.

Психологія егоцентризму і образи духовності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
255 3661
Скачать документ

Реферат на тему:

Психологія егоцентризму і образи духовності

Фундаментальне дослідження психології егоцентризму, здійснене Т.
Пашуковою в монографії „Егоцентризм: феноменологія, закономірності
формування і корекції” (Кіровоград, Центрально-Українське видавництво,
2001, 338 с.) цікаве, насамперед, багатоплановістю дослідження феномена
егоцентризму з погляду різних науково-дисциплінарних підходів –
загальної психології, соціальної психології, психології особистості,
психології спілкування, вікової та педагогічної психології. Одна з
центральних ідей дослідження Т. Пашукової – роль точки зору на проблему.
І це дозволяє нам здійснити рецензію на її книгу не в жанрі
об’єктивно-академічного аналізу та критичної оцінки наукової праці, а з
суб’єктивно-концептуальної позиції, що відкриває можливість діалогічної
інтерпретації рецензованого тексту і досліджуваних явищ.

Автор монографії пов’язує нове розуміння буття людини у світі й світу
людини з метою самозміни й самовдосконалення, із завданнями розвитку
соціально-психологічної компетентності й координації точок зору.
Справді, багатоманітність і глибина процесів соціально-культурного й
екзистенційно-особистісного розвитку сучасної людини яскраво висвітлюють
центральну роль процесів соціалізації й індивідуалізації, ототожнення й
відокремлення, ідентифікації й дезідентифікації, колективізації й
персоналізації, самоактуалізації й трансперсоналізації, спільним коренем
котрих (у термінології Ж. Піаже) є механізми (его)центрації і
децентрації. В усіх цих дихотоміях відбиваються образи, іпостасі таких
фундаментально-універсальних засад людського буття, як монолог і діалог,
або – у онтологічно-світоглядному ракурсі – монологізм і діалогізм. У
праці Т. Пашуквої розкривається справжнє багатство феноменології
егоцентризму, що, на нашу думку, глибоко й багатогранно перегукується з
фундаментальними (й парадигмальними!) проблемами діалогічної онтології
людського буття [1; 3; 7; 28; 38; 43; 48; 49; 50], і тому дослідження
егоцентризму набуває особливої актуальності та перспективності.

Методологічне мислення автора дослідження егоцентризму базується на
раціонально-об’єктивній логіці наукового дослідження, а теоретичне
вивчення його проблем спирається на системний синтез сучасних вчень про
діяльність і комунікацію.

Услід за класичними (а також і сучасними) визначеннями, Т. Пашукова
розуміє під егоцентризмом зосередженість суб’єкта на своїх інтересах і
його нездатність брати до уваги думки, плани, точки зору інших людей та
координувати їх із власними, а в соціально-психологічному плані
егоцентризм розглядається як небажання і невміння бачити інших людей.

Джерела наукового вивчення проблеми егоцентризму пов’язані з іменами Ж.
Піаже і Л. Виготського. І Т. Пашукова чітко відтворює логіку думки Ж.
Піаже [34], відповідно до якої егоцентризм – це одна з трьох стадій
розвитку мислення дитини. На першій стадії генезису інтелекту – стадії
„аутизму” – дитяче мислення асоціальне й суб’єктивоване, на другій
стадії – егоцентризму – діти ототожнюють точки зору інших людей із
своєю, проявляючи суб’єктивний реалізм. Третя стадія (соціальне
мислення) відкриває можливість розуміння інших точок зору й перспектив
та формування об’єктивного образу світу, інваріантного щодо розмаїття
точок зору інших людей. Таке мислення характеризується дозріванням
операцій його зворотності й спроможності до децентрації. Зниження
егоцентризму відбувається не шляхом збільшення знань дитини, а шляхом
соціальних взаємодій, у яких дитина співставляє свою точку зору з
іншими.

Логіка біораціоналістичного, позитивістського світогляду Ж. Піаже
спонукає до висновку, що егоцентризм мови дитини визначається
егоцентризмом її мислення. Дитяча мова егоцентрична тому, що дитина
думає, ніби її сприйняття світу реальне, й інші люди бачать світ так, як
і вона. Вимірювання дитячої мови показали, що рівень егоцентризму варіює
залежно від активності дитини і типу ситуацій соціальних відносин (із
дорослими або однолітками). Найбільший егоцентризм її мови виявляється в
ситуаціях, де вона залишена сама на себе. У віковому плані мова дитини
найегоцентричніша у три роки. Потім егоцентризм зменшується, після семи
років дитяча мова втрачає егоцентризм.

Т. Пашукова вказує, що в дослідженнях егоцентричної мови не вивчалися
мотиви й потреби, пов’язані з мовою дитини, й висуває цікаву гіпотезу:
такі форми егоцентричної мови, як повторення і монолог, можуть
обумовлюватися потребами соціально-психологічної взаємодії з людьми. На
нашу думку, можна також припустити, що оскільки в дослідженнях Ж. Піаже
не враховувалися невербальні особливості мови дитини, то внаслідок цього
залишилися нерозкритими важливі суб’єктно-хронотопічні й
екзистенційно-діалогічні контексти її висловлювань.

Дослідження Л. Виготського [9], як показує Т. Пашукова, відкрили
кардинально новий підхід у вивченні егоцентризму дитячої мови й
мислення, що є новою парадигмою соціально-суб’єктного,
культурно-історичного психологічного світогляду. Л. Виготський розуміє
розвиток психіки як формування вищих психічних функцій у процесі
інтеріоризації, перетворення соціально-комунікативних (інтерпсихічних)
функцій в індивідуально-суб’єктні (інтрапсихічні). Тому якщо для Ж.
Піаже природа дитини одвічно асоціальна й аутична, то для Л. Виготського
вона одвічно соціальна й інтеркомунікативна. Егоцентрична мова – це
проміжна, перехідна форма від зовнішньої мови, мови для інших, до мови
внутрішньої, мови для себе. Егоцентрична мова – це якесь міркування, що
відбувається із самим собою, або мислення вголос. Як правило, дитина
говорить сама з собою, коли у неї виникають труднощі у виконанні дії,
завдання. На відміну від Ж. Піаже, Л. Виготський вважає, що не мислення
визначає властивості егоцентричної мови, а, навпаки, структура і функції
дитячої мови обумовлюють розвиток мислення, причому егоцентрична мова з
віком не згасає (як думав Ж. Піаже), а переходить у внутрішній план.

Т. Пашукова звертає увагу на те, що експериментальні дослідження Л.
Виготського переконливо розкрили залежність розміру егоцентризму дитячої
мови від соціальної ситуації, від її суб’єктно-комунікативного змісту.
Це дає їй підставу висунути імпліцитну гіпотезу, що найважливішою
функцією егоцентризму у мові дитини є функція соціально-психологічного
самоствердження особистості, яка формується. На наш погляд, такий
висновок започатковує соціально-діалогічне розуміння егоцентризму
(щоправда, у наступних розділах книги це розуміння витісняється
уявленням, що головна функція егоцентризму полягає у стабілізації
его-станів особистості). Віддаючи належне внескові Ж. Піаже у вивчення
егоцентризму мови й мислення, Т. Пашукова коротко, але конструктивно
описує основні напрямки зарубіжної критики результатів досліджень
видатного психолога.

Проти приписування егоцентризму дітям різко заперечує американський
екопсихолог Дж. Гібсон [11], який досліджував сприймання в дітей і
дорослих і з’ясував, що спроможність „зважити на становище іншої людини”
(тобто спроможність до децентрації) властива дітям майже так само, як і
дорослим. На його думку, проблема егоцентризму багато в чому є наслідком
схильності психологів до раціоналістично-позитивістського
світорозуміння, у якому основний зміст буття вкладається в логіку
індивідного мислення й інтрапсихічної мови. Якщо ж розширити бачення
проблеми і вийти у еко-онтологічний вимір, зокрема у феноменологію
сприймання (що й робить Дж. Гібсон), то виявляється небезперечний
характер традиційних уявлень про егоцентризм.

Подальші дослідження дитячого егоцентризму все більше виявляли його
соціально-релятивну, діалогічно-контекстуальну природу й розкрили
важливу роль поняття позиції, під якою розуміється
соціально-психологічна властивість особистості, що виражається в думці й
оцінці. Дж. Смедслунд [55] висуває думку про те, що розвиток децентрації
розпочинається не тільки в інтелектуальних операціях (диференціації
частини й цілого, групуванння), але й у відношеннях та позиції дитини до
інших людей. Він також розвиває ідею Ж. Піаже про те, що важливу роль у
розвитку децентрації відіграють комунікативні конфлікти.

Кардинально новий погляд на природу егоцентризму відкрили експерименти
М. Хьюза і М. Маратсоса [54], видозмінивши задачі „піажевського типу”.
Зберігаючи логіко-структурний („піажевський”) зміст, вони наблизили
форму цих задач до життєвого досвіду дитини, до її реальної мотивації.
Результати виявилися вражаючими: рівень егоцентризму в дітей різко
знизився! Резюмуючи ці дослідження, М. Доналдсон [14] вказує, що в
дослідженнях Ж. Піаже діти не цілком розуміли, що їх просили зробити, а
тому експерименти з його задачами виявляли не стільки егоцентризм дітей,
скільки… дослідницький егоцентризм дорослих, логіко-раціоналістичні
конструкції яких не цілком адекватні соціально-життєвій реальності
дітей. На думку М. Доналдсон, нові дослідження взагалі ставлять під
сумнів егоцентризм мислення дошкільнят.

Цікавий ракурс дослідження егоцентризму з’явився в експериментах
російського психолога Л. Фрідмана [51], який показав, що розв’язування
задач „піажевського типу” пов’язане з просторовою орієнтацією двох типів
– природно-центричної й релятивно-оціночної. І оскільки в експериментах
Ж. Піаже переважали задачі на орієнтацію першого типу, а в експериментах
його опонентів використовувалися задачі на орієнтацію другого типу, то,
здається, що по-своєму мали рацію обидві сторони.

Колізія набуває справжньої інтриги: егоцентризм існує насправді чи його
немає? А якщо існує, то який його вид є, так би мовити, первинним,
„дійсним” – пізнавальний (природно-центричний) чи
соціально-психологічний (релятивно-оціночний)? Прагнучи знайти відповіді
на ці запитання, Т. Пашукова звертається до аналізу умов і механізмів
дитячого егоцентризму з позицій радянської психології, втілених в ідеях
культурно-історичної традиції й теоріях інтеріоризації, діяльнісного
опосередкування, планомірного формування розумових дій, формування
змістового узагальнення.

Характеризуючи інтелектуальні передумови подолання егоцентризму, Т.
Пашукова відзначає, що для Ж. Піаже головні умови формування
децентрації: у сфері інтелекту – формування операцій угруповання й
зворотності, а в сфері соціальних відносин – становлення спроможності до
кооперації й координації. Аналог уявлень Ж. Піаже Т. Пашукова знаходить
в концепції П. Гальперіна [10] про типи орієнтовної основи дії, а
дослідження, що проливають світло на співвідношення типу орієнтації й
егоцентризму, виконано Л. Обуховою [31] та її співробітниками.
Виявилося, що перший тип орієнтації (його можна назвати
стихійно-емпіричним, натуралістично-оціночним) характеризується
егоцентризмом мислення дітей. Другий тип (навчання за зразками,
еталонами, критеріями) формує опосередковане мислення, що виокремлює
„загальні схеми речей” і значно знижує егоцентризм мислення. Третій тип
орієнтації практично виключає прояви егоцентризму.

Дослідження Л. Обухової [31] поглиблюють розуміння егоцентризму мислення
й показують, що основний фокус проблеми полягає у вивченні
співвідношення пізнавального й соціально-психологічного егоцентризму.
Тому центральне значення для розвитку теоретико-методологічної концепції
Т. Пашукової набуває дослідження В. Недоспасової [30], яка, відповідно
до гіпотези Д. Ельконіна [52], вивчала значення рольової гри в подоланні
пізнавального егоцентризму. В. Недоспасова виходила з того, що в процесі
сюжетно-рольової гри діти виконують різні ролі, посідають різні позиції
і по-різному будують стосунки з іншими дітьми. Дослідження показало, що
зміна ролей і позицій у грі „розхитує” Я-центрованість дитини й ілюзії
„абсолютності” свого становища у світі, сприяє розвиткові координації
дій і стосунків з іншими людьми, тобто формує спроможність до
децентрації. Пов’язуючи егоцентризм дитини з її позицією, В. Недоспасова
висунула гіпотезу, що головним моментом у подоланні центрації є уміння
дитини враховувати в міркуванні власну позицію й позиції інших осіб.
Навчання дітей оволодінню умовно-динамічною позицією (за допомогою
ототожнення себе з іншою людиною) виявилося ефективним засобом
формування у них спроможності до децентрації. З’ясувалося також, що
уміння децентрації, сформовані в ході експериментального навчання,
дошкільники успішно переносили й на розв’язання задач „піажевського”
типу.

Дослідження В. Недоспасової [30] здобуло авторитет класичного і саме
тому дозволяє звернути увагу на характерні теоретичні аберації в
дослідженнях егоцентризму й децентрації, що виявляються з погляду
діалогічних уявлень. По-перше, сюжетно-рольова гра значною мірою
визначає соціально-комунікативний тип досліджуваного егоцентризму, що
проблематизує перенесення одержаних результатів на розуміння
пізнавального егоцентризму. По-друге, соціально-психологічним є зміст
задач, що подаються дітям у вигляді ляльок, які моделюють стосунки
міжлюдського поріднення (мама, тато, брати). По-третє, залишається
незрозуміло, який егоцентризм виявляється й долається в
експериментальних ситуаціях – пізнавальний, комунікативний чи… йдеться
вже про нові форми егоцентризму? Тоді якими є їхні статус й особливості?

З погляду діалогічного підходу, особливо важливо й цікаво, що
сюжетно-рольову гру можна розглядати як одну з форм діалогічного буття
(як і один із видів діяльності), а тому можна припустити, що реальним
механізмом подолання егоцентризму є діалогічні особливості,
онтолого-діалогічний потенціал рольової гри, а не зміст і форма гри як
такої. Для розв’язання цих проблем Т. Пашукова виходить за рамки
традиційних досліджень егоцентризму-децентрації й розширює уявлення про
види й форми егоцентричної феноменології, чітко виділяючи пізнавальний,
моральний і комунікативний види егоцентризму, а також розрізняючи
егоцентризм як властивість і стан особистості (причому егоцентризм як
стан розуміється, фактично, як емоційний вид егоцентризму).

Головне значення для Т. Пашукової має вивчення егоцентризму як
властивості особистості. Вона розглядає його з позицій
інтрапсихологічного підходу, тобто досліджуючи особливості внутрішньої
структури особистості: егоцентричні мотиви й потяги, самооцінку, рівень
домагань і потреб, спрямованість особистості, смислову сферу свідомості,
егоцентричні якості особистості.

Вирішальне значення для збереження унікальності, несуперечливості его
системи та її включеності в контекст мають свідомість і самосвідомість
як нероздільні компоненти особистості. Характеризуючи складну системну
будову свідомості й самосвідомості, Т. Пашукова поділяє уявлення В.
Століна [42] про наявність у структурі самосвідомості особистості
когнітивної та емоційної складових, які розглядаються як ще одне
підтвердження феноменології пізнавально-когнітивного й емоційного
егоцентризму.

Природу егоцентризму як характеристику свідомості особистості Т.
Пашукова пов’язує з будовою смислової сфери свідомості й слідом за Б.
Братусем [6] показує, що егоцентризм є одним із нижчих рівнів
морально-етичної організації свідомості особистості (поряд із
прагматичним, групоцентричним і просоціальним рівнями смислової сфери
суб’єкта).

Розглядаючи особистість як систему відношень его-системи з оточенням, Т.
Пашукова висуває оригінальну гіпотезу про цільову функцію егоцентризму
як механізму, що забезпечує посилення напруги концентрації его-системи
як засобу конденсації психічної енергії й енергії свідомості в умовах
порушення відноcин особистості з навколишнім середовищем. Тут важливою
евристичною опорою для неї є гіпотеза Т. де Шардена [44] про роль
конденсації напруги в еволюції гомінід. У термінології діяльнісного
підходу це означає, що на порушення (зміну) гомеостатичних відносин з
навколишнім світом особистість відповідає підвищенням рівня своєї
активності. Непродуктивність егоцентричних станів свідомості дослідниця
ілюструє фактами зі сфери наукової творчості, які показують, що для
розв’язання наукової проблеми часто буває корисною ситуаційно-тимчасова
децентрація (пов’язана з феноменом інкубації розв’язання проблеми).

З погляду онтолого-діалогічних уявлень, ця гіпотеза неповна, оскільки на
складні життєві ситуації людина може реагувати не тільки
егоцентрично-гомеостатично, але й децентрично-гетеростатично. Іншими
словами, на ситуації неузгодженості з дійсністю, людьми й світом людина
може відповідати монологічно-егоцентрично (рігідно-фіксовано,
конфліктно-конфронтаційно, компульсивно-напружено), але може й знайти в
собі сили для здійснення вільно-децентрованного, творчо-смислового
рішення, вчинку, ставлення. Крім того, з позиції онтологічного підходу
С. Рубінштейна, активність людини в критично-перетворюючих ситуаціях
може виявлятися в двох модусах – активно-творчій діяльності та у
споглядально-смисловому світоставленні [38].

Розвиваючи соціально-психологічне розуміння егоцентризму, Т. Пашукова
виходить за межі інтраперсонального підходу до нього (як небажаному
явищу й перешкоді при розв’язанні задач) – у сферу інтерперсонального
підходу, в якому першорядними стають комунікативні особливості
егоцентризму, природа егоцентричної спрямованості й егоцентричних станів
особистості, співвідношення причин, умов і чинників розвитку її
егоцентризму.

Справедливо відзначаючи обмеженість суб’єкт-об’єктної методології
небагатьох наукових досліджень егоцентризму в плані інтрапсихологічного
підходу, дослідниця вважає за необхідне змінити морально-оціночне
ставлення до нього на ставлення функціонально-феноменологічне. Ключовим
поняттям у соціально-психологічному підході до егоцентризму для Т.
Пашукової стає поняття „позиція”, під яким розуміється „місце й система
ставлення, яка із цим місцем пов’язана”, а найважливішими детермінантами
соціально-психологічної позиції вважаються статеворольова належність,
статус, характер соціального сприйняття й стосунків з іншими людьми.
Поняття „позиція” і „спрямованість” особистості відкривають можливість
описати феномени егоцентризму, що відрязняються за змістом та обсягом.
Щодо змісту егоцентризм визначається можливостями фіксації людини на
думках, уявленнях, переживаннях, станах, точці зору, оцінці себе іншими,
переживаннях стосовно свого статусу й ставлення до себе. Щодо обсягу
феномени егоцентризму визначаються кількістю сфер, властивостей і станів
суб’єкта, що мають егоцентричний зміст.

Розглядаючи соціально-педагогічні й онтогенетичні аспекти становлення
егоцентризму, Т. Пашукова показує, що соціальна спрямованість, навички
децентрації й елементи спроможності уявити себе на місці іншого в
дошкільників розвиваються в спільній діяльності дитини з дорослими й
дітьми, у спілкуванні й іграх. Узагальнюючи дослідження зарубіжних і
вітчизняних психологів, вона доходить висновку, що здатність до
децентрації, розуміння ролі інших людей та уміння уявити себе на місці
інших формуються десь років у дев’ять.

Важливу сферу прояву егоцентризму Т. Пашукова вбачає у сфері соціальної
перцепції, оскільки при сприйнятті й розумінні інших людей різні форми
егоцентризму задають суб’єктивні засоби інтерпретації людської й
соціальної реальності. Розглядаючи принципи наївного реалізму Л. Росса і
Е. Уорда (позиційності, „природності” й ілюзійної одностайності),
дослідниця припускає, що соціально-психологічні функції егоцентризму
полягають у необхідності самоствердження – захисті своїх намірів,
позицій і планів [37].

Особливо цікаві ідеї про природу егоцентризму Т. Пашукова висуває з
позиції концепції ролі інтерпретацій у розвитку особистості А. Славської
[41]. Виходячи з цих ідей, егоцентризм постає як момент внутрішнього
зв’язування, інтеграції проявів „Я”, результатом яких стає створення
особистістю свого внутрішнього суб’єктивного світу як
ціннісно-смислового конструкту світоглядного рівня.

Посилаючись на багатоплановий аналіз проявів егоцентризму й децентрації
в різних їх формах, Т. Пашукова висуває гіпотезу балансного механізму
центрації-децентрації, цільові функції якого вона вбачає в можливості
забезпечення зворотних змін особистості, тобто в можливості прямування
від егоцентризму до децентрації і навпаки. Гіпотеза цікава з діалогічної
точки зору, оскільки містить у собі як (імпліцитне) визнання
амбівалентної взаємодоповнюваності егоцентризму й децентрації, так і
можливість їх процесуального взаємопереходу.

Кардинальне значення для розуміння ідейно-психологічного змісту
егоцентризму мають погляди Т. Пашукової на шляхи подолання егоцентризму
в світовій релігії, філософії та етиці. Автор вважає, що в європейській
філософській етиці моральний бік егоцентризму співвідноситься з
нездатністю особистості до адекватного сприйняття моральних дій і
вчинків інших людей і своїх власних. Моральний егоцентризм за певних
умов веде до егоїзму і прагматизму. Характеризуючи уявлення Б. Паскаля,
А. Сміта, Е. Муньє, Т. Пашукова доходить висновку, що європейській
філософській думці властиві принципові обмеження в розумінні шляхів
подолання егоцентризму й нерозробленість практичних методів розвитку
морально-особистісної децентрації. Перспективу повного подолання
егоцентризму вона знаходить у духовно-релігійних практиках Сходу й
Заходу і розгортає оригінальну та широку панораму шляхів від
егоцентризму до індивідуально-духовної децентрації, що пропонуються
світовими релігіями (йога, буддизм, дзен-буддизм, християнство).
Здається, що окреслені напрямки релігійно-духовного удосконалення
відкривать мало вивчені духовно-культурні світи, що втілюють у собі
різні соціокультурні та психокультурні образи особистісного розвитку і
сходження до духовності.

Духовна культура й практика йоги (4; 8; 20; 40; 46) – це перший образ
східної психокультури, проаналізований Т. Пашуковою. Вона показує, що
уявлення про „Я-персональне” у світогляді йоги багато в чому схоже на
поняття особистості в європейській психології. Але в йозі будь-яка
центрація індивіда на окремих елементах його „Я-персонального”
розглядається як перешкода в духовному розвитку. Якщо європейська
парадигма розвитку особистості – від В. Джемса [12] до О. Леонтьєва [26]
– не дозволяє радикально переборювати егоцентризм людини, то філософія і
духовна практика йоги відкривають шляхи до „Я-духовного”, пов’язані,
насамперед, з можливостями децентрації „Я-персонального”. Для припинення
механізму егоцентрації й розвитку децентрації в практиці йоги існує
вісім щаблів розвитку, прямування якими є послідовним циклом децентрацій
від компонентів біологічної, психологічної й особистісної структури
людини. Т. Пашукова подає характеристику психологічних механізмів
децентрації, дерефлексії, послідовних центрацій і ідентифікацій, за
допомогою яких йог піднімається до єднання зі своїм „Я-сутнісним” і
сягає вищих рівнів свого духовного буття. Теорія й практика буддизму і
дзен-буддизму, на думку Т. Пашукової, також мають на меті подолання
індивідуальної біологічної й психічної обмеженості, що, з позицій
сучасної психофізіології, розглядається як формування нових
функціональних систем „на порядок вищих” за підструктури его-системи
особистості.

Мета життя в буддизмі (5; 8; 24; 45; 46) пов’язується з подоланням
сансари, тобто „колеса народжень і смертей”, що полягають в одвічних
стражданнях людини, обумовлених її бажаннями. Шлях виходу із сансари в
буддизмі визначається чотирма Шляхетними Істинами, що проголошують
джерелом страждань людини жагу життя, а шлях Порятунку вбачають у
досягненні нірвани, тобто нематеріального стану, пов’язаного зі
„згасанням” і „знищенням” страждань, пристрастей і бажань. Для порятунку
від бажань і звільнення від страждань потрібно прямувати Восьмеричним
шляхом порятунку – Серединним шляхом життя – відповідно до щирих
поглядів і прагнень. Долання Серединного шляху приводить до нірвани,
рівноваги, що не є ні центрацією, ні децентрацією, а тим, що Т. Пашукова
визначає як балансний стан або рівновага проекції та інтроекції,
центрації й децентрації. Буддистський шлях „золотої середини” веде до
духовного перетворення людини, розвиває в неї милосердя, співчуття до
усього живого. У буддиста, що досяг стану Будди, відбувається повне
розототожнення вищого духовного з нижчим, персональним „Я”. Сходження
щаблями Серединного шляху формує розвинену дерефлексію, де-ретрофлексію
й відкриває можливість здійснити транскомунікативний синтез.

Особливо цікаво проблему егоцентризму подано в теорії й практиці
дзен-буддизму (8; 19; 40). Найважливішою метою духовно-фізичного
вдосконалення у дзен-буддизмі є досягнення просвітлення шляхом медитацій
та інтуїтивного осяяння, що відкривають істину, яку неможливо передати
словами, тобто засобами раціонального інтелекту. Психофізичні тренування
сприяють розвиткові уміння контролювати мотиваційно-потребову сферу.
Механізмом такого контролю є розототожнення з потребами
психобіологічного рівня.

Егоцентричність раціоналістичного пізнання долається за допомогою
напруженого міркування над коанами – особливими задачами, що не мають
логічного вирішення, а потребуюють інтуїтивного розуміння,
інтелектуального „просвітління”, інсайту. Сенс коанів – створити сильну
напругу інтелекту, який проривається за межі повсякденного мислення,
раціонально-логічної егоцентрації. Таке пояснення психологічного
механізму дзенського інсайту Т. Пашукової здається цікавим, але не
повним і дещо спірним. По-перше, пояснення трансцендентного,
„проривного” потенціалу станів сильної напруги й концентрації суперечить
описаному Т. Пашуковою механізмові творчого мислення, у якому творчий
інсайт (за даними А. Налчаджяна та ін.) пояснюється механізмом
„деконцентрації” мислення (тимчасовій децентрації), необхідної для
інкубації інсайту й розв’язання проблеми [29] По-друге, принциповіше те,
що сильна напруга й концентрація мислення на проблемі (відповідно до
гіпотези Т. Пашукової про сутність егоцентризму як фактора стабілізації
психіки у проблемних ситуаціях) мали б призводити не до інсайту й
„просвітління”, а до зміцнення фіксацій і центрацій мислення.

Виходу з цієї колізії могло б допомогти поняття метапозиції, що визначає
психологічний механізм і потенціал медитації. Однак тут теж
висловлюються не зовсім конгруентні твердження [33, с. 141] про те, що
„метапозиція створює умови для свідомих (підкреслення наше – Г. Д.)
процесів великої глибини й концентрації”, але говориться й про те, що
„при спостереженні ззовні (тобто з метапозиції – Г. Д.) медитуюча людина
не впливає ні логікою, ні емоціями на свої думки”. Стає незрозуміло,
свідомою чи несвідомою є медитація й, відповідно, метапозиція як її
механізм. Водночас при загальній характеристиці медитації як
концентрації психіки говориться, що в її результаті „виникає нова
властивість, не протилежна ні концентрації, ні її відсутності” [33, с.
139], що подається як „децентрація нового рівня”. Нам здається, що опис
дзенської децентрації (через коани, медитацію, роботу з антонімами)
можна було б поглибити з точки зору діалогічних уявлень про
парадоксальність, що протирічно-амбівалентно й синхронно-компліментарно
долає обмеження раціонально-логічного мислення [16; 22; 32; 48; 49; 50].

Вчений показує, що в буддизмі є чіткі уявлення про індивідуальне „Я”
(малу самість) та надіндивідуальне „Я” (велику самість). На шляху
духовного сходження адепт буддизму оволодіває досконалими формами
самоконтролю й трансцендентного співчуття, що дозволяє йому
децентруватися від свого „Его” й відкритися до єднання з усім світом.
Ототожнення з великою самістю, що відповідає вищим цінностям і рівню
духовності, не усуває „Его” (малу самість) цілком, але перетворює її на
один з компонентів великої нової цілісності – цілісності
духовно-трансцендентної особистості.

Особливий інтерес для читачів православної ментальності становить
дослідження Т. Пашуковою шляхів подолання егоцентризму й сходження до
духовності в традиції християнського подвижництва [4; 13; 27; 36; 39].
Головним прикладом життя подвижників є образ Ісуса Христа, а подвиг
розуміється як терпіння, страждання, подолання пристрастей і сходження
на новий щабель розвитку духу.

Випробування аскетизмом було першою умовою приборкання тілесних потреб,
а відтак і оволодінням біологічною складовою егоцентризму. Беззастережне
дотримання Христових заповідей і відмова від світського життя та спокус
також стають важливим засобом боротьби з егоцентризмом. Подолання
фізичних, астральних і ментальних пристрастей – щоденна духовна практика
подвижника. Але найдієвішим засобом „подвиження” і єднання з Богом є
молитва, психологічні механізми якої, на думку Т. Пашукової, близькі до
медитації в східних духовних практиках. Молитовна практика подвижників
здійснюється в споглядальних молитвах змісту, що поступово
ускладнюється: розумова молитва, духовна молитва, триваюча духовна
молитва. Особливі молитви стають засобом формування децентрованості:
молитви турботи про інших людей, молитви про допомогу іншим шляхом зміни
самого себе, молитви божественого самозречення [13; 27; 39]. В
результаті духовного способу життя християнський подвижник наближається
до рівня святості, на якому він вивищується над образом земного
існування, а властивості самооцінки, рівня домагань, амбіційності,
егоцентризму та інші особистісні прояви втрачають свої функції або
нівелюються зовсім.

Розглядаючи психологічні механізми християнського подвижництва, Т.
Пашукова формулює деякі загальні методологічні положення про сходження
до духовності (які виходять за рамки характеристики релігійного
подвижництва). Звертаючись до класичного дослідження духовно-релігійного
досвіду В. Джемса [12], вона підкреслює, що душевно-духовне звільнення в
усіх релігіях відбувається за однією схемою і має однакові
закономірності. Фундаментальні підстави реальності та дієвості
психологічних механізмів подолання егоцентризму й децентрації Т.
Пашукова вбачає в тому, що на шляху духовно-релігійного сходження – на
Сході й на Заході – долаються обмеження дискурсивного й рефлексивного
мислення, а також формуються нові психофункціональні органи, що
відкривають канали надчуттєвого сприйняття світу й Бога.

Аналіз релігійно-духовних практик Сходу – йоги, буддизму й
дзен-буддизму, здійснений Т. Пашуковою, який розкриває їхні значні
можливості в подоланні егоцентризму та формуванні духовного досвіду
людини, заслуговує високої оцінки. Проте очевидна перевага, яку Т.
Пашукова віддає східним духовним практикам, імпліцитно свідчить про
недооцінку нею духовного потенціалу західної і православної культури. На
наш погляд, це відповідає скоріш суб’єктивним уподобанням автора про
егоцентризм, ніж засвідчує справжні переваги духовно-практичної культури
Сходу у порівнянні з духовно-культурними надбаннями і традиціями Заходу.
Думаємо, що традиції європейської етичної, філософської та релігійної
культури багаті й глибокі. Вони вироблені в напругах, стражданнях,
прозріннях і одкровеннях великих європейських мислителів античності
(Демокріт, Епікур, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Марк Аврелій),
середньовіччя (Августин, Тертуліан, Абеляр, Хома Аквінський, Екхарт),
нового часу (Б. Паскаль, А. Сміт, І. Бентам, Д. Юм, І. Кант, Ж. Руссо,
С. Кьеркегор, Ф. Ніцше, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Г. Спенсер) і
сучасності (А. Бергсон, М. Шелер, М. Хайдеггер, Г. Марсель, Ж. Сартр,
Дж. Мур). Всі ці філософи й мислителі прагнули осягнути сутність
людської індивідуальності та людського буття у світі людей, людських
„вчинків” і стосунків у контексті духовних відносин зі світом і Богом.

Вважаємо, що у морально-духовному „пантеоні” європейської і вітчизняної
філософсько-релігійної та етико-психологічної культури відкрито глибокі
й перспективні шляхи індивідуально-духовного розвитку та, зокрема, шляхи
„координації” позицій егоцентризму, „альтероцентризму”, соціоцентризму й
світоцентризму, що очікують свого дослідження у філософії,
культурології, етиці, психології й психотерапії.

Наукова позиція Т. Пашукової може бути охарактеризована як один з
можливих варіантів „релігійно-духовного егоцентризму” (або навіть
„східно-релігійного” егоцентризму). Проте, на нашу думку, для
дослідження обмежень, неабсолютності та релятивності
західноєвропейського світогляду і сучасної наукової психології
актуальним є сміливе дослідження духовного багатства і потенціалу
східних культур і релігій, започаткований Т. Пашуковою з позицій
психологічної науки, з позицій ідеї егоцентризму-децентрації.

Дослідження Т. Пашуковою психологічної природи егоцентризму та
децентрації в контексті світових уявлень про духовність настільки
фундаментальне, що породжує багато думок і дозволяє порушити нові
питання. Очевидно, що науково-психологічний аналіз проблеми егоцентризму
припускає теоретико-методологічне співвіднесення уявлень про егоцентризм
з філософсько-психологічними поняттями і категоріями, що розкривають
природу індивідуальності та суб’єктивності, індивідуалізму й
суб’єктивізму. Особливий інтерес у цьому зв’язку викликає проблема
дослідження і соціоморальної оцінки проявів егоцентризму як феномена
індивідуалізму, властивого „молодому капіталізму”, що виростає на
пострадянському грунті.

З онтолого-діалогічної точки зору для аналізу психології егоцентризму
особливий інтерес становить епігенетична теорія розвитку особистості Е.
Еріксона [53], у якій психічний розвиток людини постає як послідовний
процес ідентифікацій та дезідентифікацій (інакше кажучи, центрацій і
децентрацій). Тим самим формування особистості розуміється як
стадіальний процес формування її ідентичностей. Спинаючись на вищі рівні
особистісного розвитку, людина не „цілком” дезідентифікується (або
децентрується – термінологія Т. Пашукової), а специфічно інтегрує новий
життєвий досвід з попередніми надбаннями.

Аналогічно у роботах українського психолога О. Колісника [23]
висувається ієрархічна концепція особистісного розвитку та саморозвитку,
в основі якої теж ідея про те, що центральним механізмом сходження
особистості до вищих рівнів розвитку є механізми ідентифікації та
розототожнення (дезідентифікації). І в теорії Е. Еріксона, і в концепції
О. Колісника йдеться не про „повне” подолання ідентифікацій попередніх,
нижчих рівнів, а про їх специфічне перетворення, переструктурування та
інтеграцію в новій цілісності життєвого досвіду.

Отже, згідно з сучасними психологічними уявленями, у процесі розвитку
особистості ототожнення (центрації, фіксації за Т. Пашуковою) одного
змісту, типу і рівня замінюються ототожненнями (центраціями) інших типів
і рівнів. Тому подолання егоцентризму може бути тільки відносним, що,
власне кажучи, побіжно визнає й Т. Пашукова, висуваючи „балансний
механізм” центрацій-децентрацій, ідентифікацій-розототожнень. І якщо
прийняти ідею „повного” подолання егоцентризму, то незрозуміло, як може
здійснюватися „баланс”, який не має „противаги”.

Ключову роль у книзі про егоцентризм відіграє категорія духовності.
Проте в монографії не дається визначення та не окреслюється
концептуальна позиція розгляду цього феномена. Внаслідок цього –
імпліцитно – пропонується релігійна концепція, ядром якої є
„східно-релігійна” парадигма духовності. Але залишається відкритим
питання про можливість нерелігійних форм духовності, наприклад,
світської, культурної (наукової, філософської, етичної, естетичної
тощо). Оскільки іншим формам духовності фактично не надано „голосу”, то
виникає враження, що представникам вітчизняної культури й ментальності
пропонується „східний шлях” духовного розвитку.

Незважаючи на драматичну долю категорії культури в радянській науці, у
вітчизняній філософії та психології розроблено фундаментальні,
оригінальні культурологічні парадигми, пов’язані з іменами Л.
Виготського [9], М. Бахтіна [1], В. Біблера [3], В. Іванова [18], В.
Роменця [35; 36] та інших. Парадигма і категорія культури в книзі Т.
Пашукової фактично не розглядаються, вони лишаються на периферії
теоретико-методологічного аналізу, що значно обмежує можливості аналізу
світської, нерелігійної культури як форми духовності. Проблематизуючи
ситуацію, можна запитати: „Чи духовна культура? Чи можлива
„позакультурна” духовність?” Відповіді залежать від методологічної
позиції дослідника, його точки зору, тобто від понять, що пронизують
дослідження егоцентризму і духовності, виконане Т. Пашуковою.

Слід сказати, що останні запитання адресуються не тільки (і не стільки)
дослідженню Т. Пашукової, скільки недостатньому вивченню проблем
розвитку особистості в аспекті уявлень про становлення суб’єктивності, а
також уявлень про сутність, структуру, типологію та феноменологію
моралі, культури, духовності, ментальності, релігії. З цього погляду
дослідження, виконане Т. Пашуковою, є значною подією у вітчизняній
психологічній науці. В ньому системно узагальнюються кардинальні ракурси
наукового вивчення егоцентризму й децентрації в контексті
фундаментальних образів світової релігійної культури й духовної
практики. Тим самим окреслюються парадигмальні перспективи
теоретико-методологічних досліджень і розкриваються найважливіші
психологічні механізми становлення особистості та сходження до
духовності.

Завершуючи спробу діалогічної рецензії, вважаю за необхідне звернути
увагу ще на одну можливість подальшого вивчення проблем егоцентризму –
децентрації – духовності, пов’язану з ідеєю і парадигмою діалогу в
сучасній психології, філософії та культурології [1; 2; 3; 7; 16; 21; 22;
25; 32; 47). З діалогічної точки зору, проблема егоцентризму є одним з
найважливіших проявів монологізму в мисленні, спілкуванні, свідомості,
особистості й культурі. Водночас культуро-духовний потенціал діалогу є
головним чинником, що надихнув М. Бахтіна, М. Бубера, В. Біблера та
інших діалогістів на побудову фундаментально-парадигмальних концепцій,
що освітлюють шлях становлення особистості, людини, культури й
духовності. Сучасні психологи прямо визначають діалог як
„духовно-перетворююче спілкування” (Т. Флоренська, Г. Ковальов), і тому
діалогічний світогляд, діалогічна парадигма можуть стати ще одним
культуро-духовним виміром вивчення психології монологізму-егоцентризму,
децентрації-діалогу, ще одним світовим „образом” „людини в людині” (Ф.
Достоєвський, М. Бахтін) і „образом” ментальності, культури та
духовності.

Література:

1. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М.: Советская Россия,
1979. – 320 с.

2. Бердяев Н. А. Опыт парадоксальной этики. – М.: ООО „Издательство
АСТ”; Харьков, „Фолио”, 2003. – 701 с.

3. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских
введения в двадцать первый век. – М.: Изд. полит. литературы, 1991. –
413 с.

4. Библия. Книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. – М.:
Библейские общества, 1995. – 1376 с.

5. Бонгард-Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука,
религия. – М.: Наука, 1980. – 333 с.

6. Братусь Б. С. Аномалии личности. – М.:Мысль, 1988. – 301 с.

7. Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – 468 с.

8. Васильев Л. С. История религий Востока. – М.: Высшая школа, 1983. –
368 с.

9. Выготский Л. С. Проблемы общей психологии / Под ред. В. В. Давыдова.
Т. 2. // Собрание сочинений: В 6-ти т. – М.: Педагогика, 1982. – 504 с.

10. Гальперин П. Я. К учению об интериоризации // Вопросы психологии. –
1966. – №6, с. 25 – 32.

11. Гибсон Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. –
М.:Прогресс, 1988. 464 с.

12. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. (Репринтное издание). –
СПб: Андреев и сыновья, 1993. – 418 с.

13. Добротолюбие. Т. 3. (Репринтное изд.) – Париж.: IМСА – press, 1987 –
1988. – 442 с.

14. Доналдсон М. Мыслительная деятельность детей. – М.: Педагогика,
1985. – 192 с.

15. Дьяконов Г. В. Психологія духовності і діалог // Діалог. Збірник
наукових праць. Психологія і педагогіка. За ред. С. Д. Максименка. –
Київ-Кіровоград: РВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001, Вип. 2. – с. 173 –
186.

16. Дьяконов Г. В. Экзистенциально-онтологическая концепция диалога. //
Психология общения: социокультурный анализ. Материалы Международной
конференции ( Ростов-на-Дону, 30 октября – 1 ноября 2003 г.). / Под ред.
А. А. Бодалева, П. Н. Ермакова, В. А. Лабунской. – Ростов-на-Дону:
Изд-во Ростовского госуниверситета, 2003. – С. 114 – 116.

17. Зеньковский В. В. История русской философии. – В 2-х томах. –
Ленинград.: Эго, 1991.

18. Иванов В. П. Человеческая деятельность – познание – искусство. – К.:
Наукова думка, 1977. – 251 с.

19. Каптен Ю. Л. Основы медитации. Вводный практический курс. – СПб:
Андреев и сыновья, 1991. – 332 с.

20. Классическая йога / Йона-сутры „Патанджали” и „Вьяса-бхашья” /. –
М.: Наука, главная редакция восточной литературы, 1992. – 260 с.

21. Ковалев Г. А. Три парадигмы в психологии – три стратегии
психологического воздействия. // Вопросы психологии, 1987, № 2. – с.
41-49.

22. Ковалев Г. А. Психология воздействия. Автореферат диссертации на
соискание ученой степени доктора психологических наук. – М. : Изд-во НИИ
ОПП АПН СССР, 1991. – 56 с.

23. Колісник О. П. Ідентифікація та ідентічність як психічні механізми
саморозвитку особистості / Проблеми загальної та педагогічної
психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г. С.
Костюка АПН України. / За ред. Максименка С .Д.- К.: 2001 – т. Ш. ч. 2.
– С. 152 — 158.

24. Кочетов А. И. Буддизм. – 2-е изд. – М.: Наука, 1983. – 177 с.

25. Культурология. ХХ век. Антология. Отв. ред. С. Я. Левит, Л. Т.
Мильская. – М.: Юрист, 1995. – 703 с.

26. Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. – 3-е изд. – М.: Изд-во
Моск. ун-та, 1972. 575 с.

27. Лодыженский М. В. Сверхсознание и пути къ его достиженію. Індусская
Раджа-Йога и Христіанское Подвижничество (опыт изследования). – СПб.:
Типография „Сельского Вестника”, 1911. – 399 с.

28. Лосский Н. О. Избранное. – М.: Правда, 1991.

29. Налчаджян А. А. Некоторые психологические и философские проблемы
интуитивного познания (интуиция в процессе научного творчества). – М.:
Мысль, 1972. – 372 с.

30. Недоспасова В. А. Психологический механизм преодоления центрации в
мышлении детей дошкольного возраста: Дис… канд. психол. наук. – М.: НИИ
общей и педагогической психологии АПН СССР, 1972. – 154 с.

31. Обухова Л. Ф. Концепция Ж. Пиаже: За и против. – М.: Изд-во Моск.
Ун-та, 1981. – 191 с.

32. Орлов А. Б. Триалогический подход в психологическом
консультировании. // Вопросы психологии, 2002, № 2, с. 3 – 21.

33. Пашукова Т. И. Эгоцентризм: феноменология, закономерности
формирования и коррекции. – Кировоград: Центрально-Украинское
издательство, 2001. – 338 с.

34. Пиаже Ж. Психология интеллекта / Избранные психологические труды:
Пер. с англ. и фр. – М.:Просвещение, 1969.

35. Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології ХХ століття: Навч.
Посібник / Вступ. стаття В. О. Татенка, Т. М.Титаренко. – К.: Либідь,
1998. – 992 с.

36. Роменец В. А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. –
К.: Здоровье, 1989. – 192 с.

37. Росс Л., Уорд Э. Наивный реализм в повседневной жизни и его роль в
изучении социальных конфликтов и непонимания / Вопросы психологии. –
1999, № 5, с. 61 – 77.

38. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. Отв. ред. Е. В.
Шорохова. – М.: Педагогика, 1976. – 416 с.

39. Сант Кирпал Сингх. Молитва: ее сущность и метод. – Русский
университет, 1999. – 128 с.

40. Сатпрем. Шри Ауробиндо, или путешествие сознания. – Л.: Изд-во
Ленингр. Ун-та, 1989. – 334 с.

41. Славская А. Н. Соотношение эгоцентризма и альтруизма личности:
интерпретации // Психологический журнал, 1999, №6, с.13 – 23.

42. Столин В. В. Самосознание личности. – М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1983.
– 284 с.

43. Соловьев В. С. Соч. в 2-х томах. Т. 2. – М.: Правда, 1989.

44. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 239 с.

45. Успенский П. Д. Психология возможного развития человека // Синтез
мистических учений Запада и Востока. – Т. 1. – Н. Й.:Эзотерическое
общество, 1990. С. 209 – 229.

46. Фейдимен Дж., Фрейгер Р. Личность и личностный рост, Восточные
теории личности. М.: Изд-во Российского открытого университета, 1994. –
127 с.

47. Флоренская Т. А. Диалог в практической психологии. – М.: Институт
психологии АН СССР, 1991. – 244 с.

48. Флоренский П. А. Столп и утверждение истины. В 3-х т. – М.: Правда,
1991.

49. Франк С. Л. Сочинения. – М.: Правда, „Вопросы философии”, 1990. –
607 с.

50. Франк С. Л. Реальность и человек. – М.: Республика, 1997. – 479 с.

51. Фридман Л. М. Еще один взгляд на феномен Пиаже // Вопросы
психологии. – 1999, № 6, с. 48 – 53.

52. Эльконин Д. Б. Психическое развитие в детских возрастах / Избранные
психологические труды. – М.: Ин-т практической психологии; Воронеж: НПО
„МОДЭК”. – 1995. – 416 с.

53. Эриксон Э. Г. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ. / Общ.
ред. и предисл. Толстых А. В. – М.: Издательская группа „Прогресс”,
1996. – 344 с.

54. Maratsos M. P. Non-egocentric communication abilities in preschool
children // Child development, 1973. – № 44.

55. Smedslund J. Piagetian Psychology in practice // British Journal of
Educational Psychology. – 1978. – vol. 47. – Part.1. – pp. 3 – 9.

56. Дьяконов Г. Психологія егоцентризму і образи духовності // Соціальна
психологія. – 2004. – № 4 (6). – C.159-175

57. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020