.

Соціальна поведінка як спосіб вияву активності особистості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
519 4137
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна поведінка як спосіб вияву активності особистості

В авторській моделі соціально-психологічної структури особистості
соціальна поведінка репрезентується соціально-психологічним досвідом,
соціальними орієнтаціями та соціальною позицією, соціально-психологічною
компетентністю, статусно-рольовими параметрами. Нині актуалізується
значення цих складових, адже вони вказують на специфіку зв’язку індивіда
з соціальним середовищем, опосередкованим його зовнішньою і внутрішньою
активністю. Дослідження цих характеристик сприяє виявленню дій і вчинків
індивіда, механізмів взаємозв’язку людини і суспільства.

Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує
потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та
психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і
взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на грунті
певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і
мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і
послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості [2, с. 87].
Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему
взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для
реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом.
Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з
іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають
також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи.

Систематизація специфічних особливостей поведінки конкретної людини у
конкретному соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні
передумови поведінки особистості в структурі групових відносин: 1)
учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей),
наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи
комунікативних дій; суб’єкт Б – інший учасник взаємодії (індивідуальний
чи колективний), на який спрямована активність і дія; 2) готовність до
дії; 3) певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та
механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія,
вчинок (схема 1).

Схема 1

Соціально-психологічні передумови поведінки особистості

 

Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки: вербальна
(виявляється у мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає
вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка, що
відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним,
соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних
можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією
комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки)
негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових
відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування
дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а
неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при
входженні особистості в соціум. Логіку такого узагальненого аналізу
показано на схемі 2.

Схема 2

Залежність якості соціального життя і відносин індивіда від особливостей
спілкування та ступеня адекватності поведінки

Вчинок, тобто комунікативна дія, опосередкована процесом спілкування та
взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею)
соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як
акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як
особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У
вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і в такий спосіб впливає
на соціальне оточення.

Отже, можна стверджувати, що вчинок є провідним механізмом і рушійною
силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець
трактує вчинок як найяскравіший спосіб вираження людської діяльності,
який, з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного
рівня культури людини, з іншого – сам визначає цю культуру, будучи
проявом суб’єкта історичної діяльності [6, с. 383]. Вчений визначає
вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки
моральної. Вчинок виражає будь-які відносини між особистістю і
матеріальним світом, він є способом особистісного існування в ньому. За
В. Роменцем, все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим
процесом та його результатом. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили
особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він
відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового,
соціально-політичного та іншого освоєння. Відтак, вважає дослідник,
вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, що
допомагає витлумачувати природу людини і світу в їх пізнавальному та
практичному відношенні.

У своїй провідній визначеності вчинок є комунікативним актом, що
здійснюється між особистістю і матеріальним світом. Саме вчинкова
комунікація передбачає особистісне виділення людини зі світу. На думку
вченого, таку комунікацію можна розуміти як зв’язок, перехід інформації
між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об’єднання, яке має на меті
утвердження особистості в матеріальному світі, віднайдення опори для
цього утвердження. Автор виокремлює моменти вчинку: перший – ситуація
(сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю
і, разом з тим, не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий,
неосвоєний матеріальний світ); другий – мотивація (спрямована напруга
співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається
ситуацією і виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом);
третій – вчинковий акт і його післядія (реальний взаємний перехід перших
двох моментів і, як результат вчинку, – подія).

Особистість, як певний соціально-психологічний тип, може володіти
кількома стереотипами поведінки. Водночас соціальна група, членом якої
індивід є, також продукує варіанти соціально-психологічних ліній
поведінки, які залежать від членів групи, її нормативних вимог.
Нормативна регуляція поведінки має на меті припис в умовах відповідної
ситуації певного типу поведінки, способу досягнення цілі, реалізації
намірів тощо, а також оцінки поведінки згідно з цими нормами. Відповідно
„задається” форма і характер відносин.

Щодо норм, то вони мають соціокультурне і етнопсихологічне забарвлення,
тобто визначаються суспільством, його політико-економічною практикою
(соціальні норми визначають еталон, з яким особистість співвідносить
свої вчинки, на основі котрого обґрунтовує свої дії, оцінює поведінку
інших) та базуються на культурно-історичних і національно-психологічних
традиціях конкретних груп людей. В основі культури окремої людини лежить
її здатність орієнтуватися не на зовнішні, а на внутрішні норми, які, у
свою чергу, індивід випрацьовує в процесі засвоєння заданих ззовні
соціальних та культурних норм.

Особистість, прагнучи розширювати сферу своїх вчинків і спілкування,
досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та дій
співрозмовників, вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими
людьми та із самою собою. Активність, отже, – це той методологічний
принцип, що дозволяє розкрити специфіку становлення мінливої особистості
у соціумі, який також змінюється. Цей принцип дозволяє враховувати роль
об’єктивних чинників у їх реальній дії на особистість, а також вияв
потенційних характеристик самої особистості в процесі
соціально-психологічного відображення суспільних відносин [3].

Основу активності особистості становлять потреби, які є рушійною силою
її розвитку. Відтак про активність можна говорити і як про форму
вираження потреб людини, вияву її соціально-психологічних властивостей,
і як про характеристику особистості як суб’єкта життєдіяльності. Активно
взаємодіючи із соціальним оточенням, індивід, так би мовити, зливається
із соціумом і водночас виявляє свої здібності, зберігає своє „Я”. Тобто
у поведінці особистості активність виступає і як спосіб формування,
перетворення індивіда, і як подолання зустрічних детермінант у процесі
його взаємодії із зовнішнім світом. Активність особистості – це її
здатність нести в собі потенціал енергії, ініціювати зміни у процесі
відносин з навколишнім світом [4, с. 156].

При цьому шляхи вияву активності можуть бути різними: оптимальне
використання природних здібностей і можливостей індивіда, віднайдення
оптимально-індивідуального темпу життя, визначення своєчасності
прилучення особистості до соціальних процесів тощо. Спонукує людину до
активної дії конкретна мета, що має перспективну привабливість. Саме за
таких умов у людини з’являється сильна внутрішня потреба, спонука, яка і
обумовлює активність.

Активність – багатомірна категорія. Вона реалізується в системі цільових
установок, ціннісних відносин та орієнтацій, що визначають мотиваційну
сферу особистості, спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів
взаємодії та спілкування. Результатом активності є формування
самосвідомості особистості, власного рефлексивного „Я”, нової установки,
а також потреби у нових соціальних та міжособистісних відносинах.

Отже, в основі особистості лежать прийняті нею цінності. Вони й
регулюють індивідуальну поведінку, забезпечують власну
соціально-моральну активність [1, с. 52 – 54].

Коли йдеться про активність особистості в міжособистісному спілкуванні,
то мається на увазі активність всіх учасників комунікативного процесу –
тобто взаємовплив, який відбувається тоді, коли його результатом є зміна
в соціальній поведінці партнерів по спілкуванню. Однак не в кожному
випадку вплив завершується прийняттям цінностей, а тільки за умови,
коли: зовнішні цінності не суперечать вже існуючим в особистісній
структурі цінностям; нова орієнтація, що виникла в результаті прийняття
цінностей, дозволяє особистості задовольнити певні потреби та цілі
спілкування; не виникає внутрішнього дискомфорту, когнітивного дисонансу
в учасників взаємодії [5, с. 25].

Психологія впливу однієї людини на іншу – це проблема змін, що
відбуваються у індивідів в результаті впливу. Сутність особистості у
процесі впливу на інших найповніше розкривається через її ставлення до
членів групи, що особливо помітно під час аналізу безпосередньої участі
людей у виконанні спільної дії. При цьому люди вільні у своєму виборі
„впливів”. Водночас, перебуваючи у соціальному середовищі, стаючи
складовою часткою групи, вони не можуть уникнути комфортного або
дискомфортного впливу оточуючих.

Отже можна констатувати, що суб’єкт А і суб’єкт Б є учасниками
соціального і психологічного обміну як результату впливу один на одного,
а своєрідність діяльності робить їх джерелом впливу, його агентом. Для
прикладу, якщо суб’єкт А прагне змінити поведінку, почуття або думки
іншої людини, то він стає стимулом, агентом впливу. В іншому випадку
агентом, стимулом впливу може стати інший учасник взаємодії – суб’єкт Б,
якщо проявить ініціативу у розв’язанні того чи іншого завдання. При
цьому значущим психологічним чинником є підтримка суб’єктом А ініціативи
суб’єкта Б, що дасть можливість для спільної самореалізації, вияву їх
здібностей та можливостей.

Включаючись у сферу впливу і взаємовпливу, учасники взаємодії стають
співучасниками обміну інформацією, дії з метою підвищення її
ефективності та продуктивності праці в групі, а також з метою підвищення
власного авторитету. При цьому відбувається обмін ролями: суб’єкт А із
того, хто впливає, стає тим, хто зазнає впливу. Така ж ситуація
спостерігається і з суб’єктом Б.

Натомість вплив може бути і одностороннім – без зворотного зв’язку.
Тобто суб’єкт А не зацікавлений (або байдужий) у отриманні інформації
від суб’єкта Б, бо вона може бути не тільки позитивною, але й
негативною, що часто-густо й трапляється, оскільки все залежить від
різних обставин. Він також не зацікавлений у підвищенні авторитету
суб’єкта Б, що зазвичай проявляється у приглушенні з боку суб’єкта А
творчості, ініціативи, пропозицій тощо суб’єкта Б, їх відхилення,
неприйняття, заперечення. Для самого ж суб’єкта А це може обернутися
втратою або навіть руйнацією авторитету.

Оскільки кожен з учасників спілкування сприймає іншого як суб’єкта, то
відбувається не лише взаємовплив, але й взаємний обмін реакціями, що
підкріплює або змінює поведінку співрозмовників, активізуючи в такий
спосіб їхні зусилля для досягнення мети спілкування (схема 3).

Загалом активність особистості формується в умовах соціальних зв’язків і
контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості у її
активному просуванні до вершин, до акме виступають суперечності, що
виникають у житті людини і розв’язуються завдяки активності самого
індивіда та зустрічної активності з боку соціального середовища.

Схема 3

Вияв активності особистості у спілкуванні

Висновки

Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою,
інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія,
обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка
визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним
соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою
цінностей, мірою участі людини у комунікації.

Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія,
вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами,
потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню
потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність
зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки
їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання.
Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал,
вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв
активності може бути обмежений і негативним впливом минулого
соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і
груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між
особистістю і соціумом.

Література:

1. Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления
психологической и профессиональной зрелости личности. – М.: РАУ, 1995. –
208 с.

2. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К.:
Академвидав, 2003. – 448 с.

3. Орбан-Лембрик Л. Е. Активність особистості як форма вияву її
індивідуальності і професіоналізму // Теоретико-методологічні проблеми
генетичної психології. – К.: Інститут психології ім. Г. С. Костюка,
2002. – Т. 1. – С. 140 – 143.

4. Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління: Посібник. – К.:
Академвидав, 2003. – 568 с.

5. Орбан Л. Э. Акмеологическая концепция нравственного становления
личности. – М.: РАУ, 1992. – 61 с.

6. Основи психології: Підручник / За загал. ред. О. В. Киричука, В. А.
Роменця. – К.: Либідь, 1995. – 632 с.

7. Орбан-Лембрик Л. Соціальна поведінка як спосіб вияву активності
особистості // Соціальна психологія. – 2004. – № 5 (7). – C.12-19

8. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020