.

Українець під тиском свободи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
201 1675
Скачать документ

Реферат на тему:

Українець під тиском свободи

Свого часу П. Юркевич зазначав, що багато хто визначає потугу держави
за кількістю громадян, але це неправдиво, треба мати на увазі якість
громадян. На глибоке переконання видатного українського юриста і
філософа, спромога народу визначається не чисельністю людей, а їхніми
моральними силами; без достатнього запасу цих сил держава, хоча якою б
великою й багатолюдною вона була, не може бути щасливою [1].

У модерному політологічному дискурсі така постановка питання є варіантом
відомої проблеми “людського капіталу”. Схоже, що цей фактор
національного поступу все більше перетворюється на вирішальний, такий,
що переважає інші, в тім числі й технологічний. Адже і перспектива вкрай
потрібної інноваційної моделі розвитку, попри безумовний технологічний
вимір, визначається, у першу чергу, якістю людського капіталу. Зрештою,
все залежить від потенціалу людини і її психологічної готовності його
задіяти. В умовах святкування публічної перемоги свободи і демократії на
руїнах тоталітаризму “запустити” двигун індивідуальної ініціативи у
потрібному режимі не так вже й просто. Окрім того, ще й індивідуальний
вибір між позитивною та негативною свободою далеко не завжди
відбувається на користь першої.

Національна ідея та національні інтереси не можуть залишатися справою
зовнішьою, не залученою до цінностей життя громадянина. У протилежному
випадку вони перетворяться на черговий історичний міф. Те ж саме
стосується й ідеї свободи. Відтак, на наш погляд, праця відомого
філософа, психолога та соціолога Е. Фромма “Втеча від свободи” може й
сьогодні стати в нагоді неупередженому дослідникові, котрий має намір
серйозно замислитися над “людськими” особливостями процесу далеко не
бездоганного демонтажу тоталітаризму, специфікою різних концепцій і
доктрин утвердження демократії та свободи. Е.Фромм, не заперечуючи
визначної ролі соціально-економічних чинників, все ж наполягав, що
основою соціального процесу є індивідуум зі своїми бажаннями й
тривогами, пристрастями і переконаннями, схильністю до добра або зла. На
жаль, і досі ще занадто багато рації є у міркуваннях філософа стосовно
недостатньої підготовленості людини до того, що “в один чудовий день на
неї впадуть свобода і незалежність”.

За нинішніх умов чергової різкої і досить непередбачуваної відмови від
вистражданих людством засадничих принципів повоєнного світового порядку
актуальним видається невтішний висновок, що “сучасна людина прагне
придушити у собі ірраціональні пристрасті – прагнення до руйнації,
ненависть, злобу і помсту – вона стоїть навколішки перед символами
влади, грошима, суверенними державами, нацією” [2].

Виникає цілком логічне запитання: як же Україна, з болем позбавляючись
власного історичного марновірства у процесі рецепції передового
світового досвіду та реалізації своїх амбітних державотворчих намірів на
нинішньому історичному етапі національно незалежного існування, може
уникнути цієї нової і незвичної стихії марновірства цивілізованого? І чи
взагалі можливо якось уникнути такого роду духовної “деконструкції”
особистості за сучасних умов “глобального запалення” людської
свідомості? Який вигляд має європейський курс України та й узагалі весь
сучасний етап європейського єднання з точки зору окремої особистості?
Звичайно, такий масштабний комплекс проблем неможливо висвітлити в
рамках однієї статті. Як нагадує Е. Фромм, вивчаючи психологічне
значення певної доктрини, слід перш за все усвідомити, що психологічний
аналіз ніяким чином не є обговоренням істиності цієї доктрини. На що
спроможний психологічний аналіз, так це показати суб’єктивні мотиви,
котрі приводять людину до усвідомлення якихось проблем і примушують її
шукати відповіді у певному напрямку. “Європеїзація” – це не лише і не
стільки завзятий “євроремонт” у нашій національній оселі у відповідності
з добре відомими “копенгагенськими критеріями”. Це, окрім того, ще й
глибинна психологічна реконструкція на індивідуальному і колективному
рівні, яка багато в чому може визначити перспективу осмисленого
цивілізаційного оновлення українського національного життя в цілому.
Однак знову й знову у суспільстві загострюються суперечки щодо того, як
саме має відбуватися така реконструкція, яких глибин національної
ментальності вона може торкнутися і чи потрібна вона взагалі. Питання ці
далеко не однозначні, якщо враховувати останні прояви відвертої духовної
вразливості класичних європейських цінностей і навіть сучасного
морального розколу самої Європи під впливом іракської кризи. Далека
війна вкотре кинула простого європейця у прірву відродженого
кальвінізму, підірвала його віру у свої можливості та посіяла сумніви
щодо функціональних можливостей зрілої європейської демократії.

Очевидним стає слушність висновку, що криза демократії стосується не
лише авторитарних режимів, а є ширшою за масштабами і становить
небезпеку для кожної сучасної держави. Причому абсолютно байдуже, під
якого кольору прапором виступають противники свободи людини. Нові
безпрецедентні заходи щодо контролю за життєдіяльністю людей, пов’язані
із небезпеками міжнародного тероризму, є досить переконливою ілюстрацією
універсалізму різного роду депресивно-маніакальних психозів.

На пострадянському просторі ситуація ще заплутаніша. Етика рівних
можливостей, що прийшла на зміну етиці рівного розподілу, породила й
різні види морального відчуження, які генерувалися протистоянням „моралі
обов’язку” і “моралі щастя”. Це, у свою чергу, створює перешкоди для
розпочатого процесу „первісного нагромадження цінностей політичної
етики”. Визначився досить сумний етап розвитку суспільної моралі,
пов’язаний із нагромадженням у багатьох сферах суспільного життя
криміногенного потенціалу. Підвищилася небезпека так званої кримінальної
інтоксикації суспільної свідомості. Тим більше, що традиції наші у цій
справі не гірші за європейські. Особливо коли шалено зріс попит на
кримінальну та напівкримінальну кмітливість. Адже ще пролетарський
письменник М. Горький вустами героя п’єси „На дні” висловив
спостереження з приводу того, що злочинцю обов’язково треба бути
розумним і що лише законослухняні громадяни мають можливість усе життя
прожити дурнями. На думку соціальних психологів, поширення такого роду
світобачення сприяє зростанню почуття роздратування, посиленню відчуття
власної “несправжньості”. Досить поширеним стає квієтизм – світогляд
соціальної пасивності, імітації соціального життя. Зростає кількість
членів суспільства зі стертими, ледве помітними соціальними якостями. За
таких умов, як правило, суттєво ускладнюється синтез ліберальних і
демократичних цінностей. Як слушно відзначають у цьому зв’язку російські
дослідники В. Бакштановський та Ю. Согомонов, тиранія страшна не стільки
фізичним знищенням непокірних, скільки моральним розтлінням тих, хто
скорився. Історичний досвід переконує, що вплив тиранічного режиму на
людські душі надовго зберігається і після зміни влади. Тривалий час у
посттоталітарний період маємо справу з ціннісно-нормативним
конгломератом, який інколи робить досить невизначеною долю традиційних
життєвих ідеалів [3].

Тоталітаризм не лише не витримав тиску проблем незадовільної економічної
ефективності та виявився організаційно неспроможним швидко віднайти
адекватні відповіді на актуальні запити науково-технічної революції.
Він, перш за все, зазнав моральної поразки у процесі суспільної дискусії
щодо ставлення до людини. Демократія запропонувала кожному якісно новий
рівень самоусвідомлення, якісно нову шкалу моральних цінностей. Поширені
у сучасному суспільстві суперечливі прояви руйнування і саморуйнування
є, на думку відомого австрійського культуролога і політолога В. Крауса,
симптомами нігілізму як психопатологічного явища. Руйнування і
саморуйнування може відбуватися раптовими вибухами або поступово
визрівати в надрах душевної організації людини загалом зовсім іншого
спрямування. Неврози та інші психопаталогічні відхилення не обминають і
політиків, державних і громадських діячів, господарників, журналістів.
Навіть більше: саме в їхньому середовищі, відзначає вчений, де поєднання
невротичності з нігілізмом особливо небезпечне, вони проявляються
частіше й дошкульніше.

Нічого дивного в тому, що у політичній галузі нігілізм проявляється лише
тоді, коли суспільні стуктури втрачають силу. Життєздатні культури
надзвичайно рідко піддаються нігілізмові: на перешкоді йому стає
самоочевидність культурних цінностей. Натомість початкове ентузіастичне
захоплення гаслами прориву до нових суспільних і людських цінностей та
ідеалів обертається справжньою катастрофою, коли за цими гаслами виразно
проступає фальш [4].

Професор Уорвікського університету (Велика Британія) Р. Скідельскі, який
свого часу отримав титул лорда за свої дослідження Кейнса, 1995 року
опублікував цікаву працю “Дорога від рабства. Про економічні та
політичні наслідки краху коммунізму”. У ній, зокрема, зазначається, що
ліберальна демократія не може бути ідеологічним кінцевим пунктом. Велика
сила її в тому, що вона стримує і приборкує політичні пристрасті. Однак
вона не усуває їх. На переконання Р. Скідельскі, заміна комунізму
капіталізмом є абсолютно новим досвідом в історії людства, і тому
динаміка перетворень може бути непередбачуваною. Консервативні
філософські теорії перетворень не можуть дати прийнятних орієнтирів щодо
майбутнього. Суспільні інститути, необхідні для того, аби стримувати
нові сили, доведеться створювати з уламків зруйнованих систем, і
дослідника хвилює, у першу чергу, моральний бік розпочатих змін [5].

Український соціолог С. Макеєв, оцінюючи перспективи формування
класового суспільства в Україні, дуже слушно зауважує, що простором
маневру для держави може бути виключно простір довіри [6].

Цілковито поділяючи міркування автора щодо ролі довіри у сучасному
суспільстві, хотілося б лише додати, що проблема довіри до держави з
боку власного народу, довіри до демократії та інституцій ринкової
економіки не така вже й незбагненно складна. Багатий світовий досвід і,
зокрема, сучасний досвід Росії переконує, що довіра виникає і
зміцнюється лише тоді, коли, по-перше, влада обернена обличчям до
власного народу (і тільки потім до інших!), а, по-друге, коли влада діє,
діє активно, розсудливо і відповідально. У цьому зв’язку доречно
нагадати влучну оцінку Президента України Л. Кучми, який, суттєво
збагативши свій політичний досвід, дійшов простого і цілком логічного
висновку: у справжній змістовній політиці не буває так, що політик лише
говорить, нічого не роблячи для реалізації свого проекту. Політик
повинен не лише заявити ідею, але й домогтися, хоча б частково, її
втілення, інакше він просто базіка й демагог [7]. Отже, проблема
суспільної довіри – це, перш за все, проблема змістовності політики.

Узагальнюючи суперечливий людський досвід, Е. Фромм, зокрема,
застерігає проти необачно довірливого ставлення до політичних шахраїв,
які ніколи не втрачають нагоди скористатися кризовим станом
індивідуальної і колективної свідомості у найскладніші періоди
національної і світової історії. До речі, П. Екман, один з провідних
американських психологів, який взявся дослідити найтонші нюанси
поведінки брехунів та спробував тверезо оцінити людську здатність і
шанси у викритті брехні, підкреслює, що далеко не будь-яка брехня
зазнає невдачі. Адже не обов’язково мають бути зовнішні ознаки, що
викривають брехуна. При цьому підкреслюється, що значно легше обдурити
того, хто хоче бути обдуреним. Крім того, як доводить пракична
психологія, коли обманщик не поділяє соціальних цінностей своєї жертви,
не виникає й сильного почуття вини через брехню. Коли цінності різні,
брехун чинить добре – для своїх [8].

Справжня зрілість суспільної свідомості, на наш погляд, якраз і
визначається здатністю громадян тверезо оцінювати поведінку політиків,
реалістично тестувати політичну змістовність будь-яких обіцянок та
особисту змістовність обіцяльників, особливо коли це стосується програм
кардинальних зрушень або масштабних планів корекції стратегічних
орієнтирів національного розвитку. Коли ж люди заздалегідь вже поділили
суспільство на “своїх” і “чужих” або “наших” і “не наших”, то пильність
широких верств неодноразово обдуреного населення, як рекомендують знавці
людської душі, взагалі має бути подвійною.

Свого часу концепція європейської свободи була обгрунтована в
релігійних доктринах Реформації. В них знайшов відображення і подвійний
характер свободи. З одного боку, спостерігалася зростаюча незалежність
людини від зовнішньої влади, з іншого – її ізольованість та самотність,
жорсткий індивідуалізований контроль за соціальною поведінкою в умовах
запеклої конкуренції особистостей.

Необхідно визнати, що в процесі рецепції стратегічної ідеї європейської
модернізації і у добу “перебудови”, а також і в наступну добу “розбудови
національної державності” ми занадто довго лишалися в полоні “рекламної
моделі” всеперемагаючого гуманізму. Ми співали політичний гімн свободі
людини, співали дифірамби національній ментальності та природній
обдарованості співвітчизників, не беручи до уваги історично типове для
європейського періоду утвердження капіталізму прагматичне, навіть
жорстоке врахування недосконалості людської природи. Цей аспект
особистої свободи нами був проігнорований. Ось і вийшло, що на теренах
колишнього СРСР під звуки чарівної арфи всеперемагаючого гуманізму
вкотре звільнені згори “широкі народні маси” самі для себе досить швидко
змайстрували черговий всенародний “соковипарювач” у вигляді
“європеїзованих” розцінок на житлово-комунальні послуги. У складний
перехідний період не було вчасно застосовано загальнонародного
“морального гальма”, яке свого часу у новонародженому європейському
капіталізмі існувало, приміром, у вигляді індивідуальної угоди із
жорстоким Богом Кальвіна або Лютера. Не було створено й надійних
законодавчих запобіжників проти негативної свободи індивідууму, і, як
наслідок, „найкмітливіші” індивідууми блискавично впоралися із рештою
індивідуумів. На самому старті поза увагою залишився життєво важливий
процес формування індивідуальної совісті як запоруки щирої суспільної
солідарності. Досвід автономізації людських чеснот і перетворення їх на
привілей якоїсь однієї верстви чи прошарку ніколи не закінчувався
добром. Апріорно “неблагородні” завжди у кінцевому підсумку повставали
проти “монополістів благородства” і викидали їх на смітник національної
історії. На жаль, досить часто разом з ними на смітник жбурлялися й
виплекані протягом тривалого часу громадянські принципи честі, людської
гідності, виривалися з коренем природні прагнення людини до високої
духовності.

Потребу Реформації як гуманітарної передумови національного
Відродження, звичайно, не слід сьогодні спрощено розуміти у
сердньовічному, релігійно-церковному сенсі. Україна має досить розвинене
поліконфесійне середовище, спроможне й без того задовольнити будь-які
уподобання. Йдеться про комплексність соціально-психологічної
Перебудови, про зміни на ментальному рівні, які б забезпечили дотримання
принципів соціальної справедливості у новому конкурентному соціумі.
Духовна краса і внутрішня свобода у храмах, очевидний і естетично
привабливий демократизм православ’я цілком спроможні витворити нових
людей із чистою та прозорою душею, людей, які “будуть неначе діти”.

Однак чи виживуть ці діти у агресивному суспільному середовищі і чи буде
їхній “земний” соціальний статус відповідати рівню набутих чеснот? І, що
також суттєво, хто й як захоче потім цим скористатися?

Цілком очевидно, що реальний розвиток традиційних форм національної
духовності загострює потребу і в якісно новій моральній функції держави.
При відповідальному ставленні до людської долі і перспектив відтворення
суспільно необхідних чеснот обов’язково має бути сформований
громадсько-державний “морально-політичний діполь” як противага
негативній свободі. Інакше будь-яка технократична концепція ринкових
реформ назавжди потоне у бруді “позаконституційного, позаправового і
позацерковного” поля міжлюдських стосунків. Й так занадто довго нова
державність, нова економіка і нові принципи суспільних відносин існували
без нової конституції, без ключових кодексів, тобто фактично або у
правовому “двовір’ї”, або ж взагалі у кричущому правовому нігілізмі.
Цілком логічно це призвело до формування лише демократичної і ринкової
“протоплазми”, мінливої, часом небезпечної, але все ж дуже зручної для
тих, хто вчасно зрозумів оригінальні принципи її життєдіяльності.
Законослухняний громадянин у такому соціальному просторі автоматично і
за будь-яких обставин отримує “прискорення вільного падіння”,
провалюючись у прірву правової невизначеності.

У дискурсі щодо пострадянської трансформації нове тлумачення отримує
спостереження Е. Фромма щодо того, що європейське Відродження було
культурою не дрібних торговців, а багатих аристократів і бюргерів. В
епоху народження європейського капіталізму смертельна боротьба за
збереження привілеїв і багатства проникла практично в усі сфери
міжособистістних відносин. Цинічне обособлення прийшло на зміну
солідарності і співробітництву з побратимами, або, принаймні, з
представниками свого класу. Інші люди розглядалися не інакше, як
“об’єкти” використання і маніпуляцій або безжально знищувалися, якщо це
хоч трохи сприяло досягненню особистих цілей. Чи не правда, й ці
соціально-психологічні характеристики багато в чому досить органічно
проектуються на актуальний морально-психологічний контекст української
історії? Адже, як і в Європі періоду народження капіталістичної свободи,
ми спостерігаємо, що вчинки багатьох наших співвітчизників багато в чому
визначаються егоцентризмом, невситимою жадобою багатства і нестримним
прагнення до влади [9].

Варто зазначити, що в аналогічній ситуації молоді європейські нації,
мабуть лише завдяки жорсткій самооцінці, все ж спромоглися уникнути
цілковитої руйнації індивідуальної відповідальності перед суспільством і
закласти в основу нової моделі демократичного співжиття відомий
категоричний імператив.

Досвід всіх конкурентоспроможних суспільних моделей переконливо
засвідчує, що розмитість і, тим більше, “іграшковий лібералізм” у
справі захисту власності швидко перетворює будь-яку доктрину на ніщо.
Вона миттєво розповзається по всіх політичниих швах під час морально і
законодавчо невизначеної тяганини навколо майна. У такому морально
неструктурованому середовищі розмови про суспільну справедливість і
суспільну солідарність подібні до музичного супроводу траурної процесії.
У цьому немає абсолютно нічого дивного, оскільки маршовим колонам
Свободи, Рівності і Братерства революційної Франції майже на п’яти
наступав кодекс Наполеона. Саме завдяки цьому, а не гільотині, душа
європейської Свободи нарешті здобула справжнє громадянське тіло.

Засудивши попередній суспільний і державний стан України за соціальними
і моральними критеріями, ми в своїй Конституції проголосили пріоритетом
не лише всезагальне народне щастя і добробут, а й щастя та добробут
окремої особистості. Однак на рівні індивідуальної психології всі масові
уявлення про соціальний оптимум, як і раніше, крутяться навколо
співвідношення багатства і бідності. Дивуватися цьому не слід, оскільки
це є досить усталеною європейською традицією.

Після політичного скасування соціалізму “радянський середняк” раптово
опинився у класичному соціально-психологічному просторі посткальвінізму
і почав мучитися абсолютно новим для нього питанням: що йому тепер
робити зі своєю свободою? Виявилось, що він не має більше соціального
попиту, оскільки вже зробив свою історичну справу і тепер має
піклуватися про себе сам. Нове суспільство ще досить тривалий час може
жити вже не за половинчатою, а повноцінною позитивістською моделлю, коли
для існування національної спільноти цілком вистачає “великих
капіталістів та пролетарів” – у відповідності з рецептами О. Конта.

Та хоч як би ми не були закохані у різні соціальні механізми, все одно
якісний стан суспільства визначається реальним статусом особистості.
Коли свобода існує без людини – це не свобода, а її муляж.

Далеко не безпідставно К. – Г. Юнг однією з характерних ознак
тоталітаризму вважав нівелювання суспільної ролі індивідуального
морального вибору. В наших реаліях подолання історично обумовленої
психологічної схильності до садомазохізму є визначальною передумовою
впровадження повноцінного громадянського спілкування, становлення
громадянського суспільства, визнання свого ближнього рівнозначним
котрагентом соціального спілкування.

Гасло вільного ринку „кожний сам є ковалем свого щастя” не може дати
позитивних суспільних наслідків в умовах “гри без правил”. Це змушений
був визнати навіть такий завзятий прихильник “спонтанності” і
прагматичний винищувач “міражів соціальної справедливості”, як Ф. Хайєк,
котрий залишив лібералам неперевершену інтелектуальну лоцію у вигляді
своєї “Конституції свободи”.

А. Адлер, один з корифеїв індивідуальної психології, звертав увагу на
те, що картина світу та спрямовуючі ідеали виникають у душі дитини дуже
рано, ще не набуваючи чітких форм і не знаходячи виразу, але поступово
закріплюючись у тих сферах, які вже згодом підлягають усвідомленню і
осмисленню [10]. Україна за час болісного і психологічно проблемного
самоусвідомлення пройшла значний шлях, тож буде шкода, коли вона
витворить покоління громадян із розмитою психоструктурою, у вразливій
соціальній свідомості яких так і не відбудеться психологічного перелому
у ставленні до праці, а історичне місце Майстра посяде авантюрно
спокусливий „містер Джек Пот”.

Отже, покликанням нової, змістовної політики є формування вибагливого
політичного смаку, який не задовольниться муляжами з нашвидкуруч
зібраних до купи політичними лідерами-фантомами схоластичних принципів і
прилаштованих до них золотими шурупами групових економічних інтересів.
Час імітації вичерпано. Свідченням цього є хоча б те, що Україна швидко
втрачає “живу вагу”, тобто своїх громадян. Виявилось, що “втеча від
свободи” можлива не лише у вигляді деструктивного націоналізму,
релігійного фанатизму, різнобарвного політичного екстремізму та,
звичайно, всіх форм авторитаризму, а й у формі звичайнісінької еміграції
або ж взагалі “ненародження”. У цьому сенсі європейська чи будь-яка інша
інтеграція також не повинні перетворюватися на своєрідну форму вже
загальнонаціональної “втечі від свободи”. Адже давно відомо, що від
самого себе нікуди не втечеш. Потрібно наполегливо вчитись “володіти
собою”, володіти своєю свободою на основі відповідальності, довіри і
якісного політичного менеджменту.

Література

1. Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський
щоденник. Видання друге. – К., 2000. – С. 12.

2. Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. Пер. с англ. Д.
Дудинский. – М., 1998. – С. 12.

3. Бакштановский В., Согомонов Ю. Введение в политическую этику.—
Москва-Тюмень. 1990. – С. 29 – 67.

4. Краус В. Нігілізм сьогодні, або Терплячість світової історії. Пер. з
нім. – Київ.,1994. – С. 61 – 96. W. Kraus. Kultur und Macht. Die
Verwandlung der Wuensche. – Wien, 1975; Die verratene Anbetung. Verlust
und Wiederkehr der Ideale. – Muenchen, 1978.

5. Скидельски Р. Дорога от рабства. Об экономических и политических
последствиях краха коммунизма. Пер. с англ. – М., 1998.—С. 195 – 201.

6. Макеєв С. Про перспективи формування класового суспільства в Україні.
– Україна-2002. Моніторинг соціальних змін. – К., Інститут соціології
НАН України, 2002. – С. 343.

7. Кучма Л. Про найголовніше. – К., 1999. – С. 9.

8. Экман П. Психология лжи: руководство по выявлению обмана в деловых
отношениях, политике и семейной жизни. Пер. с англ. – К., 1999. – С. 10.

9. Фромм Е. Згадана праця. – С. 69 – 70, 91.

10. Adler А. Menschenkenntnis. – Frankfurt a. M., 1966. – С.51.

11. ttp://www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020