.

Соціальна реадаптація у життєвій перспективі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
231 1285
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціальна реадаптація у життєвій перспективі

Категорія „адаптація живих систем” розглядається в сучасній психології
як динамічний збіг спрямованої активності живої системи та вимог
середовища (соціокультурного і природного). Соціальна адаптація є
принципово новим рівнем та новою формою адаптаційних живих систем,
специфічний характер якої полягає, перш за все, в спрямованій активності
самих суб’єктів діяльності. Однак в науці все ще не вироблено цілісного
(біопсихосоціального) підходу до розуміння проблем адаптації людини. Це,
ймовірно, зумовлюється тим, що не існує загальної теорії людинознавства,
за якою людина була б представлена як цілісна біопсихосоціальна система,
і яка б виконувала методологічну функцію в конкретних наукових
дослідженнях проблем адаптації людини.

Специфіка цілісного адаптаційного процесу людини не вичерпується лише
особливостями його компонентів. Багато залежить від характеру їх
взаємодії. Цілісна адаптація – це наслідок гармонійних відносин між
структурними компонентами людини як біопсихосоціальної цілісності та
факторами соціокультурного й екологічного середовища. Характер
адаптаційного процесу визначається сумою взаємодії окремих структурних
компонентів системи „людина”. Причому дезадаптація одного з компонентів
неминуче позначається на долі цілісної адаптації людини.

Соціальна адаптація особистості уявляється як процес формування і
розвитку її соціальної активності, прояву соціальних,
соціально-психологічних, біопсихічних механізмів регуляції
життєдіяльності. Це – поєднання соціально-спрямованої активності
особистості з динамікою різних рівнів соціального середовища. Дії,
спрямовані на досягнення змін у життєдіяльності, є суттю адаптованої
діяльності особистості, що здійснюється для задоволення власних потреб.
Функціонування ж особистості в умовах, які не відповідають її
індивідуальним потребам, ускладнюють життєдіяльність та загрожують
можливою дезадаптацією. Тому в усуненні невідповідності між вимогами
умов, з одного боку, та очікуваннями і можливостями суб’єкта – з іншого,
полягає реальне значення соціальної адаптації особистості.

Щоб вирішити проблему характеристики змісту макросоціального і
мікросоціального середовища, пропонується поділити його на два типи:
„реальне” і „потенційне”. Середовище, до якого безпосередньо залучена
особистість, можна вважати реальним мікросоціальним середовищем.
Соціальне середовище, що перебуває безпосередньо за межами
життєдіяльності особистості, можна визначити як потенційне
мікросоціальне середовище – в тому сенсі, що воно може перетворитися на
реальне мікросоціальне середовище певної особистості.

Така диференціація має значення не тільки для теорії, але й для практики
управління процесом соціальної адаптації. Адже вона передбачає
необхідність:

· цілеспрямованого „конструювання” такого реального мікросоціального
середовища, яке стимулювало б формування в особистості певних соціальних
якостей, що сприяють її адаптації в потенційних мікросоціальних
середовищах (звільнення з роботи, безробіття, невизначеність тощо);

· розробку динамічної моделі особистості з урахуванням особливостей і
вимог потенційних соціальних середовищ.

Макросоціальне середовище слід також розглядати як найважливіший
структурний компонент сучасного соціального середовища. Адже це
середовище глобальних соціальних процесів, і його вплив на стан і
поведінку людини в умовах сучасних комунікацій неминуче зростає.

На основі аналізу структурних компонентів соціальної реадаптації
особистості (соціальна адаптована ситуація, соціальна адаптивна потреба,
психічна адаптивна потреба) з’ясовується роль кожного із означених
компонентів.

Під соціально реадаптованою ситуацією розуміємо відносно новий і
незвичний для особистості стан соціального середовища, що вимагає певної
перебудови її поведінки, зміни попередніх форм і способу
життєдіяльності. Процес соціальної реадаптації може здійснюватися двома
шляхами: на основі надбаного соціального досвіду особистість порівнює
свої дії з реальною ситуацією, або, керуючись засвоєними нормами,
стереотипами, принципами тощо, вона перетворює соціальну ситуацію
відповідно до своїх життєвих потреб.

Соціальна потреба є основною спонукальною силою у формуванні та розвитку
соціальної активності, її спрямованої діяльності й адаптації. Соціальна
адаптивна потреба може проявитися у двох найсуттєвіших формах:

· особистість має потребу наблизити свої соціальні цінності, орієнтації,
настанови тощо до вимог соціальної ситуації і через цю потребу може
адаптуватися до певної ситуації;

· конкретна соціальна ситуація не створює можливостей для задоволення
потреб особистості, і тому її соціальна активність спрямовується на
зміну ситуації відповідно до своїх потреб.

Значне місце в соціально реадаптивному процесі особистості посідають її
психічні потреби. Біопсихічні і соціальнопсихічні адаптивні потреби – це
зміст психічної адаптивної потреби особистості. „Немає такої
матеріальної практичної діяльності, яка не включала б зовсім психічних
компонентів, яка могла б здійснюватися без постійної регуляції психічної
діяльності” [1].

Соціалізація особистості – безперервний процес її становлення і
розвитку. І в цій безперервності значну роль відіграє соціальна
адаптація – необхідний механізм соціалізації, яка, в свою чергу, є
передумовою соціально реадаптивного процесу. Соціальна реадаптація
постає як специфічна форма соціалізації. Підготовчий етап соціально
адаптивної поведінки припускає відповідний рівень соціалізації
особистості, на основі чого й стають можливими відносно стійка поведінка
і діяльність особистості в різних соціокультурних ситуаціях.

Соціалізація, як багатогранний процес, може виконувати різні функції при
реалізації соціальної активності особистості. В одних випадках ступінь
соціалізованості особистості може сприяти її соціальній адаптації, в
інших – перешкоджати входженню у відносно нове для неї середовище. Це
зумовлено, перш за все, тим, що соціальні установки, ціннісні орієнтації
і соціальні стереотипи особистості не завжди співпадають з вимогами
середовища її життєдіяльності. Часто ситуація висуває вимоги, що не
відповідають надбаним у процесі соціалізації знанням, здібностям,
навичкам тощо. Об’єктивна необхідність у соціальній реадаптації спонукає
особистість активно набувати якостей, що відповідають певній соціально
реадаптованій ситуації.

У вітчизняній літературі з соціології та соціальної психології проблема
протиріч у процесах соціалізації і соціальної адаптації особистості
висвітлена мало. Отже управління цими процесами без поглибленого аналізу
наявних у них протиріч стає дуже складним, а іноді й неможливим.

Принципові зміни в характері праці, викликані науково-технічним
прогресом, призводять до нового розподілу праці, в рамках якого, з
одного боку, зростає диференціація видів діяльності, а з іншого – їх
інтеграція. Внаслідок цього відбувається подальша спеціалізація трудової
діяльності, що висуває нові вимоги до професійної підготовки працівника,
умов його професійної адаптації.

Професійна адаптація – це збіг вимог професії із зростанням сукупності
знань, умінь і навичок особистості, які формують у неї гнучку
соціально-професійну позицію в системі формальних і неформальних
відносин. Успішна професійна адаптація можлива лише тоді, коли
„…професії здаються нам величними, якщо вони пустили у нашому серці
глибокі корені, якщо ідеям, які панують в них, ми спроможні принести в
жертву наше життя та всі наші сподівання. Вони можуть ощасливити того,
хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто
взявся за них поспіхом, необдумано, піддавшись моментові” [2; 3].

Умовою оптимального професійного самовизначення повинно бути, в першу
чергу, покликання. А воно, передусім, є результатом процесу початкової
професійної соціалізації, яка формує активну професійну орієнтованість
індивіда. Оптимальний професійний відбір, професійна підготовка та
навчання передбачають врахування не тільки системи необхідних
професійних знань і навичок, але й вимог, що висуваються професією до
психофізіології особистості, рівня її соціально-психологічної
мобільності.

Оптимальні взаємовідносини соціальних, соціально-психологічних,
психофізіологічних характеристик особистості, їх відповідність вимогам,
що висуваються професією, сприяють розвиткові особистості, її успішній і
оптимальній професійній адаптації. В цілому профадаптація можлива при
збігові динаміки профсоціалізації з динамікою професійних вимог.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства виникли соціальні та
соціально-психологічні фактори напруг і перевантажень у життєдіяльності
людей. Динаміка соціальних процесів (особливо таких, як зростання
соціальної мобільності, урбанізація тощо) характерна не тільки
позитивними зрушеннями. Вона не вільна і від негативних проявів. Її
прямим і опосередкованим наслідком стають конфлікти, що виникають у
формальних і неформальних групах, життєві фрустрації, монотонність
життєвих вражень, інтенсифікація психічних та інших перевантажень, що
провокують дезадаптацію особистості.

Соціально адаптивний процес – це процес, яким можна управляти. Таке
управління може здійснюватися не тільки в руслі впливу соціальних
інститутів на особистість, в ході її виробничої, позавиробничої,
довиробничої, поствиробничої (пенсійний період) життєдіяльності, але й у
руслі самоуправління, коли особистість виступає „суб’єктом управління
власного „я” [4]. Останнє, як справедливо відзначав В. Афанасьєв,
„передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе, до
своїх думок і справ” [4].

Література:

1. Абульханова-Славская К. А. Личностные механизмы регуляции
деятельности // Сб.: Проблемы психологии личности. – М.: Наука,-1982.-
С. 92 – 93.

2. Александровский Ю. А. О психологической дезадаптации в условиях
стресса // Психиатрическая эндокринология. – М.: Здоровье, 1988.- С. 10
– 11.

3. Александровский Ю. А., Щукин Б. П. Психические расстройства во время
и после стихийных бедствий и катастроф // Журнал невропатологии и
психиатрии им. Корсакова.-1991.-№5.- С. 39 – 43.

4. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. – М.: Политиздат,
1977.

5. Бондаренко А. Ф. Социальная психотерапия личности: психоаналитический
подход – Киев: КГППИЯ, 1991.- 186 с.

6. Вишняк А. И. Личность: соотношение трудового потенциала потребностей.
– Киев: Политиздат Украины, 1986.- С. 26.

7. Кобченко В. В. Виникнення внутрішнього конфлікту при зміні людиною
професії в сучасних умовах // Конфлікти в педагогічних системах.-
Збірник доповідей науково-практичної конференції 20 – 21 травня 1997 р.
– Вінниця, 1997. – С. 132 – 134.

8. Чаплигін А. Соціальна реадаптація у життєвій перспективі // Соціальна
психологія. – 2004. – № 5 (7). – C.20-24

9. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020