.

Філантропічний період в історії соціальної роботи. Виникнення елементів соціальної педагогіки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
262 4934
Скачать документ

Реферат на тему:

Філантропічний період в історії соціальної роботи. Виникнення елементів
соціальної педагогіки

ПЛАН

1. Благодійність у державах Стародавнього Сходу.

2. Соціальне виховання та суспільна опіка у Давній Греції та Давньому
Римі.

3. Релігійні вірування про виховання моральних якостей та благодійність.

4. Зародження елементів соціальної педагогіки у творчості давньогрецьких
та давньоримських мислителів. Висвітлення проблем соціальної допомоги.

Література

1. Благодійність у державах Стародавнього Сходу

Від часу створення перших класових держав (Ш–II тис. до н.е. ) до IV–V
ст. н. е. в історії соціальної роботи триває період, що має назву
філантропічного.

Філантропія у перекладі з грецької означає любов до людей.

Першими рабовласницькими державами, виникнення яких співпадає з початком
цього періоду, є країни, що існували у IV–І тис. до н.е. на території
Південної Азії і частково Північної Африки: Єгипет, Шумер, Вавилон,
Індія, Китай. Вони отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу.

Саме в цих державах виховання підростаючого покоління вже чітко
виділилось як самостійна соціальна функція суспільства. Окрім того тут
існували благодійність та соціальна підтримка.

Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті,
де у ХХV–ХХVІІ ст. до н. е. в храмах здійснювалось безкоштовне
роздавання голодуючим хліба. В одному із давньоєгипетських рукописів
розповідається про монарха, що вихвалявся своєю благодійністю: виділяв
ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного
у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові
за винного боржника. (3, 36). У Давньому Єгипті проходила рівномірна
підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня всіх
регіонів Єгипту за рахунок перерозподілу багатого врожаю благополучних
областей.

Про організацію соціальної допомоги серед населення Вавилону свідчили
закони царя Хаммурапі 1750 р. до н. е.). Відповідно до статті 113
законодавець без згоди господаря і без дозволу суду не міг присвоїти
майно боржника з метою погашення позики. Закон вимагав судового
розгляду. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника.
Тривалість роботи боржника у кредитора обмежувалась трьома роками.
Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків у даному сезоні
справедливо вважалися кліматичні умови, що знищили врожай, наприклад,
повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів Законів Хаммурапі називалися
такі як ухилення від надання допомоги нужденним, будь–який обман,
неповага до старших та батьків (3, ЗЗЗ).

У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну
справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав
від соціального стану пацієнта (8, 47).

Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми
успадкування і забезпечували певні соціальні гарантії, слід відзначити
“Закони Ману”. Особливістю цієї держави було розмежовування населення не
на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів
(священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв
(землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). У Законах Ману
оригінально регулювались правила успадкування рухомого і нерухомого
майна. З числа спадкоємців виключались діти, хворі, розумово відсталі та
убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або в стані
сп’яніння, або такою, що перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману
або насилля, а також старцем, дитиною чи виродком.

Особливо встановлювалися правила видавання дівчини заміж. Її
призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів,
на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за
померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить
звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в
будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала
дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому –
якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до
пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, а також була сварлива.

В історії Давнього Китаю певне значення в розвитку ідей соціальної
допомоги певну роль відіграло вчення Конфуція, який вважав засобом
підтримки справедливого порядку не закон, а дотримання традицій і
моральних основ, що закріплюють образ ідеальної поведінки. Конфуцій
повчав “любити батьків і родичів більше інших, виявляти пошану
перестарілим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей” (7,
49).

Таким чином, в основі правових документів найдавніших держав лежали
традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях
поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на
милосерді до дітей і калік.

2. Соціальне виховання та суспільна опіка у Древній Греції та Древньому
Римі

Перші уявлення про процес допомоги, взаємну підтримку та виховання як
суспільне явище, що сприяє соціалізації особистості, виникли у
первісному суспільстві. Проте виділення соціальної роботи з інших сфер
людського буття, зародження систем виховання, що справили вплив на
подальший розвиток людства, виникнення елементів соціальної педагогіки
відбулися у Давній Греції – державі, що виявилася перехідним містком між
досягненнями сивої давнини та сучасними надбаннями.

У VІ–V ст. до н.е. серед сотень давньогрецьких полісів на перший план
висунулись два найсильніших міста-держави: Афіни і Спарта (Аттика і
Лаконія).

Так, в Афінах найповніше поширилися отримали приватна власність, ринкові
відносини, рабство, утвердження громадянського суспільства, яке зв’язало
в єдине ціле громадян полісу не залежно від їх майнового стану.

У вихованні афіняни прагнули до поєднання розумового, морального,
естетичного, фізичного розвитку. Ця мета визначалася грецьким поняттям
“калокагатія” (внутрішня і зовнішня досконалість).

Школи були приватними і платними. Окремо існували мусичні і гімнастичні
школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, другі – таку ж
культуру тіла.

В Афінах було добре розвинуте соціальне виховання, яке стало джерелом
високої загальної культури його жителів. Розгалужена сітка позашкільних
закладів Еллади, що сприяли всебічному розвиткові, піднесенню
культурного рівня особистості, пом’якшенню стосунків між різними
верствами населення, потребує ґрунтовного вивчення та аналізу, оскільки
містить цінні для запозичення на сучасному етапі ідеї для здійснення
громадянського виховання та досягнення соціального примирення.

Зрештою, у тому, що одні і ті ж засоби використовуються для усунення
соціальних протиріч та соціалізації особистості, проявляється
конвергенція соціальної педагогіки і соціальної роботи та доводиться
обґрунтованість єдності названих галузей знань.

Одним із найбільш дієвих засобів соціального виховання став театр. Для
відповідної оцінки ролі грецького театру як важливого фактору
позашкільної освіти необхідно враховувати передусім те, що у ньому
існувала велетенська кількість місць для глядачів. У найбільшому в
Елладі Мегалопольському театрі могло знаходитися 44 тис. глядачів, а в
Афінському – до 30 тис. (2, 106). Наявність величезної кількості місць
пояснюється декількома причинами. Перш за все, драматичні дії
розгорталися під відкритим небом, у місцях, особливо для того
пристосованих. Окрім того, афінське казначейство відпускало широким
масам вільних громадян спеціальні засоби на відвідування театру. Слід
відзначити, що в Афінах протягом дуже довгого часу не існувало
акторів-професіоналів (усі ролі, в тому числі і жіночі, виконувалися
любителями-чоловіками). Нерідко театральні видовища тягнулися з ранку до
вечора; серед публіки були і діти (хлопчики), і жінки. Вплив театру у
великому грецькому місті був дуже значним, а кожна нова театральна
постановка ставала подією, що викликала хвилювання.

Поряд із театрами у підкоренні широких народних мас ідеологічним
установкам провідну роль мали так звані всенародні ігри.

Найдавніші і найвідоміші з них виникли в Олімпії, отримавши цілком
стійкі форми і зміст уже у VШ ст. до н. е.

Значення Олімпійських святкувань стане зрозумілішим, якщо пригадати лише
один факт з їх історії. Саме в Елладі відлік часу нерідко вівся за
Олімпіадами, тобто за чотирьохріччями, що відповідають періодам, коли
відбувалися Олімпійські ігри. Вони продовжувались 5 днів, і у цей час,
згідно з договорами, що існували між грецькими державами, заборонялося
вести війни. Програма ігор була надзвичайно багатогранна. На першому
плані стояли різноманітні фізичні вправи: біг, боротьба, кулачний бій,
біг на колісницях тощо. Цим вправам передувало тривале тренування. Від
усіх учасників вимагали присяги, в якій стверджувалося що кожен із них
протягом 10 місяців готувався до ігор. Поряд із змаганнями такого роду
на Олімпійських іграх проводились й інші – виступали громадські діячі,
історики, поети, співаки, музиканти, танцюристи.

Крім Олімпійських ігор, великою славою користувались Істмійські,
Піфійські ігри та ін., але особливо – Афінські Панафінеї – свято на
честь богині Афіни, що була покровителькою міста. Воно справлялось
щорічно, але з особливою помпезністю раз у чотири роки (Великі
Пінафінеї). Свято тривало 9 днів. Перші дні святкувань присвячувалися
різним змаганням: гімнастичним, музичним, літературним, а також кінним.
У змаганнях брали участь лише повноправні громадяни. Найбільш знатні
віддавали перевагу бігові на колісницях. Перші приклади перетворення
самих змагань і підготовки до них у професію атлета відносяться до часів
Платона.

35 років вважалися тим віком життя, коли фізичні сили людини досягали
свого найвищого розквіту. Ті, що перейшли межу цього віку і не добилися
яких-небудь нагород на змаганнях, як правило, відмовлялися від подальших
спроб.

Великі Панафінеї завершувалися святковою процесією.

Дана епоха характерна створенням тих пам’яток грецького мистецтва, які
ще й досі приносять художню насолоду. Ні один народ не цінував так
високо красу, як греки. В одній із давніх пісень говориться, що перше
побажання – це здоров’я, друге – краса, яка доводиться змаганнями на
приз краси, конкурсами на найпристрасніший поцілунок і т.д.

Саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афіни) були
закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. У
перекладі з грецької філантропія означає любов до людей; у ІV ст. до
н.е. з цим поняттям пов’язане будь-яке доброзичливе ставлення одного
індивіда до іншого. У гомерівському епосі philоs зв’язаний з інститутом
сім’ї і гостинності (11, 30).

У Греції до злидарів проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу
та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було
створення готелів для приїжджих, розміщення в яких здійснювалося
безкоштовно, але про харчування треба було дбати самому.

Для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли
літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір
літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди
намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один
одного в багатствах і розкошах.

У давніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли
частину благочинних функцій брала на себе держава:

1.Покривання витрат на організацію всенародних свят: видача народу
грошей на їх відвідування та пригощання.

2.Надання соціальних допомог. Сини воїнів, що загинули на війні,
виховувались за державний рахунок. Іноді в неврожайні роки голодуючим
надавалась допомога у вигляді роздач або дешевого продажу хліба.

3. Відрядження громадян у подорожі (з метою навчитись корисного у
заморських країнах).

Інший приклад показувала Спарта, де в руках держави зосереджувалася вся
справа виховання дітей. Мета виховання полягала у повному підкоренні
індивіда державі; головне завдання – у підготовці мужнього, витривалого,
фізично розвинутого, здорового і загартованого воїна – захисника
земельної аристократії.

Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя дитини:
новонароджених старійшини общини оглядали в спеціальному місці – лесха.
Тільки здорові діти поверталися батькам, які їх виховували до
семирічного віку, після чого здійснювалоcя суспільне виховання.
Хворобливих, тих, що мали вади, виродків знищували: найочевидніше,
викидали в Тайгетську ущелину. Із семи до вісімнадцяти років хлопчики
перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах. Спартанців
виховували в жорстоких умовах, прагнучи виростити суворих, безжалісних
воїнів. Займалися гімнастикою і дівчата, але окремо від хлопчиків.
Підлітки брали участь у щорічних публічних випробуваннях: їх сікли перед
вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18–20
років об’єднувались у групу ефебів. Громадянське повноліття наступало у
30 років.

Спартанське виховання виявило суттєвий вплив на долю самої держави.
Зворотною його стороною став поступовий занепад інтелектуального життя
Спарти (відомо, що з ослаблених дітей часто виходили генії). Згодом
відбувся занепад самої державності.

Однією із серйозних проблем грецьких держав стала проституція, яка
існувала на “законних” підставах: храми, в яких утримувалися жінки,
знаходились в основному на узбережжях, де було багато приїжджих.

Диктеріони (будинки проституції) вважалися настільки необхідними, що
були визнані недоторканними сховищами: у них одружений чоловік не міг
бути осуджений за подружню зраду, а кредитор не мав права шукати там
боржника. Легальна проституція вела до поширення венеричних захворювань,
про які писав ще батько медицини – Гіппократ.

У Давньому Римі, як і в Греції повною мірою запроваджувався принцип
влаштування за державний рахунок свят і пригощань для бідняків.

Видовища можна розділяти на такі групи: ігри в цирку, ігри в амфітеатрі
(бої гладіаторів), балет, театральні вистави тощо. Бої дуже часто
завершувалися смертю переможених, часто за вимогою глядачів ( вони при
цьому опускали вниз палець). Слід відзначити, що мало хто відважувався
засуджувати людські змагання, тим більше, що вільні римські громадяни не
вважали повноцінними людьми ні рабів, ні злочинців, ні військово
полонених. Одним із небагатьох, хто відважився виступити проти вбивств
людей на арені амфітеатру, був філософ Сенека (4 р. до н.е. – 65 р.
н.е.), вихователь та вчитель імператора Нерона.

Спроби забезпечити порядок у державі філантропічним шляхом проявлялися в
діяльності римських імператорів не тільки через влаштування ”видовищ”.
Так, Август запровадив спеціальні посади чиновників, які відповідали за
організацію суспільних робіт та за розподіл хліба серед народу; при
Клавдії з’явились чиновники, які відповідали за опіку сиріт.

У суспільній свідомості також виникли ідеї необхідності організації
системи державної допомоги нужденним. Так, наприклад, римський
письменник і вчений Пліній Старший вважав за необхідне підтримувати
нужденних. Політичний діяч і письменник Цицерон вбачав смисл служіння
державі в збагаченні бідних та у викупі полонених співвітчизників.

Слід відзначити, що Рим та інші міста імперії перебували в дуже
складному становищі. Хворі помирали від безсоння через те, що
неперетравлена їжа застрявала у запаленому шлунку. Міста переслідували
дві біди: злидарі та розбійники. Мандрівники часто ставали здобиччю
злодіїв.

Дуже серйозною проблемою для Риму стала проституція. Вона підтримувалася
давніми традиціями. Ставлення до проституток було відкрито зневажливе.
Вони не вносилися в цензи (списки населення), а реєструвались в
особливих списках, що означало відсутність громадянства. Така ж роль
відводилась і особам, які займалися посередництвом , хоч при цьому вони
мали плати податки на утримання громадянських споруд. Проститутки носили
спеціальну одежу. Їм не дозволялося використовувати білі стрічки, якими
підтримували зачіски молоді дівчата.

Політика “хліба і видовищ” не принесла Риму тих переваг, які були в
Давній Греції – внутрішня гармонія і соціальний мир. На фоні загальної
духовної кризи, що вразила античний світ на межі двох ер, популярності
набуло християнство і діяльність перших християнських діячів.

3. Релігійні вірування про виховання моральних якостей та благодійність

Уявлення про милосердя, допомогу нужденним і любов до ближнього знайшли
своє втілення у найдавніших релігійних книгах.

Вони висвітлюють образ ідеальної людини, яка дотримується ряду правил,
що витікають із основного принципу служіння ближньому. Серед них –
жертовна любов, що має на меті полегшити біль та переживання інших. Ця
висока любов приносить страждання, оскільки втягує людину у складні
проблеми, закликає, незважаючи ні на що, допомогти іншим. Яскравими
прикладами такої любові можуть служити Ісус Христос, який віддав життя
за відкуп людських гріхів; Будда, котрий дав клятву присвятити себе
порятунку всіх живих і відчути їх страждання як власні.

Другим правилом служіння ближньому є віддача і роздавання – віддаючи
іншому щось вільно, без будь-яких умов, допомагаючи іншому нести його
тягар, людина отримує значно більше, ніж дала: “Кожному, хто в тебе
просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай…
Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й
переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою
відміряють вам” (Євангеліє від Св. Луки).

Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і
проявляти гостинність – це якості, які схвалюють усі релігії. В
індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не
залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх
страждання”. (8, 35).

У той же час допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється
із принесенням жертви Богу або вищим святим. “Коли Господь полюбить
людину, він посилає їм дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити
благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю
потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому”
(Іслам).

Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у
Новому заповіті. Ісус Христос закликає людей складати собі скарби на
небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і
де злодії підкопуються та викрадають.

Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де
злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде
й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”).

Зрозуміло, що складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього,
праведні вчинки – виявлення допомоги тим, хто її потребує.

Доля самого Ісуса, що постраждав за гріхи інших і загинув заради їх
спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і
примирення: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас
проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто
вас переслідує…” (“Євангеліє від Матвія”).

Крім Біблії, ідеї благодійності, допомоги потребуючим знайшли своє
відображення і в Корані. Так, в його другій главі говориться:
“Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в
Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім,
сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів”.

Таким чином, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, що
прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу – благодійність, яка
полягала в роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам,
вдовам.

Поширення християнства сприяло виникненню принципово нової форми
виховання – християнського виховання. Для нього були характерні особлива
увага до особистості людини, її душі, пріоритет віри над знаннями,
наукою; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення
виховної ролі праці і важливості здійснення з ранніх років трудового
виховання.

Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці,
тісно пов’язане з ученням про моральність. Добре відомі слова апостола
Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Дітям слід прививати повагу
до праці, почуття радості від неї Така оцінка ролі праці в житті людини
була цілком новою для початку першого тисячоліття н.е.

Сильний вплив на культурний і духовний розвиток усіх християнських
народів виявив Новий заповіт, в основі якого лежить Євангеліє. В
перекладі з грецької – “блага вість”. Четверте Євангеліє є зібранням
повістей про життя і вчення Ісуса Христа. У ньому не тільки викладена
нова мета виховання, але і шляхи її досягнення. Новий заповіт включає 27
книг, написаних різними авторами (найбільш відомі Матвій, Марк, Лука,
Іоан, Петро і Павло). В основі їх педагогічних ідей лежить вчення про
любов до всіх людей як шлях до порятунку: щоб досягти спасіння і йти по
шляху самовдосконалення в напрямку християнського ідеалу.

У перші століття нашої ери зберігалася практика виховання і книжного
навчання мандрівними учителями, тепер уже християнами. Сам Ісус Христос
також був мандрівним учителем, чиє завдання полягало в проповіді нового
вчення про людину та Бога.

4. Зародження елементів соціальної педагогіки у творчості давньогрецьких
та давньоримських мислителів. Висвітлення проблем соціальної допомоги

Ускладнення суспільного життя в Давній Греції та Давньому Римі,
накопичення знань і предметного досвіду викликали потребу раціонального
підходу до пояснення питань виховання. У творах стародавніх мислителів
визначалися шляхи громадянського виховання (формування необхідних
державі громадян), висвітлювались проблеми самовдосконалення людини
протягом всього життя, ролі сім’ї в соціалізації особистості, що
дозволяє зробити висновок про існування вже у V–IV ст. до н.е. елементів
соціальної педагогіки. Важливі явища соціального життя осмислювалися в
межах філософії. Серед творців соціально-педагогічних ідей слід
відзначити Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля, Сенеку, Квінтіліана.

Демокрит (460-370 рр. до н. е.) у своєму вченні обґрунтовував тезу про
відповідність природи дитини вихованню. Таким чином, він один з перших
сформулював ідею природовідповідності. Окрім того, на думку Демокрита,
починати виховання слід із раннього дитинства, враховуючи оточуюче
середовище, спираючись на приклад старших, авторитет батьків, привчаючи
дитину до праці.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув знамениту тезу “Пізнай самого
себе”, стверджуючи при цьому, що пізнання може знищити в людині все
погане і повернути людську природу в початковий стан добра.

Вважав себе спеціалістом передусім у питаннях етики. З етичних міркувань
виводив мету виховання, яка полягала в особистому моральному
самовдосконаленні, звільненні інтелекту від усіх негативних зовнішніх
впливів. Сократ користувався виключно усним методом викладу свого
вчення. Він збирав велику аудиторію на афінських вулицях чи площах і
проводив бесіди з тими, хто бажав його послухати.

Платон (427-347 рр. до н .е.) – учень Сократа. Займався педагогічною
діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академії заснував філософську
школу. Для упорядкування організації шкільного життя використовував
водяний годинник-будильник, що дзвінком закликав учнів у певний час до
занять. Висунув і обґрунтував вчення про світ ідей. Свої філософські і
соціально-педагогічні погляди виклав у творах “Держава” і “Закони”.

У зазначених працях змалював проект ідеальної держави. Всі вільні
громадяни у його державі поділені на три групи: філософи – правителі;
воїни –захисники держави; група ремісників і землеробів, працею яких
утримувалися дві попередні групи. Для представників двох вищих каст
Платон заперечував сім’ю, оскільки вона відволікає їх від державних
справ.

Платон висунув ідею створення системи державних шкіл. На думку філософа,
в ідеальній державі виховання дітей і шкільне навчання повинні
здійснюватись під контролем держави і в її інтересах. Полісна влада
повинна регулювати навіть шлюби, щоб забезпечити народження здорового
потомства. Новонароджених повинні годувати суспільні годувальниці в
державних виховних будинках.

На думку Платона, виховання – це те, що приводить із дитинства до
доброчесності, спонукаючи людину пристрасно бажати і прагнути стати
досконалим громадянином, що вміє і підкорятися, і керувати ( “Закони”)
(5, З).

На жаль, у “Законах” не розв’язана проблема подолання бідності, яка веде
до злочинів, класової боротьби. Російський дослідник історії соціальної
роботи Фірсов М.В. відзначає, що Платон закликав не турбуватися про
бідних, що потрапили у скрутну ситуацію. Давньогрецький філософ
підкреслював , що “бідність полягає не у зменшенні майна, а у збільшенні
ненаситності”. Ситуація ускладнюється, якщо її супроводжують хвороби і
злидарство. У цьому випадку, наприклад, для ремісників, смерть була
єдиним виходом за обставин, що склались, оскільки життя, на думку
Платона, втрачало цінність через неможливість відтворювати своє ремесло.
Однак у “Визначеннях” Платон не заперечував, що у суспільстві повинна
бути “добровільна благодійність” (11, 29) (7, 60). У творі “Держава” він
зазначав, що багаті та бідні складають два міста у одному. Якщо грошові
засоби і влада одних громадян будуть передані іншим, або якщо їх
перевести з однієї групи в іншу, то завжди можна розраховувати завдяки
таким діям набути собі союзників. Противників буде небагато.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Філософ-діалектик,
учений-енциклопедист, учень Платона. Багато років займався педагогічною
діяльністю у заснованій ним філософській школі “Лікей” при однойменному
гімнасії. Вихователь О.Македонського. Соціально-педагогічні ідеї
мислителя викладені у його філософських творах “Політика”, “Про душу” та
ін.

На відміну від Платона заперечував можливість окремого існування ідей
від речей.

Аристотель створив найбільш повну теорію виховання в античному світі. У
творі “Політика” він обґрунтував необхідність державного виховання:
“Оскільки вся держава ставить перед собою одну мету для всіх, то
зрозуміло й те, що виховання – загальнодержавна справа, і воно повинне
мати загальний характер. І не бути справою якоїсь окремо взятої
особи…Не думаймо, ніби кожен громадянин – сам по собі; навпаки, всі
громадяни належать державі, бо кожен із них – (невід’ємна) частинка
держави. Турбота ж про кожну частинку, природно, передбачає піклування
про ціле, разом узяте.

Отже, зрозуміло, що закон повинен визначати характер виховання юнацтва
як суспільне явище” (1, 213).

Окрім того, Аристотель розглядав виховання як засіб зміцнення державного
ладу.

У своїй творчості він зумів поєднати виховання державне із сімейним.
Повагою до сімейних основ Аристотель визначив один із найважливіших
напрямків у соціальній педагогіці. На його думку, діяльність сім’ї
повинна контролюватися особливими державними чиновниками – педономами,
які мають спостерігати за тим, як діти проводять вільний час; за
підбором дитячих казок , оповідань і т.д.

Головне завдання держави – виховання в народі доброчесності. Моральна і
наукова освіта, за Аристотелем, важливіша за будь–які війни і
завоювання. Взагалі ж виховання повинно бути гармонійним, включати в
себе розумову, моральну і фізичну сторони. За тривалістю воно
поділяється на 2 періоди: від 7 років до 14 (статева зрілість або до
“бороди”) і “від бороди” (15 р.) до 21 р. (До 7 років – життя в сім’ї).

Аристотель обґрунтував велике значення діяльності у вихованні, вважаючи
її необхідною умовою досконалого життя. Але він мав на увазі не фізичну
працю, а діяльність розуму та душі.

Видатні давньогрецькі мислителі Платон та Аристотель творили в період
занепаду і гострої кризи афінської держави. Усі суперечності характерні
для рабовласницького суспільства, в Афінах проявилися вже в середині V
ст. напередодні Пелопоннеської війни, яка завершилася поразкою.
Виробництво і торгівля прийшли в занепад. З’явилася велика кількість
убогих людей. Проте поряд із злидарством відбувалося накопичення
багатства в руках невеликої групи людей.

І Платон, і Аристотель відзначали, що місто розділилося на два ворожих
табори – багатих і бідних. Багатії охочіше б викинули своє багатство в
море, ніж віддали бідним; бідні, навпаки, нічого б так не бажали, як
пограбувати багатих.

Аристотель вважав, що необхідно уникати різкого розриву між заможними і
злидарями. Проте благодійницьку діяльність держави він не сприймав як
позитивну. Не заперечуючи проти проведення періодичних роздач на користь
бідноти, радив організовувати допомогу таким чином, щоб кожен міг
наскладати засоби, необхідні для придбання невеликої ділянки землі або
хоч би для заняття торгівлею та землеробством. Якщо ж роздачі не ведуть
до зміцнення майнового достатку бідноти і до пом’якшення соціальних
протиріч, вони уподібнюються бочці з дірками, і Аристотель схильний
заперечувати їх доцільність (6, 72–73).

Луцій Антей Сенека (біля ІV ст. до н. е.) – філософ і оратор епохи
імператорського Риму. Вважав головним завданням виховання моральне
самовдосконалення людини. Проблеми морального виховання висвітлені ним у
творах “Листи на моральні теми”, “Моральні листи до Луцилія”, де
розроблена програма морального самовиховання. У своєму вченні дещо
випередив християнські погляди на виховання, вважаючи основним методом
виховання спонукати людину наблизитися до божественного ідеалу. Основна
мета виховання за Сенекою – підготовка юнацтва до життя у
“співтоваристві богів і людей”.

Квінтіліан Марк Фабій (42–118 рр.) – видатний римський педагог, теоретик
ораторського мистецтва. Протягом 20 років утримував відкриту ним
риторичну школу, яка стала першою державною риторичною школою у Римі.

Кінцеву мету виховання Квінтіліан вбачав у підготовці високоосвіченого
оратора: кожна вільна людина повинна вести активне громадське життя, а
це можливо тільки за умови оволодіння ораторським мистецтвом.

Вважав, що всі діти від природи мають певні здібності, і все ж у
вихованні слід враховувати індивідуальні особливості. Починати виховання
радив із 3–х років, вважаючи, що ранні дитячі враження найяскравіші. Із
двох систем навчання – приватно-домашньої та суспільної – віддавав
перевагу останній, оскільки при такій системі дитина виховується у
взаємодії з товаришами, спирається на їх підтримку, усвідомлює свої
можливості, сили і все більше наближається до мети – панування над самою
собою.

Високо цінував справжню школу, яка повинна бути для учня життям у
мініатюрі. Шкільні товариські зв’язки, на думку Квінтіліана, –
найдорожчі і найтепліші, тому що на них не позначаються відбитки
матеріальних інтересів.

У навчанні необхідно допомагати учневі зберегти своє “Я”, стати
особистістю. Навчання повинно бути радісним, необхідно до нього
заохочувати. Гостро заперечував покарання для дітей, особливо тілесні.
Квінтіліан радить учителям будувати стосунки на добрій основі, що
повернеться користю для всіх.

Квінтіліан є автором першої відомої педагогічної праці “Про виховання
оратора”, у якій висвітлив соціально–педагогічні ідеї про дидактику і
методику навчання, виховання дитини у дитячому колективі, зв’язки школи
з життям, про професійні якості учителя і його взаємини з вихованцями.

Література:

Арістотель. Політика. – К.: Основи, 2000. – 239 с.

Жураковский Г.Е. Очерки по истории античной педагогики: – М.: Изд. акад.
пед.наук, 1963. – 510 с.

История Древнего мира. Древний Восток. Египет, Шумер, Вавилон, Западная
Азия /А.Н.Бадак, И.Е.Войнич, Н.М.Золчек и др./ – Мн.: Харвест, 1998. –
832 с.

История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном
обществе до конца XX в.: Учебное пособие для педагогических учебных
заведений /Под ред. академика РАО А.И. Пискунова. – 2–е изд., испр. и
дополн. –М.: ТЦ “Сфера”, 2001. – 512 с.

История социальной педагогики :Хрестоматия–учебн.:Учебное пособие /Под
ред. и.А.Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – 544 с.

Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки та шкільництва.
–Тернопіль, 1996. – 436 с.

Кечекьян С.Ф. Учение Аристотеля о государстве и праве. –
Москва–Ленинград: Изд. акад.наук СССР, 1947. – 222 с.

Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в
России /с древности до начала XX века/. –М.: Академический Проект;
Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.

Мешко О.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад курсу “Історія
зарубіжної школи і педагогіки”: Навчально–методичний
посібник.–Тернопіль: ТДПУ, 1998.– 82с.

Платон. Филеб, Государство, Тимей, Критий. –М.: Изд-во «Мысль», 1999. –
656 с.

Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы
/историко–понятийный аспект/. Москва–Воронеж: Изд. “Инст. практ.
психологии”. НПО “МОДЭК”. 1997. – 192с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020