Реферат на тему:
Соціальне проектування і прикладна психологія
Інтеграція психології в суспільну практику відбувається через залучення
до неї методичної (методологічної) бази, претворенням класичних методів
психодіагностики та психокорекції у соціальні технології. Таким чином,
соціальна технологія вбирає у себе методи і прийоми різних суспільних
наук – політології, соціології, економіки, педагогіки, управління,
психології тощо. Містком між науковою психологією і суспільною практикою
є, на нашу думку, практична (прикладна) психологія. У цьому аспекті
надзвичайно важливим є теоретичний аналіз методології практичної
психології.
Раніше [6] ми намагалися розрізннювати наукову, практичну і побутову
психологію. В результаті дійшли таких висновків (стисло). Наукова
психологія відзначається аналітичним підходом до предмету дослідження,
практична – синтетичним. Останній передбачає інтеграцію знань про людину
як неповтору соціобіологічну сутність, як індивідуальність. Наукова
психологія має справу з абстрактною, середньостатистичною людиною,
практична – з конкретною. Кінцевою метою наукової психології є
верифікований науковий факт (закономірність, закон); практичної –
надання допомоги конкретній людині у її конкретних життєвих обставинах
(контексті). Методологічною одиницею наукової психології є метод
наукового пізнання (дослідницька методика); практичної – технологія.
Спробуємо детальніше розглянути сутність і структуру соціальної
технології, порівняти її з методом і методикою.
Практична психологія зазнає впливів як з боку наукової, так і з боку
побутової психології, постійно балансуючи між загальнолюдським і
специфічним, національним та індивідуальним.
У практичній професійній діяльності психотерапевтів, шкільних
психологів, інших представників цієї професії постійно виникають
проблеми трансляції загальнопсихологічних законів і закономірностей,
методик і технологій до конкретного випадку, конкретної проблеми, до
індивідуально неповторної людської особистості. Справа в тому, що
індивідуальність поєднує в собі як загальнолюдське, так і унікальне,
неповторне. Отже, практикуючий психолог має враховувати це у своїй
діяльності.
Практична психосоціальна робота докорінним чином відрізняється від
наукової. Якщо в останньому випадку дослідник вивчає певне психічне
явище, то предметом його інтересу є, передусім, не конкретна людина, а
саме це явище. Психолог-дослідник відшукує загальні закономірності,
притаманні багатьом людям. Тому результатом його досліджень є певна
норма і межі її варіювання. Історія створення багатьох відомих методик
це підтверджує.
Говорячи про діяльність практикуючого психолога, ми маємо відзначити, що
у випадку проведення психодіагностичного обстеження усі формальні
процедури тестування здійснюються відповідно до вимог методики. Але
стратегія інтерпретації отриманих даних докорінно інша. У цьому випадку
індивідуальні результати співставляються з уже відомими науковими
даними. Таким чином співставляються результати психодіагностичного
обстеження конкретної людини за даною методикою з нормами,
напрацьованими багатьма дослідниками.
Таке співставлення дає змогу визначити місце обстежуваного у
семантичному просторі середньостатистичних показників варіації
досліджуваного психічного явища або функції. Результатом співставлення,
як правило, є висновок про розвиненість – нерозвиненість певної
психічної функції у конкретного обстежуваного у порівнянні з “нормою”
(стандартом). Ось тут і виникає протиріччя між загальним (“нормою”) і
індивідуальним, неповторним.
Це протиріччя розв’язується у діяльності практикуючого психолога завдяки
його професійній інтуїції, через спробу побудувати системне, цілісне
уявлення про клієнта як індивідуальність. Ось чому в практичній
психології індивідуальнісний підхід може розглядатись як окремий
принцип.
Передусім зазначимо, що проблемам методології і методів наукового
дослідження присвячено доволі багато праць філософів і методологів
науки. У науковій психології цьому питанню надавалась і надається велика
увага (А. Адлер, Б. Ананьєв, Г. Балл, Л. Бурлачук, О. Бондаренко, П.
Блонський, Л. Виготський, В. Давидов, О. Киричук, Г. Костюк, О.
Леонтьєв, С. Максименко, Ж. Піаже, В. Роменець, В. Рибалка, С.
Рубінштейн, В. Татенко, О. Ткаченко, Т. Яценко та ін.).
Метод назагал визначається як спосіб, інструмент, засіб наукового
пізнання або практичної діяльності людини. Він передбачає застосування
стандартних прийомів, процедур, дій, що забезпечують отримання
результату. Скажімо, „Філософський енциклопедичний словник” [8] визначає
метод як шлях дослідження, пізнання. “Метод є способом побудови і
обгрунтування певного знання. Сукупність прийомів та операцій
практичного й теоретичного освоєння дійсності”.
Методологія складає сукупність методів. Методологія, у свою чергу,
розглядається як “система принципів і способів організації та побудови
теоретичної і практичної дійсності, а також вчення про цю систему… В
процесі історичного розвитку методологія виокремлюється у спеціальний
предмет раціонального пізнання і фіксується як система соціально
апробованих правил та нормативів пізнання й діяльності, які
співвідносяться із властивостями і законами навколишньої дійсності” [8].
Розглядаючи співвідношення між теорією і методом у науці в цілому, і у
психології зокрема, академік С. Максименко зазначає, що “методологія
розуміється як система методів, які застосовуються в процесі пізнання в
межах тієї чи іншої науки, тобто методологія розглядається як частина
конкретної науки. З другого боку, методологія є сукупністю основних
філософських положень, які відбивають первинні гносеологічні концепції
формування й аналізу наукового знання.”[ 5, с. 63]
“У методі здійснюється своєрідне “обертання” об’єктивно-істинних знань у
систему вимог до наукової діяльності, перетворення одержаних знань у
знаряддя для одержання нових знань”[5, c. 65]. “Таким чином, в
реальності теорія і метод нерозривні. З одного боку, теорія створюється
з допомогою певних методів, з другого – вона сама може розглядатись як
своєрідний метод пізнання. Відповідно до цього й метод не можна
визначати лише як засіб, інструмент пізнання, його слід розуміти і як
теоретично оформлений засіб, і як певний спосіб існування теоретичного
знання” [5, c. 66].
Науковий метод являє собою сукупність пізнавальних процедур, що
визначають умови і способи пізнання (умови одержання валідного
результату) з точки зору отримання об’єктивного результату, а не
процедури конструювання останнього. Науковий метод не передбачає
отримання наперед заданого результату. Результат у науці має
статистичні, ймовірнісні властивості.
Якщо ж будемо говорити про методи практичної діяльності в соціальній
сфері, то передовсім маємо відзначити, що метод тут – це сукупність
певних прийомів, дій, методик, що застосовуються у конкретних соціальних
умовах та у конкретній сфері соціальної практики (педагогіка, політика,
психолгія, соціальна робота, медицина, правоохоронна діяльність тощо).
Специфіка методу тут полягає, на нашу думку, у застосуванні певних
усталених дій до конкретних умов практичної діяльності. Метод
застосовується, у першу чергу, для реалізації окремих дій (операцій) для
здобуття відповідної інформації або її зміни.
Застосуваня методу в практиці спрямоване на відповідь на запитання
“як?”, “у який спосіб?”. Тому й назви багатьох методів формулюються
термінами: формування, дослідження, корегування, прищеплення, розвиток,
соціалізація, навчання тощо. Іншими словами, метод, у першу чергу, є
процесом, технологія – сукупністю процесів, підпорядкованій конкретній
меті, одержанню конкретного результату (продукту).
Проілюструємо переваги й недоліки методичного підходу на прикладі
педагогічної практики.
Відомо, що головною метою навчально-виховної діяльності закладу освіти,
яка формулюється в річному плані роботи, є “…формування всебічної і
гармонійно розвинутої особистості громадянина незалежної української
держави”. Якщо вдуматись у це формулювання, то стає зрозумілим, що школа
бере на себе зобов”язання щось робити в цьому напрямку, фактично –
намагатися, прагнути. З точки зору методики, більшого годі й вимагати
від педагогічного колективу.
Якщо підійти до формулювання мети з технологічної точки зору, то цілком
слушно постають такі запитання: “Скільки “всебічно розвинених
громадян…” підготувала школа за минулий навчальний рік? Наскільки у
конкретного учня були сформовані риси і якості “всебічно розвиненого
громадянина”? Чому один заклад освіти вважається кращим за інші?
Така невизначеність кінцевої мети породжує й відповідні критерії оцінки
ефективності навчально-виховної роботи. З одного боку, за основний
критерій береться навчальна успішність учнів; з іншого – такі
неконкретні показники, як “слухняність”, “чемність”, “порядність” тощо,
а також те, що не було зареєстровано правопорушень і порушень
внутрішнього розпорядку. Очевидно, що з “гармонійно розвиненою
особистістю” такі критерії мають доволі мало спільного.
Технологові, наприклад, важко пояснити, чому у конкретному класі
необхідно саме зараз проводити екскурсію в зоопарк, а в іншому – лижні
змагання. Чому загальношкільний конкурс пісні вважається важливішим для
досягнення кінцевої мети виховання конкретного учня, ніж індивідуальна
консультація з його батьками.
Останнім часом у соціальній сфері, в тому числі й у
психолого-педагогічній науці, усе частіше можна зустріти поняття
“технологія”. Разом з тим, у багатьох випадках воно застосовується
некоректно, заміняючи собою нібито застаріле поняття “методика”. Ті ж
інтелектуальні продукти, що пропонуються у ряді публікацій, залишаються,
по суті, методиками діяльності у соціальній сфері, а не технологіями.
Інтенсифікація та розширення сфери професійної діяльності в гуманітарних
науках, зростання попиту на практичне впровадження, необхідність
конструювання конкретного соціального результату обумовлюють розвиток
проектно-технологічної методології. Усе частіше в соціальній сфері
здійснюється проектна діяльність і застосовуються конкретні технології.
Тому важливо визначити сутність соціальної технології, її природу та
можливості.
“Технологія – (гр. – майстерність, вміння) – сукупність прийомів і
способів одержання, обробки й переробки сировини, матеріалів,
інформації, що здійснюються у різних галузях виробництва. Також –
наукова дисципліна, що розробляє й вдосконалює такі прийоми і способи”
[1].
Технологія у всіх випадках передбачає отримання конкретного наперед
заданого результату, а технологічні процедури будуються таким чином, щоб
якнайточніше, найефективніше реалізувати проектні вимоги в конкретному
продукті (результаті).
Ми, таким чином, маємо здійснити аналіз такого явища, як проект.
Один з корифеїв проектного підходу С. Бушуєв дає таке визначення
проекту: “Проект – це одноразова сукупність дій і задач, що мають
наступні ознаки:
Чіткі цілі, що мають бути досягнуті з одночасним дотриманням ряду
технічних, економічних та інших вимог.
Внутрішні і зовнішні взаємозв”язки операцій, задач і ресурсів, що
вимагають координації в процесі виконання проекту.
Конкретні терміни початку і завершення проекту.
Обмежені ресурси.
Певний ступінь унікальності цілей проекту, умов його реалізації.
Неминучість різного роду конфліктів” [2, с. 15].
Від себе додамо, що проект є детальним описом кінцевого продукту
(результату), як правило – з описом наближень (допустимих меж) і
конкретних процедур (методів, методик, прийомів), застосування яких
якраз і забезпечує цей результат. Проектування нині розглядається як
окремий вид професійної діяльності і базується саме на застосуванні
різних технологій. Майстерність реалізації проектів якраз і полягає в
оптимальному виборі технологій і технологічних процедур. У багатьох
випадках для виконання проекту необхіно сконструювати ексклюзивну
технологію.
Необхідними поняттями і водночас елементами будь-якого соціального
проекту є місія, мета, задачі, цільова група (авдиторія), умови, у яких
він буде виконуватися, наявні ресурси (можливості), терміни й етапи,
проміжні результати, кінцеві результати (опис кінцевого результату),
показники (критерії) ефективності виконання, система й показники
моніторингу. Ці елементи складають єдину систему і взаємообумовлюють
одне одного.
Конструювання або вибір технології (технологій) здійснюється у
відповідності до технічного завдання, яке визначає основні проектні
вимоги до процесу і результату. Відтак технологія (технології) виступає
як засіб реалізації соціального проекту.
У технології метод виконує другорядну, підпорядковану роль. Можна
сказати, що технологія являє собою сукупність методів, які
застосовуються у певній логічній послідовності. Для досягнення
результату можна застосовувати різні методи і методичні прийоми.
Важливим тут є застосування оптимальних методів з точки зору досягнення
кінцевого результату.
Соціальна технологія – це система взаємопов”язаних і взаємообумовлених
методів, методик та процедур, спрямованих на внесення змін, перетворення
предмету, досягнення конкретного кінцевого результату. Вона містить
діагностичні, формуючі та оцінні складові і спрямована на розв”язання
певного типу (кола) соціальних проблем.
Основними ознаками соціальної технології, на наш погляд, є:
– соціальна технологія завжди спрямована на зміну поведінки людини, її
настроїв, ставлень, мотивів, цінностей;
– орієнтація на вирішення (розв’язання) конкретної проблеми людини або
групи людей;
– аналіз та врахування конкретного соціального і природного контексту, в
якому перебуває клієнт (об’єкт впливу);
– наявність конкретної мети, деталізованого образу кінцевого результату;
– наявність цілей, що розкривають (деталізують) мету та обумовлюють
планування і змістовне наповнення етапів діяльності;
– структурність і системність (взаємозв’язок і взаємообумовленість
складових);
– мультидисциплінарний характер (залучення знань, методів, прийомів із
різних галузей науки і практики);
– наявність функціонуючого зворотного зв’язку та оцінка ходу й
результату діяльності;
– відповідність прийомів і методик, що застосовуються в технології,
сутності соціальних явищ і проблем, на розв’язання яких спрямована
технологія;
– ваємозв’язок та взаємообумовленість діагностичних, формуючих
(коригуючих) і оцінних складових;
– гнучкий характер застосування окремих прийомів і методів для
розв’язання проблеми.
Спробуємо проаналізувати співвідношення між методом, методикою і
технологією за визначеними критеріями (таблиця 1).
Таблиця 1
Критерії Метод Методика Технологія
Кінцева мета, образ результату Власної немає; відповідність меті
дослідження; перелік випадків або умови (обмеження) у застосуванні. Як
правило, немає; формулюється у процесуальних термінах.
Є
Результат Або перетворення, зміни об”єкту; або здобуття інформації
(знання). Або перетворення,
або знання. Обов”язкове перетворення (корекція) предмету, внесення змін.
Структура Стала, стандартна. Стандартна Гнучка; у залежності від цілей,
завдань, етапів та проміжних результатів діяльності.
Складові Або діагностичні, або оцінні, або пертворюючі (коригуючі).
Припускає сполучення діагн., оцінних і претв. компонентів. Діагностичні,
оцінні і претворюючі складові; являють собою єдиний комплекс.
Належність до наукової сфери Монодисциплінарний характер.
Монодисциплінарний характер. Полі-(мульти-)дисциплінарний характер.
Цільове забезпечення Не передбачається
(є тільки умови застосування, вимоги). Не передбачається. Цілі
обумовлюють етапи і прийоми (методи, методики) роботи.
Оцінка За процедурою За процедурою За результатом і процедурою.
Зворотний зв”язок Нема. На рівні відповідності умовам процедури. Нема.
На рівні відповідності умовам процедури. На рівні кінцевого результату і
відповідності процедурам
Як бачимо з таблиці, випливають певні розбіжності між методом, методикою
і технологією.
Звернімо увагу на одну особливість технологій. Вона полягає в тому, що
до технологічного процесу включаються методи й прийоми з різних наук або
сфер професійної діяльності. Для прикладу: до виборчих техногій
включаються доволі часто методи соціології, соціальної психології,
управління, політології тощо. Тому наступним питанням має бути питання
про види і типи соціальних технологій.
Види (типи) соціальних технологій можуть бути визначені за кількома
критеріями, а саме:
– за метою, кінцевим результатом, що має бути досягнутий в процесі
реалізації соціального проекту (політичні, педагогічні та ін.);
– за сферою застосування в суспільній галузі;
– за методами, що застосовуються і складають переважну більшість
технологічних процедур.
Застосування загальної методології соціальних технологій у практичній
психології якраз і забезпечує реалізацію синтетичного підходу [3, 7].
Перехід від традиційних методів і методик до гнучких технологій у
соціальній сфері визначає, на наш погляд, найближчі перспективи розвитку
не тільки суспільних наук, а й суспільної практики.
Проектно-технологічна методологія вже довела свої переваги в процесі
виборів, у галузі паблік рілейшнз, реклами, соціальної і психологічної
допомоги та реабілітації, окремих галузях державного управління та інших
сферах.
Література:
1. Большая советская енциклопедия. Т. 25. М. “Советская энциклопедия”.
1974.
2. Бушуев С. Д., Морозов В. В. Динамическое лидерство в управлении
проектами: Мография. – 2-е изд. – К:, 2000. – 312 с.
3. Киричук В. О., Романова Л. М. Система роботи класного керівника з
учнівським колективом на засадах психолого-педагогічного проектування
особистісного розвитку. – 2-е вид.- Харків: “Ранок”, 2002, – 128 с.
4. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці. –
К.: Наукова думка.- 1998 – 226 с.
5. Максименко С. Д. Основи генетичної психології – К.; НПЦ Перспектива,
1998.- 220 с.
6. Основи практичної психології: Підручник для студентів ВЗО / В. Панок,
Н. Чепелєва, Т. Титаренко та ін. – К.: Либідь, 1999.
7. Панок В. Г. Методичні підходи до надання психологічної допомоги
потерпілим від техногенної катастрофи. Монографія. – К.: ЦСЕП, 1999.-
106 с.
8. Философский энциклопедический словарь. М. “Советская энциклопедия”.
1983.
9. Чумиков А. Н. Связи с общественностью: Учебное пособие. – М.: Дело,
2001.- 296 с.
10. http://www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
