.

Соціально-відповідальна модель функціонування засобів масової інформації як чинник суспільної злагоди в демократичному суспільстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
195 1838
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціально-відповідальна модель функціонування засобів масової інформації
як чинник суспільної злагоди в демократичному суспільстві

Після десятиліть «всенародної єдності», що її забезпечував тоталітарний
радянський режим, українське суспільство опинилося в незвичному
становищі відсутності таких орієнтирів майбутнього розвитку, які б
сприймалися як ціністно значущі для усіх громадян.

Становлення української національної ідеї як основи духовної злагоди,
або суспільного консенсусу, має в нашій державі ряд особливостей
відмінних від генезіса національних ідей інших країн.

Україна спочатку здобула незалежність, а тільки потім приступила до
формування національної ідеї. Цей процес триває на протязі майже десяти
років.

Чому ж, незважаючи на вражаючу одностайність голосування на користь
незалежності під час проведення референдуму в грудні 1991 року,
український народ і досі не зміг дійти злагоди, визначивши серед
мільонів індивідуальних і сотен групових інтересів корінні цінності, що
визначають перспективи суспільного розвитку?

Однією з головних причин , на наш погляд, є те, що за умови відсутності
більш меньш сталих структур громадянського суспільства «гласність» часів
перебудови не визріла у демократичний плюралізм, що створює інформаційне
поле, в якому народжується і постійно оновлюється національна ідея.
Навпаки, гласність, як і перебудова в цілому, виродилися в бійку без
правил, де зазвичай перемогли кримінальні авторитети. Інформаційне поле
стало «полем брані» неприміренних супротивників. Зіткнення політичних,
економічних, кланових, ідеологічних, релігійних, класових інтересів
іноді загрожувало власне їснуванню незалежної держави.

За цих умов в Україні, як і в інших країнах СНГ не можна не помітити
визрівання загрозливої тенденції, що іноді називають «втомленістю від
демократії», або за визначенням Еріха Фромма «втечею від свободи», для
якої характерно покладення надії на консолідацію суспільства на сильну
авторитарну владу. Прибічники цього підходу проголошують , що демократія
не є універсальною формою організації суспільства, вона, мовляв, уявляє
собою лише інституційну матрицю управління даним суспільством. Однак, їх
сподівання, що авторитарна держава взмозі забезпечити суспільну злагоду
є марними. Бо заганяючи їснуючи протиріччя між різними групами у глибину
, авторитарні режими продукують закриті соціальні системи, які, як
свідчить історична практика, не є стійкими. В зв»язку з цим, слід
визначити, що « ідеальної ідеології» не існує. «Міста щастя» для всіх
збудувати не можливо в принципі. Отже, можливі тільки компроміси.
Найкращою формою досягненя суспільного консенсусу на основі компромісів
інтересів різних груп, що їснують у державі, є демократія. Як казав у
середині 19 ст. американський священик Т.Паркер : «Демократія означає не
«я такий же добрий, як ти, а «ти такий же добрий як я». Стійкість
демократичноі системи забезпечують її відкритість та здатність до
самоорганізації. Г.С.Трумен підкреслював, що одна з головних переваг
демократії полягає в тому, що її недоліки завжди на виду. А ці якості ,в
свою чергу, залежать від наявності розгалуженої системи каналів і обміну
інформацією. Демократія – це коли громадяни взмозі бачити все, що
відбувається в органах влади, брати участь в прийняття рішень,
контролювати її виконання, виказувати свою позицію та відчувати
результат.

Ось чому засоби масової інформації, які називають «охоронним псом
демократії» є в цьому розуміні необхідним інструментом для досягнення
суспільної злагоди. Ми спробуємо розглянути умови, за яких мас – медіа
можуть в більший чи меньший мірі виконувати означені функції.

Комунікативні оспекти соціальної інформації

У масовій свідомості розповсюджені уявлення про ЗМІ і як про «четверту
владу», і як про «голос народу». Більш за все, і перше, і друге –
метафори, допустимі в політичному дискурсі лише в окремих випадках. Між
тим, ідентифікація ЗМІ з владою і з громадською думкою є звичайною і
прийнятою для суспільної рефлексії. До неї апелюють ідеологі, політичні
лідери, журналісти, інші суб»екти, які претендують на роль виразителів
настроїв, так вона сприймається і масовою свідомістю. « Здійснення
владних функцій ЗМІ мислиться у цьому випадку як контроль і пресинг по
відношенню директивних інстанцій з метою впливу на прийняття і виконання
соціальних рішень у відповідності з партикулярними інтересами зосновника
джерела і комунікатора або з інтересами аудіторії, які частково можуть
не співпадати, – пише дослідник цієї проблеми О.Т.Манаєв, – Владні
функції ЗМІ працюють і в заоротньому напрямку, здійснюючи тиск на тих,
хто їм внемле, – на глядачів, читачів і слухачів, які відчувають довіру
до масових каналів інформації».

З огляду на це відзначимо специфічні аспекти функціонування ЗМІ, що
пов’язані з включенням їх у процес досягнення суспільної злагоди.

1/ ЗМІ наповнюють великомасштабний дискурс каталогами цінностей, ідей,
перспектив їх реалізації пропонуючи скільки завгодно масовій аудиторії
відібрати в якості першочергових деяки проблеми суспільного життя
/когнитивний аспект/ ;

2/ ЗМІ структурують аудиторію за групами опіній трансформуючи уособлених
індивідів в зорганізовану громадскість і ,сприяючи перетвореню думок в
суспільну силу, в фактор впливу на суспільні, в першу чергу політичні,
процеси. При цьому в текстах масової комунікації символічним образом
відтворюється соціальна структура суспільства /соціальний аспект/ ;

3/ ЗМІ, відслідковують процес прийняття рішень владними структурами , та
здійснюють певний морально – правовий вплив шляхом публічного оцінювання
їх діяльності /контролюючий аспект/.

Сучасне теоретичне осмислення усіх комунікативних аспектів соціальної
інформації не дає однозначного рішення дилеми : чи слід розуміти масову
комунікацію як бажаний стан суспільства, чи як засіб реалізації цілей
зацікавлених учасників. Втім помітно зміщення від дослідження функцій
комунікації по обслуговуванню взаємодії соціальних структур і суб»ектів
до комунікації як найбільш релевантної форми і смену такої взаємодії, –
так це бачиться, наприклад, в теорії комунікативної дії Ю.Хабермаса.
Хоча і зрозуміло, що вимоги до диалогу, який розуміється суворо науковим
образом в гуманітарній літературі, починаючи з Гадамера чи Бахтіна, або
до комунікативного акта у Хабермаса, якщо їх пред»явити до практичного
досягнення суспільного консенсусу в процесі масової комунікації, здатні
утворити лише деякий «ідеальний тип». Однак, наявність такого типу не
тільки в якості допустимої моделі дослідження, а, можливо, і орієнтира
соціальної практики демонструє можливість цілостного відношення до ролі
ЗМІ в сучасному політичному процесі.

Суспільство з переходом до інформаційної стадії свого розвитку поступово
передає регулятивні функції засобам масової комунікації.

Як вважав А.З.Москаленко: «Засоби масової комунікації за умов
інформаційного суспільства візьмуть на себе функції:

1/ впровадження соціального процесу та ревізії традицій ;

2/ регулювання моральних і навіть правових норм ;

3/ соціального управління.

Все це робитиметься за допомогою загального відкритого дискурсу.
Звичайно, це буде вже не та масова комунікація, до якої ми звикли. Вона
з’єднається з міжособистною комінікацією за допомогою комп»ютерних
технологій, паростки яких уже їснують. Таким чином, масова комунікація
переросте в механізм прийняття рішень, управління та регулювання
суспільством».

Моделі функціонування системи засобів масової інформації

В умовах постіндустріального інформаційного суспільства основною
цінностю, або за Д.Беллом – «основним ресурсом «постає інформація. При
цьому Д.Белл підкреслює, що, як і завжди, коли мова йде про ресурси, все
питання постає у тому, в чиїх руках вони знаходяться і хто буде приймати
необхідні рішення про їх розподіл «.

Таким чином, слід визначити, що основним каналом розподілу визначальної
цінності в сучасному суспільстві постають засоби масової інформації.

« Хто отримує, що, коли і яким чином?» – сьогодні ці питання відносно
саме інформації визначаються сукупністю міжособистих відносин в таких
аспектах, як влада і вплив.

Якщо подивитись на розвиток мас – медіа оптимістично, то можна
встановити, що кількість систем ЗМІ, в яких люди можуть вільно
висловлювати власну думку , протягом століть постіно зростала.

Песимістичний погляд та розвиток ЗМІ свідчать про те, що кожна медіа –
система є залежною, і ця залежність час від часу змінюючись існувала
завжди.

Звичайно, ЗМІ повсякчас є вираженням суспільних і політичних відносин,
бо самі їх вифарбовують.

Американські науковці Фред Зіберт, Теодор Петерсон та Вільбур Шрам
запропонували чотирі моделі взаємодії між системами політики і ЗМІ.

Перша модель – тоталітарна. Тут публіцистика підлягає авбсолютному
контролю з боку пануючої партії. ЗМІ мусять тут виконувати лише
позитивну функцію та допомагати виховувати народ згідно з цілями партії.
Ця модель має своє коріння в теорії преси Леніна, який розглядав газету
тільки як колективного агітатора, пропагандиста і організатора.

Після жовтневих подій 1917 року ця теорія стала реальністю в Росії і
їснувала в Рядянському Союзі до кінця 80-х років.

Тоталітарну модель практикували також націонал – соціалісти 1933 – 1945
р.р. у Німеччині. Сьогодні ця модель ще їснує у Північній Кореї та на
Кубі. Звичайно, про будь який суспільний дискурс за такої моделі годі й
говорити.

Друга модель – авторитарна.

Свій початок вона бере з 16 століття та абсолютистської теорії
управління державою. У цій моделі преса має завдання служити уряду і
стабілізувати його панування. Переважна кількість ЗМІ є власністю
держави, решта їснує залежно від віданих їй патентів, ліцензій та
циркулярів цензури.

Функція критики не передбачається. Найбільш наочно це проявляється у
державах Близького та Середнього Сходу, а також у таких пострадянських
державах, як Азербайджан, Киргизстан, Узбекістан, Туркменістан, є також
у Білорусі, де , наприклад, управління справами адміністрації президента
Білорусі належить 60 – 70 % всіх видань, розтошованих у столиці.

Втім не слід вважати ,що ця хвороба обминула так звані сталі демократії.

Відомий англійський дослідник Джон Кін, наприклад, стверджує: «У
серцевині всіх демократичних режимів нині знаходяться зерна деспотизму.
Історична трансформація колишніх абсолютистських держав у сучасні
конституційні парламентській держави / яку так і не було цілком
завершено/ у наш час припинилася…, адже сьогодні всі західні
демократії стикаються з дедалі серйознішою проблемою : багатолітнім
майже неконтрольованим дрейфом у напрямку неформальної спільноти
взаємопов»язаних держав, у яких недемократичні структури прийняття
рішень стають багаторівневими, майже багатонаціональними, й мають на
озброєнні механізми потужнього впливу на інформаційні потоки й
формування громадської думки в іхніх суспільствах».

Головними інструментами обмеження свободи преси, а отак і звуження
інформаційного поля, з боку держави виступають :

1/ надзвичайні повноваження ;

2/ військова таємниця ;

3/ політична брехня ;

4/ реклама держави ;

5/ корпоративність.

Третя модель – ліберальна. Це дитина епохи просвітництва й капіталізму,
що бере свій початок в Англії з Джона Мілтона, Джона Локка та Джона
Стюарта Мілля. За такої моделі ЗМІ є приватними підприємствами, котрі
конкурують між собою на «вільному ринку їдей». Тут немає цензури :
втручання в справи уряду чи партій залишаються безкарними. Прихільникі
цієї моделі стверджують, що за ліберально-ринкових умов ЗМІ слугують
суспільству в пошуках правди як партнер у дискусії, а не як захисник
уряду та його пропагандистських намірів. Однак, вони не спроможні
побачити, що « виробництво і обмін поглядів» у відповідності до законів
ринку можливі лише у вузьких межах. Вже згадуваний вище Джон Кін
пвдкреслює : « Медіа, які орієнтуються на ринок, не є бездоганними і
безтурботними. Вони не можуть ані зробити свою аудиторію однорідною та
заспокоїти її, ані виконати власну обіцянку «свободи і вибору радше, ніж
регуляції та обмеженя». Комунікаційні ринки є само-паралізуючими. Вони
регулярно створюють внутрішні протиріччя й дилеми, які спростовують
проголошені ними самими «відкритість, універсальність та доступність».

Основними тенденціями розвитку ЗМІ в межах ліберальної моделі є :
монополізація, інтернаціоналізація, уніфікація та комерціалізація. З
усієї інформації, що передають інформагенства світу, 90 % розповсюджують
чотири «кити»: Асошейтед Прес, Юнайтед Прес Інтернешнл, Рейтер і Франс
Прес. В США майже 90 % міст – це так звані регіони «однієї газети». Люди
за таких умов не мають вибору, конкуренція між ЗМІ зникає, політичний
діалог біднішає, громадська думка стандартизується.

Четверта модель – соціально відповідальна. Вона виходить з ідеалів
соціально-активного громадського життя, ключовим елементом якого постає
відкрите громадянське суспільство, що інспірує процес комунікації та
перетворює однобічні повідомлення на діалог у сіспільстві. Ця модель
активно пропагувалася Брехтом і Хансом – Магнусом Енценсбергером.

Джон Кін пропонує для досягненя цієї мети застосувати у практичному
плані деконцентрацію та громадське мовлення приватних ЗМІ, а також
обмежити масштаб й інтенсивність «корпоративного мовлення».

Суспільне регулювання ринку мас-медія , за його думкою, має на меті
створення справді широкого вибору ЗМІ, який давав би змогу маленьким
людям у великих суспільствах формувати й отримувати широкий вибір думок
і опіній, який би зруйнував медіа – монополії, зняв обмеження на деяки
можливості вибору аудиторії і призвичаїв би їх до думки, що мас – медіа
– це загальногромадське благо. Отже пріорітетом у справі переосмислення
цієї моделі є розвиток багатоманіття недержавних ЗМІ, які діють водночас
і як колючки в тілі політичної влади /спряючи зменьшенню політичної
цензури/, і як базові засоби комунікації для звичайних громадян, які
живуть, працюють, любляться, сваряться і миряться у справді
плюоралістичному суспільстві.

Українські реалії та перспективи

Безперечно, що в чистому вигляді наведені моделі не їснують в жодній
країні. Особливо це стосується країн, де суспільство переживає період
трансформації . Так, українські ЗМІ , які тільки – но звільнилися від
кайданів тоталітаризму, після нетривалого « романтичного» періоду 1991 –
92 років знов опинилися під важким тиском, на цей раз з боку авторитарно
– олігархічної влади.

Що, зокрема, підтвердили результати соціологічного опитування ведучих
політичних журналістів /див. «Зеркало недели» № 18/2000/. Серед головних
причин несвободи вітчизняної преси учасники опитування вказали на
«залежність вітчизняних бізнесменів, які взмозі підтримувати ЗМІ від
існуючої влади, на «болісне відношення до критики з боку голови держави»
, та на те, що «українські ЗМІ відчувають тиск з боку олігархів».

При цьому використовується широкий діапазон засобів утиску свободи
преси: від багатомільоних судових позовів і податкових санкцій до
нескінченних перевірок пожежних і санітарно – епідеміологічних та інших
інстанцій, від подкупу до залякування і, навіть фізичного знищення
журналістів.

У висновках комітету захисту журналістів /США/ наша держава фігурує
серед тих, де влада утискує свободу за допомогою заходів
адміністративного тиску. Це підтвердили і представники Бюро з
демократичних інститутів та прав людини /БДІПЛ/ Парламентської Асамблеї
Ради Европи, які спостерігали за проведенням останіх президентських
виборів в Україні.

Загрозу суспільним інтересам несе і практично тотальне підпорядкування
ЗМІ окремим особам і групам. Формування інформаційної політики в
залежності від їх приватних інтересів веде к беспрецендентному
маніпулюванню суспільною свідомістю. Для того, щоб вирішувати власні
справи вони впливають на громадську думку. Інформаційне поле, таким
чином, деформується у бік подій, які є значущими для 0,0001% населення.
В результаті мас-медіа перестають бути самостійним чинником політичних і
соціальних процесів. Не вони насправді впливають на громадську думку, а
через них влада і олігархи визначають її. Тобто, преса залежить не від
балансу громадської думки, а від балансу взаємовідносин олігархічних
інтересів. Марними, на наш погляд, є сподівання деяких фахівців, що
інформаційні війни між олігархами, арбітром в яких виступає держава,
можуть призвести у кінцевому рахунку до перемоги справжньої свободи
преси, мовляв, якщо змусити двох брехунів свідчити один проти другого –
правда випливе наружу. Російська історія з « Медіа – Мостом» Володимира
Гусинського вщент розбиває подібні аргументи. При цьому слід врахувати,
що вітчизняні олігархи набагато більш залежні від державної влади ніж
іхні російські колеги. Цілком зрозуміло: якщо влада комусь свободу і «
дарує» /продає/, то вона ж з легкістю може її і забрати.

Для того, щоб наблизити їснуючу авторитарно – олігархичну модель
функціонування українських ЗМІ до соціально – відповідальної моделі, яка
є необхідною умовою досягнення суспільної злагоди, треба зробити
декілька важливих кроків.

По – перше, провести роздержавлення засобів масової інформації.

Слід погодитись з думкою віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи
Жулинського, що жодна газета не повина фінансуватися з державного
бюджету, а Кабмін не повинен бути співзасновником ніякого видання.
Державні телерадіоканали мають поступитися місцем громадському мовленню,
яке фінансується за рахунок зборів з продаж окремих груп товарів
/телерадіоапаратури, сигарет, алкоголю/, як це робиться, наприклад, у
Франції або в Німеччині. При цьому недержавні мас-медіа мають бути
захищені від державного втручання всією структурою відповідних законів,
що їснує в Україні.

По – друге, треба забезпечити демонополізацію засобів масової
інформації.

Національний інформаційний простір, чия незалежність виступає головною
передумовою свободи інформації, а відтак і потенційного консенсусу у
суспільстві, – це загальне надбання, а ні чиясь приватна річ. Звідси
слідує, що власники ЗМІ, які отримують політичні і економічні прибутки
від виробництва, інтерпретації та розповсюдження інформації, не можуть
користуватися правом свободи слова виключно по власному розумінню. За
умов, коли їснує реальна загроза виникнення медіа-імперій, а від так, і
монополія на інформацію, було б виправданим законодавчо обмежити
концентрацію ЗМІ в одних руках. У Франції, наприклад, якщо продається
25% і більше акцій видання, то договір повинен перевірятися і
реєструватися в Раді по друку. Обмеженню суб’єктивного впливу господарів
мас-медіа мало би сприяти внесення в існуюче законодавство вимоги про
демократично формуємо громадські ради при кожному ЗМІ.

По – трете, необхідна суспільна підтримка вільної громадської преси, яка
б , за висловом Альберта Камю , не залежала а не від влади уряду, а не
від влади грошей, та становила міцну складову громадянського
суспільства. Це могли б бути видання засновані на банківські кредити,
або на кошти громадських організацій і благодійних, в тому числі
міжнародних, фондів. Їхня самоокупаїмість стає гарантією відносної
незалежності, в тому сенсі, що « диктувати « можуть лише рекламодавці –
різні, представники різних кланів і політичних сил.

І, накінець, на порядок денний постає невідкладний прискорений розвіток
мережі Інтернету.

Сьогодні в Україні послугами Інтернету користується по різним даним лише
від 1% до 3% населення. Між тим, віце-президент США Альберт Гор якось
сказав, що Інтернет створив умови для появи нової форми «афінської
демократії», коли кожний громадянин взмозі здійснювати досить відчутний
вплив на прийняття рішень у сфері формування політики всієї держави. В
США зараз майже чверть населення виступає користувачами мережі.

Цікаво, що і відомий амеріканський критик міфа про плюралізм ЗМІ
Г.Шиллер , відстоює цю позицію, коли стверджує, що залученя багатьох
людей до інформаційної діяльності за їх власною ініціативою уявляє собою
самий надійний захист від клонтролю над інформацією та від маніпуляцією
свідомістю.

За вищеозначених умов можна буде наблизитись до формування в Україні
соціально відповідальної моделі функціонування ЗМІ, що стане невід»емною
часткою світового інформаційного простору, і яка дозволить визнати
ідеали свободи і демократії за загальнонаціональні цінності і на цій
основі ,нарешті, дійти суспільної злагоди.

« Всесвітня філософія інформаційних мереж , яка задоволняє вимоги
інформаційного суспвльства, – зазанчав відомий японський дослідник
Яцумото Кітахара, – має допомогти побудувати суспільство взаємної
допомоги людей, створити життя, що надасть більше можливостей для
дозвілля, та перебудувати суспільство на засадах любові».

Література:

Белл Д . Конец идеолог // Новое время . – 1990. – № 27

Вигуб Г . Роль журналистики в становлении гражданского общества , – М .
1992 .

Власов П. Политические манипуляции /История и практика средств масовой
информации США/. – М. 1982

Копиленко О.П. Влада інформації. – К., 1991.

Кін Дж. Мас – медіа і демократія, – К. 1999.

Манаев О.Т. Circulus vitiosus в деятельности средств массовой информации
/Философская и социологическая місль / 1990 – № 2, №3.

Москаленко А.З., Губерський Л.В., Іванов В.Ф., Вергун В.А. Масова
комунікація. – К. 1997.

Общественное мнение и власть : механизм взаимодействия /Под ред.
А.Кучки. – К. 1993.

Шиллер Г. Манипуляторі сознанием. – М., 1980.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020