Реферат на тему:
Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст
Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої
України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої
еліти, але й узгодження дій еліти загальнонаціональної і місцевої
(регіональної). Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише
результат державотворення, але і єдність, цілісність України як
унітарної держави. Розгляду цих питань і присвячена стаття.
В контексті означеної теми постає ряд питань, центральними з яких є: що
ми розуміємо під поняттями „еліта” взагалі, „регіональна” і
„національна” еліти; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна
українська еліта і чи відповідає вона завданням розбудови української
державності.
Питання про те, що являє собою нинішня українська еліта, кого ми,
власне, можемо віднести до неї – неординарне, багато в чому суперечливе.
Кого ми відносимо до такої еліти: а) кращих представників українства (а
не людей за певним соціальним статусом); б) меншість, що здійснює
найважливіші функції в суспільстві. Скоріш за все, треба погодитися з
другим визначенням.
Далі. В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття
„політична еліта” та її ролі в суспільстві – функціональний і цілісний
[7, с. 183]. Перший пов’язаний з формальним соціальним статусом
представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі
своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо.
Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну
можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями,
діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Тут цілком
можна погодитися з думкою В. Бакірова, який зазначає, що коли певні
рішення „мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша
доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж
рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними
елітами” [9, с. 243].
Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна
здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною
(столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо
брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний
вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь
можливостей і реальних дій).
Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи
специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому
копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча заради істини треба
вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в
колишніх високоіндустріальних центрах) стає все більш досвідченою,
самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних
та інших проблем, тобто – мало поступається еліті загальнонаціональній.
Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і
загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація
за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта (особливо
загальнонаціональна) надто строката, динамічна, часто абсолютно
непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро
і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на
жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від
партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному
інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще
більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної
еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє.
Зрештою, якщо дотримуватися точки зору італійського соціолога й
економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт:
„левів” і „лисиць” [3, с. 79], то в сучасній Україні домінує саме другий
тип („лисиці”), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення
політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки
нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої,
спроможної „вибити” із суспільства максимум вигоди.
Тепер щодо питання про українську еліту загалом, про основні проблеми її
формування і функціонування. Визначаючи сутнісні, якісні характеристики
української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи
регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо
сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну
(еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної
орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова,
їх розподіл і зрівноваженість) – чи якусь іншу? За усіма ознаками в
сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями
є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо
колишніх функціонерів, до другої – еліту, безпосередньо пов’язану з
соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що
аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті
наочно підтвердить запропоноване твердження.
Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української
еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка
українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після
зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була
занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку,
коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади
подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх
представників компартійної еліти [13].
Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову”
українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно
як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин
потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала
стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не
сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л.
Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці,
власники, банкіри.
Про яку б еліту – загальнонаціональну, регіональну – в Україні не
йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна:
формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не
просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному
народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта
об’єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі
інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов’язана з
неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво
посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу
національну єдність унітарної української держави.
Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому
визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато
представників еліти „дориваються” до влади як до самомети, але, лише
здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож
серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом
майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах
народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.
Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм
з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську
еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо
колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси,
як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння
спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї
сучасна українська еліта.
В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення
яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо
виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як: свобода і
необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави,
державного регулювання (втручання), тим менше ринку і свободи. Це
аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не
слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в
Україні – це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта
ділових кіл. Це не важко зрозуміти, бодай ознайомившися з останнім
складом Верховної Ради України та місцевих органів влади.
Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа
в тому, що перші романтики – інтелігенти, що представляли фактично
молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто
відійшли, але й були відтиснуті. Найяскравішим підтвердженням цього є
фактичний розпад НРУ, розпорошеність націонал-демократичних сил. І це
тоді, коли ще у 1990-і роки нова українська еліта починала формуватися
найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку „відтерли” від
реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім
недавно жодного відношення до практичної політики, політичної діяльності
не мали.
Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької
відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В.
Липинський наголошував, що політична культура – це глибоке усвідомлення
елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна
творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та
в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої
української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не
державницько-національним прагненням.
Політична культура взагалі (за Г. Алмондом, С. Вербою) виявляється у
трьох основних типах (видах): активістська (залучення людини, громади до
політичних процесів); підданська (коли люди беруть участь у громадському
житті, однак позбавлені можливості реально впливати на політичне життя);
патріархальна (низький рівень зацікавленості в політичних процесах).
Який тип політичної культури з наведених домінує в Україні? Хоча для
демократичного поступу держави особливо ефективним є активістський,
значна частина української еліти має підданські настрої та орієнтації і
навіть патріархальні. Щодо останнього, то багатьом представникам
української еліти вигідніше „гратися” в політику, аніж працювати в ній в
інтересах не лише власних, але й держави.
Багато проблемних питань щодо української еліти виникають у контексті
демократії, очікуваної демократизації українського суспільства.
Історичний досвід засвідчує, що будь-які розмови про якусь ідилічну,
„безмежну” демократію як особливу форму народовладдя не що інше, як
ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу М. Бердяєв
писав: „Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною.
Влада має належати кращим, обраним особистостям, на яких лягає велика
відповідальність і які покладають на себе великі обов’язки. Однак ця
влада має бути іманентною народові, його власною потенцією, але не
чимось нав’язаним йому ззовні, поставленою над ним”. Безумовно, влада не
може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже
за століття повністю не лише дискредитував, але й завдав величезної
шкоди: людям втлумачили, що влада меншості – то велика біда, то –
нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею
розпоряджається в інтересах більшості краща меншість.
На завершення розгляду проблеми доходимо таких основних висновків.
1. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення
суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає
інтерес суспільства в цілому. Це – верхівка панівного класу, що здійснює
керівництво суспільством в ім’я підтримки соціальної системи, яка і
ставить цей клас у привілейований стан [10, с. 289].
2. Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в
чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної
української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе
кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто
тієї ж еліти. Коло, як кажуть, замикається.
3. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості
нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова
еліта так і не з’явилася – ринковими трансформаціями, соціальними
змінами управляють здебільш ті ж колишні компартійні лідери, що завели
величезну і найбагатшу у світі на природні ресурси країну у глухий кут.
То на які ж прогресивні зміни, особливо щодо реалізації національної
ідеї і національних інтересів, ми сподіваємося?
4. Коли акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної
еліти, то пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні
для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем
держави не стане плем’я філософів” [6, с. 502]. Якого рівня „філософи”
керують українською державою зрозуміти не важко.
5. Проблема турботи про загальне благо – одвічна проблема суспільного
розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї
правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для
України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема. Чудово сформулював
цю думку М. Бердяєв: „Питання в реальній дійсності полягає лише в
одному: торжествуватиме хороша меншість – аристократія чи погана
меншість – охлократія” [2, с. 127]. Коли в цілому замислитися про
сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як
цілісного феномена, що радикально впливає на життя і долю України, то,
на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить проблематично.
Література:
1. Ашин Г. К., Понеделков А. В., Игнатов В. Г., Старостин А. М. Основы
политической элитологии: Учеб. пособие. – М.: „Издательство ПРИОР”,
1999, 304 с.
2. Бердяев Н. А. Философия неравенства. – М.: Политиздат, 1990, 415 с.
3. Головатий М. Ф. Політична психологія: Навч. посіб.– К.: МАУП, 2001,
136 с.
4. Головатий М. Ф. Соціологія політики: Навч. посіб. для студ. вищ.
навч. закл. – К.: МАУП, 2003, 504 с.
5. Еліти в суспільстві: Навчальний зміст теоретичної проблеми / М.
Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Розбудова держави.– 1998, – №7 –
8.
6. Платон. Государство. Соч. Т. 3. Ч. 1. 473 Д.
7. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко;
За ред. Ю. С. Шумшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка. – 2-ге вид.
доп. і перероб.– К.: Генеза, 2004. – 736 с.
8. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За
ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005. – 792 с.
9. Політологія: Підручн. для вищ. навч. закладів / За заг. ред. канд.
філос. наук Ю. І. Кулагіна, д-ра іст. наук, проф. В. І. Полуріза.– К.:
Альтерпрес, 2002. – 612 с.
10. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост.: Ю. И.
Аверьянов.– М.: Изд-во Моск. комерч. ун-та, 1993.– 431 с.
11. Правляча еліта сучасної України: Соціологічний портрет / М. Шульга,
О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Вісник НАН України. – 1998. – №7 – 8.
12. Пряжников Н. С. Психология элитарности. – М.: Московский
психолого-социальный институт; Воронеж: Издательство НПО „МОДЕК”, 2000.
– 512 с. (Серия „Библиотека студента”).
13. Щекин Г. В. Социальная теория и кадровая политика: Монографія. – К.:
МАУП, 2000, – 576 с.
14. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
