.

Типологія адаптаційного подолання кризи підліткового віку (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
393 2819
Скачать документ

Реферат на тему:

Типологія адаптаційного подолання кризи підліткового віку

Тема підліткового дорослішання цікава для науковців, перш за все, тим,
що саме в цей період життя людини виникає вікова криза. Необхідність
адаптаційного подолання вікової кризи є вельми важливим завданням як для
самих дітей, так і для їх дорослого оточення (практична актуальність
проблеми). Узагальнення значного прикладного матеріалу з цього питання
(наукова актуальність проблеми) потребує обов’язкового теоретичного
обгрунтування. Однією з форм побудови необхідних теоретичних викладок є
типологія.

Розробці пропонованої типології (мета статті) передував, по-перше,
аналіз теоретичних досягнень з різних (за методологією) галузей
психології – теорій становлення особистості у викладенні вітчизняних та
зарубіжних авторів [1; 6; 8; 10; 12; 17], теорій концепції життєвого
шляху [2; 3; 11; 14], екзистенціальної філософії [7; 15; 16] та
екзистенціальної психології [4; 9; 13; 18]. По-друге, враховувалися
результати власного емпіричного дослідження, проінтерпретовані за
допомогою якісних і кількісних методів опрацювання (контент-аналіз,
класифікація, кластерізація, кореляційний і факторний аналіз). При
розгляді кризи підліткового періоду було зроблено (основний висновок
дослідження) акцент на впливі на перебіг цього періоду екзистенціального
аспекту дорослішання, а не фізіологічного, психологічного чи соціального
(хоча участь цих змінних у зростанні дитини безумовно враховувалася).
Зміст же екзистенціального аспекту розкривався нами як процес визначення
підлітком своєї смисложиттєвої позиції (тобто розуміння, інтерпретація,
створення ним основ свого існування [1]).

До емпіричного дослідження було залучено 132 молодих людей віком від 17
до 20 років (студенти економічних спеціальностей). Їм було запропоновано
структуроване інтерв’ю „Моє дорослішання”, що дозволило з’ясувати, як же
бачать власний підлітковий вік „вчорашні” діти. Структура інтерв’ю та
його зміст грунтувалися на теоретичних положеннях філософії існування та
екзистенціальної психотерапії [18]. З досліджуваними проводилися
індивідуальні бесіди, в яких ставилися такі запитання: „Що більше
впливало на перебіг вашого підліткового періоду – фізіологічні зміни чи
духовні?”, „Як саме змінювалося ваше ставлення до світу й до себе рік за
роком під час дорослішання?”, „Коли вперше ви почали (якщо починали
взагалі) замислюватися над своєю суттю?”, „Як впливали на процеси вашого
зростання події зовнішнього та внутрішнього життя?” [18].

Вибір досліджуваних саме такого віку (17 – 20 років) пояснюється тим, що
брати інтерв’ю в підлітка недоречно, оскільки він ще не може розрізнити
початок і закінчення свого перехідного етапу від дитинства до
дорослості. Молоді ж люди, яким понад 20 років, вже встигли пережити
чимало важливих подій, так що пригадувати якісь деталі дорослішання їм
уже непросто (виникає відоме всім явище: дорослі забувають, якими в
дитинстві вони були насправді [6]).

Випереджаючий теоретичний аналіз підліткового періоду, про який вже
говорилося, дозволив розкрити логіку набуття внутрішнім світом підлітка
екзистенціального змісту (ця логіка відображена у критеріях
контент-аналізу даних емпіричного дослідження). Тобто екзистенціальний
аспект проявляється через такий зміст: 1) набуття актуальними для
підлітка потребами (визнання, прийняття, любов, належність,
незалежність, визначеність, самовизначення, досягнення успіху)
смисложиттєвої значущості; 2) неусвідомлення підлітком власних глибинних
сутнісних почуттів (страх, віра, образа); 3) відображення у способах
подолання перешкод (пряме досягнення мети, відхід, втеча, створення
поведінкового образу-маски, маніпуляція та напад на перешкоду) ставлення
підлітків до власної екзистенції, основну частину якого становить
почуття неприйняття себе та свого існування. Все це розмаїтття проявів
екзистенціального аспекту, враховуючи вплив соціального оточення і
випадкових подій, можна було б покласти в основу нашої типології
дорослішання. Однак, оскільки при застосуванні цього методу опрацювання
даних в межах нашої теми ставилася дослідницька мета (щось визначити), а
не констатуюча (щось підтвердити), доречніше було використати інший
критерій для побудови типології.

В цілому в інтерв’ю кожного респондента відображена лінія його життя за
підлітковий період. Набір досліджуваних було припинено тоді, коли ми
перестали отримувати якісно нову інформацію щодо їх зростання; тобто, на
загал, лінії життя, незважаючи на різницю в біографіях, почали дещо
повторюватися. Це дало змогу, не звертаючись до аналізу інтерв’ю за
всіма використаними критеріями, провести групування (на основі
експертної оцінки інтерв’юера) загального перебігу підліткового віку
респондентів. А вже після виокремлення типів дорослішання було визначено
ту основу, що об’єднала різні інтерв’ю в один тип.

Такий метод обумовлювався тим, що побудова типології лише на одній
основі призвела б до необхідності визначати кілька класифікацій, адже
нам потрібно охопити всі випадки дорослішання (наприклад, класифікація,
яка була б побудована на основі виникнення внутрішньої або зовнішньої
конфліктності під час зростання дитини, не відобразила б впливу
соціального оточення на це зростання).

Отже, в результаті узагальнень інтерв’ю ми отримали, за їх математичним
сенсом, не класи, а кластери, в основу кожного з яких покладено окремий
критерій, окрема об’єднуюча ознака. Але при інтерпретації типів
обов’язково враховувалися особливості подолання підлітками перешкод на
шляху задоволення значущих потреб та наявність у їхньому житті
зовнішньої системи оцінювання екзистенціальних переживань („старшого
друга” – дорослої людини, яка мала безпосередній вплив на світоглядне
становлення підлітка). Останнє положення знайшло відображення в порядку
представлення типів.

Дорослішання за типом вибуху – стосовно існуючих соціальних порядків цей
тип об’єднує найбільш небезпечних підлітків, оскільки їхня поведінка
завжди спрямована (чи має вигляд спрямованості) проти чогось або проти
когось. Однак ми назвали цей тип „вибухом”, а не „протестом”, бо в
основі такої поведінки, як свідчать респонденти, лежить швидке
наростання значущості однієї з потреб смисложиттєвої значущості при
повному (паралельно) неусвідомленні сенсу своєї поведінки. Причому ця
різка актуалізація потреби відбивалася не лише на внутрішніх
переживаннях, але й на зовнішній поведінці. А вона кардинально
змінювалася, що в результаті й призводило до наростання міжособистісної
(зовнішньої) конфліктності. За даними інтерв’ю, найчастіше „вибухають”
потреби у незалежності та прийнятті, при задоволенні яких представники
цього типу чітко продемонстрували наявність негативної мотивації, тобто
прагнення уникати „–” (страху бути неприйнятим та залежним). В
результаті цього прагнення виникала так звана некерована (чи
неспрямована) активність, у межах якої найважливіше було просто бути
(таким, яким є) чи просто жити (так, як бажається), а не послідовно йти
до якоїсь конкретної мети. Подолання перешкод завжди відбувалося
активно, що й дало підстави назвати таку поведінку „протестом”.
Найчастіше підлітки використовували: подолання як напад на перешкоду,
створення поведінкового образу-маски та пряме (вперте) досягнення
одноразових цілей. В усіх респондентів, які склали цей тип, у житті, під
час їх дорослішання, не було „старшого друга” (зовнішня система
оцінювання). Власне кажучи, цей тип тому й виокремився, що підлітки,
відчувши внутрішні зміни, „не відали, що творили”. За зізнаннями
респондентів, думати про себе, життя, світ тощо вони почали значно
пізніше, вже десь наприкінці підліткового віку. І ще цікавий момент:
причину „вибуху” вони так і не змогли визначити, бо вона „загубилася” у
пам’яті, а зараз вони так внутрішньо змінилися, що вже самі не розуміють
себе тодішніх (а тоді, в минулому, під час дорослішання, вони ще не
вміли себе розуміти). Ця обставина привернула нашу увагу тому, що під
час самого інтерв’ю ці ж досліджувані продемонстрували здатність до
досить глибокої саморефлексії. Склалося навіть враження, що
вибухово-бурхливе отроцтво колись усе ж потребуватиме свого
усвідомлення.

Дорослішання з активним подоланням. Об’єднуючою ознакою для респондентів
у цьому випадку стає якраз протест проти існуючого стану світу речей і
явищ, світу людей. З попереднім типом дорослішання цей тип споріднює
різке підпорядкування всієї життєвої активності індивіда задоволенню
якоїсь смисложиттєвої потреби. А різниця полягає в тому, що в цьому
випадку у підлітків не спостерігається кардинальної зміни загальної
лінії поведінки – тобто залишається певна спадковість із
передпідлітковим ставленням та поведінкою. Респонденти продемонстрували
також свою обізнаність з причинами виникнення протесту, причому
усвідомлення цих причин (або розуміння їхньої значущості) відбувалося ще
в підлітковому віці. А це означає, по-перше, що в їхньому житті не було
раптової появи критичного періоду (на думку Л. Виготського, легше
забуваються саме критичні періоди життя, оскільки вони нагадують
хворобливі стани фізичного самопочування, на фоні яких усі конкретні
події переживаються якось згладжено [6]), а, по-друге, уся їхня
життєдіяльність концентрувалася навколо конкретної мети, надаючи, таким
чином, певний вектор спрямованості їх активності взагалі (тобто вони
розуміли, навіщо так поводяться в конкретних випадках). Вирішальним у
виникненні цього розуміння виявилося те, що, як не дивно, усі
респонденти, котрі належать до цього типу, зустрічалися в житті з
несприятливими соціальними обставинами. Йдеться про утворення навколо
них таких стосунків (з дорослими, однолітками), які не дозволяли
задовольнити соціогенних смисложиттєвих потреб (у визнанні, прийнятті
тощо), що й викликало наростання внутрішньої напруги. Ця напруга
вимагала розрядки, і зовнішня соціальна несприятливість відігравала,
таким чином, роль провокатора протесту. А оскільки джерело перешкод
визначалося досить легко (хто саме заважає жити так, як хочеться), то
такі перешкоди долалися активно (що й дало назву цьому типові
дорослішання). Найчастіше використовувалося подолання як напад на
перешкоду та пряме (вперте) досягнення мети. Однак розуміння себе в
конкретних випадках, інакше – усвідомлення конкретних вчинків, не
призводило до усвідомлення сенсу загальної спрямованості всієї
поведінки. Тобто, знання про те, до чого вони тоді прагнули взагалі,
наші респонденти змогли оформити (й то не всі) десь нещодавно, перед
інтерв’ю, а дехто взагалі зробив це під час самої бесіди. Тоді ж, у
підлітковому віці, вони просто намагалися уникнути „мінусів” свого
життя.

Дорослішання з активною адаптацією. Сенс виокремлення цього типу полягає
в тому, що серед наших респондентів виявилися індивіди, які ніби
поєднували типи активного подолання та пасивного страждання. Тобто,
по-перше, вони продемонстрували таке ж уміння розуміти сенс своїх
конкретних вчинків, як і представники типу активного подолання.
По-друге, несприятлива соціальна ситуація (відзначимо, що в усіх
респондентів цього типу несприятливість в житті „створювали” їхні
родини, а не однолітки чи ще хтось) перешкоджала задоволенню
смисложиттєвих потреб, залишаючи підлітків у стані постійної внутрішньої
напруженості. По-третє, вони також не усвідомлювали, чого прагнуть, який
„+” намагаються досягти – частіше знали, чого треба уникати (в них також
не було „старшого друга”). Однак, по-четверте, в їхній поведінці не
спостерігалося подолання перешкод як напад на них. Інакше кажучи,
основним показником, за яким ми відокремили цих респондентів від решти,
стало їхнє прагнення не ламати ситуацію під час задоволення
смисложиттєвих потреб, а знайти спосіб більш-менш гармонійного
пристосування до неї. З чим був пов’язаний такий адаптаційний крок (чи з
якимось пацифістським світоглядом, чи з особистим неприйняттям
агресивної поведінки тощо), в межах нашого дослідження встановити було
неможливо. Однак виокремлення серед всієї вибірки респондентів, які в
своєму житті „відмовлялися” пасивно страждати або активно долати
(ламати), стало однозначно можливим. Подолання ж перешкод у них
відбувалося через пластичне поєднання прямого досягнення мети (коли
зусилля на її досягнення не виправдовувалися результатом) з відмовою і
втечею.

Пасивно-страждальницьке дорослішання. Майже вся життєва активність
респондентів, які склали цей тип, відбувалася у внутрішньому плані.
Тобто, поява нових, для них – смисложиттєвих, переживань та роздумів
практично не відбивалася на їх поведінці: всередині могли вирувати
емоції, але зовні все було тихо й мирно. Можливо, така пасивна позиція
пов’язується з якимись особистісними властивостями (зокрема, з локусом
контролю, але це потребує окремого дослідження). Однак, як показали
інтерв’ю, у декого з респондентів після завершення підліткового віку
спостерігалася зміна загальної активності, тобто пасивна поведінка була
їм притаманна лиш певний час. Крім того, за свідченнями самих же
респондентів, вони страждали від власної неактивності, прагнули до дій і
досягнень. Однак, частково через зовнішні перешкоди (в більшості
представників цього типу в житті склалися несприятливі соціальні
обставини), частково через внутрішні (несформованість необхідних умінь)
вони не використовували активні способи досягання мети: найчастіше
„долали” перешкоди за типом втечі та/або відходу. Склалося враження, що
підлітками вони ніби завмирали усередині себе, сподіваючись на появу
сприятливих моментів у житті. І це завмирання на своїх переживаннях не
залежало від наявності зовнішньої системи оцінювання: половина
респондентів мала в житті „старшого друга”, вплив якого проте
простежувався у виникненні в цих респондентів почуття прийняття себе та
свого стилю життя.

Безкризове дорослішання. Майже половина респондентів (43,8 %) визнали
свій перехідний вік як безкризовий період, однак лише третя частка від
всієї вибірки увійшла до складу цього типу дорослішання. Тобто,
незважаючи на те, що підліток може й не відчувати гострих внутрішніх
змін у собі, кризовість у його життя може внести соціальне оточення або
вплив випадкових подій. Інакше кажучи, перш за все до цього типу
потрапили респонденти, в яких склалися сприятливі життєві (та соціальні)
обставини. Крім того, основа маса досліджуваних, які під час
дорослішання мали „старшого друга” (зовнішня система оцінювання
екзистенціальних переживань), також виявилася в цій групі. Додамо, що
кожен з представників цього типу відзначав, що він узагалі не помітив у
собі наростання якоїсь конфліктності: міжособистісні конфлікти
траплялися, але всі вони мали ситуаційний характер і не впливали на
загальний перебіг психічного стану. Через те, що була сприятлива
ситуація розвитку, зростання значущості смисложиттєвих потреб
супроводжувалося появою відповідних умов для їх задоволення. Відтак
основним способом долання перешкод, хоча необхідність щось долати в цих
респондентів виникала досить рідко, було пряме досягнення мети. Тут
виявилася цікава особливість: серед усієї вибірки респондентів були
такі, що не зовсім розуміли (та приймали) зміст і перебіг нашого
інтерв’ю через невміння аналізувати себе та своє життя (вони
демонстрували певну непсихологізованість свого сприйняття та мислення).
Так ось 84,4 % таких „непсихологічних” респондентів потрапили саме до
цього типу дорослішання. У появі цієї особливості можна побачити окремий
сенс: адже будь-яка здатність починає розвиватися тоді, коли в ній
виникає необхідність. Отже, невміння аналізувати себе ще раз засвідчує,
що в цих досліджуваних життєвий шлях складався досить позитивно
(гармонійно), оскільки активатором для будь-яких роздумів завжди постає
певна проблема, яку треба вирішити.

Дорослішання за типом зламу. Респонденти, життєписи яких склали цей тип,
дуже відрізнялися від решти тим, що в їхньому житті сталися випадкові
травматичні події (смерть близьких, хвороба тощо), вплив яких призвів до
відмови від становлення смисложиттєвої визначеності або ж до прискорення
цього процесу. Не відомо, як би відбувалося їхнє дорослішання в інших
умовах, однак кардинальна зміна життя в один момент перекреслила їхнє
попереднє життєставлення в цілому. Вони на власному досвіді пережили
безпосередню зустріч із „кінцевими даностями існування” (зі смертю,
самотністю, безглуздістю життя) [18], що примусило половину з них
вдаватися до фантазій або спроб самогубства. Травматична подія ніби
відрізала дитинство, залишивши їх з почуттям порожнечі (екзистенціальна
безгрунтовність та екзистенціальна ізоляція). Швидкість „заповнення”
цієї порожнечі, як показало інтерв’ю, на 100 % залежала від наявності
„старшого друга” (зовнішньої системи оцінювання переживань): у
респондентів, у яких така людина була вже під час травми,
посттравматична адаптація завершилася за півроку; у протилежному випадку
адаптації взагалі не відбувалося (деякі респонденти ще й досі живуть під
впливом минулих подій), доки не з’являлася людина, яка допомагала вийти
зі стану посттравматичного трансу. Тобто, в будь-якому випадку підлітки
виявилися неспроможними конструктивно „пере-жити” [5] травмуючі події
самостійно. Респонденти, у яких не було зовнішньої системи оцінювання на
момент дорослішання, також охарактеризували свій підлітковий вік як
внутрішньо бурхливий з постійною емоційною напругою. Загалом же в усіх
представників цього типу дорослішання (через болісне усвідомлення
ненадійності світу, в якому сьогодні щось ще існує, а назавтра – вже ні)
закріпилося подолання перешкод як відмова та/або втеча.

Отже, маємо узагальнення ліній перебігу підліткової кризи, яке знайшло
своє втілення у вищеописаних типах дорослішання.

Висновки:

1. Якщо представити типи дорослішання за ступенем поширення серед
підлітків, то одержимо такий ранговий розподіл (за принципом зменшення):
безкризове дорослішання (28,1 %), дорослішання з активним подоланням
(21,9 %), дорослішання за типом зламу (18,8 %), пасивно-страждальницьке
та активно-адаптаційне дорослішання йдуть на одному рівні (по 12,5 %).
Завершує схему дорослішання за типом вибуху (6,3 %). Тобто, на один тип
максимально соціально сприятливого зростання припадає п’ять таких, що
так або інакше створюють труднощі усім оточуючим. І водночас тип
максимально несприятливого для соціуму дорослішання виявися на
останньому місці, хоча в нашому суспільстві поширений стереотип про
існування серед підлітків значно більшого відсотка „вибухового” типу
дорослішання.

2. В цілому виокремлені типи дорослішання дають можливість наочно
простежити залежність появи та наростання підліткової кризовості
(поєднання внутрішньої і зовнішньої конфліктності) від наявності
несприятливих соціальних (життєвих) обставин. Маємо математичне
підтвердження цього висновку: значущий кореляційний зв’язок між цими
змінними – r=0.74 при p>0.001. Одержано також математичне підтвердження
ще одного зв’язку: присутність у житті суб’єкта під час його
підліткового періоду „старшого друга” (зовнішньої системи оцінювання) є
однією з умов усвідомлення суб’єктом екзистенціальних переживань.
Відтак, по-перше, суб’єкт стає здатним оцінювати (усвідомлювати) зміни,
які з ним відбуваються у зв’язку із дорослішанням, одночасно з їх
виникненням, тобто розуміти причини і наслідки цих змін стосовно
перебігу всього життя. По-друге, при наявності зовнішньої системи
оцінювання відбувається зниження внутрішньої напруги (внутрішньої
конфліктності) суб’єкта від нерозуміння самого себе. Це сприяє прийняттю
суб’єктом свого способу існування, свого життя, своєї екзистенції. Однак
треба зауважити, що остаточно внутрішня напруга може зніматися лише
задоволенням тієї потреби, якою вона була викликана (адже її задоволення
залежить від соціальних та життєвих обставин).

3. Додатково з’ясовано, що між несприятливою сімейною ситуацією розвитку
(конфлікти в родині) та зовнішньою системою оцінювання існує значущий
негативний зв’язок (r=-0.39 при p>0.001), який свідчить, що в житті їх
існування побудоване за принципом взаємного виключення.

4. Загалом тому, що лише п’ята частина респондентів мала можливість
одержувати знання й підтримку від конкретної людини, яка відіграла в
їхньому житті роль зовнішньої системи оцінювання (інтерпретації) їх
внутрішніх переживань, маємо недостатньо вихідних змінних для
математичного опрацювання (для цього необхідно набрати великий масив
даних). Однак це ще раз підтверджує, що сучасні умови життя не сприяють
виникненню гармонійної взаємодії підлітків з дорослими.

Зроблені нами висновки свідчать, що проблема потребує подальших
досліджень (перспектива). Для цього необхідно, по-перше, розширити
дослідницький віковий коридор, в основному – у бік дитинства, а не
юності (це сприятиме новому, ширшому вивченню вже нагромаджених наукових
даних), та, по-друге, розробити адекватну для кожної вікової когорти
емпіричну програму дослідження екзистенціальних переживань.

Таким чином, крім безпосередньо практичного застосування наших
напрацювань у майбутньому, маємо досить різноманітний спектр
теоретико-емпіричної роботи, достовірність результатів якої, безумовно,
буде перевірена тільки практикою.

Література:

1. Абрамова Г. С. Возрастная психология. – Екатеринбург: Деловая книга,
1999. – 621с.

2. Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. – М.: Мысль, 1991.

3. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. – СПб.: Питер, 2001. –
288 с.

4. Бреусенко О. А. Динаміка ціннісно-смислової сфери особистості в
умовах екзистенціальної кризи: Автореф. дис… канд. психол. наук. – К.,
2000. – 20 с.

5. Василюк Ф. Е. Психология переживания. – М., МГУ, 1984. – 200 с.

6. Выготский Л. С. Педология подростка: Собр. соч-й в 6 т. – М.:
Педагогика, 1984. – Т. 4. – С. 5 – 242.

7. Долгов К. М. От Кьеркегора до Камю: Очерки европейской
философско-этической мысли ХХ в. – М.: Искусство, 1990.

8. Зиглер Д., Хьелл Л. Теории личности. – СПб.: Питер, 1998. – 608 с.

9. Маслоу А. Психология бытия. – М.–К.: Рефл-бук – Ваклер, 1997.

10. Наш проблемный подросток: понять и договориться / Под ред. Л. А.
Регуш.– СПб.: Союз, 2001. – 191 с.

11. Психологія життєвих криз / Відп. ред. Т. М. Титаренко. – К.:
Агропромвидав України, 1998. – 348 с.

12. Райс Ф. Психология подросткового и юношеского возраста. – СПб.:
Питер, 2000. – 624 с.

13. Роджерс К.-Р. Взгляд на психотерапию. Становления человека. – М.:
Прогресс, Универс, 1994.

14. Титаренко Т. М. Жизненный мир личности: этапы становления //
Философская и социологическая мысль, 1991. – №1.

15. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

16. Хамітов Н. В., Гармаш Л. Н., Крилова С. А. Історія філософії.
Проблема людини та її меж. – К.: Наукова думка, 2000.

17. Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: Речь, 2000. – 416 с.

18. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – М.: Класс, 1999. – 576 с.

19. Лановенко Ю. Типологія адаптаційного подолання кризи підліткового
віку // Соціальна психологія. – 2004. – № 6 (8). – C.137-145

20. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020