.

Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
338 1905
Скачать документ

Реферат на тему:

Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського
соціуму

Самоорганізація як колективна (групова) дія існує та здійснюється у
взаємодії держави і суспільства. Створена сферою політики система
координат дії індивідуальних і групових акторів впливає на відносини
домінування – підкорення у державних (та інших) інституціях розподілу і
здійснення влади. Процеси державотворення, типи владних відносин (народу
та еліт) слугують тим грунтом, на якому найістотніше відстежуються
зміни, що відбуваються в процесі суспільного розвитку.

Українська держава як „політичний атрактор самоорганізації” українського
етносу [1] останнім часом проявляє тенденцію до розширення сфери
діяльності різних секторів та груп громадянського суспільства. Сфера її
безпосереднього втручання у політичну складову суспільного життя
звужується, а саме воно набуває іншого (більш релевантного до
регулятивних функцій) характеру. Водночас нинішня інституційна модель
української держави майже не сприймає соціальних, культурних і
політичних імпульсів, що виходять з українського соціуму. Політичні (а
також теоретичні) дебати навколо проблем самоорганізації актуалізуються
потребою в осмисленні теперішнього як предмету вибору. Проблема
загострюється тим, що „… самоорганізаційне значення соціального
дискурсу для всього соціуму не рівноцінне: суперечності на вищих
ієрархічних рівнях чи базових соціальних стратах викликають у соціумі
набагато значніше внутрішнє збурення, аніж дисгармонія в локальних
об’єктах соціуму” [2]. Вислів Ш. Монтеня „істина по цей бік Піренеїв —
хибна думка по інший” може бути застосована і до українських політичних
гравців відносно один одного у підходах до національних політичних і
культурних цінностей.

Основи самого існування політичного лідерства тісно пов’язані з владою і
тими ціннісними категоріями, які є неминучим продуктом і необхідною
умовою суспільного розвитку в будь-якому з його аспектів. На зламних
етапах ситуація ускладнюється, оскільки „сфера …відбору суттєво
розширюється у моменти, коли система є найбільш далекою від рівноваги,
оскільки тоді незначні зусилля викликають масштабні наслідки (і навпаки,
у моменти, близькі до рівноваги, навіть масштабні зусилля можуть мати
лише незначні наслідки)” [3]. Позиціювання провідних політичних сил у
вигляді обраної конфігурації українського парламенту має значення не
тільки у сенсі масштабу та наслідків необхідних українському соціуму
реформ, але й закладанням основ тих традицій, які формують відносини у
владі. Тобто, змінюють формат відносин влади та опозиції (яка є
невід’ємною складовою самої влади). За таких умов політичне лідерство
набуває системної цілісності сучасних уявлень неоінституційного штибу, а
політичні лідери/керівники набувають додаткових можливостей
врівноваження у протистоянні політичних сил та пов’язаних з цим проявів
політичної дії.

Наголос на потребі „усвідомлення тісного зв’язку між національною
самореалізацією та „емансипацією людської одиниці””, необхідність
„вирватися із зачарованого кола системоцентричних пріоритетів” на
користь „самоцінності й неповторності людської індивідуальності”,
відмова від „нерозвинутості діяльнісно-індивідуалістичного типу мислення
і поведінки” [4] актуалізується сучасними політичними практиками на
теренах України.

Постсучасні методологічні орієнтації у підходах до розгляду процесів
суспільної самоорганізації (трансформації і/або модернізації) та
інституціональних змін базуються на принципі синтезу різних методологій.
Серед них провідними напрямами можна вважати конструктивізм і
детермінізм. Закладені у класичних теоріях суспільного розвитку (О.
Конт, К. Маркс, Т. Парсонс, Д. Белл) принципи універсалізму,
дедуктивності і детермінізму у посткласичних теоріях (П. Сорокін, Г.
Маркузе, Т. Лукман, М. Кастельс) піддаються ревізії. До таких підходів
можна віднести феноменологію (П. Бергер, Т. Лукман), структуралізм (К.
Леві-Строс, Е. Гідденс, П. Бурдьє, П. Шампань), символічний
інтеракціонізм (Дж. Мід), у дослідженнях яких вивчаються суб’єктивні
аспекти соціальної дії (пов’язаної з усвідомленою чи неусвідомленою
активністю людей).

Когерентність між конструктивізмом і детермінізмом має прояв у відмові
від „універсальності” того чи іншого підходу. Кожен з них може
домінувати у науковому аналізі тієї чи іншої сфери соціополітичної
дійсності у залежності від мети використання. Стирається сутнісна
різниця між „кількісними” і „якісними” методними орієнтаціями.
Мультиметодний аналіз використовується задля досягнення взаємодії між
політичними субдисциплінами та отримання стабілізуючих результатів [5].
Складність використання подібного підходу полягає у відмові від
еклектики та дотримання відповідного методного дискурсу.

Детермінізм розглядає систему соціальних дій як таку, де елементи є
взаємопов’язаними. Відповідно, суспільство здатне підтримувати стан
динамічної рівноваги за допомогою зміни своїх параметрів. „Відомо, що
однією з ключових ідеально-типових ознак західних
ліберально-капіталістичних суспільств (наголос на предикаті
„ліберальний” не випадковий, оскільки західний капіталізм виявився
здатним генерувати не лише раціональну безособовість, але й
персоналістські режими на кшталт фашистських. Лише цей факт європейської
історії робить безглуздою тезу про органічність західної модернізації)
стало вироблення ними як безособової, цілераціональної,
формально-інструментальної й калькульованої орієнтації соціальної дії,
так і відповідного набору інституцій, що уможливлював реалізацію дії
такого типу” [6]. Зауважимо, що до цього „набору інституцій” входить і
політичне лідерство.

У політичній науці можна зустріти порівняння модерних західних
(відкритих громадянських) суспільств з соціальним „керованим
термоядерним синтезом”, завдяки якому воно „в ідеалі здатне підтримувати
політичну активність населення постійно. Всередині такого суспільства,
по суті, відбувається так звана „перманентна революція”, яка надає
динамізму його розвитку, …у схожих системах досягнення тих чи інших
суспільно значущих цілей здійснюється політичними методами, оскільки
опосередковане активністю організованих мас” [7]. У межах детермінізму
прихильники функціоналізму розрізняють чотири рівні механізму
саморегуляції соціальної системи: рівень індивідів і колективів
(первинний), рівень організації (управлінський), інституційний
(структури і норми), ціннісний (соцієтальний). Вважається, що чим вищий
рівень, тим вищий ступінь прояву системної цілісності у механізмах
суспільної інтеграції (Т. Парсонс).

Не залишаються поза увагою і деструктивні явища у суспільстві. Р. Мертон
та його послідовники обстоюють тезу, що будь-які елементи суспільної
системи є функціональними (а отже й дисфункціональними) – за кожним
елементом соціальної системи ніби закріплена відповідна незамінна
функція для існування суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку.
Проте ці функції можуть діяти у явній і латентній формах. Зауважимо, що
різні варіанти функціонального підходу надають перевагу вивченню
об’єктивних, зовнішніх чинників соціополітичної дії. В них значно менша
увага приділяється ролі суб’єктивних чинників (наприклад, усвідомленості
чи неусвідомленості людьми суспільно-політичної дійсності, місця і ролі
окремої особистості в суспільстві). Взагалі, доцільно звернути увагу на
такі обставини, за яких вся історія політичної думки і практики
„свідчить про жорстке протистояння персоналістської й
інституціоналістської парадигм. …З плином часу вірогідність їх
позитивного синтезу аж ніяк не зростає. Скоріше, можна констатувати
посилення конфронтації між ними” [8]. Така констатація актуалізує
когерентність символічних цінностей (якими послуговуються індивіди), та
їх відношеннями з активними центрами соціального устрою. Домінуючі в них
інституційні та ідеаційні складові утворюють сукупність впливових
інституцій і персон влади, які здійснюють критично важливий вплив на
членів суспільства [9].

У складних системах соціального контролю за утилітарною повсякденністю
хтось має виконувати роль „посередника” (М. Хайдегер) між існуючими
„правилами” і застосовуваними „санкціями”. Це призводить до своєрідності
існування людини у світ-культурному середовищі, прояв дії якої
відбувається між розмаїттям суспільних відносин та регламентними
режимами державного регулювання. Налагодження взаємодії інституцій і
спільнот забезпечується системою механізмів, які підтримують у
суспільстві виконання нормативних правил. Їх науковий розгляд та аналіз
взаємодії потребує використання тієї чи іншої теорії.

Що стосується політичного лідерства, то й до сьогодні його
фундаментальна теоретична основа не розроблена. У політичній науці все
більше використовуються емпіричні способи раціоналізації наявних практик
політичної дійсності щодо політичного лідерства/керівництва. Розвиток
антропології, соціології й психології сприяв тому, що явище лідерства
почали досліджувати і вивчати експериментально, а одержані результати –
інтерпретувати в сенсі створення різних типологій на кшталт „дудар в
зеленому костюмі”, „пожежник” тощо з подальшим перенесенням їх у
політологічні дослідження [10].

У наш час вивчення лідерства спирається переважно на такі теорії, як
„теорія рис” (де головна увага приділяється психологічним
характеристикам політичного лідера), „теорія ситуацій” (коли висування
особи лідера пов’язується з виникненням суспільної потреби у вирішенні
тих чи інших соціальних проблем), а також „теорія послідовників” (коли
становлення і розвиток лідера аналізується за допомогою наявних зв’язків
у цій площині). Були також спроби розробити інтегративні підходи до
явища політичного лідерства/керівництва [11].

Слід визнати, що в інтерпретаціях політичного лідерства значно більше
нераціонального ніж раціонального. Емоційні оцінки, моральні заборони,
уявлення про майбутнє (реальне, бажане, ідеальне, фантастичне) заміщують
сам процес формування ідеї цілісності щодо реально існуючого
суспільно-політичного явища. Як застарілу представляють також
типологізацію лідерів, розроблену М. Вебером [12]. У постмодерних
поглядах центробіжні тенденції, локалізація, мікрорівень і мікропроцеси,
фрагментація, індивідуалізація вийшли на перший план.

Такі підходи неминуче обумовлюють зміщення акцентів у аналізі проблеми
лідерства як суспільно-політичного явища у бік психологічних складових
(які і справді мають прояв). Відбувається своєрідна фрагментація
цілісного явища. Воно аналізується не в одиницях політології, а в
одиницях політичної психології, в результаті чого втрачаються важливі
аспекти аналізу, оскільки не зважається на суспільно-політичний
контекст, динаміку політичних процесів, вплив інституцій тощо. (Як
відомо, структура колективної діяльності суттєво відрізняється від
діяльності одного суб’єкта за динамікою, змістом, умовами перебігу, за
результатом).

Можна дійти висновку, що не коректно ототожнювати поняття „політичний
лідер”, „політичний керівник” і „політичне лідерство” як такі, що
відображують по суті різні явища суспільної дійсності, хоча вони й
взаємопов’язані [13]. Політичне лідерство явище колективне (соціальне)
за своєю природою і сутністю. Воно містить перехід від цінностей
індивіда до цінностей суспільства і навпаки. Міркування, що політичне
лідерство і політичний лідер поняття тотожні, пов’язані (в кращому
випадку) з розумінням лідерства як статичного явища. Лідерство як процес
(у часі і просторі) не може бути тотожним лідеру як суб’єкту (нехай
навіть груповому учаснику цього процесу, що відбувається в певних умовах
і має свій, відмінний від результатів діяльності політичного суб’єкта,
результат) [14]. Політичне життя України свідчить про можливість
створення ситуації, за якої при наявності політичних лідерів фактичне
становище справ доводить, що політичного лідерства немає. Але такий стан
не буває тривалим, оскільки вертикалі і горизонталі каналів влади є
важливим механізмом трансляції генетичного коду суспільної
самоорганізації.

У процесі еволюції соціуму політичне лідерство, наче лакмусовий папір,
виявляє прагнення (готовність) та здатність до проявів власної
самоорганізації. Його інтеграція (як структурного елемента політичної
діяльності) у глобальну життєву систему світу найбільш характерно
репрезентує і легалізує індивідуальні сподівання і наміри лідерів, які є
уособленням групових (колективних) інтересів. Їх політичні, економічні,
етнонаціональні, соціокультурні, культурно-історичні, інституційні,
процесуальні тощо аспекти зосереджують у собі вузол протиріч різного
плану, змісту, рівнів. Навколо вибору програми дій можливої „розв’язки”
цих інтересів (тобто шляхів розвитку української спільноти) протягом
останніх сімнадцяти років відбувається гостре зіткнення провідних
політичних сил.

Вважається, що суспільні рухи неможливі без лідерів, оскільки перші
продукують, зумовлюють і вимагають останніх. Це стосується також наявних
вищих інституційних державних і суспільно-політичних утворень, прояву у
їх функціонуванні дій лідерів/керівників держави, діяльності перших осіб
опозиційних політичних сил, місцевої влади та їх представників на рівні
регіону, області, мерів великих міст тощо. Політичний зміст історичного
часу та його політичні характеристики (політичний устрій, політичне
життя суспільства, провідні напрями політичної діяльності, динаміка змін
у політичних процесах та інститутах і стиковані з ними суспільні
трансформації) зазвичай пов’язують з діяльністю політичних лідерів.

У політичному контексті йдеться про осіб, які завдяки своєму соціальному
статусу фактично впливають на вироблення і прийняття політичних рішень,
які потім за допомогою різних державних і недержавних інституцій та
втягування в цей процес великої кількості людей перетворюються на
політику. Виходить, що політичні лідери мають пріоритет і своєрідні
„преференції” від суспільства (яке їх так або інакше легітимізує) на
формування того періоду, в якому вони живуть.

Визнання значного впливу особистості у владі на особливості перебігу
того чи іншого етапу загального процесу суспільно-політичного розвитку
(наприклад, діяльність і/або пасивність вищих партійно-державних
посадовців у вітчизняній історії) пов’язується з тривалим перебуванням
України у перехідному стані „гібридного” суспільства. Саме такий стан
дає підстави деяким дослідникам вважати, що інституційна модель,
покладена в основу української національної держави, вступала у
протиріччя з фактичним станом українського суспільства, не забезпечуючи
йому елементарних умов функціонування і відтворення. У процесах
самоорганізації, особливо в епохи радикальної реструктуризації
суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях
соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися групами, які мають
обмежені „матеріальні” ресурси, однак беруть участь у процесі
продукування ідей (отже, вони дотичні до ідеаційних ресурсів). За умов
дотримання ціннісних орієнтирів демократії затребуваними стають діалог у
стосунках між державою та соціумом, політичний компроміс як спосіб
подолання протистояння і/або розбіжностей між частинами політичної
еліти.

Політичне лідерство (як один з видів лідерства та його найвищий прояв)
має свої особливості. Сьогочасне розуміння соціополітичних інституцій як
констеляції і виробника смислів людських дій („фабрики смислів” за В.
Лекторським) включає у себе діяльність великої кількості анонімних
персонажів. Як відомо, людські дії не тільки продукують і відтворюють
соціальні структури, але й обумовлюються ними. Зокрема, політичне
лідерство як процес пов’язується з врахуванням дихотомії між лідерством
і керівництвом у політиці (тобто взаємозв’язку лідерських якостей і
владних повноважень, досягнутим статусом у державно-політичній ієрархії
і реальною мірою впливу), історичним часом, політичним режимом,
суспільним ладом, типом влади, які панують в той чи інший період
розвитку спільноти, а також, значною мірою, з традицією, усталеною
системою прояву дії етнокультурних чинників у суспільній сфері.

Політичний розвиток нікому не вдавалося „вивільнити” від особливостей
того чи іншого історичного часу, а людей – від наслідків їх дії. Всі
спроби „скасувати” історію зазнали краху. Україна у своєму політичному
житті перебуває на зламі двох періодів: попереднього тоталітарного і
демократичного, що утверджується. Політичний вимір (порівняно з
історичним) є більш швидкоплинним і мінливим. Це створює ілюзію
величезних (якщо не необмежених) можливостей щодо втручання людей
(політиків при владі, політичних партій, які діють в конкретний
історичний час) у процес суспільно-політичного розвитку, зміну векторів
соціального спрямування. „Сприймаючи самоорганізацію індивідів у групи
як загрозу своєму режиму, ленінці — з погляду ретроспективної оцінки їх
практик — воліли реалізувати теоретичну модель тоталітарного панування,
розроблену Г. Аренд. Остання, як відомо, вбачала сутність тоталітаризму
в мобілізації атомізованих індивідів, які об’єднуються у деполітизовані
маси” [15]. Тоталітарний диктаторський режим не лише позбавляє людей
їхньої спроможності діяти, а й формує особливу тоталітарну свідомість,
для якої найбільш характерною ознакою є інфантильність, коли суспільство
і влада, влада і народ у такій свідомості існують не диференційовано, а
мисляться як єдине ціле. Парадоксальність тоталітарної свідомості
полягає в тому, що об’єктивне усунення людей від влади водночас
підтримує щиру віру в те, що вождь у кожній своїй дії виражає їх
інтереси краще, ніж вони самі. За таких умов індивіди здебільш
перетворюються на єдиний цілісний організм — на спільника усіх дій і
злочинів, що чиняться тоталітарним режимом.

Отже, політичне лідерство/керівництво є однією зі складових процесів
самоорганізації соціального життя, механізмом передбачення, планування,
організації, координування та контролю, тобто управління і керівництва
ним. Ці важливі функції регуляції (управління, контролю) життям і
поведінкою людей у суспільстві (оскільки регуляція будь-якого роду є
двоспрямованим впливом — збудника і обмежувача активності у діяльності),
сприяє wersus заважає оптимальному ефекту у досягненні
суспільно-політичної мети (формуванню „потрібного майбутнього” соціуму)
в часі. Дослідження політичного лідерства як процесу в його історичній
динаміці передбачає вивчення єдиного світу українського соціуму через
прояв дії і трансформацію політичних інституцій, які до нього входять.

Інституція політичного лідерства виникає за певних соціо – політико –
культурних умов суспільного розвитку. Її виникнення пов’язане саме з
потребою людських спільнот на шляху задоволення проявів самоорганізації.
Трансформуючись і змінюючись у часі, вона зберігає сутнісні риси і
відмінності від інших політичних інституцій, має свої характерні ознаки.
Їх виявлення, динаміка розвитку, визначення типових форм уявляється
важливим елементом прояву дії процесів суспільної самоорганізації.

Політичні процеси у провідних державах світу свідчать, що у настроях
європейських і північноамериканських демократій домінує інтерес до
вибору особистості керівника з наділенням його величезними
повноваженнями, поєднаними з розробленою системою масової політичної
участі громадян у процедурі виборів, дискусій у суспільстві щодо
відповідних дій лідерів/керівників, розділеними взаємоконтролюючими
гілками влади тощо. Історичний поступ до такого стану у розумінні
сучасних цивілізаційних процесів був надто складним. (Досить нагадати,
що, наприклад, Франція існує при п’ятій республіці. Не враховуючи
імперського стану. Доречно згадати парадоксальний вислів французів:
„Добре міркувати про республіку, живучи в імперії”). Український досвід
теж засвідчує, що політичному лідерству/керівництву у повсякденному
бутті громадян належить одна з провідних ролей у перетворенні
потенційних можливостей (у вигляді матеріальних і духовних складових
суспільного розвитку) на практичну дію. Попри це, проблеми політичного
лідерства в Україні до останнього часу розглядалися як непершочергові,
як такі, що є виплодом „брудних” виборчих технологій, чимось ізольованим
від світових тенденцій.

Потреба в аналізі прояву нових аспектів політичного лідерства, які
виникають у сучасних українських умовах, багатогранність цього явища
створюють труднощі для дослідників. Зокрема, явище політичного
лідерства/керівництва може слугувати одним з критеріїв розвитку
суспільства, де відносини домінування/підкорення є проявом соціального
рівня суспільних відносин; як форма „колективної” влади (у
категоріальних ознаках тоталітарного устрою); як спосіб організації
влади (справжньому чи уявному контролю виборців за діяльністю еліт); як
політична інституція (стабільно відтворювана у людській діяльності на
рівні повсякденного політичного життя соціуму). Уявлення про політичне
лідерство як суспільну інституцію (тієї чи іншої політичної системи)
передбачає вивчення дії чинників, що зумовлюють її появу та існування –
соціокультурних, історичних, економічних, юридичних, психологічних,
ідеаційних тощо.

Література:

1. Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. Український
соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред.
В. С. Крисаченка. — К.: Знання України, 2005. — С. 10.

2. Там само. – С. 24.

3. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология ХХI века / Пер. с
англ. под ред. В. Л. Иноземцева. — М: Логос, 2003. — С. 116 — 117.

4. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української
суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга
половина ХІХ — початок ХХ століття). — К.: Стилос, 2001. — 573 с.

5. Метер К. М. ван. Методология социологии // Международный журнал
социальных наук. – №3 (6), 1994.; Социология: состояние исследований.
Вып. 1. — С. 26.

6. Кутуєв П. В. Концепції розвитку та модернізації в соціологічному
дискурсі: еволюція дослідницьких програм. — К.: „Сталь”. — 2005. – С.
318.

7. Пастухов В. Б. Украина — не с Россией. Причины и последствия
стратегических просчетов российской политики по отношению к Украине //
Полис. — №1, 2005. — С. 28.

8. Фатенков А. Н. Кто должен править: люди или законы, массы или
личности. Антология экзистенциальной автократии // Полис. — №2, 2005. —
С. 158.

9. Кармазіна М. Інститут президентства: походження та сутність феномена
// Політичний менеджмент. — №3 (6), 2004. — С. 36 – 50.

10. Crosscurrents in leadership. Leadership Symposia series. V. 5 / Ed.
by J. G. Hunt et al. Carbondale, 1979.

11. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу /
Пер. с англ. Г. М. Квашнин. — М., 1992.

12. Дибиров А.-Н. З., Пронский Л.М. О природе политической власти //
Вестник Московского ун-та. — Серия 18. Социология и политология. — №2,
2002.

13. Траверсе О. О. Семантичне поле понять „політичне
лідерство/керівництво” в політології // Політичний менеджмент. — №3
(12), 2005. — С. 128 — 136.

14. Траверсе О. О. Соціальне та суспільне у змісті політичного
лідерства/керівництва // Сучасна українська політика. Політики і
політологи про неї. — Київ, Миколаїв. Вид-во МДГУ ім. П. Могили. 2005. —
Вип. 7, 476 с. – С. 338 — 347.

15. Кутуєв В.П. Концепції розвитку та мобілізації в соціологічному
дискурсі: еволюція дослідницьких програм. – К.: „Сталь”. — 2005. – С.
340.

16. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020