на другий план. І
життєві обставини іноді складаються так, що „на себе” часу не
залишається. Як правило, брак вільного часу обумовлений нераціональною
організацією праці, впливом страхів, неспроможністю відокремити
найважливіше від менш важливого.
П’ятий етап процесу самоаналізу містить у собі прийняття і катарсис.
Прийняти себе – не означає примиритися з прийнятим та „опустити руки”.
Прийняти в собі щось – це означає визнати, що те, що було – справді
було, і, те, що є – дійсно є. Прийняти – це означає перестати чинити
спротив цій дійсності і погодитися з нею, сказати: „Так, це так”, „Так,
ось я який на цьому етапі свого розвитку”. Це повинно бути безумовне
„так”, без будь-якої тіні „але”. Прийняття можна оцінювати лише на
„десять балів”.
Прийняття стосується різних рівнів:
1) прийняття свого минулого. Воно було таким, яким було: з такими
батьками, з такими обставинами в родині, з такими матеріальними
статками, з таким соціальним середовищем, з такими стражданнями тощо;
2) прийняття багатства свого єства: своїх позитивних якостей, прихованих
можливостей, прагнення до самопрояву й повноти життя;
3) прийняття наявного рівня свого розвитку з властивими йому
незадоволеними дитячими потребами, що не відповідають нинішньому
дорослому станові; відчуттям, що іноді бракує душевної рівноваги;
процесом переосмислення колишнього способу життя тощо;
4) прийняття внутрішньої дійсності, що розкривається в результаті
самоаналізу.
Прийняти дійсність – означає змиритися з нею, відчувши при цьому спокій
і полегшення, звільнення від напруги.
Нерідко прийняттю дійсності передує справжня боротьба з нею, коли людина
применшує значення наявного стану речей і шукає пояснення, які б
виправдовували її поведінку.
Прийняття не змінює прийнятого, не усуває негативних сторін особистості
і не поліпшує їх. Приймаючи в собі щось, людина визнає його своїм,
частиною своєї особистості на даному етапі свого розвитку.
Згодом смиренність стає чимось природним, що вже не залежить від волі.
Людина приймає себе такою, якою вона є, не відчуваючи при цьому жодного
марнославства у зв’язку з позитивними рисами своєї особистості і жодних
прикрощів у зв’язку з негативними сторонами. Той, хто досяг такого
стану, говорить про себе просто і скромно.
Катарсис, або „очищення”, має ознаки на різних рівнях:
· ми більше не відчуваємо болю, думаючи про людей чи проблеми, що
завдали нам його. Можемо спокійно говорити про них, і це не викликає в
нас ні агресії, ні пригніченості;
· зникають пов’язані з цієї проблемою неправильні (дитячі) реакції;
· виникає відчуття, що в нас усередині ніби з’явилося більше місця.
Зникає почуття напруги; ми живемо більш повним, більш упорядкованим,
більше своїм життям, що дає нам відчуття більшої внутрішньої волі;
· ми звільняємося від образу або „обличчя”, яке завдало нам болю. Ми
більше не прив’язані до них, не залежимо від них, бо отримали
самостійність. Тепер можемо бути собою в їх присутності. Наше минуле від
цього не міняється, але „обличчя з минулого” і „обличчя сьогоденні”
більше не ранять нас і не заважають нашому самовиявленню. Ми прийшли до
себе, повернулися до себе;
· ми даємо собі право відчувати все, що приходить до нас, не ухиляємося
від неприємних почуттів і емоційних реакцій. Саме тоді з нас спадають
останні ланцюги, тіло звільняється від нагромадженої напруги. Після
цього можемо випростатися на весь зріст, звільнившись від лабет
минулого.
Відчуваючи катарсис, ми живемо з великою самовіддачею, у розповні
творчих сил. Це не означає, що проблеми в нашому житті цілком зникають.
Вони впливають на нас, але нам тепер легше впоратися з ними. Цілком
розкривши свою спроможність виражати себе і сприймати життя, можемо бути
відкритими будь-якій людині і людству в цілому.
Подальше дослідження матиме емпіричне спрямування. Це буде впроваждення
новітніх технологій інтегрованої психотерапії в процес активного
соціально-психологічного навчання студентів – майбутніх фахівців з
психологічної допомоги особистості.
Література:
1. Хорни К. Самоанализ. Психология женщины. Новые пути в психоанализе.
СПб., 2002.- 471 с.
2. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб., 1997.
3. Persons and their growth. The anthropological and psychological
foundations of PRH education. Canada, 1997.
4. Терлецька Л. Процес самоаналізу в технологіях групової психотерапії
// Соціальна психологія. – 2005. – № 1 (9). – C.149-157
5. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
