Реферат на тему:
Теоретичні основи політичного лідерства в сучасній політичній науці
Політичне лідерство виникло на зорі історії людства. Тому воно вічне,
універсальне й неминуче, оскільки в будь-якій, навіть найпримітивнішій
людській спільноті, виникає проблема домінування одного з її членів,
тобто проблема лідерства. Отже, робимо висновок: лідерство – явище
загальноісторичне. Серед різних видів лідерства особливе місце належить
лідерству політичному, бо воно є найбільш помітним і значимим як в
будь-якій суспільно-політичній структурі, так і в загальнонаціональному
масштабі.
Історичний досвід світової й вітчизняної політичної цивілізації
свідчить, що лідери країни, керівники громадських рухів і впливових
політичних партій та блоків визнаються суб’єктами політичного процесу і
тому викликають значний інтерес у соціально-політичному житті. Помічено,
що зі зниженням інтересу народу до політичних партій та інших структур
зростає увага до особистостей. Це властиво й пострадянському періоду
розвитку сучасного суспільства. У всіх незалежних державах, які
сформувалися на просторах колишнього СРСР, радикальні політичні й
соціально-економічні зміни більшість громадян пов’язують не з програмами
якихось суспільно-політичних структур, а з діяльністю конкретних лідерів
та їх найближчого оточення. Винятком є хіба що республіки Балтії, у яких
вирішальну перетворювальну роль відіграв зовнішньополітичний фактор.
В Україні перехідний період, пов’язаний з капіталізацією всіх сфер
громадського життя, навряд чи можна асоціювати з повною певністю як
ліберальний, консервативний, соціал-демократичний тощо. Тут можна бачити
елементи всіх політичних, соціально-економічних та ідеологічних доктрин,
які утверджуються на тлі кризової чи напівкризової ситуації в країні. І
для масового українця сприйняття змін, що відбулися чи відбуваються,
визначається періодами правління президентів Л. Кравчука, Л. Кучми та В.
Ющенка.
Сучасні соціально-політичні, економічні й духовні процеси висувають нові
й дуже складні проблеми, котрі необхідно своєчасно прогнозувати й
вирішувати. Це обумовлюється більшою публічністю внутрішньої і
зовнішньої політики, ускладненням політичних відносин, формуванням нової
політичної свідомості. Сучасні засоби масової інформації й комунікації
надають загальнонаціональним лідерам унікальні можливості не тільки
проголошувати й обгрунтовувати свої програми, але й досить ефективно
маніпулювати суспільною свідомістю.
Інтерес до особистостей політичних лідерів особливо зростає в
суспільствах в нестабільні періоди їх соціального розвитку, оскільки
саме тоді виринає на поверхню багато осіб, котрі прагнуть утвердитися й
самореалізуватися в політиці. А якщо врахувати, що сучасна епоха – це
безперервна вервечка різних криз, то кількість претендентів на політичне
лідерство невпинно збільшується. Теоретичні проблеми політичного
лідерства допомагають з’ясувати механізми цього феномена, виробити
легітимну процедуру просування особистості до влади, визначити
можливості управління суспільством або впливовою політичною структурою,
встановлити оптимальні варіанти взаємодії лідера зі своїми симпатиками й
опонентами, із суспільством у цілому.
Джерела теоретичних проблем політичного лідерства сягають глибокої
давнини. Політична думка почала формуватися на зорі людської
цивілізації, з появою і розвитком перших держав, формуванням владних
відносин і запровадженням різних форм державного панування. Неможливо
уявити грунтовність сучасних численних теорій і концепцій політичного
лідерства без посилань на висновки Платона і Аристотеля, без
морально-етичної естетики управління Конфуція, без правової основи
управління, виробленої Цицероном, без історичних портретів лідерів,
створених Плутархом, Світонієм, Тацитом, Тітом Лівієм та іншими
мислителями давніх епох.
Сучасна теорія політичного лідерства увібрала в себе концепції й просто
погляди на управляння і владу Т. Мора, Т. Кампанелли, Н. Макіавеллі,
мислителів Реформації, Відродження, Просвітництва. Весь цей колосальний
шар світової суспільно-політичної думки став надійним фундаментом для
теоретико-методологічної розробки проблем політичного лідерства в наш
час.
Комплексна наукова розробка проблем політичного лідерства припадає на ХХ
сторіччя. Саме тоді з’явилися цілісні наукові концепції лідерства,
почали формуватися й розвиватися напрями й наукові школи політичного
елітизму й лідерства в Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції, США
й інших країнах. На сьогодні світова політична наука має значний арсенал
глибоких досліджень, які дозволяють привести в досить струнку систему
теоретико-методологічне осмислення феномена політичного лідерства,
виявити основні тенденції його розвитку, виробляти необхідні
рекомендації для політичної практики, прогнозувати оптимальні моделі
лідерської поведінки і дій стосовно конкретної політичної ситуації.
Затребуваність наукових розробок у повсякденній політичній практиці
важко переоцінити, хоча, на жаль, ще багато політичних діячів ігнорують
досягнення політичної науки, що нерідко призводить до серйозних
ускладнень у їх політичній біографії або й до політичного фіаско.
Які ж основні наукові складові сучасної теорії політичного лідерства?
Змістова частина цієї теорії умовно може бути розмежована на: 1)
концептуальне визначення поняття феномена політичного лідерства; 2)
систематизацію функцій політичного лідера; 3) виявлення й обгрунтування
лідерських рис; 4) типологію політичного лідерства; 5) формування стилю
управління й обгрунтування факторів політичної діяльності особистості.
Фундаментальні наукові розробки проблем політичного лідерства припадають
на першу половину ХХ століття – період, який багато політологів
називають бумом дослідження феномена лідерства. Когорта блискучих
учених-політологів, зокрема, М. Вебер, О. Тоффлер, Ж. Блондель, А.
Лоутон, Р. Стогділл, Р. Михельс, К. Джибб, Б. Басс, Г. Лассуел,
запропонували оригінальні теорії лідерства. Зусиллями теоретиків було
визначено й розроблено основні елементи, тобто складові цього феномена:
1) характерні риси особистості лідера; 2) характеристика його
послідовників і найближчого політичного оточення; 3) оцінка політичної
ситуації, у якій діє лідер; 4) значимість політичних завдань і
програмових положень на певний період лідерства.
Поняття лідерства західні політологи трактують по-різному, залежно від
особистих поглядів та оцінок політичного процесу. Тому політичне
лідерство, згідно із західними концепціями, виступає як: 1) центр
групових процесів; 2) прояв особистісних рис; 3) мистецтво досягнення
згоди; 4) дія й поведінка; 5) інструмент досягнення мети або результату;
6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9)
відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або введення
структури.
Узагальнений погляд на політичне лідерство дає можливість виокремити
такі підходи у його визначенні:
· лідерство як різновид влади, носієм якої виступає не більшість, а одна
людина або політична група;
· лідерство як управлінський статус, керівна посада, пов’язана із
прийняттям важливих політичних рішень;
· лідерство як вплив на інших людей, що передбачає: 1) постійний і
стійкий вплив (до лідерів не можна зараховувати людей, що зробили
разовий вплив на політичний процес); 2) керівний вплив лідера повинен
здійснюватися на політичну структуру (групу, партію, рух) з подальшим
поширенням на все суспільство або його більшість; 3) політичного лідера
відрізняє від інших явна інтелектуальна, організаторська і вольова
перевага; 4) вплив лідера формується не силою, а авторитетом або
визнанням правомірності керівництва;
· лідерство як особливий вид підприємництва на специфічному ринку, на
якому політики в конкурентній боротьбі обмінюють свої політичні програми
й пропоновані шляхи їх реалізації на владні посади;
· лідерство як символ спільності та зразок політичної поведінки певної
групи, партії, руху, політичної еліти, що відображають інтереси й
сподівання широких народних мас або більшості суспільства.
Отже, попередньо можна зробити такі узагальнення: 1) лідерство є тісним
взаємозв’язком, взаємодією і взаємовпливом складових (лідер,
послідовники, середовище, завдання); 2) лідерство не обмежується набором
неординарних якостей і здатностей лідера, а є особливим видом
міжособистісних відносин; 3) лідерство пов’язане з роллю, яку виконує
особистість у певній політичній системі; 4) з лідерством асоціюється не
абстрактний вплив, а вплив цілеспрямований; 5) процес лідерства тривалий
у часі й динамічний.
В одній статті неможливо охарактеризувати всі теоретичні положення й
розробки, що стосуються політичного лідерства. Автор вважає можливим
обмежити свою роботу лише загальним означенням основних
науково-теоретичних понять і визначень політичного лідерства. Однак
такий підхід був би явно недостатнім, тому що внутрішньополітична
ситуація в нових державних утвореннях на пострадянському просторі,
міжнародний статус і становище цих держав, поведінка й практична
діяльність їх політичних лідерів потребують певних додаткових акцентів
стосовно теорії політичного лідерства.
Політична наука сформулювала й обгрунтувала функції сучасного
політичного лідера, які розкривають зміст управління суспільством. Серед
них: інтегративна (узгодження й об’єднання спільних ідей, цінностей і
ідеалів); орієнтаційна (вироблення політичного курсу й програми
діяльності); інструменталістська (проведення політичного курсу й
вироблення механізму); мобілізаційна (проявляється в умовах глибоких
перетворень у суспільстві); соціального арбітражу й патронажу (в умовах
надмірного засилля й сваволі чиновників); легітимації політичного
порядку.
Англійський політолог Д. Томпсон запропонував власне тлумачення функцій
сучасного політичного лідера, яке полягає в: 1) створенні політичної
коаліції на основі вміння переконувати й вести переговори; 2) визначенні
програми дій і формуванні політики; 3) здатності викликати оптимізм та
ентузіазм; 4) формуванні й підтриманні власного іміджу; 5) доборі й
вихованні ефективного управлінського персоналу; 6) збиранні й умілому
використанні інформації; 7) своєчасному вирішенні насущних проблем
суспільства.
Отже, прагматичний підхід до виконання лідерських функцій дозволяє
результативно й універсально вирішувати основні управлінські завдання
загальнонаціонального політичного лідера. В сучасних умовах переважна
більшість лідерів держав прагнуть здійснювати управлінські функції у
відповідності зі своїми індивідуальними (інтелектуальними й
організаторськими) здібностями, властивостями темпераменту,
професіоналізмом найближчого оточення, якістю керівної еліти,
соціально-економічним і внутрішньополітичним станом суспільства,
міжнародним статусом країни тощо.
Політична наука прагне всебічно аналізувати й оцінювати діяльність
сучасних політичних лідерів у комплексі з усіма вищезгаданими функціями
й факторами. У цій справі чимало труднощів, особливо при вивченні
лідерства в перехідних соціально-політичних формаціях, що склалися на
пострадянському просторі. Труднощі в оцінці політичних лідерів нових
держав і політичних систем полягає в тім, що вона дається не тільки
вченими-суспільствознавцями, але й діючими політиками різного рангу й
засобами масової інформації, оцінна шкала яких досить кон’юнктурна та
суб’єктивна. На жаль, і деякі суспільствознавці йдуть на налигачі у
політиків і політичних оглядачів, приклеюючи неприємні, а іноді й
образливі ярлики тим або іншим політичним лідерам, особливо зарубіжним.
Виникає ситуація подвійних стандартів, притаманна політикам і
публіцистам, але зовсім неприйнятна для представників політичної науки.
Нам здається, що об’єктивна оцінка лідерів має формуватися на реальних
результатах їх діяльності, а критеріями такої результативності можуть
бути досягнення або провали у всіх сферах життєдіяльності суспільства,
рівень підтримки власним населенням, а не суб’єктивні думки зарубіжних
оракулів.
Науково-теоретична розробка проблеми типологізації політичного лідерства
одержала розвиток у численних працях політологів ХХ сторіччя.
Родоначальником цього наукового напряму вважається німецький політичний
мислитель М. Вебер. Його концепція визначення трьох типів лідерства –
традиційного (вожді племен і монархи), рутинного (демократично обрані
глави держав і інших управлінських структур) і харизматичного (видатні
політики) – стала не тільки основною, але й дала імпульс формуванню
численних наукових шкіл типології політичного лідерства. Серед найбільш
відомих теоретиків політичного лідерства слід назвати англійських
політологів К. Ходжкінсона та С. Джібба, француза Е. де Боно, американку
М. Г. Херманн, а також Р. Стогділла, Ж. Блонделя, Р. Арона та інших.
К. Ходжкінсон у працях „Філософія адміністрування” (1978 р.) і
„Філософія лідерства” (1983 р.) запропонував власну класифікацію
лідерства, що передбачає чотири основні його типи: „лідер-кар’єрист”,
„лідер-політик”, „лідер-технік” і „лідер-поет”. Учений вважає, що й такі
визначення не можуть дати вичерпну характеристику тому чи іншому типу
лідера. Тут багато що залежить від політичної ситуації і середовища, у
якому здійснюється лідерство, від особистих здібностей лідера, а також
від якісних особливостей соратників та найближчого оточення. Цікаві
висновки дослідника стосовно кожного архетипу лідера: „лідер-кар’єрист”
виступає залежно від різних обставин як хижак або опортуніст,
„лідер-політик” – як демагог або демократ, „лідер-технік” – як бюрократ
або технократ, „лідер-поет” – як захисник або маніяк.
Аналізуючи змістову сутність сучасних концепцій типології політичного
лідерства, можна впевнено говорити, що, незалежно від того, якою
кількістю типів лідерства відрізняється та чи інша концепція, основою
для їх усіх є класична веберівська тріада. Зрозуміло, сучасна
насиченість, розмаїтість і ускладненість політичного життя дають ученим
можливість розширювати типологію лідерства, давати точніші визначення
відповідно до конкретної історико-політичної ситуації. Так, французький
політолог Е. де Боно виокремлює у своїй концепції 14 типів лідерів
залежно від ролі, яку вони виконують: організатори, зберігачі
інформації, слідопити, дослідники, генератори ідей, синтезатори,
реактори, пояснювачі, комунікатори, продавці ідей, організатори груп,
дипломати, проводирі та виконавці. Такий підхід до типологізації
лідерства викликає певний сумнів, оскільки тут у наявності переплетення
понять, які втручаються у сферу самостійних теоретичних проблем
лідерства: характеристику лідерських рис і стилю лідерської діяльності.
Крім того, така типологізація можлива чисто теоретично й зовсім не
характерна для реальної політичної практики, у якій поєднується багато
означених вище лідерських типів.
Хотілося б особливо зупинитися на проблемі харизматичного лідерства.
Заслугою М. Вебера є те, що він першим це визначення увів у сферу
політики, бо раніше харизматичними лідерами були представники релігій, і
не просто представники, а їх основоположники – Христос, Будда, Мойсей,
Магомет, Заратустра, Лютер, Кальвін та інші. М. Вебер сформулював
основні якісні характеристики харизматичного лідера й визначив політичні
умови, у яких він стає затребуваним і діє.
Згідно з веберівською концепцією, харизматичний політичний лідер має від
природи видатні інтелектуальні, організаторські та ораторські здібності,
а його політична діяльність може бути затребуваною в умовах гострих
кризових або революційних ситуацій. Політичними прототипами
веберівського харизматичного лідера стали В. Ленін і вождь Баварської
радянської республіки 1918 року К. Эйснер, хоча бурхливий політичний
період перших десятиліть ХХ століття висунув на політичну арену
величезну кількість політиків, які залишили значний слід у світовій
історії, однак не зараховувалися до харизматиків. Післявеберівські
автори концепцій типології політичного лідерства зарахували до переліку
харизматичних політиків Ф. Рузвельта, Й. Сталіна, У. Черчілля, А.
Гітлера, Б. Муссоліні, Мао Цзедуна, М. Ганді, Ш. де Голля, М. Тетчер, М.
Хрущова, Ф. Кастро та інших діячів, які хоча б частково відповідали
харизматичним стандартам.
Останнім часом, на жаль, стала помітною згубна тенденція: деякі
політологи під впливом політичної публіцистики, яка є досить далекою від
науки й виконує певне соціальне замовлення, до числа харизматичних
лідерів зараховують всіх діячів, які досягли якихось вершин влади або
опинилися на чолі впливових політичних структур. Відтак в окремих
наукових публікаціях при визначенні якісних рис того чи іншого сучасного
політика стало застосовуватися антинаукове твердження: „у нього така ось
харизма”. Яка „така харизма”? Харизма або є у лідера, або її геть немає.
Вона не може вимірюватися якимись часточками чи пропорціями. Крім
згаданих вище веберівських якостей, харизматичний лідер повинен
користуватися майже релігійною довірою широких народних мас або
більшості суспільств. Отже, вульгаризація веберівської концепції
зараховує до харизматичних лідерів пересічних політиків, політичних
авантюристів і демагогів, які за сприятливого для них збігу обставин
досягають іноді владних вершин, а потім безславно йдуть у політичне
небуття.
Звичайно, це зовсім не означає, що суспільством успішно і яскраво можуть
управляти лише харизматичні лідери. Сучасний суспільно-політичний
прогрес, досить високий рівень освіти помітної частини населення,
високотехнологічні засоби комунікації та інші фактори відкривають широкі
можливості для входження у владу. В сучасній політичній реальності
нерідкі випадки, коли громадяни обирають своїми лідерами розумних і
порядних політиків, які ревно служать інтересам своїх народів,
підвищують і зміцнюють міжнародний авторитет своїх країн. І немає жодної
необхідності наділяти таких лідерів харизматичним статусом.
На закінчення хотілося б висловити кілька суджень стосовно проблеми
лідерського стилю управління суспільством. Ця теоретична проблема досить
широко досліджена в сучасній політичній науці. Наукові трактати західних
політологів Дж. Бербера, Ж. Блонделя, П. Херсі, К. Бланшара, В. Врума,
П. Йєттона, російських учених Г. Ашина, А. Панаріна, О. Кудряшової,
українського дослідника Д. Видріна та інших дозволяють нині означити
цілісну систему теорії лідерського стилю.
Практичне формування управлінського стилю лідера складається з багатьох
основних і другорядних факторів, серед яких: 1) політичне, економічне й
соціальне становище країни і суспільства; 2) статус держави у світовій
спільноті; 3) компетентність і професіоналізм найближчого оточення,
тобто лідерської команди; 4) взаємини всередині команди соратників; 5)
впливовість і політична вага опозиції; 6) ступінь залежності від
найближчого оточення, а також від зовнішньополітичних чинників тощо.
Сильні лідери демонструють здатність протистояти внутрішньому і
зовнішньому тиску, не дозволяючи перетворити себе на маріонетку,
політичний флюгер. Цим вони підвищують особистий авторитет у суспільстві
й зовнішньополітичний імідж країни.
Теоретичні розробки проблем політичного лідерства, які має сучасна
політична наука, не можуть бути стовідсотковою калькою в управлінській
діяльності. Але вони є надійним компасом для тих політиків, які прагнуть
ефективно владарювати на благо свого народу і держави.
Литература:
1. Ашин Г. Политическое лидерство: оптимальный стиль // Общественные
науки и современность. – 1993. – №2.
2. Блондель Ж. Политическое лидерство. – М., 1992.
3. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990.
4. Выдрин Д. И. Очерки практической политологии. – К., 1991.
5. Кудряшова Е. В. Лидер и лидерство. – Архангельск, 1996.
6. Панарин А. С. Политология. – М.: Проспект, 1998.
7. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры. – К.: Знание Украины,
2001.
8. Hodgkinson C. Philosophy of Leadership. – Oxford, 1983.
9. www.politik.org.ua
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
