.

Соціально-психологічні механізми політичної свідомості виборців (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
199 3103
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціально-психологічні механізми політичної свідомості виборців.

Дослідження соціально-психологічних механізмів свідомості виборців є
одним із найважливіших об’єктів досліджень сучасної політичної
психології. Загалом під механізмами свідомості більшість вчених розуміє,
насамперед, механізми активності, вибору, поведінки громадян у політиці
тощо. В сучасній політичній психології усталилися і співіснують три
основні теоретико-методологічні підходи дослідження
соціально-психологічних механізмів політичної свідомості виборців:
соціологічний, соціально-психологічний та раціонально-поведінковий.
Кожен із них ґрунтується на тривалих експериментальних дослідженнях і
акцентує увагу на різних методологічних підходах до аналізу
психологічних процесів. Проте усі вони мають і відчутний
„непсихологічний присмак” оскільки розроблювалися та вивчалися
насамперед у руслі політичної соціології і політології. Відтак
дослідники акцентують увагу лише на найбільш очевидних, експліцитних
механізмах політичної свідомості виборців, тоді як інші, складніші для
емпіричних розвідок та теоретичного узагальнення, продовжують лишатися
“terra incognita” суміжних наукових галузей. Слід підкреслити нагальну
потребу розробки відповідних підходів насамперед з позиції
соціально-політичної психології, необхідність наповнення динаміки
політичних процесів глибинним психологічним змістом.

Соціологічна модель політичної поведінки виборців хронологічно є
найстарішою з представлених. Експериментальне дослідження проблеми
механізмів політичної свідомості виборців було вперше запропоновано
Чиказькою соціологічною школою, де вже із тридцятих – сорокових років ХХ
століття проводилися прикладні наукові розвідки. Цим дослідженням до
певної міри передувало вивчення мотивів голосування у 20 – 30 роках
минулого століття, зокрема розвідки А. Зиґфріда, Ч. Меріама, Ф. Гознела,
С. Райса та інших науковців [5; 27]. Результатом цих праць, невдовзі
підтриманих співробітниками Мічиганського і Колумбійського
університетів, стала так звана соціологічна теорія голосування [25; 19;
26].

Основним механізмом політичної свідомості громадян прихильники цього
напрямку вважають механізм ідентифікації виборців із референтними
соціальними групами – родиною, колегами тощо. Відтак, поведінка виборців
виявляється тут істотно детермінованою самою соціальною стратою, до якої
вони „задані”: так, передбачалося, що робітник має голосувати так само,
як і інші робітники, а власники засобів виробництва переважно одностайні
в політичному виборі у межах своєї соціальної верстви [25; 19]. Отже,
провідним фактором політичної активності виборців у межах соціологічної
моделі визнається формування так званого „Ми-образу” або так званої
„групової ідентичності” виборця із референтною для нього соціальною
групою. Така групова ідентичність, на думку прихильників напрямку, і
зумовлювала остаточний політичний вибір громадян.

Загалом у межах соціологічного підходу політична свідомість і поведінка
виборців зумовлювалися їхніми соціальними характеристиками та
характеристиками їхнього найближчого оточення. Відтак слід відзначити,
що істотну роль у становленні соціологічної моделі голосування відіграли
теорії первинних та вторинних груп Ч. Кулі, формальних та неформальних
груп Е. Мейо, референтних груп та груп членства Г. Хаймена тощо [3].
Зазначені теорії в цілому сформували теоретичну й методологічну базу для
подальшої перевірки їхньої валідності у політичній практиці.

Одним із головних факторів участі громадян у виборах авторами
соціологічної моделі було визнано тиск на особистість із боку ЗМІ та
референтних груп (родини, колег тощо) і прагнення індивіда до
психологічного приєднання до більшості. Цей механізм далі вивчався у
психологічних теоріях пропаганди, де він тлумачиться як „bandwagon
effect”, що його іще тлумачать як „ефект переможця” або „ефект вагона з
оркестром” [25; 19]. Механізм приєднання виборців до більшості виявився
одним з універсальних регуляторів політичної свідомості виборців. На
підтвердження цієї думки згадаємо, що у більшості демократичних країн
напередодні виборів заборонено оприлюднення статистичних даних рейтингів
кандидатів та партій. Вважається, зокрема, що під впливом вибору
більшості громадян пересічний виборець може змінити рішення про своє
голосування.

Потрібно відзначити, що модель політичної взаємодії, розроблена авторами
соціологічної теорії, de facto визнавала ключовими регуляторами виборчої
активності громадян психологічну конформність та афіляційні прагнення ,
що проявлялися, відповідно, у бажанні особистості „бути, як усі” (у
межах своєї референтної соціальної групи) і відчувати психологічну
підтримку з боку однодумців у соціумі.

Важливий внесок у соціологічний підхід до політичної поведінки було
зроблено американськими науковцями С. Ліпсетом та С. Рокканом, які
виділили чотири основні типи „розколів” у суспільстві, що впливають на
політичну свідомість громадян. Такими розколами виявилися: центр –
периферія, держава – церква, місто – село, власники – працівники [26].
Як можна помітити, у цьому дослідженні автори тісно підішли до аналізу
не тільки соціологічних, але й соціально-психологічних детермінант
політичної свідомості громадян.

У цьому контексті потрібно відзначити, що соціологічна теорія
голосування стала першою емпірично підтвердженою моделлю політичної
поведінки виборців, однак вирішальної ролі в групі цих досліджень набуло
вивчення зовнішньої мотивації виборчої активності, тоді як
індивідуально-психологічні характеристики громадян залишалися
розробленими недостатньо. Крім того, самі трансформаційні процеси в
суспільстві другої половини ХХ століття призвели до порушення
традиційної класової структури громади, що, очевидно, відбилося й на
практичній значущості соціологічної моделі політичного вибору.

Якщо соціологічний підхід до аналізу механізмів електоральної поведінки
концентрував увагу дослідників на зовнішній мотивації виборців, то
прибічники соціально-психологічної теорії політичної поведінки
зосереджувалися на дослідженні глибинних психологічних детермінант
політичної активності виборців. В основу цієї моделі покладено ідею про
те, що провідним механізмом політичної активності громадян виявляється
механізм партійної або політичної ідентифікації [20; 21]. Отже, у основу
політичного вибору покладалася, насамперед, ідентифікація громадянина з
потенційними об’єктами його вибору (політиками або партіями).
Результатом партійної ідентифікації ставало, таким чином, формування
„Ми-образу” виборців уже не із соціальною групою, а з референтними для
них кандидатами чи партіями.

Першими в політико-психологічній практиці дію цього механізму дослідили
американські вчені А. Кемпбел та Ф. Конверс. У ході тривалих розвідок
автори побудували мотиваційну модель американського виборця, що включала
партійну ідентифікацію особистості, специфіку політичних настанов
політика або партії та партійну приналежність кандидата. Відтак
дослідники створили трикомпонентну модель політичної поведінки виборців,
в основу якої поклали механізм партійної ідентифікації, ставлення
виборців до політичних платформ кандидатів і їхніх персоналій тощо [20;
21].

На думку А. Кемпбела, політичний вибір громадян детермінується
взаємодією трьох варіацій соціальних настанов. Найголовнішу роль серед
них відіграє партійна ідентифікація індивіда як ключовий чинник
електоральної активності громадян, тоді як наступні настанови – так
зване „ставлення виборця до подій дня” (тобто до виборів у цілому) та
почуття, які громадяни відчувають щодо кандидатів, є відносно
швидкоплинними характеристиками. Очевидно, що ідентифікація виборців, як
найбільш сталий із зазначених факторів, впливає на два інших регулятори
електорального вибору.

Серед інших важливих регуляторів політичної свідомості та поведінки
виборців слід відзначити політичну віру [20] і почуття громадянського
обов’язку [21]. Було встановлено, що ці механізми відіграють істотну
роль у політичній активності виборців, утворюючи дисонанс між
суб’єктивно значущими настановами у разі рішення про відмову від участі
в голосуванні.

Дослідженням у рамках соціально-психологічної теорії голосування
передували численні наукові розвідки під іншими кутами зору. Даний
напрям, таким чином, варто розглядати в контексті інших наукових
розвідок, включаючи й ті, що прямо не стосуються політичної сфери. Така
логіка дає можливість зберегти цілісність і зрозумілість методологічного
підґрунтя соціально-психологічної моделі взаємодії індивіда в політиці.

Так, дослідження динаміки формування ідентифікації (у тому числі й
політичної) було розроблено у когнітивній психології в межах теорій
соціальної ідентичності та самокатегоризації [29; 8]. Провідним чинником
формування ідентифікації особистості в обох теоріях було визначено
механізм соціальної категоризації.

В сучасній когнітивній психології не існує єдиної точки зору щодо
функціонального змісту цього механізму. Дослідники розглядають його як
засіб досягнення соціальної ідентичності та позитивної самооцінки
(Tajfel, 1982); індивідуальне знання суб’єкта про групову приналежність
(Bartels, 2000; Doise, 1973); результат самосприймання (рефлексії)
особистості (Turner, 1981; 1990), засіб валідизації власних знань і
підвищення суб’єктивної впевненості (Festinger, 1957; Андреєва, 1978);
засіб „правдивого” відображення реальності (Брунер, 1977), механізм
пошуку захисту від ворожого соціального оточення, уникання почуття
відповідальності (Rotter, 1972; Фромм, 1989) тощо.

Разом із тим, більшість дослідників доходить думки, що провідна роль
механізму соціальної категоризації полягає у спрощенні процесу
соціального сприймання шляхом класифікації соціальних суб’єктів за
певними спільними характеристиками [14]. У такий спосіб, наприклад, усі
політики можуть категоризуватися виборцями за їхніми політичними рисами
(„лівий” – „правий”), особистісними якостями („хороший” – „поганий”)
тощо. Було також встановлено, що завдяки механізму категоризації
суб’єкти взаємодії відносяться громадянами насамперед до кластерів „ін”-
або „аут-груп” [8].

У сфері когнітивної психології було досліджено й інші
соціально-психологічні механізми, що активізуються в процесі політичної
взаємодії. Відзначимо насамперед вивчення соціальної настанови,
механізмів казуальної атрибуції, механізмів та ефектів стереотипізації,
міжособистісної та міжгрупової атракції, міжгрупового порівняння тощо.

Подальші дослідження сприяли визначенню імпліцитних, більш „прихованих”
соціально-психологічних механізмів, що зумовлюють політичну активність
виборців. Важливим чинником тут було визнано фактор суб’єктивної оцінки
громадянами самих виборів. „Розщеплення” загального фактору „оцінки”
дало змогу встановити інші критерії ставлення громадян до виборів, а
саме: визначення „масштабів” виборів; оцінка їхнього значення для
суб’єкта голосування (виборця) (Tannenbaum, 1956); так звана
„інтенсивність” як сила емоційної реакції, викликаної об’єктом
голосування (партією або кандидатом) (Stouffer et.al., 1950);
„упевненість” у власному ставленні до виборчого процесу в цілому та
об’єкта голосування зокрема (Krosnick and Schuman, 1988); „важливість”
як ступінь розуміння виборцем глибини проблем, що підносяться в ході
голосування (Tourangeau, 1989) тощо.

У дослідженні проблеми формування ставлення виборця до потенційних
об’єктів голосування варто згадати і роль так званого
афективно-когнітивного конструкту, запропонованого С. Розенберґом. На
думку дослідника, цей компонент політичних настановлень особистості є
тим глибинним конструктом, що зумовлює співвідношення між емоційним
сприйманням індивіда об’єктів голосування і раціональною оцінкою їхніх
якостей, а, отже, значною мірою зумовлює осмисленість або ефективність
вибору [28]. Додамо, що істотна роль у процесі оцінювання виборцями
політиків і кандидатів тут відводиться механізму рефлексії, що може
розумітися у цьому контексті як здатність виборців стати у „рефлексивну
позицію” політика, оцінити його самого та інших „його ж очима”,
визначити ймовірну мотивацію його поведінки.

Тоді як у згаданих дослідженнях увага науковців концентрувалася на
механізмах формування політичної ідентичності, інша група наукових
розвідок присвячена насамперед механізмам захисту „Я-образу” виборців у
політиці. Відомо, що такий підхід до розуміння проблеми було
започатковано в теорії захисних механізмів З. та А. Фрейдів. Емпіричне
втілення цієї теорії дало змогу виділити основні соціально-психологічні
механізми захисного характеру, що відіграють істотну роль і у захисті
ідентичності особи, у тому числі й у політиці [2]. Серед них особливо
важливими для політичної взаємодії виявляються механізми проекції,
виміщення, ізоляції, ототожнення, раціоналізації, ескапізму,
компенсації, переносу та інші [16; 2]. Як зазначає російський психолог
Ю. Захарова, відповідні механізми актуалізуються при виникненні загрози
внутрішній ідентичності особи, що рефлексується суб’єктом [9]. Додамо,
що роль цих механізмів зростає саме у політичній взаємодії, де виборці,
за висловом Е. Ериксона, постійно відчувають „загрозу ідентичності”.
Таким чином, провідною функцією наведених механізмів виявляється
підтримка позитивного „Я-образу” суб’єкта у соціальній взаємодії, що
досягається за допомогою трансформації образу загрози і ворожих
суб’єктів, що сприймаються.

Були досліджені й інші механізми захисту ідентичності суб’єкта у
соціально-політичній взаємодії. Так, Ф. Перлз виділяв механізм
ретрорефлексії, який зумовлює зсув власного „Я” індивіда в зворотний бік
шляхом формування „ставлення до самого себе як до стороннього об’єкта”.
М. Кляйн виділяла механізм проективної ідентифікації, який зумовлює
вплив суб’єкта на інших учасників взаємодії з метою їхнього переживання
аналогічних образів. Автор інтерперсональної теорії особистості Г. С.
Салліван в основу втрати людиною самоідентифікації покладав механізм
дисоціації, коли індивід буквально втрачає зв’язок із собою і
характеризує себе як „Я – Не-Я”. Механізмам деперсоналізації особистості
присвячені дослідження Дж. Тернера, М. Хога, П. Оукса. Інші вчені
доводять, що в основі процесу деперсоналізації особистості слід
розглядати механізм психологічної конформності [Turner, 1987].

Більш ніж півстолітня „монополія” психоаналітичних досліджень механізмів
захисту „Я-образу” особистості була у середині ХХ століття порушена
прибічниками когнітивної психології. Тут дослідження механізмів захисту
політичної ідентичності відбувається насамперед у групі теорій
когнітивної рівноваги (Ф. Ґайдер, Л. Фестинґер, Ч. Осгуд та інші). Якщо
керуватися позицією цих досліджень, то дисонанс „Я-образу” зумовлюється
насамперед суперечностями між системою політичних настанов суб’єкта або
між уже існуючою і новою інформацією. Для досягнення узгодженості між
настановами або зменшення потенційної загрози від нової інформації
можуть залучатися певні механізми: селективне сприймання, каузальна
атрибуція, самокатегоризація, самовиправдовування тощо. Психологічний
зміст цієї групи механізмів полягає у захисті самосвідомості суб’єкта
шляхом зміни ставлення суб’єкта сприймання до інформації або людей, що
сприймаються.

В сучасній соціально-політичній психології триває вивчення і так званих
групових захисних механізмів, які розглядаються дослідниками як засоби
дотримання „цілісності” суб’єктивного образу референтної для особи
ін-групи. Тоді як роль „особистісних” захисних механізмів спрямована на
підтримку „Я-образу” суб’єкта, групові захисні механізми розглядаються
тут як засоби дотримання позитивного „Ми-образу” ін-групи. Під захистом
„Ми-образу” дослідники розуміють насамперед дотримання „Я-образу”
суб’єкта як члена певної соціальної групи при загрозі його соціальній
ідентичності у взаємодії із членами аут-груп [17]. Емпірично
дослідженими механізмами захисту „Ми-образу” є, зокрема, інгруповий
фаворитизм і аутгрупова дискримінація, соціальний стереотип,
екстернальна атрибуція тощо [8; 17]. Доведено значущу роль цих
механізмів і в політичній взаємодії.

Узагальнюючи аналіз доробку соціально-психологічної теорії, відзначимо,
що відповідні дослідження можна поділити на дві основні групи. У межах
першої триває дослідження механізмів політичної ідентифікації
(формування політичного „Я-образу”), тоді як провідні розвідки другої
групи присвячені механізмам захисту ідентичності виборців („Я”- та
„Ми-образу”) у політичній взаємодії. Психологічний аналіз відповідних
механізмів відбувається, насамперед, у парадигмах психоаналізу та
когнітивізму.

Наступним парадигмальним напрямком, який дав змогу під іншим кутом зору
поглянути на проблему механізмів поведінки виборців, виявилася теорія
раціонального вибору (“rational choice theory”) як синтез психологічних,
соціологічних та економічних підходів до дослідження людської поведінки.
За останні десятиріччя сфера цих досліджень значно розширилася, а сам
він набуває дедалі більшої ваги як універсальний теоретичний підхід до
вивчення різних сторін громадсько-політичного життя. У межах
запропонованої теорії індивід загалом розглядається як „максимізатор
вигоди”, що спрямовує свою поведінку відповідно до можливого збільшення
морального та матеріального добробуту.

За моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori
прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів. Ці
інтереси (цілі) можуть, у свою чергу, бути самоцінними (термінальними)
або інструментальними. Якщо перші є особистісними та асоціальними і
часто не усвідомлюються особистістю, то інструментальні цілі – соціальні
і завжди рефлексовані: вони несуть у собі такі прагнення особистості, як
повага, популярність, що можуть бути здобуті внаслідок оцінки індивіда
іншими людьми як суб’єкта голосування [7]. Відтак в моделі раціонального
вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного
боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з
іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.

Для кращого розуміння соціально-психологічної сутності теорії
скористаємося висловом одного з її предтеч, а саме Е. Даунса, який
підкреслював, що „кожна розумна людина приймає рішення відносно
голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує
видатки, людина голосує, якщо ні – утримується” [22]. Електоральна
поведінка в цьому випадку вкладається у формулу

R = PB – C+D,

де R – зиск від участі виборця в голосуванні, В – різниця між вигодою
внаслідок обрання того або іншого кандидата, Р – вірогідність того, що
конкретний голос буде вирішальним для перебігу виборів, С – витрати
виборця і D – інші вигоди від участі у виборчому процесі (частування,
подарунки, задоволення від виконання громадянського обов’язку тощо). У
разі, якщо R є позитивним, то людина приймає рішення про участь у
голосуванні, якщо R виявляється від’ємним, виборець вирішує не брати
участі у виборах. Більшість дослідників доходять думки, що така модель
спрацьовує навіть якщо виборець не усвідомлює самої логіки процесу.

Близькою до зазначеної моделі виявляється й концепція електоральної
взаємодії американських дослідників Д. Гріна і Р. Шакара, яка детермінує
електоральну поведінку соціально-психологічними факторами, попереднім
досвідом, користю від волевиявлення, настановами інших суб’єктів тощо
[24].

На думку прибічників моделі раціональної поведінки, факторами, що
зумовлюють політичну активність виборців, стають переважно суб’єктивна
значущість перемоги конкретного кандидата, „ціна” голосування (розумові
і часові витрати на збір інформації), уява про важливість політичної
участі тощо [22]. Водночас, з точки зору соціально-політичної
психології, такий аналіз проблеми варто визначити як доволі поверховий.
Психологічний аналіз проблеми виводить на перший план серед мотивів
політичної активності насамперед причини психологічного характеру:
рівень політичної довіри виборців, наявність „соціального оптимізму”,
відчуття каяття за неголосування (політичний абсентеїзм) як дисонансу
між потребою та небажанням голосувати тощо.

У моделі раціонального вибору індивід має усвідомлювати як власну
суб’єктність (як суб’єкта вибору, провідного актора політичної
взаємодії) так і об’єктність, що зумовлюється „заданістю” поведінки
виборців суспільними рамками, усвідомленням себе як об’єктів
маніпулювання іншими тощо. За умов такого підходу на перший план у
політичній поведінці виходить рефлексивність характеру прийняття рішення
особистістю. Очевидно, що в процесі визначення особистісного смислу
власної виборчої інтенції індивідом рефлексується ставлення до себе (чи
до своєї соціальної групи) з боку політиків – об’єктів вибору громадян.
Таким чином, сама політична та електоральна поведінка виборців
виявляється істотним чином детермінованою усвідомлюваними виборцями
ставленнями до них з боку об’єктів голосування (кандидатів) [1].
Прикметно, що основним мотивом діяльності політиків, яке визначають
виборці, є прагнення до максимізації власних шансів на переобрання, а не
бажання слугувати суспільному благу [15].

Подальші дослідження в рамках теорії раціонального вибору дали змогу
визначити низку інших соціально-психологічних механізмів політичної
свідомості громадян. Згідно з поглядами представників цього напрямку,
ключовим механізмом тут виявляється егоцентризм громадян, що розглядають
вибори як інструмент для досягнення особистих цілей. Серед інших
механізмів слід виділити механізм психологічної солідарності як фактор,
що сприяє голосуванню індивіда в обмін на дружнє ставлення та емоційне
схвалення референтних для нього осіб [7].

Згідно з теорією „ретроспективного голосування” М. Файорини, основним
чинником, який зумовлює політичну активність індивіда, виявляється його
суб’єктивне сприймання ситуації. Шляхом такого суб’єктивного оцінювання
ситуації виборець визначає, чи варто йому голосувати за діючого
політика, чи краще „змінити” його на перспективнішого кандидата [23].
Подібним чином мотивують політичну поведінку виборців і американські
дослідники К. Родерікс і Д. Ріверз, які вважають, що виборці у своїй
поведінці загалом більш „далекоглядні”, аніж „короткозорі” і схильні до
оцінювання динаміки економічної ситуації у визначенні свого політичного
вибору [11]. Як зазначає вітчизняний соціолог О. Вишняк, у процесі
прийняття виборцем рішенням йому „зовсім не обов’язково добре розумітися
на економічних програмах чи політиці партій та кандидатів. Для того, щоб
зробити свій вибір на користь діючої влади чи опозиційних політичних
сил, виборцю достатньо оцінити, чи поліпшились його умови життя за роки
правління певної партії та голови виконавчої влади, чи ні” [6].

Ряд інших моделей зумовлює політичну активність виборців потребами у
самоствердженні та усвідомленні власної соціальної значущості. Так,
автори моделі „домінування поведінкових настановлень” у політичній
поведінці С. Вольфінгер і С. Розенстоун вважають, що виборці отримують
позитивну задоволеність від виконання акту голосування шляхом зміцнення
своїх суб’єктивних зв’язків з політичною системою. Інший американський
дослідник, Т. Моо, вивчаючи феномен раціональної поведінки, відзначав,
що люди відрізняються насамперед за своїм суб’єктивним сприйманням
ефективності і цілей, які вони покладають. Відтак, провідними
механізмами, що зумовлюють поведінку виборців, тут виявляються рівень
самооцінки особистості (визначення ступеня значущості власної поведінки)
та інтенція солідарності (прагнення до емоційного схвалення значущими
іншими).

Як певну противагу раціонально-поведінковій теорії американські
дослідники С. Розенберг і П. Маккаферті запропонували модифікацію
концепції так званого „ірраціонального вибору”. Автори встановили, що
динаміка політичної участі виборців перебуває у прямій залежності від
значущості виборчого інституту. Таким чином, участь громадян у
президентській кампанії зазвичай виявляється вищою, ніж під час виборів
до місцевих органів влади [28]. Зазначимо, що ця точка зору значною
мірою перегукується з теорією „хвиль та спадів” політичної активності А.
Кемпбела [21, с. 397 – 418].

Подібна модель спрацьовує і в європейському політичному полі. Так,
німецький дослідник Р. Дінкель помітив, що партії, які вигравали
національні вибори, зазвичай програвали місцеві. Такий парадокс він
пояснював „демобілізацією” виборців через упевненість в перемозі партії,
що виграла перегони, і невідчуттям необхідності власного голосу.

Під певним кутом зору такий феномен досліджувався й у вітчизняній
політико-психологічній теорії. Так, ряд дослідників простежує кореляцію
між „сконцентрованістю” виборців на значущих для них аспектах
голосування, як, приміром, під час виборів народних депутатів, та
„розслабленістю” у виборі депутатів до місцевих гілок влади. Тут
психологи зустрічаються із своєрідним парадоксом „дифузії ідентичності”,
коли виборці можуть голосувати за кандидатів чи партії, що стоять на
антагоністичних ідеологічних позиціях. З погляду ж
раціонально-поведінкової теорії цей парадокс розуміється не як проблема
ідентичності, а скоріше як „демобілізація” виборців, менша
умотивованість у самому голосуванні за другим списком та його подальших
результатах.

Значним внеском до розуміння проблеми соціально-психологічних механізмів
електоральної поведінки виборців виявилася теорія американського
економіста і соціолога, лауреата Нобелівської премії Г. Бекера. В основі
його моделі поведінки лежить ідея про те, що світ складається з
індивідів, які максимізують свій потенційний зиск. Ці індивіди, чиї
можливості обмежені лише кількома факторами (загальною кількістю
кандидатів, наявністю часу тощо) взаємодіють на політичному ринку.
Відповідно до цього дослідник припускає, що основним мотивом будь-якої
особистісної діяльності є індивідуальна вигода або так званий
психологічний егоїзм. Відповідно до авторської концепції „суспільно
значущого вибору” процес „обирання”, за Г. Бекером, мислиться як
рефлексивне та раціональне осмислення індивідом особистісно значущих
переваг і недоліків ситуації відповідно до власного уявлення про можливі
наслідки голосування або неголосування.

У працях іншого економіста та соціолога, Дж. Б’юкенена, політичний та
електоральний вибір розглядається крізь призму „заданих” основних
корисливих акторів, які взаємодіють у політичному полі. Дж. Б’юкенен
припускає, що в основі діяльності як виборців, так і політиків лежить
прагнення до максимізації власних інтересів, а не альтруїстичні
прагнення до досягнення суспільного блага.

Дослідження механізмів свідомості виборців у вітчизняній
соціально-політичній психології

Хоча вітчизняні наукові розвідки проблеми розпочалися лише із середини
90-х років, слід відзначити, що усі вони мають під собою ґрунтовний
методологічний фундамент у вигляді попередніх доробок українських і
російських психологів. Так, комплексною теорією дослідження
психологічних мотивів соціальної взаємодії потрібно вважати теорію
настановлень Д. Узнадзе, продовжувану А. Надірашвілі, А. Асмоловим, В.
Ядовим та іншими [18]. Згідно з цією теорією, настановлення (у тому
числі й політичні) визначаються як цілісно-особистісні стани готовності,
схильності людини до певних дій, як „цілісні відображення, на ґрунті
яких, залежно від умов, може виникнути або споглядальне, або дійове
відображення” [12]. У теорії настановлень було виділено кілька
системотвірних психологічних механізмів, що опосередковують соціальну
взаємодію, а саме: селекції, фільтрації, сенсибілізації, придушення,
раціоналізації тощо [4; 18]. Таким чином, самі психологічні
настановлення варто, у цьому контексті, розуміти насамперед як
диспозицію певних психологічних механізмів, що регулюють діяльність
відповідно до заданої мотивами спрямованості.

Новітні дослідження в межах української та російської соціальної
психології підтверджують ключову роль уже вивчених
соціально-психологічних механізмів електоральної поведінки в умовах
пострадянської багатопартійності та доводять існування нових
суб’єктивних і об’єктивних факторів, що зумовлюють електоральну
активність або байдужість вітчизняного електорату. Слід зазначити, що
переважна більшість дослідників зосереджує увагу насамперед на
особистості політичного лідера, тим самим, вочевидь, повертаючись до
теорії партійної ідентифікації та концепції харизматичного лідера М.
Вебера. Так, деякі науковці тлумачать ставлення виборця до кандидата як
ідентифікацію з політиком або партією, що надалі підкріплюється
механізмами політичної раціоналізації, які „генеруються” на підтримку
першого судження.

Інші дослідники розглядають глибинніші регулятори поведінки особистості
в політиці. Так, у концепції Д. Леонтьєва процес „вибирання” (у тому
числі й об’єкта голосування) розглядається як селекція особистісно
значущих альтернатив, що належать до категорії особистісного смислу
індивіда. Відповідно до цього, вибір, як реалізація особистісного
смислу, реалізується за посередництвом двох психологічних механізмів:
емоційної індикації (емоційного забарвлення об’єкта вибору) і
трансформації образу (стійких особливостей структурування особистістю
цілісної картини світу) [12].

В. Казміренко виділяє чотири типи характеру політичного вибору
особистості: раціональний вибір як очікувана цінність можливих варіантів
вибору, розумовий вибір як розуміння наслідків та перспектив вибору,
інтуїтивний вибір із недостатнім ступенем усвідомлюваності цілей та
наслідків вибору та емоційний вибір як опора на ті емоційні стани, що
супроводжують процес вибору [10]. Очевидно, що під час усвідомлювання та
здійснення кожного з цих типів політичного вибору активізуються й
відповідні соціально-психологічні механізми свідомості виборців.

Серед головних психологічних механізмів соціальної взаємодії Г. Андреєва
розглядає механізми категоризації, завдяки яким будь-яка нова інформація
класифікується – порівнюється з наявною суб’єктивною системою
когнітивних конструктів і буквально „підводиться під уже існуючі
стереотипи”. На основі категоризації об’єктів політичного вибору згодом
відбувається ідентифікація суб’єкта з можливими об’єктами власного
вибору [4].

Г. Голосов вважає соціологічні та соціально-психологічні теорії
електоральної поведінки найбільш дієздатними теоріями, що пояснюють
механізми поведінки громадян у вітчизняній політиці. Відтак увага
дослідника зосереджується, головним чином, на механізмах політичної
ідентифікації і приєднання до більшості [7]. Провідна роль цих
механізмів, як зазначалося, полягає у формуванні політичного „Я-образу”
суб’єкта і бажаного „Ми-образу” шляхом ідентифікації із значущим
політиком чи кандидатом.

Політичний психолог О. Лабковська аналізує роль зовнішньої та
внутрішньої мотивації в процесі політичної активності виборців. У
контексті внутрішньої мотивації авторка аналізує політичну
ідентифікацію, активність, віру громадян тощо. Під зовнішньою мотивацією
дослідниця розглядає вплив політичної реклами, діяльність „продуцентів
соціального впливу”, ефект приєднання до більшості та законодавче
регулювання виборів. Значущими регуляторами політичної поведінки
індивіда авторка вважає також механізми стереотипізації і раціоналізації
[11]. Зауважимо, що основна роль цих механізмів відводиться захистові
„Я-образу” виборців.

У дослідженнях останніх років робляться спроби простежити механізми
взаємодії політиків чи кандидатів і виборців у межах когнітивних схем
„простору”, „ринку”, „змагання”, „гри” тощо. Очевидно, що такий підхід
вимагає розширення традиційного розуміння соціально-психологічних
механізмів політичної свідомості суб’єктів інтеракції. Так, відомий
російський політолог М. Ільїн наполягає на існуванні кількох „шарів”
моделі політичної взаємодії. Перший (верхній) рівень складається з
настановлень та орієнтацій громадян; другий рівень являє собою
ідейно-політичні позиції акторів-посередників (партій, виборчих
об’єднань тощо); третій рівень складається з диспозицій акторів щодо
владних відносин. Така трикомпонентна диспозиційна модель поведінки
індивіда в політиці фактично кладе в її основу значущі рефлексивні
соціальні регулятори.

Є. Мелешкіна вважає, що політичний простір, ця складна
соціально-психологічна категорія, має розглядатися як місце концентрації
пропозицій політиків (у вигляді політичних диспозицій та ідентичностей)
і попиту виборців (як сукупності політичних настановлень і уподобань)
[13]. Як видно, провідна роль у здійсненні політичного вибору суб’єкта
тут також відводиться механізмам рефлексії.

У теорії політичної комунікації О. Малаканової виділяються когнітивні
схеми свідомості виборців, що діляться на два основні типи: „схема Я” та
„схема Іншого”. За допомогою таких рефлексивних схем відбуваються, на
думку дослідниці, процеси категоризації, порівняння та ідентифікації
громадян з об’єктами вибору. Такий процес, як вважає авторка,
здійснюється паралельно з побудовою виборцями суб’єктивного образу
бажаного політика.

Експектаційна теорія електоральної поведінки С. Баранова детермінує
політичний вибір особистості структурою психологічних очікувань
громадян, що поділяються на довготривалі (стратегічні), середньострокові
(від 2 – 3 до 20 – 30 років) та короткочасні. Залежно від ситуації,
кожний із цих мотивів може відіграти вирішальну роль у процесі
голосування. Припускаємо, що ключова роль у моделюванні таких
експектацій залежить від рефлексивних здатностей індивіда, здатності до
антиципації поведінки і ставлення до себе „значущих інших”.

Узагальнюючи розгляд соціально-психологічних механізмів політичної
свідомості виборців, відзначимо, що усі три розглянуті моделі по-різному
розуміють особливості політичної активності електорату. Тоді як
соціально-психологічна теорія, приміром, провідними регуляторами
політичної активності вбачає механізми так званого „емоційного”
характеру, раціонально-поведінкова теорія концентрується, насамперед, на
когнітивних регуляторах політичної активності. Відтак в основу цих
моделей загалом кладуться й різні механізми участі громадян у політиці.
Розбіжним часто виявляється також розуміння одного й того самого
механізму у різних теоріях: так, механізм ідентифікації може
розглядатися з позицій приєднання до референтної групи (соціологічна
теорія) або ототожнення зі значущим політиком чи партією
(соціально-психологічна теорія).

Водночас видається можливим визначити й „універсальні” регулятори
політичної свідомості виборців: такими, як нам здається, є, у першу
чергу, механізми ідентифікації (передусім політичної), приєднання до
більшості, конформності, соціальної категоризації тощо. В контексті
вітчизняних політичних реалій важливими соціально-психологічними
механізмами, здатними підвищити електоральну активність громадян, є
механізми, спрямовані на відтворення виборцями суб’єктивного образу
„ідеального майбутнього”. Серед них потрібно відзначити політичний
оптимізм, віру, почуття громадянського обов’язку тощо.

За умов домінуючого, за висловом Г. Дилигенського,
„стихійно-раціонального” типу політичної свідомості вітчизняного
електорату, дещо меншу роль можуть відігравати механізми раціональної
оцінки громадянами політичної ситуації та її подальшого перебігу. У
такому розумінні сам раціональний вибір, на нашу думку, є, скоріше,
раціонально-інтуїтивним, тоді як у країнах західних демократій
прагматичне (раціонально-поведінкове) голосування є основою політичної
активності громадян.

Такий аналіз проблеми концентрує подальшу увагу насамперед на визначенні
тих механізмів, що „працюють” в сучасному українському політичному
просторі. Ці дослідження мають не тільки істотну теоретично (суто
наукову) цінність, але й важливе практичне значення. Урахування
соціально-психологічних механізмів політичної свідомості виборців
надасть, у першу чергу, можливість підвищити виборчу активність
громадян, усвідомити основні потреби і прагнення українського виборця.

Література:

1. Абульханова-Славская К. А, Гордиенко Е. В. Представления личности об
отношении к ней значимых других // Психологический журнал, 2001, том 22,
№5. – с. 38 – 47.

2. Адорно Т. Исследование авторитарной личности. – М.: Академия
исследований культуры, 2001. – 416 с.

3. Андреева Г. М. Психология социального познания: Учеб. пособие для
студ. психол. и пед. спец. вузов. – 2.изд., перераб. и доп. – М.: Аспект
Пресс, 2000. – 288 с.

4. Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская, Л. А. Современная
социальная психология на Западе (теоретические направления). – М.:
Изд-во Моск. ун-та, 1978, 271 с.

5. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиафан: Очерки
политической социологии капитализма. – М.: Мысль, 1985. – 384 с.

6. Вишняк О. І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи:
Автореферат дис. докт. соц. наук. – K., 2001.

7. Голосов Г. В. Поведение избирателей в России: теоретические
перспективы и результаты региональных выборов // Полис, 1997, №4, с.
44-56.

8. Гулевич О. А., Онучин А. Н. Изучение эффектов межгруппового
восприятия // Вопросы психологии, 2002, № 3.- с. 132 – 145.

9. Захарова Ю. Б. О моделях психологической защиты на уровне
межгруппового взаимодействия // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 14. –
Психология, 1991, № 3. – с. 11 – 17.

10. Казміренко В. П. Провідні поняття і питання теоретичного
обґрунтування психологічної феноменології вибору // Усна доповідь на
річному звіті Інституту соціальної та політичної психології АПН України,
2002 р.

11. Лабковская Е. Б. Психологические детерминанты поведения избирателей
в ситуации политических выборов: Автореф. дис. канд. психол. наук:
19.00.05. – СПб., 1996. – 21 с.

12. Леонтьев Д. А. Психология смысла: Природа, структура и динамика
смысловой реальности. – М.: Смысл, 1999. – 486 с. – (Фундаментальная
психология).

13. Мелешкина Е. Ю. Региональная идентичность как составляющая
проблематики российского политического пространства // Социологические
исследования, 1998. – № 4, с. 94-98.

14. Перспективы социальной психологии / Пер. с англ. – М.: Изд-во
ЭКСМО-Пресс, 2000. – 688 с. (Серия „Мир психологии”).

15. Фармер М. Рациональный выбор: теория и практика. // Полис –
Политические исследования, 1994, № 3, с.13-26.

16. Фрейд А. Психология “Я” и защитные механизмы. (Пер. с англ.) – М.:
Педагогика-Пресс, 1993. – 144 c.

17. Штроо В. А. Исследование групповых защитных механизмов //
Психологический журнал, 2001, том 22, № 5. – с. 5 – 15.

18. Ядов В. А. О диспозиционной регуляции социального поведения //
Методологические проблемы социальной психологии. М., 1975. С. 89–105.

19. Berelson, B., Lazarsfeld, P., and McPhee, W. Voting. Chicago, 1954.
– 395 p.

20. Campbell, A., Converse, P.F., Miller, W.F., and Stokes, D.E. The
American Voter. – New York, 1960. – 360 p.

21. Campbell, A., Gurin, G., and Miller, W.E. The Voter Decides.
Evanston, 1957. – 390 p.

22. Downs, A. An Economic Theory of Democracy. N.Y., 1957, p. 57.

23. Fiorina, M. Retrospective Voting in American National Elections. New
Haven: Yale University Press, 1981.

24. Green, D.P., and Shachar, R. Habit Formation and Political
Behaviour: evidence of Consuetude in Voter Turnout. In: British Journal
of Political Studies, 2000, Volume 30, pp. 561 – 573.

25. Lazarsfeld, P. F, Berelson, B., and Gaudet, H. The People’s Choice.
New York: Columbia University Press, 1948.

26. Lipset, S.M., and Rokkan, S. Cleavage Structures, Party Systems and
Voter Alignments. In: S.M. Lipset and S. Rokkan (Eds.) Party Systems and
Voter Alignments. New York: Free Press, 1967.

27. Merriam, Ch. New aspects of politics. Chicago, 1970.

28. Rosenberg, S.W., Bohan L., McCafferty, P., and Harris, K. The Image
and the Vote: The Effect Of Candidate Representation on the Voter
Preference. In: American Journal of Political Science, Vol. 30, 1986, р.
108 – 127.

29. Turner, J. C. Rediscovering the Social Group: A Self-Categorization
Theory. Oxford: Basil-Blackwell, N.Y., 1987.

30. http://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020