Реферат на тему:
Сутність легітимації політики
Як зробити політику ефективною, тобто такою, щоб відповідала інтересам
всього суспільства? Ця проблема завжди турбувала мислителів. У наш час
вона досліджувалася, зокрема в аспекті легітимації політики, у працях М.
Вебера [3; 4; 16], C. Ліпсета [12], А. Сайммонса [14], А. Валена [15],
І. Каллана [8], І. Горовитця [10; 11], Дж. Ротшильда [13], В. Бьорнгама
[7], Ю. Габермаса [9]. Повалення чи відставка правителів, революції,
війни, соціальні та національні конфлікти і потрясіння – це не що інше,
як безпосередній наслідок недосконалої, тобто недостатньо легітимованої
(або легітимної) політики панівних суб’єктів. Проблема легітимації
ширша, значиміша, ніж проблема ефективного забезпечення утримання влади
певними особами, класами чи групами або успішності боротьби за владу.
Вона торкається, насамперед, питання, як можна досягти ефективної,
підтримуваної більшістю суспільства політики. Актуальність проблеми
беззаперечна в усіх аспектах.
Особливого значення набуває дослідження сутності легітимації політики.
Незважаючи на великий масив літератури стосовно цієї проблеми, сутність,
місце та роль легітимації у політичному процесі не до кінця з’ясовані.
Етимологічно поняття „легітимність” пов’язане з латинськими словами lex,
legis – закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право
управляти, влада; legitimus, legitima, legitimum – законний,
правомірний, юридичний, правовий, слушний, відповідний, потрібний,
обов’язковий, належний, пристойний, правильний, справжній. Отже,
легітимність, згідно з первісним значенням слова, це відповідність
законові, чинному порядку або загальновизнаному принципу. Можна
виокремити кілька рівнів розуміння легітимності – залежно від того, що
саме мається на увазі під законом, порядком чи принципом.
Метафізичний вимір легітимності – це відповідність Першопринципу, Дао
(Лао-Цзи), Логосу (Геракліт) або принципу Любові (Новий Заповіт).
Онтологічний вимір передбачає розуміння легітимності як відповідності
сутнісним, універсальним основам виживання людства, розвиткові людини як
вільної істоти.
Соціально-культурний вимір – це відповідність усталеним, традиційним
принципам соціальної життєдіяльності в різних її сферах (зокрема й у
сфері політики), які грунтуються на історичних, національних,
культурних, релігійних, моральних, правових, психологічних,
світоглядних, економічних, географічних та екологічних детермінантах
існування суспільства, укорінених у глибинних просторах людського
досвіду та репрезентованих на архетипному рівні свідомості.
Аксіологічний вимір легітимності – це відповідність нормам і цінностям,
прийнятим більшістю суспільства, його уявленням про ідеальний порядок.
В морально-етичному вимірі легітимність виступає як відповідність
діяльності, її цілей та засобів, або соціальної практики загалом як
моральним уявленням суспільства чи його певного сегмента, так і
постулатам етичних теорій, концепціям, вченням.
У правовому вимірі легітимність – це відповідність праву,
справедливості, принципи яких зафіксовано в юридичних актах держави, або
відповідність суспільним уявленням про природне право, яке виступає
ідеалом існуючих правових відносин, ідеальною сферою правосвідомості.
Політичний вимір легітимності – це відповідність діяльності органів
управління державою чи об’єднань держав інтересам певного суспільства,
його окремих частин або людства загалом.
Досягнення вагомої легітимності політики, іншими словами – успішна
легітимація політики, потребує врахування всіх складових людського
досвіду. Отже, осягнення легітимації політики цілком природно передбачає
осмислення всіх аспектів значення легітимності, що виокремлюються в
різних вимірах її розгляду.
Залежно від того, з чим насамперед пов’язується дієвість, ефективність
та правильність політики, по-різному осмислюється і феномен її
легітимності, внаслідок чого виникають різні визначення самого поняття.
Умовно можна виокремити кілька підходів до розуміння легітимності
політики. Так, прибічники правового підходу пов’язують легітимність з її
відповідністю прийнятим правовим нормам, дотриманням при здійсненні
політики визначеної законом процедури. До протагоністів такого підходу
належать насамперед представники правового позитивізму (зокрема Ф. Гізо,
Г. Кьользен). При цьому легітимація політики збігається, по суті, з
поняттям „легалізація політики”, де легалізація означає узаконення.
Соціологічний підхід, який виник як реакція на обмеженість правового
підходу, передбачає, що реально існуючі соціальні відносини, очікування
людей, їхні інтереси, на яких грунтується визнання соціуму, визначають
легітимність політики. Такий підхід запропонували Г. Єллінек та М.
Вебер.
Системно-функціональний підхід (Т. Парсонс), який є різновидом
соціологічного підходу, легітимність політики вбачає в її
передбачуваності, надійності виконання її суб’єктами (політиками) своїх
обов’язків, реалізації певних завдань, що відповідають очікуванням тих,
хто їх підтримує, виконуючи обов’язки в рамках своїх соціальних ролей.
Системно-процедурний підхід (Н. Луман), який „виріс” з правового
підходу, передбачає, що легітимність політики полягає в засадничому
консенсусі, тобто у загальному визнанні рішень, затверджених через певні
правові процедури. Інакше кажучи, легітимність політики визначається
через довіру до процедур вироблення політичних рішень, незалежно від їх
ефективності.
Консенсусно-комунікативний підхід (К.-О. Апель, Ю. Габермас) вважає, що
легітимною політика є тоді, коли вона відповідає волі комунікативної
спільноти, комунікативній раціональності, загальнообов’язковим
суспільним нормам, значимість яких вільно визнається всіма членами
поспільства.
Світоглядно-ідеологічний підхід пов’язує легітимність політики з
панівними в суспільстві поглядами про суще та належне (К. Маркс, А.
Грамші).
Певним синтезом згаданих підходів виступає диспозиційний підхід (М.
Фуко), який легітимність політики вбачає у різних можливостях,
спроможностях останньої. Згідно з ним, легітимність може бути осягнута
як своєрідний механізм, стратегія політики. Саме цей підхід
найадекватніше відображає сутність легітимності.
Отже, легітимність політики можна визначити як можливість або здатність
різних суб’єктів політики за допомогою системи рішень, дій, інститутів
та конкретних практичних заходів впливати на соціальні відносини для
реалізації власних інтересів. При цьому як суб’єкти, так і їхні дії та
системи реалізації рішень, мають політичну легітимність, якщо визнаються
тримачами ресурсів (соціальна, організаційна, фінансова підтримка).
Політична легітимність виникає завдяки визнанню якостей і властивостей
суб’єктів значимими, прийнятними для суспільства. Відтак у якомусь сенсі
легітимність виступає як соціально визнана, гарантована можливість
проведення певного політичного курсу. Чим більше можливостей, тим
більший потенціал реалізації має політика. Проте політична легітимність
не означає тільки фактично соціально визнані можливості, але й ті, що з
успіхом можуть претендувати на визнання (потенційні). Передумовою
розширення сфери потенційного визнання політики, її легітимності
виступає дійсне визнання політики шляхом забезпечення необхідних
ресурсів для її реалізації з боку суб’єктів визнання.
Якщо легітимність – це властивість, якість політики, що визначає
можливості її реалізації, то процес набуття такої властивості, якості є
її легітимацією. Іншими словами, легітимація політики – це процес
створення, віднайдення можливостей для політичної реалізації, відкриття
шляхів і перспектив для бажаної певному суб’єктові політики.
Суб’єкти легітимації на підставі характеру участі у здійсненні політики
діляться на суб’єктів обгрунтування і виправдання політики, з одного
боку, і суб’єктів визнання (правильності) та підтримки політики – з
іншого. Процес легітимації здійснюється як взаємодія суб’єктів
обгрунтування і суб’єктів визнання стосовно узгодження перспектив
реалізації взаємних інтересів для розширення владних (домінантних)
можливостей політики, що проводиться, та її творців.
Досить умовно легітимацію можна поділити на два види: істинну і
симулятивно-маніпулятивну. Перша здійснюється шляхом віднайдення
об’єктивних можливостей реалізації певної політики.
Симулятивно-маніпулятивна будується на створенні, конструюванні
можливостей для успішного її здійснення. В реальності „чистих” типів
легітимації не існує. В основному маємо справу зі змішаними типами, що
включають у різних пропорціях „чисті” типи.
Істинна легітимація будується на відповідності політики абсолютному,
трансцендентному принципу. Для віруючих такий принцип уособлює, або
втілює, Бог. В даосизмі цим принципом є Дао.
Симулятивно-маніпулятивна легітимація будується на неістинному
обгрунтуванні, на виправданні через апеляцію до „здорового глузду”, що
обумовлює неадекватну оцінку, або на зверненні до почуттів, явно
нерелевантним реальному станові речей, на симуляції бажаних очікувань,
масової підтримки, режисируванні соціального визнання. У певних випадках
симулятивно-маніпулятивну легітимацію називають самолегітимацією. Але
поняття симулятивно-маніпулятивної легітимації ширше за обсягом, ніж
самолегітимація, оскільки включає фактор несвідомих очікуваних реакцій.
Як показали у праці „Соціальне конструювання реальності” П. Бергер і Т.
Лукман, політика як соціальна діяльність, до якої так чи інакше залучені
всі члени суспільства, неможлива без легітимації. Легітимація в їх
розумінні – це способи пояснення і виправдання суспільних і політичних
інститутів, їх когнітивна та нормативна інтерпретація. Будучи свого роду
регулятором суспільних відносин, легітимація як пояснення й оцінювання
соціально-політичної реальності є основою здійснення ефективних
перетворень політичними силами, а також стабільності в суспільстві.
Оскільки, як зазначають П. Бергер та Т. Лукман, „легітимація говорить
індивіду не тільки чому він повинен виконувати ту чи іншу дію, але й те,
чому речі є такими, якими вони є” [2, с. 153].
Отже, легітимація як пояснення і виправдання дозволяє, по-перше,
вишукувати ефективні шляхи вирішення насущних проблем, оптимальних
перетворень небажаних соціальних проявів і тенденцій, знаходити виходи
зі складних політичних конфліктів; по-друге, оцінювати прийняті рішення,
діючі інститути, здійснювану політику як оптимальну, кращу за даних
умов, що, тим самим, означає стабільність політичної системи; по-третє,
мобілізувати соціальні сили на підтримку політичного курсу, що
проводиться, забезпечуючи розширення легітимації політики як її
можливостей, потенціалу дії.
Структура легітимації політики – стійка єдність елементів, їхніх
зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три
взаємозалежні елементи: суб’єкт, об’єкти та засоби легітимації. Суб’єкти
легітимації політики, залежно від форми участі в її здійсненні,
підрозділяються на суб’єктів обгрунтування і виправдання політики та
суб’єктів визнання (правильності) і підтримки політики.
Процес легітимації здійснюється як взаємодія суб’єктів обгрунтування і
суб’єктів визнання щодо узгодження перспектив реалізації взаємних
інтересів з метою розширення владних (домінантних) можливостей політики,
що проводиться, та її творців. Суб’єкти обгрунтування і виправдання
фактично є суб’єктами легітимаційної політики. При цьому суб’єкти
визнання (правильності) і підтримки виступають, по суті, об’єктами такої
політики. Суб’єктами ж можуть бути політичні діячі, партії, держави,
міжнародні організації, транснаціональні корпорації. Об’єкти
легітимаційної політики – це різні групи суспільства, їх впливові
представники, громадські організації, громадська думка, партії, держави,
міжнародні організації.
Легітимаційна політика є системою засобів легітимації політики, її
необхідним компонентом. Об’єктами легітимації виступають різні напрямки
політики, політичні дії, акції, рішення, виступи, висловлювання,
практичні заходи суб’єктів політики.
Взаємодія суб’єктів легітимації політики – це легітимаційний процес, що
відбувається в певних часових і просторових рамках. В його ході
здійснюється взаємне визнання суб’єктів і об’єктів легітимаційної
політики, встановлюються легітимаційні зв’язки та орієнтації між ними,
формуються системи переваг і легітимаційні ієрархії суб’єктів
легітимації.
Основним джерелом (початком, що породжує і об’єднує) легітимації
політики виступає віра. Значення віри для легітимації відзначалося ще в
працях М. Вебера. Він, зокрема, вважав, що характер об’єкта віри
визначає тип легітимності порядку, панування і, відповідно, політики.
Так, джерелом традиційного типу легітимності М. Вебер визначав віру в
святість традиції; джерелом раціонально-легального типу – віру в
законність (легальність) структур, нормативних правил, на основі яких
здійснюється політика [14, р. 131, 328]; джерелом харизматичного типу –
віру в Божествений дар суб’єкта політики і, як її різновид, довіру до
особистості вождя, володаря.
У цьому зв’язку цікаво зазначити, що С. Аверинцев, визначаючи віру як
світоглядну позицію і психологічну настанову, до змісту поняття віри
включає особисту довіру до Бога як упорядника, облаштовувача життя
віруючого, його наставника, помічника і рятівника у всіх конкретних
ситуаціях [1, с. 412]. Як відомо, в епоху „смерті богів”, раціоналізації
світу на роль упорядників, облаштовувачів життя, наставників і
рятівників нації, держави чи й планети в цілому досить успішно
претендують політичні діячі з демагогічними, „пророчими”, вождистськими
задатками. Легітимність їх політики якраз і породжується переважно вірою
в їх особливу особистісну обдарованість, в їхнє месіанство.
Забезпечуючи емоційне сприйняття політичної реальності, визначаючи
громадську думку, політичну обстановку в суспільстві, віра стає
джерелом, об’єднавчою засадою легітимації політичної системи в цілому.
Віра в особливі креативні можливості політичних лідерів є одним з
елементів віри в політичну систему взагалі, яка включає віру в політичні
інститути, правильність і справедливість політичних процедур, у цілі
політичної спільноти. Віра як емоційно-чуттєва, ірраціональна настанова
має тенденцію до раціоналізації, обгрунтування логічними доведеннями,
доповнення раціональними постулатами. В результаті основою легітимації
політики виступає вже не сама по собі віра, а довіра, що включає її
разом з раціональними постулатами і розрахунками. Довіра, отже, по суті
є похідною від віри і розуму.
Можна виокремити два взаємодоповнюючі рівні легітимації політики –
інформаційний (духовний) і матеріальний. Перший – це царина символів,
знань, технологій, ідей, теорій, цінностей, вірувань, переконань,
стереотипів, уявлень, будь-яких мовних засобів в цілому, що визначають
можливості легітимації. Матеріальний рівень – це інституції,
управлінський апарат, організаційні та фінансові засоби реалізації
політичного курсу.
Легітимацію політики можна умовно поділити на певні типи. Відповідно до
теорії М. Вебера, що взяв за основу типологізації внутрішні виправдання
суб’єктів визнання політики, можна виокремити три типи легітимації:
традиційний, харизматичний і раціонально-легальний, а також не названий
цим вченим, але фактично ним окреслений ціннісно-ідеологічний (що
відповідає ціннісно-раціональному типу дії).
Більшість існуючих на сьогодні типологізацій легітимації політики є лише
модифікацією зазначених чотирьох типів. Найадекватнішою в
методологічному розумінні здається типологізація легітимації політики за
типами соціальної дії, запропонованих М. Вебером: цілераціональна
(орієнтована на визнання політики з точки зору її кінцевої мети),
цінніснораціональна (орієнтована на задоволення певних цінностей, норм і
принципів), афективна (пов’язана з впливом на почуття та емоції),
традиційна (орієнтована на архетипи, звички, стереотипи, традиції,
ідеали „доброго старого”).
Легітимація політики виконує такі функції: звільняючу (надає нові
можливості реалізації політики), мобілізаційну (організовує соціальні
сили на підтримку певного курсу), інтегративну (об’єднує різні верстви
населення на основі згоди), регулятивну (регулює відносини між
політичними суб’єктами), стабілізаційну (забезпечує сталість політичної
системи, суспільства в цілому), захисну (захищає інтереси суб’єктів та
прибічників здійснюваної політики), когнітивну (надає знання про зміст
та цілі політики) і ціннісно-нормативну (визначає систему політичних
значень, пріоритетів та ідеалів).
Легітимація політики здійснюється за допомогою цілої низки механізмів,
що сукупно складають її механізм. Механізм легітимації – це взята в
єдності система засобів, за допомогою яких розширюються і реалізуються
можливості легітимації політики, досягається консолідація суспільства
щодо політичного курсу, забезпечується згода керуючих і керованих,
єдність волі еліти і мас, утверджуються статуси і ролі суб’єктів
політики в здійсненні влади, встановлюється і стабілізується політична
система суспільства. Цей механізм повинен розглядатися не як сукупність
його елементів (механізмів інформаційного, ідеологічного,
психологічного, економічного, правового, морального, механізму
соціалізації), а як система елементів, функціонально сумісних,
узгоджених між собою і системою в цілому, що постійно оновлюються для
збереження основної функції – розширення сфери можливостей здійснення
політики, забезпечення ефективності накресленого політичного курсу.
Інформаційний механізм легітимації є системою засобів інформаційного
впливу на головних, другорядних і потенційних суб’єктів визнання
політики, що забезпечують досягнення нових можливостей за рахунок зміни
акцентів, контексту і значень подій, що відбуваються.
Ідеологічний механізм – це висунення, обгрунтування і пропаганда ідей,
що сприяють перевазі в політичному протистоянні і звільненню від чужого
та шкідливого для успішної реалізації насущних інтересів ідейного
впливу.
Психологічний механізм легітимації – це система засобів встановлення
сприятливої емоційної атмосфери для реалізації певної політики.
Економічний механізм легітимації є системою фінансово-економічного
стимулювання суб’єктів визнання політики.
Правовий механізм легітимації – це система заходів забезпечення правових
можливостей успішного здійснення наміченого політичного курсу, що
включає гарантії дотримання прав людини.
Моральний механізм легітимації полягає в морально-етичному
обгрунтуванні, оцінці цілей, засобів, наслідків, значення політики, що
проводиться.
Соціалізаційний механізм легітимації являє собою формування дієздатного
суб’єкта визнання політики шляхом ознайомлення зі змістом, цілями і
значенням політики (просвітництво, агітація, пропаганда).
Політика будь-яких суб’єктів неможлива без легітимації. Незалежно від їх
цілей, легітимація здійснюється шляхом віднайдення та використання
можливостей реалізації їх політики. Йдеться, перш за все, про духовні,
правові, організаційні, економічні, соціальні та особистісні можливості.
Несвоєчасне або неправильне їх використання може призвести до кризи
легітимації.
В узагальненому вигляді криза легітимації є вичерпанням можливостей
політики адекватно реагувати на запити і виклики ситуції, що швидко
змінюється. Зміна ваги політичних сил, ціннісних орієнтацій, ідейних
переваг в суспільстві, невідповідність зростання доходів населення
підвищенню цін, тенденція до дисфункційності правових регуляторів,
зниження авторитету і впливу держави на міжнародній арені можуть також
обумовити кризу легітимації.
Криза легітимації політики лідерів, партій, міжнародних організацій,
інших політичних суб’єктів є, як правило, наслідком падіння їхнього
впливу і свідчить про істотне обмеження їх реальних можливостей впливати
на хід подій. Така криза виявляється, по-перше, у неспроможності
продовжити реалізацію накресленого політичного курсу; по-друге, у
відмові від поставленої мети взагалі; по-третє, у неможливості захистити
власні інтереси в політичному протистоянні; по-четверте, у втраті
простору для маневру, звуженні вибору при прийнятті важливих рішень.
Отже, криза легітимації політики – це обмеження її можливостей, що не
дозволяє реалізовувати завдання, які постають перед її суб’єктами.
Причинами можуть бути: по-перше, втрата орієнтації або контролю над
процесами, що відбуваються; по-друге, втрата підтримки сил, що володіють
необхідним політичним (або фінансовим, що може бути перетвореним на
політичний) впливом; по-третє, у знеціненні старих концепцій, ідей,
ідеалів, принципів політичного розвитку і бракові нових конструктивних
орієнтирів, що достатньо мобілізують соціальну активність політично
значимих сил; по-четверте, негнучкість, некомпетентність, аморальність,
неузгодженість та запізніле реагування на дії інших суб’єктів політики;
по-п’яте, брак необхідної інформації про плани інших учасників
політичного процесу, можливі варіанти розвитку ситуації, а також
дезінформація; по-шосте, нечіткість оцінки ситуації, невивіреність
системи врахування можливих наслідків різних дій і подій через
невироблення довгострокової стратегії політичної діяльності і розвитку
легітимації політики як її складової.
Політична делегітимність є результатом кризи легітимації політики. Вона
може бути охарактеризована як неможливість суб’єктів політики проводити
певний курс внаслідок їх нездатності створювати і підтримувати у
суб’єктів визнання переконання, що варіант здійснюваної політики
найкращий з усіх можливих і його варто підтримувати. Політична
делегітимність може виявлятися у відмові у визнанні правлячих суб’єктів,
груп або режиму з боку інших держав, міжнародних організацій чи
впливових кіл, що формують громадську думку. У випадку особистої
політичної делегітимності зникає моральне схвалення осіб, що виконують
владні ролі в рамках політичного режиму. Засобом „врятування” політики
від делегітимності при цьому є відставка непопулярних політиків, що має
не допустити їх ідентифікацію з політичною системою в цілому.
За структурної делегітимності, що означає недовіру до політичних
інститутів, процедур і норм, вихід знаходять в ефективізації владних
структур, дотриманні відкритості і законності їх функціонування, відмові
від формалізму та адміністративного тиску при ухваленні рішень. Якщо має
місце політична делегітимність ідеологічного характеру, що означає
девальвацію цінностей і принципів, які складають ідеологічну основу
діючих суб’єктів політики, необхідно, залежно від того, чи є це
наслідком неадекватності ідеологічних настанов викликам сучасності, чи
ці настанови не втілюються на практиці та мають лише декларативне
значення, вирішити питання актуальної, дієвої ідеологічної складової
політичної діяльності.
В Україні легітимація політики має свою специфіку. Вона носить не
активний, а реактивний, пасивний характер. Це означає, що процес
легітимації диктується обставинами. Він спрямований не на звільнення,
розширення потенціалу політики, а на збереження соціальних, політичних,
економічних та інших позицій правлячих груп. У багатьох випадках
перевага віддається не визнанню державної політики широкою
громадськістю, а визнанню з боку фінансово-економічних кіл, міжнародних
блоків та організацій, впливових держав світу. Це призводить до того, що
легітимація політики через демократичні, виборчі процедури носить багато
в чому формальний характер. За висновками соціолога С. Макеєва, що
грунтуються на опитуваннях Інституту соціології НАН України, більшість
наших громадян не довіряє владі [6, c. 6]. В цих умовах політичні діячі
замість того, щоби „постійно підтверджувати свою легітимність
ефективними діями”, звертаються до „технологій забезпечення
самолегітимації” [6, c. 5, 7]. Іншими словами, вдаються до
симулятивно-маніпулятивної легітимації, чим сприяють розвиткові
негативних тенденцій як у внутрішній, так і у зовнішній легітимації
державної політики.
Виходом з такої ситуації може бути лише ефективна реалізація
стратегічних ліній українського державотворення, визначених у чинній
Конституції. Йдеться про наповнення реальним політичним змістом
конституційного положення про те, що „Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава” [5, c. 4]. Від того, в якій
мірі в подальшому відбуватиметься реальне втілення означених ідеалів,
залежить легітимація державної політики України.
Висновки
Отже, легітимація політики є невід’ємною складовою політичного процесу.
Її можна визначити як процес створення, віднайдення можливостей для
політичної реалізації, відкриття шляхів і перспектив для політики,
бажаної певному суб’єктові. Завданнями легітимації є використання
існуючих можливостей духовного, правового, організаційного,
економічного, соціального та особистісного характеру. Виклики
легітимації політики сприяють демократизації політичного процесу,
соціальному, правовому та екологічному захисту людини, гуманізації
взаємовідносин у суспільстві.
Література:
1. Аверинцев С. С. Вера // Новая философская энциклопедия: В 4 т.- М.:
Мысль, 2001.- Т. 1.- С. 380.
2. Бергер П., Лукман Т. Конструирование социальной реальности. Трактат
по социологии знания.- М.: „Academia-Центр”, „МЕДИУМ”, 1995.- 323 с.
3. Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные
произведения.- М.: Прогресс, 1990.- С. 602 – 643.
4. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные
произведения.- М.: Прогресс, 1990.- С. 644 – 706.
5. Конституція України.- К.: Українська правнича фундація, 1996.- 56 c.
6. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл // Політична
думка.- 2001.- №3.- С. 5 – 9.
7. Burnham W. D. Crisis of American Political Legitimacy // Society.-
1972.- №10.- P. 24 – 31.
8. Callan E. Liberal Legitimacy, Justice, and Civic Education //
Ethics.- 2000.- Vol. 111, №1 (Oct. 2000).- P. 141 – 155.
9. Habermas J. Legitimation crisis / Transl. by McCarthy Th. –
Cambridge: Oxford : Blackwell: Polity press, 1997. – XXV, 166 p.
10. Horowitz I. L. Political Legitimacy and the Institutionalization of
Crisis // Comparative Political Studies.- 1968.- №1.- P. 45 – 69;
11. Horowitz I. L. The Norm of Illegitimacy – Ten Years Later //
Legitimation of Regimes. International Frameworks for Analysis.
(Conference on Legitimation and Delegitimation of Regimes, City
University of New York, 1977). Ed. by B. Denitch.- London; Beverly
Hills, California: SAGE Publication Ltd, 1979.- P. 23 – 35.
12. Lipset S. M. Political Man: The Social Bases of Politics. –
Baltimore, Maryland: The Johns Hopkins University Press, 1981.- 586 p.
13. Rothschild J. Political Legitimacy in Contemporary Europe //
Legitimation of Regimes. International Frameworks for Analysis.
(Conference on Legitimation and Delegitimation of Regimes, City
University of New York, 1977). Ed. by B. Denitch.- London; Beverly
Hills, California: SAGE Publication Ltd, 1979.- P. 37 – 54.
14. Simmons A. J. Justification and Legitimacy // Ethics.- 1999.- Vol.
109, №4 (Jul.1999).- P. 739 – 771.
15. Walen A. Reasonable Illegal Force: Justice and Legitimacy in a
Pluralistic, Liberal Society // Ethics.- 2001.- Vol. 111, №2 (Jan.
2001).- P. 344 – 373.
16. Weber M. The Theory of Social and Economic Organization.- N.Y.: The
Free Press; London: Collier-Macmillan Limited, 1968.- 436 p.
17. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
