.

Українське телебачення і криза національної ідентичності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
481 3214
Скачать документ

Реферат на тему:

Українське телебачення і криза національної ідентичності

Спонукою взятися за перо стала для мене реакція електронних ЗМІ на
підсумки „круглого столу” „Агресивність на телеекрані: оцінка фахівців”,
проведеного нещодавно Українським центром політичного менеджменту. Коли
за результатами цієї дуже плідної акції проводилась прес-конференція, в
ході якої тележурналісти ставили безліч гострих запитань, то навіть
найзатятіший песиміст не чекав тоді того, що трапилося: інформаційної
блокади на українському TV висновків, зроблених науковцями. Висновків,
що недвозначно констатували: наше телебачення, як мінімум, не сприяє
консолідації української нації.

Очевидно, передбачаючи результат (а для цього не треба було бути дуже
сильним аналітиком), майже жоден із запрошених керівників телекомпаній
не з’явився на розмову. Як зауважив щодо цього президент Українського
центру політичного менеджменту Ю. Шайгородський, „ці люди розуміють свою
відповідальність за те, що вони пропонують на екрані. Вони ж теж батьки!
Але їм, мабуть, було незатишно спілкуватися з професіоналами, які
порушували „незручні” для телеіндустрії питання” [17].

Чому на українському ТV ситуація „склалася так, як склалася”? Може,
спробуємо пояснити це, використавши кілька гіпотез?

· На українських телеканалах процвітає „дикий, нецивілізований ринок”.
Редактори прагнуть за рахунок подачі в ефір карколомних за формою та
примітивних за змістом сюжетів, разрахованих на невибагливі смаки,
підвищити рейтинг своїх програм. У цьому випадку з’являється можливість
максимально вигідно продати рекламний час. Тобто – телебачення є бізнес!

· Ситуація катастрофізму вигідна українським фінансово-промисловим
кланам, оскільки аполітичний, песимістично налаштований громадянин у
слабкій державі потрібен тим, хто прагне швидкого та безконтрольного
збагачення.

· Винна глобалізація, оскільки її провідники у кожній країні, куди вони
приходять як переможці, купують, перш за все, ЗМІ, бо прагнуть
перетворити свідомого громадянина, який активно захищає свої права, на
стандартизованого споживача-конформіста.

· Відбувається механічне запозичення американської концепції
телебачення. Проводиться уніфікація ціннісних орієнтацій споживачів
інформації через використання стандартних програм, звичних для
американського глядача: ток-шоу, вікторини, спортивні програми,
хіт-паради. Але це є впровадженням погіршеної копії оригіналу – без
пропаганди позитивних національних символів, зате з брудною хвилею
еротики (що можливе в США переважно на закодованих кабельних каналах чи
пізно увечері). Сюди ж треба віднести й абсолютно нехарактерну для
Західної Європи та США рекламу алкоголю.

Для початку можна поставити просте запитання: „Кого українське
телебачення „розкручує” в ролі символа України, її, так би мовити,
Берегині?” Виявляється, в ролі монополіста редакторських симпатій як
втілення України виступає… Вєрка Сердючка. Це перша особливість
українського варіанта позиціювання символів країни. Наприклад, для
створення скульптур Маріанни – символа Франції (а вони встановлені у
кожній мерії), позували жінки, що є гордістю французької нації: Б.
Бардо, К. Деньов, І. Аджані. Можна зрозуміти тих, хто переконаний:
„Росіяни „розкручують” Вєрку Сердючку, щоб тицяти в неї носом українців:
„А ось ви які!” І в цьому їхня зневага до українців, що тягнуться до
всього російського (мови, зокрема) та „дотягнутися не можуть”. Саме в
неправильності Сердюччиної російської мови росіяни найбільше і вбачають
її придуркуватість” [1].

Можливо, це є прояв інформаційної політики, яка відображає російську
точку зору і, ймовірно, має певне пропагандистське навантаження? Цілком
можливо, що ця стратегія є раціональною для ЗМІ нашого північного
сусіди. Але ж коли такий образ України тиражують українські
телекомпанії, то запитань виникає більше, ніж відповідей. Скажімо,
типовим є твердження, що це відбувається тому, що „частина нашої так
званої еліти складається саме з таких Вєрок (обох статей), бо їм приємно
бачити своє відображення у дзеркалі „мистецтва”, а схвалення глядачів
(здебільш таких самих Вєрок) зміцнює їх кволі почуття певності,
самозначимості” [2]. Це твердження, при всій його гостроті, відзеркалює,
на нашу думку, лише окремі грані проблеми і є більше дискусійним, ніж
апріорним. Оскільки ніхто з можновладців ніколи й ніде не прагнув
„працювати” проти себе. Звичайно, інколи талановиті журналісти,
приспавши пильність влади, могли проводити довготривалі PR-акції,
спрямовані проти панівного істеблішменту. Для прикладу можна навести
інформаційну стратегію московського журналу „Огонёк” 1985 – 1991 років,
який для дискредитації тодішньої влади зробив більше, аніж усі
закордонні „підривні” радіоголоси разом узяті. Але, повторюємо, на нашу
думку, то трапилося, скоріш, через невміння радянських провідників
мислити стратегічно.

Отже, типова точка зору: телебачення виходить із простих завдань:
якомога дорожче продати рекламний час [15]. А для цього треба показувати
„смажені” факти. Та ще й у блискавичному темпі, щоб не було часу
замислитися над відеорядом. Головне – рейтинг! Але, як влучно зауважив
російський сатирик М. Задорнов, „ найвищий у світі рейтинг у автомата
Калашникова та кокаїну” [17]. Строкатість і примітивізація відеоряду
викликає зауваги з боку фахівців. Тому що „це нескінченний кіч, якого
так багато і який все частіше прикидається якимось осмисленням світу”
[3].

Якщо виходити з цього, то головна біда українського телебачення –
примітивізація проблем, що висвітлюються, доведення їх до рівня
соціальних стереотипів, які глядач некритично засвоїть. Відповідно,
фахівці стверджують, що „телебачення стає все безглуздішим. Сьогодні
воно розраховане на найнижчий інтелект. Тобто, йде гра на зниження ролі
інтелектуального діалогу” [4].

Отже, гіпотеза про стихійні дії редакторів основних телевізійних каналів
для привернення уваги рекламодавців не підтверджується. Оскільки
стихійна імпровізація давала б значно більше „віяло” сюжетів, бажаних
для демонстрації на TV. В цьому випадку, за законом „великих чисел”,
мали б бути як позитивні, так і негативні сюжети. Саме тому з’являються
висновки політично незаангажованих фахівців, які не вірять у
самостійність рішень телевізійних редакторів і режисерів. Для
підтвердження можна звернутися до такої думки: „Ми практично не маємо
свого національного телепростору. Те, що у нас є, – це якесь хаотичне
нагромадження ефірного second-hand” [5].

Водночас здогади, що все вирішують якісь „злі генії” українського
телебачення, які керуються тільки власними тактичними
політико-комерційними інтересами, не пояснюють домінування певних
тенденцій у подачі інформаційних новин, що характерно для більшості
телеканалів. І. Богословська, наприклад, вважає: „Якщо говорити про
український формат, то все дуже просто: коли на п’яти каналах новини
одні й ті самі, то в будь-якого нормального глядача складається
враження, що його дурять. Тобто, десь все це „причісують”. І з’являється
недовіра” [6].

Так виникає протиріччя між міфологемою „свобода слова” та українським
варіантом її тлумачення. Тут дуже цікавою є точка зору людини, що ніколи
не належала до опозиції. І тим не менше: „Ми отримали низку культурних
міфологем, міфологічний зміст яких сильніший за реальність. Це РИНОК,
РЕФОРМИ, СВОБОДА СЛОВА. Всі ці слова несуть у собі сильний вказівник на
західний тип життя” [7, с. 153]. Але, як зауважив автор цих слів,
„рівень життя більшості людей залишився без змін. При якому капіталізмі
місяцями можна не виплачувати зарплату чи пенсію?” [7, с. 153].

Не випадково аналогічні зауваження виникають у фахівців, які добре
розуміються на ролі українського кінематографа як одного з
ідеологоутворюючих факторів. Тобто, „на державному рівні не напрацьовано
адекватної культурної політики, в якій би кіно посіло провідне місце.
Отже, ні влада, ні суспільство не впевнені у своєму майбутньому… І, за
великим рахунком, влада розгублена, як і люди, якими вона править” [8].

То ж якщо не телевізійникам, то кому ще вигідна ситуація концептуальної
невизначеності інформаційного простору України? Найпростіший варіант –
звинуватити в усьому представників „некорінної” національності, які
захопили в свої руки українські електронні ЗМІ. Або ж, більш
узагальнено, звинуватити „нових українців”. Бо „нагнітання ситуацій,
катастрофізм вигідний фінансово-паливно-інформаційним групам, оскільки
непроведення чи формальне проведення реформ породжує слабку державу, а
саме така країна необхідна тим, хто прагне швидкого збагачення: із
слабкою владою легше домовитися, їй можна диктувати власні пріоритети”
[9].

Та облишмо сакраментальне запитання „Хто винен?” і спробуймо відповісти
на інше: „До чого це призведе?”

Разюче зниження культурного рівня нашого супільства, що відбулося за
останні 10 – 12 років, викликає зовсім інші наслідки, ніж можна було
очікувати. Знижується не тільки рівень знань, а й потреб: молодь не має
перед собою (перш за все – в електронних ЗМІ) позитивних прикладів
високого рівня освіти як гарантії забезпеченого майбутнього. В
результаті, як стверджують соціологи, „понад половина опитаної молоді
віком до 30 років не володіє комп’ютером [57 %], дві третини не відчуває
потреби у використанні Інтернету [68 %], половина опитних [51 %] не
володіє англійською мовою” [10, с. 30].

Отже, не відповідаючи на запитання „Чому?”, спробуємо відповісти на
запитання „Як?” За допомогою яких засобів та прийомів переконуючого
впливу телебачення зможе, так би мовити, „перепрограмувати” ціннісні
орієнтації глядача? В першу чергу того, що не має життєвого досвіду і
ладний сприймати віртуальний світ TV всерйоз.

Одним із найяскравіших проявів цікавих тенденцій в мас-медіа є
трансляція ліцензійних ігрових шоу на кшталт „Слабое звено”, „Жадность”,
„За стеклом”, „Последний герой”, „Русская рулетка”, „Естественный
отбор”, „Фактор риска”. „Головна ідея – боротьба за існування, в якій
слабкий знищується, а виживає найбільш пристосований під час своєрідного
природного відбору” [11]. Учасників цих шоу принижують, примушують
забувати про власну гідність (чого вартий хоча б конкурс на поїдання
живих хробаків!). У результаті формується думка, насамперед серед
молоді: „Можна отримати все і зразу”. Не потрібно ані довго вчитись, ані
важко працювати. Характерно, що в цих ігрових програмах знання та
кмітливість учасників все більше відходять на другий план. Наголошується
на можливості перемоги через підкуп, маніпуляцію, активізацію темних
інстинктів. „Практично в усіх програмах простежується ідея, що для
отримання матеріальної винагороди (грошей) моральними є будь-які засоби”
[11, с. 27].

Що стосується того, як саме голлівудські блок-бастери впливають на
формування світогляду української молоді, то, враховуючи досить
однозначну оцінку їх в українському суспільстві, не вважаємо за потрібне
переобтяжувати статтю зайвою соціологічною інформацією. Молода людина,
орієнтуючись на суто віртуальні цінності, закладені в ідеологію цих
фільмів, дійсно вважає: „Іншому не боляче”, „Має рацію сильніший”,
„Переможець отримує все і зразу” тощо. Наскільки ці ідеологеми позитивно
корелюють з нашим менталітетом, питання неоднозначне. Оскільки в
Україні, при всьому постійно декларованому українському
індивідуалізмові, завжди допомагали слабким. Коли діти дивляться західні
мультсеріали з їх монстроподібними персонажами, то виникає запитання:
„Які позитивні консолідуючі цінності засвоїть малеча завдяки цим
„мультикам”? Якими громадянами вони стануть через 10 – 12 років?”

Як зразок маніпулятивного впливу електронних ЗМІ на націю можна
пригадати американську стрічку „Шахрайство, або Коли хвіст крутить
собакою” (1998 р.). У фільмі показується, як можна відвернути увагу
виборця від „невинних розваг” президента із секретаркою. Для цього
організується „віртуальна війна” з… Албанією. Не має жодного значення,
що війни насправді немає. Немає жодного значення, що не існує як такого
й сержанта на прізвисько „Старий Черевик” – головного героя цієї війни.
Головне – глядача можна „наштовхнути” на потрібні висновки. „Якщо такої
війни і немає, то її потрібно вигадати і переконати виборців у її
реальності”, – цинічно говорить головний герой, якого блискуче зіграв Р.
де Ніро. „Він спокійний, доки приймає свої пігулки”, – говорять про
божевільного, якого піарники зробили героєм війни. Отже, все
суспільство, завдяки електронним ЗМІ, може перетворитися на такого
контрольованого божевільного.

Наскільки результативна подібна тактика „перепрограмування” ціннісних
орієнтацій населення України? Очевидно, треба відійти від спроби
розглядати такі дії телебачення, як випадкові. Виникає питання про
діяльність певних „ляльководів”, котрі визначають, що потрібно
тиражувати електронним ЗМІ. А звідси – питання про справжніх хазяїв
інформаційного простору України.

Щоб зрозуміти певні тенденції, що вже намітилися, треба, хоча б коротко,
пригадати шлях, пройдений українським телебаченням. Згідно з Г.
Почепцовим [7, с. 115], історію існування українського інформаційного
простору можна поділити на три етапи. А) Етап розпаду централізації,
коли всі почали створювати власні ЗМІ, не ставлячи перед собою
запитання: чи є фінансові та інтелектуальні ресурси для насичення цього
інформаційного джерела. Б) Етап розпродажу, коли ЗМІ стали предметом
вторинної купівлі-продажу, але вже сильнішим структурам. Якщо йдеться
про електронні ЗМІ, то „вони ховаються за іноземним капіталом” [7, с.
116]. Цей етап, за Г. Почепцовим, завершується програшем українських ЗМІ
іноземному капіталові. В) Етап „залізної заслони – 2”. Починає
домінувати тенденція надання переваги „простим” програмам і закритості
від програм „складних”. Приклад: продовжується трансляція „легкого”
продукту на зразок „Поля чудес”, але рішуче припинено інтелектуальні та
політичні програми „Час пик”, „Пресс-клуб”… Ненормальний вигляд має і
постійний „хіт-рок” на всіх без винятку каналах України [7, с. 117].

Відповідно, якщо політика телевізійних каналів відзначається компромісом
між тенденцією до „полегшених” програм та агресивної реклами, то можлива
парадоксальна ситуація: реклама, незалежно від волі власників каналів,
працює проти ідеї загальнонаціональної соціальної ідентичності. Не
випадково деякі автори пояснюють соціально-економічну напругу в
суспільстві саме негативним впливом реклами на громадян [15]. Реклама
формує цінності й запити, які більшості вкрай збіднілого населення
неможливо задовольнити законним шляхом. Маємо своєрідні „ножиці”, які ще
більше посилюють негативний вплив реклами на зростання деструктивних
тенденцій. Коли молодий глядач бачить рекламу „іномарки” за 50 тисяч
євро як такої, що її необхідно мати будь-якій успішній людині, то його
роздратування проти батьків, неспроможних купити йому таку „круту
тачку”, зрештою повертається проти всіх гілок влади, проти держави.

Водночас телебачення пропонує молодому глядачеві способи отримання
„всього й відразу” – бандитські серіали („Бригада”, „Некст”,
„Бандитський Петербург” тощо). Романтизовані бандити стали героями
нашого часу. Як зазначив щодо цього на згаданому „круглому столі”
професор В. Медведєв, „Ідеологічна порожнина, що виникла після розпаду
СРСР, заповнюється ідеологією кримінальної субкультури”. В нашій країні
вплив телебачення поєднується з несприятливим психологічним фоном,
певним психологічним напруженням, пов’язаним „із затяжною
соціально-економічною та політичною кризою” [15]. В ролі індикативних
показників, що характеризують сучасний телепростір України, можуть
виступати певні феномени [7]:

· ефект песимізму, що проявляється в песимістичному самосприйнятті.
Песиміст звинувачує владу, а оптиміст шукає виходу;

· повторюваність інтелектуального ресурсу аж до повного його вичерпання.
Приклад: шаблони у висвітленні подій у владі, ставлення до закордонних
експертних оцінок відносно стану зі „свободою слова” в Україні;

· відхід електорату від „приватизованих” каналів. Прагнення
переорієнтуватися на супутникове та кабельне телебачення та Інтернет;

· „ефект бумеранга”, коли звинувачення на адресу опонентів повертається
до тих, хто їх посилає. Принцип: якщо провладні журналісти критикують
опозицію та закордонних спостерігачів, то, мабуть, ті справді хочуть
щось змінити;

· це ж стосується й інтелектуального прошарку України, переведеного на
умови виживання, в тому числі й інтелектуального [7, с. 117].

Результат такої недалекоглядної політики – тенденція до самоізоляції
певних соціальних груп від українських ЗМІ. Як стверджують соціологи,
ізоляція від українських ЗМІ характерна для дуже бідних та для дуже
багатих – „з тією лише різницею, що для перших це схоже на ізоляцію, для
інших – навпаки, може свідчити про розширення кола медіа за рахунок
Інтернету, супутникового телебачення” [10, c. 29] та заміщення ними
традиційних українських електронних ЗМІ.

Населення переорієнтовується з офіціозних каналів на ті, де є певне
розмаїття (інколи ілюзорне) поглядів на події. Так, за оцінками
соціологів, канали „1+1” та „Інтер” дивиться до 80 % дорослого
населення, УТ-1 – 50 %, „Новий канал”, ІСТV та СТБ – 30 % [10, c. 29].
Отже, спостерігається цікава закономірність: зміна пріоритетів залежно
від рівня достатку. Так, „середній клас більше орієнтується на канали
СТБ, ІСТV та „Новий канал”, споживання яких збільшується з мірою
підвищення рівня доходу [10, c. 27]. Зрозуміло, середній клас та клас із
високим рівнем доходів більше орієнтуються на альтернативні джерела
інформації: „Серед респондентів з високим рівнем доходів 29 %
користуються Інтернетом, тоді як в середньому по Україні – 4 %” [10, c.
29].

Отже, телеглядач намагається боротися із навалою „чорнухи” та
катастрофізму. Але відбувається заміна впливу „провінційного”
телебачення на глобалізовані мас-медіа. Саме „глобальні медіа все більше
стають інструментом мобілізації, що здійснюється понад кордонами
національних держав” [11, c. 28]. Глобалізація ЗМІ відзеркалює
конфігурацію політичних та економічних сил сьогодення.

Наскільки ідеї глобалізованих ЗМІ співпадають з національними інтересами
України? Особливо в тому випадку, коли глядача послідовно,
цілеспрямовано підводять до висновку про необхідність відмовитися від
усього його історичного, культурного та національного минулого і жити
так, як „живе Європа”? Але Європа починалася саме із формування почуття
самоповаги громадянина та поваги до держави, в якій він живе. Можливо,
не випадково прозвучала точка зору Д. Кисельова, одного з найуспішніших
ТV-менів: „Головне, на чому побудувала себе Європа, – це почуття
гідності окремо взятої людини. Це почуття не залежить ні від чого – ні
від її зарплати, ні від її місця проживання, ні від місця в суспільстві,
ні від наближення до влади” [13]. Не випадково досить поширеною у нас
стала думка, що Україна безповоротно „втрачає селянство – носія
української ідентичності, культури й духовності нації” [19]. Справа не
лише в образі Вєрки Сердючки. Можна навести й інші варіанти:
придуркуватих прапорщиків і міліціонерів у виконанні „кроликів” В.
Моїсеєнка та В. Данильця. Актор має право грати все, що захоче. Біда в
редакторській політиці електронних ЗМІ. Адже при розкуркуленні тисячі
дітей допомагали батькам, лише поодинокі вчиняли так, як Павлик Морозов.
Але героя зробили з нього.

Цілком обгрунтовано увагу читацької публіки привернула проблемна стаття
А. Толстоухова, присвячена місцю України в постіндістріальному світі.
Навівши розгорнуту аргументуцію щодо некритичного ставлення нашої еліти
стосовно ролі України в світі, політик робить висновок, що „Україна ще
має самовизначитися стосовно процесу глобалізації, але насамперед
звільнитися від дивного фаталізму в сприйнятті самої глобалізації” [18].
Наскільки нинішня політична еліта спроможна побачити реальний стан
українського інформаційного простору, питання складне і виходить за межі
нашої статті. Водночас стан справ, можливо, дещо відзеркалює твердження
Голови Верховної Ради України В. Литвина про те, що сьогодні гостро
необхідна зміна політичних еліт та зміна поколінь політиків. „Поки що ми
консервуємо стару політичну практику” [14].

Отже, „розкрученість” в електронних ЗМІ України Вєрки Сердючки, як на
нашу думку, не випадкова і може виступати як конкретний приклад
реалізації глобалістських стратегій щодо України. Стосовно ж ролі
американського телебачення, то її дуже точно та жорстко сформулював З.
Бжезинський: „Культурна перевага є неоціненним аспектом американської
глобальної могутності”. Саме тому „американські телевізійні програми
обіймають майже три чверті світового ринку” [20, с. 38].

Абсолютно тривіальний висновок: у нас на державному рівні не розроблено
стратегічної довготривалої програми формування і розвитку національного
інформаційного телепростору. Саме те, що у нас не окреслено
довготермінових заходів для забезпечення власного інформаційного
простору, і призвело до того малопривабливого стану, в якому опинилась
держава із 48 мільйонами громадян. А саме: під тиском
культурно-інформаційної експансії як із Сходу, так і з Заходу. Адже коли
одна сторона змушена постійно тримати оборону, вимушено реагуючи на
ініціативні дії іншої сторони в її інформаційному просторі, то підсумки
будуть саме такими. Дуже влучно щодо ролі стратегічного прогнозування
зауважив Г. Почепцов: „…при зіткненні стратегії гравця А проти тактики
граця Б завжди перемагатиме стратегія. …перемагає той, чия стратегія
має довгостроковий характер” [16, c. 5].

Електронні засоби масової інформації у наш час перетворились на могутнє
знаряддя політичного впливу на громадську свідомість. Вони не тільки
формують, але й безпосередньо впливають на прийняття політичних рішень.
Світ медіа став одним з інструментів реалізації влади в
політико-національних просторах, де „раніше домінували інформаційні
інститути національних держав” [14, c. 29].

Україні терміново потрібна розробка довгострокової програми
концептуального плану щодо ролі та місця електронних ЗМІ у формуванні
етносоціальної ідентичності в Україні. Потрібно розробити „Етичний
кодекс працівників електронних ЗМІ”: що можна і чого не потрібно
показувати на TV. Приклад: в день 11-го вересня 2001 року американське
TV не показувало людей, охоплених жахом, які вистрибували з Міжнародного
торговельного центру. Журналісти не показували плям крові на асфальті.
Можна тільки уявити, як би тут „розгорнулися” деякі українські
телекомпанії.

Дуже потрібен і дієздатний „Закон про рекламу”, який би чітко визначив,
скажімо, чи етично спортсменам, що є символом України, рекламувати
алкоголь. В жодній країні Європи таких прикладів не знайдемо. Люди, що є
для молоді взірцем здорового способу життя, повинні пам‘ятати про свою
відповідальність перед суспільством. Це ж має стосуватися й
представників рекламних агенцій, що пропонують агентам відомих
спортсменів рекламувати алкоголь.

Такі заходи можуть допомогти звести до мінімуму наслідки впливу
глобалізації на інформаційний простір України. Інакше у нас виросте
покоління, що вважатиме себе ким завгодно, тільки не патріотами України.

Йдеться, в першу чергу, про формування національної ідентичності та
державної ідеологіі як стрижня існування незалежної України.

Література:

1. Леві В. Транснаціональна провідниця / „День”, №25, 13.04.04.

2. Іваненко Л. Транснаціональна провідниця / „День”, №25, 13.04.04.

3. Скуратівський В. Ефірний секонд-хенд / „День”, №25, 13.04.04.

4. Маслобойщиков С. Ефірний секонд-хенд / „День”, №25, 13.04.04.

5. Шкляр В. Ефірний секонд-хенд / „День”, №25, 13.04.04.

6. Богословська І. ТБ для невибагливої публіки / „День”, №20, 06.02.04.

7. Почепцов Г. Информационные войны. М., „Рефл-бук”, К.: „Ваклер”, 2000
– 576 с.

8. Войтенко В. Український кінофеномен потрібно творити продумано та
агресивно / „День”, №29, 12.02.04.

9. Дондурей Д. „Комсомольская правда”, 13.10.98.

10. Костенко Н. Медіа-класи, або Коди нерівності / Соціологія: теорія,
методи, маркетинг. 2003, №2 – С. 16 – 32.

11. Иванов В. Н, Назаров М. М. Массовая комуникация в условиях
глобализации / Социс, 2003, №10, – С. 20 – 29.

12. Саєнко Ю. Гра в майбутнє / Соціологія: теорія, методи, маркетинг.
2003, №2 – С. 191 – 206.

13. Кисельов Д. Спільна територія / „День”, №30, 20.02.04.

14. Литвин В. Сегодня необходима замена политических элит / „Правда
Украины”, 11.03.04.

15. Габор Н., Потяник Б. Не такий чорт страшний, якщо на нього дивитися
крізь окуляр медіа-освіти // Погляд фахівців (окремі публікації з
проблем „Телеагресії”), Український центр політичного менеджменту, К.
2004 – С. 35 – 39.

16. Почепцов Г. Стратегія як мистецтво і особливий вид аналітики //
Політичний менеджмент, №2, 2004 – С. 3 – 27.

17. Ярова С. Різанина на екрані / „Київ сьогодні”, 23-30 квітня,
2004-05-15.

18. Толстоухов А. Україна і виклики постіндустріальної доби //
Політичний менеджмент, №3, 2003 – С. 13.

19. Чопенко В. Гонки по аграрній вертикалі / „Дзеркало тижня”, №21,
29.05.04.

20. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его
геостратегические императивы. М.: Международные отношения, 2002. – 256
с.

21. Зливков В. Українське телебачення і криза національної ідентичності
// Соціальна психологія. – 2004. – № 4 (6). – C.71-80

22. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020