UkrReferat.com
найбільша колекція україномовних рефератів

Всього в базі: 75855
останнє поновлення: 2016-12-09
за 7 днів додано 17

Реферати на українській
Реферати на російській
Українські підручники

$ Робота на замовлення
Реклама на сайті
Зворотній зв'язок

 

ПОШУК:   

реферати, курсові, дипломні:

Українські рефератиРусские рефератыКниги
НазваФілософія персоналізму і психологія діалогув (реферат)
АвторPetya
РозділПсихологія, реферат, курсова
ФорматWord Doc
Тип документуРеферат
Продивилось3214
Скачало364
Опис
ЗАКАЧКА
Замовити оригінальну роботу

Реферат на тему:

 

Філософія персоналізму і психологія діалогу

 

Співвідношення персоналізму – „особистісної філософії” – з уявленнями

діалогічної філософії М. Бахтіна, С. Франка, М. Бердяєва, М. Бубера [2;

3; 5; 6; 12; 13] практично не вивчене у вітчизняній філософії і

психології. Тому актуальним завданням нашої роботи є дослідження

різноманітних фундаментальних взаємозв’язків цих двох

науково-філософських світоглядів.

 

Філософію персоналізму розробляли французські мислителі Ш. Пегі, Е.

Муньє, Ж. Лякруа, М. Недонсель, П. Рікер [19; 21; 22; 23; 24; 26] як

вчення про „тотальний” розвиток людини і „нове” розуміння людського

буття, виходячи з ідей філософії життя, феноменології, екзистенціалізму,

християнської теології і марксизму. Персоналісти будують свій світогляд

на противагу раціоналістичій традиції (проте класичний раціоналізм

заперечується не беззастережно) і приймають далеко не всі ідеї філософії

життя, феноменології й екзистенціалізму.

 

„Нова” метафізика „духовного батька” персоналізму Ш. Пегі

протиставлялася натуралістично-позитивістському

(„раціонально-аналітичному, механіко-комбінаторному”) розумінню людської

особистості і спрямовувалась на цілісне осягнення людини шляхом синтезу

наукових (фізичних) і філософських (метафізичних) підходів у дослідженні

людської реальності [22; 18]. Ш. Пегі утверджував людську особистість як

єдиний суб’єкт діяльності й історії і закликав до „внутрішньої, духовної

революції” – тобто перевороту у свідомості людей шляхом морального,

інтелектуального, естетичного та релігійного самовдосконалення.

 

Вихідним і найважливішим положенням персоналізму є уявлення про людину

як суб’єкт історії, як суб’єкт діяльності і праці. Праця визнається

вищою цінністю, власне – людським засобом самоздійснення, реальною

творчістю. У процесі праці людина утверджує свої закони та покладає

власні цілі. Створюючи продукт, вона виражає і завершує себе як

особистість, а тим самим конституює своє Я (повертаючи себе до самої

себе). У праці людина здійснює себе не тільки як мисляча і діюча істота,

але і як особистість, котра має почуттєве, емоційне і вольове буття

[22].

 

Праця – це одвічна умова людського спілкування: дух „товариства і

любові”, що панує в процесі праці, є основою істинно людської,

особистісної спільноти. Трудова діяльність має особистісний характер і

потребує „творчої самовідданості”: людина „зрікається” самої себе і

заради продукту праці, і заради „іншого” [22]. Уявлення про

„самовідданість”, що протистоїть гріху гордині, падінню в егоцентризм та

індивідуалізм, можна вважати вираженням „онтологічної децентрації” (яка

нагадує антропологічну „екс-центрацію” Г. Плеснера) як фундаментального

принципу діалогічного світовідношення людини [25]. Отже, персоналістське

розуміння праці утверджує фундаментальну онтологію

індивідуально-духовних відносин між людьми, а, відповідно, й передумови

діалогічних взаємовідносин між ними.

 

Е. Муньє пише про три основні „виміри особистості” – покликання,

втілення та об’єднання [22]. „Покликання” виражає ставлення людини до

-----> Page:

0 [1] [2] [3] [4] [5] [6] [7] [8]

ЗАМОВИТИ ОРИГІНАЛЬНУ РОБОТУ