.

Структура когнітивної сфери соціуму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
238 2036
Скачать документ

Реферат на тему:

Структура когнітивної сфери соціуму

Ми звикли, що когнітивну діяльність людини вивчає, в першу чергу,
психологія мислення, тобто пізнавальний процес розглядається переважно
на індивідуальному рівні, в той час як соціокультурні складові пізнання
є предметом розгляду епістемології та іншіх галузей філософського
знання. Звернення психології соціальної до когнітивних процесів не є
традиційним, але водночас не можна й стверджувати, що пізнавальна
діяльність взагалі не привертала увагу соціальних психологів. Нагадаємо
хоча б болгарина Г. Гачева, який всебічно вивчає „Національні образи
світу”, та росіянина О. Корнілова, автора безумовно цікавої монографії
“Мовні картини світу як похідні національних менталітетів” [1]. Проте
такі дослідження перебувають на межі психології, етнології,
культурології та філософії.

Когнітивна, або пізнавальна, діяльність – це специфічна взаємодія
суб’єкта й об’єкта, кінцева мета якої – істина, розробка рецептів,
алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об’єкта
відповідно до потреб суб’єкта. Продуктом, точніше – формою духовного
засвоєння результатів когнітивного процесу є знання. Водночас знання є
продуктом функціонування людської свідомості, ширше – психіки взагалі.
Але крім знання продуктом когнітивного процесу може бути й омана, тобто
знання хибне, помилкові концепції 1, різного роду забобони, міфологічні
уявлення та релігійні вірування. Вони неадекватно віддзеркалюють світ,
хоч це й не означає, що такі продукти пізнавальної діяльності не слід
вивчати. Отже, соціальна психологія звертає увагу на соціальну
детермінацію когнітивної діяльності. Ця теза є першим необхідним
засновком нашого дискурсу.

Іншим засновком є теза про складну структуру соціальної психіки, в якій
“свідома” пізнавальна функція соціуму посідає лише один, хоч і
найважливіший, найвищий рівень. Будь-який пізнавальний акт не є
самодостатнім і відірваним ані від властивостей суб’єкта, включаючи його
морфологічні особливості, ані від соціального середовища, в якому тільки
й можливе функціонування свідомості. Як стверджував ще О. Кульчицький,
якщо в пізнанні діє щось фізичне на щось психічне, то взаємодіють два
якісно різні предмети, і наслідок в психіці не може бути відбитком
фізичного в точному значенні цього слова, не може бути звичайною
репродукцією „чогось фізичного” [3].

На отриманий результат когнітивного процесу впливають особливості
багатьох чинників, серед яких представники так званної „інтеркультурної
психології” (Г. Триандіс, Р. Малпас, Е. Девідсон) виокремлюють природні
здібності людини (A), суб’єктивну культуру (SC), особистісні
предиспозиції (PD), фізичне оточення (E), соціальну структуру (SS). Вони
навіть побудували залежність між специфікою етнічно забарвленої картини
світу і, відповідно до неї, особливостей соціальної поведінки (B), з
одного боку, та функцією f від перелічених чинників:

B = f (A, SC, PD, E, SS, O).

При цьому всі інші детермінанти (O) відіграють значно меншу роль, ніж
названі окремо [4].

Наведена залежність була експериментально підтверджена. Але нам важливо
підкреслити, що на світосприйняття представників різних культур
впливають різноманітні за походженням позасуб’єктивні фактори (соціальні
тощо). Разом з тим слід зазначити, що вплив цих факторів не є однаково
сильним чи слабким стосовно різних рівнів когнітивної сфери соціуму. Під
когнітивною сферою слід розуміти цілісність пізнавального процесу, його
результатів, а також детермінант, що обумовлюють ці результати. Інакше
кажучи, пізнання має процесуальну сутність, а багаторівнева структура
когнітивної діяльності лише підкреслює цей аспект.

Можливість виокремлення таких структурних рівнів наводить на думку про
можливості застосування метафори з методами природознавчих наук:
геологією або з археологією, які також мають справу з багаторівневими
феноменами. Подібно до того, як археолог при розкопках поступово знімає
шар за шаром і вивчає культурні пам’ятки різних часів, так і соціальний
психолог, прагнучи виявити таємницю походження знання, повинен “згори
донизу” пройти через всі стуктурні рівні соціальної психіки 2.

Розпочинаючи власні “розкопки”, відразу ж зазначимо, що на кожному з
шарів соціальне знання отримує специфічну форму свого прояву,
актуалізуючи при цьому ті чи інші аспекти свого існування. Аналогічно
тому, як при розкопках багатошарового поселення кожну археологічну
культуру вивчає фахівець з цієї епохи, так і у нашому випадку необхідна
участь науковців різних спеціалізацій: соціології, філософії та історії
науки, логіки, гносеології, еволюційної епістемології, психології,
зокрема психоаналізу, гештальтпсихології, ментології, етології,
соціобіології, генетики тощо. Звичайно, кожен з них має власну царину
інтересів, але наша мета полягає не у виявленні специфічних аспектів, а
в цілісному описуванні структури когнітивної діяльності.

Отже, на поверхні нашої “розкопки” ми знаходимо такі розвинуті та
систематизовані прояви когнітивної діяльності людства, як наука,
філософія, мистецтво, релігія та інші інституйовані форми суспільноі
свідомості. Когнітивний процес отримує тут своє соціокультурне
оформлення, свою вищу форму прояву. Це – рівень переважно раціонального,
теоретичного, упорядкованого знання.

Інституювання науки та інших форм суспільної свідомості свідчить, що
когнітивна діяльність людства випрацьовує певні норми, за якими повинні
розвиватися пізнавальні процеси. Поступово ці норми стають іманентними,
а наукове знання відривається від повсякденності, тобто від головного
джерела інформації. Інакше кажучи, наука стає самодостатнім соціальним
інститутом та починає функціонувати за власними законами. Вся
феноменологічна критика наукового пізнання грунтується саме на
констатації цього розриву між науковим та повсякденним знанням і
пропонує власні шляхи його подолання.

Повсякденне знання, таким чином, є другим прошарком, який ми знаходимо у
наших “розкопках”. Логічно він передує науковому знанню, але й
повсякденне знання не позбавлене певних норм, які ми зустріли на
попередньому рівні. Інституціональним виразом цього структурного рівня
когнітивної сфери є колективний досвід соціуму, „народна мудрість” 3.
Звісно, людське знання тут вже позбавлене методологічно вивірених,
відносно стійких форм на кшалт наукових ідей, проблем, гіпотез,
концепцій і теорій. Але воно ще не втратило свого
раціонально-понятійного забарвлення і знаходить своє відображення у
мовному багатстві народу.

Наступний рівень апелює до образного світосприйняття, а місце логічних
понять тут посідають цілісні гештальти. На це вказував Е. Гуссерль, який
застосував феноменологічну редукцію до аналізу когнітивних процесів, не
виключаючи з них такі психічні феномени, як пам’ять, емоції, уявлення,
галюцинації тощо. Учень Е. Гуссерля А. Щюц вважав, що в основі
повсякденного знання лежить “плин досвіду”, який є генеральним шляхом
прояву “феномена” (об’єкта нашого досвіду) через чуттєве сприйняття.
“Наше сприйняття об’єкта, що грунтується на п’яти почуттях, може заявити
нам, що він є, визначити його колір, звук, форму тощо. Але цей об’єкт –
ніщо для нас, він лише існує поряд з нами. “Позначаючи” об’єкт,
називаючи його, надаючи йому значення, ми входимо з ним у певні
відносини, оскільки він починає ставати вираженням певних наших рис і
ознак, стає значимим об’єктом, включається у світ, що створюється нашою
свідомістю” [4, с. 210 – 211]. Цей перехід від чуттєвого досвіду рівня
повсякденного знання до логічного упорядкування рівня наукового знання є
центральним стрижнем феноменології.

До цього рівня безпосередньо приєднується рівень несвідомого, відкритий
З. Фрейдом та поширений на соціокультурне середовище К. Г. Юнгом. Він
з’ясував, що, подібно до того, як тіло людини зберігає сліди свого
філогенетичного розвитку, зберігає їх і психіка людини. Зміст
колективного несвідомого, яке певною мірою впливає на когнітивні
процеси, за К. Г. Юнгом, не здобувається протягом життя одного індивіда.
Він складається з природжених ідей, символів, смислів – так званних
архетипів. Дитина, хоч і не має готового знання від народження,
успадковує від предків мозок, цей „органічний результат психічних і
нервових функцій всіх предків даного суб’єкта”. У мозок „закладено”
преформовані інстинкти, а також первісні типи, образи, міфи, відповідно
до яких завжди утворювалися думки і почуття всього соціуму.

Архетипи відіграють в історії людства роль конструктивного начала, що
впорядковує когнітивний процес, забезпечує смисловий зв’язок між
генераціями, епохами, етносами. Завдяки архетипам, за К. Г. Юнгом,
підтримується духовна цілісність культур.

Продовжуючи аналогію між структуруванням когнітивної сфери та
археологічною методикою, зазначимо, що чим глибшим є рівень пізнавальної
активності соціуму, тим ближче до психології він підходить. Як відомо,
справжня археологія також має свої природні обмеження, виступаючи
головним джерелом інформації лише до появи надійніших історичних джерел,
зокрема, до поширення друкарства. Після цього археологія значно втрачає
свої позиції, а основний масив інформації історична наука отримує вже не
від археології. Те ж саме можна стверджувати й про археологію знання,
яка, за влучним зауваженням А. Танчера і В. Ручки, відшліфовувалася на
„розкопках” історії психіатрії.

Справа в тому, що М. Фуко розробляв “археологію знань” як контраверзу
ідеям професійних істориков – як традиційних, так і прибічників
французької школи „Анналів”4. Обидва підходи не влаштовували дослідника
саме своєю раціональністю. Остання надає знанням “зайву спадкоємність та
цілісність”. На думку М. Фуко, “наукова психологія XIX століття
виростала на відокремленні божевільного від розумного. Затаврувавши
психіатрію як “монолог розуму про божевілля”, М. Фуко заперечує у цій
сфері будь-який науковий або людський прогрес. Більше того, вади всіх
наук про людину (передовсім психології і психіатрії) він вбачає у
розділенні “розумного” і “божевільного, здорового і хворого, у
підпорядкуванні моральним постулатам” [7, с. 213 – 214].

Отже, “археологія знання” М. Фуко констатувала недостатність та
обмеженість методів традиційної історичної науки і навіть “історії ідей”
анналістів у справі вивчення людського знання, наполягаючи на вивченні
глибинніших (“археологічних”) підстав когнітивних процесів.

Справді, процес пізнання можна розглядати як своєрідну взаємодію
предметності (об’єктивності) і свідомості (суб’єктивності). Ці
суб’єкт-об’єктні відношення характеризуються не однобічним, а обопільним
взаємовпливом, тому що, як відзначали ще середньовічні схоласти, коли
щось пізнається, то пізнається засобами того, хто пізнає. Ж. Піаже
писав, що “для того, щоб пізнавати об’єкти, суб’єкт повинен діяти з ними
і тому трансформувати їх: він повинен переміщувати їх, зв’язувати,
комбінувати, видаляти і знову повертати. Починаючи з найелементарніших
сенсоромоторних дій… і закінчуючи найвитонченішими інтелектуальними
операціями, які є інтеріоризованими діями нашого розуму (наприклад,
об’єднання, упорядкування, встановлення взаємооднозначних
відповідностей), пізнання постійно пов’язане з діями або операціями,
тобто з трансформаціями” [4, с. 234].

Інакше кажучи, якщо предмет діє на інший предмет каузально, тобто
виникає причинно-наслідковий зв’язок, то наслідок залежить не тільки від
предмета, що діє, але і від предмета, що сприймає цю дію. Природа
предмета, на який поширюється дія, є співтворцем, “співавтором”
наслідку. Звідси випливає принципова незводимість психічного лише до
моменту простого відображення. Подібно до дзеркала, що може бути кривим,
людина не завжди адекватно відбиває світ. Але навіть якщо не брати до
уваги таких аномалій, сама суб’єктивність не може бути подана тільки як
віддзеркалення об’єктивності.

Таким чином, соціальна психіка містить в собі не лише добре відомі шари
свідомого та несвідомого, але й значно глибші психогенетичні підстави.
Останні два рівні структури когнітивного процесу занурені у біологічні
основи людського буття. При цьому, вищий з них має формою свого прояву
психоенергетичні поля (зразком опису їх функціонування є теорія
пасіонарності Л. Гумільова), а нижчий – форму генетичної інформації, яка
робить можливим сам процес психологічного відображення. Тобто, на цьому
рівні суб’єктивність повинна мати інформацію про шляхи, механізми, форми
відбитка об’єктивності. Утворюється парадоксальна ситуація – “знання до
знання”.

При цьому, нижчі поверхи пізнання не обмежуються виключно соціальними
межами, вони грунтуються на аналогічних процесах, що відбуваються в
біології. Тому знайти початкову точку, рису, до яких пізнання “не було”,
а після чого “процес пішов”, взагалі неможливо. Як писав К. Поппер,
“зростання знання є результат процесу, дуже схожого на дарвінівський
природний відбір… Ця інтерпретація стосується рівнів “тваринного”,
донаукового і наукового знання”. 999 одиниць знань з тисячі, на думку К.
Поппера, вроджені організму і тільки 1 одиниця складається з модифікацій
цього вродженого знання. Він також вважає, що “гнучкість”, необхідна для
цих модифікацій, також є вродженою.

Отже, людському пізнанню, в повному розумінні цього слова, передують
вроджені когнітивні структури, що є загальними для всіх живих істот.
Тобто, наші “розкопки” втручаються на цьому рівні в царину інтересів
еволюційної епістемології – молодої науки про походження знання. Близька
до етології, що досліджує біологічні засади людської поведінки,
еволюційна епістемологія дотримується думки, що:

· апріорні когнітивні структури властиві всім живим істотам і дивовижно
узгоджені з середовищем їх життя;

· їх формування здійснюється в результаті селекції – відповідно до
загальної теорії еволюції [8, с. 8].

К. Лоренц зашироко трактував зміст пізнання, ототожнюючи когнітивні
можливості людини та будь-яку адаптацію тварини до зовнішнього
середовища. Він робив це на підставі того, що певна частина інформації
про середовище, яке пізнається, дійсно повинна бути отримана організмом
ще до початку самого когнітивного процесу (і навіть до початку своєї
життєдіяльності). “Подібним чином анатомічний розвиток, морфогенез
відтворює в органічних системах істинні образи зовнішнього світу. Рух
риб і форма їх плавників віддзеркалюють гідродинамічні властивості води,
яка має ці властивості незалежно від існування плавників, що рухаються
або не рухаються в ній” [9, с. 6]. Тобто, плавник риби “має інформацію”
про властивості зовнішнього середовища, хоч об’єктом цього знання є не
риба як окремий організм. Так само й людські органи чуття “мають
інформацію” про властивості навколишнього світу ще до того, як людина
почне щось сприймати. К. Лоренц робить висновок про наявність “апріорних
форм знання”. Він вважає, що взагалі протиставлення вродженості
(спадкоємності) і отримання знання в результаті досвіду (мінливості) не
має абсолютного характеру. Його погляди викладено у розробленій ним
концепції відкритих програм.

Відкрита програма – це форма когнітивного процесу, що забезпечує ту саму
“гнучкість”, про яку писав К. Поппер. Вона містить у собі всю сукупність
реакцій на конкретні умови середовища [2]. Тому пізнання лише звужує їх
діапазон, залишаючи тільки найпристосованіші для цього середовища
реакції, які, таким чином, і є початковим “знанням” про це конкретне
середовище. Розуміючи під “навчанням” збирання інформації про середовище
(природної або соціальної), етологи слушно стверджують, що для
забезпечення цього процесу повинна бути передбачена система, що працює
незалежно від цієї інформації і є стійкою до неї – тобто апріорна форма,
у рамках якої інформація тільки й може бути інтерпретована як така. Але
якщо плавник риби ми можемо тлумачити, як “знання” особливого роду, то
чи не можна так само і пізнавальний апарат розглядати як “знання”,
причому того ж рівня (у біологічному розумінні), що і “знання” плавника
– рівня морфологічного елементу організму. Цей вид “знання” також
потребує вродженої форми походження, або відкритої генетичної програми,
або узгоджених із зовнішнім середовищем умов успішного “пізнання”
реальності плавниками риб та інших функціональних органів, включаючи
сюди більш-менш потужні когнітивні апарати.

Цілком природно, що на роль такої апріорної форми претендує генетичний
апарат. Отже, визнання “апріорних форм” когнітивного процесу доводить
нас до найнижчих рівнів структури пізнавальної діяльності. На цьому
рівні наша археологія когнітивної діяльності перетворюється у її
“палеонтологію”, або навіть в “геологію”, оскільки реальність апріорних
пізнавальних форм повинна бути виявлена в більш матеріальному вигляді –
в біохімічному субстраті.

Еволюція виду, як процес пристосування організмів до умов зовнішнього
середовища, передбачає добре організований і готовий заздалегідь
“тригерний механізм”, тобто апарат, що “запускає у дію” когнітивний
процес. Такий апарат може бути досконалим або не дуже, що задає більш
успішну, швидку, прогресивну еволюцію чи навпаки – менш успішну, але у
будь-якому випадку він повинен передувати процесові пізнання. Крім того,
він також повинен мати більш-менш точне “початкове знання” про можливі
умови навколишнього середовища.

Таким чином, на рівні генів відбувається процес матеріалізації
інформації. Ця проблема, лише нещодавно порушена соціальною психологією,
аж ніяк не нова для біологічної науки. Неодарвіністи були першими, хто
зрозумів її світоглядне значення. З їхнього погляду, морфологічна будова
організму визначається набором генів, що одержує організм від своїх
батьків, і які локалізовані у подвійному наборі хромосом. Генетики
навіть виокремили речовини-носії біологічної інформації, що одержали
назву інформатидів.

Таким чином, спустившись до відомих на сьогодні нижніх меж передачі
інформації, ми констатуємо такі рівні когнітивної діяльності:

1) рівень інституціалізованого, тобто наукового пізнання, яке має
багатий арсенал пізнавальних засобів та прийомів дослідження реальності;

2) рівень повсякденного знання, що грунтується на життєвому досвіді та
здоровому глузді;

3) рівень чуттєвого пізнання, тобто відображення, тісно пов’язаного з
чуттєвістю організму, з функціонуванням механізмів пам’яті,
перцепції-аперцепції, уявлення тощо;

4) архетипний рівень, який суттєво корегує ставлення людини до
оточуючого середовища;

5) на когнітивну діяльність впливають глибинні ментальні образи, що
передаються у спадок від генерації до генерації і несугь у собі
інформацію про найоптимальніший алгоритм вирішення соціально значущих
завдань;

6) існує ще один пізнавальний рівень, який хоч і виходить за межі
соціального, але дуже важливий, оскільки відповідає за формування
морфологічного стану самого пізнавального апарату.

Запропонована структуризація когнітивної сфери грунтується на єдності
суб’єкт-об’єктних відносин у процесі пізнання та в цілому відповідає
структурі ментальності, критерієм якої була обрана форма існування
знання (поняття, образи, поле) [9]. Як бачимо, перші два рівні мають
своєю пізнавальною формою раціональні поняття, другі два рівні – свідомі
та несвідомі образи, п’ятий рівень – психоінформаційні поля. На шостому
рівні здійснюється процес трансформації ідеального у матеріальне,
„оречевлення знання”, який ще чекає своїх дослідників.

Література:

1. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных
менталитетов. – Изд. 2-е, исправл. и дополн. – М.: Че Ро, 2003. – 349 с.

2. Кричивец А. Н. Об априорности, открытых программах и эволюции //
Вопросы философии, 1997. -№6.

3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен –
Львів, 1995.

4. Цит. по: История зарубежной психологии. 30 – 60-е годы ХХ века.
Тексты. / Под. ред. П. Я. Гальперина, А. Н. Ждана. – М.: Изд-во МГУ,
1986. – С. 298.

5. Див.: Фуко М. Археология знания. Пер. с франц. – Киев: Ника-центр,
1996; Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – Спб.: Логос,
1994.

6. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего
большинства. – М.: Искусство, 1990.

7. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. – К.:
Наукова думка, 1995.

8. Кезин А. Эволюционная эпистемология: современная междисциплинарная
парадигма // Вестник Московского ун-та. Сер. “философия”. – 1994. -№5.

9. Додонов Р. А. Теория ментальности: Учение о детерминантах
мыслительных автоматизмов. Монография. – Запорожье: Р/А „Тандем-У”,
1999. – 264 с.

10. http://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020